Кримінологічна характеристика особистості рецидивіста

Размещено на http://www.allbest.ru/

Кримінологічна характеристика особистості рецидивіста

1. Кримінологічне та кримінально-правове розуміння особистості рецидивіста

Слово «рецидив» походить від латинського recidivus - повернення, повторення явища після того, як воно нібито зникло.

Кримінальний кодекс України визначає рецидив злочинів як вчинення нового умисного злочину особою, яка має судимість за умисний злочин (ст. 34). У ньому зазначається також, що рецидив злочинів враховується при кваліфікації злочинів і призначенні покарання, при вирішенні питання про можливість звільнення від кримінальної відповідальності й покарання у передбачених законом випадках (ст. 35).

Саме окреслені в наведеному визначенні особи визнаються рецидивістами, а сукупність вчинених ними злочинів - рецидивною злочинністю. Ці особи і вчинені ними злочини становлять предмет дослідження у кримінології рецидивної злочинності. Цей вид злочинності пов'язаний із вчиненням особою одного й більше умисних злочинів у разі наявності судимості за хоча б один умисний злочин (так званий легальний рецидив (від лат. lex - закон), тобто оцінюваний на основі визначення у кримінальному законі). Отже, ідеться про такі категорії осіб, що були засуджені за вчинення будь-якого умисного злочину до будь-якого виду і розміру покарання і які знову вчинили будь-який умисний злочин: ще до початку відбування покарання; під час відбування покарання; після відбування покарання, але до погашення чи зняття судимості.

Зрозуміло, рецидивіст небезпечніший, ніж первісний злочинець, бо вчинивши після засудження за умисний злочин новий умисний злочин, він тим самим довів, що покарання і здійснювані щодо нього виховні заходи не дали позитивних результатів; вибудовується певна лінія його поведінки, що має антисоціальний характер при збільшенні небезпеки для суспільства.

Разом з тим проблема рецидиву загалом і боротьби з ним ширша, ніж проблема рецидиву легального. Для кримінології в інтересах профілактики злочинів становлять інтерес дослідження осіб, які вчинили повторні злочини до того, як були притягнуті до кримінальної відповідальності й засуджені.

Із вчиненням нових повторних злочинів підвищується суспільна небезпека таких осіб. Окремі з них стають професійними злочинцями, жодного разу не піддаючись покаранню: наприклад, окремі кишенькові злодії.

До речі, це враховує й кримінальне право, визначаючи підвищене покарання незалежно від наявності попередньої судимості (наприклад, повторне вбивство - п. 13 ч. 2 ст. 115 КК України, повторне зґвалтування - ч. 2 ст. 152 КК України). Таку повторність без наявності судимості в теорії називають фактичним рецидивом.

Як бачимо, іноді фактичний рецидив має також кримінально-правове значення. Ось чому у кримінальній статистичній звітності (картка форми №2 на особу, яка вчинила злочин) містяться пункти, що передбачають облік осіб, які є як легальними, так і фактичними рецидивістами.

Заслуговують на увагу і такі випадки фактичного рецидиву, коли особа вчиняє новий злочин після звільнення її від кримінальної відповідальності за попередній злочин на підставі ст. 45-49 КК України.

За межі легального рецидиву виходять також випадки вчинення нового злочину особою, у якої попередню судимість знято або погашено.

Кримінологічна проблема легального рецидиву має таку важливу особливість, що особа, яка була судима за попередній умисний злочин, умисно вчиняє новий злочин, що знаменує недосягнення відносно неї мети покарання. І саме така рецидивна злочинність становить особливо підвищену суспільну небезпеку.

Отже, проблема рецидивної злочинності багатопланова, тобто має кримінально-правовий, кримінально-процесуальний, кримінологічний і кримінально-виконавчий аспекти. Рецидивна злочинність, як і злочинність взагалі, є загальносоціальною проблемою суспільства.

У кримінологічній теорії і практиці розрізняють рецидиви загальний (вчинення різнорідних злочинів: вбивство і крадіжка, зґвалтування і хуліганство), спеціальний (вчинення тотожних або однорідних злочинів: крадіжка і крадіжка, грабіж і вимагання), однократний (повторна судимість) і багатократний (три і більше судимостей).

Дуже важливим є поняття пенітенціарного рецидиву (від лат. poenitentiarius - спокутливий, виправний), тобто вчинення нового умисного злочину після або під час відбування покарання у вигляді обмеження чи позбавлення волі за попередній умисний злочин. Саме ця категорія рецидивістів, як правило, найнебезпечніша.

Сукупність рецидивних злочинів (легальний рецидив), що вчинені в державі (або в окремому регіоні) у певний період часу, створює рецидивну злочинність як складову злочинності взагалі, а тому може виражатись у найважливіших показниках: рівні, структурі, динаміці.

Рівень рецидивної злочинності - це сукупна кількість рецидивних злочинів і рецидивістів, які їх вчинили, за певний період часу в конкретному регіоні або у країні загалом.

Коефіцієнти рецидивної злочинності вимірюються як співвідношення: кількості рецидивних злочинців до чисельності населення; кількості випадків рецидивної злочинності до злочинності взагалі; кількості рецидивістів серед виявлених злочинців взагалі; кількості рецидивістів серед злочинців окремих категорій.

У структурі рецидивної злочинності розрізняють такі показники:

- за кількістю попередніх судимостей;

- за кваліфікацією раніше вчинених злочинів (найчастіше крадіжки, шахрайства, грабежі, розбійні напади, хуліганство - дві третини випадків рецидивної злочинності взагалі);

- за характером і розміром раніше відбутого покарання;

- за співвідношенням випадків одиничної і групової злочинності;

- за інтенсивністю рецидиву (новий злочин під час відбування покарання, у перший рік після відбування покарання, у другий, третій тощо).

Динаміка рецидивної злочинності (тобто її зміна за певні періоди) загалом збігається із загальною динамікою злочинності. Вона залежить від соціальних та правових чинників і тісно пов'язана з динамікою первинної судимості. На динаміку рецидивної злочинності істотно впливають амністії, зміни у кримінальному законодавстві (як у Загальній, так і в Особливій частині), діяльність правоохоронних органів та інші чинники.

За статистикою серед осіб, що притягуються до кримінальної відповідальності, таких, які раніше вчинили злочин, за останні роки налічується 15-16%.

Серед звільнених з установ по виконанню покарань протягом року після звільнення вчиняють злочин 8-9%, серед умовно засуджених (нині - звільнених від відбування покарання з випробуванням) протягом іспитового строку вчиняють злочин 6-7%.

У соціальній і психологічній структурі особи рецидивіста відбуваються суттєві негативні зміни, зумовлені тим, що в основу його ціннісних позицій і пріоритетів покладено антисоціальну поведінку, що в багатьох випадках діаметрально протилежна поглядам законослухняних громадян.

До основних особливостей характеристики особи рецидивіста належать такі:

- становлення на злочинний шлях у неповнолітньому віці;

- низький навіть порівняно з первинним злочинцем освітній рівень;

- схильність до бродяжництва, що поєднується із злочинним гастролюванням;

- втрата сімейно-родинних зв'язків і контактів з незлочинним середовищем і навпаки, інтенсивний контакт із злочинним середовищем;

- втрата стійких позитивних життєвих орієнтирів і цінностей, небажання займатися соціально корисною діяльністю, прагнення до аморальних миттєвих насолод (пияцтво, наркотики, проститутки, гра на гроші тощо);

- відвертий цинізм, відкидання загальнолюдських цінностей, прагнення додержуватись вимог злочинної субкультури (жаргон, татуювання, злочинна антимораль на основі агресивності, жорстокості, демонстративної психопатичної поведінки).

Саме такими є найважливіші морально-психологічні особливості більшості рецидивістів в інтелектуальній, світоглядній і емоційно-вольовій сферах. При цьому стійкість зазначених чинників посилюється зі збільшенням кількості судимостей.

Тенденціями рецидивної злочинності є такі:

- сталі показники рецидивної злочинності, що не мають тенденції до зниження;

- збільшення кількості злочинів «на рахунку» середньостатистичного рецидивіста (подовження тривалості злочинної діяльності рецидивіста);

- «омолодження» рецидивної злочинності;

- збільшення кількості професійних злочинців серед рецидивістів;

- підвищення рівня психопатизації і ступеня соціальної деградації особи рецидивістів (систематично вживають алкоголь і наркотики майже 80% рецидивістів).

Особа злочинця, в тому числі рецидивіста, знаходиться набагато глибше, ніж проста констатація негативних рис характеру людини. Особа злочинця-рецидивіста характеризується декількома вузловими моментами, які в комплексі свідчать про її підвищену суспільну небезпечність порівняно з іншими особами, перш за все тими, які не вчиняють злочинів. Такими вузловими моментами є: (а) специфічний спосіб мислення при обранні шляхів досягнення життєвих стандартів, на які націлює суспільство, й при розв'язанні будь-яких конфліктів; (б) самоідентифікація певної особи з особливою людською спільнотою - злочинцями, принаймні допущення можливості бути причетною до злочинного світу; (в) позитивне сприйняття й підтримування кримінальних традицій, законів, правил; (г) учинення умисного злочину. Названі вузлові моменти в комплексі є свідченням певної типовості рис і властивостей людини, які найчастіше спостерігаються в особі злочинця-рецидивіста, характеризуючи її соціальний тип.

Рецидивісти - це типові представники особи злочинця. Під особою злочинця-рецидивіста треба розуміти особливий соціальний тип людини, яка характеризується підвищеною для оточуючих, цілком усвідомленою даною особою суспільною небезпечністю, що пов'язана з учиненням умисного злочину і збереженням цієї властивості в майбутньому внаслідок злочинного способу мислення, відчуття міцного зв'язку із соціумом злочинців і бажання підтримувати злочинні ідеї, традиції, ремесло тощо.

Найзагальнішими рисами рецидивістів є їх соціальна невпорядкованість і незадоволення тією позицією, яку вони займають у законослухняному суспільстві, почуття тривоги, відчуженості від останнього та його цінностей, можливі наслідки стигматизації після винесення судом обвинувального вироку, психологічна установка на зайняття злочинною діяльністю в широкому значенні цього слова та ін. Головне, що їх особу відрізняє усвідомлене ставлення до вчинення нових умисних злочинів, припинити вчиняти які рецидивістів, як правило, можуть змусити лише вагомі зовнішні обставини. При цьому частина сутнісних рис у злочинця закріплюється і навіть виникає внаслідок подальшого поглиблення кримінальної спрямованості особи. Злочинна «кар'єра» рецидивістів, безумовно, є свідченням посилення процесів їх дезадаптації, зростання почуття відчуженості від суспільних цінностей, превалювання психологічної установки на вчинення злочинів перед іншими варіантами чи то вирішення конфлікту, чи то задоволення будь-яких своїх потреб. При цьому підвищена суспільна небезпечність рецидивістів пролонгується й після факту вчинення злочину практично на невизначений строк. Це є їх особливістю, яку треба враховувати при аналізі особи злочинця-рецидивіста. Засуджуючи таку особу в черговий раз, не становитиме труднощів спрогнозувати збереження за нею властивості суспільної небезпечності, яка при більш-менш «сприятливих» обставинах призведе до вчинення нового злочину.

2. Структура особистості рецидивіста

Кримінологічну характеристику особи злочинця можна розкрити за допомогою структури цієї особи. При всьому різноманітті існуючих у кримінології позицій щодо структури особи злочинця і відповідно комбінацій ознак і властивостей, якими характеризуються правопорушники, дослідження особи рецидивіста доцільно проводити за такими групами ознак і властивостей: соціально-демографічні; кримінально-правові; морально-психологічні; психічні. У своєму комплексі перелічені групи надають цілісне уявлення про зазначених осіб.

Соціально-демографічні ознаки характеризують злочинця як людину конкретної епохи, яка має соціальний статус і посідає певне місце у суспільних відносинах. Як виявило проведене дослідження, абсолютна більшість засуджених рецидивістів, - чоловіки (97%). Питома вага жінок-рецидивісток становить лише 3%. Отже, найбільш небезпечні форми злочинного світу не набули у жінок такого поширення, яке спостерігається в рецидивній злочинності чоловіків; роль жінок залишається допоміжною і не визначальною.

Однією з найхарактерніших особливостей повторно звинувачуваних осіб є те, що більшість з них почали вчиняти перші злочини у ранньому віці. Це спостереження є справедливим і дотепер, оскільки понад трьох чвертей рецидивістів, вчинили свій перший злочин у неповнолітньому віці. Взагалі означені рецидивісти - це особи молодого віку, оскільки найбільшу питому вагу становлять рецидивісти у віці від 26 до 30 років. Ці показники розходяться з «класичним» поглядом на рецидивістів як на осіб більш старшого віку, однак виявлений факт є відбиттям сучасної тенденції розвитку рецидивної злочинності в цілому - омолодження явища рецидивізму. Окрім цього, зазначений факт вказує на те, що злочинна «кар'єра» багатьох з організованих рецидивістів набирає значних обертів, починаючи з неповнолітнього віку.

Цікаво, що після досягнення 45 років лише незначна частина рецидивістів потрапляють до поля зору правоохоронних органів, що пояснюється кількома причинами. По-перше, активна злочинна «кар'єра» найчастіше підходить до свого завершення; по-друге, тривалість життя у рецидивістів, як правило, не значна; по-третє, якщо злочини ними все ж таки вчиняються, то строки позбавлення волі виявляються достатньо тривалими, що надовго «прописує» їх в установах виконання покарання, тим самим виключаючи можливість ведення інтенсивного злочинного способу життя.

«Тюремні університети», які рецидивісти проходять, починаючи, як правило, з неповнолітнього віку, не дають змоги завершити повноцінний курс навчання та отримати якісний рівень освіти. Таким чином, гіпотетично злочинна «кар'єра» є суттєвою перепоною на шляху підвищення людиною свого освітнього рівня. А якщо це так, то зазначена характеристика повинна разюче відрізнятися як від тих, хто ніколи не засуджувався, так і від осіб, які засуджувалися лише один раз. Проте, як виявилося, висловлене стосується лише можливості отримання цими рецидивістами вищої освіти. За матеріалами кримінальних справ середня освіта в різних її модифікаціях констатована у трьох чвертей рецидивістів. Цей показник значно перевищує аналогічний показник стосовно всього населення України (53-55%). Однак, отримані відомості не можна однозначно трактувати як свідчення високого освітнього рівня, а отже професійно-інтелектуального розвитку рецидивістів, оскільки він здебільшого має штучний характер. По-перше, цей показник досягається внаслідок обов'язковості включення засуджених до існуючої у колонії освітньої системи. По-друге, якість знань, хоч і отримується засудженими у межах програми відповідного освітнього рівня, але все одно виявляється нижчим внаслідок незацікавленості осіб у навчанні. Сьогодні початкова освіта та неграмотність серед рецидивістів - учасників організованих злочинних груп зустрічається скоріше як виключення.

Національність, громадянство та місце проживання є «традиційними» анкетними даними будь-якої людини, зокрема, рецидивістів. Окрім суто інформаційного аспекту, ці показники також відбивають вплив на злочинність міграційних процесів, виводячи дослідника на проблему «гастрольної» злочинності, відображають склад організованих злочинних груп з точки зору національної ознаки, навіть обумовлюють певні особливості поведінки злочинців.

З'ясування наявності або відсутності сім'ї у рецидивістів - це не просто констатація однієї з ознак їх соціально-демографічної характеристики, але й встановлення результату впливу того способу життя, який вони ведуть, на можливість бути комусь потрібними у літньому віці, коли настає розплата за свої власні помилки. Переважну більшість рецидивістів складають неодружені і незаміжні особи - 71%, а також розлучені - 11%. Лише 13% засуджених були одружені, ще 5% знаходилися у фактичних шлюбних відносинах. Отже, невеликий відсоток осіб, які мають власні (небатьківські) сім'ї, пояснюється, по-перше, тим, що велика частина означених рецидивістів - особи молодого віку, які ще не встигли обзавестися сім'ями. По-друге, значну частину свого життя вони можуть проводити у місцях позбавлення волі, що заважає їм влаштовувати свої особисте життя. По-третє, внаслідок специфічних морально-психологічних і психічних особливостей рецидивістів їх сімейне життя часто не складається. По-четверте, великий відсоток сімей розпадається під час відбування покарання.

Цікавим уявляється аналіз каналів набуття злочинних навичок та прищеплення відповідних поглядів майбутнім рецидивістам. Як констатувала майже половина з них, їх подальший життєвий шлях, пов'язаний з порушенням кримінального закону, визначили поведінкові зразки, що існували саме в їх родині. Це насильство і брутальність з боку дорослих членів родини по відношенню до них та інших родичів, алкоголізм і кримінальне минуле будь-кого з родичів, розпад родини, обтяжена спадковість та ін. Але на перше місце серед негативних факторів у сімейно-побутовій обстановці висувалася така обставина, як тяжкі побутові умови, які, зі слів рецидивістів, визначили їх перехід до злочинного шляху. І лише потім на виборі життєвих орієнтирів ними відмічалися вплив субкультури, зустріч з особами, які вчиняли злочини і відбували покарання, знаходження в антисуспільній компанії тощо.

За результатами дослідження виявлено, що 76% рецидивістів не мають дітей взагалі або їх діти вже повнолітні. Відповідно мають одну неповнолітню дитину 12%, двох - 6%, трьох - 4%, більше трьох - 2%.

У кримінологічній літературі наводиться цікаве спостереження стосовно того, що для рецидивістів, як правило, характерним є те, що вони рано починають працювати. Однак цей позитивний факт біографії рецидивістів потім начебто зникає. Розпочавшись рано почав працювати, вони настільки ж рано припиняють трудову діяльність. Рецидивісти так само мають досить незначний трудовий стаж, який до того ж постійно переривається і є нерозмірним з їх віком та працездатністю. За результатами дослідження, суспільно корисною працею до вчинення останнього злочину займалися менш 5%. Таким чином, абсолютна більшість рецидивістів - люди працездатного віку, але які не працювали і не навчалися. Своє безробіття рецидивісти пояснювали відсутністю цікавої роботи, необхідної освіти, низькою оплатою праці. Інші пояснювали, що після відбування попереднього покарання бажали «відпочити». На цій підставі можна стверджувати про існування певного зв'язку між деградацією трудових навичок, зростанням претензій до життя та неможливістю їх задовольнити, не виходячи за межі правового поля. Тому, злочинний шлях, на думку винних, є найкоротшим до досягнення свого матеріального благополуччя.

Група кримінально-правових ознак властива тільки особам, винним у вчиненні злочину і представляє собою сукупність юридично значущих відомостей про вік, осудність, спрямованість і тривалість злочинної діяльності, рецидив, вчинення одночасно декількох злочинів, використання для цього конкретних засобів і методів, механізмів застосування насильства, його форм тощо.

Злочинна «кар'єра» «середньостатистичного» рецидивіста - учасника організованої злочинності, яка триває, як правило, усе життя, нараховує приблизно 5-6 засуджень. Її тривалість 25-30 років. Кількість засуджень протягом злочинної кар'єри рецидивіста залежить від характеру рецидиву. При спеціальному рецидиві їх кількість вища. Однак, серед цих рецидивістів превалюють ті, «кар'єра» яких відрізняється злочинною полідіяльністю (загальний рецидив). Питома вага таких рецидивістів у виборці складає близько 70%.

Кримінальним законом (ст. 27 КК України 2001 р.) передбачається чотири фігури співучасників: виконавець, організатор, підмовник і посібник. Основній масі рецидивістів в організованих злочинних групах відводилася роль виконавця (79%). Функції підмовника до вчинення злочину виконували 2%; пособника - 4%. Організаторами вчинення злочину, за матеріалами кримінальних справ, були 15%. Так, непрацюючий, неодноразово засуджений за вчинення корисних злочинів С., звільнившись у квітні з місць позбавлення волі, на шлях виправлення не встав і знову повернувся до вчинення злочинів. З цією метою у травні місяці цього ж року він розпочав створення організованої злочинної групи, яка спеціалізувалася на вчиненні крадіжок, грабежів та розбоїв. Протягом короткого проміжку часу до складу групи С. послідовно став залучати осіб, схильних до вчинення злочинів. Із п'яти, залучених до участі у групі осіб, три так само раніше вже були судимі. Як організатор та активний учасник організованої злочинної групи, С. ретельно планував злочинні дії групи в цілому і кожного її члена окремо, узгоджував ці дії з учасниками групи, підшукував заможних громадян, знаряддя злочинного впливу на потерпілих, брав безпосередню участь у вчиненні злочинів, розподіляв злочинний доход тощо. Група діяла протягом чотирьох років, вчинивши близько двадцяти крадіжок, грабежів та розбійних нападів. Злочинний доход групи сягав десятків тисяч доларів.

Часто в діях особи поєднувалися відразу декілька функцій, наприклад, виконавця і організатора, організатора і підмовника тощо.

За ступенем активності, інтенсивності та наполегливості виконання рецидивістами своїх ролей в організованій злочинній групі їх можна поділити на три категорії: лідерів, активних учасників та тих, хто виконує другорядну роль у вчиненні злочину. Так, особа може бути визнана виконавцем, але свою роль вона виконує не настільки активно, як інша особа в групі: один рецидивіст, наприклад, у процесі розбійного нападу, безпосередньо вчиняє вбивство (душить, стріляє в жертву, намагається вкласти в реалізацію задуманого всю свою енергію і волю), а інший, будучи обізнаним про намір на вбивство, взагалі не справляє фізичного впливу на потерпілого, обмежуючись лише певним вербальним впливом. Активними учасниками групи слід визнати близько чотири п'ятих рецидивістів; другорядними учасниками, роль яких незначна або мінімальна у вчиненні злочинного наміру, - менше 10%; лідерами - приблизно кожного шостого. На наш погляд, незначний відсоток наочних лідерів серед рецидивістів - учасників організованої групи може свідчити лише про високий рівень злочинного професіоналізму, достатньо чітку злочинну кооперацію, скоординованість дій, коли всі учасники групи знають свою «роль».

Майже у 70% випадків вчинення злочинів «організованими» рецидивістами мав місце заздалегідь обдуманий намір, коли протягом певного часу, іноді досить тривалого, ними обмірковувалося, як ефективніше вчинити злочин - в який час доби, які знаряддя вчинення злочину використати, у групі з ким вчинити діяння, кому яку роль у виконанні задуманого відвести, як уникнути викриття тощо. Примітно, що умисел міг виникати в рецидивістів ще у той час, коли вони знаходилися у місцях позбавлення волі.

Причини припинення вчинення рецидивних злочинів злочинцями можна розглядати одночасно з кількох позицій. Доцільно виділяти причини припинення їх злочинної «кар'єри» взагалі і причини припинення злочинів, за які в них настає нове засудження. З позиції першого аспекту причини припинення рецидивної поведінки - це масштабна, навіть не правова, а морально-психологічна проблема, що висвітлює весь драматизм життя таких людей та надає, в решті решт, відповідь на питання, куди зникають ці люди у літньому віці. Причин припинення злочинної «кар'єри» насправді небагато. Найчастішими рецидивісти вмирають від алкоголізму, наркоманії або хвороб, що виникають внаслідок вживання цих речовин чи є супутніми алкоголізму і наркоманії. У такий спосіб припиняється злочинна «кар'єра» більшості з них. Напевно, якщо не хвороби та фізична неміч, вони б й надалі продовжували злочинну «кар'єру». Лічені одиниці з них відходять від «активних» кримінальних справ, благополучно доживаючи свій вік у колі родини і користуючись підтримкою кримінального середовища.

З позиції другого аспекту так само можна виділити низку підстав припинення злочинної діяльності рецидивіста до останнього засудження. Найчастіше причиною її припинення стає викриття рецидивістів внаслідок проведення оперативно-розшукових заходів або відразу після вчинення рецидивних злочинів, тобто по «гарячих слідах».

В абсолютній більшості випадків до рецидивістів були застосовані покарання, пов'язані з позбавленням волі. Йдеться про довічне ув'язнення, позбавлення волі на визначений строк, обмеження волі та арешт (близько 95%). При цьому в основному рецидивісти засуджувалися до тривалих строків позбавлення волі. З них 12% рецидивістів засуджені до позбавлення волі на строк до 5 років включно; 58% - на строк від 5 до 10 років включно; 30% - понад 10 років.

Відтворення морально-психологічного обліку рецидивіста дуже складне завдання. Цьому є певні підстави. По-перше, світ рецидивістів при всій його поширеності - достатньо закрита система для «проникнення» в неї ззовні з метою наукового пізнання, оскільки один із принципів виживання подібних осіб - не довіряти нікому. По-друге, вченим майже не вдалося наблизитися до розуміння цієї особи настільки, щоб якось зменшити масштаби даного явища. В багатьох дослідженнях превалює відоме наукове «кліше» - всі рецидивісти запеклі невиправні особи з абсолютним домінуванням негативних рис та властивостей.

Джерелом розумової і поведінкової активності людини є її потреби. Між потребами рецидивістів і законослухняних людей більше спільного, ніж відмінного. Різниця криється лише у способі задоволення цих потреб та змісті деяких з них. Якщо й зробити спробу виокремити найспецифічнішу потребу рецидивістів, то, вочевидь, це буде потреба у спілкуванні, особливість якої обумовлюється колом осіб, з якими вони спілкуються. На пропозицію дослідника, виділити за своєю значущістю осіб, спілкуванню з якими віддається перевага, майже 80% рецидивістів зазначили, що такими є люди «свого кола», «з досвідом», однодумці, котрі їх непогано розуміють і доля яких схожа з їхньою. На більш відверте запитання: «Хто ж ці люди?», злочинці відповіли: «Ті, хто «сиділи». Як бачимо, синонімів цих «однодумців» багато, але сутність одна: перевага у спілкуванні рецидивістами надається, перш за все, особам, схожим з ними у морально-психологічному плані. При цьому рецидивісти зауважили, що нерідко цього спілкування вимагає місце, яке займає злочинець у злочинному світі.

Потреба рецидивістів у спілкуванні з близькими та родичами за значущістю займає лише другу сходинку в цій своєрідній ієрархії. Це доводить те, що, акцент у пріоритетах спілкування у рецидивістів згодом зміщується на користь злочинного світу, а отже, стають слабкішими інші соціальні зв'язки.

Для рецидивістів потреба у зайнятті злочинною діяльністю настільки ж значуща, як і потреба в їжі, сні, теплі тощо. Подібні рецидивісти розцінюють злочинну діяльність як єдино вірний, безальтернативний у житті шлях, намагаючись зайняти міцну позицію і досягти відомості у злочинному світі. Такі особи займаються злочинами як промислом, формують злочинні угруповання і, будучи їх лідерами, націлені на максимальний прибуток від заняття цим видом діяльності.

Певні потреби породжують відповідні інтереси особи. Ключовий момент у комплексі інтересів рецидивістів - це інтерес до антисуспільних діянь та всього, що супроводжує їхнє життя (ведення паразитичного існування, азартні ігри, вживання спиртних напоїв, наркотиків, кримінальна субкультура, специфічне коло спілкування тощо). Цей домінантний інтерес, який так чи інакше визначає характер багатьох інших інтересів.

В ієрархії ціннісних орієнтацій рецидивістів превалюють індивідуально-егоїстичні переконання, прагнення до паразитичного існування за рахунок інших, погляди, що зумовлюють негативне ставлення до громадського порядку, власності громадян, зневажливе ставлення не лише до іншої людини, а іноді й до себе. Оскільки багато рецидивістів починають злочинну «кар'єру» у неповнолітньому віці, постільки їх свідоме ставлення до моральних цінностей формується вже у місцях позбавлення волі і є продуктом систематичного й інтенсивного спілкування з іншими злочинцями.

Одночасно для цих рецидивістів не є характерним негативне ставлення взагалі до усіх існуючих цінностей. У шкалі моральних пріоритетів далеко не останнє місце посідають і такі цінності, як любов, товариство, дружба, авторитет, вірність, обов'язок. Але ж загальноприйняті цінності набувають специфічних властивостей, стаючи цінностями злодійської спільноти, на яких базується так званий «злодійській закон» та «злодійські поняття». Активними ідеологами та пропагандистами кримінального способу життя та моралі саме і виступають «злодії у законі», більшість з яких раніше судимі.

Ціннісно-нормативна сфера свідомості рецидивістів у цілому характеризується подвійними стандартами. Прикладів тому багато. Так, всім відоме ставлення спільноти злочинців до ґвалтівників ніяк не узгоджується з нерідко зневажливим відношенням до жінки, що навіть відбивається у характері і змісті окремих татуїровок. Прагнення до злочинної наживи та віра у владу грошей суперечить з неписаним злодійським «законом» - «не бути прив'язаним до приватної власності та нехтувати мирськими благами». Нарочита релігійність аж ніяк не відповідає основним біблейським заповідям: «Не убий. Не укради…» Кримінальна психологія злочинців поєднується з діловою хваткою класу бізнесменів. Задоволення суто егоїстичних інтересів маскуються під захист прав і свобод засуджених.

В рецидивістів відсутня критична оцінка власних вчинків. Дуже часто й тут спостерігається феномен подвійної моралі, який виявляється в істотних розбіжностях між істинними поглядами і цінностями людини (стосовно себе і свого специфічного оточення) і тими орієнтаціями, які диктуються особі суспільством і яких людина дотримується лише зовні та й не в усіх ситуаціях. Це особливо помітно виявляється на прикладі ставлення злочинців до закону. В принципі ними визнається необхідність існування нормативних приписів, але ставлення до порушень закону, яких припускаються вони особисто та інші особи, є різним. Якщо порушення приписів вчинене самими рецидивістами або особами з їх оточення, то нерідко має місце висловлювання про те, що закон дуже суворий. Якщо ж йдеться про порушення, яких припускаються інші особи, а тим більше стосовно них самих, то про принцип економії кримінальної репресії рецидивісти не згадують. Проявом подвійної моралі є і «чергове» щире розкаяння злочину, яке слід розцінювати не більш ніж спробу пом'якшити покарання.

Істотними у морально-психологічному портреті рецидивістів є відомості про особливості їх характеру. Аналізуючи риси характеру рецидивістів, слід брати до уваги, що ці злочинці - перманентна частина тюремного населення, особи з перерваними соціально-корисливими зв'язками, зруйнованими сім'ями та ін. Тому, найтиповішими рисами їх характеру є підозрілість, недовірливість і нерідко неврівноваженість й імпульсивність, що обумовлюється їх тривалим перебуванням у системі функціонування двох нормативних систем - правової і неформальної. Ці риси характеру «знижують усталеність» рецидивістів до правослухняного способу життя, внаслідок чого особи відносно легко переходять як до злочинної поведінки як такої, так і до агресії вербального і фізичного характеру, зокрема. Проте, не дивлячись на емоційну нестабільність, рецидивісти схильні до культивування в себе такої риси характеру, як конформізм.

У рецидивістів, як правило, відсутні глибокі переживання з приводу порушення закону, внутрішній розлад між прагненням вчинити злочин і емоціями морального і правового плану. В емоційній сфері рецидивістів складається парадоксальна ситуація: їх ставлення до себе та своєї долі, як правило, є повною протилежністю емоційного ставлення до моральних і фізичних страждань жертв.

Така докладна морально-психологічна характеристика особи рецидивіста виправдовується, по-перше, завданнями типологізації в наукових і практичних цілях, по-друге, поясненням детермінації злочинної поведінки, по-третє, розробкою ефективних заходів попередження рецидивних злочинів.

3. Типи рецидивістів. Практичне значення типології

Більш складним видом класифікації є типологія. Проведені дослідження дозволяють виділити три типологічні групи рецидивістів, облік яких може мати практичне значення. При цьому провідним критерієм їх виділення є певна ступінь кримінальної активності, що проявляється в злочинній поведінці. У різних типів рецидивістів по-різному виражені характер, глибина і стійкість дефектів моральної і правової свідомості; різняться й самі соціальні умови життя, характерно впливають на них негативні фактори, своєрідні їх соціальні зв'язки і відносини.

З урахуванням сказаного були виділені і розглядаються наступні три типи рецидивістів: 1) активно криміногенний; 2) нестійкий; 3) деморалізований.

При цьому рецидивісти можуть по різному виражати риси типу, який вони представляють. Зрозуміло, зазначеними типами не вичерпується вся їх різноманітність.

Активно кріміногенний тип близький до традиційно виділених, в літературі так званих «антисоціальних», «злісних», «наполегливих» і «послідовно криміногенних» типів. Більшість його представників є особами молодого віку (21-28 років), хоча у частини рецидивістів відзначається збереження кримінальної активності і в більш старшому віці. Для переважної більшості представників цього типу характерні: ранній початок вчинення злочинів - ще до настання повноліття; грубі порушення норм моралі; антигромадської поведінки; активна протидія вимогам режиму в процесі відбування покарання. Саме в даному типі переважають особливо небезпечні рецидивісти-гастролери.

Для рецидивістів активно криміногенного типу притаманні активність і найбільш послідовна злочинна поведінка: багаторазовий рецидив, високий спеціальний рецидив корисливих або насильницьких злочинів, стійкість стереотипів у виборі об'єкта посягань та способів їх скоєння. Як правило, злочини відбуваються ними навмисно, з ясно усвідомленими мотивами і цілями. Ситуації злочинів не просто використовуються, але найчастіше активно створюються, нерідко, з подоланням тих чи інших перепон. Порівняно високий рівень групових злочинів, у яких рецидивісти цього типу зазвичай виступають в ролі ініціаторів та організаторів або активних співвиконавців. Значна частина злочинів скоюється в перший рік і нерідко в перші місяці після звільнення.

У даного типу найбільш глибоко і стійко деформовано моральна і правова свідомість: орієнтація на норми та правила поведінки, прийняті в злочинному середовищі; прагнення до лідерства; постійна готовність до задоволення особистих антигромадських інтересів шляхом порушення закону.

При цьому багато злочинців, особливо корисливі, розглядають злочинну поведінку як основне джерело свого матеріального існування. Звідси - часткове або повне вимкнення таких осіб зі сфери суспільно корисної праці. Особливістю формування особистості рецидивістів активно криміногенного типу є триваюче їх перебування в криміногенному середовищі: виховання у неблагополучній родині і під її негативним впливом, бездоглядність, постійне і міцне включення в криміногенні групи і негативні зв'язки з людьми подібного типу.

Рецидивісти активно криміногенного типу (вони становлять 40% до загального масиву обстежених рецидивістів) є найбільш соціально небезпечною частиною контингенту злочинців, щодо яких можна прогнозувати високу ймовірність скоєння нового злочину, якщо не будуть прийматися відповідні інтенсивні профілактичні мері.

Зазначений тип рецидивістів вимагає до себе з боку правоохоронних органів найсуворішого контролю як в період перебування в місцях позбавлення волі, так і на волі, особливо в перший час після звільнення, коли найбільш можлива висока кримінальна активність.

Нестійкий тип близький до виділеного в літературі «ситуативного типу». У більшості рецидивістів нестійкого типу відзначається двох-, триразовий рецидив. Як правило, це особи молодого і середнього віку, в основному почали скоювати злочини в 18-20 років. Їх поведінка характеризується вчиненням адміністративних і дисциплінарних проступків, пов'язаних з пияцтвом. Злочинна поведінка цих осіб набагато менш послідовна і активна, ніж у рецидивістів активно криміногенного типу. Вони діють менш вибірково і раціонально, але більш стихійно і суперечливо. Сам характер злочинного діяння значною мірою залежить від тієї криміногенної ситуації, в якій вони опинилися. Нерідко, це крадіжки майна, що охороняється і грабежі відносно п'яних, неповнолітніх та людей похилого віку, хуліганські дії в конфліктних ситуаціях і т.п. Умисел часто виникає раптово у відповідній ситуації і в значній мірі обумовлений нетверезим станом і потребою добути гроші на спиртне.

За своїм особистісним особливостям рецидивісти даного типу неоднорідні. Але в цілому моральна і правова свідомість у них менш дефектна, ніж у попереднього типу, і більш суперечлива. Нестійка їх трудова діяльність, хоча у частини осіб показники праці хороші. Значна частина рецидивістів даного типу виховувалася в сім'ях з негативними характеристиками. У товариських дозвіллєвих групах представлені і раніше судимі особи, і не судимі, які характеризуються негативним поведінкою. У частини рецидивістів фіксуються окремі позитивні контакти, але, як правило, носять епізодичний характер.

За даними проведеного дослідження, представниками нестійкого типу були 30-35% рецидивістів. Суперечливість особистісних характеристик рецидивістів нестійкого типу ускладнює прогнозування подальшої їх поведінки. В цілому, у порівнянні з активно криміногенним типом суспільна небезпека даного типу менш значна. У представників цього типу нерідко відзначаються деякі позитивні моменти в їх найближчому оточенні і в поведінці, особливо в сфері праці. Зазначені обставини значно розширюють можливості профілактичної роботи з даним контингентом щодо попередження рецидиву злочинів.

При здійсненні повторних злочинів рецидивістами нестійкого типу вирішальне значення мають сприяти злочині обставини: попередні тривалі міжособистісні конфлікти, труднощі адаптації до умов життя на волі після звільнення з місць позбавлення волі тощо, що характерно, наприклад, для так званих «побутових хуліганів», «злодіїв з нагоди». Тому необхідно, щоб подібні ситуації своєчасно ставали об'єктом профілактичного впливу з боку правоохоронних органів.

Деморалізований тип (його ще називають «асоціальним», «примітивним») ніби завершує розвиток двох попередніх типів. Термін «деморалізація» вживається як синонім істотної деградації особистості в моральному і соціальному сенсі, втрати нею всіх основних життєвих позицій і зв'язків, ідеалів, прагнень. Для більшості складових його рецидивістів характерний багаторазовий рецидив (дві третини мають чотири і більше судимостей). В основному вони відносяться до старшого покоління. Середній їхній вік - більше сорока років. Злочинне поведінка рецидивістів цього типу, як правило, не супроводжується тяжкими наслідками. Для них характерні крайній примітивізм мотивів і способів вчинення злочинів, яскравий зв'язок з алкоголізмом: активність їх викликається тільки однієї потребою до випивки. Злочини, як правило, ситуативні, не навмисні, значна частина їх пов'язана з тривалим ухиленням від працевлаштування, від сплати аліментів, із злісним невиконанням обмежень адміністративного нагляду.

Представники даного типу характеризуються фактичним «розпадом» особистості, коли вже важко говорити про наявність будь-яких повною мірою усвідомлених особистістю світоглядних поглядів, моральних уявлень. Зберігається лише загальне негативне ставлення до суспільства, закону і правопорядку. У рецидивістів деморалізованого типу спостерігається майже повна втрата позицій у сфері сім'ї та праці. Переважна більшість їх тривалий час ніде не працюють. Коло спілкування обмежений такими ж деморалізованими особистостями, що страждають алкоголізмом і ухиляються від суспільно корисної праці.

Специфічні дефекти особистості рецидивістів цього типу зумовлюють високу ймовірність скоєння ними знову повторного злочину, особливо таких, як крадіжки, грабежі, бродяжництво. Деморалізовані рецидивісти негативно адаптуються до умов відбування покарання в місцях позбавлення волі. Тому тут одні репресивні заходи будуть малоефективними. Позитивна корекція особистості передбачає, в першу чергу, цілеспрямоване лікування від пияцтва і алкоголізму, надання іншої необхідної соціальної допомоги.
Таким чином, облік розглянутих вище типів рецидивістів дозволяє точніше оцінювати кримінологічну ситуацію в місті, районі, області з точки зору з'ясування поширеності і ступеня суспільної небезпеки різних контингентів рецидивістів, пояснення їх злочинної поведінки і прогнозування, а також дає можливість більш оптимально підходити до організації виправлення раніше судимих осіб, проведення з ними профілактичної роботи.

4. Основні напрямки попередження вчинення особами рецидивних злочинів

рецидивіст кримінологічний попередження злочин

Запобігання рецидивній злочинності, як і злочинності загалом, включаючи й окремий злочинний прояв, в кінцевому рахунку має на меті та зводиться до усунення (нейтралізації, послаблення впливу) причин і умов, що зумовлюють ці прояви кримінальної активності.

Об'єкти запобігання злочинному рецидивізму можуть бути класифіковані за різними підставами. Але уявляється за доцільне поділити їх відповідно до положень поширених теорій походження злочинності, про які зазначалося вище. Цей поділ дозволяє не лише системно охопити різноманітні об'єкти, що потребують здійснення щодо них запобіжної діяльності, а й визначити момент виникнення потреби у здійсненні активних конкретних заходів на різних етапах розвитку злочинної «кар'єри» рецидивістів.

Серед об'єктів запобіжного впливу з позицій теорії соціальної дезорганізації можна назвати: а) стратифікацію суспільства в цілому; б) низький достаток родини, з якої походить рецидивіст, його належність до нижчих прошарків соціуму; в) процес невдалої соціалізації рецидивіста в підлітковому або молодому віці внаслідок обмежених легальних можливостей досягнення стандартів життєвого успіху, що є наслідком перших двох чинників. На пізніших етапах розвитку злочинної «кар'єри» самостійним об'єктом запобігання вчиненню злочинів є стан фактичної соціальної ізольованості рецидивіста.

Об'єктами запобігання у сфері боротьби з рецидивною злочинністю з огляду на положення теорії навчання є: а) морально-психологічний стан готовності певних осіб засвоювати негативний досвід, у тому числі й зразки злочинної поведінки; б) процес контактування з певним криміногенним середовищем, яким може виявитися неблагополучна родина, оточення, місця позбавлення волі тощо; в) результат засвоєння особою цього негативного досвіду у вигляді антисоціальних поглядів та установок, що виникають або закріплюються під час контактів з тими, хто вже є їх носіями; г) численні прояви кримінальної субкультури; д) негативний вплив ЗМІ на свідомість особи; є) недосконале законодавство та прорахунки в діяльності правоохоронної та судової систем та ін.

Основними об'єктами запобіжного впливу з точки зору теорії стигматизації є: а) оточуюче середовище, в якому відбувається стигматизація рецидивіста як до вчинення ним першого умисного злочину, так і після відбування покарання за цей і наступні умисні злочини; б) результат стигматизації як перебудова свідомості особи, що зашкоджує їй мати нормальні соціальні контакти з оточуючими; в) численні недоліки постпенітенціарної адаптації правопорушника.

Під кутом зору будь-якої з перелічених теорій походження рецидивної злочинності об'єктами запобіжного впливу завжди виступатимуть особи, які виношують умисел на вчинення злочину, вчиняють його, відбувають покарання, а також особи, які потребують вжиття заходів соціальної адаптації після звільнення від відбування покарання. Отже, особа - це наскрізний об'єкт запобіжного впливу на різних етапах злочинної «кар'єри» рецидивіста, взятий у комплексі різноманітних своїх проявів.

Запобіжний вплив прямо чи опосередковано справляють спеціально-кримінологічні заходи запобігання злочинності в цілому. Зокрема, на загальному їх рівні до них належать: судово-правова реформа, що супроводжується розвитком та удосконаленням законодавства, судової системи; реформа досудового слідства, яка повинна спрямовуватися на усунення репресивних засад та обвинувального ухилу, забезпечення прав і свобод людини і громадянина, рівності, демократизму, неухильного дотримання законності, справедливості, запровадження змагальності сторін тощо; законодавче визначення правових і організаційних засад діяльності щодо запобігання злочинності тощо. Ці та інші спеціально-кримінологічні заходи загального рівня щодо злочинності загалом, безумовно, мають сприяти й удосконаленню запобіжної діяльності стосовно рецидивної злочинності. І на індивідуальному рівні спеціально-кримінологічних заходів визначені методичні та організаційні засади запобігання вчиненню злочину окремою особою в принципі здатні використовуватися і в індивідуально-запобіжній роботі з раніше засудженим, передусім тим, з боку якого високоймовірним є вчинення рецидивного злочину.

Перш за все необхідно підкреслити важливість діяльності, що має проводитися на всіх рівнях та в усіх ланках запобігання рецидивній злочинності, із виправлення суспільно неприйнятних деформацій, нашарувань, прогалин особистості осіб, які вчинили злочин, не розкаялися в ньому, зберігають суспільну небезпечність та наміри продовжувати злочинну діяльність. Цей напрямок запобігання рецидиву злочинів є вирішальним, оскільки спрямовується на їх безпосередні причини. Йому в кінцевому рахунку мають бути підпорядковані й інші напрямки запобіжної протирецидивної діяльності, що спрямовуються на умови, які сприяють рецидиву злочинів, в першу чергу формуванню і реалізації тих елементів особистості раніше засуджених, які визначають її поглиблену суспільно неприйнятну спрямованість та підвищену суспільну небезпечність.

Запобіжний вплив щодо умов, які є специфічними стосовно сприяння вчиненню саме рецидивних злочинів, здійснюється на різних рівнях і напрямках їх запобігання. Так, серед заходів загальносоціального (не цільового) спрямування, що опосередковано впливають й на запобігання рецидиву злочинів, зокрема на усунення умов, які йому сприяють, можна назвати додаткове створення робочих місць, розширення соціального житлового будівництва за рахунок держави, надання адресної допомоги нужденним сім'ям у забезпеченні елементарних потреб побутового влаштування, підвищення правової освіти та культури, формування морально-психологічних якостей, несумісних з неповагою до людини, насильством, злочинною субкультурою тощо.

Важливе місце у запобіганні рецидивним злочинам належить спеціально-кримінологічним заходам протирецидивної спрямованості. Серед таких заходів правового характеру назвемо удосконалення законодавства, насамперед кримінального, кримінально-процесуального, кримінально-виконавчого. У Кримінальному кодексі України слід розширити засади гуманізації та диференціації системи покарань, у тому числі їх альтернативні нев'язничні види; відмовитися від однозначного визначення повторного та нового вчинення злочину кваліфікуючою ознакою та обставиною, що безумовно обтяжує покарання, поставити останнє у залежність від тяжкості рецидивного злочину, відповідної міри суспільної небезпечності злочинця-рецидивіста, його визначальної ролі у механізмі повторної злочинної діяльності тощо. Вважається за доцільне звузити коло норм, що передбачають застосування позбавлення волі, знизити його максимальні строки, скоротити інтервали між верхньою та нижньою межами строків цього виду покарання, розглянути інші пропозиції, спрямовані на гуманізацію системи покарання, надання йому переважно не карального, а соціально-коригувального та морально-відновлювального характеру, більшої участі у цьому процесі самого засудженого, активної перебудови його свідомості.

Необхідно наголосити на особливій важливості таких позицій: стосовно більш уважного, обґрунтованого, за участю сторін та прискіпливо контрольованого судом обрання запобіжного заходу, звуження застосування таким заходом арешту, забезпечення при цьому та загалом на досудовому слідстві прав і свобод людини і громадянина, реальної рівності та змагальності сторін. Наведені та інші пропоновані корективи кримінально-процесуального законодавства та практики його застосування спряли б усвідомленню злочинцем доведеності вини, справедливості обвинувального висновку і вироку, а тим самим скороченню можливості рецидиву. Щодо Кримінально-виконавчого кодексу України, він також потребує подальшого удосконалення у напрямках визначення правового статусу засудженого, оптимального збереження за ним прав і свобод людини і громадянина, визначених Конституцією України та міжнародними правовими актами, реального гарантування цих прав у діяльності системи виконання покарань, її гуманізації, підкорення переважно соціально - та морально-відновлювальним функціям, виправленню суспільно неприйнятної спрямованості особистості засудженого.

Наступним напрямком спеціально-кримінологічних заходів загального рівня щодо запобігання рецидивній злочинності є реформування та удосконалення системи виконання покарань. Насамперед має бути змінена головна спрямованість цієї системи з репресивної та екзекуційної на соціально-відновлювальну, передусім у напрямку загальної, правової і моральної культури. Відповідно до цього має бути змінений статус, уклад, зміст діяльності установ виконання покарань, розширені її позав'язничні форми, а в'язничні зведені до виключних, суворо регламентованих щодо застосування. Реформування має відбутися у напрямках усунення недоліків, зокрема щодо:

- налагодження вивчення осіб (особливостей їх особистості, поведінки), що надходять до системи виконання покарань, поширення такого вивчення у визначених формах на стадію досудового слідства, принаймні з моменту пред'явлення обвинувачення. Усі заперечення щодо суперечності вимогам Конституції України діяльності зі збору інформації про особу мають бути спростовані на підставі аргументів;