Право на чужі речі

Размещено на http://www. allbest. ru/

Міністерство освіти і науки, молоді та спорту України

Київський національний торгівельно-економічний університет

Кафедра комерційного права

КУРСОВА РОБОТА

на тему: «Право на чужі речі»

студентки III курсу групи 6-с ФЕМП

заочної форми навчання

освітньо-кваліфікаційного рівня «бакалавр»

професійне спрямування «Комерційне право»

Сивун Ірина Андріївна

Науковий керівник: к. ю. н. доцент

Микитенко Людмила Андріївна

Київ 2011

ЗМІСТ

Вступ

1 Історичні та нормативні аспекти розвитку речових прав

1.1 Виникнення і розвиток речових прав в Україні

1.2 Виникнення і розвиток речових прав в зарубіжних країнах

2 Загальна характеристика прав на чужі речі

2.1 Поняття права на чужі речі

2.2 Характерні ознаки прав на чужі речі

3 Види прав на чужі речі

3.1 Правова характеристика видів прав на чужі речі

3.2 Захист прав на чужі речі

Висновки

Список використаних джерел

Додатки

ВСТУП

Значна частина нашої культурної спадщини іде своїми коренями у творчий дух древніх греків. Римляни у свою чергу зіграли важливу роль у поширенні давньогрецької культури. Схиляючи перед давньогрецьким мистецтвом, філософією і науками, вони сприйняли їх і передали європейському середньовіччю. Однак, Рим вніс істотний вклад у європейську цивілізацію, створивши римське право». Римське право займає особливе місце в історії права. «Тисячолітня історія римського права являє собою унікальну історико-методологічну модель». Характерною рисою римського права є те, що воно існувало після розпаду тієї держави і переродження того народу, що дав йому перше життя. Інтерес до вивчення римського приватного права обумовлений, насамперед, тим, що це право виступило прабатьком сучасного цивільного права. Це цивільне право в його історичному розвитку.

Актуальність теми. Вдосконалення відносин власності в Україні пов'язане зі створенням системи речових прав. Така система запропонована у ЦК України (Книга третя). Слід зазначити, що структура системи речового права майже не зазнала змін з часів Риму і є нині практично однаковою для всієї континентальної системи права, хоча зміст її речових прав, безумовно, певною мірою відрізняється від римських положень. До вказаної структури, крім права власності та права володіння, входить досить велика і важлива категорія, яка має назву «права на чужі речі» і відома ще з часів римського права. Слід зазначити, що в ЦК України вказана категорія прав виділена в окремий розділ, що має назву «Речові права на чуже майно». Але цей правовий інститут залишається одним із найменш досліджених у сучасному цивільному законодавстві України.

Мета і задачі дослідження. Основна мета курсової роботи - це дослідження новітнього явища цивільно-правових відносин, яким є речове право на чуже майно, а також його удосконалення з врахуванням первісного досвіду його застосування в юридичній практиці. Мета дослідження нерозривно пов'язана з охороною і захистом не тільки речових прав на чуже майно, а й з узгодженням їх з правом власності на це майно. Виходячи із загальної мети дослідження, визначені наступні завдання дослідження: визначити поняття «речові права», сформувати його основні ознаки, обґрунтувати співвідношення між ним та правом власності; проаналізувати історичний досвід розвитку цього інституту. Оскільки речові права закріплюються не тільки в ЦК України, а й в інших законодавчих актах, останні мають бути проаналізовані на предмет їх узгодженості із загальними положеннями нового ЦК України, а потім - приведені у відповідність. Встановити особливості найбільш поширених підстав виникнення і припинення речових прав.

Об'єктом курсової роботи є правовідносини, які складаються на межі права власності на майно та інших речових правах на це майно, що виникають у процесі правомірного обмеження права власності, а також у зв'язку з правопорушеннями, що мають місце у судовій практиці.

Предметом курсової роботи є речові права на чуже майно як особливий інститут цивільного права, який відтворює різноманітність прав та обов'язків суб'єктів на одне й те саме майно, а також потребує гарантування охорони та захисту порушених чи оспорюваних прав.

Методи дослідження, які були використані при дослідженні обраної теми. В основу дослідження покладено системно-структурний метод, що базується на одночасному аналізі положень найближчих правових дисциплін: цивільне, земельне і господарське право, а також зв'язку між нормами матеріального і процесуального права. Порівняльний метод використовувався для визначення співвідношення права власності та прав на чужі речі.

1 ІСТОРИЧНІ ТА НОРМАТИВНІ АСПЕКТИ РОЗВИТКУ РЕЧОВИХ ПРАВ

1.1 Виникнення і розвиток речових прав в Україні

Радянське законодавство розглядало інститут володіння як складову частину права власності, інших майнових прав, що виникають у силу закону чи угоди i передбачають перехід володіння. Зазначена норма охороняла титульне володіння. Воно захищалося від порушень з боку третіх oci6, у тому числі i власника за допомогою віндикаційного i негаторного позовів. Але невідомо з яких причин зараз зазначена норма виключена з діючого Цивільного кодексу України. Навпаки, у Проекті Цивільного кодексу створена окрема глава, присвячена володінню. Увага законодавця акцентована на захисті володіння. І це є правильним, оскільки сучасний розвиток цивільного, торгового обороту в нашій державі, установлення нових форм господарювання передує іноді законодавчому процесу.

Введення в наше законодавство розвитого інституту володіння буде сприяти поширенню захисту суб'єктивних прав особи.

Нашим законодавством передбачається установити інститут закупівельної давнини. Але він стосується поки що тільки права власності. Необхідність установлення його для прав на чужі речі, можливо, також має сенс, оскільки такі права, як право проходу, проїзду через сусідню ділянку, користування колодязем i інші сервітути, поки існують у виді звичаїв i можуть бути в будь-який час припинені власником ділянки. Отже, розвиток економіки в напрямку децентралізації, роздержавлення i приватизації державного майна сприяло відродженню багатьох цивільно-правових інститутів, у тому числі іституту речових прав. Першими кроками в цьому напрямку стали законодавчі зміни відносно права власності, а саме: збільшення об'єктів індивідуальної власності громадян (надання можливості громадянам мати у власності засоби виробництва, квартири, житлові будинки без кількісних обмежень, інше майно споживчого і виробничого призначення, цінні папери і т. п.), Закон України «Про власність», Закон «Про зміни і доповнення до Цивільного кодексу України» від 16 грудня 1993 року, визнання за юридичними особами недержавного сектора економіки права власності на своє майно, приватизація майна державних підприємств і квартир державного житлового фонду. На реформування відносин власності були спрямовані численні нормативні акти. Найбільш важливим досягненням стало законодавче закріплення права приватної власності (Закон «Про зміни і доповнення до ЦК України») і, що саме головне, включення в коло об'єктів приватної власності громадян такого важливого засобу виробництва, як земля (Закон України «Про форми права власності на землю». Земельний кодекс України). У Проекті Цивільного кодексу України не існує вже поняття колективної власності, навколо якого були розбіжності, тому що воно не в змозі відбити суть відносин, що повинні були регулюватися за допомогою його норм. Замість зазначеного поняття використовується приватна власність юридичних осіб, об'єднань громадян, професійних, релігійних і інших громадських організацій, що є юридичними особами [5, С.362].

Однак використання в законодавстві терміна приватна власність викликало багато суперечок серед вчених-правознавців і виявило деякі негативні точки зору. Так, Є. Суханов вважає, що зазначене поняття є не юридичним, а цілком політекономічним, внаслідок чого вносить у правове регулювання тільки плутанину і протиріччя. «У нормальному розумінні, -пише він, - «приватна власність» визначає тільки протилежність державної (публічної) власності, тобто підкреслює приналежність майна фізичним і юридичним особам, і не несе якого-небудь ідеологічного навантаження. У політекономії під «приватною власністю» розуміється не тільки приналежність майна одній особі (громадянину), а приналежність йому «засобів виробництва», причому тих, котрі він не в змозі використовувати без залучення найманої праці (що автоматично визначається як експлуатація). Це є не юридичний, а чисто ідеологічний підхід, і він непридатний для правового аналізу, оскільки не має юридичного змісту. « Потрібно відзначити, що сучасна концепція права власності в США й інших західних країнах не робить розходжень між механізмом регулювання приватної, державної, колективної й іншої форм власності. Діє єдиний механізм здійснення права власності, що забезпечує рівність усіх форм власності.

Необхідність прискорення процесу економічних перетворень у нашій державі, ліквідація застарілих стереотипів мислення, необхідність у встановленні меж втручання держави в приватну сферу власників пояснює і виправдовує існування в законодавстві приватної власності. Це можна вважати перемогою нового суспільного ладу над старим. Напевно, більш удосконалене цивільне законодавство і відповідні економічні відносини в найближчому часі не будуть мати необхідності в ідеологізації категорії власності.

Право власності в демократичній, правовій державі є не тільки однією з форм вираження волі і права людини, вона також створює цивілізовану основу для розвитку волі і права. Такому розвитку буде сприяти не тільки право власності, але і весь інститут речевих прав взагалі [6, С.214].

Натуральному господарству феодальної Європи римський інститут речевих прав був не потрібний. Глосатори створили вчення про розщеплене право власності (dominium diuisum) для регулювання ленних феодальних відносин, зв'язаних із землею. Вони намагалися застосовувати деякі норми римського права, але римському праву такі відносини були невідомі. Після перемоги французької буржуазної революції, основні досягнення якої були закріплені в Декларації прав громадянина і Кодексі Наполеона, одним з найбільш великих перетворень знову стало проголошення права, що захищається державою, індивідуальної власності особи. Інститут речевих прав став поступово заповнюватися іншими речевими правами. Поступово тому, що повне право власності не хотіли обмежувати якими-небудь правами інших осіб. Але життя диктувало свої умови. Багато суспільних відносин, що існують в умовах розвитого обміну і торгово-грошових відносин, вимагали регулювання за допомогою норм, що встановлюють права абсолютного характеру.

Таким чином, речеві права продовжують існувати в цивільному праві багатьох країн світу і терплять зміни з метою удосконалення регулювання відповідних суспільних відносин.

Що стосується нашого цивільного права, то його підпорядкованість навчанню К. Маркса звела нанівець необхідність існування інституту речевих прав.

Безумовно при дослідженні розвитку і змін суспільно-економічної формацій протягом сторіч відношення людей до речей можна розглядати тільки в їх сукупності, тобто як виробничі відносини з метою визначення характерних для тієї чи іншої формації ознак.

Така думка була цілком економічною і не залишала місця для суб'єктивних речевих прав, а виходить, і приватного права, оскільки такі «виробничі відносини» влада політична може врегулювати тільки за допомогою норм публічного права. Власність на основні засоби виробництва для удосконалення такого регулювання повинна бути суспільною, соціалістичною [9, С.187].

Потрібно, подякувати богатьом нашим цивілістам, що у складних умовах панування марксистського вчення намагалися мати іншу думку про сутність таких відносин. Зокрема, А. В. Венедіктов, розглядаючи у своїй роботі «Державна соціалістична власність» відносини власності, оголошує власністю «право суб'єкта користатися приналежним йому майном своєю владою й у своїх інтересах». Зазначену думку підхопили й доповнили інші наші вчені (С.Н. Братусь, В.А. Рахмилович, Ю.К. Толстой ін.). Так, С.Н. Братусь пише: «Право власності передбачає існування різниці між «моїм» і «твоїм», «своїм» і «чужим». І далі: «Власність як вольове відношення - це стан присвоенности (приналежності) речі (засобів виробництва, його результатів)», - а не процес присвоєння (як вважав К. Маркс й ін.).

Але усе-таки відмовитися від підпорядкованості економічним поглядам марксистсько-ленінської теорії радянська цивілістика була не в змозі. «Якщо при визначенні суб'єктивного права власності акцентувати увагу на діях, що суб'єкт права власності може здійснювати у відношенні приналежних йому речей, то це буде дослідженням відносин людини до речей, а не відносин власності», - вважає сучасний правознавець Є.І. Гена. Деякі автори (Д.Ш. Генкін, А.А. Рубанов, Є.А. Суханов) прямо визнають «тріаду» повноважень власника фактичним відношенням власника до приналежного йому майна. Виправдується така думка тим, що «тріада» повноважень власника може належати і не власнику, при збереженні права власності на передане майно. У такому випадку за власником залишається деякий правий згусток, так званий nudum jus власності. Зазначений згусток права є нічим іншим, як суб'єктивним правом власника вимагати повернення своєї речі в належному стані після припинення іншого права на цю річ. Речеве право власника чи іншого владника не можна вважати фактичним відношенням до приналежного йому майна, оскільки воно захищено від порушення силою державної влади. Право (як юридичні відносини) - це природні відносини, що захищаються авторитетом державної влади. Фактичне користування власника чи іншого владника приналежним йому майном є реалізацією суб'єктивного речевого права на це майно.

Більшість теоретиків радянського і пострадянського цивільного права вважають суб'єктивні права, поряд з кореспондуючими їм обов'язками, змістом цивільних правовідносин. Тобто субєктивне цивільне право може існувати тільки в правовідносинах як міра можливого поводження суб'єкта в його відносинах з іншими (зобов'язаними) особами у відношенні до тих чи інших матеріальних чи нематеріальних благ. Зазначене відображення сутності суб'єктивного права підходить тільки до відносних прав, тобто до зобов'язальних, у яких праву вимоги одного конкретного суб'єкта відповідає обов'язок іншого конкретного суб'єкта. Що стосується речових прав, то навряд чи можна вважати їх елементом правовідносин, хоча б і абсолютних. Виходячи з того, що суб'єктивне право - це завжди право на будь-який об'єкт, що має визначену цінність у матеріальному, моральному, політичному чи інших відношеннях, вірніше буде приєднатися до думок, висловлюваних Строговичем, Генкіним, Братусем. Ці вчені вважають абсолютні правовідносини штучною конструкцією, що стає непотрібною за умови визначення абсолютних прав як існуючих поза конкретними правовідносинами. Абсолютні права здобуваються особою в конкретному правовідношенні (наприклад, при купівлі-продажу), але по закінченні правовідносини суб'єктивне право належить даній особі поза зазначеними правовідносинами і будь яких інших правовідносин, отже, воно не є більше елементом правовідносин, хоча і належить даній особі. Зазначене право може знову увійти до складу правовідносини і стати її елементом, коли в силу юридичного факту виникає нове правовідношення (наприклад, при продажі, даруванні), але при його припиненні суб'єктивне право знову буде належати особі поза правовідносини і знову не буде елементом правовідносини. У «абсолютних правовідносинах» суб'єкт права не знає і не може знати зв'язаних з ним правоотношенням суб'єктів, що несе обов'язки стосовно нього, і не знають, не зобов'язані і не можуть знати про його існування. Поняття правовідносина є тут недоцільним [8, С.231].

Речеві права абсолютні. Вони мають захист проти всіх і кожного, їм належать деякі властивості, що впливають на інтереси третіх осіб, той чи інший характер речевих прав відображається на всьому цивільному обороті. У зв'язку з зазначеним необмежена різноманітність речевих прав є неприпустимою. До цього висновку вже давно прийшли всі законодавчі системи континентального права. Найбільш конструктивні норми Цивільного кодексу Японії, що прямо визначають недійсними угоди, спрямовані на встановлення інших, не передбачених законом речевих прав, і угоди, що допускають інший в порівнянні з оголошеним у законі зміст речевих прав.

В українському законодавстві ще тільки планується введення деяких інших, відмінних від права власності речевих прав у комплексний нормативний акт - новий Цивільний кодекс України. У його проекті передбачений окремий розділ з назвою «Речеве право», де виділені загальні положення зазначених вище особливостей речевого права.

Такі окремі розділи існують у деяких цивільних кодексах інших країн, що прийняли німецьку пандектну систему.

Види речевих прав установлюються законом. Найменша їх кількість існувала в римському праві. Але всі категорії речевих прав визнаються законодательством систем континентального права і зараз загальні положення зазначених вище особливостей речевого права.

Такі окремі розділи існують у деяких цивільних кодексах інших країн, що прийняли німецьку пандектну систему.

Види речових прав установлюються законом. Найменша їх кількість існувала в римському праві. Але всі його категорії речових прав визнаються законодавством системи континентального права і зараз.

1.2 Виникнення і розвиток речових прав в зарубіжних країнах

У країнах континентальної правової системи правові норми, що регулюють майнові відносини, виділяються в цивільних кодексах як самостійні та групуються в два розділи: речове право і зобов'язальне право. У певних своїх проявах речове право цих країн схоже, однак існують і дуже суттєві відмінності. Особливостями речового права країн континентальної цивільно-правової системи вважаються: тісний зв'язок цивільного й публічно-правових елементів у регулюванні відносин власності, що має загальні риси та зміст незалежно від правового становища власника; чітке розмежування речових і зобов'язальних правовідносин; особливий підхід до функцій і видів володіння, яке розглядається не тільки як одна з правомочностей власника, але і як окремий правовий інститут; прагнення законодавця докладно врегулювати стан приналежності речі суб'єкту, способів захисту цього стану. Речові права в цій системі поділяють на дві великі групи:

1) право власності як повне приєднання речі до майна суб'єкта (найменш обмежене право);

2) обмежені речові права (права на чужі речі). У країнах із некодифікованим цивільним правом речового права як системи норм немає; немає й розподілу на права на свої і чужі речі, оскільки до всіх застосовується термін «право власності». У джерелах права зарубіжних країн немає легального визначення речового права, але воно сформульоване в доктрині, яка розглядає його як сукупність норм, що регулюють такі майнові відносини, у яких управомочені особи можуть здійснювати свої права на майно (річ) незалежно від позитивних дій інших осіб. До інституту речового права належать норми, спрямовані на те, щоб закріпити за управомоченою особою можливість володіти майном і користуватися ним незалежно від дій інших осіб. [13, С.242].

Суб'єктивні права, які виникають відповідно до норм речового права, називають речовими правами. Майно (річ), що належить на праві власності певній особі, може стати також об'єктом її зобов'язальних відносин, які виникають з укладених нею угод (купівлі-продажу, підряду, оренди, позики, застави та ін.) або з фактів заподіяння шкоди цьому майну. Речові права відрізняються від прав зобов'язальних передусім тим, що вони завжди безпосередньо передбачені нормами даної національної системи цивільного права, яка закріплює виключний перелік речових прав, особа не може за власною волею створювати будь-які інші різновиди цих прав. Речові права за характером своєї дії належать до так званих абсолютних прав, тоді як зобов'язальні - до відносних; об'єктом речового права завжди є індивідуально визначена річ. Власник та інші носії речових прав можуть розраховувати на утримання усіма іншими від вчинення дій, що перешкоджають здійсненню приналежних їм правомочностей; усі інші учасники правовідносин протистоять носію речового права як зобов'язані суб'єкти. Абсолютний характер речових прав виявляється й у праві слідування та праві переваги. Право слідування полягає в тому, що речеве право слідує за річчю при переході права власності на неї до інших осіб. Унаслідок права слідування засновані власником сервітут чи право застави продовжують існувати щодо речі й після переходу її до іншого власника. Разом з тим, іноді таку властивість слідування мають і зобов'язальні права. Так, орендар нерухомості зберігає право користування річчю, яку продано орендодавцем третій особі до закінчення строку дії договору оренди. Суть права переваги полягає в тому, що володілець речових прав у здійсненні свого права одержує перевагу перед учасником зобов'язальних правовідносин. Наприклад, за наявності декількох кредиторів, що звертають стягнення на річ, пріоритет надаватиметься тому з них, який має заставне право на цю річ, тобто він може задовольнити свої вимоги в першу чергу. Хоча з цього правила є винятки: усім країнам відомі так звані привілейовані зобов'язальні права, які мають перевагу над речовими в разі колізії з ними. У романо-германському цивільному праві центральним у системі речових прав є право власності, яке характеризується повнотою всіх можливих правомочностей носія цього права (власника) щодо майна. Обмежені (інші речові права) - це різні за своїм змістом так звані права на чужі речі, тобто речі, які належать на праві власності іншим особам. Ці права закріплюють за їхніми носіями окремі правомочності, які належать до правомочностей власника, однак не позбавляють останнього права власності на дану річ. Такими правами є право володіння, узуфрукт, право користування (узус), сервітути, емфітевзис, застава та ін. Їх існування обумовлене специфічним «розчленуванням» («розщепленням») права власності (виділення з нього тих чи інших правомочностей. В англо-американському праві поняття речового права відрізняється від аналогічного у континентальній системі права. Йому за змістом відповідає поняття права власності. У цій цивільно-правовій системі існує основне речове право, яке є аналогічним до континентального права власності (ownership), та інші речові права, які, по суті, схожі з правами на чужі речі в романо-германській системі права. В юридичній літературі, зокрема, розрізняють: безумовне право володіння та власності (право власності); орендне володіння (оренда за договором); утримання, що слугує (сервітут); довічне володіння (узуфрукт); право строкового утримання заставодержателя (застава) [12, С.308].

Окремо можна виділити питання становлення і розвитку речового права (а саме сервітуту, яким на даний час досить часто користується наша держава), що досить ярко висвітлено в Додатку 1/

2 ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА ПРАВ НА ЧУЖІ РЕЧІ

2.1 Поняття права на чужі речі

«Поряд із правом власності і володінням, у римському праві визнані спеціальні речові права, суб'єкти яких знаходяться в безпосередньому зв'язку з річчю і здатні у визначеному відношенні усунути будь-як третє обличчя. На відміну від власності спеціальне речове право має свої предметом не річ, як таку, а її окрему функцію». Ця функція може полягати в тім, що сам власник не здатний нею скористатися (наприклад, об'єкт сервітутного права), або подібна функція може бути елементом повноважень власника (право чи користування право витягу плодів), у зв'язку з чим сам власник робить правомірно обмежений у своїх правах доти, поки спеціальне речове право, що обтяжує річ не буде знято, а право власності цілком не відновитися. Як відзначав юрист Гай: «але саме право спадкування, право користування з користю, зобов'язальне право вважаються res incorporales, тобто безтілесними речами». Таким чином, якщо об'єктом права власності можуть виступати фізичні речі, то об'єктом спеціального права безтілесна річ як право на окрему господарську функцію речі.

«Зіставлення з модельним речовим правом - із правом власності - уплинуло на поширення в цивілістиці трактування спеціальних речових прав як обмежених чи парциарних (часткових), але ці права самокоштовні. Їхня специфіка полягає в тім, що вони не конкурують c правом власності (хоча і можуть обмежувати повноваження власника) і навіть припускають наявність права обличчя на тугіше річ, чому і називаються правами на чужі речі».

Слід зазначити, що в римській класичній юриспруденції термін «права на чужі речі» застосовувався винятково до земельних сервітутів. І тільки в посткласичну епоху коло «прав на чужі речі» розширився [7, С.252].

2.2 Характерні ознаки прав на чужі речі

Права на чужі речі - це самостійні (але похідні від права власності) речові права, які надають особі, котра їх має, можливість безпосереднього користування певним майном для певної мети та у встановлених межах.

Для прав на чужі речі характерні такі ознаки:

1) похідний від права власності характер;

2) абсолютний характер таких прав;

3) слідування «права за речами» (тобто, право на чужу річ пов'язане з певною річчю і без неї не існує. Зміна власника не є підставою для припинення суміжних речових прав);

4) надання суб'єкту суміжного речового права переваги шодо суб'єктів зобов'язального права у реалізації права користування майном;

5) абсолютний захист прав на чужі речі. Права та інтереси особи, яка має речове право на чуже майно, захищаються в тому ж порядку (в тому числі й від власника майна), що й права власника цієї речі (ст. 396 ЦК).

Права на чужі речі із деякими застереженнями можна розділи ти на 2 групи:

1) права користування чужими речами. Це, в основному можуть бути особистими (персональними) і майновими (предіальними). З урахуванням можливості існування начебто подвійного права володіння і користування речами (різними особами, але щодо однієї і тієї ж речі) свого часу виникла теорія «розділеної власності»;

2) права розпорядження чужими речами. До них належить застава, зокрема, іпотека. Суть цього права в тому, що кредитор у випадку невиконання зобов'язання має право реалізації заставленого майна (чужої речі) для задоволення своїх майнових інтересів. Наприклад, іпотека - застава нерухомості - є правом на чуже майно, оскільки, хоча воно і залишається у власності боржника, кредитор-заставо- держатель може витребувати його від будь-якої особи для того, щоб продати та захистити свої інтереси.

Досить детально права на чужі речі врегульовані у ЦК. Зокрема, з прав на чужі речі передбачаються такі інститути, як право користування чужим майном (сервітути), право користування чужою земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб (емфі- тевзис), право користування чужою земельною ділянкою для забудови (суперфіцій), а також право володіння. Сервітут - це право обмеженого користування чужими речами (майном).

Відповідно до традиції, яка була закладена ще в римському праві (або навіть ще раніше - у Греції), сервітути поділяються на земельні і особисті. Суть розподілу полягає в тому, що земельні сервітути встановлюють право користування чужою річчю на користь власника сусідньої ділянки (це, начебто, «відносини між ділянками», оскільки особа власника не має значення), а особисті сервітути встановлюються на користь певної особи (і, отже, припиняються її смертю). [15, С.284].

Емфітевзис - це довгострокове, відчужуване і успадковуване право користування чужою землею з метою сільськогосподарського виробництва. Характерною рисою емфітевзису є вимога використання чужого майна за цільовим призначенням, що складає обов'язок емфітевти (користувача). Суть суперфіцію полягає в тому, що власник виділяє земельну ділянку або її частину в користування суперфіціарію - фізичній або юридичній особі - для будівництва промислових, побутових, соціально-культурних, житлових та інших будов або споруд безкоштовно або за відповідну винагороду. Як і емфітевзис, суперфіцій є довгостроковим, відчужуваним і успадковуваним правом, можливість здійснення якого обмежена використанням за цільовим призначенням. До речових прав на чуже майно ст. 395 ЦК відносить також право володіння, яке за своїми визначальними ознаками не може бути визнаним класичним правом на чужу річ. Проте, враховуючи концепцію ЦК з цього питання, право володіння буде розглянуте серед інших суміжних речових прав. Частина 2 ст. 395 ЦК передбачає, шо законом можуть бути «становлені інші речові права на чуже майно. Таким речовим правом і, зокрема, іпотека - застава нерухомості, космічних і транспортних об'єктів.

3 ВИДИ ПРАВ НА ЧУЖІ РЕЧІ

3.1 Правова характеристика видів прав на чужі речі

У ряді випадків законодавством допускається обмежене користування майном власника з боку інших осіб, що забезпечує невласнику можливість користування чужою річчю в межах, установлених законом (обмежені речові права сервітутного типу). Обмежений характер таких речових прав виражається в том, що вони не охоплюють усіх правомочностей володіння, користування і розпорядження річчю, а стосуються лише деяких з них, або самі правомочності мають суворо обмежений зміст.

Сервітут походить від латинського слова seruire -обслуговувати. Суть його як правового інструмента полягає в тому, що переваги чи недоліки однієї земельної ділянки задовольняються за рахунок сусідньої не на договірній основі, а засобами речевого права. Тому землевласник, вигодами земельної ділянки якою користується власник сусіднього наділу, не може припинити це користування в однобічному порядку. Сервітут - це право однієї особи користуватися річчю чи майном, що належить на праві власності іншій особі в тім чи іншім відношенні чи обсязі, визначеному сервітутом.

Суб'єктами обмежених речевих прав сервитутного типу можуть бути як юридичні особи, так і громадяни, при цьому деякі сервитутные права можуть належати тільки громадянам. Суб'єктом сервитутного права може бути будь-як особа, що у тім чи іншім відношенні користується чужою річчю (майном) на основі сервітуту. Суб'єктом сервитутного обтяження є власник речі чи майна, на яке встановлений сервітут. Ніяка інша особа не може бути обтяжена сервітутом [16, С.297].

Об'єктами сервітутних прав звичайно є не цілі майнові комплекси, а окремі індивідуально визначені нерухомі речі (жилой будинок, інше приміщення, земельна ділянка і т. п.). Сервітутні права громадян звичайно мають не комерційне, а споживче призначення, однак деякі з них, що зокрема мають господарські цілі, мають досить широкий зміст. Такі, наприклад, права землеволодіння, що включають можливість самостійно хазяювати на землі. Сервітути характеризуються специфічними рисами:

1) тривале і постійне користування чужим майном. Одноразове чи тимчасове користування не визнається сервітутом.

2) користування чужою річчю чи майном не в повному обсязі, а лише в якомусь одному чи декількох відносинах (право на прохід і проїзд автомобілем). Сервітут надає обмежене право користування.

3) сервітутне право обмежує право власника, на майно, на яке встановлений сервітут в обсязі, визначеному сервітутом.

4) сервітутне право сильніше права власності (спершу користується суб'єкт сервітутного права, а потім власник обслуговуючої земельної ділянки). Сервітут не заміняє права власності.

5) сервітут надає особі право користування чужим майном безкоштовно.

Сервітути прийнято підрозділяти на земельні (право проходу, проїзду, провозу вантажів, прогону худоби і т. п. по чужій землі; право випасу худоби на чужих лугах, косовиці, право користування водою для поливу, поїння худоби й інших потреб; право прокладки й експлуатації ліній передач, зв'язку, трубопроводів, водоканалів, меліоративних споруджень, доріг і т. д.) і особисті (право користування чужою річчю чи майном в інтересах конкретної фізичної чи юридичної особи (відноситься право на користування чужим майном без витягу доходів (узус), право користування чужим майном з одержанням доходів (узуфрукт).

Земельні сервітути можна підрозділити на два види:

1) сервітути, спрямовані на використання вигод сусідньої земельної ділянки (на прохід, проїзд, провіз вантажів, прогін худоби; сервітути на використання косовиць, пасовищ, водойм, розташованих на чужій землі й інші подібні сервітути);

2) сервітути, спрямовані на використання самої земельної ділянки (права на прокладку й експлуатацію ліній передач, зв'язку, трубопроводів, забезпечення водопоставками і меліорації і т. п).

Узуфрукт - речеве право конкретної особи (узуфруктарія) користуватися й одержувати доходи з чужої неспоживаної речі без зміни її субстанції. Узуфруктарій має право володіти і користуватися чужою річчю в повному обсязі, одержувати від її будь-які доходи як природні, так і юридичні. Узуфрукт можна надавати в користування третім особам за винагороду або без неї. Узуфрукт можливий і без володіння. Він не може відчужуватися і переходити в спадщину, припиняється смертю узуфруктарія. Узуфруктарій зобов'язаний користатися майном сумлінно, з належною турботою. Він не може змінювати річ ні з яких причин, навіть якби така зміна поліпшувала б її. Узуфруктарій несе відповідальність перед власником майна за навмисне чи необережне заподіяння шкоди.

Узус - це речеве право користування чужою річчю (майном) без одержання доходів. Узуарій може лише користатися чужим майном, але не має права на доходи від нього. По суті це не користування, а лише володіння. Однак користування також не виключається, зокрема, узуарій має право користатися плодами речі для задоволення особистих потреб. У той же час він не має права одержувати доходи від речі. Узус відрізняється від узуфрукта значно меншим обсягом прав.

Припиняються сервітути таким же способом, як і виникають. Крім цей сервітут припиняється коли в одній особі з'єднуються власник майна і суб'єкт сервітутного права, також закінченням терміну, на який вони були встановлені. Особисті сервітути припиняються також смертю особи, на користь якого вони встановлювалися.

«Об'єктом узуфрукта, установлюваного за допомогою legatum per vindicationem, могло бути все спадкоємне майно - usus fructus omnium bonorum (узуфрукт на все майно). Сама логіка юридичної конструкції узуфрукта припускала, що об'єктом uti frui можуть бути только речі, неспоживані при їхньому господарському використанні». Однак на початку I в. н. е. був прийнятий сенатусконсульт, що передбачав захист легатария, навіть якщо об'єктом такого легату були споживані речі, наприклад, гроші. Незабаром такий порядок був розповсюджений і на вимоги по зобов'язаннях. Легатарий повинний був гарантувати власнику (спадкоємцю) відновлення такої ж кількості такої ж речей після своєї чи смерті применшення правоздатності. Таким чином, він одержував не узуфрукт, а право власності на речі, якими міг розташовувати за своїм розсудом. Особисте зобов'язання легатария перед спадкоємцем ніяк не обумовлює його реальне право, і класики не визнавали цю фігуру узуфруктом [16, С.298].

Навіть відмовлення дати cautio, тобто обіцянку не впливав на реальне положення легатария, але лише створював на стороні спадкоємця безумовне право зажадати річ за допомогою кондикционного позову після чи смерті применшення правоздатності легатария. Спадкодавець міг обмежити тривалість речового права легатария. Конструкція квазиузуфрукта давала можливість перебороти такі властиві праву власності обмеження як неприпустимість кінцевого чи терміну резолютивної умови.

Інший особистий сервітут - usus, тобто право користатися річчю, але без права користування її плодами; утім, у межах особистих потреб суб'єкт цього права може користатися і плодами. В іншому сервітут usus подібний з узуфруктом. У формі спеціального особистого сервітуту можна було надати право жити в будинку (habitatio), право користування робочою силою чи раба тварини (operae servorum vel animalium)».

Право на особисте користування житлом (проживання) у предклассический і класичний періоди було одним з варіантів права користування і носило строго персональний характер: суб'єкт права на особисте користування житлом не міг передавати житло іншим обличчям, ні навіть підселювати до себе кого-небудь. Виключення було зроблено тільки для найближчих родичів. Кв. Муций надав таке право дружинам, вважаючи, що бажання бути одруженим (у ту епоху було тісно зв'язане зі спільним проживанням) не повинне конкурувати з бажанням користатися житлом. Обмежувалося і право на гостинність. Витрати на ремонт будинку лягали на власника, оскільки йому належали і плоди від нього. Право проживання обов'язково було терміновим і довічної, але не припинялося ні в результаті применшення правоздатності ні в результаті тривалого невикористання як це було з узуфруктом.

Суперфіцій - це довгострокове, відчужуване і наслідуване право користування чужою землею для забудови.

Суб'єктами суперфіція можуть бути будь-які фізичні і юридичніособи, що бідують у земельній ділянці для забудови.

Об'єктом суперфіція є земля, що може використовуватися для забудови. Власник земельної ділянки може дозволити будівництво на своїй ділянці іншим особам. Права цих осіб (суперфіціаріев) виникають за умови одержання необхідних дозволів, дотримання містобудівних і будівельних норм і правил, а також вимог про призначення земельної ділянки. Суперфіціарій може зводити на земельній ділянці споруду, передбачену угодою сторін. Це споруда повинна відповідати вимогам діючого законодавства (не можна одержати по суперфіційю земельну ділянку під забудову в центрі населеного пункту для будівництва там екологічно шкідливого виробництва) [17, С.271].

Суперфіціарій зобов'язаний користуватися земельною ділянкою сумлінно, не погіршуючи її. Основним обов'язком суперфіціарія є плата за користування землею, а також сплата податків, установлених чинним законодавством за користування землею. Суперфіціарій зобов'язаний утримувати земельну ділянку в належному стані, виконувати всі обов'язки і нести усі повинності, покладені чинним законодавством на власника землі. Після припинення суперфіція суперфіціарій має право на зведену їм споруду. Він може її знести і забрати собі, або жадати від власника землі належної грошової компенсації. Однак він зобов'язаний повернути власнику землю в такому стані, у якому він одержав її по суперфіцію. Права суперфіціарія захищаються в судовому порядку такими ж речевими позовами, якими захищається право власності.

Суперфіцій може бути відчужений будь-яким способом, передбаченим ЦК. Однак варто мати на увазі, що відчужується не сама земля, а право користування нею. Коли суперфіціарій побажає продати право користування землею, він зобов'язаний повідомити про це власника землі, оскільки останній має переважне право на викуп цього права. Якщо ж власник відмовиться від викупу права користування землею, суперфіціарій може продати зазначене право будь-якій третій особі.

У випадку смерті суперфіціарія суперфіцій переходить у спадщину.

Одним із різновидів прав на чужі речі було заставне право, що виникло в ранній республіканський період. Єдиного терміна для його позначення не було, проте сутністьть застави залишалась постійною - забезпечувати виконання певних зобов'язань. Форми застави постійно удосконалювались. Застава виконувала лише допоміжну роль. Договір закладу, що був підставою для виникнення заставного права, укладався паралельно з будь-яким основним договором як доповнення до нього. Акцесорний (додатковий) характер договору закладу полягав в тому, що він вступав в дію лише за певної умови - невиконання основного зобов'язання. Це був договір з відкладною умовою. Якщо умова не наставала, він (заклад) не діяв [18, С.314].

Виникнення заставного права було зумовлене саме прагненням гарантувати виконання зобов'язань боржником.

Велике значення для розвитку ринкових відносин має Закон «Про заставу». Не можна уявити собі успішне ринковий обіг, тобто цивільний оборот, без застосування кредиту, а застосування кредиту в значній мірі забезпечується заставою. Застава тісно зв'язана з речевим правом, хоча структурно в діючому Цивільному кодексі й у проекті нового Цивільного кодексу правові норми, що регулюють заставу, відносяться до зобов'язального права, зокрема, до тієї його частини, що присвячена забезпеченню зобов'язань. (У деяких закордонних Цивільних кодексах застава відноситься до речевого права.) Застава - це спосіб забезпечення зобов'язань.

У силу застави кредитор (заставоутримувач) має право у випадку невиконання боржником (заставником) забезпеченого заставою зобов'язання одержати задоволення з вартості закладеного майна переважно перед іншими кредиторами. Застава виникає в силу договору чи закону.

Заставою може бути забезпечене дійсна вимога, зокрема, що випливає з договору позики (банківської позички), купівлі-продажу, оренди, перевезення вантажу і т. п.

Застава може мати місце у відношенні вимог, що можуть виникнути в майбутньому, за умови, якщо мається угода в сторін про розмір забезпечення заставою таких вимог.

Предметом застави можуть бути майно і майнові права. Предметом застави може бути майно, що відповідно до законодавства України може бути відчужено заставником і на який може бути звернене стягнення.

Предметом застави може бути майно, що стане власністю заставника після висновку договору застави, у тому числі продукція, плоди й інший прибуток (майбутній врожай, приплід худоби і т. п.), якщо це передбачено договором.

Предметом застави не можуть бути національні культурні й історичні цінності, що знаходяться в державній власності і занесені чи підлягають занесенню до Державного реєстру національного культурного надбання.

Предметом застави не можуть бути вимоги, що мають особистий характер, а також інші вимоги, застава яких забороняється законом.

Предметом застави не можуть бути об'єкти державної власності, приватизація яких заборонена законодавчими актами, а також майнові комплекси державних підприємств і їхніх структурних підрозділів, що знаходяться в процесі корпоратизації [19, С.273].

Майно, що знаходиться в загальній власності, може бути передане в заставу тільки за згодою усіх власників. Майно, що знаходиться в загальній частковій власності (частки, паї), може бути самостійним предметом застави за умови виділення його в натурі.

Заміна предмета застави може здійснюватися тільки за згодою заставоутримувача.

Ризик випадкової загибелі предмета застави несе власник закладеного майна, якщо інше не передбачено законом чи договором.

Сторонами договору застави (заставником і заставоутримувачем) можуть бути фізичні, юридичні особи і держава.

Заставником може бути як сам боржник, так і третя особа (майновий поручитель).

Заставником при заставі майна може бути його власник, що має право відчужувати закладене майно на підставах, передбачених законом, а також особа, якій власник у встановленому порядку передав майно і право застави на це майно.

Державне підприємство, за яким майно закріплене на праві повного господарського відання, самостійно здійснює заставу цього майна, за винятком цілісного майнового комплексу підприємства, його структурних підрозділів, будівель і споруджень, застава яких здійснюється з дозволу і на умовах, погоджених з органом, уповноваженим керувати відповідним державним майном. Відкрите акціонерне товариство, створене в процесі корпоратизації, всі акції якого знаходяться в державній власності, здійснює заставу приналежного йому майна за узгодженням із засновником цього товариства в порядку, передбаченому для державних підприємств.

У договорі застави повинно бути зазначено найменування (прізвище, ім'я і по батькові), місцезнаходження (місце проживання) сторін, суть забезпеченого заставою вимоги, його розмір і термін виконання зобов'язання, опис, оцінка і місцезнаходження майна, а також будь-які інші умови, щодо яких за заявою однієї зі сторін повинне бути досягнуто згоди.

Договір застави повинний бути укладений у письмовій формі. У випадках, коли предметом застави є нерухоме майно, транспортні засоби, космічні об'єкти, товари в обороті чи в переробці, договір застави повинний бути нотаріально засвідчений на підставі відповідних правоучредітельных документів.

Право застави виникає з моменту укладання договору застави, а у випадку, коли договір підлягає нотаріальному посвідченню,- з моменту нотаріального посвідчення цього договору. Якщо предмет застави відповідно до закону чи договору повинний знаходитися в заставоутримувача, право застави виникає в момент передачі йому предмета застави, якщо така передача була здійснена до укладання договору, то з моменту його укладання.

Заставоутримувач здобуває право звертання стягнення на предмет застави у випадку, якщо в момент настання терміну виконання зобов'язання, забезпеченого заставою, воно не буде виконано. Право застави припиняється:

- з припиненням забезпеченого заставою зобов'язання;

- при загибелі закладеного майна;

- при придбанні заставоутримувачем права власності на закладене майно;

- при примусовому продажі закладеного майна;

- при витіканні терміну дії права, що складає предмет застави.

Іпотекою визнається застава землі, нерухомого майна, при якому земля і (чи) майно, що складають предмет застави, залишаються в заставника чи третьої особи.

Предметом іпотеки може бути майно, зв'язане з землею, - будівля, спорудження, квартира, підприємство (його структурні підрозділи) як цілісний майновий комплекс, а також інше майно, віднесене законодавством до нерухомого. Відповідно до законодавства України предметом іпотеки можуть бути також приналежним громадянам на праві приватної власності земельні ділянки і багаторічні насадження [14, С.240].

Договір про іпотеку повинний бути нотаріально засвідчений.

Іпотечний заставоутримувач, якщо інше не передбачено законом чи договором, вправі:

- перевіряти документально і фактично наявність, розмір, стан і умови збереження предмета застави;

- жадати від заставника вживання заходів, необхідних для збереження предмета застави;

- жадати від будь-якої особи припинення зазіхання на предмет застави, що загрожує втратою чи ушкодженням його. Якщо предмет застави втрачений не з вини заставоутримувача і заставник його не відновив за згодою заставоутримувача не замінив іншим майном такої ж вартості, заставоутримувач має право вимагати дострокового виконання забезпеченого заставою зобов'язання.

Іпотечний заставник, якщо інше не передбачено договором чи законом, вправі:

- володіти і користуватися предметом застави відповідно до його призначення;

- достроково виконати основне зобов'язання, якщо це не суперечить змісту зобов'язання;

- реалізувати з письмової згоди заставоутримувача предмет застави з перекладом на набувача основного боргу, забезпеченого заставою;

- передавати з письмової згоди заставоутримувача предмет застави в оренду.

Іпотечний заставник, якщо інше не передбачено договором чи законом, зобов'язаний:

- уживати заходів, передбачені договором іпотеки чи необхідні для збереження предмета іпотеки, включаючи проведення капітального і поточного ремонту;

- на період фактичної дії договору іпотеки страхувати за свій рахунок предмет іпотеки в повному обсязі на користь заставоутримувача;

- у випадку загибелі предмета іпотеки надати аналогічне по вартості нерухоме майно, незалежно від настання терміну, виконати зобов'язання в повному обсязі або у відповідній частині;

- дістати згоду заставоутримувача на здійснення дій, зв'язаних зі зміною прав власності на предмет застави.

Права владника повинні захищатися так само, як і права власника. Відповідно до статті 48 Закону «Про власність» особа, що хоча і не є власником, але володіє майном на законних підставах, має право на захист свого володіння також і від власника. Отже, власник не повинний втручатися в те, як, яким образом використовує майно владник, якому він надав право володіння, якщо цей владник не порушує закону чи договору. Володіння - речове право, а використання землі, що належить іншій особі, з метою володіння будинками і насадженнями на ній, теж речове право, тобто суперфіцієм. Таким чином, своє речове право, придбане на законній підставі, особа, власник будинку може передати іншій особі так, як передається будь-яка інша річ. З цього приводу варто вказати на невідповідності і протиріччя, що існують у законодавстві України. Якщо Відповідно до Закону «Про заставу» (статті 3, 4, 30) нерухоме майно може бути закладене і на нього може бути звернене стягнення, то, зрозуміло, будинок, що був предметом іпотеки, може бути проданий, якщо борг по основному зобов'язанню не сплачений. Потрібно відзначити, що в Земельному кодексі є норма, що покликана цьому сприяти. У відповідності зі статтею 30 Земельного кодексу при переході права власності на будівлю чи спорудження разом з цими об'єктами переходить і право власності чи право користування земельною ділянкою без зміни його цільового призначення [19, С.302].

3.2 Захист прав на чужі речі

Захист права власності й інших речових прав є різновидом захисту цивільних прав. Тому їхній захист здійснюється за допомогою як загально-цивілістичних, так і спеціальних способів, характерних для інституту права власності. У цивільному праві також прийнято розрізняти поняття «охорона відносин власності» за допомогою всіх цивільно-правових норм, що забезпечують нормальний розвиток відносин власності, і «захист права власності» як більш вузьке, спеціальне поняття, застосоване тільки до випадків порушення зазначеного права, тобто як сукупність тих цивільно-правових способів, що застосовуються в зв'язку з порушенням права власності.

У залежності від характеру порушень права власності й інших речових прав і змісту наданого захисту в цивільному праві застосовуються різні способи, що забезпечують дотримання інтересів власника.

Варто розрізняти загальні і спеціальні способи захисту права власності й інших речових прав. До числа загальних способів захисти відносяться:

1) витребування майна з чужого незаконного володіння (віндикаційні позови);

2) чи вимоги власника іншого законного власника про усунення всяких перешкод у здійсненні його права, хоча б ці порушення і не були з'єднані з позбавленням володіння (негаторні позови);

3) позови про визнання права власності.