Правові основи інституту приватної власності

Похідними вважаються такі підстави, за яких право власності на майно виникає за волею попереднього власника.

Серед похідних підстав:

- правочини, спрямовані на передачу майна у власність;

- спадкування;

- приватизація.

При похідних способах набуття права власності до нового власника переходять усі обов'язки, які мав попередній власник. Так, наприклад, за ст.770 ЦК, у разі зміни власника речі, переданої у найм, до нового власника переходять права та обов'язки наймодавця. Правочинами, за яких відбувається перехід майна у власність є договори купівлі-продажу, міни, позики, дарування [18, 33]. У випадку спадкування, спадкоємці після смерті спадкодавця, отримують майно у власність шляхом прийняття спадщини. Воля попереднього власника у даному випадку виявляється в укладенні заповіту, або навіть в його неукладанні, таким чином спадкодавець погоджується із спадкуванням за законом. Підстави виникнення права власності за спадкуванням розкриває Книга Шоста ЦК. Приватизацією є перехід майна із державної (комунальної) власності у приватну. Таким чином, у фізичної або юридичної особи виникає право власності на майно, що раніше перебувало у власності держави (громади). Ця підстава вказана у ст.345 ЦК. Згідно із законом, приватизація державного майна - це відчуження майна, що перебуває у державній власності, і майна, що належить Автономній Республіці Крим, на користь фізичних та юридичних осіб, які можуть бути покупцями відповідно до цього Закону, з метою підвищення соціально-економічної ефективності виробництва та залучення коштів на структурну перебудову економіки України. Приватизації не підлягають об'єкти, що мають загальнодержавне значення, а також казенні підприємства [9]. Перелік об'єктів права державної власності, що не підлягають приватизації встановлюється однойменним законом.

У ч.2 ст.328 ЦК України встановлюється презумпція правомірності набуття права власності: право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом.

До економіко-юридичних підстав виникнення права приватної власності у фізичних осіб можна віднести, зокрема:

- виникнення у громадян права власності на доходи від участі в суспільному виробництві;

- виникнення права власності на доходи громадян від індивідуальної праці та підприємницької діяльності;

- виникнення у громадян права власності за договорами та іншими правочинами;

- виникнення у громадян права власності внаслідок успадкування майна;

- отримання дивідендів від цінних паперів і вкладів у фінансово-кредитних установах;

- отримання пенсій, різних державних допомог, стипендій тощо;

- отримання грошових сум чи іншого майна в порядку відшкодування заподіяної шкоди;

- отримання коштів за аліментними зобов'язаннями;

- правомірне заволодіння дарами природи;

- отримання різних премій, виграшів, призів. [21, 297-300]

Звичайно ж, цей перелік не є вичерпним, оскільки стосовно способів отримання майна у приватну власність діє притаманний всьому приватному праву диспозиційний принцип: “дозволено те, що не заборонено законом”. Тобто фізичні особи можуть набувати майно у приватну власність будь-якими правомірними способами.

Отримання власності через участь у суспільному виробництві регулюється, зокрема, нормами трудового права. Приймаючи участь у суспільному виробництві, громадяни користуються забезпеченим Конституцією правом на працю. Відповідно до ст.43 Конституції: “Кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується... Право на своєчасне одержання винагороди за працю захищається законом.” При цьому у власність особи переходить заробітна плата - винагорода, обчислена, як правило, у грошовому виразі, яку власник або уповноважений ним орган виплачує працівникові за виконану ним роботу (ст.94 Кодексу законів про працю України).

Оскільки рушійними силами ринкової економіки є підприємницька діяльність і приватна власність, що використовується як засоби виробництва, то особливе значення має виникнення права власності на доходи фізичних осіб від підприємницької діяльності. Відповідно до ст.50 ЦК, фізична особа із повною цивільною дієздатністю має право на здійснення підприємницької діяльності, яку не заборонено законом. До підприємницької діяльності фізичних осіб, хоча вони і не створюють для цього юридичних осіб, застосовуються нормативно-правові акти, що регулюють підприємницьку діяльність юридичних осіб, якщо інше не встановлено законом або не випливає із суті відносин. Однак для здійснення такої діяльності обов'язкова державна реєстрація. Порядок її здійснення визначається законом “Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців”. Для проведення державної реєстрації фізична особа, яка має намір стати підприємцем та має ідентифікаційний номер, або уповноважена нею особа повинна подати особисто державному реєстратору за місцем проживання визначені законом документи. За відсутності підстав для відмови у проведенні державної реєстрації фізичної особи-підприємця державний реєстратор повинен внести до Єдиного державного реєстру запис про проведення державної реєстрації. Після реєстрації фізична особа має право здійснювати підприємницьку діяльність та відповідно отримувати у власність доходи, пов'язані із такою діяльністю.

Особливості здійснення та набуття права приватної власності на окремі види майна регламентують відповідні нормативно-правові акти, а також тлумачення вищих судових органів України. Наприклад, порядок застосування законодавства при вирішенні судових справ з приводу права приватної власності на жилий будинок тлумачить Постанова Пленуму Верховного Суду України “Про практику застосування судами законодавства, що регламентує право власності громадян на жилий будинок”.

Проте перелік вище сказаних підстав виникнення права приватної значно розширився. З'явилися нові види обставин, які знайшли своє практичне застосування. Це - приватизація квартир, набуття права власності на квартиру в будинку житлового чи житлово-будівельного кооперативу, дачі або гаражу у відповідному кооперативі чи товаристві; приватизація майна державних підприємств; відчуження майна, що є комунальною власністю; приватизація земельних ділянок; здійснення підприємницької діяльності; викладення коштів у кредитні установи, господарські товариства; роздержавлення.

Розглянемо детальніше їх.

Приватизація - полягає у відчуженні майна, що перебуває у державній власності, на користь приватних осіб або приватних підприємств з метою підвищення соціально-економічної ефективності виробництва та залучення коштів на перебудову економіки України. Приватизація здійснюється на основі платності відчуження державного майна, державного контролю за процесом.

У сучасній економічній та правовій літературі темі приватизації державного майна присвячена велика кількість наукових публікацій.

Приватизація житла - відчуження квартир (будинків), кімнат у квартирах та одноквартирних будинках, де мешкають 2 і більше наймачів, та належних до них господарських споруд і приміщень (підвалів, сараїв та інше) державного житлового фонду на користь громадян України, тобто передача їх у власність останнім.

Для здійснення приватизації громадянин має звернутися до місцевого органу приватизації, отримати бланк заяви . Оформити заяву з довідкою про склад сім'ї та документом, що засвідчує право на пільги при приватизації (якщо такі є за законом у даного громадянина) слід подати до органу приватизації для реєстрації. Орган реєстрації уточнює всі дані, необхідні для проведення розрахунку, готує паспорт на квартиру, свідоцтво про право власності на житло, яке реєструє в спеціальній книзі, а потім - в органах технічної інвентаризації (БТІ). Термін оформлення документів о приватизації житла не може перевищувати одного місяця. Громадянин, який приватизував житло, стає його власником і може на свій розсуд продавати, обмінювати його, укладати з ним різні угоди, не заборонені законом.

Земельна реформа є складовою частиною економічної реформи, здійснюваної в Україні у зв'язку з переходом економіки держави до ринкових відносин . Завданням цієї реформи є перерозподіл земель з одночасною передачею їх у власність чи користування з метою створення умов для рівноправного розвитку різних форм господарювання на землі.

З часу прийняття в 1990 році Верховною Радою України постанови ”Про земельну реформу” та постанови ”Про прискорення земельної реформи та приватизації землі ” 1992 року в Охтирському районі відбулися кардинальні зміни у земельних відносинах. Змінилася структура землеволодінь і землекористувань, запроваджена плата за землю, оренда земельних ділянок, їх купівля-продаж, дарування, міна. Тисячі громадян району безоплатно отримали земельні ділянки у приватну власність.

Трансформація земельних відносин проводиться відповідно до законодавства України і забезпечує динамічне і неухильне просування суспільства по шляху до цивілізованих ринкових відносин.

З метою поліпшення вирішення соціальних і фінансових проблем та підтримки сільськогосподарських товаровиробників в Охтирському районі здійснюється цілий комплекс організаційних і практичних заходів, спрямованих на виконання Указів Президента України від 03. 12. 1999 року ”Про невідкладні заходи щодо прискорення реформування аграрного сектора економіки”, від 06. 06. 2000 року ”Про заходи щодо забезпечення формування та функціонування аграрного ринку”.

На їх виконання розроблено і затверджено заходи щодо реалізації ”Основних напрямків розвитку земельної реформи в Охтирському районі на 2001-2005 роки” .

Приватизація земель сільськогосподарського призначення відбулася через безоплатну передачу земель недержавних сільськогосподарських підприємств у колективну власність працівників цих підприємств. Логічним продовженням земельної реформи стало паювання земель колективної власності в недержавних сільськогосподарських підприємствах, проведена у 1996-1998 роках. Це дало можливість 16450 селянам району стати власниками права на земельну частку (пай). 16088 з них отримали сертифікати на право на земельну частку (пай). Розпочався активний процес оформлення державних актів на право власності на земельну ділянку.

Земля передана у власність чи користування і іншим суб'єктам правовідносин. Право постійного користування землею засвідчується державним актом на право постійного користування землею .

4. Зміст і здійснення особами права приватної власності

Право власності зазвичай визначають через сукупність правомочностей власника, якими він може здійснювати вплив на його власність. У науковій літературі найпоширенішою є визначення так званої тріади правомочностей власника: право володіння, право користування і право розпорядження. Цей набір ще називають “пучком прав власника”. Інші особи, що не є власниками, іноді можуть набувати окремих правомочностей щодо чужого майна. Наприклад, охоронець лише володіє майном, що передане йому на зберігання, а орендар лише користується наданим йому у оренду майном. Однак лише власник має усю сукупність прав на свою власність. Через тріаду правомочностей власника, можна визначити право власності врегульовані законом суспільні відносини щодо володіння, користування і розпорядження майном.

В Росії «тріада» була запропонована М.М.Сперанським і вперше знайшла своє відображення в 1832 р. в с.420 т.Х ч.І Зводу законів Російської імперії. В цивільному законодавстві радянського періоду «тріада» правомочностей також була безпосередньо законодавчо закріплена. Знайшла вона своє відображення і в законодавстві незалежної України, зокрема, в Законі України «Про власність» зазначені правомочності в тій чи іншій інтерпретації містяться в законодавстві більшості країн.

Однак зміст права власності може не обмежуватися лише трьома складовими. У різних наукових концепціях виводиться більша кількість прав, за допомогою яким власник може впливати на своє майно. Наприклад, англійський юрист А. Оноре виділив у сукупності відносин власності дванадцять елементів:

1) право володіння (винятково фізичного контролю над благами);

2) право використання (застосування корисних властивостей благ для себе);

3) право управління (рішення щодо того, хто і як забезпечуватиме використання благ);

4) право на доход (володіння результатами від використання благ);

5) право на капітальну цінність речі, або право суверена (на відчуження, споживання, зміну, знищення блага);

6) право на безпеку (захист, імунітет проти експропріації благ або шкоди з боку зовнішнього середовища);

7) право на заповіт і успадкування (передача благ у спадщину);

8) право на безперечне володіння благом;

9) заборона шкідливого використання (тобто способом, що завдає збитків зовнішньому середовищу);

10) відповідальність у вигляді стягнення (можливість вилучення блага на сплату боргу);

11) залишковий характер (обов'язковість повернення переданих кому-небудь правочинів після закінчення строку);

12) право на процедури й інститути, що забезпечують відновлення порушених правочинів власності.

За підрахунками вчених використання зазначених автором елементів в різних співвідношеннях здатне дати до півтори тисячі варіантів прав власника . На мою думку, звичайно в законодавстві закріпити таку кількість прав власника практично неможливо, а відтак і недоцільно.

Наприклад, у англо-американському праві, ці елементи, сполучаючись між собою різним чином, можуть утворювати більше тисячі варіантів права власності [16]. Отже, якщо не відштовхуватися лише від трьох правомочностей, визначених у тріаді прав власності, тобто володіння, користування і розпорядження, можна дати загальну дефініцію права власності наступним чином. Право власності - це право найбільш повного панування над власним майном. Це право санкціоноване державою у законодавстві.

Враховуючи традиції законотворення в Україні, вважаємо, що в нині розроблюваному новому Цивільному кодексі України достатньо застосування випробуваної часом тріадної формули правомочностей власника, якою в принципі можуть бути охоплені будь-які конкретні прояви цих традиційних правомочностей. Водночас необхідно визнати, що застосування законодавцем методу тріадних правомочностей власника не дає повного уявлення про реальний зміст суб'єктивного права власності. Тому в юридичній літературі з метою уникнення цього недоліку дослідники прагнули доповнювати «тріаду» вказівками про здійснення й правомочностей «своєю владою і в своєму інтересі» (А.В.Венедиктов), «на свій розсуд» та ін. Безумовно, такі доповнення до «тріади» вдало визначають абсолютний характер права власності, утверджують повне панування власника над належною йому річчю, хоча й не завершують характеристику сутності суб'єктивного права власності.

Кожна з правомочностей має своє призначення.

Володіння означає фактичне перебування майна під впливом особи, що володіє (володільця), його контроль, та фізичне утримування речей. Право володіння у суб'єктивному розумінні є закріплена у відповідних нормах права можливість фактичного володіння річчю: фізичного або господарського, оскільки однаково володіє річчю той, хто утримує її фізично (наприклад, має книгу у портфелі), а також той, хто має змогу впливати на цю річ (наприклад, власник житлового будинку не може володіти ним у фізичному розумінні, але він здійснює правомочність володіння внаслідок того, що має змогу впливати на цю річ за своїм інтересом).

Цивільне законодавство передбачає володіння законне і незаконне. Якщо особа здійснює володіння на законних підставах, таке володіння визнається законним, або титульним. Титульне володіння передусім належить самому власникові майна. Проте як елемент інших майнових прав воно може належати також іншим особам, зокрема наймачеві, орендареві при наймі чи оренді майна, комісіонеру при здійсненні договору комісії або охоронцеві на підставі договору схову. Таке право може надаватися не лише на підставі договірних відносин (найму, комісії, підряду, схову тощо), а й у результаті адміністративного акта (наприклад, відповідно до розпорядження органів опіки і піклування), воно може виникнути і на підставі прямої вказівки закону (наприклад, якщо йдеться про знахідку, безхазяйне майно, бездоглядну худобу).

Разом з тим право володіння власника відрізняється від права володіння інших осіб -- титульних володільців, оскільки власник здійснює цю правомочність, як правило, у сукупності з іншими -- правом користування і розпорядження. Крім того, власник робить це незалежно від інших осіб. Щодо титульних володільців, то вони мають узгоджувати свої дії з власником або здійснювати володіння на підставі договору, адміністративного акта, закону.

У деяких випадках титульний володілець може мати не тільки право володіння, а й інші правомочності, зокрема володіння і користування при наймі та оренді, володіння і розпорядження при комісії тощо. *

Вище зазначалося, що всі три правомочності водночас можуть у певному обсязі належати лише власникові. Тому його титульне володіння є первинним, а будь-яке інше (придбане від власника на підставі договору або за інших правових підстав) -- похідним.

Поряд із титульним, або законним, володінням існує володіння без будь-яких правових підстав, тобто незаконне. Якщо особа, яка володіє майном без правових підстав, не знає і не повинна знати про його незаконність, таке володіння є добросовісним незаконним володінням. Якщо володілець майна знає або повинен знати про незаконність свого володіння, воно називається недобросовісним незаконним володінням. Наприклад, якщо особа знайшла чужу річ і не передала її відповідним органам (міліції, адміністрації установи або підприємства, де річ знайдено, чи виконавчому комітету сільської або селищної ради народних депутатів), вона має бути визнана недобросовісним незаконним володільцем. Інша справа, коли громадянин придбав у комісійному магазині річ, яку було вкрадено у власника. Набувач такого майна є незаконним, але добросовісним володільцем.

Право користування - є юридично закріпленою можливістю отримання корисних властивостей із речей. Це право є невід'ємною складовою “пучка прав власника”, хоча у цивілістиці є декілька можливостей для користування чужим майном. Серед них такі права як: сервітут, емфітевзис, суперфіцій, узус, узуфрукт. Характерною особливістю права користування чужими речами є можливість їх захисту, у тому числі і від власника майна, що встановлює ст.396 ЦК. Детальна увага земельним сервітутам приділяється у 16 главі Земельного кодексу України. Користування майном не може шкодити правам інших осіб. Не є допустимим зловживання цією правомочністю власника. “Власність зобов'язує. Власність не повинна використовуватися на шкоду людині і суспільству”, сказано у 13 ст. Конституції України.

Право користування в об'єктивному значенні -- це правові норми, які встановлюють порядок вилучення корисних властивостей речей для задоволення потреб власника чи інших осіб.

Право користування у суб'єктивному значенні -- це закріплена нормами права можливість вилучення корисних властивостей речі для задоволення потреб власника чи інших осіб.

Право користування нерозривно пов'язано з правом володіння. Без володіння, тобто без фактичного утримання речі, не можна добути з неї корисні властивості і тим самим використати її для задоволення потреб. Проте власник може використати своє майно не лише для задоволення своїх особистих потреб. Закон України "Про власність" (ст. 4) закріплює за ним право використовувати належне йому майно для здійснення будь-якої діяльності, у тому числі господарської, за умови, що ця діяльність не суперечить закону. Це право реалізується колгоспами і кооперативами, іншими суб'єктами, коли вони, використовуючи належні їм споруди, устаткування, матеріали, організують виробництво продукції.

В умовах радикальної економічної реформи значно розширено можливості будь-якого власника щодо господарського використання його майна. Громадяни можуть створювати сімейні об'єднання (трудові господарства), приватні підприємства і використовувати господарські будівлі, машини, установи, устаткування, сировину й матеріали, вести самостійне господарство, виготовляти продукцію як для особистих потреб, так і для реалізації її іншим особам.

Значно зростає роль селянського (фермерського) господарства у питаннях забезпечення населення сільськогосподарською продукцією, взагалі продуктами харчування. Разом з колективними сільськогосподарськими підприємствами, орендними господарствами, сільськогосподарськими кооперативами селянські господарства виробляють сільськогосподарську продукцію і користуються нею на свій розсуд.

Як і володіння, користування буває законним і незаконним. Законним користувачем може бути не лише власник, а й інші особи, яким це право належить на правових підставах.

Відповідно до п. 2 ст. 6 Закону України "Про власність" (ст. 133 ЦК України) власникові належить право на результати господарського використання майна (продукцію, плоди, доходи), якщо інше не передбачено законом або договором.

Закон України "Про власність" (ст. 22) визначає, що продукція орендаря, вироблена ним з використанням орендованого майна, а також одержані ним доходи стають його власністю. У власності орендаря залишаються також зроблені ним поліпшення, якщо вони можуть бути відокремлені від майна без заподіяння йому шкоди. Таке правило застосовується на підставі ст. 27 Закону України "Про оренду державного та комунального майна", якщо інше не передбачено у самому договорі оренди. Якщо йдеться про вдосконалення, які не можуть бути відокремлені від майна, орендар має право на компенсацію за витрати за умови, що він зробив їх за свій рахунок і за згодою власника майна.

Право користування майном належить наймачеві при укладенні договору побутового прокату, але при цьому воно повинно здійснюватись лише відповідно до призначення цього майна.

Отже, право користування, як і право володіння, може належати не лише власникові, а й іншим особам за різних правових підстав, зокрема численних цивільних договорів. Зауважимо, що власник у здійсненні права користування належним йому майном обмежений лише загальними межами закону, а правомочності інших користувачів з користування майном мають ще й спеціальні обмеження -- або встановлені власником, або такі, що випливають з призначення майна чи статутних завдань користувача.

Право розпорядження - це юридично закріплена можливість вирішувати подальшу долю речей. Тобто власник має право продати, обміняти, подарувати, передати у спадок, будь-яким іншим способом відчужувати майно, або навіть знищити його. Право розпорядження є визначальним у “тріаді” прав власника. На відміну від володіння і користування, право розпоряджатися майном у повному обсязі належить лише його власнику. Винятком із цього правила є лише випадки, коли держава може розпоряджатися чужим майном за деяких умов, встановлених законодавчо: націоналізація, конфіскація, реквізиція [18, 20].

Право розпорядження в об'єктивному розумінні є сукупністю правових норм, з допомогою яких закріплюється можливість визначити юридичну чи фактичну долю речі (майна).

Право розпорядження у суб'єктивному розумінні -- це закріплена у нормах права можливість визначити юридичну чи фактичну долю майна.

Якщо вищевикладені правомочності володіння і користування можуть належати не лише власникові, а й іншим особам, то право розпорядження належить, як правило, лише власнику. Винятки становлять випадки примусового вилучення майна у власника (націоналізація, конфіскація, реквізиція, примусовий продаж тощо).

Право розпорядження власник реалізує через можливість припинити або обмежити належне йому право власності. Наприклад, укладаючи договір оренди, власник на встановлений строк передає право володіння і користування своїм майном, його окремою частиною чи певною річчю іншій особі -- орендареві. Тим самим власник на цей час обмежує своє право власності, немов би розподіляючи правомочність з володіння, користування і розпорядження майном між різними особами.

Інший приклад. Власник майна може припинити своє право власності шляхом укладення певних цивільних договорів: купівлі-продажу, поставки, міни, дарування, позики. Тим самим припиняються одні правовідносини власності і встановлюються інші, де новим власником стає його контрагент за договором: покупець -- при договорі купівлі-продажу, поставці, міні, обдарований -- при даруванні, позичальник -- при позиці.

Наведені приклади свідчать про засоби визначення юридичної долі речі, коли власник з допомогою угод впливає на юридичний стан належного йому майна.

У літературі справедливо зазначається, що акт розпорядження майном, який здійснюється власником щодо належної йому речі, завжди є юридичним актом. Навіть знищення або викидання майна власником є розпорядженням юридичного характеру, оскільки це односторонній правочин, відповідно до якого власник навмисно припиняє своє право власності на певну річ. Навмисно знищуючи річ або викидаючи її, власник здійснює односторонню угоду у формі конклюдентних дій -- саме з цими діями пов'язано припинення права власності.

У деяких випадках розпорядження майном обмежено законом. Наприклад, відповідно до ст. 136 ЦК України у громадянина, який не забезпечує схоронності належного йому майна, яке є пам'яткою історії і культури, це майно може бути викуплено державою. Якщо цей громадянин не дає згоди на викуп, то за позовом відповідних органів суд може вилучити його у власника.

Отже, право вільного розпорядження майном може бути у випадках, встановлених законом, обмежено в інтересах суспільства.

Як і право володіння та користування, право розпорядження може належати не лише власникові, а й передаватися за договором іншій особі. Наприклад, на підставі договору комісії комісіонер набуває права володіння і розпорядження майном, переданим йому власником з метою здійснення з ним однієї чи кількох угод. Таким чином, сама конструкція цього договору передбачає, що можливість розпорядження переданим майном має перейти до комісіонера. Але у цьому випадку всі три правомочності у комісіонера не виникають: він може лише володіти і розпоряджатися майном відповідно до умов договору з власником майна (комітентом), але використовувати майно комісіонер не має права.

Правомочності з володіння, користування та розпорядження тісно пов'язані одна з одною, але разом вони виникають тільки у власника майна і в узагальненому вигляді визначають всі численні дії, які може здійснити з належним йому майном власник. Тобто "тріада" правомочностей з володіння, користування та розпорядження у сукупності є універсальною юридичною формою, яка охоплює всі можливі дії, дозволені законом щодо майна, і у повному обсязі розкриває зміст права власності.

Висновок

Приватна власність - форма власності, за якою засоби виробництва, продукти праці, інші предмети належать окремим приватним особам або групам осіб.

Право приватної власності як інститут сучасного цивільного права встановлює різноманітність форм власності і відповідно рівні умови господарювання, не передбачаючи будь-яких привілеїв для жодної з цих форм. Такий підхід має закріпити модель власності, яка відповідатиме рівневі розвитку виробничих сил у країні, забезпечуватиме належні темпи дальшого розвитку з урахуванням необхідності перебудови структури виробництва і стимулюватиме максимальне задоволення соціально-економічних потреб суспільства в цілому і кожного громадянина зокрема.

Становлення права приватної власності в Україні відбувається за допомогою сукупності заходів: змін до існуючого законодавства, прийняття нових нормативно-правових актів, легалізації існуючих правовідносин з приводу власності, розширення кола юридичних інститутів, що можуть діяти у ринковій економіці.

Я дослідила, що розширилися обставини виникнення права приватної власності. Особливо бурхливо в нашій країні відбувається приватизація. На думку Сергія Козинського, вона повинна відповідати логіці консервативного підходу. А це, у свою чергу, передбачає її відповідність не тільки цілям здійснення практики роздержавлення, а й механізмам реформаторської діяльності.

Список використаних джерел та літератури

приватне право власність

1. Конституція України. // Відомості Верховної Ради України від 23.07.1996 - 1996 р., № 30, стаття 141

2. Житловий Кодекс Української РСР (редакція вiд 01.01.2007). Кодекс вiд 30.06.1983 № 5464-X // Відомості Верховної Ради УРСР вiд 12.07.1983 - 1983 р., № 28, стор. 573

3. Земельний кодекс України (редакція вiд 01.01.2008). Закон від 25.10.2001 № 2768-III // Відомості Верховної Ради України вiд 25.01.2002 - 2002 р., № 3, стаття 27

4. Кодекс законів про працю України (редакція вiд 01.01.2008). Закон від 10.12.1971 № 322-VIII // Відомості Верховної Ради УРСР вiд 17.12.1971 - 1971 р., № 50, стор. 375

5. Цивільний кодекс України (редакція вiд 14.06.2007). Закон вiд 16.01.2003 № 435-IV // Відомості Верховної Ради України вiд 03.10.2003 - 2003 р., № 40, стаття 356

6. Закон України “Про господарські товариства” вiд 19.09.1991 № 1576-XII // Відомості Верховної Ради України вiд 03.12.1991 - 1991 р., № 49, стаття 682

7. Закон України “Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців” вiд 15.05.2003 № 755-IV // Відомості Верховної Ради України вiд 08.08.2003 - 2003 р., № 31, стаття 263

8. Закон України “Про об'єднання громадян” вiд 16.06.1992 № 2460-XII // Відомості Верховної Ради України вiд 25.08.1992 - 1992 р., № 34, стаття 504

9. Закон України “Про приватизацію державного майна” вiд 04.03.1992 № 2163-XII // Відомості Верховної Ради України вiд 16.06.1992 - 1992 р., № 24, стаття 348.

10. Постанова Верховної Ради України “Про право власності на окремі види майна” від 17 червня 1991 року (з наступними змінами та доповненнями) // Відомості Верховної ради України. - 1992. - №35. - Ст. 517.

11. Постанова Пленуму Верховного Суду України “Про практику застосування судами законодавства, що регламентує право власності громадян на жилий будинок” від 4 жовтня 1991 року № 7 із змінами, внесеними постановою Пленуму від 25 грудня 1992 року №13 // Бюлетень законодавства і юридичної практики України. -1995. - №1.

12. Закон України “Про власність” (втратив чинність) вiд 07.02.1991 № 697-XII // Відомості Верховної Ради УРСР вiд 14.04.1991 - 1991 р., № 20, стор. 249

13. Конституція (Основний Закон) України (УРСР) (втратив чинність), Закон вiд 20.04.1978 № 888-IX // Відомості Верховної Ради УРСР вiд 11.07.1978 - 1978 р., № 18, стор. 268

14. Цивільний кодекс Української РСР (втратив чинність) вiд 18.07.1963 № 1540-VI // Сайт ВР України. http://zakon1.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi?nreg=1540-06

15. Большой юридический словарь /[В.А.Белов, В.В.Бойцова, Л.В.Бойцова и др.]; Под ред.: А.Я.Сухарев, В.Е.Крутских . -2-е изд., перераб. и доп. -- М. :ИНФРА-М, 2003.

16. Галунько В. Власність як юридична та економічна категорія, об'єкт протиправного посягання. // Журнал “Персонал”. Вид. МАУП №9/2006 за вересень 2006 р.

17. Економічна теорія. Воробйов Є.М., Гриценко А.А., Кім М.М., Лісовицький В.М. -Х.: -ФОП Чиженко С.Ю., 2006. -396 с.

18. Заіка Ю.О. Право власності. спадкове право: Навчальний посібник / Ю.О. Заіка, В.М. співак. - Київ: Наукова думка, 2000 р. - 152 с

19. Ковальчук А. Хто відпустить землю в ринок // Газета “Економічні відомості”. №176 (709) від 10 жовтня 2007 р.

20. Мичурин Е.А. Гражданское право в схемах. / Учебное пособие. -Харьков: Юрсвит, 2006. -320 с.

21. Цивільне право України: Академічний курс: підруч.: У двох томах/ За заг.ред. Я.М. Шевченко. -Т.1. Загальна частина. - Концерн “Видавничий Дім “Ін Юре”, 2003. - 520 с.

22. Шульга А.М. Теория государства и права. (Учебное пособие для подготовки к государственному экзамену). -- Х.: НУВД, 2006.

23. Рішення Московського районного суду м. Харкова від 15.01.2007 за справою №2-650/07 (за віндикаційним позовом)

24. Рішення Московського районного суду м. Харкова від 22.01.2007 за справою №2-11/07р. (за негаторним позовом).

25. Популярна юридична енциклопедія

Размещено на Allbest