Правові основи інституту приватної власності

45

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

План

Вступ

1. Поняття права приватної власності за законодавством України

2. Об'єкти і суб'єкти права приватної власності

3. Підстави виникнення права приватної власності

4. Зміст і здійснення права приватної власності

Висновок

Список використаних джерел

Вступ

Україна пережила надзвичайно складний період становлення своєї державності, а разом із нею - вводився в життя інститут приватної власності. З проголошенням та початком розбудови демократичної правової держави на базі ринкової економіки в Україні розпочався перехід від однієї суспільно-економічної формації до іншої який, поряд із з іншими важливими соціально-економічними чинниками, характеризується значним оновленням змісту, форм та методів державної діяльності у сфері приватної власності, пошуком ефективних шляхів правового регулювання нових форм власності

У даній курсовій роботі я розглядаю правові основи одного із найважливіших інститутів сучасної демократичної держави - інституту приватної власності. В Україні правовий статус цього фундаментального інституту спирається на низку нормативно-правових актів, серед яких чільне місце посідає Конституція України, що у ст.41 визнає право приватної власності непорушним. У той же час, Основний Закон у ст.13 встановлює рівність усіх суб'єктів права власності перед законом.

В період розбудови в державі ринкової економіки, приватна власність виходить на перше місце, оскільки вона є рушійною силою і передумовою розвитку ринкових відносин. Тому особливо важливим є легалізація, законодавче забезпечення правовідносин, що виникають з приводу об'єктів приватної власності. Перехід величезної кількості об'єктів із державної до приватної власності ще з початку незалежності не завжди відбувався правовими методами.

Актуальність теми зумовлена тим, що питання, які пов'язані із правом приватної власності в Україні лежать також у неврегульованості та прогалинах у законодавстві, що мають регламентувати ці відносини. Це викликає безліч проблем та негативних явищ у економічному та соціальному житті, серед яких, наприклад: відсутність ринку землі, незаконна приватизація тощо. Сформування нового уряду після виборів 31 вересня 2007 р. поки що не призвело до відміни мораторію на продаж земель сільськогосподарського призначення, що має наслідком відсутність ринку землі в Україні. Ковальчук А. Хто відпустить землю в ринок // Газета “Економічні відомості”. №176 (709) від 10 жовтня 2007 р. Оскільки в країнах із розвинутою ринковою економікою земля є одним із найважливіших об'єктів приватної власності, вирішення цього питання є тією віхою, від якої, значною мірою, залежить розвиток економіки України. Особливої актуальності набуло не лише питання власності на землю, але й проблеми власності на підприємства. Зокрема, через недостатню легальну визначеність цих правовідносин, значного поширення набуло насильницьке захоплення підприємств, відоме як “рейдерство”. За даними ЗМІ, кількість незаконних захоплень підприємств в Україні на початок 2007 року досягло 3 тисяч. В Україні діють від 30 до 50 рейдерських груп // Журнал “Кореспондент” від 20 лютого 2007 р. (http://korrespondent.net/business/180042) Із цим негативним явищем, зокрема, пов'язується актуальність захисту права приватної власності.

Із розвитком ринкової економіки в нашій державі з'явилася ціла низка наявних проблем у сфері економічних відносин, предметом яких є приватна власність. Це свідчить про необхідність удосконалення регулювання інституту права приватної власності у законодавстві України.

Мета й завдання дослідження. Метою курсової є розробка теоретичних положень і практичних рекомендацій щодо удосконалення приватної форми власності, як однієї із пріоритетних форм в Україні на основі визначення змісту права приватної власності за законодавством України, враховуючи особливості сучасного стану, минулого, а також й майбутнього розвитку України.

Для досягнення мети я визначила завдання.

ь Прослідити за шляхом встановлення інституту приватної власності в законодавстві України;

ь Прослідити співвідношення поняття «особиста власність» та «приватна власність»;

ь Уточнити розуміння права приватної власності в суб'єктивному та об'єктивному змісті;

ь Показати, яке значення мав даний інститут на різних етапах становлення державності

ь Проаналізувати суб'єктів і об'єктів права приватної власності;

ь Звернути увагу на нові способи виникнення права приватної власності, і їх специфічні умови;

ь Прослідити кордони здійснення права приватної власності.

Предметом дослідження - виступає інститут приватної власності, як один із пріоритетних форм в України після проголошення незалежності.

1.Поняття права приватної власності за законодавством України

В своїй історії, як загальновідомо, суспільство пройшло кілька ступенів розвитку розподілу праці: первіснообщинний, рабовласницький, феодальний, капіталістичний і соціалістичний типи виробничих відносин. Кожному з перерахованих типів виробничих відносин відповідає відповідна форма власності: первіснообщинна, рабовласницька, феодальна, капіталістична і соціалістична.

Першооснову усіх наведених форм власності становлять економічні відносини привласнення матеріальних благ у процесі виробництва. Тому власність у такому значенні є її економічним розумінням. Між тим економічні відносини власності, які існують в цілому помимо волі і свідомості людей, можуть бути об'єктом правового регулювання, одержуючи відповідне оформлення в нормах права. У такому разі проявляється юридичний зміст власності. Закріплення відносин власності правовими засобами здійснюється під впливом волі суспільних груп, які прийнято називати класами. В.І. Ленін неодноразово наголошував, що класи -- це великі групи людей, становище яких визначається їх відношенням до засобів виробництва. Звичайно ж класики марксизму-ленінізму мали на увазі, що регулювання відносин власності здійснюється за волею пануючого класу. Однак, на мій погляд, історичний розвиток суспільних відносин свідчить, що в сучасних умовах відбувається процес нівелювання класового впливу на формування відносин власності і посилення на них впливу тих суспільних груп, які домінують в суспільстві, об'єднуючись між собою заради суспільно-прогресивної ідеї (наприклад, досягнення високого добробуту на демократичних засадах суспільного життя).

Важливо, що суспільство не обмежується правовим закріпленням засобів виробництва і продуктів праці за конкретними особами чи їх колективами. Відносини власності одержують також, що не менш важливо, необхідну регламентацію і примусовий захист. У такому разі врегульовані правовими нормами економічні відносини власності набувають ознак якісно нових відносин -- відносин права власності.

Безперечно, що відносини права власності є похідними відносно економічних відносин власності, які є складовою частиною виробничих відносин. Саме власність є умовою функціонування організованого виробництва в межах загального комплексу виробничих відносин, а відтак і їх головною складовою частиною. Роль економічних відносин власності полягає у закріпленні стану приналежності матеріальних благ індивідам, віддзеркалюючи статичний момент того чи іншого способу суспільного виробництва.

В юридичній науці радянського періоду на базі марксистських положень про власність сформувалася в цілому правильна уява про статичний характер економічних відносин власності. Так, це питання особливо грунтовно дослідив С.Н. Братусь. Він відзначив, що власність як стан привласненості матеріальних благ відтворює статичні моменти, які характеризують даний спосіб виробництва, і що вона віддзеркалює виробництво не як процес, не як динаміку відносин, а як «момент статичний, як результат процесу розподілу» засобів виробництва. В радянській юридичній літературі така думка стала панівною, а також одержала підтримку в Україні в умовах переходу до ринкової економіки.

В ході привласнення суспільство обертає в свою користь багатства природи, створює нові матеріальні блага. Однак цього недостатньо для існування членів суспільства, оскільки вони повинні одержати для вчасних потреб ці матеріальні блага. Тому не менш важливою є завершальна стадія привласнення -- розподіл матеріальних благ між членами суспільства. Власність обумовлює необхідність суспільного розвитку, виробництва. Водночас без виробництва неможливе існування власності, оскільки не можна привласнити те, чого не існує. Привласнення не є самоціллю суспільства. В кінцевому випадку здобуті чи створені матеріальні блага використовуються для відновлення процесу виробництва та безпосередньо споживаються членами суспільства. Отже, економічні відносини власності включають наступні визначальні стадії їх реалізації:

а) заволодіння багатствами природи та створення нових матеріальних благ;

б) розподіл матеріальних благ між членами суспільства та їх колективами;

в) виробниче та особисте споживання матеріальних благ.

Як вже зазначалося вище, суспільству відомі п'ять історичних форм (типів) власності: первіснообщинна, рабовласницька, феодальна, капіталістична і соціалістична. Особливістю ж цих економічних форм власності є те, що кожній з них притаманна відповідна форма права власності. Право власності відсутнє було в первіснообщинний період, в якому розподіл матеріальних благ здійснювався за існуючими традиціями та певними моральними уявленнями. Виникнення права власності бере початок з становленням рабовласницького ладу, коли відбувалося зародження держави і права.

Звичайно перераховані форми власності істотно відмінні одна від одної. Водночас рабовласницьку, феодальну і капіталістичну форми власності об'єднує панування приватного привласнення засобів виробництва і продуктів праці. Кожний перехід від однієї форми власності до іншої супроводжувався також певними позитивними змінами в правовому регулюванні відносин власності. Багатовікове формування капіталістичного способу виробництва призвело водночас до утворення високоефективної системи права власності, в якій переважна частина суспільства стає реальними власниками, а поступальність виробництва забезпечена значними матеріальними стимулами до праці.

Капіталістичний спосіб виробництва та притаманна йому капіталістична приватна власність не є ідеальною системою існування суспільства. Необмежена капіталістична приватна форма привласнення здатна породжувати такі негативні наслідки, як: зосередження основних багатств, створених працею всього народу, у невеликої групи людей; і катастрофічне обіднення переважної частини народу; поширення масового безробіття; поділ народу на антагоністичні класові групи за майновою ознакою; та інші. Такі негативні явища призводять до класового протистояння в суспільстві, страйків та інших форм соціального протесту.

Світовій практиці відомі два шляхи подолання цих негативних явищ капіталістичної системи -- еволюційний і революційний. Перший шлях зводиться до оптимізації правового врегулювання капіталістичного виробництва та відносин власності, яке урівноважує інтереси усіх груп населення та усуває певною мірою антагоністичне протистояння між ними. Другий шлях супроводжується застосуванням радикальних методів усунення класових суперечностей (головним чином насильницьких методів) без врахування визначальних об'єктивних законів розвитку суспільства, наступного їх переростання в громадянську війну. Вибір цих двох шляхів залежить від багатьох об'єктивних і суб'єктивних факторів економічного та ідеологічного змісту, наприклад, від стану майнового розшарування і гостроти суперечностей в суспільстві, від бажання і спроможності правлячої верхівки йти шляхом прогресивних перетворень в державі, від рівня розвитку демократичних інститутів і політизації громадян в суспільстві. Як свідчить сьогодення, багатьом країнам світу (США, Англія, Франція, Німеччина, Канада, Швеція та ін.) вдалося еволюційним шляхом пристосувати капіталістичні відносини до потреб різних верств населення, створити високо індустріальну економіку, здатну забезпечувати достатній рівень життя практично усім їх громадянам та усунути в них ворожо-агресивне ставлення до приватної власності на засоби виробництва.

Другий шлях обрала царсько-поміщицька Росія, в якій формування капіталістичних відносин призвело до особливо гострих суперечностей в суспільстві, До класового антагонізму між бідними і багатими, поглиблених неспроможністю влади провести в інтересах народу так необхідні народу реформи. Жовтнева соціалістична революція 1917 року започаткувала появу нової суспільно-економічної формації -- соціалістичного ладу, становлення якої відбувалося в умовах жорстокої боротьби за владу, за розподіл власності під соціалістичними гаслами. Революція була спрямована на знищення основ приватної власності на засоби виробництва і розповсюдження на них режиму соціалістичної власності, в якій домінуючими стали колективно-державні форми привласнення (державна, колгоспно-кооперативна та власність профспілкових і громадських організацій). Основною індивідуальною формою привласнення матеріальних благ стала особиста власність громадян, яка проіснувала близько 70 років впродовж існування Союзу РСР.

Ідеологічною базою правового регулювання відносин особистої власності громадян слугувало марксистсько-ленінське вчення про власність в соціалістичному суспільстві. Основоположники марксизму-ленінізму визначили основні ознаки особистої власності і її місце в економічній системі при соціалізмі, розглядаючи таку власність як індивідуальну форму привласнення результатів своєї праці з метою задоволення особистих потреб. При цьому вони визначали особисту власність як особисто придбану своєю працею, що утворює основу особистої свободи. Таким чином, в марксистсько-ленінському вченні про особисту власність в соціалістичному суспільстві визначальними стали ідеї про її трудове походження і споживчий характер. Саме ці ознаки знаходили своє адекватне відображення в усіх законодавчих актах про право власності громадян радянського періоду. Як правило, громадянам заборонялося набувати у власність засоби виробництва, встановлювалися обмеження щодо використання особистої власності з метою одержання від неї доходів тощо.

Оскільки в дореволюційний період в державно-політичному плані Україна була залежною від Росії, то цілком зрозуміло, що вона не могла в цих умовах мати самостійної правової системи. В післяреволюційний період ця тенденція продовжувала зберігатися. Не стала правова система України повноцінною і в період перебування її як союзної республіки у складі Союзу РСР. Звичайно законодавство цього періоду мало деякі особливості. Однак вони стосувалися другорядних питань. Визначальні ж майнові відносини, в тому числі відносини власності, регулювалися переважно законодавством СРСР.

Формування правової системи України і СРСР здійснювалося під впливом соціально-політичної обстановки, рішень Комуністичної партії. Саме під таким кутом зору висвітлювалися питання держави і права Української РСР в юридичній літературі періоду соціалістичного будівництва. Наприклад в науковій праці «История государства и права Украинской ССР» періодизація становлення держави і права в Україні була сформульована таким чином: 1) «Перемога Великої Жовтневої соціалістичної революції і створення Української радянської держави і права»; 2) «Державний устрій і право Радянської України в умовах іноземної воєнної інтервенції і громадянської війни»; 3) «Радянська держава і право в період відновлення народного господарства»; 4) «Радянська держава і право в період соціалістичної індустріалізації країни і підготовки суцільної колективізації сільського господарства»; 5) «Держава і право в період наступу соціалізму по всьому фронту. Створення колгоспного ладу»; 6) «Держава і право в період завершення соціалістичної реконструкції народного господарства. Перемога соціалізму в СРСР»; 7) «Радянська держава і право в період зміцнення і розвитку соціалістичного суспільства»; 8) «Радянська держава і право в період Великої Вітчизняної війни»; 9) «Держава і право СРСР в післявоєнний період»; 10) «Держава і право УРСР в період боротьби за потужний підйом народного господарства, за завершення будівництва соціалізму»; 11) «Радянська держава і право в умовах розвинутого соціалістичного суспільства»'.

Інший підхід до періодизації розвитку радянської правової системи застосований в праці «История государства и права России», опублікованої після розпаду СРСР і краху соціалістичного ладу. В ній виділені такі післяреволюційні етапи: 1) «Соціалістична революція в Росії і створення Радянської держави»; 2) «Держава і право в період державно-партійного соціалізму» (1930 -- поч. 60-х років); 3) «Держава і право в умовах кризи соціалізму»

Застосовані в обох випадках методи щодо періодизації розвитку правової системи СРСР і України не можуть бути повною мірою використані при висвітленні проблем права власності громадян, оскільки законодавство про власність не завжди зазнавало істотних змін при переході від одного до іншого соціально-політичного етапу соціалістичного будівництва. Тому, на мій погляд, становлення інституту права власності взагалі та права власності громадян, зокрема, необхідно розглядати з врахуванням законотворчих процесів, що здійснювалися в країні, та особливостей відповідної соціально-політичної обстановки в суспільстві. Звичайно, право власності громадян в соціалістичному суспільстві і в суспільстві з ринковою економікою є категорією несумісною. Першому притаманна особиста власність, другому -- приватна.

Особиста власність громадян розпочала своє існування після перемоги в Росії Жовтневої соціалістичної революції та скасування приватної власності (1917 р.) і була практично єдиною правовою формою індивідуального привласнення громадянами матеріальних благ близько 70 років. Водночас процес формування права особистої власності проходив досить неоднозначно. Загалом тут можна виділити кілька його етапів, кожний з яких має певні відносно самостійні підетапи.

1917-1937 рр. -- період зародження особистої власності при збереженні обмеженої дрібної приватної власності (переважно в час дії так званої політики НЕПУ) за створення мінімальних правових засад регулювання відносин особистої власності і її конституційного оформлення. В політичному аспекті в межах цього періоду створюються засади Радянської держави та завершується боротьба за соціалізм.

1936-1961 рр. -- період утвердження особистої власності як єдиної форми привласнення громадянами матеріальних благ, пошуку шляхів правового регулювання відносин власності та створення передумов для розробки нового цивільного законодавства. В цей час партійно-державний апарат спрямовує зусилля суспільства на завершення будівництва соціалізму.

1961 -- кінець 80-х років -- період створення і дії повноцінного інституту права власності на базі Основ цивільного законодавства Союзу РСР і союзних республік та цивільних кодексів союзних республік. Функціонування такого правового інституту відбувається в умовах «розвинутого соціалізму» та. «перебудови» (за сучасними оцінками -- в умовах кризи соціалізму). Заради справедливості необхідно зазначити, що вже в кінці 80-х років закладалися юридичні та економічні передумови народження права приватної власності громадян.

Неоднозначно розвивалися також процеси по формуванню приватної власності та її правового оформлення. Незважаючи на те, що підвалини для цього закладалися в умовах «перебудівного» періоду, відтік її реального виникнення, на наш погляд, необхідно вести з 1990 р.

Після проголошення незалежності України 1991 було прийнято Закон «Про власність», яким встановлено індивідуальну (особисту і приватну трудову) власність. .VII 1992 до Закону внесено поправки, за якими слова «індивідуальна (особиста і приватна трудова) власність» замінено словами «приватна власність». Цим же Законом зазначено, що майно, придбане в результаті спільної праці членів сім'ї, а також осіб, що ведуть селянське (фермерське) господарство, є їх спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено письмовою угодою між ними. Чинна Конституція України не містить поняття «особиста власність». Воно замінене поняттям «приватна власність».

Розглядати право приватної власності можна у двох сенсах: об'єктивному та суб'єктивному.

У об'єктивному значенні - це сукупність правових норм, що регулюють право приватної власності. Ці правові норми знаходять своє вираження у законодавстві, тобто у законах та інших нормативно-правових актах. В Україні найбільш повно регламентує право власності Цивільний Кодекс. Особливості права власності на землю урегульовані Земельним Кодексом України. Що стосується права у суб'єктивному сенсі, то воно є видом мірою можливої, гарантованої законом і державою поведінки суб'єкта права [22, 80]. Відповідно, право власності - це вид і міра поведінки власника щодо володіння, користування і розпорядження майном, встановлена законодавчо. Таким чином, суб'єктивні права власників знаходять своє закріплення у об'єктивному праві. Захист суб'єктивних прав власності можливий на підставі норм, що містить, наприклад, Цивільний Кодекс України чи інші закони, що відображають право приватної власності.

Роль інституту права приватної власності тісно пов'язана не лише із економічними відносинами, але і з політичним режимом у державі. У період побудови в Україні ринкової економіки фундаментальним чином змінилося значення права приватної власності порівняно із його станом до визнання незалежності у 1991 р., коли de jure право приватної власності не визнавалося взагалі. Головною ознакою відносин власності у радянський період було те, що відповідно до комуністичної моделі, усі засоби виробництва знаходилися у власності держави. Приватна власність не визнавалася взагалі, а встановлювалась так звана особиста трудова власність. Наприклад, Цивільний Кодекс УРСР встановлював у ст.88: “майно, що є в особистій власності громадян, не повинно служити для одержання нетрудових доходів”, тобто заперечувалася приватна власність на засоби виробництва. Також, існував обмежений перелік майна, що могло перебувати у особистій власності. Так, у ст..13 Конституції УРСР значилося, що “В особистій власності можуть бути предмети вжитку, особистого споживання, комфорту і підсобного домашнього господарства, жилий будинок і трудові заощадження.” Із проголошенням Україною незалежності у національному праві запроваджуються норми, притаманні країнам із ринковою економікою. Головним зрушенням у приватному праві є юридичне закріплення приватною власності. Законодавець здебільшого послуговується радянським законодавством, вносячи у нього зміни, наприклад у ЦК УРСР закріплюється норма про приватну власність. Відповідно із появою приватної власності став можливим перехід у власність приватних осіб майна, що знаходилося у приватній власності. Тобто, стала можливою приватизація державного майна. Її значення для розбудови ринкової економіки в Україні полягає у таких позитивних наслідках:

- забезпечення економічної свободи господарюючих суб'єктів і усунення монополії державної власності;

- створення мотиваційного механізму зростання економіки;

- формування класу власників і забезпечення соціальної стабільності;

- створення нових робочих місць за рахунок розвитку структури приватного бізнесу і підприємництва;

- прискорення науково-технічного прогресу, що є неможливим в умовах централізованої економіки

Таким чином, становлення права приватної власності в Україні відбувається за допомогою сукупності заходів: змін до існуючого законодавства, прийняття нових нормативно-правових актів, легалізації існуючих правовідносин з приводу власності, розширення кола юридичних інститутів, що можуть діяти у ринковій економіці.

2. Об'єкти і суб'єкти права приватної власності

Суб'єктом права приватної власності може бути «кожен», що означає кожна людина, фізична особа, до якої відносяться громадяни України, громадяни іноземної держави, особи без громадянства, а також створена громадянами юридична особа.

Об'єктом права власності згідно із законодавством є: жилі будинки, квартири, предмети особистого користування, дачі, садові будинки, предмети домашнього вжитку, продуктивна і робоча худоба, земельні ділянки, насадження на земельній ділянці, засоби виробництва, виготовлення продукції, транспортні засоби, грошові кошти, акції, інші цінні папери або майно споживчого чи виробничого призначення, результати інтелектуальної творчості (твори науки, літератури, мистецтва, винаходи, промислові зв'язки).

Суб'єктами приватної власності, згідно ст.325 ЦК, є фізичні та юридичні особи. Варто сказати, що фізичні особи є історично найпершими суб'єктами права власності. В Україні до прийняття ЦК 2003 р. діяв закон “Про власність”, в якому у ст.11 лише громадяни, тобто фізичні особи визнавалися приватними власниками. Натомість юридичні особи визначалися як суб'єкти колективної власності.

Фізичні особи як суб'єкти приватної власності можуть користуватися будь-якими елементами, що складають “пучок прав власника”, зокрема, володінням, користуванням, розпорядженням. Право приватної власності є універсальним з точки зору повноважень, що надаються власнику, незалежно від того чи є він фізичною або юридичною особою. Таким чином, фізичні особи здійснюють своє право власності та набувають майно у власність усіма можливими, не забороненими законом способами. Особливості фізичних осіб як суб'єктів права приватної власності існують лише тоді, коли перехід чи здійснення цього права безпосередньо пов'язані із фізичною природою людини - власника. Наприклад, припинення права власності у зв'язку із смертю власника, звичайно ж, можливе лише для приватних власників-фізичних осіб. Для юридичних же осіб, втрата правосуб'єктності може відбуватися із ліквідацією. Однак набуття майна у власність при спадкуванні можливе не лише для фізичних, а й для юридичних осіб (ч.2 ст.1222 ЦК).

Юридичні особи є суб'єктами права приватної власності. Однак таке становище є наслідком певної еволюції самого інституту приватної власності у цивільному праві України. До прийняття Цивільного кодексу 2003 р. відносини власності регулювалися законом “Про власність” від 07.02.1991 р., у якому приватними власниками визнавалися лише громадяни-фізичні особи. Натомість, майно, що перебувало у власності юридичних осіб, було об'єктом так званої “колективної власності”. Суб'єктами права “колективної” власності визнавалися трудові колективи державних підприємств, колективи орендарів, колективні підприємства, кооперативи, акціонерні товариства, господарські товариства, господарські об'єднання, професійні спілки, політичні партії та інші громадські об'єднання, релігійні та інші організації, що є юридичними особами. Законодавчу конструкцію права колективної власності та її суб'єктного складу було піддано гострій критиці переважною більшістю юристів (О.А. Пушкін, Я.М. Шевченко, В.І. Семчик та ін.) [21, 305]. Конструкція колективної власності давала підстави для ототожнення її із спільною власністю, оскільки власниками вважалися одночасно і юридична особа, і її засновники. Ця проблема знайшла вирішення у ЦК 2003 р., де юридичною особою визнається організація, створена і зареєстрована у встановленому законом порядку, наділена цивільними правоздатністю та дієздатністю, можливістю бути позивачем і відповідачем у суді. Обов'язковою ознакою юридичної особи є відокремленість майна. Це означає, що майно юридичної особи складає основу її матеріальної самостійності, належить безпосередньо юридичній особі і відокремлене від майна засновників (учасників). Самостійна майнова відповідальність передбачає, що юридична особа, зазвичай, самостійно відповідає за своїми зобов'язаннями усім належним їй майном [20, 36].

Здійснення приватного права , виникнення та припинення цього права на майно залежать також від організаційно-правових форм юридичних осіб. Перелік майнових об'єктів, способів формування приватної власності юридичних осіб (господарських товариств, кооперативів, громадських і релігійних організацій, об'єднань тощо) передбачені у ЦК, законах “Про господарські товариства”, “Про споживчу кооперацію”, “Про сільськогосподарську кооперацію”, “Про об'єднання громадян” та ін. Так, наприклад, згідно ст.165 ЦК, майно, що є у власності виробничого кооперативу, поділяється на паї його членів відповідно до статуту кооперативу. У той же час, прибуток виробничого кооперативу розподіляється між його членами відповідно до їхньої трудової участі, якщо інший порядок не встановлений статутом кооперативу. Члени виробничого кооперативу несуть субсидіарну відповідальність за зобов'язаннями кооперативу у розмірах та у порядку, встановлених статутом кооперативу і законом. Відповідно до ст.12 закону “Про господарські товариства” ці юридичні особи є власниками: майна, переданого йому учасниками у власність як вклад до статутного (складеного) капіталу; продукції, виробленої товариством в результаті господарської діяльності; одержаних доходів; іншого майна, набутого на підставах, не заборонених законом. Отже, суб'єктом права власності у господарських товариствах виступають господарські товариства як юридичні особи, а не їх засновники чи учасники. Засновники господарського товариства мають лише права вимагати виплати частини доходу, а також претендувати на частку в майні, що залишиться після ліквідації товариства. Згідно ст.86 ЦК, об'єднання громадян є непідприємницькими товариствами, що не мають на меті одержання прибутку для його наступного поділу між учасниками. Така організація може мати у власності кошти та інше майно, необхідне для здійснення його статутної діяльності. Об'єднання громадян набуває право власності на кошти та інше майно, передане йому засновниками, членами (учасниками) або державою, набуте від вступних та членських внесків, пожертвуване громадянами, підприємствами, установами та організаціями, а також на майно, придбане за рахунок власних коштів чи на інших підставах, не заборонених законом (ст.21 Закону України “Про об'єднання громадян”).

Варто сказати, що правове регулювання відносно кількості та складу майна, що перебуває у приватній власності має диспозиційний характер. Тобто дозволено мати у власності будь-які об'єкти та у будь-якій кількості, не заборонені законом. Ст.325 ЦК вказує, що фізичні та юридичні особи можуть бути власниками будь-якого майна, за винятком окремих видів майна, які відповідно до закону не можуть їм належати. Перелік видів майна, що не може перебувати у власності громадян, громадських об'єднань, міжнародних організацій та юридичних осіб інших держав на території України, отже і у приватній власності, встановлений Постановою Верховної Ради “Про право власності на окремі види майна”. До цих об'єктів належать:

1. Зброя, боєприпаси (крім мисливської і пневматичної зброї, зазначеної в додатку N 2), бойова і спеціальна військова техніка, ракетно-космічні комплекси.

2. Вибухові речовини й засоби вибуху. Всі види ракетного палива, а також спеціальні матеріали та обладнання для його виробництва.

3. Бойові отруйні речовини.

4. Наркотичні, психотропні, сильнодіючі отруйні лікарські засоби (за винятком отримуваних громадянами за призначенням лікаря).

5. Протиградові установки.

6. Державні еталони одиниць фізичних величин.

7. Спеціальні технічні засоби негласного отримання інформації.

8. Електрошокові пристрої та спеціальні засоби, що застосовуються правоохоронними органами, крім газових пістолетів і револьверів та патронів до них, заряджених речовинами сльозоточивої та дратівної дії.

Особливим об'єктом, відносно якого встановлюються певні обмеження права власності, є земля. Об'єктом права власності є не земля взагалі як фізичний об'єкт матеріального світу, а земельна ділянка як правова категорія з чітко окресленими межами. На відміну від інших об'єктів права власності, щодо яких власник має право здійснювати будь-які дії (змінювати місцезнаходження, споживати, навіть знищувати чи псувати), земельна ділянка має використовуватися лише відповідно до її цільового призначення (для сільськогосподарського виробництва, забудови тощо) [21]. Кількісні обмеження для земельних ділянок як об'єкту права власності встановлює Земельний кодекс: “На період до 1 січня 2015 року громадяни і юридичні особи можуть набувати право власності на землі сільськогосподарського призначення загальною площею до 100 гектарів.” Відповідно до ст.14 Конституції України, ст.78 ч.3 Земельного кодексу земля в Україні може перебувати у приватній, комунальній та державній власності. Чинний Земельний кодекс вслід за Конституцією змінив і послідовність закріплення приватної, комунальної та державної земельної власності у законодавчому порядку, поставивши на перше місце приватну власність.

Це дає підстави для ствердження про деяку пріоритетність приватної власності на землю над комунальною і державною земельною власністю. Пріоритетний розвиток приватної власності на землю у сучасний період зумовив переважну законодавчу регламентацію відносин права земельної власності вітчизняних громадян. Це суттєво відрізняє статус приватної власності на землю від її правового становища у попередньому земельному законодавстві, в якому перевага належала державній та колективній власності на землю.

Громадяни України набувають права приватної власності на земельні ділянки на підставі:

- придбання за договорами купівлі-продажу, дарування, міни та іншими цивільно-правовими угодами;

- безоплатної передачі із земель державної і комунальної власності;

- приватизації земельних ділянок, що були раніше надані їм у користування;

- прийняття спадщини;

- виділення в натурі (на місцевості) належної їм земельної частки (паю).

На відміну від вітчизняних громадян, які можуть набувати земельні ділянки у власність з усіх категорій земельних ресурсів країни і на різноманітних підставах, іноземні громадяни та особи без громадянства обмежені у можливостях придбання права власності на земельні ділянки щодо категорій земель, місця розташування на них об'єктів нерухомості, цілей використання, умов одержання. У ст. 22 Земельного кодексу говориться, що землі сільськогосподарського призначення не можуть передаватися у власність іноземним громадянам, особам без громадянства, іноземним юридичним особам та іноземним державам. Це дозволяє стверджувати, що діючий Земельний кодекс виключає можливість набуття сільськогосподарських земель у власність іноземними суб'єктами права.

Якщо землі сільськогосподарського призначення одержані у власність іноземними громадянами та особами без громадянства в порядку спадщини, то вони протягом року підлягають відчуженню.

Іноземні громадяни та особи без громадянства можуть набувати права власності на земельні ділянки несільськогосподарського призначення в межах населених пунктів, а також на земельні ділянки несільськогосподарського призначення за межами населених пунктів, на яких розташовані об'єкти нерухомого майна, що належать їм на праві приватної власності .

Як суб'єкти права власності на землю, юридичні особи можуть набувати право приватної власності на земельні ділянки у випадках:

- придбання їх за договором купівлі-продажу, дарування, міни та іншими цивільно-правовими угодами;

- внесення земельних ділянок їх засновниками до статутного фонду;

- прийняття спадщини.

Для юридичних осіб не передбачається, наприклад, безоплатна передача земель державної або комунальної власності. Такі земельні ділянки вони можуть придбати у власність за плату.

Іноземні юридичні особи, як суб'єкти права власності на землю, можуть набувати право власності на земельні ділянки несільськогосподарського призначення:

- у межах населених пунктів у разі придбання об'єктів нерухомого майна та спорудження об'єктів, пов'язаних із здійсненням підприємницької діяльності в Україні;

- за межами населених пунктів у разі придбання об'єктів нерухомого майна.

Передача земельних ділянок у власність і надання їх у користування є складними юридичними фактами як за здійсненням відповідних реальних дій, так і за документальним оформленням. Тому і передача земельних ділянок у власність, і надання їх у постійне користування державним і комунальним підприємствам потребують:

- звернення громадянина із заявою чи юридичної особи з клопотанням з доданням до них відповідних документів;

- розгляду заяви або клопотання уповноваженим органом та прийняття відповідного рішення, а у необхідних випадках - і надання дозволу на підготовку проекту відведення земельної ділянки;

- розробки проекту земельного відводу, його погодження, розгляду та затвердження;

- втілення проекту відводу в натурі шляхом встановлення меж земельної ділянки на місцевості;

- одержання документів, які посвідчують право на землю;

- державної реєстрації земельної ділянки.

Передача громадянам земельних ділянок у приватну власність передбачена у випадках приватизації державних і комунальних сільськогосподарських підприємств, установ та організацій у разі їх ліквідації. Приватизація земель державних і комунальних сільськогосподарських підприємств, установ та організацій передбачена ст.25 Земельного кодексу. При приватизації земельних угідь вказаних підприємств земельні ділянки передаються їх працівникам, а також пенсіонерам з їх числа з визначення кожному з них земельної частки (паю). Земельні ділянки у приватну власність працівникам і пенсіонерам з їх числа передаються безоплатно.

Безоплатна передача земельних ділянок у власність громадян шляхом приватизації земельних ділянок, які перебувають у їх користуванні, одержання землі внаслідок приватизації державних і комунальних сільськогосподарських підприємств, установ і організацій та набуття земельних ділянок у межах норм безоплатної приватизації проводиться тільки один раз по кожному виду використання зазначених прав.

Норми безоплатної передачі земельних ділянок громадянам

Згідно з ч. 2 п.1 “ Порядку передачі земельних ділянок у приватну власність громадянам України” , затвердженого наказом Держкомзему України від 15 лютого 1993 року № 10, при здійсненні безоплатної передачі земельної ділянки відповідною радою обов'язково вносилась відмітка в паспорт громадянина або в документ, який його замінює. Проте за минулий час громадяни змінили свої паспорти на їх нові зразки, в які не завжди переносились такі відмітки, у зв'язку з чим наведене засвідчення безоплатної передачі землі у приватну власність громадян не є надійним. В чинному Земельному кодексі передбачено новий інститут - державна реєстрація земельних ділянок, яка здійснюється у формі ведення Державного реєстру, тобто книги записів реєстрації державних актів права власності на землю та Поземельної книги, яка містить відомості про земельну ділянку.

Згідно з ст. 119 Земельного кодексу, громадяни, які добросовісно, відкрито і безперервно користуються земельною ділянкою протягом 15 років, але не мають документів, які б свідчили про наявність у них прав на цю земельну ділянку, можуть звернутися до органу державної влади або органу місцевого самоврядування з клопотанням про передачу її у власність або надання у користування. Ця стаття присвячена новому правовому інституту в земельному праві, який раніше взагалі не був відомий нашому законодавству - набувальній давності.

Набувальна давність як форма набуття права власності на землю або надання її у користування поширюється тільки на громадян. Передача земельної ділянки у власність або надання у користування на підставі набувальної давності обумовлено добросовісністю і відкритістю користування земельною ділянкою. Під добросовісним користуванням слід розуміти здійснення обробки та присвоєння корисних властивостей земельної ділянки без належних на це правових підстав, про які громадянин не знав і не міг знати, але вважав своє користування правомірним. Відкрите користування земельною ділянкою означає відкрите присвоєння корисних властивостей землі, як своїх здобутків, у результаті здійснення такого користування.

Строк добросовісного та відкритого користування земельною ділянкою становить не менше 15-ти років. При цьому землекористування протягом вказаного строку має бути безперервним.

Нерухомість є особливо цінним об'єктом права приватної власності, до того ж має особливе соціальне значення, бо лише при наявності об'єктів нерухомості можлива реалізація конституційного права на житло. Ст.47 Конституції встановлює, що кожен має право на житло. Непорушність права приватної власності на житло закріплюється у тому, що ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду. У вищезгаданій постанові Пленуму ВСУ, наприклад, роз'яснюється, що оскільки згідно зі ст.17 ЗК земельна ділянка для будівництва жилого будинку і господарських будівель надається громадянину у приватну власність, участь інших осіб у будівництві не створює для них права приватної власності на жилий будинок, крім випадків, коли це передбачено законом. Інші особи, які приймали участь у будівництві жилого будинку (його купівлі) не на підставі угоди про створення спільної власності, яка відповідає законодавству, вправі вимагати не визнання права власності на будинок, а відшкодування своїх затрат на будівництво (купівлю будинку),якщо допомогу забудовнику (покупцю) вони надавали не безоплатно. Таким чином, створення нового майна (будівництво жилого будинку) за участю інших осіб не є первісною підставою для виникнення у них права приватної власності на цей жилий будинок.

Як вже відзначалося, цивільним законодавством СРСР і УРСР встановлювалися кількісні та інші обмеження щодо права приватної власності на жилий будинок (а з часом і на квартиру). Зокрема, відповідно до ст.ст. 101--102 ЦК України 1963 р. в особистій власності громадянина міг бути лише один жилий будинок або частина його, розмір якого не повинен перевищувати 60 кв.м жилої площі (з 1985 р. -- 80 кв.м). Оскільки ж Законом України «Про власність» ці обмеження прямо не скасовувалися, а лише зазначалося, що «склад, кількість і вартість майна, що може бути у власності громадян, не обмежується, крім випадків, передбачених законом» (ст. 13), то виникли підстави для сумнівів в подальшій чинності норм ЦК, обмежуючих кількість і розміри жилих будинків (квартир) громадян. Подібна невизначеність поглибилася у зв'язку з прийняттям Закону України «Про пріоритетність соціального розвитку села та агропромислового комплексу в народному господарстві України» від 17 жовтня 1990 р., в ст.ІІ якого зазначалося, що розміри індивідуальних житлових і господарських споруд на селі не регламентуються. Норма ст.П зберегла свою чинність і після прийняття Закону України «Про власність», а також після подальших змін і доповнень, що вносилися в Закон від 17 жовтня 1990 р. Звідси можливий логічний висновок: в селах зберігаються обмеження щодо кількості жилих будинків, а в містах -- щодо кількості і розмірів жилих будинків. Відповідно і Пленум Верховного Суду України в своїй Постанові від 4 жовтня 1991 р. «Про практику застосування судами законодавства, що регулює право індивідуальної власності на жилий будинок»'рекомендував судам при розгляді справ даної категорії враховувати ст.ІІ Закону від 17 жовтня 1990 р. (п.І). 1 лише після вилучення з ЦК України ст.ст. 100--104 та інших, відповідно до Закону від 16 грудня 1993 р., зникли остаточно правові підстави застосування норм, обмежуючих право власності на жилий будинок (квартиру). Звичайно, передчасно стверджувати, що сьогодні кожний громадянин може мати у власності кілька квартир (кілька будинків) або житло будь-якого розміру. По-перше, в Україні поки що існує великий дефіцит житла, а по-друге, у переважної більшості громадян відсутні необхідні кошти для придбання житла в таких обсягах. Окрім всього, можливе певне регулювання розмірів жилих і нежилих споруд, що обумовлюватиметься наявністю земельних ресурсів населених пунктів, встановленими правилами їх архітектурної забудови тощо.

Громадянин може стати власником (співвласником) цілісних майнових комплексів підприємств різних організаційно-правових форм, які мають статус юридичної особи та здійснюють виробничу, комерційну чи іншу діяльність з метою одержання прибутку. В Законі «Про підприємства в Україні», інших законодавчих актах та в юридичній науці поняття «підприємство» вживається в розумінні суб'єкта права, а інколи -- об'єкта права. Наприклад, п.5 ст. 10 зазначеного Закону підприємству як суб'єкту права надаються відповідні повноваження по розпорядженню його майном, а в ст. 14 визначаються повноваження власника по управлінню підприємством як об'єктом права. Більше того, в деяких випадках законодавець застосовує поняття «власник майна підприємства», що може дати підстави для висновку про те, що, наприклад, громадянин, який заснував приватне підприємство, не є його власником як об'єкта права, а стає лише власником майна підприємства. Подібна позиція законодавця на практиці може призводити до певних непорозумінь. Так, у випадку смерті власника приватного підприємства можна дійти висновку, що спадкоємці набувають лише прав на майно підприємства і не вправі визначати подальший статус підприємства як юридичної особи. Однак такий висновок був би позбавлений правової логічності і економічної доцільності. Так чи інакше законодавець встановлює спеціальний правовий режим майна підприємства, який стосується порядку набуття, обліку, використання та відчуження такого майна. Правовий режим майна підприємства, безперечно, перебуває під впливом статутних положень, визначених власником-засновником.

Відповідно до ст.49 Закону «Про власність» володіння майном вважається правомірним, якщо інше не буде встановлено судом, арбітражним чи третейським судом. Водночас це означає, що власник не зобов'язаний мати письмовий доказ приналежності йому того чи іншого майна, за окремими винятками. Право власності на окремі об'єкти обов'язково має підтверджуватися спеціальним документом (наприклад, свідоцтвом про право власності на жилий будинок, свідоцтвом на спадщину, державним актом на право приватної власності на землю, нотаріально посвідченим договором (купівлі-продажу).

3. Підстави виникнення права приватної власності

Одним із найважливіших сторін інституту права власності є підстави виникнення права приватної власності. Ці підстави дають змогу власнику здійснювати свої правомочності стосовно майна у повному обсязі право власності назавжди разом із знищенням майна. Виникнення права власності у одного власника може бути логічним наслідком його припинення для іншого власника, наприклад із відчуженням майна, тому у таких випадках може йти мова про трансформацію суб'єктного складу правовідносин власності.

Як підстави виникнення, так і підстави припинення права власності у своєму змісті є юридичними фактами, тобто вказаними у гіпотезі норми права конкретними життєвими обставинами, які є підставами виникнення, зміни або припинення правовідносин [22]. Окрім юридичних фактів, до передумов виникнення і припинення права приватної власності відносяться норми права, що регулюють ці підстави, та правосуб'єктність учасників правовідносин власності. Норми права виражені у відповідних нормативно-правових актах, наприклад, у Цивільному Кодексі, а елемент правосуб'єктності ставить певні вимоги до правоздатності та дієздатності власників. За вольовою ознакою юридичними фактами-підставами виникнення і припинення права власності можуть бути як дії, так і події. Наприклад, дією-підставою для виникнення права власності є укладення правочину щодо купівлі майна, а смерть власника є подією-підставою для припинення його права власності. Діями, внаслідок яких виникає або припиняється права власності, також можуть бути як юридичні вчинки так і юридичні акти, в залежності від того чи мав намір власник своїми діями створити юридичні наслідки. Наприклад, знахідка чужої загубленої речі є юридичним вчинком, а укладення договору купівлі-продажу - юридичним актом.

Загальновизнаним є поділ підстав виникнення права власності на первісні і похідні. Первісними є такі підстави, за яких право власності виникає вперше або незалежно від волі попереднього власника.

Серед первісних підстав:

- створення нової речі;

- привласнення загальнодоступних дарів природи;

- набуття права власності на безхазяйну річ;

- переробка речі;

- набувальна давність;

- знахідка;

- затримання бездоглядної домашньої тварини;

- знайдення скарбу. [20, 98]

Порядок набуття права власності за вищевказаних первісних підстав регламентується низкою статей глави 24 ЦК. Правові норми цих статей у своїх гіпотезах встановлюють юридичні факти, що слугують первісними підставами виникнення права власності, а в диспозиціях описуються дії претендента на право власності, залежно від яких він стає власником або ні. Також у диспозиціях іноді встановлюються строки, після перебігу яких відбувається перехід права власності. Тим самим здійснюється захист попереднього власника та пересторога від можливих зловживань з боку нових власників. Наприклад, виникнення права власності на підставі знахідки регламентується ст.ст. 337-339 ЦК. Можливі дії після знаходження та відповідальність за втрату знахідки встановлює ст.337. Ст.338 визначає строки та умови, за яких виникає право власності у особи, що знайшла знахідку. А у ст.339 визначаються зобов'язання, що виникають у власника, який загубив річ, при її поверненні.

Особливої уваги потребує виникнення права власності за набувальною давністю, встановлене у ст.344 ЦК. Ця підстава є універсальною, оскільки право власності за набувальною давністю може виникнути на будь-які об'єкти нерухомого або рухомого майна. Набувальна давність пов'язана з фактами безтитульного володіння майном, тобто фактичного володіння, яке не спирається на будь-які правові підстави набувальної давності і розповсюджується на випадки фактичного, безтитульного володіння чужим майном [21, 280]. Згідно ст.344 ЦК, право власності за добросовісного володіння виникає через п'ять років для рухомого майна, і через десять років для нерухомого. Право власності на нерухоме майно, що підлягає державній реєстрації, виникає за набувальною давністю з моменту державної реєстрації.