Право на чужі речі

Спеціальні способи захисту права власності й інших речових прав підрозділяються на:

1) способи захисту від правомірного чи неправомірного втручання державних органів й інших організацій;

2) способи захисту прав у випадках несприятливого збігу об'єктивних обставин;

3) зобов'язально-правові способи;

4) захист права довічно наслідуваного володіння земельною ділянкою.

У п. 5 ст. 48 Закону України «Про власність» міститься принципова вказівка про те, що положення про захист права власності поширюються також на особу, хоча і не є власнику, але володіє майном на праві повного господарського ведення, оперативного керування, чи довічно наслідуваного володіння на іншій підставі, передбаченою законом чи договором. Ця особа має право на захист свого володіння також від власника [12, С.263].

Практично вся могутність держави, в тому числі і правова, спрямована передусім на захист, збереження економічної основи свого існування - власності. Способи, методи, форми захисту права власності достатньо різноманітні. Вони об'єднані загальною назвою - речові позови - actio in rem.

Віндикаційний позов (віндикація) - rei uindicacio (uim dicere)- спосіб оголошення про застосування сили. Віндикація - це витребування своєї речі неволодіючим власником від володіючого невласника.

У Римі застосовувалася так звана необмежена віндикація, за якою річ витребовувалася від будь-якого фактичного володільця незалежно від правової підстави обладателя на володіння річчю за принципом - ubi rem meam inuenio, ibi eam uindico - де свою річ знаходжу, там її віндикую.

Віндікаційний позов являє собою один з найбільш розповсюджених способів захисту права власності. Віндікаційним визнається позов власника, що неволодіє, (чи іншого законного власника) до незаконно володіючого невласника про вилучення майна в натурі. Згідно ст. 50 Закону «Про власність», власник має право вимагати повернення (віндикації) свого майна з чужого незаконного володіння. На вимоги про повернення майна з чужого незаконного володіння встановлюється трирічна давність позову.

Оскільки зміст віндикації складає витребування про повернення речі, а не про заміну її іншою річчю того ж роду і якості, віндікаційний позов не можна пред'являти відносно речей, визначених тільки родовими ознаками чи не збережених у натурі. При відсутності предмета віндикації можна пред'являти лише зобов'язально-правову вимогу про відшкодування збитків.

Віндікаційні позови не слід змішувати з іншими позовами власника про повернення речі в натурі, що виникають при невиконанні відповідачем обов'язку про повернення речі, що знаходиться у нього в силу договору (наймання, збереження, перевезення і т. д.). У цьому випадку власник, що передав річ іншій особі в тимчасове володіння чи користування за договором, може вимагати його повернення в порядку виконання договору відповідно нормам права, що регулюють даний вид зобов'язань. При так називаній конкуренції позовів питання повинне зважуватися на користь зобов'язально-правових способів захисту, оскільки вони засновані на спеціальному законодавстві, що виключає дію загального законодавства про право власності [20, С.284].

Предметом віндікаційного позову є майно, що вибуло з володіння власника і перебуває в незаконного власника. Тому предметом позову може бути індивідуально визначена річ (чи їх сукупність). Предмет віндікаційного позову незамінний і повернення в натурі речі є основною вимогою віндикації.

Однак можливість власника зажадати своє майно з чужого незаконного володіння в ряді випадків обмежується, оскільки незаконні власники відповідають перед власником неоднаково в залежності від того, визнаються вони сумлінними чи несумлінними. Сумлінним, як зазначений у ст. 145 ЦК, визнається той набувач, що не знав і не належний був знати про те, що особа, у якої він придбав майно, не мало права його відчужувати. При цьому особливе значення має й обставина, придбано майно платно чи безоплатно і при яких умовах.

Згідно ст. 145 ЦК, якщо майно платно придбане у особи, що не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не належний був знати (сумлінний набувач), те власник вправі зажадати, це майно від набувача лише у випадку, якщо чи майно загублене власником особою, що майно було передано власником у володіння, чи викрадено у того чи іншого, чи вибуло з їхнього володіння іншим шляхом мимо їх волі. Витребування майна по зазначених підставах не допускається, якщо майно було продано в порядку, встановленому для виконання судових рішень. Якщо майно придбане безоплатно в особи, що не мало права його відчужувати, власник вправі зажадати майно у всіх випадках. У той же час згідно ст. 147 ЦК гроші і цінні папери на пред'явника не можуть бути витребувані від сумлінного набувача.

Несумлінним власником вважається той, хто знав чи належний був знати про неправомірність придбання речі. Вимоги власника про вилучення майна в сумлінного незаконного власника завжди підлягають задоволенню.

Розрахунки при поверненні речей з незаконного володіння ведуться відповідно вимогам ст. 148 ЦК України.

Витребовуючи майно з чужого незаконного володіння, власник вправі також зажадати від особи,що знала чи повинна було знати, що його володіння незаконне (несумлінний власник), чи повернення відшкодування всіх доходів, що ця особа витягла чи повинна було витягти за увесь час володіння; від сумлінного ж власника - усіх доходів, що він витяг чи повинний був витягти відтоді, як він довідався чи повинний був довідатися про неправомірність володіння чи одержав повістку про позов власника про повернення майна. Власник, як сумлінний, так і несумлінний, у свою чергу, вправі жадати від власника відшкодування зроблених їм необхідних витрат на майно відтоді, з якого часу власнику приєднуються доходи від майна.

Сумлінний власник вправі залишити за собою зроблені їм поліпшення, якщо вони можуть бути відділені без ушкодження речі. Якщо відділення поліпшення неможливо, сумлінний власник має право вимагати відшкодування зроблених на поліпшення витрат, але вище розміру збільшення вартості речі.

У відношенні поліпшень, зроблених несумлінним власником, законодавство України ніякої Прямої регламентації не передбачає.

Негаторний позов - actio negatoria - застосовувався у стародавньому Римі для усунення перешкод, що заважали власнику нормально здійснювати своє право власності. Позивачем був власник речі, якому хтось перешкоджав у який-небудь спосіб здійснювати право власності (наприклад, ходіння або проїзд по земельній ділянці без правової на те підстави). Як правило, відповідачем за негаторним позовом був той, хто претенду-вав на користування в якомусь відношенні чужою річчю, звідси й назва позову - actio negatoria - позов про заперечення. Водночас відповідачем за негаторним позовом міг бути і той, хто в будь-який спосіб заважав власнику здійснювати своє право. Відповідальність за цим позовом зводилась до обов'язку порушника припинити неправомірні дії.

Негаторний позов як спосіб захисту права власності являє собою вимогу власника (чи іншого законного власника) про усунення перешкод у здійсненні права, тобто про припинення таких порушень, що не зв'язані з позбавленням володіння майном. Згідно ч. 2 ст. 48 Закону України «Про власність» власник може вимагати усунення всяких порушень його права, хоча б ці порушення і не були з'єднані з позбавленням володіння, і відшкодування заподіяних цим збитків [11, С.248].

Типовими прикладами такого роду вимог є суперечки по здійсненню прав власників будинків, що сусідять, і земельних ділянок, випадки самоуправного заняття приміщення в домі власника чи перешкоджування йому користатися підсобними приміщеннями, що належать на правах власності з іншою особою, і т д.

До негаторних позовів нерідко відносяться також позови про визнання права власності і їх особливий різновид - позови про виключення майна з опису чи про зняття арешту з майна.

Хоча зазначені позови і переслідують, крім того, ціль безперешкодного користування приналежним майном, однак обов'язковою попередньою умовою досягнення цієї мети повинне бути саме визнання права власності на спірне майно. Відмовлення у визнанні цього права автоматично знімає і усі вимоги негаторного характеру, що у даних позовах є не основними, а факультативними. Тому навряд їх можна об'єднати в одну групу з негаторними позовами, оскільки негаторні позови пред'являються власниками, що володіють, а позови про визнання права власності пред'являються особами, що ще тільки намагаються довести право власності на спірне майно, що до того ж може перебувати і не в їх фактичному володінні. Таким чином, представляється більш доцільним виділення цієї категорії позовів у самостійний різновид загальних способів захисту права власності.

Позови про визнання права власності є одним із загальних способів захисту права власності. Для відносин власності такого роду позови мають особливе значення, оскільки саме право власності може бути предметом спорів.

Класичним варіантом такого роду позовів можуть бути позови про визнання права власності на частину домоволодіння чи іншого майна, придбаного за рахунок спільних зусиль і коштів суб'єктів, але належним чином не оформленого як таке.

Найбільше що часто зустрічається на практиці різновид такого роду вимог складають позови про виключення майна з опису і про звільнення від арешту.

До числа особливого різновиду цих позовів можна віднести позови про визнання прав на результати творчої діяльності і захисту прав суб'єктів інтелектуальної власності авторів, співавторів, патентовласників, правонаступників, якщо суперечка виникла не на основі договірних відносин, що вимагають зобов'язально-правових способів захисту.

Спеціальні способи захисту права власності й інших речових прав.

Дана категорія цивільно-правових способів захисту права власності, за винятком зобов'язально-правових способів, а також захисту прав власника у випадку реквізиції майна і вилучення земельної ділянки, на якому розташоване його майно, уперше передбачене законом України «Про власність». Основну групу тут складають вимоги до органів державної влади і керування про захист інтересів власника від правомірного чи неправого-мірного втручання. Специфіка цих способів захисту полягає в тому, що вони гарантують дотримання інтересів власника у випадках їх чи порушення державою його органами, що виступають як власників владних повноважень, а не рівноправних суб'єктів майнових відносин [9, С.246].

У залежності від характеру порушення права власності державними органами способи захисту можна підрозділити на двох підгруп.

1. Способи захисту інтересів власника при їхньому порушенні по законних підставах, а саме:

а) захист інтересів власника при припиненні його права актом вищого органа державної влади (ч. 4 ст. 48 Закону «Про власність»);

б) захист прав власника у випадку вилучення земельної ділянки, на якому розташоване приналежне йому майно (ст. 52 Закону «Про власність»);

в) захист права власності у випадку вилучення майна при обставинах надзвичайного характеру (реквізиція) і інше поворотне вилучення майна (ч. 3 ст. 55 Закону «Про власність»);

Реституція - саме древнє правило, спрямоване на захист права власності, широкий застосовуване ще згідно Росіянки Правді часи князя Володимира. Реституція, відзначала М. В. Духовской, це особлива форма відшкодування цивільних збитків, що постановляється судом без пред'явлення позову з боку потерпілого і складається в поверненні речі хазяїну, а не в сплаті її вартості '.

Передумовою реституції є перебування тієї чи іншої цінності в розпорядженні органів правосуддя (відчужена цінність була вилучена в чи процесі слідчих дій видана учасником процесу). Не підлягають реституції речі, вилучені з цивільного обороту, і предмети, вручені як хабар, за винятком випадків вимоги хабара.

В окремих випадках речовинні докази можуть бути до дозволу справи в суді повернуті їх власникам, якщо це можливо без збитку для успішного виробництва в справі.

При цьому гроші, цінності й інші речі, що служили об'єктом злочинних дій, повертаються їх законним власникам; речі, що не представляють ніякої цінності, передаються зацікавленим особам на їхнє прохання.

2. Способи захисту інтересів власника від неправомірного втручання, куди відносяться:

а) відповідальність державних органів за втручання в здійснення власником його правомочностей (ст. 56 Закону «Про власність»);

б) відповідальність державних органів за видання актів, що піднімають права власників (ст. 57 Закону «Про власність»).

Іншу групу складають способи захисту прав власника у випадках несприятливого збігу об'єктивних обставин. Сюди входять два види захисту прав. Перший передбачений ст. 53 Закону «Про власність», відповідно що власник житлового будинку має право на компенсацію, зв'язану зі зниженням цінності будинку, викликаним діяльністю підприємств, організацій, у тому числі привівший до зниження рівня шумової й екологічної захищеності території. Другий вид захисту передбачений ст. 54 Закону «Про власність», відповідно якій у випадку технологічних і екологічних катастроф і за інших обставин надзвичайного характеру, що виключають можливість здійснення власником його прав по володінню, користуванню і розпорядженню майном, йому відшкодовується в порядку, установленому законодавством України, чи вартість майна передається у власність інше рівноцінне майно.

Особливість даної групи захисту прав власника полягає в тому, що хоча держава і приймає на себе зобов'язання по відшкодуванню заподіяного збитку, однак порушення прав власник тут не зв'язаний ні з якою діяльністю державних органів, є результатом дії об'єктивних обставин, що не залежать від волевиявлення державних органів [8, С.269].

Для захисту права власності й інших речових прав застосовуються також зобов'язально-правові позови. До них відносяться позови про відшкодування збитків, спричинених чи невиконанням неналежним виконанням договорів, про повернення речей, наданих у користування за договором, а також про відшкодування заподіяної шкоди, про повернення безпідставно отриманого чи зекономленого майна. Чи право власності інше право тут, як правило, є необхідною передумовою й умовою виникнення зобов'язально-правових відносин, у яких власник здобуває нові суб'єктивні права, що відрізняються по своєму змісті від права власності.

Особливим різновидом зашиті речових прав є захист права довічного наслідуваного володіння земельною ділянкою (ст. 51 Закону «Про власність»). Громадянин не може бути позбавлений права довічного наслідуваного володіння земельною ділянкою мимо його волю інакше як на підставі рішення суду у випадках, передбаченому законодавчими актами України. У випадку вилучення за рішенням суду земельної ділянки для задоволення державних і суспільних потреб колишньому власнику передається замість інший рівноцінний по якості ділянка.

Збитки, заподіяні землевласнику, підлягають відшкодуванню на загальних підставах, передбачених для права власності.

ВИСНОВКИ

Здійснивши дослідження теми моєї курсової роботи я дійшла таких висновків, ст. 4 Закону України «Про власність», що діяв до 2007 року передбачає, що у випадках і порядку, встановлених законодавчими актами України на власника може бути покладений обов'язок допустити обмежене користування його майном іншими особами. До таких випадків належать, наприклад, надання державою землі громадянам для зведення будинку та інших будівель, для сільськогосподарської обробки і т. п.

Досить детально ці питання врегульовані у Цивільному кодексі України 2003 р. Зокрема, з прав на чужі речі передбачаються такі інститути, як сервітути, емфітевзіс і суперфіцій, а також іпотека.

Так, у ст. 401 ЦК України сервітут визначається як право обмеженого користування чужими речами (майном) певною мірою.

Відповідно до традиції, яка закладена ще в римському праві (або навіть ще раніше у Греції), сервітути поділяються на земельні і особисті. Суть розподілу полягає в тому, що при земельних сервітутах право користування чужою річчю встановлюється на користь власника сусідньої ділянки (це начебто «відносини між ділянками», оскільки особа власника ролі не відіграє), а особисті сервітути встановлюються на користь певної особи (і, отже, припиняються її смертю).

Емфітевзис - це довгострокове, відчужуване і таке, що успадковується право користування чужою землею з метою сільськогосподарського виробництва (ст. 407 ЦК України). Характерною рисою емфітевзису є вимога використання чужого майна за цільовим призначенням, що складає обов'язок емфітевта (користувача).

Сутність суперфіцію полягає в тому, що власник виділяє земельну ділянку або її частину в користування суперфіціарію - фізичній або юридичній особі - для будівництва промислових, побутових, соціально-курортних, житлових і інших будов або споруд безкоштовно або за відповідну винагороду (ст. 413 ЦК України). Як і емфітевзис, суперфіцій є довгостроковим, відчужуваним і таким, що успадковується, правом, можливість здійснення якого обмежена використанням за цільовим призначенням.

Оскільки сервітуарій, емфітевта, суперфіціарій тощо є законними власниками речей, їх права на чужі речі захищаються в тому ж порядку як і права власника, тобто забезпечені абсолютним захистом.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1. Конституція України від 28 червня 1996 р. // Відомості Верховної Ради України - 1996 - №30 - Ст. 141.

2. Господарський кодекс України від 16 січня. 2003 р. // Відомості Верховної Ради України - 2003, №18-22 - ст. 144.

3. Земельний кодекс України від 25 жовтня 2001 р. // Відомості Верховної Ради України. - 2002. - №№3-4. - ст. 27.

4. Цивільний кодекс України від 16 січня 2003 р. // Відомості Верховної Ради України - 2003 р. - №40 - Ст. 356.

5. Гена Є. Власність і право власності // Держава та право. - 1993. - №10. - С.19-24.

6. Закорецька Л. Види прав на чужі речі: порівняльний аналіз за римським приватним правом та сучасним цивільним правом / Право України, 2007. - №8.

7. Д. Яценко Адаптація українського законодавства до сучасних правовідносин у сфері надання чужої земельної ділянки для забудови// Право України. 2007 - №3.

8. Кулинич П. Право земельного сервітуту: поняття, види та порядок реалізації // Юридичний журнал, №10(16)2003.

9. Матвійчик Л., Пімахов Д. Правовий статус сервітутів і обмежень прав на земельні ділянки // Юридичний вісник України, №16, 2002.

10. Мусіяка В. Л. Проблеми права власності, що випливають із прийняття нового Цивільного кодексу // Наукові записки. Том 20. - К.: НАУКМА, 2002. - С.7-8.

11. Пікалов Є., Юрченко А. Договір про встановлення сервітуту // Юридичний журнал. - №5(11)2003 - С.63.

12. Харченко Г. Право володіння чужим майном в системі цивільного права / Право України, 2006. - №3. - С.43-46.

13. Науково-практичний коментар Земельного кодексу України // за ред. Медведчука В.В. - К.: Юрінком Інтер, 2004. - С.260-268.

14. Науково-практичний коментар Цивільного кодексу України: У 2 т. - 3-е вид., перероб. і доп. / За ред. О.В. Дзери (кер. авт. кол.), Н.С.Кузнецової, В.В. Луця. - К.: Юрінком Інтер, 2008. - Т. І. - 832 с.

15. Бірюкова І.А, Заїки Ю.О. Цивільне право України: Загальна частина. Підручника //. Київ.:КНТ, 2006. 480 с.

16. Дзера І.О. Цивільно-правовий захист права власності в Україні. - К., 2000.

17. Підопригора О.А., Харитонов Є.О. Римське право: Підручник. - К.: Юрінком Інтер, 2003. - 346 с.

18. P.О. Стефанчук Цивільне право України. - Навчальний посібник // К.: Прецедент, 2005.

19. Цивільне право України: Підручник: У 2-х т. / За ред. О.В. Дзери, Н.С. Кузнєцової. - К., 2004. - Кн. - С.350.

20. Шевченко Я.М. Проблеми вдосконалення приватного регулювання права приватної власності. - К.: Інститут держави і права ім. В.М. Корецького НАН України, 2002.

ДОДАТОК 1

ДЕЯКІ ПРОБЛЕМИ СТАНОВЛЕННЯ ТА ЕВОЛЮЦІЇ

СИСТЕМИ ПРАВ НА ЧУЖІ РЕЧІ

Нагнибіда В. І.,

аспірант Інституту держави і

права ім. В. М. Корецького НАН

України

Питання створення системи речевих прав завжди посідало одне з ключових місць в наукових дослідженнях, присвячених проблемам речевого права. Актуальність постановки такого питання за часів Радянського Союзу обумовлювалась необхідністю обґрунтування специфіки правового статусу державних підприємств як власників майна.

Сьогодні потреба вивчення окремих аспектів інституту речевого права зумовлена не стільки проблемами правозастосування, скільки потребою створення науково обґрунтованої системи речевого права відповідно до існуючих традицій континентальної правової системи. Очевидно, що вирішення цього питання неможливе без аналізу історичних джерел правового регулювання вказаного інституту і, перш за все, джерел Стародавнього Риму.

Метою цієї статті є аналіз особливостей виникнення і становлення інституту прав на чужі речі у римлян та його специфіки. Таке формулювання завдання наукового дослідження, очевидно, не може претендувати на оригінальність, оскільки цьому питанню було присвячено достатньо багато наукових праць як вітчизняних, так і зарубіжних науковців. Зокрема, серед авторів, які найбільш повно досліджували права на чужі речі слід назвати Ю. Барона, Б. Віндшейда, Г. Дернбурга, Л. Дорна, Р. Зома, А. Копилова, Т. Марецоля, Н. Нерсесова, Й. Покровського, Г. Пухту, В. Хвостова. Окремі аспекти цих прав були відображені в наукових працях К. Анненкова, В. Графського, Д. Гримма, Д. Дождєва, А. Косарєва, Д. Мейєра, С.Муромцева, І. Перетерського, К. Победоносцева, Г. Шершеневича. Разом з тим, поза увагою залишились питання створення системи обмежених речевих прав, а також кваліфікації окремих з них як прав на чуже майно.

Автор даної статті робить спробу своєрідної ревізії існуючих праць та формулювання основних підходів щодо вирішення деяких проблем розуміння прав на чужі речі у Стародавньому Римі. Особливістю авторського підходу є з'ясування названих питань під кутом зору системного аналізу та історичного методу пізнання явищ об'єктивної дійсності.

Традиційно дослідження інституту прав на чужі речі за правом Стародавнього Риму розпочинається предіальними сервітутами, перші згадки про які зустрічались вже в Законах ХІІ таблиць (VII. 7). Так, історично першими виникли такі сільські повинності як iter-право проходу та проїзду верхи, actus-право прогону худоби і проїзду в легких візках, via-право користуватися вимощеною дорогою для перевезення важких вантажів, aquaeductus-право проведення води через чужу земельну ділянку. Деякі автори також відносять сюди aquaehaustus-право забору води з водоймища, який знаходиться на чужій земельній ділянці.

Інші види сервітутів, в т. ч. особистих, а також суперфіцій, емфітевзис та застава виникли дещо пізніше - приблизно з другої половини Республіки. При цьому деякими авторами культивується ідея, що названі права були розроблені і в подальшому знайшли своє застосування виключно правом римським. Так, у своєму дисертаційному дослідженні Р. Гонгало стверджує, що інститути сервітуту, емфітевзису та суперфіцію виникли як реакція на потреби суспільного життя, як продукт внутрішнього розвитку древньоримського суспільства. Поряд з цим, варто зазначити, що існуючі монографічні дослідження, присвячені правам на чужі речі, також розпочинаються з періоду Стародавнього Риму, упускаючи при цьому вплив інших стародавніх культур на формування названих інституцій.

Не принижуючи ролі римської юриспруденції, зазначимо, що такий підхід є дещо метафізичним і не відображає історичної сутності та динаміки становлення прав на чужі речі. Останні, як відомо, мали значне поширення в Древній Месопотамії - емфітевзис;

Стародавній Індії та Стародавньому Китаї - право застави6 ; Стародавній Греції - право застави та емфітевзис. Тому вважаємо обов'язковою умовою дослідження вказаних прав є слідування принципу історизму, адже саме це дасть змогу, на наш погляд, з'ясувати сутність та специфіку походження обмежених речевих прав. Наслідком абсолютизації досягнень римських юристів є обґрунтування думки про виникнення емфітевзису в Древньому Римі у II-ІІІ ст. н. е. на базі інституту agri vectigales (договір оренди). Однак сьогодні достеменно відомо, що досвід становлення конструкції емфітевзису був запозичений римлянами з практики Греції, Єгипту та Карфагену. Особливість римського емфітевзису полягає лише в тому, що останній виник із зобов'язального права, про що йтиметься дещо нижче.

Те ж саме ми можемо спостерігати і щодо заставного права, яке, на нашу думку, є одним з найбільш давніх (поряд з емфітевзисом) прав на чужу річ, оскільки було поширене ще у Стародавній Індії в середині ІІ тис. до н. е. 11. Самі ж римляни запозичили заставу від греків.

Отже, слід констатувати, що окремі права на чужі речі були відомі стародавнім культурам, які існували до утворення Римської імперії, а від так, необхідно враховувати можливість їх рецепції в римське право. Що ж до меж, форм та напрямків такої рецепції останніх, то це предмет окремого дослідження і в цій статті розглядатись не буде.

Враховуючи сказане, необхідно все ж відмітити, що римляни змогли розробити та вдосконалити окремі права на чужі речі і, перш за все зробити спробу створення їх системи. Чи була це власне система - питання спірне. Проте, перш, ніж визначитись з ним, необхідно уточнити, щодо яких прав і з якого моменту ми взагалі можемо говорити про термін «права на чужі речі» (iura in re aliena). Як відомо, iura in re aliena (права в чужій речі) «підпорядковують уповноваженій особі чужу річ у відомих відносинах з певною метою»13. Д.І. Мейєр права на чужу річ визначив як «панування сторонньої особи над річчю, незалежно від особи її власника».

Однак відомо, що такі дефініції це результат наукових досліджень вчених багатьох поколінь. Самі ж римляни не мали узагальненого розуміння iura in re aliena. На це справедливо вказує М. Бартошек, зазначаючи: «римляни... не мали технічної назви такого роду прав. Дослідники-романісти стали називати всі права на чужі речі «iura in re aliena», що буквально перекладається як «права в чужій речі». В обґрунтування цієї тези наведемо деякі думки.

Як зазначалось вище, першими виникли сільські предіальні сервітути, які отримали у римлян назву iura in re, що буквально означає «права в речах». Безперечно, що такий термін є дещо неточним і не в повній мірі відображає сутність означуваного поняття. Проте вважаємо, що іншого терміну - iura in re aliena, римляни не знали. Причиною цього є декілька факторів. По-перше, казуїстичний характер римської юриспруденції свідчить про відсутність узагальнень правозастосовчої практики. Це, на наш погляд, виключає можливість аналізу римськими юристами окремих прав на чужі речі та виведення на основі цього спільних ознак цих прав як інституту. Крім цього, з відомих нам систематизацій джерел права римського видно, що власне інституціювання прав на чужі речі навіть за часів Юстиніана не відбулося. Останні так і залишалися бути розрізненими, автономними категоріями у тексті як Інституцій, так і Дигест.

По-друге, традиційно в монографічних дослідженнях XVIIІ-XIXст. ст. права на чужі речі висвітлювалися як самостійні права, а не в аспекті окремих видів такої родової категорії як iura in re aliena. Думаємо, це свідчить про те, що названий термін є чисто доктринальним і був запроваджений для позначення прав, які мали певні спільні риси: речевий характер; у визначених межах суб'єкт має право користування чи розпорядження річчю; спеціальний захист, в т. ч. від самого власника речі тощо.

Саме тому термін iura in re застосовуваний римськими юристами був, очевидно, єдиним, який використовувався щодо прав на чужі речі. Проте тут також слід зробити застереження. Джерела римського права не дають нам відповіді на питання, чи використовувався цей термін щодо всіх прав. Швидше, навпаки, ми бачимо використання власне категорій «сервітут», «емфітевзис», «суперфіцій» та «право застави». Однак з огляду на те, що термін iura in re застосовувався до «найбільш древнього і єдиного цивільного

виду прав на чужі речі» - сільських предіальних сервітутів, можна припустити непоширення його на інститути емфітевзису, суперфіцію та права застави. Такий висновок підтверджується і тим, що історично всі права на чужі речі виникали, а точніше розвивались у Стародавньому Римі далеко не одночасно. Так, після виникнення у І-ІІ ст. н. е. сільських предіальних сервітутів, сервітути персональні (servitutes personarum) набувають поширення тільки в преторському праві (IV-V ст. ст. н. е.)20. Емфітевзис виникає в ІІІ-IV ст. ст. н. е. 21. Суперфіцій - 2 пол. ІІІ - IV ст. ст. н. е. 22. Такий проміжок у часі дозволяє нам припустити можливість поширення iura in re виключно на сільські предіальні сервітути23. І тільки в кодифікації Юстиніана до останніх було віднесено також міські та особисті сервітути24. Що ж до інших прав на чужі речі, то вони мали однойменні назви і за часів класичного римського права не відносились до категорії iura in re.

Такий висновок визначальним чином впливає і на систему прав на чужі речі.

Як відомо, говорити про систему ми можемо тільки в разі наявності принаймні двох і більше елементів, які є взаємоузгодженими, взаємодоповнюють та обумовлюють одне одного. При цьому складові мають бути однопорядковими. В ситуації ж із правами на чужі речі про такий тісний зв'язок між ними говорити не можна. Оскільки сервітутні права, як правило, виділяються (в рамках інституту прав на чужі речі) у окрему групу прав користування чужими речами. Це обумовлено набагато вужчим об'ємом повноважень їх суб'єкта в порівнянні з іншими обмеженими речевими правами, не говорячи вже про те, що право застави є специфічним видом права на чужу річ і має взагалі бути виділене в окрему групу.

Більше того, факт виникнення прав на чужі речі в різні періоди також свідчить не на користь «системного» підходу. Звідси -система прав на чужі речі є творіння доктрини та шкіл глосаторів і постглосаторів. Самі ж римляни чіткої системи не відпрацювали. А тому ми можемо виділити тільки окремі види прав на чужі речі.

Першою і найбільшою групою таких прав є сервітути (servitutes), які поділяються на предіальні (реальні) та особисті (персональні).

Предіальні сервітути включають в себе сільські (servitudes prediorum rustikorum) та міські (servitudes prediorum urbanorum). До сільських відносять такі види сервітутів: iter (право проходу та проїзду верхи), actus (право прогону худоби і проїзду в легких візках), via (право користуватися вимощеною дорогою для перевезення важких вантажів), aquaeductus (право проведення води через чужу земельну ділянку), aquaehaustus (право забору води з водоймища, який знаходиться на чужій земельній ділянці), pectoris ad aquam adpulsus (право приганяти худобу для водопою), pascendi (право випасання худоби), calcis coquendae (право гасити вапно), harenae fodiende (право копати пісок), cretаe eximendae (право добувати глину). До міських належать такі сервітути: cloacae immittendi (право проводити стік для води), stillicidii (право прокладати водостічні жолоби), tigni immittendi (право спирати балку на чужу будівлю), fumi immittendi (право випускати пар та дим на сусідню ділянку вище, ніж зазвичай для цього потрібно), oneris ferendi (право спирати власну стіну на стіну сусідньої будівлі), proiciendi (право робити виступ, який нависає над чужою ділянкою), altius non tollendi (право претендувати на те, аби сусідня будівля не була надбудована вище певної висоти), ne luminibus officiator (право претендувати на те, щоб на ділянці навпроти не здійснювалось жодних робіт, які заважатимуть проникненню світла чи загороджуватимуть огляд будівлі).

Особисті сервітути включають в себе ususfructus, usus, habitatio, operae servorum vel animalium. Однак питання щодо належності названих прав до власне сервітутів деякими авторами оспорюється. Так, Ч. Санфіліппо зазначає, що поширення на ці права загального поняття сервітуту є результатом «заблуждения», так як окремі із загальних принципів характерних для сервітутів не можуть бути застосовані до цієї групи прав, наприклад вічність та неподільність сервітуту, об'єктивний зв'язок двох речей тощо. Крім цього, за твердженням проф. В. А. Краснокутського вираз «сервітут» був перенесений на вказані права в пізньокласичний період, та й те тільки як технічний термін. Існує думка, що така систематика була висунута Марціаном, однак текст, в якому йдеться про це, дослідники часто вважають посткласичною переробкою і, з огляду на це, залишають поза увагою. Все ж, наведені аргументи авторів є доволі обґрунтованими та справедливими і ставлять під сумнів інституційну приналежність таких прав, як ususfructus, usus, habitatio, operae servorum vel animalium. Більше того, аналіз кодифікації Юстиніана дає нам ще один доказ на підтвердження таких висновків: узуфрукт і узус розглядаються як окремі «права користування і отримання доходів з чужих речей» поряд із сервітутом, а тому, висновок щодо сприйняття римлянами названих прав як самостійних і непоширення на них категорії «сервітут» є цілком прийнятним.

Наступними видами прав на чужі речі є superficies (суперфіцій) та emphyteusis (емфітевзис). Ці права традиційно об'єднують в рамках однієї групи, оскільки вони у порівнянні із сервітутами мають ряд спільних ознак. Такий прийом, гадаємо, має чисто методичний характер і не повинен тлумачитись, як ототожнення названих прав.

Проте деякі автори все ж притримуються іншого поділу прав на чужі речі і об'єднують суперфіцій і емфітевзис в рамках однієї групи. Так, М. Поленак-Акімовська поряд із сервітутами та правом застави виділяє довгострокові договори про оренду землі (ius perpetuum), в рамках яких зосереджені ius in agro vectigalі, superficies, emphyteusis. Думаємо, що така позиція сформована під впливом речевих ознак «пізнього» ius in agro vectigali (або ius perpetuum), які межували з ознаками прав на чужі речі. Оцінюючи обґрунтованість такого підходу, наведемо деякі думки.

Як відомо, інститут емфітевзису виник на основі вектигального права. Зміст останнього складали правовідносини щодо здачі у безстрокову спадкову оренду оброчних земель. За своєю суттю ці правовідносини виникли як зобов'язальні35 і, відповідно, захищались з допомогою особистого позову (actio in personam). Однак з часом преторською практикою був введений особливий вид позову - actio in rem vectigalеs, який був створений за аналогією до rei vindicatio. Цей позов мав силу як проти держави, муніципій, так і проти третіх осіб, що зумовило визнання ius in agro vectigali речевим правом (ІІ ст. н. е.). Починаючи з ІІІ ст. н. е. паралельно з ius in agro vectigali починає розвиватись і застосовуватись ius emphyteuticum, яке також спочатку мало зобов'язальний характер, а згодом стало речевим. Відмінність у названих правах полягала у суб'єктах, що здавали землю та умовах на яких остання передавалась.

З IV ст. н. е. ці інститути поступово зближуються. Остаточно завершення цього процессу відбулося за імператора Юстиніана. Результатом такого синтезу стало запровадження терміну emphyteusis, який був перенесений на всі землі, що здавались у спадкову оренду. Разом з тим, тут не можна обійти увагою давній спір римських юристів щодо підстав встановлення такого речевого права: чи це договір купівлі-продажу (emptio-venditio), чи договір найму (locatio-conductio). Вирішення цього питання мало, крім теоретичного глибокий практичний зміст. Адже, якщо мова йде про найм, то наймач мав право при випадковому зменшенні ділянки чи неврожаї вимагати зменшення ціни. У випадку, коли в основі лежав договір купівлі-продажу, весь ризик в такій ситуації лежав на покупцеві. Спір був вирішений імператором Зеноном, який проголосив, що встановлення емфітевзису не повинно вважатися ні перенесенням права власності, ні передачею речі в оренду. В цій ситуації має місце договір sui generis, який називався contractus emphyteuticarius. Що ж до ризику, про який йшлось вище, то «емфітевтор не повинен страждати від загибелі речі так як покупець, рівно як і бути вільним подібно до наймача, він повинен нести відповідальність лише за погіршення речі».

Таким був шлях становлення інституту емфітевзису в Стародавньому Римі. Як бачимо ius in agro vectigali протягом свого існування мало переважно зобов'язальний характер, і факт надання йому речево-правового захисту сам по собі не відносить цих прав до прав на чужі речі. Крім цього, як уже зазначалось при запровадженні actio in rem vectigalеs використовувалась конструкція rei vindicatio, що говорить про тяжіння до права власності.

Адже, не будучи власником, і, маючи ius emphyteusis, емфітевта мав право здійснювати весь зміст права власності. Думаємо, що саме така конструкція дала змогу середньовічним юристам розробити на основі емфітевзису концепцію розщепленої власності.

Наведені висновки свідчать про необґрунтованість віднесення ius in agro vectigali до прав на чужі речі. Крім того, формулювання М. Поленак-Акімовською такого виду прав на чужі речі як «довгострокові договори про оренду землі» є, на нашу думку, некоректним, оскільки не відображає речево-правового характеру його складових, а, навпаки, акцентує увагу на договірній, зобов'язальній природі таких прав. Тому, незважаючи на пов'язанність емфітевзису та суперфіцію з правом оренди, класифікувати названі права як окремі види родової категорії з огляду на їх самостійний характер не можна.

Завершує перелік прав на чужі речі право застави, яке розпадається на три види: fiducia, pignus та hypotheca.

Найбільш давньою формою заставних прав є fiducia сутність якої полягає у «передачі самому вірителю права власності на річ, яка повинна служити забезпеченням його вимог». Гай виділяв дві форми фідуції: fiducia cum amico та fiducia cum creditore (Gai., 2, 60). Проте така диференціація не обумовлює суттєвої різниці обох видів фідуції. За своєю суттю зміст цих правовідносин однаковий. Тому далі по тексту ми використовуватимемо єдиний термін «фідуція». У зв'язку з предметом нашого дослідження інтерес складає питання сутності фідуції та можливості віднесення останньої до прав на чужі речі. Нагадаємо, при фідуції річ передавалась боржником у власність кредитору для забезпечення виконання зобов'язання.

Якщо ж боржник не міг вчасно погасити борг, то предмет застави залишався у власності кредитора. При сплаті боргу кредитор мав повернути річ. Однак особливістю fiducia було те, що обов'язок повернути річ не мав правового забезпечення і носив чисто моральний характер. Це і було визначальним фактором, який вплинув на нетривалість застосування фідуції в цивільному обороті, оскільки з боку кредиторів мали місце часті зловживання. Як бачимо, така конструкція фідуції має речевий характер. Однак той факт, що річ передавалась у власність (за відсутності правового механізму забезпечення її повернення), виключає можливість пошуку у таких відносинах елементів прав на чужі речі. Тому вважаємо, що власне до прав на чужі речі слід відносити лише ручну заставу (pignus) та іпотеку (hypothecа), оскільки саме їм були притаманні ознаки прав на чужі речі. Серед останніх слід назвати наступні: річ передана у заставу залишалася закріпленою за кредитором навіть у випадку зміни її власника; право застави, яке виникло, має пріоритет перед наступними; кредитор користувався абсолютним захистом (заставний кредитор мав позов, т. зв. Actio hypothecaria чи quasi Serviana).

Поряд з цим вартою уваги є специфіка заставних прав і те, чим останні відрізнялись у стародавніх римлян від інших прав на чужі речі.

Відповідь на це питання необхідно шукати у природі iura in re. Основна відмінність полягає у сутності права застави. Якщо змістом всіх прав на чужі речі є користування і res servit (служіння речі), то сутність права застави має інший характер. Заставне право суть obligatа - гарантує відповідальність за борг своєю майновою вартістю. При такому характері змісту заставного права, за свідченням відомого німецького романіста К. Арндса, воно само по собі не обмежує і не зменшує змісту права власності. У заставодавця і після встановлення заставного права, як і до його встановлення, залишається повне розпорядження річчю як фактичне, так і юридичне.

Разом з тим, якщо відслідкувати динаміку здійснення права заставодержателем та суб'єктами інших прав на чужі речі, наслідки суттєво відрізнятимуться. Реалізуючи своє право, наприклад, емфітевта (як і інші суб'єкти прав на чужі речі) за жодних обставин не може набути майно у власність. При реалізації свого права заставодержателем (яке він може здійснити в разі невиконання боржником відповідного обов'язку) останній може стати власником майна, яке є предметом застави. Це свідчить про те, що право застави хоча за своїм змістом є і похідним від права власності, але в окремих випадках воно стає більш «сильнішим». Таким чином, будучи правом набагато вужчим за своїм змістом в порівнянні з іншими правами на чужі речі, право застави може мати наслідком своєї реалізації припинення права власності на майно, що абсолютно виключається при здійсненні інших прав.

Відмінною також є мета застави. Як відомо, для встановлення, наприклад, сервітуту однією із визначальних умов є мета, яка повинна мати постійний та тривалий характер. Та ж ситуація має місце і щодо інших прав на чужі речі. Крім цього, цінність цих прав полягає у них самих, вони є самодостатніми правовими засобами задоволення інтересів уповноважених осіб. Абсолютно іншим за своєю метою є заставне право. Крім того, що воно має строковий характер, воно є ius accessorium і існує заради забезпечення інших прав.

Відтак для його встановлення обов'язковою є наявність основного зобов'язання, яке обслуговує застава.

Наведені відмінності у конструкціях права застави та інших прав на чужі речі, все ж не означають, що інститут застави не відноситься до iura in re. Як вказує Ю. Барон, це підкреслює тільки особливий характер заставного права як виду речевих прав. Однак з такими міркуваннями багато-хто з авторів не погоджується, кваліфікуючи заставні права як права речеві або зобов'язальні, або ж права зі змішаною правовою природою. Проте ця дискусія виникла набагато пізніше, а тому виходить за межі даного дослідження. Що ж до самих римлян, то вони відносили право застави до речевих прав. Таким чином, наведений аналіз видів прав на чужі речі свідчить про те, що римляни

досить фундаментально відпрацювали окремі види прав на чужі речі, але (навіть в кодифікації Юстиніана) не змогли завершити побудову їх системи, створити повноцінний інститут речевого права. Це завдання було здійснено лише згодом у правопорядках, які в тій чи іншій мірі реципіювали норми римського права. Що ж до специфіки, форм і напрямків такої рецепції, то це є перспективний напрямок наукових досліджень.

ДОДАТОК 2

право чужий річ власність

ДОГОВІР

про встановлення земельного сервітуту

м. __________ «___» ____________ 20__ р.

Цей договір укладено між власником (володільцем) земельної ділянки, який мешкає за адресою _____________________________________________ __________________________________________________________________,

або уповноваженої ним особи, що діє на підставі _______________________, з однієї сторони, і власником (володільцем) сусідньої земельної ділянки (інша конкретно визначена особа, надалі - СЕРВІТУАРІЙ), який мешкає за адресою __________________________________________________________,

і в інтересах якого встановлюється земельний сервітут, з іншої сторони, про наступне:

1. ПРЕДМЕТ ДОГОВОРУ

1.1. Земельний сервітут встановлюється відносно земельної ділянки: площа, кадастровий номер, цільове призначення, правовий режим, яка розташована за адресою: _____________________________________________ встановлює земельний сервітут в інтересах СЕРВІТУАРІЯ на право _________ (вид земельного сервітуту відповідно до ст. 99 ЗК України чи ін.) __________________ площею _____________________ згідно плану меж земельного сервітуту (додаток і до Договору, який є невід'ємною частиною цього договору).

1.2. Власник (володілець) повинен попередити іншу сторону про права третіх осіб на земельну ділянку, в тому числі про укладений договір оренди земельної ділянки.

1.3. У випадку, коли земельна ділянка, відносно якої встановлюється сервітут, надана в оренду, то укладання даного договору можливе виключно з письмової згоди орендаря на умовах цього договору з обов'язковим попереднім внесенням змін та доповнень до договору оренди. Зміни та доповнення до договору оренди повинні відповідати умовам цього договору.

2. ТЕРМІН ДІЇ ДОГОВОРУ

2.1. Цим Договором встановлюється строковий земельний сервітут терміном до ______________ (або постійний земельний сервітут).

2.2. По закінченню терміну даного Договору його дію може бути продовжено за домовленістю сторін, про що сторони не пізніше як за _______________ до закінчення його терміну повідомляють одна одну у письмовій формі. Продовження терміну договору оформляється додатковою угодою.

3. РОЗРАХУНКИ ПО ДОГОВОРУ

3.1. Плата по договору розрахована на один рік у розмірі ___________________________________.

3.2. Плата по договору вноситься СЕРВІТУАРІЄМ (дата, порядок внесення плати) ______________, але не пізніш ________________. Надання послуг та передача продукції оформляється відповідними актами, засвідченими підписами сторін (для юридичних осіб підпис посвідчується печаткою).

3.3. Форма плати ______________________________________________

- грошова __________________________________________ (у гривнях);

- відробіткова _________________________________________________ (надання послуг: види послуг, вартість, місце та строки надання);

- натуральна - за визначеною кількістю або часткою продукції _______ __________________________________________________________________ (перелік продукції, її якісні показники, вартість, місце, порядок і строки поставки). В разі сплати не в грошовій формі, між сторонами складається протокол з фіксацією виду оплати та її грошової оцінки. Протокол складається не менш ніж в двох екземплярах і засвідчується підписом сторін (для юридичних осіб підпис посвідчується печаткою).

3.4 Розрахунок між сторонами оформляється відповідними документами (актами, квитанціями тощо), які оформляються не менш ніж в двох екземплярах і посвідчуються підписом сторін (для юридичних осіб підпис посвідчується печаткою).

3.5. СЕРВІТУАРІЙ (повністю, частково) звільняється від плати з таких підстав: ___________________________________________________________.

3.6. У разі дострокового припинення або розірвання договору, внесена на майбутній період плата повертається протягом шести місяців з дня припинення чи розірвання договору.

3.7. Умови договору про розмір плати можуть переглядатися за згодою сторін у випадках:

- погіршення стану земельної ділянки не з вини СЕРВІТУАРІЯ, що підтверджено документально;

- збільшення розмірів плати за землю, які сплачує власник (володілець);

- в інших випадках, передбачених законодавчими актами України.

У разі зміни плати на вимогу однієї із сторін, зацікавлена сторона повинна повідомити про те іншу сторону не пізніше, ніж за _____________________. При досягненні згоди між сторонами, укладається додаткова угода про зміну умов договору щодо розрахунків.

3.8. Земельний податок сплачується відповідно до вимог п. 20 ст. 12 Закону України «Про плату за землю».

3.9. У випадку визнання договору недійсним, одержана власником (володільцем) земельної ділянки плата за фактичний строк дії договору, не повертається.

4. ПРАВА ТА ОБОВ'ЯЗКИ СТОРІН

4.1. Власник (володілець) земельної ділянки, щодо якої встановлюється земельний сервітут, _________________________________________________ ____________________________________________ має право:

- вимагати своєчасного внесення плати;

- відвідувати земельну ділянку з метою контролю за використанням та станом земельної смуги, на яку встановлено земельний сервітут;

- вимагати відшкодування збитків, завданих встановленням земельного сервітуту, у розмірі їх фактичної вартості.

зобов'язаний:

- не перешкоджати використанню земельної ділянки в межах встановленого сервітуту;

- не втручатися у господарську діяльність СЕРВІТУАРІЯ;

- у разі вилучення із власності земельної ділянки, з підстав і в порядку, передбачених чинним законодавством, відшкодувати виникаючі при цьому збитки СЕРВІТУАРІЮ.

4.2. СЕРВІТУАРІЙ має право:

- приступати до використання земельної ділянки після державної реєстрації цього договору;

- здійснювати _________________________________________________ _________________________________________________________________;

- вимагати усунення перешкод, які виникають при використанні земельної ділянки, на яку встановлено земельний сервітут;

- користуватися на умовах платності (безоплатно) та у відповідності з діючим порядком інженерними комунікаціями Власника (володільця) земельної ділянки.

зобов'язаний:

- своєчасно вносити плату за встановлення земельного сервітуту;

- належно використовувати встановлений земельний сервітут відповідно до цільового призначення земельної ділянки;

- не чинити дій, що можуть привести до погіршення якісних характеристик та екологічного стану землі;

- дотримуватися умов користування сервітутом, встановлених цим Договором;

- не передавати будь-яким способом земельний сервітут іншим фізичним і юридичним особам;

- відшкодувати Власнику (володільцю) збитки в зв'язку з погіршенням якості земель в результаті своєї господарської діяльності;

- після закінчення терміну договору припинити використання і повернути земельну ділянку в попередньому стані;

- гарантувати, що виконавчі державні органи та органи місцевого самоврядування, санітарні, протипожежні, землевпорядні органи, а також органи екологічної безпеки та архітектури не будуть обмежуватись стосовно доступу до земельної ділянки для виконання їх обов'язків в межах їх повноважень.

4.3. Сторони зобов'язані дотримуватися правил добросусідства.

4.4. Сторони несуть витрати, пов'язані з оформленням і реєстрацією цього Договору та виділенням земельного сервітуту в натурі, за погодженням.

4.5. Дія земельного сервітуту зберігається у разі переходу прав на земельну ділянку, щодо якої встановлений земельний сервітут, до іншої особи.

4.6. Земельний сервітут здійснюється способом найменш обтяжливим для власника земельної ділянки, щодо якої він встановлений.

4.7. Предмет сервітуту не може бути предметом купівлі-продажу, застави та не може передаватися будь-яким способом СЕРВІТУАРІЄМ іншим фізичним та юридичним особам.

4.8. Сторони спільно несуть витрати на підтримання земельної ділянки, обмеженої сервітутом в стані, належному до використання.