Порівняльна характеристика загального права в США та Великобританії

Размещено на http://www.allbest.ru/

ЗМІСТ

Вступ

1. Історія становлення і розвитку системи загального права

1.1 Історія загального права Англії

1.2 Розвиток загального права в США

2 Структура загального права

2.1 Структура права Англії

2.2 Структура американського права

3 Джерела права сім'ї загального права

Висновок

Список літератури

ВСТУП

Загальне право відносять до прецедентного права, оскільки воно формувалося шляхом нагромадження судових рішень, що набули характер прецедентних. Саме судовий прецедент виступає не тільки як головне джерело права, але і як основоположний метод, що дозволяє даній правовій системі вирішувати практично будь-який судовий спір.

Загальне право спочатку сформувалося в результаті діяльності англійської судової системи і стало централізованою правовою системою для всієї Англії. Оскільки Англія була найбільшою колоніальною державою, загальне право отримало поширення в багатьох державах світу як право метрополії. У кожній конкретній державі, куди прийшло загальне право як колоніальне, воно поступово утверджувалося і ставало частиною національної правової системи. Після завоювання цими державами національної незалежності загальне право виступало як модель для формування національних правових систем. У результаті сьогодні майже тре тина населення світу перебуває в тій чи іншій мірі під впливом загального права.

Система загального права включає в даний час правові системи всіх, за деяким винятком, англомовних держав. Загальне право значно вплинуло на становлення і розвиток правових систем держав, політично пов'язаних з Англією. У системі загального права виділяються дві гілки - американську та англійську.

Отже, метою даного дослідження є вивчення загальних закономірностей розвитку системи загального права в контексті її розгалуження на американську та англійську, де поряд із існуванням багатьох спільних ознак виділяється ряд особливостей, що викликані історичним розвитком цих систем. Відповідним чином сформувалася структура даної правової системи, а також система джерел права.

1. Історія становлення і розвитку системи загального права

1.1 Історія загального права Англії

Загальне право розвивалося автономним шляхом, і зв'язки з континентальною Європою справили на нього незначний вплив. З приводу впливу римського права на загальне право серед дослідників відсутня єдина точка зору. Якщо на думку одних, у порівнянні з романо-германським правом цей вплив непомітний, то на думку інших, у своєму розвитку англійське загальне право не змогло уникнути сильного впливу класичного римського права.

Більше того, на думку Бакланда Мак-Наєра, «між римським юристом і юристом загального права більше спільного, ніж між римським юристом і його наступником, сучасним цивілістом. Як юрист загального права, так і римський юрист уникають узагальнень і по можливості визначень. їхній метод -- активна казуїстика. Вони переходять від одного конкретного випадку до іншого і прагнуть створити не щось подібне до логічної системи, а механізм регулювання, що справно діє, для кожного з них, не побоюючись логічних невідповідностей, які рано чи пізно можуть призвести до труднощів».

Як відзначає Г.Дж. Берман, на формування і розвиток загального права значний вплив справило канонічне право. Іншими словами, роль канонічного права у формуванні правових систем західних країн, зокрема загального права, важко переоцінити.

Загальне право спочатку зародилося на території Англії, а потім поширилося на інші території. Тому формування даної правової системи найтісніше пов'язане з розвитком права Англії.

Існуванню загального права передував період англосакського права як права місцевого, локального, такого, що діє на обмеженій території.

В історії формування і розвитку англійського загального права виділяються декілька основних етапів.

Перший етап у становленні англійського загального права пов'язано з формуванням права як централізованого і загальнонаціонального, норми якого складалися в практиці королівських суддів. У 1066 р. Англія була завойована нормандцями. Відомо, що це дата битви при Гастінгсі, в якій нормандці на чолі з Вільгельмом Завойовником здобули перемогу над військами англосаксів. Так було створено передумови для подальшого затвердження нормандського панування на Британських островах.

Із цього періоду починається становлення і розвиток загального права, що діяло в усій Англії. Загальне право було створене королівськими судами. Судді королівських судів селилися в одному з районів Лондона, звідки виїжджали для судових розглядів. Роз'їзні суди, здійснюючи правосуддя, знайомилися з місцевими звичаями, корегували їх нормами римського і канонічного права, що дійшли з континенту, а також, можливо, і нормандськими законами. Повертаючись до Лондона, спільно обговорювали розглянуті справи, підсумовували ці звичаї, щоб вивести загальне правило для одноманітного розгляду справ у майбутньому. У ході дискусії виробляли спільну позицію по аналогічних справах. Через них, головним чином, і йшов процес утворення загального права. Із часом загальне право перестає збігатися зі звичаєвим правом і норми, установлені королівськими судами, беззастережно домінують. При цьому судді керувалися, перш за все, інтересами центральної королівської влади.

Починаючи з XII ст., королівські суди засідали у Вестмінстері. Із часом відбувався процес розширення компетенції судів, удосконалювалася судова процедура. Під кінець Середньовіччя королівські суди, по суті, стали єдиними органами правосуддя. Муніципальні і торгові суди розглядали малозначні справи, церковні суди розглядали лише дисциплінарну провину священнослужителів і справи, пов'язані зі святістю шлюбу.

Наступний етап, що охопив XIV -- середину XIX ст., пов'язують із реформуванням архаїчного загального права і формуванням права справедливості.

У XIII--XV ст., у зв'язку з великими змінами у феодальному суспільстві Англії, зокрема розвитком товарно-грошових відносин, зростанням міст, занепадом натурального господарства, переходом від натурального феодального господарства до товарно-грошових відносин, виникла необхідність вийти за жорсткі рамки закритої системи прецедентів, що вже склалися. Цю роль узяв на себе королівський канцлер, який вирішував у порядку певної процедури спори, з якими їх учасники зверталися до короля. Завершується цей період у XIV ст. першою кризою системи загального права, яка спричинила появу суто англійського феномена -- права справедливості. Таким чином, разом із загальним правом склалося право справедливості.

На початку XVII ст. було досягнуто компроміс між судами загального права і судом лорд-канцлера, який полягав у тому, що юрисдикція лорд-канцлера продовжувала існувати, але вона не повинна була розширюватися за рахунок судів загального права. Канцлерський суд здійснював юрисдикцію відповідно до прецедентів права справедливості.

Таким чином, англійське право об'єднало норми загального права і норми права справедливості, що вносять доповнення або поправки в норми загального права. Незважаючи на спільні риси загального права і права справедливості, їх судові прецеденти фіксувалися роздільно, що призвело до розвитку дуалізму англійської правової системи, який існував більше двох століть аж до судової реформи 1873--1875 pp.

Із середини XIX ст. починається новий етап у розвитку англійського загального права, який триває по теперішній час. Він пов'язаний з правовими реформами XIX ст.

Невпорядкованість системи судів, непевність апеляційного порядку і, зрештою, підсудності призвели до необхідності судової реформи. Початок їй покладено організацією судів графств. У 1852 р. низкою законодавчих актів було зближено процесуальні порядки в судах лорд-канцлера і в судах загального права.

Основною метою законів реформістів про судовий устрій 1873 і 1875 pp. була повна реорганізація системи вищих судів королівства. На місці історичних установ -- як судів загального права, так і лорд-канцлера -- створювався єдиний Верховний Суд Правосуддя. Йому передавалися повноваження всіх трьох вищих судів загального права і більшості канцлерських.

У цей період відбулася радикальна модернізація права в таких напрямах.

По-перше, судову систему було модернізовано, унаслідок чого було ліквідовано формальну відмінність між судами загального права і канцлерськими судами справедливості. Верховний суд отримав право самому виробляти процесуальні правила. З 1852 р. до судової практики увійшли правила і накази, що раніше застосовувалися тільки в судах лорд-канцлера.

Іншими словами, результатом судової реформи стало фактичне злиття права справедливості із загальним правом. Разом із тим, склалася спеціалізація у зв'язку з традиційною відмінністю позовів загального права і права справедливості.

По-друге, у результаті проведених реформ починається формування і розвиток матеріального права. До того часу англійське право розвивалося переважно як процесуальне. Юристи загального права починають приділяти увагу матеріальному праву, на основі якого здійснюється систематизація рішень загального права шляхом їх консолідації.

По-третє, посилюється роль статутного права шляхом зростання нормотворчої і правоутворюючої ролі законодавства як джерела права і його реформування.

Сучасний етап розвитку загального права характеризується тим, що у XX ст. зросла, і сьогодні продовжує зростати роль законів і регламентів в англійському праві, унаслідок чого консерватизм постулатів загального права підпав під вплив часу. Роль статутного права в системі джерел права посилюється. Разом із тим, норми загального права і судовий прецедент багато в чому продовжують зберігати свої позиції.

1.2 Розвиток загального права в США

Американське право почало формуватися ще в колоніальний період. Історія британського колоніального правління бере свій початок із заснування англійськими переселенцями форту Джеймстаун (1607 p.). Ініціатива в освоєнні нових колоній належала Британській короні: у 1606 р. Яків І подарував хартії двом торговим компаніям (Лондонській і Плімутській) на освоєння і управління узбережжя, розділивши між ними землі на дві умовні колонії -- Віргінія і Нова Англія. Ці дві території стали основою формування 13 колоній -- майбутніх штатів. Перші колонії були суто комерційними підприємствами і їхній правовий статус визначався колоніальними хартіями, які були своєрідними договорами між Британською короною і акціонерами тієї чи іншої компанії.

Англійські поселенці принесли із собою англійське загальне право, яке із часом у кожній з колоній зазнало певних змін. У колоніях діяло спрощене англійське право або ж просто суміш звичаїв поселенців з їх морально-релігійними настановами, і навіть з біблійними текстами. Судові прецеденти Англії, незважаючи на своє середньовічне походження, архаїчність форми і казуїстичність змісту, проявили достатньо високий ступінь гнучкості і пристосовності до умов формування нового суспільства.

Ситуації, що складалися в колоніях, істотно відрізнялися від метрополії, зокрема колонії були вільні від феодальних нашарувань, була відсутня централізована судова влада. Усе це сприяло поширенню ідеї про необхідність створення власної правової системи, зокрема створення писаного кодифікованого права. Англійське право застосовувалося з обмовкою «в тій мірі, в якій його норми відповідають умовам колонії», згідно з так званим принципом «справи Кальвіна», яка розглядалася в Лондоні в 1608 р. Та все ж, незважаючи на різноманітність соціального і політичного устрою, усі 13 англійських колоній мали загальні правові коріння, що йдуть в історію Англії.

У деяких колоніях, заснованих не англійцями, а голландцями, наприклад у Нью-Йорку, у певний період діяло голландське право. Згодом воно було витіснене англійським загальним правом.

У колоніях почала функціонувати система судів і засідателів присяжних по типу англійських, яка діяла до XVIII ст. Починаючи з другої половини XVIII ст. великим авторитетом при розгляді справ у колоніях, а потім у штатах, користувалися трактати англійського юриста У. Блекстона «Коментарі до законів Англії».

У процесі становлення американської державності англійське загальне право отримало офіційне визнання в кожному зі штатів. У більшості колоній ще в XVII ст. було видано збірники законодавчих актів, що діяли в кожній з них.

Найважливішу роль у становленні американської державності і формуванні правової системи відіграли Континентальні конгреси.

Перший Континентальний конгрес, що відбувся в 1774 p., зібрав 56 представників від 12 колоній (окрім Джорджії). В ухваленні рішень із різних питань кожен штат мав по одному голосу. Незважаючи на те, що конгрес засудив англійську політику, ідея про власну державність була тільки висунута.

Другий Континентальний конгрес, що відбувся в 1776 p., зібрав уже представників від усіх 13 штатів, на якому було ухвалено історичне рішення про організацію збройних сил і про призначення генерала Д. Вашингтона головнокомандуючим американською армією. Також колоніям було запропоновано організувати самостійні органи влади, зокрема власні уряди.

Процес ухвалення штатами конституцій почався в 1776 p., коли штат НьюТемпшир прийняв першу конституцію. Усі конституції починалися з декларації прав або з білля про права, в яких перераховувалися традиційні для англійських підданих права і свободи. Деякі конституції закріплювали права, якими не володіли англійці, зокрема свобода друку і виборів. Усі конституції проголошували принцип розділення влади.

У 1776 р. Конгрес прийняв найважливіший історичний документ -- Декларацію незалежності, що проголосила розрив із метрополією та заклала фундамент американської державності.

Найважливішим кроком на шляху формування самостійної правової системи США було ухвалення писаної федеральної Конституції, що юридично оформила перемогу колишніх колоній над британською короною і утворення нової суверенної держави -- Сполучених Штатів Америки.

Конституція США, прийнята 17 вересня 1787 p., хоча і несе на собі відбиток тієї історичної епохи, в якій розроблялася, є чинною. За більш ніж двохсотрічну історію існування до Конституції США було внесено лише 27 поправок. Конституція заклала принципи нового державного утворення північноамериканських штатів і надалі американської державності аж до теперішнього часу.

Конституція США закріпила республікансько-президентську форму правління, засновану на принципі розділення влад, а також федеральну форму державно-територіального устрою, визначивши при цьому нові відносини між федеральним центром і штатами з одного боку та між штатами -- з іншого. Верховний суд набув функцію конституційного нагляду, що дозволяє йому визнавати окремі акти президента і Конгресу неконституційними. Судовий прецедент як джерело конституційного права доповнює зміст Конституції. Конституція має безумовний пріоритет над законами штатів щодо того, що входить до сфери її регулювання.

Отже, Конституція США є видатним політико-правовим актом, що значно вплинув на конституційний розвиток багатьох держав світу.

У ході ратифікації штатами Конституції було порушено питання про необхідність доповнення прийнятого тексту положеннями про громадянські права, оскільки вона містила лише загальні положення про гарантії статусу прав громадянина, через що деякі штати відмовлялися її ратифікувати. У 1789 р. перший Конгрес федерації прийняв проект загальнодержавного Білля про права, що містин громадянські права і свободи, який було схвалено is тому ж році. У Біллі про права було закріплено основні демократичні права і свободи політичного характеру: свобода віросповідання, слова, друку, зборів і петицій, а також гарантії громадянської і особистої недоторканності житла, паперів і майна. У 1791 р. він був ратифікований штатами.

У першій половині XIX ст. посилився вплив передового і привабливого для свого часу французького законодавства, особливо в колишній французькій колонії -- Луїзіані. Зв'язок права США з англійським загальним правом на якийсь час почав слабшати. У Луїзіані зберігся вплив законодавчих норм, створених на французький зразок, зокрема Цивільного кодексу, складеного в 1825 р. за моделлю Кодексу Наполеона. Проте в цілому зміни, що вносилися до законодавчих актів Луїзіани, особливо у сфері торгового права і цивільного процесу, йшли у напрямі їх американізації.

У другій половині XIX ст. авторитет загального права в США знов виріс і залишався на високому рівні аж до громадянської війни. Цей період в історії прецедентного права американські юристи називають «золотим століттям». Рецепція загального права в XIX ст. мала місце навіть в тих штатах, де раніше через історичні обставини в тій чи іншій мірі застосовувалося іспанське (Флорида) або мексиканське (Техас) законодавство. З 1820 р. не без впливу англійської практики в США почали публікувати рішення американських судів.

Упродовж усього XIX ст. у багатьох штатах робилися спроби підготувати кодекси законів по окремих галузях права, унаслідок чого в США, на відміну від Англії, законодавство набуло в значно більшій мірі кодифікований, а не просто консолідований характер.

У XX ст. законодавство істотним чином потіснило позиції загального права. Це викликано причинами, пов'язаними з потребами розвитку американської економіки, що вимагала одноманітного регулювання даної сфери. Тому в США вже наприкінці XIX ст. починається рух за уніфікацію права в штатах. Цьому сприяло створення в 1892 р. Національної конференції уповноважених з уніфікації права штатів, яка рекомендувала штатам схвалити більше 200 проектів законів, переважно з торгового права. Постійну роботу з підготовки проектів уніфікованих актів веде комісія фахівців університету Чикаго з відповідної галузі права. Уповноважені, що призначаються губернаторами штатів, збираються на конференцію, як правило, раз на рік. До числа цих актів у 1952 р. до ухвалення штатами було рекомендовано Одноманітний торговий кодекс (ОТК) і приблизний КК 1962 р.

Швидке зростання у XX ст. кількості федеральних законів і актів делегованого законодавства зробило необхідними проведення великомасштабних робіт із систематизації і ревізії федерального законодавства. У 1926 р. було складено періодично оновлюваний і один раз в шість років перевидаваний федеральний Звід законів. Він включає 50 розділів. Кожен розділ пов'язано з певною сферою правового регулювання. Деякі розділи є чинним законодавством, інші складені як кодифіковані розділи, в яких здійснено перегляд і впорядкування окремих галузей законодавства.

право загальний сім'я

2. Структура загального права

2.1 Структура права Англії

Структура англійського загального права відрізняється стихійністю правового масиву, відсутністю раціональних начал і чіткої логіки побудови. Викладенню норм права характерний казуїстичний стиль.

Концепція побудови системи загального права абсолютно інша, ніж у романо-германській правовій сім'ї. Правові масиви англійського загального права виражені не так чітко, як у континентальних правових системах, а проблемі їх класифікації не приділяється стільки уваги. У загальному праві відсутнє поділ на публічне і приватне право. Тут його замінює поділ на загальне право і право справедливості, що зумовлено історичними особливостями формування англійського загального права. Система загального права не знає також поділу права на галузі. Усі суди мають загальну юрисдикцію, тобто можуть розглядати різні категорії справ.

До цих пір правова доктрина загального права не виробила єдиного розуміння терміна, що позначає правову норму. Використовуються такі терміни, як «наказ», «команда», «правило». Сучасні академічні юристи прагнуть наблизитися до понятійного апарату романо-германського права і оперують терміном «норма», який поступово витісняє термін «правило», що має, на їхню думку, дуже широкий обсяг і вводить в оману, як і спірно звучить у теперішній час термін «наказ». За різноманіттям застосованих термінів триває пошук визначення обсяг даного поняття¹. Норма загального права менш загальна і абстрактна, ніж норма романо-германської системи права.

Систему загального права називають відкритою системою. Оскільки загальне право виступає як метод, що дозволяє вирішити будь-яке питання, то воно не містить норм, які підлягають застосуванню за будь-яких обставин. Система загального права не містить техніку тлумачень, усі питання вирішуються виходячи з раніше ухвалених рішень або на їх підставі.

У структурі загального права (у широкому розумінні як самостійної правової сім'ї) виділяються три відносно самостійні елементи: загальне право (вузьке розуміння як складова його структури), право справедливості і статутне право.

Загальне право -- це сукупність судових прецедентів, вироблених у ході розгляду різних справ судовими інстанціями Англії з моменту формування загальних судів (з 1066 p.). Ці прецеденти базуються на основній частині рішень, винесених судовими інстанціями Англії, і є обов'язковими для застосування при розгляді аналогічних справ. Норма загального права тісно пов'язана з обставинами конкретної справи і застосовується для вирішення справ, аналогічних тій, по якій дане рішення було ухвалене.

Норми загального права безпосередньо регулюють низку найбільш важливих інститутів сучасного права Англії, що належать до таких галузей, як кримінальне право, договірне право, питання цивільної відповідальності (правопорушень) та ін. Прецеденти супроводжують практику застосування законодавства, оскільки на суди покладено завдання тлумачення, уточнення і розвитку положень статутного права. Фактично без прецедентного права в умовах Англії статутне право на практиці не може застосовуватися. Проте за сучасних умов прецедент починає поступово втрачати свою винятковість.

Право справедливості -- це сукупність норм, які створювалися судом лорд-канцлера з тим, щоб доповнювати систему загального права, що іноді переглядається. Право справедливості включає вирішення спорів про нерухомість, довірчу власність, про торгові товариства, справи, пов'язані з неспроможністю, з тлумаченням заповітів і ліквідацією спадку.

Право справедливості охоплює дві групи справ, і відповідно, юрисдикція судів, які розглядають ці справи, також підрозділяється на два види.

Перший вид -- це справи, які повинні бути прийняті до провадження через визначеність їхньої правової природи. Так суди часто вирішують справи, пов'язані з тлумаченням положень права, регламентують передачу нерухомості, або справи по спорах про контракти на продаж земельної власності, або справи, засновані на застосуванні положень законодавства про власність на землю. Другий вид -- це справи, пов'язані з вирішенням питань, по яких суду надаються достатньо широкі повноваження. По цих справах суди вільні у своєму рішенні. Наприклад, вони можуть на свій розсуд вирішувати питання про видачу обов'язкових для виконання судових наказів, розривати операції, зважаючи на незаконний вплив на сторони при їх укладанні, затверджувати або не затверджувати акти добродійності, наділяти довірчого власника додатковими повноваженнями з управління майном і та ін.¹ До судових реформ 1873--1875 pp. дозволялося звертатися до права справедливості по спорах, віднесених до ведення загального права, наприклад по спорах, що виникають у зв'язку з невиконанням контрактів, спорах про право власності на землю. До виключної ж компетенції права справедливості були віднесені справи по позовах до довірчого власника (це позови, які взагалі не були відомі загальному праву, оскільки траст виникає в праві справедливості). У праві справедливості визнавалися і деякі виняткові обставини, які не визнавалися такими в загальному праві, наприклад введення позивача в оману щодо невиконання зобов'язань за контрактом.

І зараз у правовій системі Англії зберігається ділення права на загальне право і право справедливості, незважаючи на те, що в 1873--1875 pp. англійський парламент, як уже наголошувалося, прийняв ряд спеціальних законодавчих актів, що наказували «об'єднати» право справедливості із загальним правом. Проте, як відзначає Р. Давид, відмінність між загальним правом і правом справедливості і сьогодні продовжує залишатися найважливішим в англійському праві, і тому воно порівнюване з поділом права на публічне і приватне в тому розумінні, що англійські юристи так само відповідно підрозділяються на юристів, які «працюють у загальному праві», і юристів, які «працюють у праві справедливості»¹.

Статутне право, як уже наголошувалося, є сукупністю правових норм, закріплених у законах (статутах), прийнятих англійським парламентом, починаючи з 1215 р. (дата ухвалення Великої хартії вольностей) із різних правових питань, а також акти делегованого законодавства.

Тепер розглянемо конкретні сфери суспільних відносин, регульованих вищезгаданими складовими структури загального права.

Термін «цивільне право» стосовно англійської правової системи є умовним. Він не сприйнятий суддями і законодавцями, які, як уже наголошувалося, не визнають класичний римський поділ права на публічне і приватне, як і взагалі його галузеву класифікацію. Тому цивільно-правові відносини регулюються в рамках традиційних правових інститутів, таких як право власності, довірчої власності, договору, деліктів та ін.

Одним із ключових понять у загальному праві є поняття власності. Речове право як система норм, розрахованих на врегулювання відносин особи до речі, відсутнє. Місце категорії «речове право» займає «власність». У системі загального права відсутня і загальна частина зобов'язального права, розрахована на застосування до будь-яких зобов'язань. Відсутнє й абстрактне поняття зобов'язання. Основна увага приділена договору і делікту. Відсутня також класифікація зобов'язань.

З погляду доктрини загального права, договір -- це зроблена взамін, надана обіцянка, забезпечена санкцією -- можливістю звернутися до суду. Отже, договір передбачає наявність зустрічного задоволення: для того, щоб отримати право вимоги, кредитор раніше сам повинен що-небудь обіцяти боржникові. Звідси випливає, що оферта не зв'язує особу, яка її зробила, до тих пір, поки вона не акцептована. До акцепту оферта може бути вільно відкликана.

Відповідальність за порушення договору будується на принципі заподіяння шкоди: боржник відповідає за допущене ним порушення незалежно від провини. Це випливає з важливого правила англо-американського права, відповідно до якого боржник у будь-який момент має право відмовитися від договору, відшкодувавши кредиторові збитки в повному обсязі.

Ще одним центральним інститутом англійського загального права є інститут довірчої власності, що виник у рамках права справедливості. Він будується за принципом: особа, яка заснувала довірчу власність, обумовлює, що певне майно управлятиметься однією або декількома особами на користь однієї або декількох осіб. За допомогою інституту довірчої власності забезпечується охорона майна недієздатних осіб або управління майном установ. Згідно з інститутом довірчої власності, майно управляється на розсуд особи, якій довіряється це управління. Дана особа вже виступає швидше як власник, а не як представник або керівник у рамках цих відносин.

У середині XX ст. в Англії було прийнято цілу серію консолідованих і частково кодифікованих законів, що внесли істотні зміни до сфери регулювання шлюбно-сімейних відносин. Зокрема це закон про житло сім'ї 1967 p., закон про реформу порядку розірвання шлюбу 1969 p., консолідуючий закон про шлюбно-сімейні справи 1979 p., консолідуючий закон про судочинство по шлюбно-сімейних справах 1984 р. та ін. Ці нові закони, проте, не виключали чинності ряду попередніх актів і прецедентів, які зберігали у сфері шлюбно-сімейного права деякі традиційні і своєрідні риси. Так в Англії разом із цивільним шлюбом, що укладається в державних органах, зберігається і церковний шлюб, який, згідно із законом 1949 p., може бути вибраний за бажанням осіб, які вирішили з'єднатися шлюбними узами.

Законодавство в галузі охорони навколишнього середовища займає самостійне місце в системі англійського загального права. Особливий режим скидання відходів починав регулюватися ще в 50-ті pp. XX ст. Розвиток законодавства в даній сфері продовжився в 1970 p., коли в Англії розгорнувся широкий рух «зелених» і було утворено міністерство навколишнього середовища. Саме в цей час було прийнято такі значні акти, як закон про контроль над забрудненням навколишнього середовища 1974 p., що передбачає створення очисних споруд і високі штрафи за його недотримання. У 1974 р. було прийнято закон про неприпустимість викидів забруднюючих речовин, у 1978 р. -- закон про чисте повітря і про контроль над забрудненням атмосфери. У 80-ті pp. XX ст. була прийнята серія законів про захист диких тварин і рослин.

Англійська кримінально-правова доктрина не виробила єдиного визначення злочинного діяння. Злочином нерідко визнається дія або невиконання обов'язку, що заподіює шкоду суспільству і заборонене законом під страхом покарання, що накладається державою. До ухвалення закону про кримінальне право 1967 р. всі злочини в Англії підрозділялися на зраду, небезпечні злочини і менш небезпечні злочини. Сьогодні всі злочини за ступенем небезпеки підрозділяються на зраду (державну зраду) та інші злочинні діяння. Особливістю англійського кримінального права є кримінальна відповідальність юридичних осіб (корпорацій, інкорпорованих компаній, органів самоврядування). Злочин визнається вчиненим юридичною особою (корпорацією), якщо його вчинено (безпосередньо або за допомогою інших осіб) особою або особами, які контролюють здійснення корпорацією її прав і діють на здійснення цих прав. Ці особи не є простими службовцями корпорації, і вона несе відповідальність за їхні дії безпосередньо.

Основними видами покарань є страта (хоча вона не реалізується), довічне тюремне ув'язнення, ув'язнення на строк від 1 дня до 25 років і штраф. Також існують й інші види покарань, наприклад позбавлення пасивного і активного виборчого права. Значного поширення як вид покарання набуло умовне засудження, яке є ефективним засобом соціальної адаптації засудженого, що проходить при особливому контролі з боку працівників спеціальної соціальної служби.

2.2 Структура американського права

Право США в цілому має структуру, аналогічну структурі загального права, але є й істотні відмінності. Одна з таких відмінностей, що має принципове значення, пов'язана з федеральною структурою США.

Регулювання цивільно-правових відносин, в основному, входить до компетенції окремих штатів, а федеральне право лише частково торкається цивільно-правових відносин у загальному контексті зростаючого федерального регулювання економіки.

У сфері цивільного права в більшості американських штатів діють не кодекси, а закони, що регулюють окремі правові інститути, або норми загального права. Виняток становить штат Луїзіана, де діє Цивільний кодекс 1870 p., що продовжує традиції французького права, і штати Джорджія, Каліфорнія, Монтана, Північна і Південна Дакота, де є цивільні кодекси, які регулюють лише вузьке коло проблем цивільного і сімейного права¹.

У США цивільне право складається з окремих важливих правових інститутів -- права корпорацій, договірного права, права власності та ін.

Найбільш істотні економічні і соціальні наслідки були пов'язані з розвитком правового статусу юридичної особи. У США, як і в Англії, немає особливої загальнотеоретичної конструкції «юридична особа», і такою виступає корпорація. Підприємницькі корпорації в США по суті є аналогом акціонерного товариства. Сама юридична техніка конструювання корпорації з деякими модифікаціями запозичена правовою системою США з англійського загального права.

Із самого початку законодавче регулювання діяльності корпорацій було достатньо ліберальним і обмежувалося лише тим, що в рамках права штатів, іноді в рамках федерального права, видавалися акти, що передбачали загальні умови організації і діяльності корпоративних об'єднань. Відповідно до тенденцій розвитку американської економіки у XX ст. підприємницькі корпорації зайняли пануючі позиції практично в усіх її сферах. Так в останній чверті XX ст. у США налічувалося понад 2 млн. підприємницьких корпорацій (акціонерних товариств). У теперішній час у кожному із штатів діють свої власні закони про корпорації як загального характеру, так і тих, що стосуються безпосередньо підприємницьких корпорацій.

Асоціація американських адвокатів підготувала примірний закон про підприємницькі корпорації, який не був нормативним актом, проте отримав широке визнання в ділових колах США. За його зразком було складено закони про корпорації в 35 штатах. Серед законів окремих штатів, прийнятих в останні десятиліття, за своїм змістом і юридичною формою особливо виділяються загальний закон про корпорації штату Делавер 1967 p., закон про підприємницькі корпорації штату Нью-Йорк 1963 p., загальний закон про корпорації штату Каліфорнія 1977 р.

Одним із центральних інститутів американського права, що регулює цивільно-правові відносини, уважається інститут договірного права. До кінця XIX ст. договірні відносини регулювалися переважно прецедентним правом. У XX ст. на перший план регулювання даних відносин виходить законодавство штатів. Удосконаленню договірного права сприяла політика економічного лібералізму, при якій склалася майже необмежена свобода укладання різноманітних угод, які мають юридичну силу, що відкривало шлях індивідуальній і корпоративній підприємницькій діяльності. Для інституту договірного права США характерна конструкція зустрічного задоволення, заснована на обіцянці здійснити очікувані дії. При такому широкому розумінні договору ринкові відносини отримали своє юридичне вираження саме в договірному праві.

Інститут права власності регулюється, перш за все, Конституцією США. V і XIV поправки до конституції встановили, що жодна особа не повинна позбавлятися життя, свободи або власності без належної правової процедури. Так у 1879 р. при розгляді судової справи, пов'язаної із застосуванням V поправки Конституції США, суд заявив, що федерації, так само як і штатам... заборонено позбавляти особу або корпорацію власності без належної правової процедури. У 1889 р. суд уже прямо вказав, що корпорація є юридичною особою в тому значенні, в якому даний термін використано в XIV поправці, а тому вона не може бути позбавлена власності без належної правової процедури.

Згідно з Конституцією США кримінальне право, за винятком тих його норм, які мають загальнофедеральне значення, віднесене до ведення штатів. У початковий період формування правової системи США кримінальне право розвивалося значною мірою під впливом англійського загального права. Починаючи з 40-х pp. XIX ст. розробляються кримінальні кодекси, які були, як правило, розділами зводу законів штатів, що стосуються кримінального права. Вони багато в чому були побудовані на традиційних доктринах і конструкціях загального права.

У 70-ті pp. XIX ст. було зроблено спробу кодифікації кримінального законодавства федерації. Вона знайшла своє вираження в складанні спеціального розділу про федеральні злочини у зводі законів США. Проте в повнішому вигляді систематизацію федерального законодавства було здійснено в Кримінальному кодексі 1909 р. Останній в 1948 р. у вигляді кодифікованого акта, був включений у розділ 18 Зводу законів США.

Саме на рівні штатів злочинність набула особливо великих розмірів, а численні кримінальні акти і кодекси штатів, прийняті у 50 штатах, виявилися недостатніми. Суперечності, а також прогалини в кримінальному законодавстві окремих штатів вели до збільшення злочинності. Тому в середині XX ст., паралельно з рухом за модернізацію федерального Кримінального кодексу, почалася масштабна робота з уніфікації кримінального законодавства на рівні штатів, унаслідок чого Інститутом американського права в 1962 р. було розроблено Зразковий кримінальний кодекс. Хоча цей кодекс має неофіційний характер і служить лише зразком раціонального і досконалішого в техніко-юридичному відношенні документа, він дуже вплинув на кримінальні кодекси окремих штатів, сприяв їх зближенню. Підсумком стало ухвалення нових кримінальних кодексів більш ніж у 40 штатах.

Види покарань в США підрозділяються на основні і додаткові. Основними видами покарань є страта, тюремне ув'язнення, про-бація і штраф, додатковими -- позбавлення різних прав, конфіскація майна, накладання обов'язку відшкодувати заподіяну шкоду, суспільні роботи в суспільних інтересах та ін. Страта як вища міра покарання продовжує зберігатися в 36 штатах.

Основи кримінально-процесуального права в США були закладені англійським загальним правом і в подальшому розвинені з урахуванням особливостей американського суспільства. У деяких штатах було розроблено кримінально-процесуальні кодекси, об'єднані з кримінальними кодексами. З кінця XIX ст. всі питання, що стосуються кримінального процесу і судочинства, включаються у вигляді самостійних розділів до зводів законів штатів.

Зразковий кримінально-процесуальний кодекс, складений ще в 30-х--40-х pp. XX ст., не вплинув істотно на законодавство більшості штатів. На федеральному рівні процес консолідації кримінально-процесуального законодавства знайшов своє вираження в розділі 18 Звід законів США. У 1948 р. до цього розділу було включено особливу другу частину -- «Кримінальний процес».

Розвиток правової системи США призвів до переважання федерального права над правом окремих штатів. Цьому багато в чому сприяли рішення Верховного суду США, які передбачали, що суди в штатах повинні вирішувати справи не просто відповідно до Конституції або законів штату, але й відповідно до «верховного права країни», тобто до федерального права. Судова практика із цього питання довго залишалася суперечливою.

Для формування федерального загального права принципове значення мало рішення Верховного суду 1938 р. У ньому Верховний суд указав, що федеральні суди не можуть створювати «незалежний звід національних доктрин у сфері загального торгового права», а повинні в разі колізії законів застосовувати загальне право штатів. Для розширення компетенції федерального права і, відповідно, обмеження компетенції штатів основним інструментом стала «торгове застереження». Ця конституційна норма наділила федеральні органи правом видавати закони, які регулюють торгівлю між штатами. Процес розширення сфери дії цього застереження поступово активізувався відповідно до потреб зростаючої американської економіки. Це рішення складає основу врегулювання відносин між федеральним правом і правом штатів.

3. Джерела права сім'ї загального права

Головним джерелом англійського загального права є судовий прецедент. Прецедент (від латин, praecedentis -- передуючий) визначається як поведінка в конкретній ситуації, яка розглядається як зразок за аналогічних обставин.

Судовий прецедент -- це загальне офіційне правило, яке встановлюється суддею при вирішенні конкретної справи в тому випадку, коли він виявляє, що з усіх чинних правових норм жодна не підходить до даного випадку. Це загальне правило стає частиною чинного права, є обов'язковим і таким, що підлягає застосуванню судами, рівними за статусом даному суду, а також усіма нижчими судами. Визнання прецедента джерелом права дозволяє судовим органам виконувати правотворчі функції, оскільки вони фактично володіють правом створювати нові норми права. Тим самим, усуваються суперечності між практикою, що розвивається, і чинним законодавством, що дозволяє вирішувати справи за відсутності норм права. Установлені правила поведінки, які містяться в судових рішеннях, застосовуються і надалі, тим самим забезпечується стійкість системи загального права.

Розглядаючи судовий прецедент як джерело права, перш за всі¹, необхідно подолати спрощене, примітивне розуміння прецедентною права, коли його суть і значення зводяться лише до тієї обставини, що будь-яке рішення суду стає прецедентом при розгляді аналогічних справ і тому набуває нормативного характеру. Тим часом обов'язковим для застосування надалі при розгляді аналогічних справ є не саме по собі судове рішення, що відбулося, а закладений у ньому принцип, ідея, правові мотиви рішення.

У зв'язку з цим, С.С. Алексеев абсолютно справедливо застерігає від примітивного розуміння системи прецедентів. «Судовий прецедент -- це не просто якась сукупність судових рішень, а структурована за змістом цілісність правових засад нормативного характеру, яка має безпосереднє регулятивне значення. Такого роду засади лише тоді починають виявляти регулятивні якості позитивного права, коли нагромаджується їх певний обсяг, свого роду «критична маса», коли вони об'єктивно складаються в деякі внутрішні підрозділи і шляхом «переходу кількості в якість» утворюється особливе «тіло», «речовина» позитивного права».

Судовий прецедент формується тільки рішеннями Вищих судів. Рішення інших судів можуть служити прикладом, але не є обов'язковим прецедентом. Суди вищої ланки Англії (Високий суд, Суд корони і Апеляційний суд) не тільки застосовують, але і створюють правові норми. Перш за все, це стосується діяльності високих судів, у теперішній час -- Верховного суду.

Крім того, не всі судові рішення і висновки у справі утворюють прецедент, а тільки їх правова аргументація. Зазвичай у судових звітах не публікуються справи, в яких спір іде тільки про факти. Проте питання права і питання факту не завжди легко розділити, а тому нерідко в судових звітах детально висловлюються всі доводи судді першої або апеляційної інстанції, які привели його до того чи іншого висновку.

До найважливіших джерел англійського загального права належить право справедливості. На думку англійських правознавців, коли б не право справедливості, англійське загальне право просто не збереглося б в умовах нового часу. Річ у тому, що за нових соціально-економічних умов, викликаних переходом від феодалізму до суспільства, заснованого на приватній власності, норми традиційного загального права почали дедалі частіше виявляти прогалин і непослідовність. Дана ситуація не дозволяла добиватися в судах загального права справедливого рішення в очах суспільства з того чи іншого спірного питання. Право справедливості ґрунтується на суб'єктивних уявленнях про належне в праві і про справедливість.

Право справедливості історично виникло, як уже наголошувалося, з рішень спеціалізованого органу -- суду лорд-канцлера, який спочатку не був зв'язаний нормами загального права. У період з XV -- до 70-х років XIX ст. право справедливості затверджується в англійській правовій системі як самостійне право, разом із загальним. На сьогодні воно виступає як складова сучасного англійського загального права.

Важливу роль як джерело в розвитку англійського загального права відіграли судові звіти як збірники судових прецедентів, які почали збирати з кінця XIII ст. у «щорічниках», а потім з XIV ст. були замінені серіями окремих звітів, які створювалися видатними англійськими юристами.

Статут (закон) -- це важливе джерело сучасного англійського загального права. В Англії закони набули форму статутів, які приймаються в установленому порядку парламентом і повинні бути схвалені королем.

Ф. Енгельс в 1843 р. писав: «Англійський закон -- це звичаєве право, тобто неписане право, як воно існувало в той час, коли почали збирати статути, і пізніше, коли воно було зведене воєдино юридичними авторитетами. Природно, що це право в найголовніших своїх рисах непевне і сумнівне, що складається з нескінченного ряду окремих парламентських актів, які збиралися протягом п'ятисот років, які взаємно один одному суперечать і ставлять на місце «правового стану» абсолютно безправний стан».

У 30-ті роки XIX ст. починається процес послідовних перетворень англійського законодавства. У цей період парламент приймає численні законодавчі акти, якими об'єднуються нормативні положення по найбільш значних інститутах цивільного і кримінального права, раніше прийняті парламентом, і отримують узагальнене найменування «консолідоване законодавство». Упродовж декількох десятиліть були видані законодавчі акти, що консолідують правові норми по найбільш значних інститутах загального права. До кінця XIX -- початку XX ст. законодавчим регулюванням за допомогою консолідованих актів було охоплено більшість галузей англійського права. Серед такого роду актів, виданих у XIX ст., необхідно виділити такі: закони про сімейні відносини 1857 р.; про партнерство 1890 р.; про продаж товарів 1893 р. У результаті цих перетворень законодавство стало важливим джерелом права.

Необхідно вказати на важливу роль звичаїв у регулюванні деяких сфер державно-правового життя Англії. Зокрема, англійське конституційне право здається абсурдним, якщо не розглядати його в контексті конституційних звичаїв, які були присутні в політичному житті. Наприклад, в Англії міністри вважаються слугами королеви і можуть бути відкликані, коли вона того забажає, або, наприклад, таке положення, що пенсія і платня чиновників дається з милості її Величності. У галузі кримінального права, наприклад, теоретичне питання про залучення присяжних до розгляду справи вирішується суддею на його розсуд. Проте звичай вказує на обов'язковість участі присяжних у певних справах.

Розум теж зараховують до джерел англійського загального права. Сам процес створення загального права був направлений на розроблення судової практики на основі розуму. До появи законодавчих норм розум був єдиним джерелом заповнення прогалин системи загального права і його розвитку. Проте в його визначенні як джерела права виникають певні складнощі. Як справедливо відзначає М.М. Марченко, розум, як джерело права, розглядається за загальним правилом, не у «вимірюванні», подібно до інших джерел англосакського права, а у фактичному, суто емпіричному плані... як якийсь розумний засіб заповнення наявних прогалин у статутному праві, а також -- як повсякденне життя, суть загального права.

Правова доктрина в системі джерел загального права займає підлегле становище щодо судового прецеденту. Це пояснюється тим, що воно, як уже наголошувалося, формувалося як прецедентне право, а не аналогічно романо-германському праву як доктринальне право. Ця обставина пояснює те, що формування права як прецедентного залишає мало простору для використання доктрини як джерела права. Проте дана обставина не означає, що вона як джерело права не відіграла ніякої ролі у функціонуванні англійського загального права. Доктринальні роботи відомих англійських юристів справили значний вплив не тільки на процес становлення англійського загального права, але й на його функціонування. Наприклад, робота відомого англійського юриста XVIII ст. В. Блекстоуна «Коментарі до законів Англії» (1765--1768) почала розглядатися як зразок для наслідування. Вона видавалася багато разів і навіть сьогодні служить основою юридичної освіти в Англії.

Необхідно підкреслити, що дія прецедентного права в правовій системі США, як уже наголошувалося, має свою специфіку, що полягає в гнучкому характері його застосування відповідно до політичних і соціально-економічних умов суспільства.

Крім того, як відзначає С.С. Алексеев, специфічною рисою, що відрізняє американську правову систему від англійської, є тяжіння прецедентного за своєю природою права США до кодифікації та особливості судової діяльності і прецедентної практики, що спочатку спираються на Конституцію і закладені в ній імперативи прав людини, а також на високі духовні, моральні засади права.

Необхідно звернути увагу на такий суттєвий момент. Судова практика і судовий прецедент, як уже наголошувалося, не тотожні, хоча в більшості наукових досліджень ці явища і поняття розглядаються як ідентичні, що виступають за загальним правилом та під однією і тією ж назвою «прецедент». Коли мова йде про судову практику як джерело права, то маються на увазі два її значення. По-перше, це діяльність судів, пов'язана більшою мірою не з правозастосуванням, а з правотворчістю, вираженою у виробленні в процесі розгляду конкретних справ загальнообов'язкових правил поведінки. По-друге, судова практика -- це самі вироблені в процесі судової діяльності загальнообов'язкові рішення. Коли мова йде про прецедент як джерело права, то необхідно мати на увазі не стільки процес судової діяльності, скільки результат цієї діяльності, тобто вироблені судовою практикою загальні правові положення. У даному випадку мається на увазі діяльність тільки вищих судів на рівні федерації (Верховний суд США) і на рівні штатів (верховні суди штатів).

У другій половині XX ст. законодавчі джерела права почали відігравати дедалі більш значну роль та нарівні із судовим прецедентом стали головними джерелами американського права не тільки на федеральному рівні, але й на рівні штатів. Особлива роль законів у системі американського права, на відміну від англійського, полягає в прийнятті Конституції США, значення якої важко переоцінити. Крім того, за всю історію США в цілому було прийнято 146 конституцій штатів. Вони приймалися в різний час. Найстарішою з них є Конституція штату Массачусетс 1780 p., a найновішою -- Конституція штату Джорджія 1982 р.

Характерним є те, що жодна із чинних конституцій штатів не має значних рис схожості з федеральною конституцією. Це пояснюється різними причинами, серед яких можна виділити такі: конституції штатів у порівнянні з федеральною конституцією володіють спрощеним порядком внесення до них змін, вони значно більші за обсягом, мають складнішу внутрішню структуру, відображають у своїх текстах реалії політико-правового життя суспільства.

Необхідно звернути увагу на кодифікацію, яка здійснювалася впродовж усієї історії розвитку правової системи США. У 1848 р. завдяки зусиллям відомого американського юриста Д. Філда в штаті Нью-Йорк було прийнято кодекси Цивільного і Кримінального судочинства, які потім стали зразком для інших штатів. Усі ці кодекси були побудовані, головним чином, на загальному праві. У системі законодавства США зустрічається чимало кодексів, яких не знає англійське право. У декількох штатах діють цивільні кодекси, у 25 штатах -- цивільно-процесуальні; у всіх штатах -- кримінальні, у деяких -- кримінально-процесуальні. У кодексах бачать плід консолідації, більш або менш вдалої, а не підґрунтя для вироблення і розвитку нового права, як у країнах романо-германської правової системи. Але особливого розвитку цей процес набув у «новому курсі» Ф.Д. Рузвельта, коли Конгрес і легіслатури штатів почали інтенсивну діяльність із видання законів. Щорічно Конгрес приймає до 900, а легіслатури штатів -- до 30 тис. законодавчих актів.