Президент України серед інших органів державної влади

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

КУРСОВА РОБОТА

на тему: ПРЕЗИДЕНТ УКРАЇНИ СЕРЕД ІНШИХ

ОРГАНІВ ДЕРЖАВНОЇ ВЛАДИ

Ужгород-2010

ЗМІСТ

ВСТУП

Розділ 1. КОНСТИТУЦІНО-ПРОАВОВИЙ СТАТУС ГЛАВИ ДЕРЖАВИ

1.1 Конституційний статус Президента України

1.2 Місце Президента України серед органів державної влади

Розділ 2. ВЗАЄМОДІЯ ПРЕЗИДЕНТА З ОРГАНАМИ ДЕРЖАВНОЇ ВЛАДИ

2.1 Взаємовідносини Президента з органами законодавчої влади

2.2 Взаємовідносини Президента з органами виконавчої влади

2.3 Взаємовідносини Президента з органами судової влади

ВИСНОВКИ

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

ВСТУП

З точки зору актуальності обраної теми варто зазначити, що діяльність Президента України відіграє значну роль у функціонуванні законодавчої, виконавчої та судової влади, але механізми їх співробітництва виявляються не завжди досконалими або не до кінця конкретизованими. Актуальність обумовлюється і тим, що посада Президента введена трохи більше ніж п'ятнадцять років тому, і ще не сформований достатній теоретико-правовий багаж знань та розробок в даній сфері, хоча саме вони необхідні для забезпечення належного функціонування інституту Президента України. Необхідність накопичення цих знань і розробок, перш за все правових, зумовила вибір даної теми дослідження.

Мета дослідження полягає у з'ясуванні місця та ролі Президента України в системі державної влади, вирішенні основних теоретичних та практичних проблем, що виникають в процесі його функціонування, визначення основних напрямків взаємодії Президента України з іншими органами державної влади та перспектив удосконалення цього інституту.

Виходячи з цього ставимо наступні завдання:

-висвітлити особливості правового статусу Президента України, обсяг повноважень глави держави та організаційно-правові форми забезпечення їх реалізації;

-дослідити правовий статус дорадчих, консультативних та інших допоміжних органів та служб Президента України;

-визначити місце Президента України та органів держави, з якими Президент взаємодіє, в системі державної влади.

Об'єктом дослідження є конституційно-правові основи функціонування системи державної влади в Україні.

Предметом дослідження є роль Президента в системі державної влади України.

Теоретичною основою курсової роботи стали наукові праці вітчизняних та зарубіжних вчених. Так, у ньому використані положення та висновки, сформульовані вченими у галузі конституційного права та інших галузях правової науки. Серед них роботи українських та російських науковців: Н.А.Сахаров, Н.Кононенко, Л.Кривенко, І.Б. Коліушко, В.Б. Авер'янова, В.М. Шаповал, Г.О Мурашин. У дослідженні використовувалися як вітчизняні так і іноземні нормативно-правові акти, а саме конституції України, Франції, а також закони України, укази та розпорядження Президента України тощо.

Структура курсової роботи. Відповідно до завдань, мети та логічності дослідження курсова робота складається з вступу, двох розділів, які мають п'ять підрозділів, висновків та списку використаних джерел. Загальний обсяг курсової роботи ХХХ сторінок, у тому числі список використаних джерел - ХХ сторінок (Х посилань).

1. КОНСТИТУЦІЙНО-ПРАВОВИЙ СТАТУС ГЛАВИ ДЕРЖАВИ

1.1 Конституційний статус Президента України

Конституційний статус реалізується в нормах Конституції( яка є Основним Законом України), що визначають функції і повноваження глави держави. Ці два поняття дуже близькі, але не тотожні. Під функціями розуміються найбільш важливі загальні обов'язки глави держави, що випливають з його положення в системі органів державної влади. Повноваження ж випливають з функцій і складаються з конкретних прав і обов'язків глави держави з питань, віднесених до його компетенції. У тій мірі, у якій функції і повноваження належать винятково главі держави (тобто не поділяються з парламентом, урядом, судовими органами), вони називаються прерогативами глави держави (наприклад, пропонувати парламенту кандидатуру на посаду глави уряду, привласнювати вищі військові звання).

Функції глави держави не можуть бути конкретизовані повноваженнями в повному обсязі. Тому в глави держави завжди є нерозкриті в Конституції повноваження, що виявляються в екстраординарних непередбачених випадках, одержуючи де-факто визнання чи можно парламенту спираються на судове тлумачення Конституції.

Президент є главою держави і виступає від її імені. Він є гарантом державного суверенітету, територіальної цілісності України, додержання Констітуції Украіни, прав і свобод людини і громадянина. Він є носієм верховної державної влади і вищим представником держави у її відносинах із іншими країнами.

В Україні пост Президента було введено через рік після прийняття Декларації про державний суверенітет 12.07.1990р. і майже незабаром після схвалення Верховною Радою Концепції нової Конституції України. Необхідно зазначити, що за період існування в Україні поста Президента (введено Законом "Про заснування поста Президента Української РСР" від 5 липня 1991 p.) його правовий статус зазнав значних змін. Спочатку він визначався як найвища посадова особа і глава виконавчої влади, потім як глава держави і глава виконавчої влади і, нарешті, тільки як глава держави.

Статус Президента, його повноваження та місце, яке він посідає в політичній системі держави, визначається передусім конституційними нормами. Введення конституційного інституту Президенства було пов`язане з необхідністю зміцнення системи центральних органів влади, забезпечення їх цілеспрямованої діяльності в складний період набуття Україною незалежності. Перший Президент незалежної України був обраний всенародно 1 грудня 1991 р. (Кравчук Л.М.) одночасно із проведенням всенародного Референдуму, що підтвердив Постанову Верховної Ради України від 24 серпня 1991 р. про проголошення України незалежною суверенною державою.

За роки з часу впровадження в Україні поста Президента його правовий статус змінювався. Спочатку Президент України був визначений, як найвища посадова особа Української держави і глава виконавчої влади. Пізнішими змінами до Конституції України Президент визначався за статусом як глава держави та глава виконавчої влади.

Заміна статусу Президента як найвищої особи держави на статус глави держави має принципове значення. Адже глава держави уособлює державу в цілому. Якщо інші державні структури виконують в державному механізмі певні функції - законодавствують, управляють, здійснюють правосуддя, то Президент репрезентує державу вцілому як в середині країни, так і за рубежем.

Визначення Президента виключно як глави держави обумовлює надання йому певних повноважень по відношенню до інших органів, що входять до всіх гілок державної влади. Конституцією передбачено виконання Президентом більше тридцяти важливих функцій. Наприклад, як гарант дотримання Конституції Президент може скасовувати акти Кабінету Міністрів та Ради міністрів Автономної Республіки Крим. У зазначених Конституцією випадках (якщо протягом тридцяти днів однієї чергової сесії пленарні засідання не можуть розпочатися) Президент припиняє повноваження Верховної Ради України. В свою чергу Верховна Рада має право на усунення Президента з посади в порядку процедури імпічменту в разі вчинення ним державної зради або іншого злочину.

Таким чином Конституція України містить багато суттєвих положень відносно посади Президента України, його повноважень, взаємовідносин з іншими органами влади та посадовими особами. Важливо також зазначити, що в Конституції передбачено процедуру так званої “контрасигнатури”, коли укази і розпорядження Президента набувають чинності лише з моменту підписання їх відповідними посадовими особами виконавчої влади. Такий порядок досить поширений у сучасному світі.

Як глава держави Президент має постійно інформувати широку громадськість, депутатів про основні напрямки політики держави, про чергові завдання які поступають на шляху її розвитку. Саме в цьому плані Конституція встановлює, що Президент “звертається з посланням до народу та із щорічними і позачерговими посланнями до Верховної Ради України про внутрішнє і зовнішнє становище України”.

Президент України має важливі повноваження в різних сферах державного життя. Ряд своїх прав він здійснює в тісній взаємодії з Верховною Радою України та Кабінетом Міністрів України, причому право остаточного рішення може залишатися за ним.

Діюча Конституція України ставить інститут президентства на перше місце серед інших державних органів. Український президент наділений великими реальними повноваженнями, що застосовує самостійно, юридично незалежно від інших державних органів, але взаємодіючи з ними. Він не підлеглий і не підзвітний ніякому органу влади, одержуючи свої повноваження від народу на основі Конституції України, не несе за свій політичний курс, проведену політику, за свої законні дії політичної відповідальності перед парламентом. Виключення складає лише юридична відповідальність його у випадку обвинувачення в державній чи зраді здійсненні іншого тяжкого злочину з дотриманням складної, у кілька етапів, процедури відмови, здійснюваної на засіданні Верховної Ради україни. Питання про усунення Президента України з поста в порядку імпічменту ініціюється більшістю від конституційного складу Верховної Ради України (відповідно до ст.111 Конституції України).

Для проведення розслідування Верховна Рада України створює спеціальну тимчасову слідчу комісію, до складу якої включаються спеціальний прокурор і спеціальні слідчі.

Висновки і пропозиції тимчасової слідчої комісії розглядаються на засіданні Верховної Ради України.

За наявності підстав Верховна Рада України не менш як двома третинами від її конституційного складу приймає рішення про звинувачення Президента України.

Рішення про усунення Президента України з поста в порядку імпічменту приймається Верховною Радою України не менш як трьома четвертими від її конституційного складу після перевірки справи Конституційним Судом України і отримання його висновку щодо доде ржання конституційної процедури розслідування і розгляду справи про імпічмент та отримання висновку Верховного Суду України про те, що діяння, в яких звинувачується Президент України, містять ознаки державної зради або іншого злочину.

Відповідно до ст. 108 Конституції України повноваження Президента України припиняються достроково у разі:

-відставки;

-неможливості виконувати свої повноваження за станом здоров'я;

-усунення з поста в порядку імпічменту;

-смерті.

Відставка Президента України набуває чинності з моменту проголошення ним особисто заяви про відставку на засіданні Верховної Ради України.

Неможливість виконання Президентом України своїх повноважень за станом здоров'я має бути встановлена на засіданні Верховної Ради України і підтверджена рішенням, прийнятим більшістю від її конституційного складу на підстав і письмового подання Верховного Суду України за зверненням Верховної Ради України, і медичного висновку( ст.110 Конституції)

Глава держави володіє, таким чином, недоторканністю, що забезпечує підвищену захищеність, стійкість президентської влади. Природно, Президент України повинний реалізовувати державну владу відповідно до Конституції України, не виходячи за рамки своїх повноважень, виконуючи закони України, у тому числі і при визначенні їм основних напрямків внутрішньої і зовнішньої політики держави.

Аналіз конституційних повноважень Президента України, їх співвідношення з повноваженнями Верховної Ради, Кабінету Міністрів, інших державних органів свідчить, що Україну не можна віднести ні до парламентського, ні до президентського типу республік - це республіка змішаного типу, що є характерним для багатьох інших країн світу (Фінляндія, Казакхстан, Франція).

Конституційний статус Президента детально обумовлен у V розділі Констітуції України та Закону України “Про вибори Президента України”. Де сказано, що Президент України обирається громадянами України на основі загального, рівного і прямого виборчого права шляхом таємного голосування строком на п'ять років.

Президентом України може бути обраний громадянин України, який досяг тридцяти п'яти років, має право голосу, проживає в Україні протягом десяти останніх перед днем виборів років та володіє державною мовою.

Одна й та сама особа не може бути Президентом України більше ніж два строки підряд. Хоча буквальне тлумачення Конституції дає підстави стверджувати, що особа, яка була обрана Президентом України і двічи підряд обіймала цю посаду, може і в третє балотуватись на цей пост за умов, якщо між її попередньою легіслатурою і цими виборами хтось інший посідав пост Президента.

Президент України не може мати іншого представницького мандата, обіймати посаду в органах державної влади або в об'єднаннях громадян, а також займатися іншою оплачуваною або підприємницькою діяльністю чи входити до складу керівного органу або наглядов ої ради підприємства, що має на меті одержання прибутку.

Запровадження в Україні інституту президентства відбувалось одночасно з виданням закону про вибори Президента. Цей закон врегулював весь спектр питань, пов`язаний з виборами Президента. Зокрема в ньому були визначені вимоги, що ставляться до кандидата у Президенти, принципи участі громадян у виборах, організація і проведення виборів, підрахунок голосів після виборів тощо. Чергові вибори Президента України проводяться в останню неділю жовтня п'ятого року повноважень Президента України. У разі дострокового припинення повноважень Президента України вибори Президента України проводяться в період дев'яноста днів з дня припи нення повноважень. Порядок проведення виборів Президента України встановлюється законом.

Новообраний Президент України вступає на пост не пізніше ніж через тридцять днів після офіційного оголошення результатів виборів, з моменту складення присяги народові на урочистому засіданні Верховної Ради України.

Приведення Президента України до присяги здійснює Голова Конституційного Суду України.

Президент України, обраний на позачергових виборах, складає присягу у п'ятиденний строк після офіційного оголошення результатів виборів.

Президент України користується правом недоторканності на час виконання повноважень.

За посягання на честь і гідність Президента України винні особи притягаються до відповідальності на підставі закону.

Звання Президента України охороняється законом і зберігається за ним довічно, якщо тільки Президент України не був усунений з поста в порядку імпічменту.

У статус Президента України також входить його право на штандарт (прапор), оригінал якого знаходиться в його службовому кабінеті, а дублікат піднімається над резиденцією Президента як у столиці, так і над іншими резиденціями Президента під час перебування у них.

Як і в будь-якій іншій державі, Президент України працює, спираючись на велике число помічників, радників і ін. Відповідно до Закону України “Про адміністрацію Президента України” з метою більш повного забезпечення здійснення Президентом України своїх конституційних повноважень та підвищення ефективності державної діяльності створена та працює Адмініпрацютрація Президента України.

Вона містить у собі велику кількість управлінь з питань внутрішньої, економічної, зовнішньої політики, державне-правове управління, управління пресслужбами, справами та богато інших.

Президент самостійно призначає і зміщає співробітників апарата, дає їм доручення і визначає ділянки роботи.

Без перебільшення можно сказати, що стрижневою основою характеристики правового статусу будь-якого засновуваного Конституцією України державного органа є:

-встановлена в ній дефініція, що узагальнено визначає його функціональне призначення;

-місце, що йому приділяється в системі органів державної влади.

Остання ознака хоча і є похідною, але має самостійне правове значення, оскільки в ньому виражається лежача в основі Конституції України концепція побудови системи державної влади.

Виходячи з цього, відправними правовими встановленнями стосовно до аналізу статусу Президента України є Ст.102 Конституції України і місце глави, присвяченої Президенту України в тексті Конституції. Це необхідно для того, щоб особа, яка займає вище положення в державі, мало ясні права й обов'язки і не могло, виходячи за встановлені межі, своїми діями породжувати погрозу конституційним правам і свободам громадян. Стійкість конституційного ладу, цивільний світ і реальність прав і свобод громадян у вирішальній ступені залежать від балансу і гармонії між поводженням глави держави й інших органів влади.

1.2 Місце Президента України серед органів державної влади

В раціонально влаштованій державі, якою є правова держава, влада здійснюється за допомогою спеціальних органів. Звідси різні галузі влади: законодавча, виконавчо-розпорядча і судова. Для того, що запобігти зловживанню владою і виникненню авторитарної, абсолютної влади, не зв'язаної правом, ці вітки не повинні з'єднюватися в руках одного органу, тобто повинні бути роздільні. Розподіл влад таким чином є структуроутворюючим і функціональним принципом раціональної організації і контролю. Розмежування направлено на то, щоб утримати державну владу від можливих зловживань. Всі органи і вітки державної влади покликані бути хоронителями Конституції. Конституція повинна стояти над цими владами, а не влади над Конституцією. Розподіл влад виражається в розподілі компетенцій, в заємному контролі, в системі здержок і противаг, збалансованості, тобто рівновага досягається через процеси налагодження і взаємопогодження.

Принцип розподілу влад має два аспекти. По-перше, це розподіл влади між самими органами держави. Hі одному з органів не належить вся державна влада в її повному об'ємі. Забороняється реалізовувати функції, що належать іншому органу. Таким чином в правовій державі відсутня яка-небудь необмежена влада, не зв'язана правом і принципами Конституції. Розподіл влади слугує засобом стримування влади держави в рамках принципів розвинутого суспільства, слугує механізмом захисту прав особи, закріплених в Конституції. Розподіл влад полягає і в тому, щоб ні один з органів не заняв авторитарно-абсолютного положення і не перевернув право і конституцію. Відомо сказане положення про те, що розподіл влад являє собою розподіл роботи в державному механізмі з ціллю раціоналізації і контролю. Розподіл влад - це не застигнутий стан відокремлених структур, а працюючий, діючий механізм, досягаючий єдності на основі складнолго процесу узгодження і спеціальних правових процедур, передбачених в тому числі і на випадок конфлікту і екстремальної ситуації. Загальний принцип єдності і розподілу влад конкретизується в залежності від примінення в різних історичних ситуаціях і положеннях. Єдність досягається через динамічну рівновагу, через певну напругу, співдопомогу і процес улагодження. Але при цьму обов'язкова умова: не повинно бути зосередження влади в руках однієї особи чи органу, інакше стануть не можливі взаємоконтроль, здержки і противаги, і отже, розподіл влад і правова держава. Законодавець пов'язаний принципами права і конституції, правами людини. Крім того він є під контролем народу. Важливе значення має орган конституційного нагляду. З його допомогою забезпечується конституційність усіх законів і підзаконних нормативних актів. В системі здержок і противаг, на випадок необдуманних, поспішних рішень законодавця, виправляючу роль грає глава держави (відкладне вето, в певних випадках назначення дострокових виборів і інші його повноваження). Без цього механізм розподілу влади буде недосконалим.

Зтримування виконавчої влади, надалі, досягається за допомогою її підзвітності і відповідальності перед народним представництвом. Мова йде про політичну відповідальність, забезпечувану за допомогою вотуму недовіри. Важливу роль у боротьбі із зловживаннями виконавчої влади грає також інститут імпічменту. Виконавець не повинен підміняти не тільки законодавця, але і суддю. Hіхто не може бути суддею у власній справі. Тому громадянин в правовій державі повинен мати право подати в суд на будь-які дії виконавчої влади (як на окремих посадових осіб, так і на виконавчо-розпорядчий орган в цілому). В іншому випадку зловживання виконавця стануть безпокаранами, видкриється шлях до встановлення тиранії.

Суд, система правосуддя - третя необхідна гілка влади в механізмі розподілу влади. Це арбітр, що вирішує спори про право. В правовій деражві праввосуддя чиниться тільки судом. В цьому найважливіша гарантія прав і свобод громадян, правової державності в цілому. Суд не повинен підміняти собою законодавця чи виконавця, інакше він перетвориться в деспота. Але в свою чергу ні законодавець, ні виконавець не повинні собі присвоювати функції суду. Тому найважливішим є забезпечення реальної незалежності суду від різноманітних органів і осіб, котрі б диктували йому свою волю і фактично узурпували судову владу. Оптимальним варіантом є назначення судей пожиттєво або, по крайній мірі, на довгий термін. Судді повинні назначатися вищестоячими органами влади. Суд присяжних є найбільш діяльною формою забезпечення незалежності і об'єктивності правосуддя. Виразом рівності громадян перед законом є підсудність загальному суду, недопустимість розширення юрисдикції спеціальних судів.

Панування права прокламує, щоб суд виступив арбітром в спорі про опрушення права не тільки в правозастосовчому, але й в правотворчому процесі. Суд повинен бути здержуючим фактором проти порушень права і конституції не тільки зі сторони виконавця, але й зі сторони законодавця. Для цього необхідний конституційний суд. Hе підміняючи законодавця і залишаючись в межах судових юрисдикційних задач, конституційний суд забезпечує конституційність закону, інакше кажучи верховенство Конституції в правотворчій діяльності законодавця. Без такої судової перевірки конституційності законів (і тим більше підзаконних нормативних актів) не може утвердитись панування права, правова держава. Існування конституційного суду дозволить не приміняти такий нормативний акт (в тому числі і закон), що суперечить конституції. Є ще один аспект діяльності суду в механізмі здержок і противаг. Виступаючи в ролі арбітру, рішаючи спори, суд звертається до тлумачення права і Конституції. В певних випадках він може використовувати аналогію закону і аналогію права. Тобто, в своїх рішеннях суд може вийти за межі букви закону і звернутися до його духу. В такому випадку він приймає рішення, керуючись духом законів, змістом права, іншими словами, на основі дійсно-історичних аксіом і принципів права. Це дозволяє суду більш оперативно в порівнянні з законодавцем приводити правопорядок у відповідність з потребами життя. В відомих рамках така свобода суду не протиречить правовій державі. Тому що мова в цих випадках йде не про повсякденну діяльність суду, а про екстремальні, виключні ситуації в системі здержок і противаг, розпреділенні і балансуванні влад. Важливо, щоб суд при цьому залишався хоронителем Конституції, захищав право і пргрес, а не пертворювався в зброю зловживань і реакції. Тут необхідний цілий ряд факторів і умов (організаційних, юридичних, культурних і ін.), завдяки яким суд може фактично стояти на сторожі панування права і справедливості, мати високу повагу і авторитет в суспільстві.

Розподіл влад - це не тільки юридичний і організаційний, але й соціально-політичний принцип, що дозволяє з'єднати такі протиречиві аспекти соціального життя, як влада і свобода, закон і право, держава і суспільство. Розподіл влади є необхідною умовою, мірою і маштабом демократизації політичного життя. З цим пов'язаний другий аспект розподілу влади: розпреділення влади між класами і групами, проблема участі різноманітних груп в реалізації влади, степінь представленості з урахуванням різноманітних інтересів і т. д. В правовій державі влада походить від народу, тому тільки народ в своїй конкретно-історичній реальності і повинен мати можливість приймати участь.

У державному механізмі України, побудованому на засадах законності, республіканізму, народного суверенітету та розподілу влад, Президент є лише одним з вищих органів державної влади (поряд з парламентом, урядом, Верховним Судом, Конституційним Судом), тобто підпорядкований тільки народу. Він стоїть не над гілками влади, а між ними, забезпечуючи єдність державної влади і злагоджене функціонування її гілок. Саме на виконання зазначених функцій і спрямовані повноваження Президента України, що «проникають» у сфери функціонування усіх гілок влади. Тому діяльність Президента має спрямовуватись у першу чергу не назовні державного механізму, а всередину. Гарантування Конституції, основних прав і свобод Президентом має досягатись не шляхом безпосереднього впливу на громадянське суспільство (для цього існують «традиційні» гілки влади), а шляхом впливу на інші вищі органи державної влади з метою координації, узгодження і консолідації, спрямування їх діяльності на виконання Конституції, засад внутрішньої та зовнішньої політики, визначених парламентом. Саме в цьому, на нашу думку, полягає сутність інституту президента у тій моделі напівпрезидентської республіки, яка закріплена Конституцією України 1996 року.

Прийняття Конституції України 1996 року було покликано перебороти смугу політичної кризи і протистояння всіх галузей державної влади. Логіка побудови нової Конституції України відповідає принципу поділу влади, прийнятому в країнах, як із класичної президентський, смішаною так і з парламентарною системою правління. Згідно ст. 6 Конституції державна влада в Україні здійснюється на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу та судову. Органи всіх галузей влади самостійні, здійснюють свої повноваження у встановлених цією Конституцією межах і відповідно до Законів України. При цьому поділ влади не тільки не виключає, але, навпроти, передбачає координацію зусиль різних галузей влади і їхня взаємодія у встановлених Конституцією України межах і формах. Президент країни забезпечує погоджене функціонування і взаємодія органів державної влади.

При цьому конституційна модель президентської правління в Україні і принципи взаємодії влади виглядають таким чином, що шляхом «здержек» і «противаг» забезпечується запобігання перетворення інституту Президента в режим особистої влади, яка могла бути непідконтрольної народу, здатної ігнорувати інші галузі державної влади України. Проблема полягає в тім, щоб наповнити цю модель реальним соціальним змістом, юридично і фактично гарантувати суспільство від авторитаризму. Необхідні для цього правові умови в діючій Конституції маються. Як би не були широкі повноваження Президента, вони небезмежні. Ці повноваження сполучаються з повноваженнями інших органів державної влади, а відносини Президента й органів законодавчої і виконавчої влади України, органів державної влади суб'єктів країни характеризуються не тільки правами, але і взаємною відповідальністю.

президент держава влада

2. ВЗАЄМОДІЯ ПРЕЗИДЕНТА УКРАЇНИ З ОРГАНАМИ ДЕРЖАВНОЇ ВЛАДИ

2.1 Взаємовідносини Президента з органами законодавчої влади

Єдиним органом законодавчої влади в Україні є парламент - Верховна Рада України. Конституційний склад Верховної Ради України - чотириста п'ятдесят народних депутатів України, які обираються на основі загального, рівного і прямого виборчого права шляхом таємного голосування строком на чотири роки.

Чергові сесії Верховної Ради України починаються першого вівторка лютого і першого вівторка вересня кожного року. Позачергові сесії Верховної Ради України, із зазначенням порядку денного, скликаються Головою Верховної Ради України на вимогу не менш як третини народних депутатів України від конституційного складу Верховної Ради України або на вимогу Президента України. У разі введення воєнного чи надзвичайного стану в Україні Верховна Рада України збирається у дводенний строк без скликання. У разі закінчення строку повноважень Верховної Ради України під час дії воєнного чи надзвичайного стану її повноваження продовжуються до дня першого засідання першої сесії Верховної Ради України, обраної після скасування воєнного чи надзвичайного стану.

До повноважень Верховної Ради України належить:

1) внесення змін до Конституції України в межах і порядку, передбачених розділом ХІІІ цієї Конституції;

2) призначення всеукраїнського референдуму з питань, визначених статтею 73 Конституції України;

3) прийняття законів;

4) затвердження Державного бюджету України та внесення змін до нього; контроль за виконанням Державного бюджету України, прийняття рішення щодо звіту про його виконання;

5) визначення засад внутрішньої і зовнішньої політики;

6)затвердження загальнодержавних програм економічного, науково-технічного, соціального, національно-культурного розвитку, охорони довкілля;

7) призначення виборів Президента України у строки, передбачені цією Конституцією;

8) заслуховування щорічних та позачергових послань Президента України про внутрішнє і зовнішнє становище України;

9) оголошення за поданням Президента України стану війни і укладення миру, схвалення рішення Президента України про використання Збройних Сил України та інших військових формувань у разі збройної агресії проти України;

10) усунення Президента України з поста в порядку особливої процедури (імпічменту), встановленому статтею 111 Конституції України;

11) розгляд і прийняття рішення щодо схвалення Програми діяльності Кабінету Міністрів України;

12) надання згоди на призначення Президентом України Прем'єр-міністра України;

13) здійснення контролю за діяльністю Кабінету Міністрів України відповідно до цієї Конституції;

18) призначення на посаду та звільнення з посади Голови Національного банку України за поданням Президента України;

21) призначення на посаду та припинення повноважень членів Центральної виборчої комісії за поданням Президента України;

24) надання згоди на призначення на посади та звільнення з посад Президентом України Голови Антимонопольного комітету України, Голови Фонду державного майна України, Голови Державного комітету телебачення і радіомовлення України;

25) надання згоди на призначення Президентом України на посаду Генерального прокурора України; висловлення недовіри Генеральному прокуророві України, що має наслідком його відставку з посади;

31) затвердження протягом двох днів з моменту звернення Президента України указів про введення воєнного чи надзвичайного стану в Україні або в окремих її місцевостях, про загальну або часткову мобілізацію, про оголошення окремих місцевостей зонами на звичайної екологічної ситуації;

34) прийняття рішення про направлення запиту до Президента України на вимогу народного депутата України, групи народних депутатів чи комітету Верховної Ради України, попередньо підтриману не менш як однією третиною від конституційного складу Верховної Ради України;

Верховна Рада України здійснює інші повноваження, які відповідно до Конституції України віднесені до її відання.

Взаємовідносини Президента України і Верховної Ради України визначені статтями 77, 85, 90, 93, 94, 111 та іншими Конституції України. Зокрема, Президент призначає чергові вибори до Верховної Ради України та позачергові вибори до Верховної Ради України, які проводяться в період шістдесяти днів з дня опублікування рішення про дострокове припинення повноважень Верховної Ради України (ст. 77); Верховна Рада призначає вибори Президента (ст. 85); Президент може достроково припинити повноваження Верховної Ради України, якщо протягом тридцяти днів однієї чергової сесії пленарні засідання не можуть розпочатися. (ст. 90); Повноваження Верховної Ради України, що обрана на позачергових виборах, проведених після дострокового припинення Президентом України повноважень Верховної Ради України попереднього скликання, не можуть бути припинені протягом одного року з дня її обрання. Повноваження Верховної Ради України не можуть бути достроково припинені в останні шість місяців строку повноважень Президента України. Право законодавчої ініціативи у Верховній Раді України належить Президентові України (ст. 93), народним депутатам України, Кабінету Міністрів України і Національному банку України. Законопроекти, визначені Президентом України як невідкладні, розглядаються Верховною Радою України позачергово. Процедура прийняття законів передбачає тісну взаємодію Президента і Верховної ради (ст. 94), а саме закон підписує Голова Верховної Ради України і невідкладно направляє його Президентові України.

Президент України протягом п'ятнадцяти днів після отримання закону підписує його, беручи до виконання, та офіційно оприлюднює його або повертає закон зі своїми вмотивованими і сформульованими пропозиціями до Верховної Ради України для повторного розгляду. У разі якщо Президент України протягом встановленого строку не повернув закон для повторного розгляду, закон вважається схваленим Президентом України і має бути підписаний та офіційно оприлюднений.

Якщо під час повторного розгляду закон буде знову прийнятий Верховною Радою України не менш як двома третинами від її конституційного складу, Президент України зобов'язаний його підписати та офіційно оприлюднити протягом десяти днів. Закон набирає чинності через десять днів з дня його офіційного оприлюднення, якщо інше не передбачено самим законом, але не раніше дня його опублікування.

Президент може бути усунений з поста Верховною Радою в порядку імпічменту (ст. 111).

В рамках здійснення своїх обов'язків Президент призначає за згодою Верховної Ради України Прем'єр-міністра України, припиняє його повноваження та приймає рішення про його відставку. Реалії сьогоднішнього державно-політичного життя полягають в тому, як зазначає В. Шаповал, що конституційний текст дозволяє Президенту при визначенні кандидатури Прем'єр-міністра діяти в межах альтернативи. Перший шлях - Президент може виходити з реального розкладу партійно-політичних сил у Верховній Раді і орієнтуватися на суто партійного кандидата (бажано від найвпливовішої партії, яка має велику кількість голосів в парламенті та підтримку інших партій). Другий шлях - ініціювати кандидатуру, яка з об'єктивних чи суб'єктивних причин здатна отримати підтримку парламентської більшості. У першому випадку Президент не може мати великого впливу на главу Уряду, який працює на завдання партії, у другому ж - активно бере справи по керівництву Урядом в свої руки. Як показує досвід функціонування державної влади, Президент України найчастіше використовує останній шлях формування Кабінету Міністрів.

2.2 Взаємодія Президента з органи виконавчої влади

У структурі вищих органів виконавчої влади найбільше навантаження з державного керівництва покладається на Уряд. В свою чергу, співвідношення повноважень Глави держави і Уряду визначається тією чи іншою системою правління[2]. Президент України формально не має відношення до Уряду. Проте ціла низка конституційних норм свідчить, що він не стороння фігура щодо Кабінету Міністрів[3]. В Україні діє президентсько-парламентська республіка, що і обумовлює відповідний політико-правовий статус Президента України. До речі, якщо аналізувати законодавство інших пострадянських країн, можемо виявити схожу ситуацію. І як зазначає Л.Кривенко, відмова Основних законів України, Росії, Білорусії, Казахстану від конституювання президентів нормами, що закріплюють їх визначення главами виконавчої влади, в науковому плані супроводжується непростими дискусіями[4].

Статус Президента України характеризується певною двоїстістю влади, що закріплюється Конституцією нашої держави. Двоїстим центром влади (за концепцією двоїстого центру І.Б. Коліушка, В.Б. Авер'янова та В.М. Шаповала)[5] є два функціонально поєднаних суб'єкта - Президент і Кабінет Міністрів. Така формула, за В. Шаповалом, "в теорії конституційного права позначає характер і зміст правовідносин між Президентом, Урядом та його главою за умов змішаної республіканської форми державного правління"[6]. Отже, Президент при будь-якій формі державного правління має завжди певне відношення до виконавчої влади. Але повноваження Президента та відношення його до певної гілки влади випливають з фактичних умов та особливостей державного розвитку країни, функціонування гілок влади та потреб суспільства.

Ще одним кроком до посилення впливу Президента України на Кабінет Міністрів та міністерства України є введення інституту державних секретарів[7]. Ці посади введені в рамках продовження адміністративно-правової реформи в Україні. Основними завданнями державних секретарів є організаційне, експертно-аналітичне, правове, інформаційне, матеріально-технічне та інше забезпечення діяльності Кабінету Міністрів та міністерств України. Доцільність введення таких посад є достатньо дискусійною з огляду на те, що ці функції раніше виконувалися відповідними заступниками міністрів та керівником Секретаріату Кабінету Міністрів. Зараз же, цим указом скасовуються посади перших заступників і заступників міністрів. Керівництво Секретаріатом Кабінету Міністрів доручається державному секретарю Кабінету Міністрів, керівництво апаратами міністерств відповідним державним секретарям міністерств. Указ Президента встановлює, що державні секретарі призначаються Президентом за погодженням з Прем'єр-міністром, звільняються Президентом одноособово. Тобто, як бачимо введення посад державних секретарів, безсумнівно, збільшило вплив Президента на виконавчу владу, але разом з тим може призвести до її розколу з огляду на відсутність чіткої вертикалі виконавчої влади, що характерна для розвинених країн.

Виникає небезпечна ситуація, коли по суті (особливо це стосується міністерств), органом виконавчої влади керують дві особи - міністр і державний секретар, з огляду на досить великий обсяг функцій останнього щодо кадрових перестановок та затвердження кошторису видатків в міністерстві. Причому відповідальність за здійснення і реалізацію державної політики несе міністр. Що стосується Кабінету Міністрів, то хоча обов'язками його державного секретаря є забезпечення діяльності Прем'єр-міністра та віце-прем'єр-міністрів, він має досить великий вплив на Секретаріат. Враховуючи те, що до цього керівники Кабінету Міністрів України та міністерств не мають можливості звільняти з посад державних секретарів або іншим чином на них впливати, це може призвести до негативних наслідків у вигляді недієздатності виконавчої влади. Тому для виходу з цього становища, на нашу думку, необхідно підпорядкувати відповідних державних секретарів Прем'єр-міністру та міністрам України та звузити їх повноваження до повноважень заступників. Найкращим же рішенням було б скасування інституту державних секретарів та поновлення інституту заступників.

Норми Конституції України щодо правового статусу Прем'єр-міністра України відповідають змішаній моделі республіканського правління стосовно його призначення, але зовсім суперечать їй в частині звільнення Прем'єр-міністра - Президент має можливість звільняти главу Уряду на власний розсуд без будь-яких обмежень. Якщо підходити до цього питання з точки зору логіки, то виявляємо дещо нелогічні речі: Прем'єр-міністр України призначається за згодою Верховної Ради України, а звільняється без її відома. Відставка Прем'єр-міністра є повноваженням глави держави, яке реалізується у рамках персональної відповідальності перед ним глави Уряду. Причому такий вид відповідальності має колективний характер, бо супроводжується відставкою всього складу Уряду. Цей пункт ст. 106 Конституції України невиправдано посилює можливості Президента у сфері керування виконавчою владою, яку згідно з Основним Законом він не очолює. Тому для побудови юридично обґрунтованого статусу інституту Президента України необхідно змінити дане положення Конституції, встановивши певні підстави за яких Глава держави може припинити повноваження глави виконавчої влади або підстави за яких для звільнення Прем'єр-міністра необхідно б було отримати дозвіл Верховної Ради. Виключний перелік цих підстав необхідно чітко викласти в Конституції або в законі України "Про Кабінет Міністрів України".

В процесі управління державою нерідко виникає потреба в удосконаленні структури урядових закладів. Згідно з Основним Законом Президент утворює, реорганізовує та ліквідовує міністерства та інші центральні органи виконавчої влади за поданням Прем'єр-міністра України. Аналізуючи цю функцію, бачимо, що Президент самостійно (на основі подання) вирішує долю міністерств. Щоправда такі рішення потребують дотримання процедури контрасигнації, але зрозуміло, що у випадку коли Кабінет Міністрів підпорядкований Президенту, ця процедура стає простою формальністю. З'ясовуючи іноземний досвід з цього питання, можна побачити, що лише при авторитарних режимах президенти за свій розсуд ліквідують одні міністерства, засновують нові відомства, змінюють функції та структури існуючих органів виконавчої влади. В демократичних країнах ті чи інші реорганізації урядового апарату відносяться до спільної компетенції виконавчих та законодавчих органів. Так, в Сполучених Штатах Америки, які є президентською республікою, ні одне федеральне міністерство не може бути засноване без відповідного закону, прийнятого Конгресом та підписаного Президентом.

Ще однією формою співпраці Президента з Кабінетом Міністрів є інститут Постійного представника Президента України у Кабінеті Міністрів України [9,10].Основним завданням цього інституту є персоніфікація Глави держави в Уряді. З аналізу указу Президента, що встановлює цю посаду, очевидно, що вона введена для утримання постійного тісного зв'язку між Президентом і Кабінетом Міністрів. Постійний Представник має порівняно невеликий обсяг повноважень. На нашу думку, це обумовлене достатньо великим впливом Президента на Уряд і тому Постійний представник не відіграє дуже важливої ролі при формуванні політики Уряду, який повністю залежить від Президента. Але сам факт заснування цієї посади, свідчить про намагання правовим шляхом співпрацювати з усіма гілками влади (така посада є й в Верховній Раді і в Конституційному Суді України).

Крім тісного співробітництва з центральними органами виконавчої влади ще одним повноваженням Президента є активна участь у функціонуванні місцевих органів цієї гілки. Як відомо, ними є місцеві державні адміністрації, які здійснюють виконавчу владу в областях і районах, містах Києві та Севастополі. Правовий статус місцевих державних адміністрацій закріплюється в законі України "Про місцеві державні адміністрації" від 9 квітня 1999 р.

Аналізуючи цей закон та відповідні статті Конституції хотілося б зауважити, що закон взяв напрямок регулювання, що запропонувала Конституція. Мова йде про призначення Голів місцевих адміністрацій. Тут закон повторив положення Конституції, що відображається в суперечностях між ст. 102 та багатьма іншими статтями. Як вже неодноразово зазначалося, Президент, що не є за Основним Законом главою виконавчої влади не повинен одноособово формувати та реорганізовувати органи цієї влади. Звичайно, таке твердження стосується і місцевих органів виконавчої влади. З огляду на вищезазначене, необхідно впорядкувати дане питання шляхом надання Кабінетові Міністрів спільних повноважень з Президентом щодо формування органів виконавчої влади. В Конституцію необхідно внести положення згідно якого голови місцевих адміністрацій призначалися б нормативно-правовим актом Уряду за погодження з Президентом. Такий стан речей: по-перше - не порушував би чинну Конституцію України, по-друге - відповідав би загальновизнаній (і в теорії, і на практиці) світовій концепції змішаної (парламентсько-президентської) республіки. Само по собі це положення можливо і мало, що змінює, але в сукупності з іншими, зокрема щодо формування органів виконавчої влади спільно Парламентом і Президентом, буде мати досить велике значення для забезпечення стабільності функціонування української системи права.

Аналізуючи порядок призначення та звільнення голів міських адміністрацій хотілося б зазначити, що закон "Про місцеві державні адміністрації" в частині призначення голів є більш прогресивним ніж Конституція в частині призначення Прем'єр-міністра. Позитивним в цьому законі є те, що він чітко визначив підстави на яких Президент повинен звільнити та підстави на яких Президент може звільнити відповідного голову тієї чи іншої місцевої адміністрації [11].

Як бачимо, Президенту України фактично підпорядковуються як центральні, так і місцеві органи виконавчої влади, тобто фактично главою виконавчої влади в Україні є Президент, який згідно з Конституцією також має право скасовувати акти Кабінету Міністрів України та акти Ради міністрів Автономної Республіки Крим. Але Президента, що є главою Уряду і держави одночасно мають лише президентські республіки. Україна ж юридично є змішаною республікою, але фактично, з огляду на вищезазначене, має більшість ознак президентської. А коли Президент має фактично більшу владу, ніж повинен мати юридично, з'являється можливість для неконтрольованого використання влади, що є небезпечним для держави. Тому це питання повинно бути вирішене на конституційному рівні враховуючи пропозиції, зроблені вище.

2.3 Взаємодія Президента з органи судової влади

З огляду на впровадження в України судової реформи, особливо актуальними на даному етапі розвитку правової держави в Україні є також проблемні питання, що виникають з приводу правовідносин між Главою держави та судовою владою. Судова влада є гілкою державної влади, що відповідно до законодавства ухвалює рішення, спрямовані на подолання різноманітних суперечок між суб'єктами правовідносин, якщо ці суперечки не можуть бути розв'язані в іншому встановленому законом порядку. Необхідно зазначити, що з деякого часу в Україні, як і в правових державах, суди здійснюють тлумачення Конституції і законів.

Взаємовідносини між Президентом та судовою владою визначається тим, наскільки повно в тій чи іншій державі здійснюється принцип розподілу влад. В одних країнах судові інстанції перебувають під достатньо жорстким контролем або навіть диктатом Президента, в інших судова гілка влади є достатньо самостійною та незалежною від глави держави або глави виконавчої влади. В той же час принцип поділу влади має на меті постійну взаємодію між судовою, виконавчою, а також законодавчою гілками влади.

Суд та судова влада виникли та існують в суспільстві як об'єктивно необхідні для його нормального функціонування і розвитку інститути. І як справедливо зазначив Г.О. Мурашин, "у демократичній, правовій державі, де державна влада здійснюється розподілом її на законодавчу, виконавчу, судову, роль і значення останньої мають значно підвищуватися"[12].

В умовах дії принципу поділу влади судова влада, рівно як і Президент, наділена самостійною компетенцією. Завдяки своїй специфіці, процесуально-правовим засобам незалежна судова влада має здатність контролювати законність дій і виконавчої влади, і Президента. Таким органом є Конституційний Суд України. Щоправда, Конституційний Суд не здійснює контролю над Президентом в повному смислі цього слова. Такий контроль, як відомо, в деякій мірі здійснює Верховна Рада України, реалізуючи механізм стримань і противаг. Завдання Конституційного Суду зводяться лише до визнання такими, що відповідають або не відповідають Конституції актів Президента України та інших державних органів.

Розглядаючи взаємовідносини Президента і судової гілки влади України хотілося б більш детально проаналізувати положення Конституції щодо визначення конституційності актів Президента. Проблема полягає в тому, що як зазначає стаття 150 Основного Закону України до повноважень Конституційного Суду України належить вирішення питань про відповідність Конституції актів Президента. Це звичайно важлива функція органу конституційної юрисдикції. Але як відомо, Конституція - це Основний Закон і існує ще багато інших законів у відповідності з якими, згідно чинного законодавства, Президент зобов'язаний видавати свої акти. Конституція, на жаль не включає до компетенції Конституційного Суду вирішення питань про відповідність актів Президента іншим законам України. Звичайно, можна сказати, що всі закони повинні відповідати Конституції, але Конституція - загальний нормативно-правовий акт і не врегульовує певні специфічні відносини, що також виникають в процесі функціонування інституту Президента. І тому основне завдання законів України - доповнювати Конституцію України, конкретизувати її положення. Таким законом зокрема є Цивільний процесуальний кодекс України. Він містить главу 31-А, яка називається "Скарги громадян на рішення, дії або бездіяльність державних органів, юридичних чи службових осіб у сфері управлінської діяльності"[13]. Ця глава передбачає звернення громадян до суду із скаргою, якщо їх права порушені діями службових осіб. І згідно цієї норми будь-який громадянин може звернутися до суду про визнання акту будь-якої службової особи, а значить і указу Президента, недійсним, якщо він обмежує права цієї людини.

На нашу думку, стосовно дій глави держави, цієї норми все ж недостатньо. Відомо, що Президент має конституційно-визначений державно-політичний статус і тому рішення про визнання його актів недійсними повинні прийматися на найвищому рівні, а саме Конституційним Судом України. Тому текст статті 150 Конституції України слід доповнити положенням, що Конституційний Суд вирішує питання про відповідність актів Президента Конституції та іншим законам України. Звичайно така норма буде стосуватися і інших органів державної влади, що перераховані в зазначеній статті.

Подібний підхід зумовив би більш чітке розуміння органами державної влади можливості настання відповідальності при прийнятті актів. І хоча така відповідальність може полягати лише в можливості скасування акту, що суперечить Конституції або іншим законам України, вона є все ж таки достатньо важливим чинником в процесі нормотворення.

Тому для якісного співробітництва з судовою гілкою влади створено інститут представництва Президента України в Конституційному Суді України. Правовий статус Постійного представника Президента України у Конституційному Суді України регулюється Указом Президента України від 22 травня 1998 р. "Про Положення про Постійного представника Президента України у Конституційному Суді України"[14].

Як зрозуміло з назви Указу, він закріпив Положення про Постійного представника в якому визначив його статус, повноваження, функції та інше. Аналізуючи цей нормативно-правовий акт, можна з'ясувати, що Постійний представник Президента України у Конституційному Суді є посадовою особою, уповноваженою Президентом України представляти Президента України у Конституційному Суді України як суб'єкта права на конституційне подання з питань прийняття рішень та дачі висновків Конституційним Судом України.

Аналогічну посаду у Конституційному Суді встановила і Верховна Рада. Тому, Постійний представник Президента України у єдиному судовому органі конституційної юрисдикції має змогу постійно і плідно співпрацювати зі своїм колегою, що представляє законодавчий орган. На нашу думку, таким чином забезпечується постійний діалог між Президентом, Верховною Радою і звичайно, судовою владою з приводу здійснення їх повноважень.