Значення наказного провадження у цивільному судочинстві

Размещено на http://www.allbest.ru/

ВСТУП

Цивільним-процесуальним законодавством України передбачено такі види цивільного судочинства: позовне, наказне та окреме провадження (ст. 15 ЦПК України).

Наказне провадження - новий інститут у цивільному судочинстві, тому потребує належного аналізу.

Інститут судового наказу в тих чи інших формах застосовується у законодавстві інших країн (наприклад, Російської Федерації, Німеччини, Швейцарії, Данії, Греції, Італії, Франції тощо).

Згідно ст. 96 ЦПК України, судовий наказ може бути видано, якщо: 1)заявлено вимогу, яка ґрунтується на правочині (стягнення з боржника грошових коштів або витребування майна), вчиненому в письмовій формі; 2) заявлено вимогу про стягнення нарахованої, але не виплаченої заробітної плати; 3) заявлено вимогу про компенсацію витрат на проведення розшуку відповідача, боржника, дитини або транспортних засобів боржника. Окрім цього, вказана стаття містить норму ще й такого змісту: судовий наказ може бути видано і у інших випадках, встановлених законом.

Згідно ст. 104 ЦПК України, суд після видачі судового наказу невідкладно надсилає його копію боржникові рекомендованим листом із повідомленням. Одночасно з копією останнього боржникові надсилається копія заяви стягувача з копіями доданих до неї документів та роз'яснюється його право у разі у разі заперечення проти вимог стягувача протягом 10 днів з дня отримання судового наказу по дати заяву про його скасування. Судовий наказ набирає чинності, якщо у разі ненадходження заяви від боржника про скасування цього наказу протягом трьох днів з дня спливу терміну для подачі такої заяви.

Відповідно до ст. 97 ЦПК України заява про видачу судового наказу подається до суду першої інстанції за загальними правилами підсудності, встановленими ЦПК України. Згідно із ст. 98 ЦПК України, заява про видачу судового наказу подається до суду в письмовій формі.

Заява підписується заявником або його представником і подається з її копіями та копіями доданих до неї документів відповідно до кількості боржників. До заяви, яка подається представником заявника, повинно бути додано документ, що підтверджує його повноваження.

За подання заяви про видачу судового наказу сплачується судовий збір, а у разі відмови у прийнятті заяви про видачу судового наказу або у випадку його скасування цей збір не повертається (ст. 99 ЦПК України).

Отже, інститут судового наказу дає дійсну можливість підвищити ефективність, оперативність судового захисту прав та інтересів суб'єктів правовідносин, розвантажуючи, при цьому, судові інстанції від справ, які не потребують повторного дослідження вже встановлених фактів, спрощуючи судову процедуру в цілому.

Предметом дослідження є роль наказного провадження у цивільному судочинстві.

Об'єкт дослідження -правові особливості наказного провадження у цивільному судочинстві.

Метою даної роботи є з'ясування сутності, особливостей та значення наказного провадження у цивільному судочинстві.

Завдання дослідження: дати загальну характеристику поняття, сутності та особливостей наказного провадження; дослідити правові особливості та регламентацію видачі та скасування судового наказу; провести порівняльно-правову характеристику української та іноземних моделей наказного провадження у цивільному судочинстві.

РОЗДІЛ 1. ПОНЯТТЯ, СУТНІСТЬ ТА ОСОБЛИВОСТІ НАКАЗНОГО ПРОВАДЖЕННЯ

1.1 Поняття наказного провадження та роль інституту наказного провадження у цивільному процесуальному законодавстві України

Чинним Цивільним процесуальним кодексом України передбачено особливий вид провадження, відсутній у ЦПК УРСР 1963 року, - наказне провадження.

До моменту прийняття нового ЦПК України цивільний процес знав лише такі традиційні види проваджень, як - позовне, окреме та провадження по справах, що виникають з адміністративно-правових відносин. Новий ЦПК передбачає, що суди розглядають справи в порядку позовного, наказного та окремого провадження (ч. 3 ст. 15 ЦПК України).

Разом з тим, слід зазначити, що подібні за своїм значенням юридичні процедури були відомі ще римському праву і дореволюційному російському процесу. Однак потім ці, так звані, безспірні справи відійшли до компетенції нотаріату і стягнення заборгованості здійснювалося за допомогою виконаних написів нотаріусів.

Наказне провадження є досить швидкою формою розгляду справ за вимогами, передбаченими в статті 96 ЦПК України, хоча їх перелік не є вичерпним, що в деякій мірі ускладнюватиме правозастосовчу діяльність. На наш погляд, доцільніше було б, враховуючи суть та значення наказного провадження, як спрощеної процедури захисту порушеного суб'єктивного права, встановити вичерпний перелік вимог для ухвалення судового наказу, оскільки будуть виникати суперечки з самого права на пред'явлення таких вимог, а можливості апеляційного чи касаційного провадження дій суду в наказному провадженні ЦПК не передбачено.

Судочинство в кожній цивільній справі являє собою послідовне виконання передбачених ЦПК України процесуальних дій, які, до того ж, вчиняються у чітко встановленими процесуальному порядку і формі та у точній послідовності до процесуального закону. Разом з тим, така формальність юридичного процесу досить часто затягує судочинство та, фактично, відкладає на потім захист вже порушених прав.

Проте сучасні вимоги щодо розвитку цивільного процесуального законодавства основані на тому, що рівень правової захищеності особи, суб'єктів права залежать від ефективності судочинства. При цьому інститут правосуддя, який є фундаментальним у правовій системі, концептуально потрібно розглядати одночасно як форму здійснення прав і свобод людини та громадянина і як самостійне соціальне та правове благо, що реалізуються через справедливе правосуддя і належні судові процедури.

Ефективність судочинства та справедливе правосуддя за задумом законодавця повинно бути реалізоване, зокрема, через спрощену процедуру наказного провадження (розділ II, статті 95 - 106 ЦПК України).

Видача судового наказу за правилами, передбаченими розділом II ЦПК, допускається лише у зв'язку з відносинами, спори по яким віднесені до компетенції судів загальної юрисдикції. В ГПК, КАС такого судового провадження немає.

Статтею 208 ЦПК, яка озаглавлена як "види судових рішень", передбачено, що судові рішення викладаються у двох формах: ухвали і рішення. Про судовий наказ, заочне рішення нічого не зазначено, проте як судовий наказ, так і заочне рішення є формами судового рішення.

У зв'язку з цим є всі підстави зазначити, що судовий наказ є самостійним видом судового рішення у цивільних справах, яким завершується процесуальна діяльність суду першої інстанції при розгляді заявленої конкретної вимоги.

Останнім часом в юридичній літературі з'явилося немало публікацій щодо історії, юридичної природи наказного провадження, процедури видачі судового наказу і, водночас, практично відсутні розробки відносно проблемних питань реалізації на практиці кожної правової вимоги, за якою може бути виданий судовий наказ. Разом з тим, саме це питання в судовій практиці виявляється найбільш складним і перші узагальнення вказують на гостру необхідність забезпечення єдності судової практики, оскільки обмежена можливість апеляційного, касаційного оскарження подібних судових рішень. На сьогодні немає ні одного судового акту вищого судового органу держави (з числа опублікованих) задля забезпечення єдності судової практики. Частина 1 ст. 95 ЦПК зазначає, що судовий наказ є особливою формою судового рішення про стягнення з боржника грошових коштів або витребування майна за заявою особи, якій належить право такої вимоги.

Таким чином, завдання наказного провадження - прискорення вирішення ряду вимог, пов'язаних зі: 1) стягненням з боржника грошових коштів або 2) витребуванням майна. Задля цього закон зазначає, що судовий наказ, крім того, що є особливою формою судового рішення, має, одночасно, силу виконавчого документа, що підлягає виконанню за правилами, встановленими для виконання судових рішень у порядку передбаченому законом (ч. 2 ст. 95 ЦПК). Відповідно до цього особливістю наказного провадження є те, що сторонами в ньому виступають не позивач і відповідач, а стягувач (кредитор) та боржник, хоча в деяких статтях кодекс називає стягувача заявником (як, наприклад в п. 2 ч. 2 ст. 98 ЦПК), а боржника - заінтересованою особою (ч. 2 ст. 26 ЦПК). Ними можуть бути як фізичні, так і юридичні особи. Тобто, окремо виконавчий лист, за загальним правилом, не видається. Спрощений порядок наказного провадження обумовлюється й такою особливістю, як обмеженим колом вимог, відносно яких таке провадження допустиме.

1.2 Поняття судового наказу, підстави та умови його видачі

У відповідності до ст. 96 ЦПК судовий наказ може бути видано, якщо:

1. заявлено вимогу, яка ґрунтується на правочині, вчиненому у письмовій формі;

2. заявлено вимогу про стягнення нарахованої, але не виплаченої працівникові суми заробітної плати;

3. заявлено вимогу про компенсацію витрат на проведення розшуку відповідача, боржника, дитини або транспортних засобів боржника.

Судовий наказ може бути видано і в інших випадках, передбачених законом. Однак на сьогодні відсутні законодавчі акти, які б розширювали коло вимог, за якими можливо видати судовий наказ

Відносно подання до суду заяви про видачу судового наказу за вимогою, яка ґрунтується на правочині, вчиненому у письмовій формі, суд повинен визначитись із поняттям правочину та вимогами до її письмової форми.

Так, відповідно до ст. 202 ЦК України правочини можуть бути односторонніми, дво- чи багатосторонніми (договори).

Згідно зі ст. 207 ЦК України, правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо його зміст зафіксований в одному або кількох документах, у листах, телеграмах, якими обмінялися сторони. Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо воля сторін виражена за допомогою телетайпного, електронного або іншого технічного засобу зв'язку.

Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його сторонами.

Стаття 208 ЦК вказує на правочини, які належить вчинити у письмовій формі. Це:

1. правочини між юридичними особами;

2. правочини між фізичною та юридичною особою, крім правочинів, передбачених частиною першою статті 206 цього Кодексу;

3. правочини фізичних осіб між собою на суму, що перевищує у двадцять і більше разів розмір неоподатковуваного мінімуму доходів громадян, крім правочинів, передбачених частиною першою статті 206 цього Кодексу;

4. інші правочини, щодо яких законом встановлена письмова форма.

Згідно зі ст. 209 ЦК, правочин, який вчинений у письмовій формі, підлягає нотаріальному посвідченню лише у випадках, встановлених законом або домовленістю сторін. Тобто, нотаріальна форма правочину є лише однією з письмової форми правочину.

Так, ухвалою Барвінківського районного суду Харківської області від 9.06.2006 р. відмолено у прийнятті заяви про видачу судового наказу начальнику Ізюмської ОДПІ Харківської області про стягнення з В.М.І. суми земельного податку з тих підстав, що така вимога не передбачена ст. 96 ЦПК.

Скасовуючи зазначену ухвалу суду, апеляційний суд Харківської області в своїй ухвалі від 16.08.2006 р. зазначив, що суд першої інстанції не визначився із поняттям правочину та вимогами до її письмової форми, а також до з'ясування наявності спору про право.

Так, відповідно до ст. 202 ЦК України правочин може бути одностороннім, якщо для виникнення, припинення або іншої видозміни цивільних прав і обов'язків достатньо волевиявлення однієї сторони. При цьому він може створювати обов'язки для інших сторін лише у випадках, встановлених законом, або за домовленістю з цими особами.

Згідно зі ст. 207 ЦК України, правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо його зміст зафіксований в одному або кількох документах, у листах, телеграмах, якими обмінялися сторони. Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його сторонами.

Як вбачалось з матеріалів справи, заявник є податковою інспекцією, якій у відповідності до ст. 14 Закону України „Про плату за землю" надано право нараховувати земельний податок власникам земельних ділянок, яким є боржник та направляти їм платіжне повідомлення про сплату податку.

Відповідно до статей 2, 4 і 9 Закону України „Про систему оподаткування", ст. 15 Закону „Про плату за землю" власники землі зобов'язані сплачувати земельний податок.

Таким чином, заявник мав право направити боржнику податкове повідомлення про сплату земельного податку і зазначена дія заявника, згідно з ч. 3 ст. 202 ЦК України, є дією особи, спрямованою на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.

Боржник отримав податкове повідомлення, в якому чітко визначена сума заборгованості по земельному податку в розмірі 57,68 грн., розписався про отримання і ніяких заперечень не зробив. Вказане свідчить про те, що односторонній письмовий правочин вчинений, підписаний сторонами, тобто воля сторін на його укладення виражена безспірно, що повністю відповідає вимогам ст. 207 ЦК України.

З урахуванням наведеного, судова колегія вважала, що у суду першої інстанції не було підстав вважати, що начальник Ізюмської ОДПІ Харківської області подав заяву про видачу судового наказу щодо вимоги, яка не передбачена ст. 96 ЦПК України або наявний спір про право.

У даному прикладі судової практики спірним є той факт, чи можливим був розгляд цієї справи за правилами ЦПК України, оскільки стягнення податку є не цивільно-правовим спором, а публічно-правовим, тому податкова інспекція вправі була звернутися до суду з адміністративним позовом на підставі п. 4 ст. 17, ч. 4 ст. 50 КАС України, оскільки КАС не передбачає наказного провадження.

Складними у судовій практиці виявилися питання щодо можливості видачі судового наказу за договорами про надання населенню житлово-комунальних послуг, послуг водо-, теплопостачання, електрозв'язку тощо.

В юридичній літературі з деякими уточненнями, але безспірно зазначається про можливість видачі в таких випадках судового наказу.

Однак, однозначно сказати, що при будь-яких житлово-комунальних та інших подібних договорах суд вправі видати судовий наказ, не можна.

У більшості комунальних договорів чітко не визначені грошові обов'язки споживачів послуг, оскільки вказується лише про обов'язок вносити плату відповідно до загальної площі квартири без зазначення розміру цієї плати. При цьому в договорі зазначається, що невід'ємною частиною договору є розрахунок щомісячних платежів за послуги, який ніколи не підписується споживачем послуг. При наявності таких договорів у суду немає права на видачу судового наказу, оскільки немає підпису споживача послуг у письмовому правочині, з якого вбачалась би безспірність вимог щодо грошового зобов'язання в певному розмірі. Крім того, зазвичай, договір укладається і підписується одним членом сім'ї, власником квартири, а в квартирі можуть бути зареєстрованими й інші особи, які також за правилами ЖК України повинні сплачувати послуги разом з власником квартири, оскільки вони несуть такі самі обов'язки щодо утримання житла, як і власник квартири (при таких умовах договору не може діяти правило про те, що кредитор вправі пред'явити вимоги до всіх або будь-кого з солідарних боржників). Слід також звернути увагу й на наступне. За договорами позики, наприклад, повернення боргу прогнозується вчиненням одноразової дії. Регулярна несплата щомісячних комунальних послуг практично вказує на спірність вимог. Тобто боржник не виконує своє зобов'язання, а за якихось причин відмовляється від його добровільного виконання, тобто фактично оспорює вимоги.

Аналогічним чином укладаються договори про користування електричною енергією, в яких зазначається лише показання приладу обліку на момент укладення договору і не зазначається розмір оплати. За такими договорами суди не можуть брати до уваги окремо надані розрахунки комунальних служб або ж довідки про заборгованість, в яких відсутні підписи споживачів послуг.

У разі виникнення подібних спорів судам можна порекомендувати за основу взяти практику нотаріусів, що вже є сталою, щодо видачі ними виконавчих написів у відповідності до Переліку документів, за якими стягнення заборгованості провадиться у безспірному порядку, затвердженому постановою КМ України № 1172 від 29 червня 1999 р.

Також у судовій практиці виникли спірні питання щодо можливості видачі судового наказу не лише на основну суму за письмовим правочином, а й на сплату процентів, неустойки. Деякі вчені вважають, що суд має право видати судовий наказ за такою вимогою заявника, якщо їх сплата була включена до умов договору.

Системний аналіз норм ЦПК, що регулює наказне провадження, не дає права суду видавати судовий наказ на стягнення суми неустойки (пені, штрафу) чи процентів. Наприклад, за положеннями ЦПК РФ (ст. 127) законодавець спеціально передбачив право суду видавати судовий наказ на розмір неустойки, пені, якщо вони передбачені законом або договором.

Наявна судова практика також свідчить про неможливість видачі судового наказу за вимогою на стягнення процентів, неустойки.

Так, ухвалою Ленінського районного суду м. Харкова від 4.11.2005 р. відмовлено у прийнятті заяви про видачу судового наказу за заявою Б.С.М. про стягнення з Ш.М.М. наданих послуг за письмовим договором про інформаційно-консультативне обслуговування та неустойки.

Залишаючи судове рішення без змін, апеляційний суд Харківської області в своїй ухвалі від 19.04.2006 р. зазначив, що для визначення суми неустойки, яка хоча і передбачена договором, потрібно встановити ряд обставин: причини невиконання умов договору, вину боржника. Крім того, розмір неустойки може бути зменшений за рішенням суду за наявності обставин, які мають істотне значення. Таким чином, суди виходили з того, що наявний спір про право.

У зв'язку з невизначеністю цієї позиції, своє роз'яснення повинен дати Верховний Суд України, а законодавцю також потрібно чітко регламентувати дане спірне питання в ЦПК.

Таким чином, судовий наказ за вимогою, яка ґрунтується на правочині, вчиненому у письмовій формі, може бути виданим при наявності наступних умов:

1. правочин повинен бути оформлений відповідно до закону (в тому числі й стосовно до специфіки окремих угод);

2. заявник повинен надати оригінал документа про безспірність його вимог, де була б зафіксована згода боржника;

3. у цьому письмовому документі повинен бути чітко визначений розмір вимог, який не потребує додаткової оцінки та дослідження у сукупності з іншими доказами.

2. У разі заявлення вимоги про стягнення нарахованої, але не виплаченої працівникові суми заробітної плати, слід звернути увагу на наступне.

Стаття 115 КЗпП передбачає, що заробітна плата виплачується працівникам регулярно в робочі дні у строки, встановлені колективним договором, але не рідше двох разів на місяць через проміжок часу, що не перевищує шістнадцяти календарних днів.

При розгляді цієї заяви суд повинен встановити факт затримки нарахованої працівникові заробітної плати. Доказом цього може бути: будь-який документ, що підтверджує розмір нарахованої працівникові зарплати, зокрема, довідка бухгалтерії боржника, розрахунковий лист тощо.

У порядку видачі судового наказу не можуть заявлятися вимоги щодо стягнення з боржника середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку, що передбачено ст. 117 КЗпП, оскільки в даному випадку суд повинен на підставі наданих сторонами доказів встановити вину власника або уповноваженого органу.

Саме через наведене прикладів видачі судового наказу за цією вимогою немає. По-перше, кількість судових справ про стягнення зарплати останнім часом значно зменшилось через принципову позицію в цьому питанні законодавця (можливість кримінального переслідування за невиплату зарплати тощо), по-друге, в судовій практиці і раніше рідко зустрічалися випадки, коли б працівник пред'являв вимоги лише про стягнення заборгованості із зарплати, оскільки завжди заявлялися вимоги і про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку, і, в обов'язковому порядку - про відшкодування моральної шкоди, що перешкоджає розгляду цих вимог у наказному провадженні.

3. Заявником може бути заявлено вимогу про компенсацію витрат на проведення розшуку відповідача, боржника, дитини або транспортних засобів боржника.

Розшук відповідача передбачений ст. 78 ЦПК. Зазначена норма вказує, що якщо місцеперебування відповідача в справах за позовами про стягнення аліментів або про відшкодування шкоди, завданої каліцтвом, іншим ушкодженням здоров'я або смертю фізичної особи, невідоме, суд ухвалою оголошує його розшук. Розшук проводиться органами внутрішніх справ, а витрати на його проведення стягуються з відповідача в дохід держави за рішенням суду.

Таким чином, витрати на проведення розшуку боржника можуть бути стягнені як рішенням суду в позовному провадженні, так і шляхом видачі судового наказу. Для цього орган внутрішніх справ повинен надати суду документально підтверджений розрахунок витрат на розшук. На вказаних документах не обов'язково повинна бути зафіксована згода боржника, оскільки при незгоді з розміром витрат, він може оскаржити судовий наказ, результатом чого буде безспірне його скасування і справа буде розглядатися в позовному провадженні.

У виконавчому провадженні розшук боржника, дитини або транспортних засобів здійснюється на підставі ст. 42 Закону України "Про виконавче провадження", якою передбачені обов'язків та факультативний розшук залежно від категорії рішення суду.

Справи щодо видачі судового наказу за вказаною вище вимогою за заявою органів внутрішніх справ практично відсутні й це пов'язано з певними теоретичними та практичними проблемами спеціального законодавства щодо фінансування з боку держави проведення цими органами розшуку. На це звертається увага і в юридичній літературі.

Перелік вимог, по яким може бути видано судовий наказ, не є вичерпним, що передбачає необхідність звертатися до „відкритого бланку" (бланкетної норми), а це, в деякій мірі, буде ускладнювати судову правозастосовну діяльність. Здається, було б правильніше, враховуючи суть та значення наказного провадження, як спрощеної процедури захисту порушеного суб'єктивного права, встановити вичерпний перелік вимог для ухвалення судового наказу, оскільки будуть виникати суперечки з самого права на пред'явлення таких вимог, а можливості апеляційного чи касаційного оскарження дій суду в разі видачі судового наказу ЦПК не передбачено.

Наразі в судовій практиці вже є приклади видачі судового наказу за вимогами, які не передбачені чинним законодавством. Оскільки боржник такий судовий наказ до суду, що його видав, не оскаржує, то переглянути його в апеляційному порядку неможливо, а це призводить до створення судової практики, яка не відповідає вимогам закону.

Так, Зміївський районний суд Харківської області 29.03.2006 р. видав судовий наказ за заявою СПД-ФО Р. до М.Н.А. про стягнення суми шкоди на підставі п. 1 ст. 96 ЦПК. Заява обґрунтована тим, що М.Н.А. працювала у належному заявниці магазині та допустила нестачу в розмірі 2234,10 грн. Суд виходив з того, що боржник підписала договір про повну матеріальну відповідальність і погодилась з сумою шкоди.

Видача судового наказу за вказаною вище вимогою, на нашу думку, не відповідає вимогам закону, оскільки трудовий договір не є цивільно-правовим договором. При цьому договір про повну матеріальну відповідальність є додатковим до основного трудового договору. У даному разі правовідносини, що виникли між сторонами, підлягали вирішенню в позовному провадженні за позовом про відшкодування матеріальної шкоди, завданої працівником приватному підприємцю за правилами глави 9 КЗпП.

Крім того, безспірні вимоги заявника у наказному провадженні - це такі вимоги заявника, із яких не вбачається спір про право, тобто це вимоги, що випливають із повністю визначених і неоспорюваних цивільно-правових відносин.

З урахуванням наведеного, правильним вбачається інший приклад із судової практики.

В червні 2006 р. Л. звернувся до Дергачівського районного суду Харківської області із заявою про видачу судового наказу про стягнення з боржника С. грошових коштів - боргу за договором позики, тобто як за вимогою, яка ґрунтується на письмовому правочині.

При цьому заявник зазначав, що 6 квітня 2006 р. С. позичив у нього гроші в сумі 5000 грн., які обіцяв повернути за першою вимогою, написавши про це відповідну розписку, однак отримані в борг грошові кошти останній йому не повернув.

Ухвалою судді Дергачівського районного суду Харківської області від 19 червня 2006 року в прийнятті вищевказаної заяви відмовлено на підставі п. 2 ст. 100 ЦПК України в зв'язку із заявленням вимоги, з якої вбачається спір про право.

Суд апеляційної інстанції, залишаючи зазначене судове рішення без змін, в своїй ухвалі від 31.10.2006 р. зазначив наступне.

Як свідчать матеріали справи, заявник Л. звернувся до суду з вимогою про стягнення з боржника С. отриманих тим в борг грошових коштів, на підставі боргової розписки. При цьому, як вбачається з наданої заявником боргової розписки, С. зобов'язувався повернути отримані ним в борг кошти за першою вимогою позикодавця.

Разом із тим, як у самій заяві Л. про видачу судового наказу, так і в матеріалах справи відсутні будь-які дані про те, що останній звертався до боржника з вимогою про повернення йому позичених коштів. Тому в даному випадку вимога заявника про стягнення з боржника грошових коштів, хоча й ґрунтується на правочині, вчиненому в письмовій формі, однак не є безспірною, оскільки в силу ч. 2 ст. 1049 ЦК України не доведено, що настав строк повернення позики. У зв'язку з цим, заява не може бути задоволена виданням судового наказу без встановлення обставин, що мають істотне значення, шляхом дослідження необхідних доказів з урахуванням відповідних пояснень сторін по справі на загальних підставах, тобто в позовному провадженні.

Відповідно до засади диспозитивності ініціатива порушення наказного провадження належить стягувачу (кредитору), який реалізує своє право на судовий захист порушеного боржником його суб'єктивного матеріального права. Аналіз частин 3 і 4 ст. 98 ЦПК свідчить про те, що заява про видачу судового наказу від імені заявника може бути подана його представником при наявності у нього для цих дій належним чином оформлених повноважень (ст. 42 ЦПК). До заяви, яка подається представником заявника, повинен бути доданий документ, що підтверджує його повноваження.

Не має викликати заперечень право прокурора на пред'явлення до суду заяв про видачу судового наказу в інтересах заявника - стягувача відповідно до правил, передбачених статтями 45, 46 ЦПК, в яких йдеться про повноваження прокурора в цивільному процесі. Однак, слід враховувати, що відповідно до п. 2 ст. 121 Конституції України на прокуратуру покладено, зокрема, представництво інтересів громадянина або держави в суді у випадках, визначених законом. Пред'являючи таку заяву до суду, прокурор зобов'язаний не тільки зазначити на порушення інтересів громадянина чи держави, але й послатися на конкретний матеріальний закон, який ці інтереси охороняє та мотивувати причину, за якої громадянин не може самостійно звернутися до суду.

Відповідно до ст. 99 ЦПК за подання заяви про видачу судового наказу сплачується судовий збір у розмірі 50% ставки, яка визначається з оспорюваної суми у разі звернення до суду з позовом у порядку позовного провадження.

У разі відмови у прийнятті заяви про видачу судового наказу або в разі скасування судового наказу внесена сума судового збору стягувачу не повертається. При пред'явленні стягувачем позову до боржника у порядку позовного провадження ця сума зараховується до суми судового збору, встановленої за позовну заяву.

Слід теж враховувати встановлені ст. 4 Декрету Кабінету Міністрів від 21.01.1993 р. № 7-93 „Про державне мито" (до прийняття закону про судовий збір - ч. 2 ст. 79 ЦПК) пільги при пред'явленні заяв про видачу судового наказу. Це випливає з п. 5 Прикінцевих та перехідних положень ЦПК, де зазначається, що до набрання законом, який регулює порядок сплати і розміри судового збору, судовий збір при зверненні до суду сплачується у порядку і розмірах, встановлених законодавством для державного мита. Зокрема, від сплати державного мита звільняються при поданні заяви про видачу судового наказу за вимогами про стягнення нарахованої, але не виплаченої заробітної плати (п. 1 ст. 96 ЦПК), звільняється й прокурор тощо.

Не викликає заперечень, що відповідно до ч. 1 ст. 82 ЦПК суд, враховуючи майновий стан заявника, може своєю ухвалою відстрочити або розстрочити сплату судового збору, а при видачі судового наказу - стягнути цей збір з боржника. У разі, якщо суд ухвалою відмовить у задоволенні вказаного клопотання заявника і залишить заяву про видачу судового наказу без руху для сплати судового збору, така ухвала судді може бути оскаржена до апеляційного суду згідно з п. 9 ст. 293 ЦПК.

РОЗДІЛ 2. ПРАВОВІ ОСОБЛИВОСТІ ТА РЕГЛАМЕНТАЦІЯ ВИДАЧІ ТА СКАСУВАННЯ СУДОВОГО НАКАЗУ

2.1 Форма та зміст заяви про видачу судового наказу

Форма та зміст заяви про видачу судового наказу детально регламентовані статтею 98 ЦПК.

Заява про видачу судового наказу повинна бути оформлена і подана до суду з дотриманням передбаченої в процесуальних нормах процедури і має бути основана на матеріально-правовій нормі. Відповідність заяви положенням матеріального закону повинна перевірятись суддею при видачі судового наказу. До неналежно оформленої заяви застосовуються правила статті 121 цього Кодексу, тобто заява залишається без руху з наданням певного строку для виправлення недоліків, з можливим визнанням заяви неподаною у разі невиконання вимог суду і поверненням її заявникові.

Заява про видачу судового наказу і додані до неї документи подаються в копіях відповідно до кількості боржників; така заява подається до суду першої інстанції за загальними правилами підсудності, встановленими цим Кодексом (ст. 97 ЦПК).

Зокрема, загальне правило підсудності - подача заяви в суд за місцем проживання боржника - фізичної особи або місцезнаходженням боржника - юридичної особи. Альтернатива підсудність - заява про видачу судового наказу на стягнення зарплати може бути подана за місцем проживання стягувача; вимоги, що випливають з правочинів, у яких зазначено місце їх виконання, можуть подаватися за місцем виконання такої угоди; заявник сам вибирає, в який суд йому звертатися за вимогами про захист прав споживачів та ін.

Судовий наказ у разі прийняття заяви про видачу судового наказу видається у триденний строк без проведення судового розгляду, тобто не потрібно заслуховувати пояснення стягувача, кредитора, досліджувати докази, вести журнал/протокол судового засідання, що передбачено ст. 102 ЦПК. Разом з тим, як і рішення суду, судовий наказ є кінцевим актом реалізації норм процесуального і матеріального права, а значить - і завдання цивільного судочинства. Здається, що встановлений триденний строк є занадто скороченим з урахуванням постійно зростаючого навантаження суду через те, що юрисдикція суду поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі й правильніше було б встановити, як мінімум, п'ятиденний строк розгляду заяви про видачу судового наказу.

Зміст судового наказу визначений ст. 103 ЦПК. На відміну від судового рішення, він складається лише зі вступної та резолютивної частин.

У судовому наказі повинна бути зазначена й сума судових витрат, що сплачена заявником і підлягає стягненню на його користь з боржника (п. 6 ст. 103 ЦПК). Така чітка імперативна вказівка не повністю відповідає загальним положенням процесу, оскільки суд зобов'язаний стягнути судові витрати у вигляді судового збору (державного мита) з боржника на користь держави і в тому випадку, коли стягувач за законом звільнений від його сплати (наприклад, вимоги про стягнення нарахованої, але не виплаченої зарплати або вимоги споживача тощо). Невнесення своєчасно відповідних змін до цієї статті ЦПК може потягти за собою порушення законодавства про сплату державного мита до казни держави. Що стосується сплати судового збору на користь держави, то лише в цьому випадку суд повинен видати окремо від судового наказу ще й виконавчий лист та направити його до виконання до місцевих органів державної податкової служби (ч. 3 ст. 368 ЦПК), оскільки передбачений другий примірник судового наказу видається стягувачу для виконання його вимог.

Судовий наказ одночасно є виконавчим документом і ч. 2 ст. 103 ЦПК зазначає, що судовий наказ має відповідати вимогам, які пред'являються до виконавчого документа, встановленим Законом України „Про виконавче провадження". Він пред'являється для виконання у порядку, встановленому для виконання рішення суду в разі ненадходження протягом тринадцяти днів (десять днів плюс три дні) заяви від боржника про його скасування та наявності даних про отримання боржником копії судового наказу (статті 104, 105 ЦПК).

Судовий наказ, як і інші судові акти, що набрали чинності, відповідності до ст. 14 ЦПК є обов'язковим для всіх органів державної влади і органів місцевого самоврядування, підприємств, установ, організацій, посадових чи службових осіб та громадян і підлягають виконанню на всій території України, а у випадках, передбачених міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, - і за її межами.

Таким чином, судовий наказ за своєю суттю, метою і спрямованістю не відрізняється від значення і обов'язковості рішення суду. Звичайно, при його видачі не всі основні етапи правозастосування у повному розумінні цього процесу дотримуються, а саме такі як: встановлення фактичних обставин справи, обговорення позиції боржника, одностороннє встановлюється і визначається юридична кваліфікація справи тощо. Однак сам закон визначає судовий наказ як особливу форму судового рішення. Видача судового наказу здійснюється у чітко регламентованій законом цивільній процесуальній формі. Він видається суддею одноособово, але суддя діє від імені суду, як органу державної влади (ст. 18 ЦПК). Фактичні обставини справи встановлюються у спрощеному вигляді, тобто перевіряються наявність певних обставин, пов'язаних з характером заявлених вимог, документальні підтвердження цих вимог. Саме вони досліджуються і оцінюються суддею при вирішенні питання про видачу судового наказу.

У наказному провадженні дотримуються такі важливі елементи правозастосовчої процедури, як прийняття відповідного правозастосовного документу (судове рішення - судовий наказ) та доведення його до відома заінтересованих осіб. Відповідно до ч. 3 ст. 103 ЦПК судовий наказ складається і підписується суддею у двох примірниках, один з яких залишається у справі, а другий скріплюється печаткою і видається стягувачу після набрання ним законної сили. Боржнику суд зобов'язаний невідкладно направити копію судового наказу саме рекомендованим листом із повідомленням. Тобто судовий наказ видається лише у трьох екземплярах - два примірника (одна для справи, одна для стягувача) і одна копія (для боржника).

Слід зазначити, що стягувач має право навіть при наявності всіх необхідних умов для видачі судового наказу звернутися до суду не в порядку спрощеної процедури, а зі звичайною позовною заявою. У такому випадку суд не може відмовити йому в прийнятті позову з тих підстав, що його вимоги можуть бути вирішені шляхом подачі заяви про видачу судового наказу. В юридичній літературі зазначається, що відсутність прямої вказівки про це в ЦПК може мати негативні наслідки, оскільки суди без згоди позивача можуть розглянути одноособово його позовні вимоги і видати судовий наказ [14]. Однак, це неможливо. Разом з тим, суд зобов'язаний роз'яснити позивачу право на розгляд його вимоги в наказному провадженні та переваги цього провадження, оскільки, скоріш за все, заявник просто не знає про можливість спрощеної процедури розгляду його вимог.

Після видачі судового наказу суд невідкладно надсилає його копію боржникові рекомендованим листом із повідомленням (ч. 1 ст. 104 ЦПК).

Відповідно до ч. 2 ст. 104 ЦПК одночасно з копією судового наказу боржникові надсилається копія заяви стягувача з копіями доданих до неї документів та роз'яснюється його право в разі заперечення проти вимог стягувача протягом десяти днів з дня отримання судового наказу подати заяву про його скасування.

2.2 Сутність та зміст заяви про скасування судового наказу

Законодавцем у ч. 2 ст. 106 ЦПК передбачено, що заява боржника про скасування судового наказу, подана після закінчення строку, встановленого ч. 2 ст. 104 цього Кодексу, залишається без розгляду, якщо суд за заявою особи, яка її подала, не знайде підстав для поновлення строку подання цієї заяви.

У даному випадку в судовій практиці виникає проблема щодо процедури вирішення заяви про поновлення пропущеного процесуального строку на оскарження боржником виданого судового наказу, оскільки загальні положення ЦПК щодо розгляду заяв про поновлення пропущеного процесуального строку (ст. 73 ЦПК) встановлюють правило про розгляд цієї заяви в судовому засіданні із повідомленням учасників процесу. Натомість, всі процесуальні дії судді при видачі чи скасуванні судового наказу вчиняються одноособово суддею без виклику сторін.

Щодо цього в юридичній літературі думки вчених розійшлися.

Так, М.С. Шакарян вважає, що пропущений боржником строк на оскарження судового наказу може бути поновленим, і відповідна заява розглядається судом за правилами, встановленими законом для поновлення строку [15], тобто в судовому засіданні та з повідомленням учасників процесу. Натомість, М.М. Коршунов, Ю.Л. Марєєв вважають, що заява про поновлення пропущеного боржником строку на оскарження судового наказу за правилами ЦПК РФ взагалі не може бути прийнята до розгляду, позаяк боржник у разі пропуску строку на його оскарження має право просити про скасування судового наказу в порядку судового нагляду з одночасним проханням про зупинення його виконання [16].

Вітчизняні коментарі нового цивільного процесуального законодавства та підручники з цивільного процесу делікатно замовчують питання про процедуру розгляду заяви про поновлення пропущеного процесуального строку на оскарження судового наказу. На нашу думку, з урахуванням того, що в главі, яка регулює наказне провадження, немає виключення із загальних положень ЦПК, то заява про поновлення пропущеного процесуального строку на оскарження судового наказу повинна розглядатися за правилами, передбаченими ст. 73 ЦПК.

Підтвердженням цієї позиції є те, що, наприклад, згідно з ч. 4 ст. 325 ЦПК питання про поновлення строку на касаційне оскарження і про повернення касаційної скарги вирішується суддею-доповідачем, про що постановляється ухвала. Тобто, у даному провадженні (касаційне провадження) законодавець спеціально зробив виключення із загальних правил про процедуру розгляду питання про поновлення пропущеного процесуального строку. Для наказного провадження такого виключення в спеціальній нормі не зроблено. Натомість, таке виключення законодавець зробив у спеціальних нормах щодо процесуального порядку видачі судового наказу (ч. 2 ст. 102 ЦПК) та його скасування (ч. 1 ст. 106 ЦПК), передбачивши, що ці дії вчиняються судом без виклику сторін і без заслуховування їх пояснень.

У зв'язку з цим необхідним є роз'яснення вищого судового органу держави, а також корегування цього положення ЦПК самим законодавцем.

Відповідно до положень ст. 106 ЦПК при надходженні до суду заяви боржника про скасування судового наказу у встановлений законом строк, суддя одноособово протягом п'яти днів без судового розгляду і виклику сторін скасовує свій судовий наказ, про що постановлюється ухвала, в якій теж роз'яснюється, що заявлені стягувачем вимоги можуть бути розглянуті в позовному провадженні з додержанням загальних правил щодо пред'явлення позову. При цьому незгода боржника з заявленими до нього вимогами означає, що він оспорює документально підтверджене право кредитора на стягнення з нього грошової суми або витребування рухомого майна. У такому випадку для суду не є важливим мотиви такої незгоди і вони не повинні з'ясовуватись - виданий судовий наказ безумовно скасовується.

Тому ми не можемо погодитись з висловленою в літературі думкою про те, що скасування судового наказу може мати місце лише при наданні боржником доказів необґрунтованості заявлених вимог та спірності свого обов'язку перед кредитором [17].

На наше переконання, суд зобов'язаний у будь-якому випадку скасувати виданий судовий наказ та роз'яснити заявнику його право пред'явити позов на загальних підставах, оскільки при скасуванні судового наказу учасники спору не викликаються, судове засідання не проводиться і суд не може входити в обговорення обставин справи, позаяк виникає спір про право. При цьому незгода боржника з заявленими до нього вимогами означає, що він оспорює документально підтверджене право кредитора на стягнення з нього грошової суми або витребування рухомого майна. Надання доказів та з'ясування причин незгоди з вимогами позивача є обов'язковим при перегляді самим же судом свого заочного рішення, оскільки про це спеціально зазначено в ст. 232 ЦПК.

Частина 1 статті 106 ЦПК про скасування судового наказу - імперативна норма.

Ухвала суду про скасування судового наказу апеляційному оскарженню не підлягає, оскільки не перешкоджає заявнику подати позовну заяву, а ухвала суду про відмову в задоволенні заяви боржника про скасування виданого судового наказу може бути оскаржена в апеляційному порядку згідно з п. 1 ст. 293 ЦПК.

Стаття 100 ЦПК вказує лише на дві підстави для відмови у прийнятті заяви про видачу судового наказу:

1. заявлено вимогу, не передбачену статтею 96 цього Кодексу;

2. із заяви і поданих документів вбачається спір про право.

Про відмову у прийнятті заяви про видачу судового наказу суддя постановляє ухвалу. Зазначена ухвала може бути оскаржена в апеляційному порядку відповідно до п. 1 ст. 293 ЦПК.

Тобто перевірка всіх обставин, необхідних для виникнення і руху наказного провадження, здійснюється судом уже на стадії прийняття заяви.

Системний аналіз норм ЦПК про наказне провадження дає підстави для застосування й інших загальних положень цього Кодексу щодо відмови у прийнятті заяви про видачу судового наказу. Так, у разі повернення заяви у випадку, передбаченому ч. 2 ст. 121 ЦПК (залишення без руху з послідуючим визнанням заяви неподаною), це не є перешкодою для повторного звернення з такою ж заявою після усунення її недоліків. Натомість, відмова у прийнятті заяви про видачу судового наказу унеможливлює повторне звернення з такою ж заявою. Заявник у цьому випадку має право звернутися з тими ж вимогами у позовному порядку (ст. 101 ЦПК).

Здається, що законодавець дещо одностороннє ввів у главу про наказне провадження лише деякі обов'язкові загальні положення ЦПК.

Так, вищезазначена ст. 100 ЦПК передбачає лише дві підстави для відмови у прийнятті заяви про видачу судового наказу, тобто має місце так званий вичерпний перелік, що для судової процедури є дуже важливим. Проте у судовій практиці можуть виникати й інші ймовірні перешкоди для прийняття заяви про видачу судового наказу, на які суд зобов'язаний буде звернути увагу, але вказана стаття цього не передбачає, хоча його загальний зміст направлений на це.

Наприклад, заява про видачу судового наказу може бути: подана не за правилами підсудності (п. 4 ч. 3 ст. 121 ЦПК); подана недієздатною особою (п. 2 ч. 3 ст. 121 ЦПК); у провадженні цього суду вже є аналогічне наказне провадження між тими ж особами, про той же самий предмет і з тих же підстав (п. 3 ч. 2 ст. 122 ЦПК; заява може не підлягати розгляду в суді через її непідвідомчість, тобто не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства (п. 1 ч. 2 ст. 122 ЦПК); у спорі між тими ж особами, про той же предмет і з тих же підстав уже видавався судовий наказ (п. 2 ч. 2 ст. 122 ЦПК); після смерті фізичної особи чи ліквідації юридичної особи спірні правовідносини не допускають правонаступництва (п. 5 ч. 2 ст. 122 ЦПК) тощо. Тобто, це випадки, що передбачені статтями 121, 122 ЦПК, які регулюють позовне провадження - повернення заяви та відмова у відкритті провадження у справі.

Таким чином, і в цих випадках суд не може прийняти заяву про видачу судового наказу. Законодавцю слід внести зміни до ст. 100 ЦПК і передбачити, що суд відмовляє у прийнятті заяви про видачу судового наказу і з підстав, передбачених статтями 121, 122 цього Кодексу. До прийняття таких змін до ЦПК, на нашу думку, судам можна було б застосовувати новелу проекту ЦПК - аналогію процесу, що передбачалась ч. 3 ст. 3 проекту ЦПК, яка була наявна після першого читання закону Верховною Радою України (після другого читання, на жаль, ця новела була виключена з проекту ЦПК) [18]. Зазначене свідчить про наявність певних проблем процесуальної регламентації наказного провадження і необхідність їх вирішення.

Проте загальні положення ЦПК у наказному провадженні можуть застосовуватись не завжди. Так, при розгляді заяви про видачу судового наказу (ст. 102 ЦПК) не передбачена можливість закриття чи зупинення провадження у справі. Тому всі процедурні питання повинні бути вирішені суддею лише на стадії прийняття заяви про видачу судового наказу.

Виданий судовий наказ скасовується у разі подання такої заяви боржником за правилами ст. 106 ЦПК. В апеляційному чи касаційному порядку судовий наказ не може бути оскаржений, оскільки цього не передбачають відповідні положення ЦПК про апеляційне та касаційне провадження і це відповідає суті та змісту наказного провадження як провадження спрощеної процедури, однак може бути переглянутий та, відповідно, скасований у зв'язку з нововиявленими обставинами (ст. 361 ЦПК). Натомість, ухвали суду про відстрочку чи розстрочку виконання судового наказу та інші подібні ухвали (наприклад, визнання заяви неподаною тощо) можуть бути оскаржені за загальними правилами ЦПК.

Судовий наказ буде законним та обґрунтованим, якщо суддя при здійсненні всіх процесуальних дій повністю врахував передбачені законом для його видачі обставини і видав рішення - судовий наказ відповідно з ними, хоча і в самому правозастосовному документі на це письмово не вказується.

Специфікою є набрання судовим наказом законної сили.

Він є чинним у разі ненадходження заяви від боржника протягом трьох днів після закінчення строку на її подання та за наявності даних про отримання боржником копії судового наказу (ст. 105 ЦПК). Тобто, 10 днів для оскарження з дня отримання судового наказу та 3 дні з дня отримання судом даних про те, що боржник отримав наказ. Останнє є дуже недоречним з огляду на те, як працює пошта, оскільки у судовій практиці нерідкими є випадки, коли суд взагалі не отримує повідомлення, направлені рекомендованим листом. У разі ненадходження до суду повідомлення про отримання боржником копії судового наказу і якщо строк, зазначений ст. 105 ЦПК минув, можна порекомендувати вкладати у справи належним чином завірені довідки про те, що згідно відповідного журналу суду за певним номером і датою боржникові направлена копія судового наказу рекомендованим листом із повідомленням.

РОЗДІЛ 3. ПОРІВНЯЛЬНО-ПРАВОВА ХАРАКТЕРИСТИКА УКРАЇНСЬКОЇ, РОСІЙСЬКОЇ ТА НІМЕЦЬКОЇ МОДЕЛЕЙ НАКАЗНОГО ПРОВАДЖЕННЯ У ЦИВІЛЬНОМУ СУДОЧИНСТВІ

наказний провадження цивільний судовий

Поняття "наказне провадження" та "судовий наказ" не нові в юридичній науці та судовій практиці багатьох країн. Спрощену процедуру судочинства, яка в певних рисах нагадує наказне провадження, застосовували ще в римському праві (наприклад, преторські інтердикти). Прискорені процедури судочинства були характерні й для європейського права епохи Середньовіччя, і для канонічного права. А в ХІХ ст. у процесуальному праві деяких країн Європи з'явились інститути стягнення за безспірними документами, подібні до наказного провадження. Аналоги наказного провадження зустрічаються в цивільному судочинстві Німеччини, Франції, Англії, США, Росії та ін.

Окремі елементи наказного провадження в російському судочинстві почали формуватися ще в ХVXVI ст., однак визначальними тут стали реформи судочинства 1864 р. У главі VII Статуту 1864 р. було врегульовано порядок здійснення скороченого судочинства, який до певної міри можна вважати витоком появи судового наказу в Росії. Після відповідних законодавчих змін у 1885, 1889, 1891 та 1912 рр. сформувався інститут "спонукального провадження" як спеціальна форма цивільного процесу, в рамках якої суд, після перевірки лише умов допустимості, без виклику відповідача, робив на акті напис, що мав виконавчу силу судового рішення. З прийняттям ЦПК РРФСР 1923 р. "спонукальне" провадження, дещо змінившись, трансформувалось у "наказне" До ЦПК РРФСР 1964 р. норми щодо судового наказу включені не були. В той же час Указом Президії Верховної Ради РРФСР від 20 лютого 1985 р. було встановлено спрощені правила для стягнення аліментів на неповнолітніх дітей, які народились у зареєстрованому шлюбі. Ці правила нагадували процедуру здійснення виконавчого напису нотаріусом. Відродження цього інституту в Росії відбулося тільки в листопаді 1995 р. у зв'язку із прийняттям Федерального закону "Про внесення змін та доповнень в ЦПК РРФСР" (ст.125 п.п.1-10). У новому ЦПК Росії 2002 р. судовий наказ також зберігся, хоча процедура наказного провадження зазнала суттєвих змін[17].

Судовий наказ був передбачений у ЦПК УРСР, затвердженому постановою ВУЦВК від 30 липня 1924 р. та введеному в дію з 1 жовтня 1924 р., а саме в главі ХХIX "Про видачу судових наказів по актах", а також у ЦПК УРСР, затвердженого та введеного в дію з 1 грудня 1929 р. постановою ВУЦВК від 5 листопада 1929 р., а саме в частині третій "Особливі провадження": глава 20 та глава 21. Видання народними суддями судових наказів була скасована в 1939 р. Ідея про необхідність відродження цього інституту в українському судочинстві з'явилася під час судово-правової реформи в 1990-х роках, що знайшло відображення в ЦПК 2004 р.

Дані судової статистики Росії свідчать, що відродження інституту судового наказу було ефективним. Так, із загальної кількості розглянутих судами цієї країни справ судовими наказами закінчувались: у 1996 р. - 24,6%; у 1997 р. - 37,7; у 1998 р. - 36; у 1999 р. - 24,6% справ. Зменшення частки судових наказів у 1999 р. зумовлене зменшенням надходжень до провадження судів заяв про стягнення заробітної плати. За деякими даними, в Росії останніми роками майже половина всіх цивільних справ вирішується за правилами заочного рішення та судового наказу.

Показовою є і українська судова статистика, яка свідчить про те, що введення судового наказу в 2005 р. вже призвело до певних змін у структурі цивільних справ, що розглядаються судами загальної юрисдикції. Так, у 2005 р. було видано 52,6 тис. судових наказів, із яких 10,7 тис. про стягнення нарахованої, але не виплаченої працівникам заробітної плати (за винятком скасованих). Водночас кількість справ, що знаходились у провадженні, за позовами громадян про стягнення заробітної плати зменшилась на 73,2 тис., або на 40%, порівняно з попереднім роком.