Вибори як основа демократії

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Реферат на тему:

«Вибори як основа демократії»

Підготувала

Учениця 11 класу

Старокостянтинівської

ЗОШ І-ІІІ ступенів №8 Борук Ольга

Вчитель: Довбня О. В.

Старокостянтинів 2012 р.

Зміст

Вступ

1. Поняття та ознаки демократії

2. Функції і принципи демократії

3. Форми та інститути демократії

4. Демократія і самоврядування

5. Демократичні принципи виборчого права

6. Вибори як інструмент переходу до демократії

7. Загальні принципи демократичної організації виборів

8. Основні теорії демократії

Висновок

Список використаної літератури

 «Люди час від часу поверталися до такої форми правління як демократія, яка є найважчою формою правління »

Вінстон Черчель

Вступ

З часів відомого французького історика, соціолога і політичного діяча Алексіса де Токвіля в політичній літературі неодноразово висловлювалася думка, що розвиток недержавних форм неминуче і закономірно призведе людське суспільство до демократії. Пізніше ряд впливових політологів, подібно Токвіля, сприяли утвердженню цієї думки в суспільній свідомості. Погляди багатьох з них представлялися тим більш значними, що вони аж ніяк не витікали з факту полум'яного схиляння перед демократичної ідеєю. Демократія представлялася їм природним і неминучим станом, що негайно настане незалежно від сприяння чи протидії окремих індивідуумів або груп людей.

Демократія (від грец. Demokratia - влада народу) - форма правління державою, відрізняється участю громадян в управлінні, їх рівністю перед законом, наданням особистості політичних прав і свобод. Формою реалізації демократії найчастіше виступає республіка чи парламентарна монархія з поділом і взаємодією влади, з розвиненою системою народного представництва. Спочатку поняття демократії було висунуто давньогрецькими мислителями. У класифікації держав, запропонованій Аристотелем, воно виражало "правління всіх", на відміну від аристократії (правління обраних) і монархії (правлінні одного). Піфагор звинувачував демократів. Він назвав одним з "бичів, що загрожують людству" демократію. Давньогрецький драматург Арісфан з неприхованим презирством ставився до демократії. Перикл писав: "у нас державний лад такий, що не наслідує чужим законам; швидше ми самі служимо прикладом для інших. І називається наш лад демократією з огляду на те, що узгоджується не з меншістю, а з інтересами більшості; за законами в приватних суперечках всі користуються однаковими правами; не буває також і того, щоб людина, здатна принести користь державі, позбавлений був до того можливості, не користуючись достатньою повагою внаслідок бідності. Ми живемо вільними громадянами як у державному житті, так і у взаємних відносинах, тому що ми не висловлюємо недовіри один до одного в повсякденних справах, не обурюємося проти іншого, якщо йому подобається що-небудь робити по-своєму ... Ми особливо боїмося протизаконною в громадських справах, покоряємося особам, що стоять в даний час при владі, і законам, особливо тим з них які створені в інтересах скривджених. Багатством ми користуємося скоріше як умовою для роботи, ніж як предметом для хизування; що ж стосується бідності, то ре свідомість у ній ганебно для людини, - ганебніший не докладати зусиль, щоб вийти з неї. " Протягом історії до ідеї демократії, заснованої на принципах свободи і рівності, зверталися кращі уми людства, збагачуючи і розвиваючи це поняття: Перикл (Давня Греція), Б. Спіноза (Нідерланди, XVII ст.), Ж.-Ж. Руссо (Франція , ХVIІ ст.), Т. Джефферсон (США, XVIII ст.), І. Франко (Україна, к. XIX - н. XX в.), А. Сахаров (Росія, XX ст.) та ін. Кожна історична епоха вносила свої ознаки в поняття демократії і розставляла свої акценти на їх значущості.

1. Поняття та ознаки демократії

Слово «демократія» вживається в різному значенні:

* як форма держави;

* як політичний режим;

* як принцип організації та діяльності державних органів і громадських організацій.

Коли говорять про державу, що вона - демократична, то мають на увазі наявність усіх цих значень. Демократія як форма держави можлива в країнах із демократичним режимом, а відтак, із демократичним принципом організації та діяльності всіх суб'єктів політичної системи суспільства (органи держави, державні організації, громадські об'єднання, трудові колективи), які одночасно є й суб'єктами демократії. Зрозуміло, що суб'єктами демократії є насамперед громадянин і народ.

Демократія ніде і ніколи не існувала без держави.

Реально демократія є формою (різновидом) держави, яка характеризується, щонайменше, такими ознаками:

1) визнання народу вищим джерелом влади;

2) виборністю основних органів держави;

3) рівноправністю громадян і, насамперед, рівністю їх виборчих прав;

4) підкоренням меншості більшості при прийнятті рішень.

Будь-які демократичні держави будуються на підґрунті цих загальних ознак, але ступінь розвитку демократії може бути різною. Демократизація суспільства - це тривалий безперервний процес, що потребує не лише внутрішньодержавних, але й міжнародних гарантій.

Сучасні демократичні держави (а бути демократичною державою є престижним) доповнюються низкою інших ознак і принципів, наприклад:

1) дотримання прав людини, їх пріоритет над правами держави;

2) конституційне обмеження влади більшості над меншістю;

3) повага до прав меншості на власну думку і її вільне вираження;

4) верховенство закону;

5) поділ влади та ін.

Виходячи із сучасного наповнення демократії якісним додатковим змістом, можна дати визначення демократії як зразка, ідеалу, до якого прагнуть цивілізовані держави.

Демократія - політична організація влади народу, при якій забезпечується: рівна участь усіх і кожного в управлінні державними і громадськими справами; виборність основних органів держави і законність у функціонуванні всіх суб'єктів політичної системи суспільства, забезпечення прав і свобод людини і меншості відповідно до міжнародних стандартів.

Ознаки демократії.

1. Демократія має державний характер:

а) виражається в делегуванні народом своїх повноважень державним органам. Народ бере участь в управлінні справами в суспільстві і державі як безпосередньо (самоврядування), так і через представницькі органи. Він не може здійснювати сам належну йому владу і делегує державним органам частину своїх повноважень;

б) забезпечується виборністю органів держави, тобто демократичною процедурою організації органів держави в результаті конкурентних, вільних і чесних виборів;

в) проявляється в спроможності державної влади впливати на поведінку і діяльність людей, підкоряти їх собі з метою управління суспільними справами.

2. Демократія має політичний характер:

а) передбачає політичне різноманіття. Демократія, як, утім, і ринкова економіка, неможлива без існування конкуренції, тобто без опозиції і плюралістичної політичної системи. Це знаходить вияв у тому, що демократія виступає принципом діяльності політичних партій у боротьбі за володіння державною владою. При демократії враховується різноманіття політичних думок - партійних та інших, ідеологічних підходів до вирішення суспільних і державних завдань. Демократія виключає державну цензуру та ідеологічний диктат.

Законодавства розвинутих західних держав закріплюють низку принципів, якими має гарантуватися політичний плюралізм:

1) загальне право голосу;

2) рівність при виборах;

3) таємне голосування;

4) прямі вибори і т.п. Необхідно згадати, що ст. 15 Конституції України проголошує: «Суспільне життя в Україні ґрунтується на засадах політичної, економічної та ідеологічної багатоманітності. Жодна ідеологія не може визнаватися державою як обов'язкова. Цензура заборонена »;

б) ґрунтується на політичній рівноправності громадян на участь в управлінні справами суспільства і держави і, насамперед, рівності виборчих прав. Така рівність дає можливість вибору між різними політичними варіантами, тобто політичними можливостями розвитку.

3. Демократія передбачає проголошення, гарантування та фактичне втілення прав громадян - економічних, політичних, громадянських, соціальних, культурних, а так само - й їх обов'язків відповідно до міжнародних стандартів, закріплених у Хартії прав людини (Загальна декларація прав людини 1948 р., Міжнародний пакт про громадянські і політичні права 1966 р. і Міжнародний пакт про економічні, соціальні і культурні права 1966 р., ін.) Законом України «Про дію міжнародних договорів на території України» від 10 грудня 1991 р. встановлено порядок застосування міжнародних норм про права людини.

4. Демократія передбачає законність як режим суспільно-політичного життя. Режим громадсько-політичного життя виражається у вимогах до всього суспільства - до всіх суб'єктів політичної системи (вони ж - і суб'єкти демократії) і, перш за все, до державних органів - засновуватися і функціонувати на основі суворого і неухильного виконання правових норм. Кожен орган держави, кожна посадова особа повинні мати стільки повноважень, скільки необхідно, щоб створити умови для реалізації прав людини, їх охорони і захисту.

5. Демократія припускає взаємну відповідальність держави і громадянина, що виражається у вимозі утримуватися від вчинення дій, що порушують їх взаємні права і обов'язки. У Конституції України наголошено: «Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов'язком держави »(ст. 3). Арбітром у можливих конфліктах між державою і громадянином є незалежний і демократичний суд.

2. Функції і принципи демократії

Функції демократії - основні напрямки її впливу на суспільні відносини, метою яких є підвищення соціально-політичної активності громадян в управлінні суспільством і державою. Оскільки демократія - не статичний, а динамічний стан суспільства, її функції в різні історичні періоди змінювалися, збагачувалися, поглиблювалися.

Функції демократії можна поділити на дві групи:

* що розкривають зв'язок із суспільними відносинами;

* що виражають внутрішні функції діяльності держави;

До числа найзагальніших функцій демократії можна віднести такі:

1. Організаційно-політичну - організація політичної влади на демократичних засадах. Вона включає в себе під функцію самоорганізації народу (самоврядування) як джерело державної влади і виражається у наявності організаційних зв'язків між суб'єктами демократії: органами держави, державними організаціями, громадськими об'єднаннями, трудовими колективами;

2. Регулятивно-компромісну - забезпечення плюралізму діяльності суб'єктів демократії в цивілізованих рамках співробітництва і компромісу, концентрації і консолідації різних політичних сил навколо інтересів громадянського суспільства і держави. Правовим засобом забезпечення даної функції є врегульованість правових статусів суб'єктів демократії;

3. Суспільно-стимулюючу - забезпечення оптимального служіння держави суспільству, стимулювання, урахування і використання громадської думки і активності громадян (консультативних референдумів, наказів, листів, заяв тощо) при розробці та прийнятті державних рішень;

4. Установчу - формування органів державної влади та органів місцевого самоврядування демократичним шляхом (конкурс, вибори);

5. Контрольну - забезпечення діяльності органів держави в межах їх компетенції відповідно до вимог нормативно-правових актів; підконтрольність і підзвітність усіх ланок державного апарату (наприклад, контроль представницьких органів за виконавчими органами, звіт останніх перед першими);

6. Охоронну - забезпечення державними органами безпеки честі і гідності кожної людини, охорони та захисту прав і свобод особи, меншості, форм власності, попередження і припинення правопорушень.

Останні три функції демократії виражають внутрішні функції держави. Принципи демократії - незаперечні вихідні вимоги, які пред'являються до всіх учасників політичної діяльності, тобто до суб'єктів демократії.

Визнання міжнародною спільнотою основних принципів демократії пояснюється прагненням зміцнити міжнародну анти політику.

Основними принципами демократії є:

1) політична свобода - свобода вибору суспільного ладу і форми правління, право народу визначати і змінювати конституційний лад (ст. 5 Конституції України), забезпечення захисту прав людини. Свобода має первинне призначення - на її основі може виникнути рівність і нерівність, але вона допускає рівноправність

2) рівноправність громадян - означає рівність усіх перед законом, рівну відповідальність за скоєне правопорушення, право на рівний захист перед судом. Дотримання рівноправності гарантується: не може бути привілеїв чи обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними та іншими ознаками. Найважливіший аспект рівноправності - рівність прав і свобод чоловіка і жінки, які мають однакові можливості для їх реалізації;

3) виборність органів держави і постійний контакт із ними населення - допускає формування органів влади і місцевого самоврядування шляхом народного волевиявлення, забезпечує їх змінюваність, підконтрольність і взаємоконтроль, рівну можливість кожного реалізувати свої виборчі права. У демократичній державі ті самі люди не повинні тривалий час безперервно обіймати посади в органах влади: це викликає недовіру громадян, призводить до втрати легітимності цих органів;

4) поділ влади - означає взаємозалежність і взаємне обмеження різних гілок влади: законодавчої, виконавчої, судової, що служить перешкодою для перетворення влади на засіб придушення свободи і рівності;

5) прийняття рішень за волею більшості при обов'язковому дотриманні прав меншості - означає поєднання волі більшості з гарантіями прав особи, яка перебуває в меншості - етнічній, релігійній, політичній; відсутність дискрімінаціі, придушення прав особи, не є у більшості при прийнятті рішень;

6) плюралізм - означає багатоманітність суспільних явищ, розширює коло політичного вибору, допускає не лише плюралізм думок, але й політичний плюралізм - множинність партій, громадських об'єднань тощо з різними програмами та статутами, що діють у рамках конституції. Демократія можлива в тому випадку, коли в її основі полягає принцип плюралізму, проте не всякий плюралізм є неодмінно демократичним. Лише у сукупності з іншими принципами плюралізм набуває універсального значення для сучасної демократії

3. Форми та інститути демократії

Функції демократії реалізуються через її форми та інститути.

Форма демократії - це її зовнішнє вираження. Форм демократії можна назвати чимало, але основні з них такі:

1. Участь народу в управлінні державними і громадськими справами (народовладдя), здійснюється у двох формах - прямий і непрямий: Пряма - представницька демократія - форма народовладдя, при якій влада здійснюється через виявлення волі представників народу у виборних органах (парламенти, органи місцевого самоврядування).

Непряма - безпосередня демократія - форма народовладдя, при якій влада здійснюється через безпосереднє виявлення волі народу чи певних соціальних груп (референдум, вибори).

2. Формування і функціонування системи органів держави на основі демократичних принципів законності, гласності, виборності, змінюваності, поділі компетенції, які запобігають зловживанню службовим становищем і суспільним авторитетом;

3. Юридичне (насамперед конституційне) закріплення системи прав, свобод і обов'язків людини і громадянина, їх охорона і захист відповідно до міжнародних стандартів. Види демократії класифікують за сферами суспільного життя: економічна, соціальна; політична; культурно-духовна та ін. Форми демократії знаходять прояв у її інститутах (референдум, громадська думка, комісії Верховної Ради та ін.)

Інститути демократії - це легітимні і легальні елементи політичної системи суспільства, які безпосередньо створюють демократичний режим у державі через втілення в них принципів демократії. Передумовою легітимності інституту демократії є його організаційне оформлення і визнання громадськістю; передумовою легальності - його юридичне оформлення, узаконення. За вихідного призначенням у вирішенні завдань політики, влади та управління відрізняють інститути демократії:

1) Структурні - сесії парламентів, депутатські комісії, народні контролери тощо

2) Функціональні - депутатські запити, накази виборців, громадська думка і т.п. За юридичною значущістю прийнятих рішень відрізняють інститути демократії:

1) Імперативні - мають остаточне загальнообов'язкове значення для державних органів, посадових осіб, громадян: референдум конституційний та законодавчий; вибори; накази виборців та ін.

2) Консультативні - мають дорадче, консультативне значення для державних органів, посадових осіб, громадян: референдум консультативний; всенародне обговорення законопроектів; мітинги; анкетування та ін. У системі інститутів безпосередньої демократії найважливіше місце належить виборам. Вибори - це форма безпосередньої участі громадян в управлінні державою шляхом формування вищих представницьких органів, органів місцевого самоврядування, їх персонального складу. Громадяни демократичної держави мають право вільно обирати і бути обраними до органів державної влади та органи місцевого самоврядування. Громадянин може виражати свою волю вільно при дотриманні рівності. Свобода виборця реалізується за допомогою таємного голосування і потребує встановлення гарантій проти тиску на нього.

На основі загального, рівного і прямого виборчого права шляхом таємного голосування в Україні обираються населенням: Президент, Верховна Рада, Верховна Рада Автономної Республіки Крим, органи місцевого самоврядування, і т. д .Виборча система може бути мажоритарною, пропорційною та змішаною (мажоритарно-пропорційною). Мажоритарна система - система визначення результатів виборів, згідно з якою депутатські мандати від виборчого округу отримують лише кандидати, які отримали встановлене більшість голосів.

Пропорційна система - припускає що депутатські мандати розподіляються між партіями пропорційно кількості голосів, відданих за партію в межах виборчого округу. Наприклад: вибори депутатів Верховної Ради України в 1998 р. проводилися за змішаною системою: із 450 депутатів - 225 обиралося в одномандатних виборчих округах на основі відносної більшості (мажоритарна система), а 225 - за списками кандидатів у депутати від політичних партій, виборчих блоків, в багатомандатному загальнодержавному виборчому окрузі на основі пропорційного представництва (пропорційна система). Особливим інститутом демократії є референдум як один із способів демократичного управління державними справами. Референдум (лат., - те, що повинно бути повідомлено) - спосіб вирішення шляхом голосування кардинальних проблем загальнонаціонального і місцевого значення (прийняття конституції, інших важливих законів або внесення до них змін, а також інших рішень з найважливіших питань).Референдум є одним із важливих інститутів безпосередньої демократії, проводиться з метою забезпечення народовладдя - безпосередньої участі громадян в управлінні державою і місцевими справами.

Референдуми по предмету проведення поділяються на:

* Конституційний - на всенародне голосування виноситься проект конституції або конституційні поправки;

* Законодавчий - на всенародне голосування виноситься проект закону або чинний закон;

* Консультативний - проводиться з метою виявлення громадської думки з принципового питання державного життя.

Новий всеукраїнський референдум з питань, що раніше виносилися на референдум, може бути проведений через 5 років, а місцевий референдум - через 1 рік з дня проведення попереднього референдуму з цих питань.

У виборах і референдумах мають право брати участь громадяни України досягли 18-го віку. Гарантується вільне волевиявлення.

Голосування під час виборів і референдумів є таємним: контроль над волевиявленням громадян не допускається. У Швейцарії, крім референдуму, інститутами безпосередньої демократії є народне віче, народна законодавча ініціатива. У США референдум застосовується нарівні з законодавчою ініціативою. У Франції через три роки після проведення першого референдуму в 1789 р. стали практикуватися плебісцити - всенародні опитування, які розглядаються як синоніми референдумів.

4. Демократія і самоврядування

Самоврядування народу - вид соціального управління, який ґрунтується на самоорганізації, саморегулюванні та самодіяльності учасників суспільних відносин. Самоорганізація - самостійне здійснення організаційних дій. Саморегулювання - самостійне встановлення норм, правил поведінки.

Самодіяльність - самостійна діяльність з прийняття рішень та їх реалізації. При самоврядуванні об'єкт і суб'єкт управління збігаються, тобто люди самі управляють своїми справами, приймають спільні рішення і спільно діють із метою реалізації прийнятих рішень. В умовах самоврядування його учасники визнають над собою владу лише власного об'єднання.

Отже, ознаки самоврядування:

1) це різновид соціального управління;

2) влада належить всьому колективу;

3) влада здійснюється колективом безпосередньо або через виборні органи;

4) суб'єкт і об'єкт управління єдині, збігаються;

5) саморегулювання відбувається за допомогою спільно прийнятих соціальних норм;

6) загальні справи ведуться спільно, разом приймаються рішення;

7) інтереси співтовариства відстоюються і захищаються на основі самодіяльності.

Самоврядування як одна з форм організації людського гуртожитку ґрунтується на принципах свободи, рівності та безпосередньої участі (прямого волевиявлення) в управлінні.

Термін «самоврядування» зазвичай використовується стосовно декількох рівнях об'єднання людей:

* до всієї громади: громадське самоврядування;

* до окремих територій: регіональне і місцеве самоврядування;

* до управління виробництвом: виробниче самоврядування (наприклад, самоврядування закладів освіти);

* до управління громадських об'єднань та ін Яке співвідношення демократії та самоврядування? Чи можна їх ототожнювати?

Не можна ставити знак рівності між демократією і самоврядуванням, оскільки самоврядування - об'ємніше поняття і триваліше явище, ніж демократія: воно передує їй і переживає її. Самоврядування склалося в період родового ладу. В умовах первісного роду публічна влада здійснювалася самим населенням через загальні збори членів роду. Тут фактично збігалося управління і самоврядування, оскільки всі члени роду брали участь в управлінні його справами.

З виникненням держави на зміну самоврядуванню прийшло управління: державний апарат зосередив у своїх руках владу, використовуючи її з метою управління справами суспільства. Самоврядування не зникло. Воно набуло локальний характер. Воно «пішло» в певні структури і сфери життя (далекі від центру) - селянські общини, робітники артілі. У середні століття воно проявилося у самоврядуванні міст (магдебурзьке право), в козацьких об'єднаннях (наприклад, в Україну), в новий час - у земському самоврядуванні, автономії університетів (наприклад, у дореволюційній Росії).

Але протиставляти демократію і самоврядування не можна, оскільки демократія передбачає самоврядування, тоді як самоврядування може існувати і без демократії як форми політичної влади народу. На ранніх стадіях суспільного розвитку системи самоврядування нерідко входили в конфлікт з недемократичною формою держави (наприклад, Запорізька Січ у Україну з монархічною формою правління в Росії). У міру розвитку демократії - від часу виникнення буржуазних держав, що проголосили джерелом влади народ, - самоврядування знаходить у демократії гаранта своєї ефективності. Розглядаючи самоврядування і демократію можна виділити загальні риси:

* будуються на однакових принципах свободи, рівності, гласності;

* є формами здійснення влади;

* реалізуються безпосередньо і через виборні органи;

* можуть здійснюватися з використанням загальної нормативної бази.

Однак між ними є відмінності:

Самоврядування	Демократія
Виникає за часом раніше демократії	Виникає за часом пізніше самоврядування
Може існувати без демократії	Передбачає наявність систем самоврядування
Не має політичного характеру, але може набувати й політичний характер	У суспільстві існує лише одна державна система демократії
У суспільстві може бути кілька систем самоврядування	самоврядування Основні форми та інститути демократії закріплені в законі, що визначає їх обов'язковість для всіх
Самоврядні організації діють у рамках закону	Має лише політичний характер

Державне управління і самоврядування - не альтернативних. У рамках демократії вони діють паралельно на основі взаємодії і взаємного доповнення. Демократія є умовою розвитку самоврядування. Самоврядування є ядром демократії. Елементи самоврядування використовуються при здійсненні політичної влади. У моменти участі у вирішенні державних справ системи самоврядування набувають політичного характеру, який визначається конкретною мірою цієї участі. Самоврядування у сфері виробництва знаходить прояв в економіці багатьох країн, де існує самоврядний сектор, куди входять підприємства, викуплені і керовані трудовими колективами. Тут виробнича демократія виражається у співучасті робітників в управлінні підприємствами спільно з адміністрацією. На засадах самоврядування діють кооперативи, індивідуальні та сімейні підприємства. Особливою різновидом самоврядування є місцеве самоврядування

5. Демократичні принципи виборчого права

Демократичні принципи виборчого права включають:

1. Загальність, тобто всі громадяни, незалежно від статі, расової, національної, класової чи професійної належності, мови, рівня доходів, освіти, конфесії чи політичних переконань, мають активне (як виборець) і пасивне ( як кандидат) право на участь у виборах. Загальність обмежується лише не великою кількістю цензів, тобто умов допуску громадян до участі у виборах:

* віковий ценз дозволяє брати участь у виборах лише з відповідного віку, переважно з досягненням повноліття. Наприклад, на виборах до нижньої палати парламенту Великої Британії віковий ценз для активного виборчого права (право обирати) становить 18 років, для пасивного (право бути обраним) -- 21 рік; у Франції, відповідно, 18 і 23 роки, у Бельгії, Італії, Канаді, Нідерландах, США, Україні та деяких інших країнах -- 18 і 21 рік, в Японії -- 20 і 25 років, Щодо виборів до верхньої палати, то піковий ценз для пасивного виборчого права значно вищий, ніж до нижньої палати. Так, у СІНА він становить 30 років, у Бельгії и Італії -- 40, у Франції -- 25, в Японії -- 30 років. У Фінляндії й Швейцари віковий ценз для активного й пасивного виборчого права однаковий:

ценз недієздатності обмежує виборчі права психічно хворих, що повинно бути підтверджено судовим рішенням;

моральний ценз обмежує чи позбавляє виборчих прав осіб, які перебувають за вироком суду в місцях позбавлення волі;

ценз осілості, що висуває як умову допуску до виборів відповідний термін проживання в даній місцевості чи в країні. У США вій становить 1 місяць, в Австрії, ФРН і Японії 3, в Канаді й Фінляндії 12 місяців. Цей термін передбачає необхідність проживання виборця на території відповідного округу.

Крім вимоги певного терміну проживання на території виборчого округу, виборче право деяких країн встановлює і термін проживання в цій країні. Наприклад, у Норвегії н Ісландії для активного виборчого права термін осілості становить 5 років, в Австралії - півроку, в Україні -- 2 роки. І не обмежує електоральну активність мігрантів. Статевий ценз довгий час обмежував участь жінок у виборах (у деяких мусульманських країнах обмежує і дотепер). Майновий ценз обмежує активність незаможних громадян. У країнах Заходу тривалий час існував майновий і ціла низка інших цензів, які не допускали до виборів осіб найманої праці, бідні прошарки населення, жінок (у Франції цей ценз відмінено н 1944 р., в Італії й Японії В 1945-му, Греції - в 1956-му, Швейцарії - 1971-му, Португалії - в 1974 p.); негрів (у США останні обмеження на їх участь у виборах знято в законах 50 70-х років 20 ст.). У США до 1964 р. існував податковий ценз, а до 1970 р. - ценз грамотності.

Загальне виборче право утвердилося в демократичних країнах світу безпосередньо після другої світової війни. Це відкрило новий етап у розпитку демократії, поклало початок епосі «масової політики», привело до формування партійних і полі пічних систем сучасного тину.

2. Рівність. Це означає, що кожний виборець має один голос, і всі громадяни беруть участь у виборах на рівних підставах. При цьому ні майновий стан, ні посада, ні будь-які інші статуси) чи особисті якості не повинні впливати на стан громадянина як виборця. Рівність виборчих прав передбачає й приблизну рівність виборчих округів, яка необхідна, щоб голоси виборців мали приблизно однакову вагу при обранні депутата. Саме тому в багатьох країнах установлюється мінімум, а інколи -- максимум, від якого обирається визначена кількість депутатів. Але на практиці є істотні відхилення від установленої законом норми, оскільки, як правило, виборчі округи переважно збігаються з адміністративно-територіальними одиницями.

Так, згідно з виборчим законом ФРН, виборчі округи можуть різнитися за чисельністю населення на одну третину. У Великій Британії найбільший за кількістю населення округ перевищує найменший у Л рази. Деякі правлячі партії намагаються шляхом різноманітних маніпуляцій з виборчими округами забезпечити собі більше представництво. У США вважається прийнятим, якщо на виборах у Конгрес різниця в кількості жителів округів становить 2 %. У Росії, відповідно до федеральною закону про вибори депутатів Державної думи, допускається розходження у виборчих округах у межах одного субґєкта федерації в 20 %, а у важкодоступних і віддалених районах - до 30 %. Особлива суворість у дотриманні правил визначення меж виборчих округів породжена цілком обґрунтованими побоюваннями, що неправильна "нарізка" може стати ефективним способом для маніпулювання голосами виборців.

Іноді використовується так зване вимушене порушення принципу рівності для розширення виборчих прав окремих категорій громадян шляхом уведення спеціальних квот. При цьому здійснюється передача частини місць в органах державної влади відповідним верствам населення (наприклад, расові квоти при виборах парламентів ПАР чи Зімбабве гарантують відповідну частину місць представникам расових меншостей. Подібну квоту у нас вимагають кримські татари).

3. Безпосередність виборів (пряме голосування). Сутність цього принципу, конституйованого в більшості країн 3 розвинутою парламентською демократією, полягає в тому, що виборці прямо (без посередників, делегатів чи представників) обирають членів парламенту, президента, представників інших органів політичної влади.

У разі якщо громадяни вибирають лише вибірників чи спеціальний орган, який безпосередньо обирає кандидата, то йдеться про непрямі вибори. Такі вибори через деперсоналізацію, абстрактність вибору гасять інтерес громадян до участі в голосуванні і сприяють розвиткові абсентеїзму, тобто відмові від участі у виборах, породжують байдужість людей до висунутих кандидатів і до їхніх програм. Крім того, використання непрямих виборів посилює можливість перекручення реального співвідношення політичних сил у бік зміцнення позицій найвпливовішої з них, оскільки голоси прихильників протилежних сил, що становлять меншість, губляться на кожному вищому рівні виборів. У більшості випадків непрямі вибори дають перебільшене уявлення про ступінь впливу панівної партії і є засобом придушення порівняно менш чисельних партій. А прямі вибори створюють можливості дійсно загальної участі в них виборців і забезпечують повною мірою легітимацію виборчої кампанії.

4. Таємне голосування -- це коли рішення конкретного виборця повинне бути нікому не відоме. Цей принцип забезпечує свободу вибору, охороняє громадян від можливих переслідувань, а також підкупу. Практично таємниця виборів забезпечується закритою процедурою голосування, наявністю спеціальних кабін для голосування, стандартною формою, однаковістю бюлетенів для голосування, включенням у них імен усіх кандидатів чи використанням замість паперових бюлетенів спеціальних машин, які зберігають таємницю виборчого рішення і полегшують техніку голосування і підрахунок його результатів, та опечатуванням виборчих урн, суворим покаранням за порушення виборчої таємниці тощо.

На базі демократичних виборчих прав сформувалися принципи, які характеризують організацію виборчого процесу. До таких принципів належить свобода виборів і добровільної участі в них громадян. Цей принцип означає, що ніхто не має права впливати на громадянина з метою примусити його до участі чи неучасті у виборах, а також ніхто не може вплинути на його вільне волевиявлення.

Свобода виборів передбачає насамперед відсутність політичного, адміністративного, соціально-економічного, психологічного й інформаційного тиску на виборців, активістів, кандидатів і організаторів виборів. Приклади політичного тиску -- розправи із супротивниками, з активістами чи прихильниками партій-конкурентів; адміністративного -- погроза зняти з керівної посади керівників та інших посадових осіб, які не зуміли "організувати" перемогу правлячої партії, залякування звільненням працівників, які відмовляються ставити підпис на підтримку висунення бажаного кандидата тощо; соціально-економічного -- підкуп, погрози чи реальні санкції, у тому числі стосовно цілих категорій населення за допомогою підвищення оплати праці, виплати затриманих зарплат, пенсій, допомог тощо, обіцянки пільг і привілеїв для окремих регіонів тощо; психологічного -- залякування виборців загрозою громадянської війни, масовими репресіями і т. ін. у разі приходу до влади на виборах партії-опонента; інформаційного -- систематичне однобічне і (чи) перекручене подавання інформації. Але є й інший світовий досвід. Так, у деяких країнах законодавство проголошує обовґязкове голосування. Виборчі закони Австрії, Бельгії, Люксембургу, Нідерландів передбачають штрафні санкції за неучасть у голосуванні, у Греції та на Філіппінах -- кримінальну відповідальність. Такі норми, безумовно, суперечать принципам вільного волевиявлення громадян.

Наявність вибору, альтернативних кандидатів. Сам термін "вибори" передбачає вибір із різних пропозицій. У разі якщо є лише один кандидат (чи партія), може йтися про його (її) схвалення чи несхвалення виборцями, але не про вибори взагалі. Звичайно, на практиці, особливо в країнах із ще не сформованою багатопартійністю, іноді створюється ситуація, коли через високий авторитет, могутню організаційну і матеріальну підтримку національного політичного лідера опозиційні сили, не маючи скільки-небудь реальних шансів на успіх, не зважуються виставляти своїх кандидатів. Тоді демократичний потенціал виборів істотно обмежується. А в умовах політичного плюралізму наявність альтернативних кандидатів -- важливий показник демократизму виборців.

Змагальність, конкурентність виборів. Різні політичні сили повинні мати можливість боротися за довіру виборців на виборах, знайомити їх зі своєю передвиборною програмою та переконувати у правильності і перевагах своєї програми, у вадах електоральних платформ конкурентів. Політичні партії, які виражають інтереси різних соціальних спільнот, прагнуть включити за допомогою виборів різні соціальні верстви населення в політичну систему. Стан багатопартійності, природний для країн з розвинутою демократією, забезпечує мирне змагання соціальних інтересів. У західних демократіях надмірну гостроту політичної конкуренції покликаний стримувати принцип лояльності, який зобовґязує терпимо, без порушення етичних норм ставитися до політичних конкурентів, не допускати образ на їхню адресу, фальсифікацій тощо.

Періодичність і регулярність виборів, недопущення чи скасування перенесення виборів, якщо це не передбачено правовими нормами. Вибори здатні виконувати конструктивні функції, служити інструментом демократії за умови, що носії мандатів обираються на визначений, не занадто великий термін. Це необхідно для того, щоб виборці могли контролювати своїх представників, запобігати зловживанням владою і корегувати політичний курс уряду. Вибори втрачають свої функції, якщо проведення їх залежатиме від сваволі окремих осіб. А періодичність виборів дає виборцям змогу змінювати політичну еліту відповідно до своїх інтересів.

Рівність можливостей у передвиборній боротьбі. Вона забезпечується створенням умов, за яких нерівність матеріальних можливостей не може надати кому-небудь з кандидатів переваги і вимагає створення виборчої системи, що не допускає результатів виборів, досягнути яких можна недемократичним шляхом (внаслідок підкупу, погроз, фальсифікацій).

Забезпечити таку рівність можна за рахунок встановлення максимального для будь-якої партії рівня витрат на проведення виборів, обмеження розміру внесків організацій та й окремих осіб у виборчі фонди партій і кандидатів, надання їм на принципах рівності безплатного часу на державному телебаченні і радіо тощо.

У деяких країнах, які розглядають вибори як державно-політичну справу, існує державне фінансування виборчих кампаній. В інших країнах, наприклад, у США, фінансування виборів -- приватна справа. Реалізація на практиці рівності можливостей -- цей принцип, мабуть, найчастіше порушують на виборах, і це більшою чи меншою мірою спотворює їхні результати і демократичний характер.

Можливість громадського контролю за виборами. Присутність спостерігачів -- як іноземних, так і національних, -- може підвищити авторитетність виборчого процесу для держав, в яких проводяться вибори.

Вплив виборів на життя сучасного суспільства різноманітний і виявляється в їхніх найважливіших функціях.

Функції виборів.

Легітимізація і стабілізація політичної системи, а також легітимізація конкретних інститутів влади: парламенту, уряду, президента. Участь громадян у виборах звичайно означає прийняття ними даного типу політичної системи, політичного режиму і правил формування органів влади, незалежно від ставлення населення до конкретних посадових осіб, уряду і правлячих партій. Вибори дають громадянам шанс переобрати уряд, який їх не влаштовує, чи окремих депутатів, замінити їх людьми, які користуються довірою. Тим самим криза конкретного уряду та його політики не призводить до відторгнення громадянами всього політичного ладу і до дестабілізації політичної системи, не переростає в прагнення зруйнувати існуючий політичний порядок шляхом революції. Не випадково вибори нерідко уподібнюють запобіжному клапанові, який випускає пару народного невдоволення, що назбиралася, і запобігає перегрівові і вибухові всього політичного "казана". За допомогою виборів легітимується не тільки політична система назагал, а й конкретний склад парламенту, уряду та деяких інших структур влади, визнається їх право керувати державою.

Створення діючої представницької системи. Вибори в органи влади створюють відносини представництва громадян у цих органах і дають їм змогу впливати на діяльність цих органів. Представницька система влади, впливаючи на суспільство, модифікує його відповідно до інтегральних інтересів представників його соціальних груп і так забезпечує процес суспільного розвитку.

Мобілізація виборчого корпусу на рішення актуальних суспільних завдань. Розґяснюючи громадянам свої програми, переконуючи людей в необхідності прийняти й підтримати відповідні політичні цінності та цілі, указуючи шляхи реалізації їх, партії й окремі депутати тим самим мобілізують громадян на важливі для країни політичні дії.

Розширення комунікацій, відносин представництва між інститутами влади і громадянами. У ході виборчого процесу кандидати регулярно зустрічаються з громадянами, вислуховують їхні думки й прохання, вносять корективи у свої виборчі платформи. Вибори -- найважливіший канал зворотних звґязків між громадянами і владою. Від їхньої дієвості багато в чому залежить характер стосунків між керівниками держави і населенням, виникнення довіри чи недовіри, політичної участі чи неучасті, відчуження чи підтримки боротьби.

Рекрутування політичної еліти. Вибори -- найважливіший канал входження громадян до складу політичної еліти, здійснення політичної карґєри. Унаслідок виборів оновлюється склад керівної й опозиційної еліт, змінюється політична вага партій та їхніх представників.

Генерування оновлення суспільства за допомогою конкурентної боротьби альтернативних політичних програм. Вибори -- це своєрідне вікно, відкрите для впорядкованих, інституційованих впливів на державу та суспільство. Вони дають можливість різним політичним силам подати власне бачення суспільних проблем і висунути програми їхнього розвґязання. Тим самим стимулюється пошук оптимальних шляхів розвитку, забезпечується конкурентний добір політичних цінностей й альтернатив, створюються сприятливі можливості для подолання неефективної політики й утвердження нових, життєздатних ідей і політичних платформ.

Артикуляція, агрегація і представництво різноманітних інтересів населення. У період виборів створюються найсприятливіші можливості для усвідомлення громадянами своїх інтересів і включення їх у виборчі програми партій та окремих депутатів. Під час виборів, прагнучи одержати масову підтримку, депутати й усі люди, які беруть участь у виборчій кампанії, особливо сприйнятливі до запитів і побажань населення. Це активізує процес самоусвідомлення і представлення громадянами своїх інтересів. У виборчих платформах інтереси артикулюються, одержують чітке формулювання й агрегатуються, звільняються від крайнощів й усереднюються, набувають несуперечливої, придатної для реалізації форми. І хоча після перемоги на виборах багато депутатів забувають про свої обіцянки, депутатський корпус у цілому, не тільки керуючись моральними мотивами, а й піклуючись про престиж партії й підтримку виборцями на майбутніх виборах, орієнтується на свої зобовґязання і запити електорату.

Переведення політичних конфліктів у русло інституційованого мирного врегулювання. Вибори дають змогу відкрито й привселюдно представити суперечливі інтереси, цінності й ідеї на суд народної думки, визначити реальну підтримку позиції тієї чи іншої сторони конфлікту, за допомогою авторитету громадської думки і державних інститутів переконати конфліктуючих відмовитися від найрадикальніших вимог і незаконних форм боротьби. Уже сама орієнтація учасників конфлікту на те, щоб його розвґязали виборці, найчастіше спонукає їх відмовитися від крайнощів, помґякшити свою позицію, шукати компроміси й рішення, прийнятні для більшості.

Інтеграція різноманітних думок і формування загальної політичної волі. Плюралізм сучасного суспільства має свої межі. Щоб не призвести до анархії, хаосу і гострих руйнівних конфліктів, він має потребу в державному регулюванні, що відображає загальні цінності й інтереси громадян. За допомогою виборів забезпечується обґєднання більшості громадян навколо відповідної політичної платформи та лідерів, що її представляють, формується домінуюча в державі політична воля. Вираження цієї волі забезпечує урядові авторитет і підтримку, а це підвищує його дієздатність.

Політична соціалізація населення, розвиток його політичної свідомості та політичної участі. У ході виборчого процесу громадяни особливо інтенсивно засвоюють політичні цінності й норми, здобувають політичні навички й досвід, переглядають чи уточнюють свої політичні позиції. Роблячи вибір, виборці більшою чи меншою мірою ототожнюють себе з відповідними політичними силами. Усе це підвищує їх політичну свідомість та активність. Вибори, таким чином, виступають механізмом політичного розвитку суспільства.

Контроль за інститутами влади. Унаслідок виборів створюється найважливіший інститут контролю за урядом -- парламент, а також оформлюється опозиція, що звичайно ревно стежить за дотриманням конституції і закону. Парламентський контроль спирається як на власні права, судові інстанції, так і безпосередньо на думку виборців. Побоюючись поразки на найближчих виборах, уряд звичайно змушений прислухатися до критики. Крім того, самі вибори є найважливішим інститутом контролю, оскільки вони дають виборцям змогу регулярно виносити свій вердикт про уряд та опозицію, змінювати склад органів влади, коректувати політичний курс.

Таким чином, найважливіша функція виборів відповідно до суспільного договору -- трансформація політичної системи в напрямі пошуку для країни оптимального політичного курсу.

Головне соціальне призначення виборів -- належно відображаючи думку і волю громадян, забезпечити представництво відповідних суспільних груп в органах влади, а також сформувати ефективний уряд.

демократія самоврядування вибори

6. Вибори як інструмент переходу до демократії

Вибори забезпечують найменш болісний для громадян і всього суспільства мирний перехід до демократії. За своєю суттю вони виключають політичне насильство. Здійснювані за їхньою допомогою зміни влади відбуваються без пролиття крові, людських жертв, руйнувань і т. п. Крім того, вибори -- найефективніший засіб ліквідації авторитарного режиму і приходу до влади демократичних сил. Однак здійснюється це при хитливій рівності сил держави і громадянського суспільства. Таке часто трапляється в країнах, де демократичні режими ще не мають глибокого коріння, а демократичні прагнення лідерів держави наштовхуються на протидію антидемократичних сил.

Перехід суспільства від авторитаризму до демократизму пов'язаний з вирішенням політичної дилеми: поступовість переходу колишнього режиму до нового режиму в умовах втрати підтримки населення. Де розв'язання цього непростого завдання потрібна оптимізація переходу через ряд етапів, через політичні технології, в тому числі і через багаторазово повторюваний виборчий процес.

Переваги такого процесу полягають у тому, що конкуруючі сили одержують час, щоб звикнути до атмосфери демократичних виборів, а опозиційні партії і політики одержують можливість знайти власне політичне обличчя, покуштувати конкуренції й управлінської роботи на місцевому рівні.

Революційні насильницькі форми боротьби навіть у випадку успіху безпосередньо не приводять до виникнення демократичних інститутів, а завершуються лише зміною авторитарної влади. Політичне насильство, як правило, має свою логіку. Породжуючи численний шар звиклих до використання сили і відвиклих від творчої праці людей, прагнення переможців одержати привілею як компенсацію за свої жертви і позбавлення, їхня нетерпимість до переможених -- усе це може провокувати запеклий опір останніх. Взагалі політичне насильство не сумісне з демократичним ладом, гальмує його утвердження навіть тоді, коли до влади приходять послідовні прихильники демократії. А вибори виключають негативні для демократизації суспільства наслідки зміни влади.

Поступовий перехід до демократії пов'язаний з виборами до органів державної влади різних рівнів:

* обрання місцевих структур самоврядування;

* формування політичної арени передвиборної боротьби на місцевому й регіональному рівнях шляхом створення партій і рухів, вибори їхніх керівних органів;

* обрання керівників виконавчої влади.

Отже, технологія розгортання громадянського суспільства відбувається через демократичні вибори. А тривалість переходу від авторитаризму до демократії обчислюється десятиліттями, поколіннями і серіями демократичних виборів. Чим менше практичного досвіду багатопартійності, чим не сприятливіші соціально-демократичні умови, що позначаються на виробленні політичної терпимості, тим потрібен більший часовий інтервал. Поспішність деяких країн, які вважають, що перехід до демократії відбувається в мить, яку не можна упускати, найчастіше приводить до швидкого відновлення авторитаризму в квази-демократичному вигляді. Тож для таких країн кожні дійсно демократичні вибори являють собою маленький, але необхідний крок на важкому шляху становлення правової демократичної держави.

7. Загальні принципи демократичної організації виборів

На базі демократичних виборчих прав сформувалися принципи, які характеризують організацію виборчого процесу.

До таких принципів належать:

1. Свобода виборів і добровільна участь у них громадян. Цей принцип означає, що ніхто не має права впливати на громадянина з метою примусити його до участі чи неучасті у виборах, а також ніхто не може вплинути на його вільне волевиявлення. Цього принципу дотримується більшість демократичних країн. Але є й інший світовий досвід. Так, у деяких країнах законодавство проголошує обов'язкове голосування. Виборчі закони Австралії, Бельгії, Люксембургу, Нідерландів передбачають штрафні санкції за недолю в голосуванні, в Австрії та Греції, на Філіппінах -- кримінальну відповідальність. Такі норми, безумовно, суперечать принципам вільного волевиявляння громадян.

2.Наявність вибору альтернативних кандидатів. Сам термін «вибори» припускає вибір із різних пропозицій. У випадку, якщо є лише один кандидат (чи партія), мова може йти про його (її) схвалення чи несхвалення виборцями, але не про вибори взагалі. Наявність же альтернативних кандидатів -- важливий показник демократизму виборів.

3. Змагальність, конкурентність виборів. Різні політичні сили повинні мати можливість боротися за довіру виборців на виборах, знайомити і переконувати їх у правильності і перевагах своєї передвиборної програми, у вадах електоральних платформ конкурентів. Стан багатопартійності, природний для країн з розвинутою демократією, забезпечує мирне змагання соціальних інтересів.

4. Періодичність і регулярність виборів, недопущення чи скасування перенесення виборів, якщо це не передбачено правовими нормами. Вибори здатні виконувати конструктивні функції, слугувати інструментом демократії за умови, що носії мандатів обираються на визначений, не занадто великий строк. Це необхідно для того, щоб виборці могли контролювати своїх представників, запобігати зловживанням владою і коригувати політичний курс уряду.

5. Рівність можливостей у передвиборній боротьбі. Вона забезпечується створенням умов, за яких розходження матеріальних можливостей не може надати ко-му-небудь з кандидатів переваги і потребує створення виборчої системи, яка не допускає результатів виборів, досягнути яких можна недемократичним шляхом (внаслідок підкупу, погроз, фальсифікацій). Забезпечити таку рівність можна за рахунок встановлення максимального для будь-якої партії рівня витрат на проведення виборів, обмеження розміру внесків організацій та окремих осіб у виборчі фонди партій і кандидатів, надання їм на принципах рівності безплатного часу на державному телебаченні і радіо тощо.

6.Можливість громадського контролю за виборами. Присутність спостерігачів -- як іноземних, так і національних -- може підвищити авторитетність виборчого процесу для держав, у яких проводяться вибори.