Основи міжнародного права

Размещено на http://www.allbest.ru/

1. ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА ІНСТИТУТУ ТЕРИТОРІЇ

1.1 Визначення і зміст інституту території

Держава як основний суб'єкт міжнародного права не може існувати без юридично приналежної їй території. Коли конкретна держава чи держава як абстрактний суб'єкт міжнародного права є предметом оцінки й обговорення в міжнародному праві, то перш за все вона характеризується єдністю таких ознак, як населення, легітимна влада і територія.

Поняття територія походить від лат. terra - земля і в розширеному сенсі означає простір певної природної стихії. Слід розрізняти поняття "територія" у фізичному, економічному й юридичному сенсі.

У фізичному (вузькому) сенсі територія - це реальна природна твердь (від лат. "terra - суходіл), а більш широко - це все природне середовище - вмістилище надр, ґрунтів, джерел, водойм, лісів, земної фауни і флори.

В економічному сенсі територія є джерелом ресурсів, матеріальною основою місцевих громад, держав в межах їхніх територій, зрештою - Людства з його світовою економікою.

У міжнародному праві термін територія означає земний чи позаземний простір, що має певний правовий статус і відповідний йому правовий режим і відокремлений від інших просторів реальними чи умовними кордонами.

Міжнародне право охоплює поняттям "територія" 5 природних стихій: частина земної кулі (суходіл, води, повітряний простір над ними), космічний простір і небесні тіла, що в ньому перебувають.

1.2 Правовий статус і режими території

У доктрині міжнародного права для характеристики тих чи інших територій використовують характеристики "правового статусу" і "правового режиму" території. Поняття "правовий статус" - статичне, оскільки норми права закріплюють безпосередньо правовий стан певної території. "Правовий статус" території визначається виключно міжнародним правом, яке розрізняє "державну" й "міжнародну територію".

Державна територія - це частина поверхні землі, що знаходиться під суверенітетом (територіальною юрисдикцією) держави.

Міжнародна територія - це простори за межами державних територій (за межами національної юрисдикції), що не належать жодній державі.

З певними застереженнями можна визнати, що правовий статус території лежить в основі правового режиму. Поняття "правовий режим" - динамічне, оскільки відображає динаміку діяльності людини (і правове визначення належного, дозволеного й забороненого в цій діяльності) - в межах відповідної території. Правовий режим території визначається як міжнародним, так і національним правом.

У міжнародному праві інститут "території" має три найбільш загальні правові режими, а також низку спеціальних режимів.

Загальні правові режими в сукупності покривають всю планетарну поверхню і космос, охоплюючи:

1. Території під національною юрисдикцією держав, що в планетарному масштабі складає суму державних територій.

2. Території з міжнародним режимом, на які (за звичаєм чи в силу міжнародних договорів) не поширюється і не може бути поширена національна юрисдикція жодної з держав.

3. Території змішаного (компромісного) режиму - це території, в межах яких діє частково національна юрисдикція прилеглих держав, частково - міжнародний режим.

Спеціальні режими. Міжнародне право, крім зазначених вище трьох загальних режимів територій виділяє категорії спеціальних режимів, що можуть діяти як в межах територій з міжнародним, так і в межах територій з національним чи змішаним режимом. Серед спеціальних режимів, що встановлюються на рівні міжнародного права, зокрема міжнародних договорів, найбільш поширеними є режими морських просторів і режими, встановлені з метою забезпечення миру й безпеки (далі режими міжнародної безпеки).

А. Режими морських просторів в сучасному вигляді (їх вісім) визначені в Конвенції ООН з морського права від 10.12.1982 р. (далі - Конвенція), їх перелік включає:

1. Внутрішні й територіальні води (частина ІІ Конвенції)

2. Протоки, що використовуються для міжнародного судноплавства (ч. ІІІ)

3. Архіпелажні води (ч. ІV)

4. Виключна морська економічна зона (ч. V)

5. Континентальний шельф (ч. VІ)

6. Відкрите море ((ч. VІІ)

7. Замкнені чи напівзамкнені моря (ч. ІХ)

8. Глибоководний район морського дна (ч. ХІ)

Детальніше про ці режими йтиметься далі.

Б. Режими міжнародної безпеки поширюються на демілітаризовані, нейтральні й без'ядерні території.

Демілітаризація території - це встановлення такого міжнародно-правового режиму, згідно якого на цій території забороняються чи обмежуються будь-які види і форми військової діяльності: розміщення збройних сил, розміщення та зберігання зброї, проведення військових навчань та маневрів, побудова військових укріплень, баз тощо.

Правовий режим демілітаризованої території (зони) грунтується на міжнародних угодах і означає, що при збереженні національної юрисдикції на цій території не можуть знаходитися військові формування і будуватися військові об'єкти, а постійні мешканці звільняються від військового обов'язку. Демілітарізація може бути повною та частковою.

Повна демілітаризація включає знищення старих та заборону будівництва нових військових укріплень та споруд; забороняється утримувати збройні сили, крім незначних загонів поліцейських, необхідних для підтримання внутрішнього порядку; військовим літакам забороняється пролітати над демілітаризованою зоною; забороняється виробляти та ввозити військові матеріали, проводити військові навчання та набір в армію.

Часткова демілітаризація передбачає ліквідацію певних військових об'єктів, заборону будівництва нових військових споруд та укріплень, обмеження чисельності збройних сил та потужності деяких видів зброї тощо.

Демілітаризація відрізняється від роззброєння тим, що зазвичай застосовується до певної території, тоді як роззброєння - до держави в цілому. Прикладом демілітаризованої зони може слугувати Рейнська демілітаризована зона, утворена згідно Версальського мирного договору 1919 р. При збереженні над територією демілітаризованої зони німецького суверенітету, Німеччині було заборонено там утримувати чи будувати військові укріплення, утримувати чи зосереджувати (тимчасово чи постійно) збройні сили, проводити маневри та зберігати будь-які матеріальні засоби, необхідні для мобілізації. 7 березня 1936 р. Німеччина в односторонньому порядку відмовилась від дотримання відповідних статей Версальського договору, ввела в Рейнську демілітаризовану зону війська і стала поширювати на усю територію зони свою військову інфраструктуру.

Іншим прикладом демілітаризованої території можуть бути Аландські острови (біля 6,5 тис. гранітних островів в Балтійському морі). До 1809 р. острови були частиною території Швеції, потім (до грудня 1917 р.) - Росії. В 1921 р. Радою Ліги Націй над островами був визнаний суверенітет Фінляндії. Вперше Аландські острови були демілітаризовані згідно Паризького мирного договору 1856 р. шляхом одностороннього зобов'язання російської сторони. Женевською конвенцією 1921 р., що визначила у відсутність Росії державну приналежність Аландських островів, був не лише підтверджений демілітаризований статус, але і островам був наданий режим нейтралітету. Статус демілітаризованої території був визнаний за Аландами Радянським Союзом в Московській угоді 1940 р., а в 1947 р. рішення про їх демілітаризацію підтвердив Паризький мирний договір.

Дещо іншим правовим режимом характеризуються нейтралізовані території (зони), який встановлюється в період війни, на відміну від режиму демілітаризованої території, який діє в мирний час. Нейтралізація - це встановлений міжнародним договором правовий режим, згідно з яким забороняється ведення військових дій на певній території чи використання її як театру військових дій. Нейтралізовані території (зони) беруть свій початок з інституту нейтралітету як неучасті певної держави у війні, пізніше вони переросли в міжнародно-правову заборону перетворювати будь-яку територію, в тому числі частину державної території, в арену військових дій чи їх базу. Правові режими нейтралізованої території і території постійного нейтралітету відрізняються. Постійний нейтралітет - це правовий статус держави, в той час як нейтралізації підлягають частини державної території чи інших видів території.

Демілітаризації та нейтралізації підлягають певні зони уздовж державних кордонів. Часто такі зони створюються по обом сторонам тимчасових демаркаційних ліній, що встановлюються при укладенні перемир'я (наприклад, при укладенні перемир'я в Кореї в 1953 р.).

Серед сучасних нейтралізованих територій особливо важливе значення мають Антарктика, Шпіцберген, Панамський та Суецький канали, Магеланова протока, космічний простір (Місяць та інші небесні тіла). З метою забезпечення свободи та безпеки судноплавства демілітаризації підлягають деякі міжнародні водні шляхи. Причому нейтралізація території може супроводжуватися її демілітаризацією. Зокрема, згідно положень Константинопольської конвенції 1888 р. Суецький канал є водночас нейтралізованим (вилучається з театру військових дій) та демілітаризованим (в межах трьох морських миль по обом берегам каналу заборонено зводити укріплення, які б могли завадити свободі судноплавства).

За аналогією з нейтралізованими територіями Рада Безпеки ООН оголосила у травні 1993 р. - в період загострення боснійського збройного конфлікту - території Сараєво, Тузли, Біхача та Сребреніци "зонами безпеки", по відношенню до яких повинні бути виключені військові удари та інші ворожі дії.

За угодою між СРСР та Фінляндією від 11 жовтня 1940 р. остання брала на себе зобов'язання демілітаризувати Аландські острови та не надавати їх для збройних сил інших держав (ст. 1). Після Другої світової війни в мирному договорі з Фінляндією 1947 р. це положення було підтверджено (ст. 5). Демілітаризованим та нейтралізованим є архіпелаг Шпіцберген відповідно до відповідного Договору від 9 лютого 1920 р. Стаття 9 зазначеного Договору зобов'язує Норвегію "не створювати і не допускати встановлення на Шпіцбергені жодної морської бази і не будувати в цих районах жодних укріплень, причому цими районами ніколи не можна буде користуватися у військових цілях".

Істотним внеском в процес демілітаризації й нейтралізації та зміцнення міжнародної безпеки є створення без'ядерних зон, тобто таких територій, де на підставі міжнародного договору заборонено розміщувати, виробляти, випробовувати та застосовувати ядерну зброю. Так, згідно положень Договору про Антарктику 1959 р., Договору про принципи діяльності держав з дослідження та використання космічного простору, включаючи Місяць та інші небесні тіла 1967 р., Договору про заборону розміщення на дні морів та океанів та в їх надрах ядерної зброї та інших видів зброї масового знищення 1976 р. забороняється розміщувати ядерну зброю на певних територіях. В 1978 р. СРСР приєднався до Договору про створення без'ядерної зони в Латинській Америці (Договір Тлателолко 1976 р.).

У серпні 1985 р. 13 держав південної частини Тихого океану підписали Договір про оголошення цього району зоною, вільною від ядерної зброї (Договір Раротонга). Згідно положень зазначеного Договору сторони оголосили про відмову від розробки, застосування та випробовування будь-яких ядерних вибухових пристроїв; заборонили придбання та ввезення на свою територію ядерної зброї; заборонили здійснення будь-яких ядерних вибухів, а також скидання та захоронення в цьому районі радіоактивних відходів. В доданому до Договору протоколі міститься заклик до ядерних держав поважати положення Договору.

Без'ядерна зона є частково демілітаризованою, оскільки в межах цієї зони не повинна розміщуватися ядерна зброя, а також частково нейтралізованою, оскільки вона вилучається зі сфери застосування ядерної зброї у випадку виникнення збройного конфлікту.



2. ДЕРЖАВНА ТЕРИТОРІЯ І ДЕРЖАВНИЙ КОРДОН

2.1 Поняття і юридична природа державної території

Державна територія - це частина земної кулі під юрисдикцією незалежної держави, що складається з сухопутної території, водної території (акваторії), надр, що під ними знаходяться і повітряного простору, який знаходиться над суходолом і водами. Іншими словами, державна територія - це земний простір, що знаходиться під суверенітетом держави. В доповіді Комісії міжнародного права ООН відмічалось, що державна територія - це простори, над якими держава здійснює суверенну владу.

Б.М. Клименко у свою чергу зауважує, що державна територія - це не лише простір, а й природне середовище.

Державна територія - це також і природне джерело добробуту населення кожної держави, яке слугує матеріальною основою держави. Територія характеризується наступними параметрами і ознаками:

1) розміри, тобто загальна площа;

2) протяжність з півночі на південь та зі сходу на захід;

3) компактність, тобто сконцентрованість в єдине ціле;

4) географічне становище на карті світу, в тому числі наявність рік та вихід до моря;

5) населеність (чисельність та густота населення, його розподіл за окремими ділянками території);

6) кліматичні умови, на які впливають наближеність до екватора чи одного з полюсів Землі, до морів чи інших великих водойм, розташування в глибині чи на краю континента;

7) особливості ландшафту (гори чи низини, болота чи пустелі);

8) характер надр та ступінь їх розробки (наявність корисних копалин, їх доступність для розробки);

9) характер кордонів (юридично оформлені чи фактично існуючі, природні чи довільні, надійно укріплені чи беззахисні);

10) характер суміжних територій (державні чи міжнародні, з демократичними чи недемократичними політичними режимами).

Відповідно до сучасних міжнародно-правових стандартів, юридична доля території повинна визначатися волею населення, що постійно проживає на ній. В міждержавних відносинах питання території завжди було причиною їх загострень. Численні міжнародні конфлікти пов'язані з територіальним переділом. У зміцненні територіальної стабільності полягає головне призначення Заключного акту з безпеки і співробітництва в Європі, підписаного в Гельсінкі в серпні 1975 р., що проголосив непорушність післявоєнних кордонів в Європі. На противагу війні, мир виступає як система стабільності державних територій. В п. 4 ст. 2 Статуту ООН зазначено: "Усі Члени Організації Об'єднаних Націй утримуються в їхніх міжнародних відносинах від погрози силою чи її застосування як проти територіальної недоторканності чи політичної незалежності будь-якої держави, так і будь-яким іншим чином, несумісним з Цілями Об'єднаних Націй".

Державна територія виражає просторові межі здійснення державної влади, сферу територіальної юрисдикції держави. Територіальне верховенство держави поширюється на усю її територію. Правовий режим державної території визначається національним законодавством, деякі питання державної території є предметом регулювання міжнародного права. Існує принцип, відповідно до якого кожен, хто знаходиться на території певної держави, підпадає під дію законів цієї держави.

Як юридичне поняття територія держави може розглядатися лише опосередковано, через правовий режим, встановлений по відношенню до території на основі принципу територіального верховенства. Територіальне верховенство означає повну та виключну владу держави на своїй території. Щодо правової природи державної території в науці міжнародного права висловлюються різні точки зору. Відповідно до об'єктної теорії держава здійснює над територією своє публічне право власності. Таке розуміння території склалось історично, як спадщина епохи феодалізму, коли власність на землю розглядалась як джерело влади над населенням, що проживає на цій території.

Відповідно до просторової теорії визнається, що територія - це не річ, якою володіє держава, а простір, в межах якого державна влада реалізується. Здійснення публічної державної влади і є територіальним верховенством. Територіальне верховенство - це право не на територію, а на юрисдикцію над населенням, оскільки держава не може панувати над територією безпосередньо, без своїх громадян, а правовідносини можливі лише між людьми з приводу чи відносно речі, а не між людиною та річчю. З просторової теорії випливає, що підставою приналежності певної території є здійснення юрисдикції в її межах, тобто здійснення державної влади в межах певної території достатньо, аби вважати її своєю.

Згідно теорії компетенції, територія держави є нічим іншим як територіальною сферою валідитарності (дієвості) національного юридичного порядку. Національний юридичний порядок повинен обмежувати дію чинних в його межах актів своєю територією. Державна територія відповідно до теорії компетенції визначається як простір, в межах якого органи, визначені національним юридичним порядком, уповноважені здійснювати цей порядок.

Окрім вказаних, варто згадати і про теорію міжнародної власності. Прибічники цієї теорії вважають, що територія держави є не внутрішньодержавною, а міжнародною власністю держави. Для внутрішньодержавного права територія - сфера влади держави, а для міжнародного - територія є власністю держави. У міждержавних відносинах кожна держава - власник своєї території. Держава здійснює не лише територіальне верховенство, але і володіє здатністю розпоряджатися територією як власністю на міжнародній арені. Б.М. Кліменко обґрунтовано підкреслює, що це власність особливого роду, не тотожна цивільно-правовій власності.

За феодалізму не бачили відмінностей між приватною власністю на землю та територіальним суверенітетом як верховенством державної влади. В епоху капіталізму вже проводиться чітке розмежування між правом власності на землю "dominium" та суверенною верховною владою над територією "imperium". Існує чітке розмежування між приватноправовими угодами, навіть якщо однією зі сторін виступає держава як суб'єкт права, і питаннями розширення державної території.

У відповідності до сучасної концепції вітчизняних юристів-міжнародників державна територія - це просторова сфера здійснення державної влади. В межах державної території діє виключно влада даної держави, яка володіє повним та виключним суверенітетом, територіальним верховенством, який нерозривно пов'язаний з поняттям суверенітету держави.

Територія не знаходиться і за своєю природою не може знаходитися в певних правових відносинах з державою. Правовідносини можливі лише з приводу територій. Слід відмежувати міжнародно-правову власність на територію і земельну власність. Перша є власністю міжнародно-правовою, що є прерогативою держави як суб'єкта міжнародного права і поширюється на державну територію зі всіма її компонентами в цілому. Земельна власність відноситься до внутрішньодержавного права, яке регулює відносини між державами, окремими юридичними та фізичними особами з приводу окремих земельних ділянок всередині країни.

2.2 Склад державної території

Державна територія складається з просторів кількох категорій:

1. Сухопутна територія, тобто увесь суходіл в межах державних кордонів, а також прибережні острови та анклави. До складу сухопутної території ряду держав входять усі землі та острови арктичних секторів.

2. Водна територія, яка охоплює: а) внутрішні (національні) води, що включають в себе морські води, води портів, води заток, береги яких належать одній державі, якщо їх ширина не перевищує 24 морських милі, а також історичні затоки; б) територіальне море - полосу прибережних морських вод з шириною не більше 12 морських миль.

3. Повітряний простір над сухопутною та водною територією, включаючи територіальне море.

4. Земні надра.

5. Об'єкти, умовно прирівняні до території держави, тобто "штучна" територія держави (морські та повітряні судна, космічні кораблі, що носять прапор відповідної держави; офіційні резиденції дипломатичних представництв в інших країнах; морські платформи та інші споруди державної приналежності, підводні кабелі та трубопроводи у відкритому морі, якщо вони з'єднують дві частини однієї і тієї ж держави).

1. Сухопутна територія - це увесь суходіл, що знаходиться в межах кордонів держави. Статус сухопутної території як поверхні землі, окресленої кордонами держави, охоплює окремі частини території, оточені територією інших держав (анклави), і острови, що омиваються водою. До поняття сухопутної території входять і надра, розташовані нижче ґрунтового шару і дна, що знаходяться на суші водойм. Земля з її надрами являє собою основний компонент державної території, який є джерелом багатьох матеріальних благ людства. Саме за сухопутною територією визначаються офіційні розміри держави, протяжність сухопутних та морських кордонів.

Анклав - це частина території держави, відділена від основної її території і з усіх боків оточена територією іншої (інших) держав. Якщо ця частина території має вихід до відкритого моря, то вона є напіванклавом. Калінінградська область Росії, що межує з Польщею та Литвою, як і іспанські території Мелілья та Сеута, оточені територією Марокко, анклавами в повному сенсі не вважаються. Вони мають вихід до відкритого моря, а тому зберігають можливість підтримувати зв'язок з рештою території, обминаючи території інших держав.

Анклав як частина території однієї держави, що повністю оточена сухопутною територією іншої держави, тим не менше виступає як невід'ємна частини території відповідної держави. Сухопутна територія Швейцарії оточує анклав ФРН Бюзінген та італійський анклав Кампіоне-д'Італія, іспанське місто Плівія повністю оточене французькою територією, бельгійські анклави Барле-Насау і Барле-Хорте - нідерландською територією тощо. Право доступу держави до свого анклаву здійснюється на підставі спеціальної угоди з державою, на території якої цей анклав знаходиться.

2. Водна територія - включає:

1) внутрішні (національні) води, тобто власні води держави (національні ріки, озера, канали, внутрішні моря), а у випадку держави-архіпелагу - її архіпелажні води;

2) прикордонні води, тобто води річок, озер та каналів, по яким проходить державний кордон;

3) територіальне море.

4. Внутрішні води охоплюють води суходолу й морські внутрішні води.

Води суходолу включають як поверхневі, так і підземні води. Поверхневі води знаходяться у різноманітних водоймах - ріках, озерах, штучних водоймах (ставках і водосховищах), а також у болотах і льодовиках.

Національні ріки - це ріки, що знаходяться в межах однієї держави від самого витоку до гирла.

Канали - штучні водні шляхи - вважаються такими, що знаходяться під виключною юрисдикцією однієї держави в тому випадку, якщо вони оточені з обох сторін сухопутною територією цієї держави.

Внутрішні водойми - це водні простори, які з усіх боків оточені суходолом і не мають судноплавного зв'язку з морем.

Внутрішні морські води держави - це морська акваторія, що належить до державної території і розташована в бік берега від вихідної лінії - середньостатистичної узагальненої межі між морем і суходолом. До внутрішніх морських вод відносять води портів, бухт і заток. До внутрішніх морських вод також відносять "історичні затоки" (Ла-Плата, Гудзонова, Петра Великого та ін.). Прибережна держава здійснює у своїх внутрішніх водах всю повноту адміністративної, цивільної й кримінальної юрисдикції стосовно усіх суден під будь-яким прапором, що перебувають у їх межах. Прибережна держава в межах своїх внутрішніх вод самостійно встановлює умови судноплавства. У внутрішні води держави іноземні судна заходять, як правило, з дозволу цієї держави (зазвичай держави публікують перелік портів, відкритих для заходу іноземних суден). Військові кораблі іноземних держав можуть заходити у внутрішні води лише з дозволу чи за запрошенням прибережної держави. Іноземні судна, що знаходяться у внутрішніх водах іншої держави, зобов'язані дотримуватись правил судноплавства, законів і звичаїв прибережної держави.

2) Прикордонні води. Води річок, озер та каналів, по яким проходить лінія державного кордону між суміжними державами, складають частину державної території кожної з них від лінії кордону до приналежного їй берега. При цьому несудноплавні ріки, що протікають по території декількох держав, вважаються прикордонними і знаходяться під роздільною юрисдикцією прибережних держав. Правовий режим прикордонних річок встановлюється угодами суміжних держав. Ріки, що протікають через територію декількох держав і доступні для судноплавства називаються міжнародними і на них поширюються правила свободи судноплавства.

3) Територіальне море (територіальні води) - це морський пояс, що прилягає до сухопутної території та архіпелажних вод (ст. 2 Конвенції ООН з морського права 1982 р.). Суверенітет держави поширюється за межі її сухопутної території та її внутрішніх вод на морський пояс, що прилягає до її берега і який називається територіальним морем. Суверенітет прибережної держави поширюється на повітряний простір над територіальним морем, так само на поверхню і надра його дна (ст. 1 та 2 Конвенції 1958 р. про територіальне море та прилеглу зону).

Тривалий час міжнародна практика йшла шляхом довільного встановлення самою державою ширини територіальних вод. Виділялись наступні підходи:

3 милі - Австралія, Бельгія, Великобританія, Канада, Куба, США, Франція, ФРН, Японія;

4 милі - Норвегія, Швеція, Фінляндія;

5 миль - Камбоджа;

6 миль - Бразилія, Греція, Ізраїль, Іспанія, Італія, Камерун, Колумбія, Ліван, Туніс, Туреччина, Сомалі, Таїланд, Уругвай;

10 миль - Югославія;

12 миль - Албанія, Алжир, Болгарія, Єгипет, Індонезія, Іран, Ірак, КНР, КНДР, Лівія, Мексика, Пакистан, СРСР, Румунія, Саудівська Аравія, Сирія, Судан;

130 миль - Гвінейська Республіка;

200 миль - Аргентина, Панама, Перу, Сальвадор, Чилі, Коста-Ріка, Еквадор.

Лише Конвенція ООН з морського права 1982 р. встановила єдиний підхід до розуміння територіального моря і встановила однаковий порядок відліку їх ширини. Державний морський кордон є зовнішнім краєм територіального моря є - лінією, кожна точка якої знаходиться від найближчої точки вихідної лінії на відстані, що дорівнює ширині територіального моря (ст. 4 Конвенції). Згідно положень міжнародного права кожна держава має право встановлювати ширину свого територіального моря до меж, що не перевищують дванадцяти морських миль, що відміряються від висхідних ліній, визначених у відповідності з Конвенцією 1982 р. Конвенція ООН закріпила і способи визначення висхідної лінії, визначивши в якості нормальної лінії для вимірювання ширини територіального моря лінію найбільшого відливу вздовж берега, вказану на офіційно визнаних прибережною державою морських картах великого масштабу.

Прибережна держава може здійснювати свою юрисдикцію за межами державної території в зоні, прилеглій до її територіального моря, що так і зветься - "прилегла зона". Слід зазначити, що поняття юрисдикції тут не рівнозначне поняттю територіального верховенства. Під територіальним верховенством розуміється повна і виключна влада держави в межах її території. Юрисдикцію ж держава може здійснюватися за межами територіального верховенства, прикладом чого є й морські прилеглі зони. Прилегла зона не може поширюватися за межі двадцяти чотирьох морських миль від висхідних ліній, від яких відміряється й ширина територіального моря. Метою контролю може бути необхідність:

1) запобігання порушення митних, фіскальних, імміграційних чи санітарних законів і правил в межах її території чи територіального моря;

2) припинення та притягнення до відповідальності за порушень зазначених законів і правил.

Здійснення обмеженої юрисдикції держави в прилеглій зоні відбувається з метою недопущення порушників на територію держави (в територіальні води). Отже, прилеглі зони не відносяться до державної території, але в їхніх межах здійснюється юрисдикція прибережної держави, причому як стосовно своїх громадян, так і іноземців. Юрисдикція є обмеженою або спеціальною, оскільки вона поширюється лише на справи в сфері митних, фіскальних, імміграційних та санітарних правил.

Мирний, архіпелажних і транзитний прохід. Конвенція ООН з морського права 1982 р. регламентує режими "мирного", "архіпелажного" і "транзитного" проходу. "Транзитний" прохід, відповідно до ст. 37 застосовується до проток з міжнародним судноплавством, тому його охарактеризовано далі. Мирний і архіпелажних режим є звичаєвими міжнародними сервітутами, які дозволяють в принципі і встановлюють правила здійснення проходу іноземних суден через водну територію держави. Режим архіпелажного проходу принципово не відрізняється від режиму мирного проходу за винятком того, що архіпелажна держава встановлює для проходження іноземних суден "коридор" в своїх водах і правила навігації по цьому коридору, тоді як мирних прохід здійснюється через територіальні води держави без спеціальних вказівок стовно маршруту проходження.

Мирний прохід в територіальному морі. Під правом мирного проходу розуміється плавання іноземних суден через територіальне море з метою:

1) перетнути це море, не заходячи у внутрішні води чи на стаючи на рейді або у портовій споруді за межами внутрішніх вод;

2) пройти у внутрішні води чи вийти з них, або стати на такому рейді чи у такій портовій споруді.

Згідно положень міжнародного права будь-який прохід через державну територію повинен бути безперервним та швидким. Прохід може включати зупинку і стоянку на якорі, але лише такою мірою, оскільки вони пов'язані зі звичайним плаванням або необхідні внаслідок непереборної сили чи нещастя, або з метою надання допомоги особам, суднам чи літальним апаратам, що знаходяться в небезпеці або які терплять біду (ст. 18 Конвенції 1982 р.).

Прохід є мирним, якщо тільки через нього не порушується мир, добрий порядок чи безпека прибережної держави. В міжнародному праві передбачені види діяльності, здійснення яких дозволяє вважати прохід іноземного судна таким, що порушує мир, добрий порядок чи безпеку держави. Стаття 19 Конвенції з морського права до них відносить:

1) загрозу силою чи її застосування проти суверенітету, територіальної цілісності чи політичної незалежності прибережної держави або якимось іншим чином на порушення принципів міжнародного права, що втілені у Статуті ООН;

2) будь-які маневри чи навчання зі зброєю будь-якого виду;

3) будь-який акт, спрямований на збір інформації на шкоду обороні чи безпеці прибережної держави;

4) будь-який акт пропаганди, що має за мету посягання на оборону чи безпеку прибережної держави;

5) підйом у повітря, посадка чи прийняття на борт будь-якого військового пристрою;

6) навантаження чи розвантаження будь-якого товару чи валюти; посадка чи висадка будь-якої особи всупереч митним, фіскальним, імміграційним чи санітарним законам та правилам прибережної держави;

7) будь-який акт навмисного та серйозного забруднення навколишнього середовища всупереч Конвенції 1982 р.;

8) будь-яка риболовецька діяльність;

9) проведення дослідницької чи гідрографічної діяльності;

10) будь-який акт, спрямований на створення перешкод функціонування будь-яких систем зв'язку чи будь-яких інших споруд або установок прибережної держави;

11) будь-яку іншу діяльність, що не має прямого відношення до проходу.

В територіальному морі підводні човни та інші підводні транспортні засоби повинні слідувати на поверхні та піднімати свій прапор.

Все зазначене стосується і правил архіпелажного проходу з врахуванням зазначеного вище руху іноземних суден по встановленому архіпелажною державою коридору.

3. Повітряний простір

Державний повітряний простір є простором над сухопутною та водною поверхнею (над внутрішніми водами та територіальним морем), що знаходиться в межах кордонів держав.

Висотна межа повітряного простору не встановлена. Висотна межа повітряного простору, що знаходиться під державним суверенітетом, відділяє його від космічного простору, що підкоряється міжнародному режиму. Під кордоном земного простору розуміють кулясту поверхню, що повторює конфігурацію Землі і який розташований на певній відстані від її поверхні (рівня моря). Зазвичай виходять з того, що ця куляста поверхня повинна розташовуватися на такому рівні, який дозволить супутникам Землі обертатися без істотного гальмування і згорання в земній атмосфері. Таке висотне розташування визначається в 110 км..

4. Земні надра

Важливою частиною державної території, джерелом природних багатств є надра, що знаходяться під сухопутною та водною територією, а також надра континентального шельфу. Глибина надр необмежена і теоретично простягається до центру Землі.

Згідно положень міжнародного права надра землі на технічно доступній глибині в межах сухопутних і водних просторів державної території знаходяться під виключним суверенітетом відповідної держави. Саме держава визначає умови розвідки і експлуатації природних багатств земних надр. Генеральна Асамблея ООН 14 грудня 1962 р. прийняла спеціальну резолюцію "Невід'ємний суверенітет над природними ресурсами". Сумісна експлуатація надр компаніями різних держав не призводить до зміни юрисдикції над цими надрами.

2.3 Територіальні аспекти державного суверенітету

Суверенітет характеризує юридичну сторону відправлення державної влади і виступає критерієм, який дає можливість провести відмінність між інститутом держави та іншими публічно-правовими об'єднаннями, відмежувати сферу влади кожної держави як суб'єкта суверенної влади в межах своєї території від сфери влади інших держав.

Територіальне верховенство. Територіальне верховенство - важлива властивість державного суверенітету, яке означає вищу, повну та виключну владу держави на своїй території. Тенденції розвитку сучасного міжнародного права свідчать про те, що держава є вільною у своєму праві користування територіальним верховенством в тій мірі, у якій не зачіпаються права і законні інтереси інших держав.

В ч. 1 ст. 2 Конституції України зазначено: "Суверенітет України поширюється на всю її територію". Територіальне верховенство включає вищу владу (imperium) та суверенне володіння (dominium). Останнє відрізняється від права власності у цивільному праві. Воно полягає у праві розпоряджатися державною територією та її ресурсами, включаючи передачу тієї чи іншої частини державної території іноземній державі. Набуття права власності на земельну ділянку не виключає її з державної території, навіть якщо власником стає іноземна держава. Оскільки держава здійснює виключну владу в межах своєї території, у відповідній мірі вона несе і абсолютну відповідальність за усе, що на ній відбувається. Діяльність, що здійснюється в межах державної території, в тому числі і не заборонена міжнародним правом, не повинна наносити шкоди іншим державам.

Територіальний принцип завжди має вирішальне значення для визначення сфери дії державної влади. Територіальний принцип має і екстериторіальний аспект. Влада держави поширюється на її громадян в міжнародних просторах, наприклад в Антарктиці. Морські, повітряні судна та космічні кораблі в міжнародних просторах розглядаються як територія держави їх прапору.

Юрисдикція держави. Територіальна юрисдикція (jurisdiction (лат.) - судочинство) являє собою встановлену законом (чи іншим нормативними актом) сукупність правомочностей відповідних державних органів вирішувати правові спори і вирішувати справи про правопорушення, тобто оцінювати дії особи чи іншого суб'єкта права з точки зору їх правомірності, застосовувати юридичні санкції до правопорушників. Таким чином, територіальна юрисдикція охоплює судовий, законодавчий та адміністративний аспекти загальної правової компетенції держави. Юрисдикція завжди носить територіальний характер.

Будь-який міжнародний договір, якщо інший намір не випливає з договору чи не встановлено іншим чином, обов'язковий для кожного учасника по відношенню до усієї території (ст. 29 Віденської конвенції про право міжнародних договорів 1969 р.).

Екстериторіальність. Правовий режим екстериторіальності (позаземельності) зародився як право коронованих осіб під час перебування на чужій території не підпадати під дію місцевих законів та властей, перетворюючись з часом в аналогічне право посланників усіх рангів, що представляють собою государів. У ХХ ст. статус екстериторіальності став означати тимчасове поширення на певну частину території держави юрисдикції іншої держави при повному імунітеті по відношенню до національної юрисдикції. Таким чином, мова йде не про зміну приналежності частини державної території, а про вилучення з-під юрисдикції держави певних осіб. При цьому особи, на яких поширюється вилучення, повинні поважати і дотримуватись законів держави перебування.

Права екстериторіальності мають ділянки державної території (тобто суверенітет держави перебування не ставиться під сумнів), на яких офіційно розміщені дипломатичні представництва, іноземні військові частини, допущені до транзиту чи тимчасового перебування на території держави, іноземні військові судна та літаки, а на основі спеціальних угод - і приміщення різних міжнародних організацій. З точки зору сучасного міжнародного права, режим екстериторіальності має відносний характер.

Держава на своїй території встановлює адміністративно-територіальний поділ; організує за територіальним принципом державну владу і державне управління; визначає та змінює режим своїх кордонів; організує охорону та оборону своєї території; регулює питання в'їзду, виїзду та пересування іноземців на своїй території. Виникає проблема не завдати шкоди сусідній державі, на територію якої потрапляють використані вода та повітря.

Захист території - одне з головних завдань держави. Відповідно до ч. 1 ст. 17 Конституції України захист суверенітету і територіальної цілісності України є найважливішими функціями держави, справою всього Українського народу. Територія України в межах існуючого кордону є цілісною і недоторканою (ч. 3 ст. 2 Конституції). Особливу увагу охороні державної території приділяє і міжнародне право. Цьому в значній мірі присвячений зміст його основних принципів - незастосування сили, територіальної цілісності і непорушності кордонів. Держава зобов'язана утримуватися від погрози силою чи її застосування проти територіальної недоторканності будь-якої держави. Територія держави не може бути об'єктом набуття іншою державою в результаті погрози силою чи її застосування.

2.4 Державний кордон

Питання про територію держави - це насамперед питання про кордони. Державні кордони являють собою лінії, позначені на картах (а за найменшої можливості і на місцевості), і вертикальні поверхні до кордону земного простору з космосом, з одного боку, а з іншого боку - до центру Землі вглиб її надр, що проходять по цим лініям, а практично - на доступну для проникнення в надра глибину.

В ст. 1 Закону України "Про державний кордон України" від 4 листопада 1991 р. міститься визначення державного кордону України, під яким розуміється лінія і вертикальна поверхня, що проходить по цій лінії, які визначають межі території України - суші, вод, надр, повітряного простору. Фактично, державний кордон - юридично обґрунтована умовна лінія, що визначає межі державної території. Але оскільки кордон визначає межі не лише поверхні державної території, але також її надр і повітря, то він нагадує щось подібне до поверхні конусу, зверненого вузьким кінцем (вершиною) до центру Землі, при цьому власне державною територією буде "тіло" самого конуса.

Типи кордонів. Розрізняють сухопутні, водні та повітряні кордони державної території. Деякі вчені виділяють і кордони надр. Повітряні кордони і кордони надр похідні від сухопутних та водних кордонів. Сухопутні та водні кордони встановлюються за угодою між державами, морські кордони - законодавчим актом прибережної держави у відповідності з нормами міжнародного права. Сухопутні кордони вважають за краще проводити по характерним точкам, лініям рельєфу чи ясно видимим орієнтирам. Ними можуть бути ріки, гори тощо. Такі кордони ясно розрізнювані і викликають менше непорозумінь. Їх називають природними кордонами.

В багатьох випадках кордони доводиться проводити між умовними точками без природних орієнтирів. При цьому повинні враховуватися інтереси місцевого населення. Відомі також так звані географічні кордони, які співпадають з меридіанами та паралелями географічної сітки.

Водні кордони на ріках встановлюються наступним чином: якщо ріка судноплавна, то посередині головного фарватеру чи за тальвегом (лінія найбільших глибин); якщо ж річка несудноплавна чи це потік, - то посередині; у випадку, якщо у ріки є декілька рукавів, посередині головного рукава. Однак за угодою між державами кордон може бути встановлений по-іншому.

На озерах та інших водоймах - по прямій лінії, що з'єднує виходи кордону до берегів водойми. Кордон, що проходить по річці, озеру чи іншій водоймі, не переміщується при зміні контуру берегів чи рівня води та при відхиленні русла ріки.

Після створення водосховища чи іншої штучної водойми кордон залишається на тому ж місці, де він проходив до затоплення. Він лише перетворюється з сухопутного у водний. По мостам та греблям кордон проходить по центру цих споруд незалежно від водного кордону.

Морські кордони співпадають з зовнішніми кордонами територіальних вод. У відповідності з міжнародним правом Україна встановила 12-мильну ширину цих вод.

Порядок облаштування та охорони кордонів. Режим державного кордону передбачає наявність декількох умов, а саме:

1) схоронність території держави;

2) міжнародне визнання;

3) міжнародне встановлення.

Правове оформлення схоронності території держави здійснюється через процедури їх визнання та встановлення. Найголовніше завдання кордонів - встановлення меж держави, а отже і її територіальної юрисдикції. Міжнародно визнаними державними кордонами називають лінії розмежування державних територій чи лінії відмежування території держави від територій з іншим правовим режимом, проходження яких узгоджено суміжними державами. Міжнародне визнання кордонів може здійснюватися і шляхом укладання багатосторонніх міждержавних договорів. Визнання кордонів нерозривно пов'язано з їх міжнародним встановленням.

Лінія проходження кордону та її режим закріплюються договорами прикордонних держав. Відомі також випадки, коли традиційний кордон визнається без договірного оформлення, спирається на норми звичайного права, що склалося. У спорах щодо традиційних кордонів міжнародні судові органи, як правило, виносять рішення, що підтверджують такі кордони.

Юридичне оформлення кордону є водночас і закріпленням права на розташовану на ній територію. Міжнародне встановлення кордонів передбачає певну правову процедуру, опрацьовану сторіччями практики міждержавних відносин. Ця процедура складається з двох процесів, що доповнюють один одного. Для міжнародного встановлення кордони повинні бути делімітовані і демарковані. Тобто існують дві стадії встановлення державних кордонів.

Делімітація державного кордону означає детальний опис в договорі чи максимально точне безпосереднє позначення лінії її проходження на спеціальних картах, що складають невід'ємну частину міждержавного договору про делімітацію.

Демаркація кордону є процесом проведення та позначення лінії кордону на місцевості на підставі документа про делімітацію, встановлюються прикордонні знаки, складаються відповідні документи. З метою проведення демаркації створюються змішані комісії на паритетних засадах: вони визначають та позначають проходження лінії державного кордону на місцевості шляхом спорудження спеціальних прикордонних знаків. Про всі дії по демаркації складаються спеціальні документи: протокол-опис проходження кордону, карта з нанесенням на неї лінії кордону, а також протоколи на кожний прикордонний знак.

Іноді виникає необхідність в редемаркації державного кордону, тобто перевірці, відновленні, заміні чи встановленні нових прикордонних знаків. Редемаркація здійснюється на підставі спеціальних угод. Редемаркація може бути пов'язана з обміном ділянками, з приведенням кордону у відповідність з нормами міжнародного права.

Для забезпечення недоторканності державних кордонів на основі законодавства та міжнародних договорів на кордоні встановлюється прикордонний режим, що покликаний забезпечити безпеку держави, а також слугувати своєрідним фільтром, який відкриває простір для правомірних зв'язків та заважає в'їзду та виїзду, що суперечить інтересам держави. Перетин кордону дозволяється при наявності відповідних документів і лише в пунктах пропуску, що визначаються внутрішньодержавним правом та міжнародними договорами. Режим державного кордону України - порядок перетинання державного кордону України, плавання і перебування українських та іноземних невійськових суден і військових кораблів у територіальному морі та внутрішніх водах України, заходження іноземних невійськових суден і військових кораблів у внутрішні води і порти України та перебування в них, утримання державного кордону України, провадження різних робіт, промислової та іншої діяльності на державному кордоні України - визначається цим Законом, іншими актами законодавства України і міжнародними договорами України (ст. 8 Закону України "Про державний кордон України").

При делімітації державою свого кордону з територією, що має інший правовий статус (відкритим морем, територією з перехідним правовим режимом), цей кордон вважається міжнародно визнаним та встановленим, якщо лінія його проходження явно чи хоча б мовчазно визнається іншими державами. Між процедурами делімітації та демаркації достатньо часто трапляються істотні часові розриви, коли підтверджені правовим шляхом кордони на місцевості тривалий час не позначаються.

Згідно положень міжнародного права вирішувалося питання про кордон України з новими незалежними державами, утвореними на території колишнього СРСР. Він співпадає з попередніми кордонами адміністративно-територіального поділу СРСР.

2.5 Юридичні підстави зміни державної території

Згідно положень сучасного міжнародного права територіальна цілісність та політична незалежність держави недоторканні. Держави повинні "утримуватися від погрози силою чи її застосування з метою порушення існуючих міжнародних кордонів іншої держави чи як засобу вирішення міжнародних спорів, в тому числі територіальних спорів і питань, що стосуються державних кордонів" (Декларація про принципи міжнародного права, що стосуються дружніх відносин і співробітництва між державами у відповідності зі Статутом ООН від 24 жовтня 1970 р.). Аналогічний припис містить і Заключний акт Наради з безпеки і співробітництва в Європі від 1 серпня 1975 р.

При цьому міжнародним правом встановлені наступні правомірні способи зміни державної території:

· створення нових незалежних держав в результаті плебісциту чи референдуму, тобто всенародного голосування про державну приналежність певної території (так, в 1961 р. населення північного району Британського Камеруну висловилось за входження до складу Нігерії, а населення південного району - за об'єднання з Республікою Камерун);

· повернення території в результаті відновлення історичних прав на незаконно відторгнені раніше частини території (за Потсдамською угодою Польщі були повернені споконвічно польські землі на сході від Одеру-Нейсе);

· відторгнення території як санкція за агресію (наприклад, після Другої світової війни райони колишньої Східної Прусії були передані Радянському Союзу та Польщі). При цьому треба мати на увазі, що позбавлення агресора частини його території випливає з факту відповідальності держави за міжнародний злочин і має розглядатися як захід, спрямований на недопущення повторення агресії.

Міжнародному праву також відомі оренда, продаж, цесія державної території.

Оренда території - це тимчасове надання однією державою іншій державі права користування на договірних засадах частиною своєї території. При оренді державі-орендарю дозволяється користуватися певними правами на орендованій території, і тим самим обмежуються права орендодавця. Орендована територія не може бути використана проти суверенітету та безпеки держави-орендодавця.

Правовою підставою зміни державної території є цесія, тобто поступка, дарування, передача частини державної території однією державою іншій за взаємною згодою. Цесія може відбуватися шляхом обопільного обміну рівноцінними ділянками державної території.

Якщо про приналежність будь-якої частини території виникає спір між двома чи більше державами, то сучасне міжнародне право виробило один спосіб його вирішення - мирне врегулювання. Сучасне міжнародне право встановлює, що ніякі територіальні придбання, що стали результатом погрози силою чи її застосування, не повинні визнаватися правомірними.

Міжнародне право певним чином регулює питання зміни приналежності державної території. В минулих століттях в практиці міжнародного права було вироблено п'ять способів набуття державної території - окупація, цесія, право давності, завоювання та акреція. В міжнародному праві з'явилися принципи заборони погрози чи застосування сили (що зробило протиправним збройний напад та вторгнення на іноземну територію), недоторканності та цілісності державної території (що зробило протиправним насильницьку зміну приналежності державної території). Усе вищезазначене, а також поява принципу самовизначення націй і народів вимагало перегляду таких способів набуття території, як окупація, цесія та право давності. Нині основними способами зміни такої приналежності є самовизначення народів і націй та цесія. Однією з особливостей міжнародно-правової власності держави на територію є те, що державна територія невідчужувана з використанням таких інститутів цивільного права, як дарування, спадкування, заповіт тощо.

Цесія. Під цесією зазвичай розуміється передача суверенітету над певною територією однією державою іншій за угодою між ними. Загальновизнано, що суб'єктами договору цесії можуть бути лише держави. Передача суверенітету над певною територією однією державою іншій за угодою між ними (цесія) означає передачу не територіального верховенства (по суті такого, що не передається), а територіального суверенітету, якщо під останнім розуміти міжнародно-правову власність держави на територію.

Цесія може відбуватися і шляхом обопільного обміну рівноцінними ділянками між прикордонними державами. Таким чином, сучасним міжнародним правом визначені наступні випадки, які виступають в якості підстав для легальної зміни території держави і які пов'язуються із законними способами зміни складу території:

1) По-перше, у випадку здійснення народами і націями прав на самовизначення. В даному випадку можливе не лише виділення, але і поділ та возз'єднання держав (народів), що призводить до ліквідації старих міждержавних кордонів і встановлення нових.

2) Обмін територіями за угодою сторін. Як правило, мова йде про невеликі ділянки для більш зручного розташування кордону на місцевості. Подібні угоди оформляються міжнародними договорами і потребують подальшої ратифікації. Прикладом такого обміну може бути договір між Радянським Союзом та Польщею від 15 лютого 1951 р., за яким СРСР і ПНР обмінялись "рівноцінними за розміром" прикордонними ділянками. В подібних випадках повинні дотримуватися як загальнонаціональні інтереси, так і інтереси населення ділянок, що передаються.