Науковці та практики називають відродження наказного провадження своєчасним та ефективним кроком законодавця. Водночас це активізувало наукові дискусії щодо юридичної природи цього виду судових актів, меж його застосування, коректності та досконалості закріпленої в законі процедури наказного провадження. Найбільш спірним виявилося питання щодо правомірності віднесення судового наказу до різновидів судового рішення. Одні науковці підтримують цей висновок, а інші відносять судовий наказ до самостійного виду судових постанов. При цьому серед другої групи науковців є і такі, які в принципі заперечують правосудний характер досліджуваного судового акта. Судовий наказ є саме різновидом судового рішення, і, вочевидь, є актом правосуддя як єдиної можливої форми реалізації судової влади, що характеризується певними генетичними, функціональними та предметними ознаками, і зміст якого повинен зводитися лише до вирішення справ. Усі процесуальні акти суду, постановлені в передбаченому ЦПК порядку, в сукупності створюють цілісність та єдність здійснення правосуддя, у них відтворюється владна воля суду як органу судової влади, а тому всі вони є актами правосуддя. Ці процесуальні акти суду можна поділити лише на дві групи: ухвали та рішення. Відмінність між ним тільки у предметі, щодо якого проявляється владна воля суду: рішення стосується суті заявлених вимог, а ухвала - суті процесуальних питань, що виникають під час здійснення правосуддя по справі. Якщо погодитись із тим, що судовий наказ не є актом правосуддя, то стає незрозумілим, що це за акт і чи вправі суд як орган судової влади його ухвалювати. Логічним наслідком заперечення правосудного характеру судового наказу має бути відмова від його застосування, але переконливих причин для цього немає.

З огляду на те що процесуальне законодавство різних країн закріплює різні процедури видання судового наказу, важливе значення для з'ясування природи вітчизняного судового наказу має характеристика національної моделі наказного провадження у межах загальної типізації.

Розглядаючи систему судових наказів та нагадувального провадження в західноєвропейському законодавстві, К.І. Малишев виділив виконавчі або бузумовні накази та умовні накази або нагадування. Ще один вид судового наказу виділив В. І. Решетняк, а саме - судовий наказ як санкцію. М. А.Черьомін, узагальнивши ці позиції, виділив три основні підходи до тлумачення сутності судового наказу, вироблені зарубіжною практикою з урахуванням наявних моделей наказного провадження: судовий наказ як виконавчий документ (безумовний наказ); судовий наказ як нагадування боржнику про його обов'язки перед кредитором (умовний наказ); репресивний судовий наказ як санкція за неявку в судове засідання. Безумовним наказом М.А.Черьомін називає такий судовий наказ, що є виконавчим документом, що вступає в законну силу з моменту видачі та відразу може бути пред'явлений до примусового виконання. Умовним - наказ, що є нагадуванням боржнику про його обов'язок перед кредитором, який вступає в законну силу, якщо боржник не подасть у встановлений строк відповідного заперечення. А репресивним наказ як санкцію, що є примусовим заходом до боржника за неявку в судове засідання, та аналогом безсудового обвинувачення, характерного для ряду систем судочинства в Середньовіччя. Існуючі в сучасних національних системах цивільного судочинства моделі це здебільшого моделі безумовного чи умовного наказу. Наказ як санкція розцінюється як "рудимент середньовічного процесу", останнім прикладом втілення якого називають інститут судового наказу, що був передбачений в Угорському ЦПК.

Модель умовного наказу реалізована, наприклад, у німецькому цивільному процесі (§ 688 § 703d Книги 7 Цивільного процесуального уложення Німеччини). Тут судовий наказ виноситься на підставі письмового клопотання, що відповідає певним вимогам, та доставляється відповідачу. Канцелярія суду повідомляє заявникові про доставку судового наказу. Відповідач може подати до суду письмове заперечення проти вимоги чи її частини, що розглядається як оспорювання наказу. Суд повідомляє заявника про заперечення та дату його подання. Якщо заперечення подано вчасно і одна із сторін вимагає позовного провадження, то суд, що виніс судовий наказ, за своєю ініціативою передає спір до суду для розгляду в загальному порядку. Якщо відповідач не подав заперечення своєчасно, то заявник після закінчення встановленого для подання заперечення строку вправі подати клопотання про видання наказу про виконання. Наказ про виконання доставляється відповідачу або пересилається заявнику для здійснення ним власної доставки. Наказ про виконання прирівнюється до заочного рішення, що звертається до негайного виконання, та може бути оспорений у такому ж порядку. Якщо від відповідача не надходило заперечення та заявник протягом шести місяців з моменту доставки судового наказу не подавав клопотання про винесення наказу про виконання, дія судового наказу припиняється.

Як видно, в межах німецької процедури наказного провадження суд ухвалює не один, а два основних процесуальних акти: судовий наказ та наказ про виконання. Сам судовий наказ без наказу про виконання виконавчим документом не є, а є скоріше нагадуванням боржнику про його борг. Відповідно до п.2 § 699 ЦПУ Німеччини наказ про виконання може бути видано в двох формах: як окремий документ (як правило, якщо використовується автоматизований спосіб обробки документів) або як напис на самому судовому наказі (якщо автоматизований спосіб обробки документів не застосовується).

Російська модель наказного провадження дещо відрізняється від німецької. Відповідно до ст.121 ЦПК РФ судовий наказ є постановою судді, виданою за заявою кредитора про стягнення грошових коштів або про витребування рухомого майна від боржника, та є одночасно виконавчим документом. Наказне провадження порушується на підставі поданої кредитором заяви, оформленої відповідно до вимог ст.124 ЦПК РФ. Протягом п'яти днів з дня подання цієї заяви суд за наявності підстав виносить судовий наказ без судового розгляду та виклику сторін. Складається наказ на спеціальному бланку в двох примірниках, один із яких залишається в матеріалах справи. Копія наказу направляється боржнику. Протягом 10 днів з моменту одержання копії наказу, боржник вправі подати свої письмові заперечення. Якщо упродовж зазначеного строку заперечення до суду не надійшло, суддя видає стягувачу (заявнику) другий примірник наказу, завірений печаткою суду або направляє наказ судовому приставу - виконавцю. Можливість скасування виданого судового наказу передбачена у ст.129 ГПК РФ. Суддя скасовує судовий наказ ухвалою, якщо від боржника у встановлений строк надійшли заперечення. В такому разі вимоги заявника можуть бути розглянуті в порядку позовного провадження. ГПК РФ не передбачає можливості поновлення строку боржнику на подання заперечення, але не виключає його права на оскарження наказу у касаційному порядку та одночасно просити зупинити виконання по ньому до вирішення справи в касаційному порядку[17].

Слід зазначити, що описана модель вже є другою: перша була реалізована в Росії відповідно до Федерального закону від 27 жовтня 1995 року та значно відрізнялась від своєї наступниці. Тоді передбачалось, що боржника мали повідомляти про надходження заяви про видання судового наказу ще до його видання. Боржникові надавався строк до 20 днів для відповіді на заявлену вимогу. Якщо відповідь не надійшла чи в ній не було заперечень, достатніх, щоб відмовити у виданні наказу, суд видавав наказ та негайно надсилав його копію боржникові. Таким чином, боржнику надавалась можливість діяти активно ще до винесення судового наказу, він мав усі можливості заявити свої заперечення суду вчасно, подати документи, які ставили б під сумнів достовірність доказів, поданих кредитором тощо. Можливості добитися скасування вже виданого наказу у боржника були мінімальні. У заяві про скасування судового наказу боржник повинен був довести, що він з поважних причин не зміг подати своїх заперечень щодо заяви кредитора у визначений законом 20- денний термін, а суд давав оцінку як наведеним причинам пропуску строків, так і самим запереченням. Судовий наказ видавався кредитору відразу, і таким чином одразу міг бути пред'явлений до виконання.

У російській науковій літературі модель наказного провадження 1995 р. переважно оцінювалась позитивно, однак автори вказували й на певні її недоліки. Основні нарікання стосувалися невичерпності переліку вимог, щодо яких може бути видано судовий наказ, що викликано неоднозначну практику застосування відповідного інституту, а також недосконалості наявної системи направлення та доставки боржникові копії заяви кредитора про видачу судового наказу, які створили умови для певних зловживань з боку кредитора. У ЦПК РФ 2002 р. закріплено більш широкий, але вичерпний перелік вимог, по яких може бути видано судовий наказ. А замість другої із названих проблем виникла інша - проблема належної доставки боржникові другого примірника судового наказу, що, на нашу думку, свідчить лише про інше акцентування проблеми, а не про її принципове розв'язання.

Характеризуючи російську модель наказного провадження взірця 1995 р., М. А. Черьомін називає її змішаною, оскільки вбачає в ній як ознаки умовного, так і безумовного наказу. На думку цього науковця, перше проявляється в тому, що наказ може бути виданий лише після певної процедури, яку можна розцінити в т.ч. і як певне нагадування боржникові про його борг, друге - в неоднорідності природи судового наказу, якому притаманні ознаки як судового рішення, так і виконавчого документа. Водночас, М. А. Чемьомін зауважує, що досліджувана модель більше тяжіє до моделі безумовного наказу.

Позиція М. А. Черьоміна є не зовсім точною. Досліджувана ним процедура видання судового наказу в російському цивільному судочинстві взірця 1995 р. дійсно включає в себе те, що можна кваліфікувати як "нагадування" боржнику про його борг, але таким нагадуванням є надіслання боржнику копії заяви кредитора, а не самого наказу. Останній видавався вже після вказаної процедури, одразу набував законної сили та якостей виконавчого документа. Тому, досліджувана модель цілком може бути кваліфікована як модель безумовного наказу.

Інший характер має процедура наказного провадження, закріплена в ЦПК РФ 2002 р. Тут сам наказ є "нагадуванням" боржникові про його борг, він не набуває законної сили негайно, а лише після завершення визначеної процедури за умови відсутності заперечення з боку боржника, поданого у встановлений строк. Якостей виконавчого документа судовий наказ одержує з моменту проставлення на ньому відтиску печатки суду та видання його другого примірника кредитору чи направлення цього примірника судовому приставу - виконавцю. Оновлена процедура більше стала подібною до процедури, передбаченої в німецькому цивільному процесі, та може бути кваліфікована як модель умовного наказу.

Описаний підхід можна застосувати для характеристики інституту судового наказу, закріпленого в чинному ЦПК України. Відповідно до ст.95 ЦПК України судовий наказ є особливою формою судового рішення про стягнення з боржника грошових коштів або витребування майна за заявою особи, якій належить право такої вимоги. Процесуальний закон встановлює відкритий перелік вимог, за якими може бути видано судовий наказ (ч.2 ст.96 ЦПК), і водночас закріплює деякі види цих вимог більш конкретно (ч.1 ст.96 ЦПК). Умовою видання судового наказу слід вважати також відсутність спору про право (безспірність вимог) та відповідність поданої заяви (за змістом та формою) вимогам, передбаченим процесуальним законом. Перевіривши наявність відповідних умов та підстав, суд виносить судовий наказ, зміст якого як процесуального документа повинен відповідати вимогам, передбаченим у ст.103 ЦПК України. Судовий наказ складається і підписується суддею у двох примірниках, один з яких залишається у справі, а другий скріплюється печаткою суду і видається стягувачу після набрання ним законної сили. Після видання судового наказу суд невідкладно надсилає його копію боржникові рекомендованим листом із повідомленням. Одночасно з копією судового наказу боржникові надсилається копія заяви стягувача з копіями доданих до неї документів та роз'яснюється його право в разі заперечення проти вимог стягувача протягом десяти днів з дня отримання судового наказу подати заяву про його скасування. Якщо боржник не скористався цим правом (не оспорив наказ), це означає що він фактично визнав подані стягувачем докази. У разі ненадходження заяви від боржника протягом трьох днів після закінчення строку на її подання та за наявності даних про отримання боржником копії наказу судовий наказ набирає законної сили і суд видає його стягувачеві для пред'явлення до виконання (ст.105 ЦПК). Якщо ж боржник скаржить судовий наказ у встановлений строк, суд скасовує його протягом п'яти днів з дня її надходження без судового розгляду і виклику сторін, про що постановляє ухвалу, в якій одночасно роз'яснює, що заявлені стягувачем вимоги можуть бути розглянуті в позовному провадженні з додержанням загальних правил щодо пред'явлення позову (ст.106 ЦПК).

Аналіз наведених положень ЦПК України дає змогу надати загальну сутнісну характеристику закріпленої в них моделі наказного провадження. З погляду описаної загальної типізації українську модель наказного провадження слід кваліфікувати як модель умовного наказу, про що свідчать: судовий наказ не вступає в силу з моменту його підписання суддею; надіслання копії наказу боржникові є "нагадуванням" йому про його борг; видання наказу кредитору та набрання ним якостей виконавчого документа відбувається після завершення відповідної процедури "нагадування" за умови відсутності заперечення з боку боржника.

Водночас слід зауважити, що юридична природа судового наказу в українському цивільному судочинстві залишається неоднорідною: йому притаманні ознаки судового рішення та виконавчого документа одночасно, що обумовлено прямою вказівкою закону. В ст.103 ЦПК України передбачено перелік обов'язкових реквізитів судового наказу, а також зазначається, що цей акт має відповідати вимогам виконавчого документа, встановленим Законом України "Про виконавче провадження".

У зв'язку із наведеним виникає питання щодо оптимальності закріпленої в чинному ЦПК України моделі наказного провадження. Як свідчить судова практика, ця модель має певні недоліки: неточність поняття "видання" судового наказу в контексті ст.102 та ст.105 ЦПК України; певні складнощі при заповнені ряду реквізитів наказу як виконавчого документа (п.5 та п.6 ч.1 ст.19 Закону України "Про виконавче провадження") тощо. Частково ці недоліки можна виправити шляхом внесення відповідних змін до процесуального закону. Однак, на нашу думку, цілком правомірно ставити питання і про більш кардинальні зміни, а саме: про трансформацію чинної умовної моделі в безумовну. При цьому ми виходимо із того, що перспективність інституту судового наказу в будь-якій із названих варіацій є очевидною, однак модель безумовного наказу має певні переваги.

Процедура видання судового наказу завжди має елемент таємності для боржника. Однак якщо модель безумовного наказу усуває цю таємність до видання наказу, то модель умовного наказу зберігає повну таємність для боржника аж до одержання ним копії наказу. Принципова відмінність між безумовною та умовною моделями наказного провадження полягає у різному ставленні до поведінки боржника та кредитора, що зумовлює застосування різних правил для регулювання цієї поведінки та врівноваження становища сторін. В умовній моделі надто багато уваги надається самому факту оскарження наказу боржником і надто мало - безспірності доказів. Тим часом саме безспірність доказів і є тією найважливішою передумовою, яка дає змогу розглядати відповідну категорію вимог у спрощеному порядку. Якщо для скасування судового наказу буде достатньо лише факту офіційного оскарження його в належні строки боржником, то тоді яке значення має наявна безспірність доказів? Практично ніякого. Таким чином, боржник отримує змогу зловживати своїм правом, майже нічим не ризикуючи. Кредитор же, йдучи на процедуру наказного провадження, може лише розраховувати на порядність боржника, інакше тільки втратить час, протягом якого вже можна було б подати звичайний позов.

Враховуючи наведене, до очевидних переваг безумовної моделі судового наказу можна віднести таке:

вона дає змогу більшою мірою врахувати безспірність поданих кредитором доказів та стимулює активність сторін до, а не після, видання наказу;

вона приводить до зменшення кількості процесуальних актів суду та зменшення кількості скасованих наказів, а значить і до реальної економії судового часу.

Узагальнивши наведене, можна зробити такий висновок, що судовий наказ є різновидом судового рішення, яке ухвалюється в межах самостійної судової процедури - наказного провадження, яким справа вирішується по суті. Характер судового наказу зумовлюється характером наказного провадження.

Реалізована в українському цивільному судочинстві модель наказного провадження - це модель умовного судового наказу, яку раціональніше трансформувати в альтернативну процедуру безумовного наказу, певним чином доопрацювавши її.

ВИСНОВКИ

Судочинство в кожній цивільній справі являє собою послідовне виконання передбачених ЦПК України процесуальних дій, які, до того ж, вчиняються у чітко встановленими процесуальному порядку і формі та у точній послідовності до процесуального закону. Разом з тим, така формальність юридичного процесу досить часто затягує судочинство та, фактично, відкладає на потім захист вже порушених прав.

Проте сучасні вимоги щодо розвитку цивільного процесуального законодавства основані на тому, що рівень правової захищеності особи, суб'єктів права залежать від ефективності судочинства. При цьому інститут правосуддя, який є фундаментальним у правовій системі, концептуально потрібно розглядати одночасно як форму здійснення прав і свобод людини та громадянина і як самостійне соціальне та правове благо, що реалізуються через справедливе правосуддя і належні судові процедури.

Ефективність судочинства та справедливе правосуддя за задумом законодавця повинно бути реалізоване, зокрема, через спрощену процедуру наказного провадження (розділ II, статті 95 - 106 ЦПК України).

Поняття "наказне провадження" та "судовий наказ" не нові в юридичній науці та судовій практиці багатьох країн. Спрощену процедуру судочинства, яка в певних рисах нагадує наказне провадження, застосовували ще в римському праві (наприклад, преторські інтердикти). Прискорені процедури судочинства були характерні й для європейського права епохи Середньовіччя, і для канонічного права. А в ХІХ ст. у процесуальному праві деяких країн Європи з'явились інститути стягнення за безспірними документами, подібні до наказного провадження. Аналоги наказного провадження зустрічаються в цивільному судочинстві Німеччини, Франції, Англії, США, Росії та ін.

Видача судового наказу за правилами, передбаченими розділом II ЦПК, допускається лише у зв'язку з відносинами, спори по яким віднесені до компетенції судів загальної юрисдикції. В ГПК, КАС такого судового провадження немає. Однак, проектом ГПК також передбачено в розділі II, главі 12 наказне провадження.

Статтею 208 ЦПК, яка озаглавлена як "види судових рішень", передбачено, що судові рішення викладаються у двох формах: ухвали і рішення. Про судовий наказ, заочне рішення нічого не зазначено, проте як судовий наказ, так і заочне рішення є формами судового рішення.

У зв'язку з цим є всі підстави зазначити, що судовий наказ є самостійним видом судового рішення у цивільних справах, яким завершується процесуальна діяльність суду першої інстанції при розгляді заявленої конкретної вимоги.

Останнім часом в юридичній літературі з'явилося немало публікацій щодо історії, юридичної природи наказного провадження, процедури видачі судового наказу і, водночас, практично відсутні розробки відносно проблемних питань реалізації на практиці кожної правової вимоги, за якою може бути виданий судовий наказ. Разом з тим, саме це питання в судовій практиці виявляється найбільш складним і перші узагальнення вказують на гостру необхідність забезпечення єдності судової практики, оскільки обмежена можливість апеляційного, касаційного оскарження подібних судових рішень. На сьогодні немає ні одного судового акту вищого судового органу держави (з числа опублікованих) задля забезпечення єдності судової практики.

Частина 1 ст. 95 ЦПК зазначає, що судовий наказ є особливою формою судового рішення про стягнення з боржника грошових коштів або витребування майна за заявою особи, якій належить право такої вимоги.

Таким чином, завдання наказного провадження - прискорення вирішення ряду вимог, пов'язаних зі: 1) стягненням з боржника грошових коштів або 2) витребуванням майна.

Задля цього закон зазначає, що судовий наказ, крім того, що є особливою формою судового рішення, має, одночасно, силу виконавчого документа, що підлягає виконанню за правилами, встановленими для виконання судових рішень у порядку передбаченому законом (ч. 2 ст. 95 ЦПК). Відповідно до цього особливістю наказного провадження є те, що сторонами в ньому виступають не позивач і відповідач, а стягувач (кредитор) та боржник, хоча в деяких статтях кодекс називає стягувача заявником (як, наприклад в п. 2 ч. 2 ст. 98 ЦПК), а боржника - заінтересованою особою (ч. 2 ст. 26 ЦПК). Ними можуть бути як фізичні, так і юридичні особи. Тобто, окремо виконавчий лист, за загальним правилом, не видається. Спрощений порядок наказного провадження обумовлюється й такою особливістю, як обмеженим колом вимог, відносно яких таке провадження допустиме.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1. Конституція (Основний Закон) України, прийнята Верховною Радою України 28 червня 1996 року.

2. Цивільний Кодекс України. - К., 16 січня 2003 року.

3. Цивільний Процесуальний Кодекс України. - К., 18 березня 2004 року// Відомості Верховної Ради , 2004, N 40-41.

4. Про судоустрій: Закон України від 7.02.2002 р. // ІАЦ "Ліга: Еліт".

5. Про державну виконавчу службу: Закон України від 24 березня 1998 року//Відомості Верховної Ради (ВВР), 1998, N 36-37.

6. Про виконавче провадження: Закон України від 15 жовтня 1999р.//Відомості Верховної Ради. - 1999р. - N 24.

7. Постанови Пленуму Верховного Суду України 1972-2002: Офіційне видання / за загальною редакцією голови Верховного суду України В.Т. Маляренка.- К.: Видавництво А.С.К., 2003.- 489с.

8. Кравчук В.М. Стратегія і тактика цивільного процесу. Практичний посібник. - К.: Атіка, 2002. - 352 с.

9. Луспеник Д. Д. Настільна книга професійного судді при розгляді цивільних справ (складання судових процесуальних документів за новим ЦПК України): Науково-практичний коментар. - X.: Харків юридичний, 2005-640с.

10. Цивільне процесуальне право України: Навчальний посібник / За заг.ред. С. С. Бичкової. -К.: Атіка, 2006. - 384 с.

11. Чорнооченко С.І Цивільний процес: Вид 2-ге переробл. та доп.: Навчальний посібник. - К.: Центр навчальної літератури, 2005.-472с.

12. Штефан М.Й. Цивільне процесуальне право України: Підручник. - К.: Ін Юре, 2005 - 456 с.

13. Ярошенко І.С. Цивільне процесуальне право: Навч. - метод. Посібник для самост. вивч. дисц. -К.: КНЕУ, 2003. -159с.

14. Білоусов Ю.В. Судовий захист цивільних прав: окремі питання процесуальної юрисдикції // Вісник Хмельницького університету управління та права. - Хмельницький, 2004. -№ 3 (11).- С.45 - 50.

15. Захарова О.С., Пронська Г.В. Проблеми виконання судових рішень у контексті реформування цивільного процесуального законодавства // Адвокат (укр.).- 2004.- № 4.

16. Луспеник Д. Заочне рішення: його цілі, процедура, проблеми та шляхи їх вирішення // Право України. - 2004. - № 5. - С. 95.

17. Луспеник Д. Наказне провадження: Його цілі, процедура, проблеми та шляхи їх вирішення // Право України. - 2004.- № 7.- С. 89-94.

18. Сакара Н. Належна судова процедура як елемент доступності правосуддя // Юридична Україна.- 2004.- № 3.

19. Свідерська М. Порівняльна характеристика судового наказу, судового рішення та виконавчого напису нотаріуса // Підприємництво, господарство і право. - 2005.- № 3 - С. 117-119; № 4.- С. 42-44.

20. Тимченко Г. Джерела змагальності у цивільному судочинстві // Право України (укр.).- 2005.- № 1.

21. Тимченко Г. Зміст змагальності у сучасному цивільному процесі // Право України (укр.).- 2005.- № 5.

22. Тимченко Г. Проблема активності суду в цивільному процесі // Право України (укр.).- 2004.- № 3.

23. Шевчук П. І. Судовий наказ в цивільному судочинстві // Право України. - 2004.-№ 5.-С. 31-32.

24. Ясинок М. Судовий наказ в цивільному судочинстві // Підприємництво, господарство і право. - 2004.- № 2.- С. 70-73.

Додаток А

Позовна заява про повернення боргу:

8.04.2006р.

Замостянський районний суд

м. Вінниці

Позивач: Коновалов Олег Дмитрович,

21031, м. Вінниця,

вул. Космонавтів, буд.. 47, кв. 28

Відповідач: Грищенко Микола Іванович,

21032, м. Вінниця,

вул.. Київська, буд. 148,

кв. 32

Позовна заява

про повернення боргу

20.03.2006р. відповідач Грищенко Микола Іванович, взяв у мене за розпискою борг у 2000 грн. (дві тис. грн., 00 коп.) і зобов'язався повернути мені гроші 1.04.2008р.

У зазначений термін відповідач борг не сплатив. на мою пропозицію про добровільну сплату боргу не відповів.

Відповідно до ст. 374 ЦК України і керуючись статтями 4,5 ЦПК України:

прошу суд:

1. Стягти з відповідача Грищенка Миколи Івановича, на мою користь борг за договором позики в сумі 2000 грн. і судові витрати 8 грн. 50 коп.

2. На забезпечення позову накласти арешт на майно відповідача, яке знаходиться за адресою м.Вінниця, вул.. Київська, буд. 148, кв. 32.

Додаток:

1. Розписка, дана відповідачем.

2. Квитанція про сплату держмита.

3. Квитанція про відправлення відповідачу копії позовної заяви та доданих до неї документів.

Підпис О.Д. Коновалов

Размещено на Allbest.ru