Співвідношення держави та права

Размещено на http://www.allbest.ru/

План

Розділ 1. Поняття та основні ознаки держави

1.1 Різноманітні підходи до визначення суті держави

1.2 Сутність та ознаки держави

Розділ 2. Поняття і сутність права

2.1 Поняття права та його ознаки

Розділ 3. Держава та право в їх співвідношенні і взаємодії

3.1 Співвідношення держави та права

3.2 Вплив держави на право

3.3 Вплив права на державу

Висновок

Література

Розділ 1. Поняття та основні ознаки держави

Термін “держава” ми зустрічаємо дуже часто в засобах масової інформації та побуті. Протягом тривалого історичного періоду не було наукового визначення цього поняття і його зміст часто мінявся. Наприклад, французький король Людовік XIV ототожнював державу із своєю верховною владою і говорив, що “держава -- це я”. Він мав певну рацію, оскільки вся вища влада належала йому, але ототожнювати владу одного монарха з державою не можна. В колишньому СРСР вживався термін (лозунг): “Держава -- це ми”. Державу ототожнювали з усім народом. Хоча народ і громадяни дуже тісно пов'язані з державою, але ототожнювати їх неправильно. В.І. Ленін ототожнював державу з машиною для придушення одного класу іншим. Для певних історичних періодів такі порівняння можливі, особливо коли існують авторитарні або диктаторські режими. В даних порівняннях виражається суть держави, а не її поняття і визначення. Науковий підхід до визначення поняття держави, як і будь-якого іншого поняття, вимагає відмежувати одне поняття від іншого або від аналогічних соціальних явищ. Такими аналогічними або близькими соціальними явищами є родове і громадянське суспільство, політичні партії, релігійні і громадські організації, колонії, напівколонії, домініони, мафіозні організації.

Держава від усіх цих соціальних явищ відрізняється такими найбільш важливими ознаками:

1) особливим апаратом публічної влади;

2) територіальною ознакою;

3) суверенітетом публічної влади;

4) наявністю законів, які видає держава;

5) стягуванням податків, правом взяття кредитів і позик.

1. В родовому суспільстві не було особливого апарату публічної влади, оскільки управління здійснювалось всіма членами роду або Радою старійшин на громадських засадах. Влада в родовому суспільстві має соціальний характер, а з виникненням держави вона набуває політичного характеру. Апарат публічної влади відрізняється і від суб'єктів громадянського суспільства. Робота в державному апараті є основною, а в багатьох випадках і єдиною. Держава є ядром політичної системи суспільства і виступає від мені всього населення або панівного класу чи соціальної групи. Публічна влада має свою систему державних органів, які складаються історично і мають свої особливості. В своїй сукупності вони виступають як особлива політична організація народу, панівного класу або соціальної групи, яка використовує її для задоволення своїх потреб і інтересів або інтересів народу. Держава виступає і як суб'єкт міжнародних відносин від імені всього суспільства або народу. Апарат публічної влади складається із апарату управління і апарату примусу. До апарату управління відносяться законодавча і виконавча влада: парламент, Президент і його апарат, Кабінет Міністрів, міністерства і відомства, місцеві держадміністрації тощо. До апарату примусу відносяться армія, поліція (міліція), суди, прокуратура, виправно-трудові колонії тощо.

Наявність в суспільстві особливого апарату публічної влади є головною ознакою держави. Ця ознака дуже тісно пов'язана з іншими ознаками.

2. Другою ознакою держави є наявність території. Територія держави визначається її кордонами. В територію держави входить суша, внутрішні моря, озера, ріки, зовнішні моря в межах 12-мильнсй зони (20 км) -- територіальні води, континентальний шельф, повітряний простір в межах кордонів, дипломатичні представництва, посольства і консульства, торгові, пасажирські та військові морські і повітряні судна, літаки і космічні апарати.

Держава закріплює своє населення за певними територіями, встановлює певний режим проживання і пересування в межах території, а також виїзд за кордон, в інші держави. Державна влада розповсюджується на всіх громадян і на всю територію держави Із цими двома ознаками пов'язаний інститут громадянства або підданства, залежно від форми правління. Громадянство -- це політико-правова приналежність особи до певної держави.

Територія держави може мати постійний і відносно тимчасовий характер. Без цієї ознаки не може існувати держава, оскільки вся територія є власністю всієї держави, матеріальною базою розвитку суспільства. Без території держава не може бути суб'єктом міжнародних відносин.3. Третьою ознакою держави є її суверенітет. Ця ознака також дуже тісно пов'язана з іншими ознаками. Суверенітет держави означає, що державна влада -- єдина в межах своєї території, не залежить від інших політичних влад всередині країни і особливо від інших держав у вирішенні питань внутрішньої і зовнішньої політики. Суверенітет означає також, що державна влада (найвищі органи) може вільно приймати ті чи інші рішення в своїх інтересах або в інтересах інших держав. Порушення суверенітету веде до часткової або повної втрати незалежності держави. За цією ознакою держава відрізняється від колоній, напівколоній, домініонів тощо.4. Держава і суспільство не можуть функціонувати і розвиватись, якщо немає законів. Тільки держава має право видавати закони, які є загальнообов'язковими для всіх громадян і посадових осіб на всій території. Закони направлені на регулювання і охорону економічних, політичних та інших соціальних відносин і соціальних цінностей суспільства. Державна влада є єдиним суб'єктом, який має таке право, оскільки вона виступає від імені всього суспільства, як ядро політичної системи. Таких законів не мають права видавати інші суб'єкти політичної системи і громадянського суспільства. Законодавство є складовою частиною механізму функціонування всієї держави і суспільства.5. Держава на відміну від інших суб'єктів суспільних відносин і родового суспільства стягує податки зі своїх громадян, підприємств і організацій, що знаходяться на її території. Крім того, держава бере займи і кредити Податки і займи йдуть на утримання державного апарату, бюджетних організацій і розвиток загальнонародних соціально-економічних і політичних програм: будівництво електростанцій, доріг тощо.

Крім того, держава має свою фінансову систему та гроші, без яких не може нормально функціонувати держава і суспільство; державну мову; національну культуру; державні символи -- герб, прапор, гімн.

Отже, держава -- це особлива політична організація публічної влади, яка має свою територію, суверенітет, видає закони, стягує податки з метою нормального функціонування суспільства, виступає як суб'єкт міжнародних відносин і виражає інтереси всього народу чи панівного класу (соціальних груп).

1.1 Різноманітні підходи до визначення суті держави

Історія суспільного розвитку знає кілька типів держав, кожний з яких ґрунтується на певному типі виробничих відносин, - рабовласницький, феодальний, капіталістичний, соціалістичний. Магістральним шляхом розвитку держави в сучасних умовах є її трансформація в соціально-демократичну правову державу, яка відображає волю переважної більшості населення і стоїть на сторожі прав людини. Організація і здіснення державної влади виявляються у формах державного правління, державного устрою і політичному режимі.

Держава є організацією суспільства, але організацією особливою, яка характеризується тим що вона:

1 всеохоплююча організація - об`єднує в єдине ціле всіх членів суспільства, забезпечує загальносуспільні інтереси і потреби;

2 територіальна організація - об`єднує членів суспільства (громадян) за територіальним принципом, а територія є матеріальною базою держави;

3 єдина організація - об`єднує все суспільство як ціле, всі інші соціальні організації (політичні партії, професійні та молодіжні спілки, асоціації підприємців тощо), на відміну від держави, охоплюють лише частини, окремі верстви населення;

4 офіційна організація - репрезентує суспільство, виступає від його імені, і в такій якості визнана іншими суспільствами (державами);

5 універсальна організація - об`єднує членів суспільства для вирішення питань, що стосуються різних сфер їх суспільного життя;

6 верховна організація - є вищим за значенням та силою об`єднанням суспільства, всі інші соціальні організації в сфері загальносуспільних інтересів підпорядковані їй;

7 централізована організація - внутрішня побудова держави здійснюється за ієрархією, тобто підпорядкованості нижчих організаційних структур (регіонів, місцевих органів державної влади і управління, державних підприємств і установ) вищим, в кінцевому результаті, - загальнодержавним (парламенту, президенту, міністерствам тощо).

Держава характеризується як особлива організація суспільства, що відрізняється від суспільства та різних форм державної організації суспільства (недержавних структур) наявністю особливих ознак. Вказані ознаки характеризують особливості держави та поділяються на дві групи:

1) Основні ознаки, що безпосередньо характеризують державу і відсутність хоча б однієї з яких не дає можливості характеризувати суспільне утворення як державне.

2) Факультативні ознаки, що конкретизують зміст основних і не є обов`язковими.

Серед основних ознак держави називають:

1 наявність політичної публічної влади. Політичний характер влади визначає рівень обов`язковості владних рішень, а публічний характер визначає рівень поширеності державних рішень на населення;

2 наявність території, тобто частини земної кулі, в рамках якої населення перетворюється в громадян, і на яку поширюється суверенітет держави. Територія є необхідною умовою визнання держави суб`єктом міжнародних відносин;

3 суверенітет, тобто політико-правова характеристика влади, що закріплюється нормативним актом та характеризує державну владу як верховну, незалежну, неподільну та єдину.

Існує три різновиди суверенітету:

а) національний суверенітет, тобто реальна можливість нації створювати незалежну державу;

б) народний суверенітет, тобто реаль участь народу у здісненні влади;

в)державний суверенітет, тобто політико-правова властивість державної влади, що виражається в її незалежності від іншої влади в середині країни та в праві держави самостійно вирішувати свої проблеми на основі принципів міжнародного права. Компонентами державного суверенітету, що характеризують його зміст є:

- верховенство влади, тобто можливість існування лише однієї державної влади та можливість визнати незаконними рішення будь-якої іншої соціальної влади;

- незалежність, тобто можливість вирішувати будь-яке питання зовнішнього чи внутрішнього характеру без втручання інших держав на основі принципів національної та міжнародної системи права;

- неподільність, тобто можливість держави самостійно вирішувати питання щодо участі в роботі міжнародних асоціацій, а також визначати статус адміністративно-територіальних одиниць;

- єдність, тобто наявність єдиного змісту влади (державно-політична) та розподіл влади на законодавчу, виконавчу та судову в процесі реалізації владних повноважень;

4 наявність системи органів та організацій, що створюються державою для виконання її функцій та завдань і охоплюється поняттям механізм держави. Частина органів держави, що створюється для реалізації владних повноважень охоплюється поняттям апарат держави;

5 наявність можливості розробляти загальнообов`язкові правила поведінки, що визначаються як правові норми. За допомогою права держава визначає зміст прав та обов`язків суб`єктів суспільних відносин, а також забезпечує обов`язковість своїх рішень;

6 можливість самостійно визначати види і розміри податків. Податки - це загальнообов`язкові платежі, що стягуються у населення у сумі чи процентному відношенні на загально-соціальні проблеми (освіта, охорона здоров`я, культура, соціальні виплати тощо).[ 11 ]

Серед факультативних ознак держави розрізняють:

1) наявність конституції;

2) наявність державних символів;

3) наявність громадянства;

4) грошової одиниці;

5) збройних сил;

6) участь держави у міжнародних органах і організаціях тощо.

1.2 Сутність та ознаки держави

співвідношення взаємодія вплив держава право

Протягом тривалого часу у вітчизняному та східноєвро- лепському правознавстві, юридичній науці деяких інших країн панували уявлення про державу, що походили від ідеї класового устрою суспільства, в світлі якої вона розглядалася "як знаряддя, машина для придушення одного класу іншим", "організація економічно пануючого класу тощо. Але наполягання на класичності такого визначення сутності держави і на безперечності його сприйняття було б невірним. За найдавніших часів розрізнялися дві функції держави - забезпечення загального блага і здійснення організованого примусу. Панування в політичній думці тієї чи іншої з них обумовлювалось конкретними історичними обставинами розвитку суспільства.

Тому, природно, на стадії розвитку капіталізму, коли суспільство мало яскраво виражену класову структуру, коли в ньому існували антагоністичні класові протиріччя, сформувалось вчення про класову боротьбу як основу уявлень про державу і право. За таких умов воно було історично виправданим. Але навряд чи це вчення може бути основою для дослідження і конструювання сучасних держави і права, коли в суспільстві сформувались нові умови, зокрема:

а) суспільство позбавлено чітко визначених класів, а існує складна і розгалужена соціальна структура;

б) соціальні протиріччя вже не є антагоністичними, а тому організоване державою насилля щодо великих соціальних груп втрачає свою актуальність;

в) рівень матеріального достатку дозволяє забезпечити все більш широким верствам населення рівень життя, що відповідає сучасним уявленням про людську гідність.

Разом з цим, відмова від теорії класового насильства як пануючої теорії сутності держави і права однозначно не визнає заміни її будь-яким іншим вченням. Для цього потрібний аналіз історичних умов, що складалися, тенденцій і динаміки їх розвитку. Сучасний період розвитку людства характеризується тим, що метою його є всебічний розвиток людини, забезпечення умов її життя, прав і свобод. Дійсність просякнута ідеями гуманізму, пріоритету загальнолюдських цінностей. Все це знаходить своє відображення у сучасних найбільш розвинутих країнах - правових, демократичних, соціально-орієнтованих.

Держава повністю не зливається із суспільством, не розчиняється в ньому, вона є організацією, яка певним чином відокремлена, інституалізована у вигляді механізму держави (державної системи), має власні закономірності становлення, функціонування та розвитку, особливі пог треби та інтереси.

Тому вивчення характеристик держави повинно здійснюватись як з точки зору єдності держави й суспільства, так і їх відокремленості.

Методологічним підходом до подібного аналізу поняття, сутності тагічним підходом до подібного аналізу поняття, сутності та призначення держави є тлумачення держави як особливої форми організації суспільства, форми, яка є його внутрішньою організацією, структурою соціальних відносин, засобом їх упорядкування і забезпечення безперешкодного існування, а в зовнішньому аспекті об'єднує суспільство у вигляді території, фізичних осіб та їх об'єднань, державних посадових осіб та органів, законів та інших правових документів. Держава є організацією суспільства, але організацією особливою, яка характеризується тим, що вона:

1) всеохоплююча організація - об'єднує в єдине ціле всіх членів суспільства, відображує та забезпечує загальносуспільні інтереси і потреби;

2) територіальна організація - об'єднує членів суспільства (громадян) за територіальним принципом, а територія є матеріальною базою держави;

3) єдина організація, що об'єднує все суспільство як ціле, тоді як всі інші соціальні організації (політичні партії, професійні та молодіжні спілки, асоціації підприємців тощо) охоплюють лише окремі верстви населення;

4) офіційна організація - репрезентує суспільство, виступає від його імені, і такою визнана іншими державами;

5) універсальна організація, бо об'єднує членів суспільства для вирішення питань, що стосуються різних сфер їх життя;

6) верховна організація - є вищим за значенням та силою об'єднанням суспільства, всі інші соціальні організації у сфері загальносуспільних інтересів підпорядковані їй;

7) централізована організація - внутрішня структура держави здійснюється за ієрархією, тобто підпорядкованістю нижчих організаційних структур (регіонів, місцевих органів державної влади і управління, державних підприємств і установ) вищим, і насамкінець - загальнодержавним (парламенту, президенту, міністерствам).

Незважаючи на те, що держава є формою організації інтересів усіх членів суспільства, вона не об'єднує їх абсолютно в усіх сферах, аспектах їхнього життя. Поряд із загальносуспільним інтересом існують інтереси особливі та індивідуальні, які відображуються, забезпечуються і охороняються відповідними соціальними об'єднаннями чи особисто індивідом. Держава не повинна сама втручатися у сферу цих інтересів, але обов'язком її є забезпечувати їх незалежність, гарантувати і охороняти від втручання з боку інших суб'єктів. Незалежність різних соціальних організацій та індивідів, наявність гарантованих державою сфер їх "самостійного" життя - важлива ознака цивілізованості держави і суспільства.

Особливості держави як організації всього суспільства накладають свій відбиток на форми, процеси об'єднання громадян, упорядкування їх суспільного життя, забезпечення нормальних умов існування та розвитку, що здійснюються за допомогою механізму держави - сукупності органів влади і управління державних підприємств і установ, які концентрують, спрямовують зусилля громадян на здійснення загальносуспільних справ.

Форми державної діяльності різні - управлінські, матеріально-технічні, ідеологічні, охороню тощо. Проте властивою тільки державі єи державі є правотворчість - встановлення, зміна чи відміна загальнообов'язкових для всього населення правил поведінки у вигляді юридичних нормативних актів.

Існування будь-якого соціального інституту обумовлено певними суспільними потребами, тому і його функціонування спрямоване на забезпечення цих потреб. Особливість держави полягає у тому, що вона є легітимною формою виявлення та вираження "загального" інтересу, засобом його забезпечення. В умовах соціального розшарування суспільства, опосередкованості взаємодії його членів держава виступає як інструмент вираження цього інтересу, причому двояким чином:

а) шляхом проведення безпосереднього волевиявлення громадян - референдумів;

б) опосередковано, через діяльність вищих представницьких органів державної влади. При цьому "загальний" інтерес набуває спеціальної форми виразу у вигляді законів. (Через закони держави "загальний" інтерес не тільки легітимується, формалізується, але й забезпечується відповідним механізмом здійснення.)

Подальша конкретизація "загального" інтересу щодо різних сфер суспільного життя, життєвих ситуацій, конкретних регіонів і т. ін. здійснюється спеціально створюваним для цього державним апаратом управління. Він складається з державних службовців - громадян, які професійно займаються виробленням конкретних рішень, здійснюючи координацію загальносуспільних інтересів з особливими інтересами окремих регіонів, галузей суспільного виробництва та індивідуальними інтересами громадян. Це обумовлює необхідність організації об'єднань державних службовців у різноманітні державні органи - міністерства, комітети, відомства, місцеві органи управління тощо. (Особливість державного забезпечення "загального" інтересу полягає у тому, що держава забезпечує домінування загальносуспільних потреб над певними особливими та індивідуальними інтересами.

(Державна влада характеризується як вияв державної організації суспільства, включає в себе особливості держави і характеризується поширеністю за територією, універсальністю, самостійністю, верховністю, легітимністю, незалежністю, повнотою. У найбільш концентрованому вигляді ознаки державної влади виявляються через її суверенність:

а) верховенство - державна влада є вищою владою у суспільстві;

б) повнота (неподільність) - державна влада належить народу, який є її єдиним джерелом;

в) самостійність - державна влада не залежить від волі будь-яких інших організацій, окремих осіб чи інших суспільств.

Суверенність державної влади обумовлюється її можливостями реально, а не тільки ідеологічно впливати на суспільні відносини. Це забезпечується особливими державними утвореннями і засобами їх впливу (підприємствами, армією, судами, поліцією тощо).

Розділ 2. Поняття і сутність права

Одне з соціальних призначень держави полягає у регулюванні відносин у суспільстві. Держава регулює такі відносини за допомогою певних правил поведінки загального характеру, які прийнято називати нормами права. Сукупність таких норм і становить право відповідної держави.

Водночас право як регулятивна сила має низку притаманних йому ознак, які якнайкраще розкривають його сутність. Загалом можна виділити такі ознаки права:

1 Нормативність. Право складається з норм - правил поведінки загального характеру, що регулюють суспільні відносини. «Norma» у перекладі з латинського означає «зразок», а нормативне регулювання за своєю сутністю є встановленням загальних правил поведінки, які повинні застосовуватись у разі настання певних життєвих обставин. Право як регулятивна система складається з дозволів («можна»), заборон («не можна») і зобов'язань («потрібно»), що визначають загальні межі поведінки суб'єкта. Право має не персоніфікований, не конкретний, а загальний характер. Тут немає індивідуального адресата, оскільки право регулює не конкретну ситуацію, а низку подібних ситуацій. Воно поширює свою дію на всіх, хто виявився у визначених умовах, у визначеній якості. Крім того, воно характеризується неодноразовістю і тривалістю дії.

2 Формальна визначеність. Право - система формально визначених норм, тобто таких, у яких чітко визначається воля держави. Як правило, формальна визначеність забезпечується за рахунок фіксації норм у нормативних актах, адже ще з найдавніших часів правителі прагнули до чіткого зовнішнього вираження своїх офіційних велінь і, як правило, - до ознайомлення з ними населення. Так, закони царя Хамурапі були вибиті клинописом на базальтовому стовпі, що, вірогідно, знаходився у центрі Вавилону.

3 Системність. Право - це не просто сукупність норм, а визначена їхня система. Тільки в системі, у взаємозв'язку правові норми можуть виявити свої регулюючі властивості. Чим краща узгодженість правових приписів, тим ефективніше право.

4 Санкціонованість державою. Право встановлюється державними органами. Кожен державний орган у межах своєї компетенції видає нормативні акти, в яких містяться норми права. Це не єдиний, але найбільш характерний спосіб встановлення права.

5 Обов'язковість. Право обов'язкове для виконання тими громадянами, організаціям чи органами держави, яким воно адресовано. У загальнообов'язковості офіційних розпоряджень виявляється суверенітет держави.

6 Забезпеченість силою державного примусу. Реалізація права гарантована державою. Більшість правових норм дотримується і виконується добровільно, однак за кожною нормою потенційно існує можливість державного примусу до виконання і відповідальність за її порушення. Для багатьох людей це є чинником, що забезпечує правомірну поведінку.

7 Іноді ще говорять про таку ознаку права, як динамізм. Право з розвитком суспільства не залишається незмінним, вводяться нові правові норми, скасовуються старі, багато розпоряджень згодом переоформлюються, викладаються інакше, по-іншому групуються (наприклад, під час кодифікації).

Таким чином, право - це система загальнообов'язкових, формально визначених норм, що встановлюються і забезпечуються державою та спрямовуються на врегулювання суспільних відносин. Сутність права, як і сутність держави полягає у його соціальному призначенні - регулюванні суспільних відносин та організації управління суспільством.

Сутність і соціальне призначення права конкретизуються в його функціях.

Функції права - це основні напрямки юридичного впливу на суспільні відносини. Виділяють соціальні і власне юридичні функції права. Перші вказують, на які сфери громадського життя здійснюється юридичний вплив, а другі - яким чином цей вплив здійснюється.

Серед соціальних функцій права зазвичай називають гуманітарну, економічну, політичну. Цілком правомірним є підхід до виділення й аналізу змісту соціальних функцій права, заснований на аналогії з основними напрямами діяльності держави (з функціями держави).

До власне юридичних функцій права відносяться регулятивна і охоронна. Регулятивна функція права - напрямок правового впливу, що виражається у встановленні визначених правил поведінки. У її рамках виділяють регулятивно-статичну і регулятивно-динамічну функції права. Перша здійснюється шляхом встановлення заборон, розпоряджень утримуватися від зазіхань на визначені суспільні відносини, поводитися пасивно. У такий спосіб відбувається закріплення визначеного стану суспільних відносин. Друга здійснюється за допомогою розпоряджень, що зобов'язують робити визначені активні дії для забезпечення розвитку відповідних суспільних відносин. Вона виражається у встановленні юридичних обов'язків.

Охоронна функція права - це напрям правового впливу, спрямований на охорону суспільних відносин, врегульованих правом. На виконання даної функції держава вводить норми, які покликані охороняти відносини, що вже існують. Наприклад, життя та здоров'я людини, її майно.[ 3 ]

2.1 Поняття права та його ознаки

Кожне суспільство має регулювати відносини між людьми, здійснювати охорону і захист таких відносин. Таке регулювання і охорона суспільних відносин здійснюється за допомогою соціальних норм. У системі таких норм право посідає провідне місце. В юридичній літературі право розглядають як загально-соціальне явище і як волевиявлення держави (юридичне право).

Як загальносоціальне явище право характеризується певною свободою і обґрунтованістю поведінки людей, тобто відповідними можливостями суб'єктів суспільного життя, що об'єктивно зумовлені розвитком суспільства, мають бути загальними і рівними для всіх однойменних суб'єктів. З таких позицій право поділяють на: а) права людини; б) права об'єднань, груп, верств; в) права нації, народу; г) права людства.

Юридичне право - це свобода та обґрунтованість поведінки людей відповідно до чинних нормативно-правових актів та інших джерел права.

Твердження про те, що право відірване від держави, привело до виникнення різноманітних концепцій праворозуміння: природного права, позитивного права, права реалістичного, психологічного тощо.

Юридичне (позитивне) право, своєю чергою, поділяють на об'єктивне і суб'єктивне.

Юридичним об'єктивним правом називають систему всіх правових приписів, що встановлені, охороняються, захищаються державою, мають загальнообов'язковий характер, є критерієм правомірної чи неправомірної поведінки та існують незалежно від індивідуальної свідомості суб'єкта права.

Юридичне суб'єктивне право - певні можливості, міра свободи, що належить суб'єктові, який сам вирішує, користуватися ними чи ні. До основних ознак права в його позитивному (нормативному) розумінні як волевиявлення держави можна віднести такі:- право - це система правових норм;- це правила поведінки загального характеру;- ці правила мають загальнообов'язковий характер;- вони тісно зв'язані між собою, діють у єдності, складаються в правові інститути, правові галузі та інші частини системи права;- формально визначені й закріплені в нормативно-правових актах та інших джерелах права;- установлюються, санкціонуються, гарантуються й забезпечуються державою та її органами;- у своїй сукупності регулюють соціальні відносини між людьми;- правила поведінки повинні встановлюватися державою з урахуванням принципів правди, справедливості, гуманізму й милосердя. Кожне право як елемент правової системи, складається з багатьох правових норм. Аби вірно вибрати ту чи ту норму, треба знати, що вони об'єднуються не за випадковими ознаками, - між ними існують конкретна схожість і відмінності. Завдяки цій об'єктивній обумовленості й характерним ознакам схожості та відмінностей між правовими нормами все право можна подати як визначену систему. Воно є системою правил загального характеру. Це означає, що право має соціальне призначення з регулювання поведінки не якоїсь конкретної особи, а будь-кого, хто вступає у ті відносини, що ним регулюються.

Право має загальнообов'язковий характер. Його положення, що їх містить уся система правових норм, повинні сприйматись як безумовне керівництво до дії, що виходить із державних структур і не підлягає обговоренню чи оцінці під кутом зору їхніх доцільності, раціональності, бажаності чи небажаності здійснення.

Право характеризується внутрішньою формою, тобто об'єднанням правових норм в інститути, підгалузі й галузі права та окремі правові комплекси.

Формальна визначеність права характеризується тим, що поведінка суб'єктів у вигляді нормативної моделі закріплюється в нормах права як права та обов'язки учасників суспільних відносин, а також як вид і міра реакції держави (санкції), застосовувані у випадках порушень велінь, що містяться в нормативних приписах. Пі приписи повинні виконуватись саме в тому обсязі та у випадках, у яких вони знайшли своє формальне закріплення в тексті правової норми.

Право стає обов'язковим лише тоді, коли воно виїдається чи санкціонується уповноваженим на те суб'єктом, у межах його компетенції та в порядку, передбаченому встановлюваною процедурою, тобто з дотриманням установлених вимог, що пред'являються до розроблення, обговорення, прийняття, набирання чинності, зміни та скасування дії правових приписів.

Здійснення права забезпечується державою. Це проявляється в тому, що держава створює, з одного боку, реальні умови й засоби, які сприяють безперешкодному добровільному здійсненню відповідними суб'єктами сформульованих у правових нормах зразків поведінки, а з іншого - відповідні заходи заохочення, переконання і примусу до здійснення бажаної поведінки, та застосовує ефективні санкції в разі невиконання вимог правових норм.

Отже, право як волевиявлення держави - це система загальнообов'язкових, формально визначених, установлених чи санкціонованих державою, гарантованих і забезпечених нею правил поведінки, що тісно між собою зв'язані та регулюють суспільні відносини між людьми в інтересах певної частини (більшої чи меншої) населення в соціальне неоднорідному суспільстві.

Право має певні напрямки впливу та будується на конкретних правових і демократичних засадах.

Функції права - це основні напрямки його впливу на суспільні відносини. Призначення функцій полягає в тому, щоб визначити активну й багатогранну роль права у громадянському суспільстві з позиції його впливу на суспільні відносини між людьми.

Функції права поділяють на загальносоціальні та спеціальні юридичні.

До загальносоціальних відносять функції:гуманістичну - право охороняє та захищає права людства, народу, людини;організаторсько-управлінську - право суб'єктів на розв'язання певних економічних і соціальних проблем;інформаційну (комунікативну) - право інформує людей про волю законодавця;оцінно-орієнтувальну - поведінка людей оцінюється з огляду на закони держави, вказує на безконфліктні, соціальне допустимі способи й засоби задоволення потреб людини в межах правомірної поведінки;ідеологічно-виховну - право формує у людини певний світогляд, виховує в неї зразки правомірної поведінки;гносеологічну (пізнавальну) - право само виступає як джерело знань.

До спеціальних юридичних функцій права відносять регулятивну (статичну і динамічну) та охоронну.

Регулятивна функція спрямована на врегулювання суспільних відносин способом закріплення бажаної поведінки в тих чи тих галузях чи інститутах права.

Регулятивно-статична функція закріплює суспільний порядок у соціальне неоднорідному суспільстві у стані спокою;регулятивно-динамічна забезпечує динамічний розвиток громадянського суспільства.

Охоронна функція спрямована на охорону відповідної системи суспільних відносин, на забезпечення їхньої недоторканності з боку правопорушників, на недопущення правопорушень, зменшення чи усунення їх із повсякденного життя.

Принципи права - це закріплені у праві вихідні нормативно-керівні положення, що характеризують його зміст, основи, зазначені в ньому закономірності суспільного життя.

У сучасній юридичній літературі визнають принципи: демократизму, законності, гуманізму, рівності всіх перед законом, взаємної відповідальності держави та особи тощо. Розрізняють також загальноправові, міжгалузеві, галузеві принципи та принципи інститутів права.

Принципи права, як керівні юридичні вимоги, відображають особливості та специфіку юридичного права, мають нормативний, регулятивний характер, визначають і направляють правомірну поведінку людей. У теорії права існують різні класифікації принципів права. Наприклад, їх поділяють на загальнолюдські, типологічні, конкретно-історичні, галузеві, міжгалузеві та принципи інститутів права.

Загальнолюдські принципи права характеризують як юридичні засади, ідеали чи основи, що зумовлені певним рівнем всесвітнього розвитку цивілізації, втілюють у собі найкращі, прогресивні здобутки правової історії людства, визнані міжнародними нормами права.

Такими принципами є:- закріплення у праві міри свободи людини та забезпечення її основних прав;- юридичну рівність однойменних суб'єктів у всіх правовідносинах;- верховенство закону як акта нормативного волевиявлення вищого представницького органу держави;- взаємопов'язаність юридичних прав та обов'язків;- регулювання поведінки людей та їх об'єднань за загальнодозволеним типом правового регулювання; "дозволено все, що прямо не заборонено законом";- діяльність органів і посадових осіб повинна регулюватися за принципом: "дозволено тільки те, що прямо передбачено законом";- чітке закріплення правовими нормами процедурно-процесуальних механізмів забезпечення (гарантування) прав людини і здійснення нею своїх обов'язків;- правосуддя здійснюється тільки судами і повинно бути найефективнішою гарантією прав людини;- юридична відповідальність людини має бути лише за її винну протиправну поведінку;- в суспільстві повинен діяти принцип презумпції невинності особи.

Типологічні принципи визначаються як керівні засади, ідеї, що властиві всім правовим системам певного історичного типу, відображають його соціальну сутність.

Приміром, рабовласницькому типові права притаманні такі принципи; тісне переплетення норм права з родоплемінними звичаями; вплив релігії на формування права; невизнання рабів суб'єктами права;яскраво виражений класовий характер чинного права; охорона приватної власності й тяжкі покарання за замах на рабовласницьку власність; відсутність чіткого формулювання складів злочинів і широке свавілля судді.

Феодальний тип права базувався на таких принципах: право привілеїв, що мало становий характер; відкрите право застосування сили (кулачне право);партикуляризм, тобто роздрібненість права; наявність канонічного (церковного) права, що мало юридичну силу; жорстокість і широка можливість судової розправи.

Особливості сучасних перехідних типів правових систем полягають у поступовому втіленні загальнолюдських цінностей, що відображені в загальнолюдських принципах права.

Конкретно-історичні принципи права визначають як основні засади, що відображають специфіку права певної держави у реальних соціальних умовах. До них відносять, наприклад, такі: принцип демократизму; принцип законності; принцип гуманізму; принцип рівності всіх перед законом; принцип взаємної відповідальності держави та особи.

Галузеві й міжгалузеві принципи характеризуються тим, що охоплюють лише одну чи кілька галузей права певної держави. До них, зокрема, відносять принцип гласності судочинства і принцип повної матеріальної відповідальності.

Принципи інститутів права - це основні ідеї, що лежать в основі побудови певного інституту права: скажімо, принцип несприйняття подвійного громадянства чи принцип охорони й захисту всіх форм власності.

Соціальна цінність і призначення права можуть бути охарактеризовані як здатність служити засобом і метою для задоволення потреб соціальної справедливості, прогресивних інтересів громадян і суспільства в цілому. Соціальна цінність і соціальне призначення права характеризуються такими його проявами:1. Право визначається як міра свободи й недоторканності людини, окреслює межі свободи, скеровується на виключення з соціального життя свавілля, безконтрольності та беззаконня.2. Воно об'єднує в собі загальну волю учасників суспільних відносин, впливає на поведінку й діяльність людей через узгодження їх специфічних інтересів.3. Цінність і призначення права полягає в тому, що воно є виразником соціальної справедливості, виступає критерієм правильного розподілу матеріальних благ, утвердженням рівності та правового статусу людини в суспільстві.4. Право являє собою джерело оновлення суспільства, виступає в демократичному громадянському суспільстві як чинник прогресивного соціального розвитку.5. Як явище культури й цивілізації воно має планетарний характер і забезпечує вирішення проблем міжнаціонального та міжнародного значення.

Отже, право як соціальний регулятор суспільних відносин забезпечує регулювання найбільш важливих потреб та інтересів між людьми як у межах певної країни, так і на землі у взаємовідносинах усього світового співтовариства

Розділ 3. Держава та право в їх співвідношенні і взаємодії

Право -- це система встановлених і визнаних державою норм, що регулюють суспільні відносини, формально закріплюють міру свободи, рівності й справедливості відповідно до волі населення країни та забезпечуються всіма заходами легального державного впливу.

Традиційно в науці щодо питання про співвідношення держави та права розрізнялися два підходи. Перший -- методистський, що виходив із пріоритету держави над правом. Відповідно до цього підходу, право розглядалося як продукт державної діяльності, як її .(держави) наслідок.

Такий підхід був поширений у вітчизняній юридичній літературі.

Вважалося, наприклад, що право знаходиться в підлеглому відношенні до держави. Фактичною умовою для нього підходу була політична практика, схильна бачити в праві якийсь придаток держави. Теоретичною передумовою було формально-догматичне ставлення до поняття права як сукупності норм, видаваних державою.

Інший погляд на співвідношення держави та права затвердився в руслі природно-правових поглядів. Прихильники так званої школи природного орава вважали, що, крім права, яке встановлює держава, існує природне право, властиве людині від народження. Це право на життя, свободу, рівність тощо і отже, природне право (сума природних, вічних, невідчужуваних і незмінних прав людини) -- це вище право щодо діючого права (закони, звичаї, прецеденти), це право, що втілює в собі розум і вічну справедливість. У рамках цієї теорії розділяються право й закон.

Існує й третій погляд на розглянуту проблему, що дозволяє певною мірою інтегрувати погляди прихильників зазначених позицій і одночасно уникнути крайностей в оцінці зв'язку держави та права.

Відповідно до нього підходи зв'язок між державою й правом не має настільки однозначного причинно-наслідкового характеру держава породжує право або з права народжується держава. Він (зв'язок) видається складнішим і має характер двосторонньої залежності: не можуть існувати поодинці, а отже, між ними існує функціональний зв'язок. и існує функціональний зв'язок.

Розглянутий підхід дозволяє в такий спосіб виявити глибинні зв'язки між державою й правом, уникнути однобічності, зрозуміти, що надає право державі, і одночасно з'ясувати істинну роль держави в забезпеченні права. Аналіз залежностей має принципово важливе значення для всієї суспільної практики.

Визнання двостороннього характеру зв'язку між державою й правом дозволяє виключити питання в дусі вузьконорматинного підходу до розуміння права («право виходить від держави» і т. п.). Одночасно ори ньому підході роль держави щодо права не нівелюється, як це «наливає з деяких концепцій так званого широкого праворозуміння. Державний нігілізм такою ж мірою небезпечний, як нігілізм правовий. Зв'язок держави та права видається іншим: держава не породжує право, не створює його, а є, з одного боку, залежною, підлеглою йому силою, а з іншого -- могутнім засобом, що підтримує й підсилює міць права, його потенціал у суспільній системі.

Держава використовує право як засіб керування суспільними процесами, але лише тією мірою, якою саме право їй це дозволяє.

3.1 Співвідношення держави та права

У літературі визначилися три точки зору щодо співвідношення права та держави. Одна з них - етатистська ( державницька ) - ставить державу вище права, розглядає право, як елемент політики держави.

Така позиція, як правило, притаманна тоталірним державам і позитивістському (а також його різновиду -марксистсько-ленінському) мисленню.

Інша точка зору - ліберальна - віддає пріорітет праву перед державою, ґрунтується на прогресивних елементах природно-правової теорії, сприймає світові стандарти прав людини.

Третя точка зору - інтегральна (прагматична).

Вона полягає в тому ,що , з одного боку, держава відіграє важливу рольу формулюванні права і забезпеченні правопорядку в суспільстві, а, з іншого, право пов'язує державну владу, зобов'язує її дотримуватися правових приписів у всіх сферах діяльності, тобто вона орієнтує на формування правової держави.

Право і держава кожного народу мають єдину соціально-економічну основу, у них однаково відбивається менталітет народу, його культура, свідомість. Держава впливає на право, а право впливає на державу.[ 6 ]

У нормах права держава одержує своє юридичне оформлення:

1. Внутрішнє. Вся побудова держави, порядок формування органів держави, їх компетенція, відносини один з одним і з органами місцевого самоврядування, діяльність по вирішенню державних завдань і виконанню фундаментальних функцій регламентуються правовими нормами. У цьому відношенні велику роль відіграють конституції, що закріплюють структуру держави, систему її органів,їх завдання, компетенцію, форми діяльності. Правовим нормам визначаються межі втручання держави в «життя» громадянського суспільства та особи, вноситься міра у здійснення державної влади і управління.

2. Зовнішнє. Право допомагає державі в її спілкуванні з іншими країнами, зі світовим співтовариством вцілому. Міжнародні договори,що укладаються державами одна з одною, сприяють мирному життю на планеті.

Завдяки державі норми права одержують юридичне закріплення і забезпечення (реалізацію, охорону, захист):

1. Держава в особі правотворчих органів обробляє (деталізує) норми права,що сформувалися в суспільстві, формулює в нормативно-правових актах, систематизує, надає їм потрібної форми (закон, указ, постанова), визначає їх юридичну чинність.

2. Державні органи ( судові, правоохоронні та інші) залучені до право реалізаційної діяльності: правозастосовними органами норми права виконуються, а правоохоронними органами охороняються від порушень. Лише держава може застосовувати примус при відхиленні від норми права.

3. Держава не лише юридично оформляє потреби й інтереси людини, але безпосередньо «творить» право.

Її закони і підзаконні акти служать джерелом (формою) права.

Тісний взаємозв'язок держави і права не виключає їх розходжень за структурою, способами функціонування:

Держава	Право
Держава - політико-територіальна організація	Право - нормативна система
Держава - основа політичної системи суспільства	Право - основа правової системи суспільства
Держава - сфера сущого	Право - сфера належного
Держава в особі правотворчих органів надає праву формальної визначеності і загальнообов'язковості	Право формується в суспільстві: природне право,ідеї свободи і справедливості зумовлюються не державою і не нею даруються
Здатність творити юридичне право не розподілена рівномірно по всьому державному апарату: одні органи приймають лише закони, інші - підзаконні нормативні акти	Право впливає на державний організм у цілому, «укладає» діяльність держави в правові межі на випадок можливої сваволі з її боку
Держава реалізує та охороняє вимоги права різними методами	Право визначає компетенцію державних органів, установлює нормативи їх діяльності
При необхідності держава охороняє право своєю примусовою силою. При цьому сама держава,її органи і посадові особи повинні суворо дотримувати і виконувати норми права	За допомогою права встановлюється вид і примусовий захід у випадках порушення права. При цьому правом стимулюється соціально-активна поведінка державних службовців
Механізм держави складають державні органи, підприємства, організації, установи, ефективність функціонування яких визначається професіоналізмом трудових колективів	Систему права складають норми, об'єднані в правові інститути, підгалузі, галузі, стан яких визначає ефективність нормативної основи механізму правового регулювання
Державні органи і посадові особи розрізняються за їх місцем в державній ієрархії, за рангом (чином), за компетенцією	Норми права класифікуються за сферами регульованих відносин(галузі права), за ступенем абстрактності,за юридичною силою(остання залежить від ієрархії державних органів)
Посадові особи та інші державні службовці, спостерігаючи життя в його різноманітних виявах, при їх оцінці керуються різними міркуваннями: відомчими, партійними, етнічними, особистими	Норми права є абстрактними та універсальними, узагальнюють типові сторони й особливості регульованих відносин, являють собою моделі суспільних відносин
Посадові особи та інші державні службовці не завжди є безсторонніми, нерідко дають довільні команди і накази	Норми права є неупередженими арбітрами, байдужими до майбутніх конфліктів

Як право не може обійтися без підтримки держави, так і держава має постійну потребу в праві.[8]

3.2 Вплив держави на право

Держава є безпосереднім чинником встановлення й визнання правових норм і головною силою їхнього здійснення. Державна влада має конструктивне значення для самого буття права як особливого інституціонального утворення. Вона присутня в праві й ніби проникає в саму суть права.

Держава опікує право, використовує його потенціал для досягнення цілей державної політики. Одночасно вплив держави на право не слід абсолютизувати й розглядати в дусі етатистських («державницьких») поглядів, що визнають право тільки інструментом (засобом) держави, її ознакою або атрибутом. Не тільки держава, але й право має відносну самостійність, власні, внутрішньо властиві йому закономірності формування й функціонування, тобто право має щодо держави самостійне значення. Якщо припустимим є розглядати право як інструмент держави, то лише з зауваженням, що держава тією ж мірою є інструментом щодо права.

Найбільш відчутний вплив держави на право виявляється в сфері правотворення й правореалізації. Право формується за особистої участі держави. Однак держава не стільки формує право, скільки завершує правотворчий процес, надаючи праву певних юридичних форм (нормативний юридичний акт, судовий або адміністративний прецедент тощо). У цьому розумінні держава не є його (права) початковою, глибинною причиною.

Держава створює право на інституціональному рівні. Причини ж виникнення права кореняться в матеріальному способі виробництва, характері економічного розвитку суспільства, його культурі, історичних традиціях народу та ін. Недооцінка цього принципово важливого положення призводить до того, що єдиним і визначальним джерелом права визнається державна діяльність. Саме в цьому й полягав основний недолік юридичного позитивізму. Держава визнавалася засновником права, у буквальному значенні вважалося, що вона творить право.

Навряд чи можна погодитися з поширеними в юридичній теорії поглядами, згідно з якими утворення права розглядається в повному відриві з якими утворення права розглядається в повному відриві (ізольовано) від держави. Поза конструктивною діяльністю держави й без неї існування права як інституційного утворення неможливе. Разом із тим роль держави в правотворчому процесі досить специфічна. По-справжньому держава втручається в правотворчий процес лише на певних його стадіях.

Звідси творча роль держави щодо утворення права полягає:

1. У здійсненні правотворчої діяльності. Держава відповідно до законів суспільного розвитку, закономірностей стихійного правотворення визначає потребу в юридичній регламентації тих або інших відносин (діяльності), визначає потребу в найбільш раціональній юридичній формі (закон, акт виконавчої влади й ін.) і засновує загальні норми, надані їм авторитетом державної влади формально-юридичного, загального характеру. Буквально це означає, що держава встановлює норми права (розпорядження загального характеру).

2. У санкціонуванні державою норм, що не мають (не носять) прямого державного характеру. Для деяких правових систем такий спосіб «творення» права є переважним. Так, утворення мусульманського права характеризувалося саме тим, що держава санкціонувала тільки ті норми, що були вироблені мусульманською доктриною.

3. У визнанні юридично обов'язковими регуляторами поводження фактично сформованих й існуючих відносин і зв'язків (відповідних видів діяльності), унаслідок чого ці зв'язки й відносини одержують юридичне значення. Формується так зване звичайне та прецедентне право, визнаються загальні норми положення нормативних договорів.

Держава, таким чином, забезпечує розвиток усієї системи джерел права.

Узгоджуючись із соціально-економічними потребами, політичною ситуацією в суспільстві, держава значною мірою впливає на вибір типів, державно-юридичних засобів забезпечення правомірного поводження. У цьому розумінні можна сказати, що держава керує правовим середовищем суспільства, забезпечує його відновлення відповідно до духу часу.

Досить значущою видається роль держави в забезпеченні реалізації права.

Історичний досвід переконливо свідчить про те, що поза державою та без неї використання його ресурсів, здійснення правових установлень було б узагалі неможливим. Призначення держави саме й виявляється в тому, що вона своєю діяльністю покликана створювати фактичні, юридичні передумови для використання громадянами, організаціями наданих законом можливостей з метою задоволення найрізноманітніших інтересів і потреб. Активність держави -- необхідна умова утвердження правових основ у суспільному житті. Держава зобов'язана виявляти цю активність, інакше вона не відповідатиме своєму призначенню, унаслідок чого державна влада втрачає легітимний характер.

Держава забезпечує охорону права й правових відносин. Державний вплив є постійно існуючою гарантією, якою підкріплюється право. За ним завжди стоять сила й авторитет держави. Уже сама загроза державного впливу охороняє право. У такий спосіб усталюється правопорядок, створюється режим найбільшого сприяння для конструктивних дій соціальних суб'єктів. них дій соціальних суб'єктів.