Основи міжнародного права

Договір про поступку території (цесії) зазвичай вимагає ратифікації, і це зрозуміло, оскільки державна територія є не власністю уряду, а надбанням народу даної держави. В Україні ст. 73 Конституції України передбачено, що виключно всеукраїнським референдумом вирішується питання про зміну території України. Слід зазначити, що більшість конституцій держав не визнають за державою право розпоряджатися територією на свій розсуд, без дозволу народу, що населяє її.

Поступка території. За договором між СРСР та Фінляндією 1947 р. Фінляндія поступилася територією в 176 кв. км. за 700 млн. фінських марок. Таку поступку територією за грошову компенсацію слід розглядати як різновид цесії.

Прирощення території (акреція). Під прирощенням території розуміється приєднання знову утвореної з природних чи штучних причин сухопутної території. В деяких випадках такі утворення не тягнуть за собою зміну положення державного кордону. Наприклад, утворення (намив) нового острову на прикордонній річці залишає лінію кордону незмінною, а сам острів відноситься до території тієї держави, в межах кордонів якої він утворений.

В багатьох випадках зміна сухопутної території держави тягне зміну і її водних кордонів, а зміна положення русла прикордонних річок може змінити сухопутну територію. На ділянках прикордонних проточних вод лінія державного кордону нерідко вважається рухомою, тобто такою, що змінюється в залежності від фарватеру ріки. Проходження лінії кордону на воді, тобто величина водної території, може також залежати від рівня вод. На судноплавних ріках лінія кордону змінюється у відповідності з природними змінами середини їх головного фарватеру, а на несудноплавних ріках, струмках та каналах лінія кордону змінюється відповідно до переміщення їх середини, що викликається природними змінами конфігурації берегів цих річок, струмків та каналів.

До розширення територіальних вод веде утворення нових островів, які входять до лінії відліку зовнішнього кордону територіальних вод. З тих же причин кордон територіальних вод відсувається у випадку штучного збільшення сухопутної території, наприклад спорудження дамб, що відводять морські води і які збільшують берегову частину території. До таких же результатів призводить створення штучних насипів.

Ад'юдикація - присудження території за рішенням арбітражу чи Міжнародного суду. Прикладом ад'юдикації може слугувати рішення держав антигітлерівської коаліції, коли на підставі Потсдамської декларації 1945 р. була ліквідована колишня німецька територія - Східна Пруссія, її північна частина передана СРСР, південна - Польщі. Відповідальність держави-агресора за сучасним міжнародним правом включає такі заходи по відношенню до агресора, які можуть виражатися, зокрема, у відторгненні частини його території з метою запобігання агресії в майбутньому.

Деякі автори до випадків присудження території відносять і рішення конференції держав. Це, зокрема, трапляється, коли конференція держав-переможниць в кінці війни передає територію певній державі в ході загального мирного врегулювання. Інша група вчених у свою чергу вважає, що ад'юдикація не являє собою самостійного способу набуття території, оскільки в арбітраж чи суд сторони звертаються у випадку спору чи порушення прав однієї зі сторін. Порушення права передбачає його існування, оспорювання права в територіальному спорі означає претензію з боку іншої держави встановити подібне право. В таких випадках суд чи арбітраж встановлюють, на чиєму боці право, а чия претензія необґрунтована. Таким чином, суд лише визначає, кому в дійсності належить територія. Але можливий і випадок, коли спірна територія юридично не належить жодній зі сторін спору.

2.6 Територія з перехідним режимом

суверенітет кордон делімітація право

Території з тимчасовим (перехідним) правовим режимом також відносяться до сфери міжнародного права. Серед них: несамоврядні території, підмандатні та підопічні території, території з невизначеним статусом, нічийні території, а також території, по відношенню до яких здійснюються сумісні суверенітети, насамперед кондомініум.

До територій з перехідними режимами відносять колоніальні території, що існували раніше, протекторати та домініони. Слід підкреслити, що нині нічийних, підмандатних, підопічних та інших подібних територій фактично не залишилось.

Кондомініум. Кондомініум - сумісне володіння (від лат. соn. - разом і dominium - володіння), сумісне управління однією і тією ж територією двома чи декількома державами. Кондомініум виділяється серед інших сумісних суверенітетів як сумісне територіальне владарювання, що здійснюється двома чи більше державами над певною територією на основі рівності. Так, в період 1899-1951 рр. Великобританія та Єгипет здійснювали кондомініум по відношенню до Судану (Великобританія заявила про анулювання кондомініуму лише в 1956 р.). Правовою підставою кондомініуму є міжнародний договір.

До обов'язкових (основних) ознак кондомініуму належить:

1) входження території до складу двох (чи більше) держав;

2) подвійне (чи більше) громадянство;

3) наявність двох (чи більше) державних (офіційних) мов;

4) знаходження на території кондомініуму збройних сил двох (чи більше) держав.

Прикладом успішного вирішення територіального спору може слугувати князівство Андорра як кондомініум Франції та Іспанії. В режимі кондомініуму Франції та Урхельського єпископства (Іспанія) воно перебуває з 805 р. Главами держави вважаються Президент Франції та Урхельський єпископ. Сприятливі зовнішньополітичні умови дозволили кондомініуму до кінця ХХ сторіччя розвинутися в особливу форму двостороннього протекторату над нейтральною Андоррою.

3. ТЕРИТОРІЇ З МІЖНАРОДНИМ ПРАВОВИМ РЕЖИМОМ

Міжнародна територія (або міжнародна територія загального користування за висловом Л.Д. Тимченка) - це простір, на який не поширюється суверенітет або юрисдикція будь-якої держави. Вона визначається також як територія, що належить усім. Територіями з міжнародним режимом вважають простори, розташовані за межами державних територій. Вони не належать жодній державі окремо, а знаходяться у відповідності з міжнародним правом в загальному користуванні усіх держав. В рамках міжнародних територій загального користування існують різні правові режими, які визначають порядок діяльності суб'єктів міжнародного права з метою їх освоєння та використання. Особливістю міжнародно-правового режиму територій загального користування є те, що вони використовуються (Антарктика, небесні тіла) чи резервуються для використання (Світовий океан) виключно в мирних цілях.

До міжнародної території традиційно відносяться:

· відкрите море і повітряний простір над ним;

· дно морів та океанів за межами національної юрисдикції;

· Антарктика;

· космічний простір, включаючи Місяць та інші небесні тіла.

3.1 Відкрите море й повітряний простір над ним

Відкрите море - це частина Світового океану, розташована за межами дії національної юрисдикції будь-якої держави. Відкрите море відноситься до територій з міжнародним правовим режимом, Тобто це частина моря за межами виключної морської економічної зони, а також територіального моря та внутрішніх вод будь-якої держави, або архіпелажних вод держави-архіпелагу.

Принцип свободи відкритого моря - як звичаєвий принцип загального права, закріплений Женевською конвенцією про відкрите море 1958 року - встановлює, що ніяка держава не в праві поширювати свій суверенітет на відкрите море та повітряний простір над ним. Відкрите море знаходиться у спільному користуванні всіх держав і є спільним надбанням всього людства.

Користування водами відкритого моря здійснюється на основі загальновизнаних в міжнародному праві "свобод відкритого моря": за конвенцією про відкрите море 1958 р., всі держави мають право на торгівельне та військове судноплавство у відкритому морі, на рибальство, морський промисел, прокладку кабелів та трубопроводів, проведення наукових досліджень. Літаки та інші повітряні судна всіх держав можуть вільно пересуватись над відкритим морем.

Конвенція 1982 р. конкретизувала деякі положення стосовно свобод відкритого моря. Відкрите море відкрите для усіх держав, як прибережних, так і тих держав, що не мають виходу до моря. Свобода відкритого моря, як для прибережних держав, так і для держав, що не мають виходу до моря, включає: свободу судноплавства; свободу польотів; свободу прокладання підводних кабелів і трубопроводів; свободу зводити штучні острови та інші установки, які допускаються згідно з міжнародним правом; свободу риболовлі і свободу наукових досліджень. Усі держави здійснюють ці свободи, враховуючи інтереси інших держав у користуванні свободою відкритого моря, а також права стосовно діяльності в Районі.

Кожна держава, незалежно від того, є вона прибережною чи такою, що не має виходу до моря, має право на те, щоб судна під її прапором плавали у відкритому морі. Судно повинно плавати під прапором лише однієї держави і, крім виняткових випадків, підпадає під юрисдикцію цієї держави у відкритому морі. Кожна держава стосовно суден, що ходять під її прапором, веде їх реєстр, вживає необхідних заходів для забезпечення безпеки на морі тощо. Судно не може змінити свій прапор під час плавання чи стоянки при заході в порт, крім випадків дійсного переходу права власності чи зміни реєстрації.

Будь-яке судно у відкритому морі підпорядковане владі тільки держави, під прапором якої воно ходить. Винятком з цього правила є право іноземного військового корабля при обґрунтованій підозрі у протиправній діяльності невійськового судна зупинити його і піддати огляду, а при пересвідченні у скоєнні злочину на борту зупиненого судна й заарештувати його.

Переслідування у відкритому морі "по гарячих слідах" іноземного судна може бути розпочато, якщо компетентні органи влади прибережної держави мають достатні підстави вважати, що це судно порушило закони і правила цієї держави. Таке переслідування повинно розпочатися тоді, коли іноземне судно чи одна з його шлюпок знаходиться у внутрішніх водах, в архіпелажних водах, в територіальному морі чи в прилеглій зоні держави, що переслідує, і може тривати за межами територіального моря чи прилеглої зони лише за умови, якщо воно не переривалося. Зазначене право переслідування припиняється, щойно переслідуване судно входить в територіальне море своєї держави чи в територіальне море будь-якої третьої держави.

Правомірним вважається використання відкритого моря виключно в мирних цілях. Проте залишається чинною норма про те, що у військовий час відкрите море може бути театром військових дій без додаткового оголошення війни.

3.2 Дно морів та океанів за межами національної юрисдикції

проголошено Конвенцією ООН з морського права 1982 р. загальним надбанням людства. Територія дна морів та океанів за межами континентального шельфу, що отримала назву міжнародного району морського дна, не підлягає національному привласненню. Жодна держава не може претендувати на суверенітет чи суверенні права чи здійснювати їх по відношенню до будь-якої частини району чи його ресурсів і жодна держава, фізична чи юридична особа не може привласнювати будь-яку їх частину (ст. 137 Конвенції).

Статус цього виду міжнародної території характеризується деякими важливими рисами:

1) виключення національної юрисдикції;

2) діяльність на ній на благо усього людства (ст. 140);

3) використання виключно в мирних цілях (ст. 141);

4) здійснення всіх прав на ресурси території (району), що належить людству, спеціальним міжнародним органом з морського дна (ч. 1 ст. 153);

5) паралельна розробка ресурсів: міжнародним органом через своє підприємство і державами - учасниками Конференції "в асоціації з міжнародним органом" чи державними підприємствами, або фізичними чи юридичними особами, що мають громадянство держав-учасниць чи які знаходяться під ефективним контролем цих держав (п "б" ч. 2 ст. 153);

6) невизнання багатьма розвинутими державами світу. Так, у серпні 1984 р. США, Великобританія, ФРН та ще п'ять інших держав уклали сепаратні угоди із забезпечення розробки мінеральних ресурсів перспективних районів дна Світового океану на порушення положень зазначеної Конвенції.

3.3 Антарктика

Води арктичних морів омивають береги Росії, США, Канади, Норвегії та Данії (о. Гренландія). Антарктика займає площу біля 52,5 млн. кв. км., включаючи незаселений материк Антарктиду (площа 13 975 тис. кв. км, в тому числі 1582 тис. кв. км - шельфові льодовики та острови, приєднані до Антарктиди льодовиками), прилеглі до нього острови (в тому числі Південні Оркнейські, Південні Сандвичеві, Південні Шетландські), а також частини Атлантичного, Тихого та Індійського океанів, що називаються нерідко Південним чи Антарктичним океаном.

Міжнародно-правовий режим Антарктики регулюється Договором про Антарктику від 1 грудня 1959 р., учасниками якого є більше 30 держав (набув чинності в 1961 р., Україна є учасником цього Договору). Режим Договору 1959 р. про Антарктику поширюється на район південніше 60-ї паралелі південної широти (ст. VI). Цим Договором закріплено статус Антарктики як міжнародної території. Антарктика стала історично першою частиною земного шару, перетвореною в зону миру та мирної сумісної діяльності різних держав. Ця міжнародна територія не може бути мілітаризованою в мирний час та в період війни. В Антарктиці не застосовується секторальний поділ. Хоча ст. IV Договору і не розглядає територіальні претензії держав як відмову від таких, однак і не легалізує ці претензії. Таким чином, претензії ряду держав на територіальний суверенітет в Антарктиці нібито виявилися законсервованими. Зазначений Договір не відкинув раніше заявлених прав та претензій на територіальний суверенітет в Антарктиці з боку Австралії, Аргентини, Великобританії, Норвегії, Франції та ряду інших держав (п. 1 ст. IV). Він лише зафіксував, що "ніяка нова претензія чи розширення існуючої претензії на територіальний суверенітет в Антарктиці не заявляється, поки чинний Договір знаходиться в силі" (п. 2 ст. IV).

Правовий режим Антарктики як міжнародної території передбачає:

1) спеціальне міжнародно-правове регулювання;

2) використання лише в мирних цілях, заборона створення військових баз та укріплень, проведення військових маневрів, а також випробування будь-яких видів зброї, як і здійснення будь-яких інших заходів військового характеру (ст. І);

3) заборону проведення будь-яких ядерних вибухів та викидів в цьому районі радіоактивних відходів (п. 1 ст. V);

4) свободу наукових досліджень та співробітництво в цих цілях (ст. ІІ);

5) сприяння міжнародному науковому співробітництву в Антарктиці (ч. "с" п. 1 ст. IX), в тому числі обопільний обмін інформацією про діяльність в Антарктиці між державами (ст. ІІІ, п. 5 ст. VII);

6) національну юрисдикцію по відношенню до громадян держав, що знаходяться на території Антарктики, "без шкоди для відповідної позиції" держав-учасників договору (компроміс по відношенню до держав, що зберегли свої претензії на територіальний суверенітет) (п. 1 ст. VIII);

7) сприяння здійсненню прав інспекції за взаємним обміном (ст. VII, ч. "d" п. 1 ст. IX);

8) охорону і збереження живих ресурсів в Антарктиці (ч. "f" п. 1 ст. IX);

9) не забороняється використовувати в мирних дослідженнях Антарктики військовий персонал (ст. ст. I, VII);

10) кожна держава вправі призначати необмежену кількість своїх спостерігачів, які мають право в будь-який час відвідувати будь-які райони Антарктики, перевіряти будь-які станції, установки, устаткування, морські та повітряні судна тощо (за результатами перевірок складаються доповіді, про які інформуються інші країни-учасниці Договору (ст. VII).

Однак Договір про Антарктику не забороняє використання військового персоналу чи оснащення для наукових досліджень або для будь-яких інших мирних цілей (п. 2 ст. І). Згідно положень Договору Антарктика є не лише демілітаризованою, а й нетралізованою територією, на якій забороняється військова діяльність. В Договорі передбачений спеціальний механізм його реалізації - Консультативні наради держав-учасниць (ст. ІХ). В рамках зазначеного Договору були підписані Конвенція про збереження антарктичних тюленів 1972 р., Конвенція про збереження морських живих ресурсів Антарктики 1980 р. та ін.

3.4 Космічний простір

Ґрунтуючись на тому, що міжнародне співробітництво у дослідженні та використанні космічного простору буде сприяти розвитку взаєморозуміння та зміцненню дружніх відносин між державами і народами, відповідний міжнародний договір від 27 січня 1967 р. наділив статусом міжнародної території космічний простір, включаючи Місяць та інші небесні тіла.

Космічний простір, включаючи Місяць та інші небесні тіла, відкритий для дослідження та використання усіма державами без жодної дискримінації на основі рівності і у відповідності з міжнародним правом, при вільному доступі у всі райони небесних тіл (ст. І Договору про принципи діяльності держав по дослідженню і використанню космічного простору, включаючи Місяць та інші небесні тіла від 27 січня 1967 р.). Космічний простір не підлягає національному привласненню.

На Місяці та інших небесних тілах забороняється створення військових баз, споруд та укріплень, випробовування будь-яких типів зброї та проведення військових маневрів, але при цьому допускається використання військового персоналу в наукових чи інших мирних цілях, а також не забороняється використання будь-якого устаткування чи засобів, необхідних для мирного дослідження Місяця та інших небесних тіл (ст. IV).

Держави-учасниці Договору несуть міжнародну відповідальність за національну діяльність в космічному просторі, включаючи Місяць та інші небесні тіла, незалежно від того, чи здійснюється вона урядовими органами чи неурядовими юридичними особами (ст. VI). Кожна держава, яка здійснює чи організує запуск об'єкту на міжнародну територію цього типу, а також держава, з території чи установок якої здійснюється запуск об'єкту, несе міжнародну відповідальність за шкоду, завдану такими об'єктами чи їх складовими частинами на Землі, у повітряному чи космічному просторі, включаючи Місяць та інші небесні тіла, іншій державі, її фізичним чи юридичним особам (ст. VII).

Збережений принцип відкритого моря по відношенню до того, що держава, до регістру якої занесений об'єкт, запущений в космічний простір, зберігає юрисдикцію і контроль над таким об'єктом і над будь-яким екіпажем цього об'єкту під час їх знаходження в космічному просторі, в тому числі і на небесному тілі. Таким же чином гарантується і право власності (cт. VIII). Держави, що здійснюють діяльність в космічному просторі, включаючи Місяць та інші небесні тіла, взяли на себе зобов'язання інформувати Генерального секретаря ООН, громадськість та міжнародне наукове співтовариство про характер, хід, місця та результати такої діяльності (ст. ХІ).

Міждержавний договір про правовий режим цього виду міжнародних територій вступив в силу 1967 р. Міжнародно-правове регулювання дослідження та використання космічного простору стосується всього Космосу, хоча фактично мова йде головним чином про простір Сонячної системи. Кордони між Сонячною системою та космічним простором за її межами (близький та дальній космос) достатньо умовні, а національні законодавці та міжнародне право на сьогодні взагалі не проводять правового розмежування між ними.

За усієї важливості відмінностей в правовому режимі розглядуваних вище видів території можна виділити загальні типові риси міжнародної території:

1) регулювання їх статусу лише міжнародним правом;

2) виключення будь-яких форм національного привласнення території, включаючи проголошення на них суверенітету;

3) відкритість для дослідження та використання всіма державами без будь-яких обмежень;

4) рівність прав держав у дослідженні та використанні цієї території;

5) вільний доступ до всіх районів цієї території;

6) використання в мирних цілях;

7) поєднання при використанні цієї території національних інтересів з інтересами підтримки міжнародного миру і безпеки, розвитку міжнародного співробітництва;

8) збереження відповідної національної юрисдикції над об'єктами, що знаходяться в межах цієї території.

4. ТЕРИТОРІЇ ЗІ ЗМІШАНИМ РЕЖИМОМ

Існують території, які хоч і не входять до складу державних територій, але певні держави мають на них суверенні права та відповідну юрисдикцію. До таких територій відносять континентальний шельф та виключні економічні зони, по відношенню до яких за кожною прибережною державою закріплені права на розвідку і розробку природних ресурсів прилеглих до неї континентального шельфу та виключної економічної зони, а також на охорону природного середовища цих територій (Конвенція про континентальний шельф 1958 р., Конвенція ООН з морського права 1982 р.).

Континентальний шельф та виключні (морські) економічні зони утворюють території зі змішаним правовим режимом. У визначенні об'єму прав держави по відношенню до континентального шельфу та виключної економічної зони головна роль належить міжнародному праву, а не внутрішньому. Суверенітет держави поширюється також на штучні острови, установки і споруди, що знаходяться на континентальному шельфі та у виключній економічній зоні. Так, в Україні, з метою визначення правового режиму виключної (морської) економічної зони, був прийнятий Закон "Про виключну (морську) економічну зону України" 1995 р.

Особлива ситуація пов'язана з правовим регулюванням сухопутної державної території загального користування - арктичним архіпелагом Свальбард (Шпіцберген), що нині належить Норвегії. З одного боку, архіпелаг - суверенна частина Норвегії, а з іншого, згідно Паризького договору про Шпіцберген 1920 р. на ньому діє режим загального користування (тобто така територія визнається міжнародною).

4.1 Арктика

До цих пір не існує загальновизнаного визначення цього поняття в юридичній та географічній науці. Дискусійним залишається питання про південний кордон Арктики. На відміну від Антарктики, не існує міжнародно-правового акту, що визначає статус арктичного регіону в цілому. Важливі характеристики визначають статус території Північного Льодовитого океану (Арктики) - формально відкритого моря. Згідно теорії "полярних секторів", усі землі та острови, що знаходяться в межах полярного сектору відповідної держави, а також льодові поля, прилеглі до берегу, входять до складу відповідної державної території. Арктичним сектором кожної з цих держав є простір, основою якого слугує узбережжя цієї держави, а боковою лінією - меридіани від Північного полюсу до східних та західних кордонів цієї держави. Судна та літаки інших держав можуть плавати та літати в межах арктичного сектору лише зі згоди прилеглої держави, причому лише в мирних і наукових цілях.

До Арктики прилягають і мають в ній власні сектори п'ять держав: Росія, Канада, США, Норвегія і Данія. Деякі автори відносять до арктичних держав також Ісландію, Фінляндію та Швецію. Таким чином, правовий режим Арктики базується на нормах міжнародного права та національного законодавства арктичних держав. Конвенція ООН з морського права 1982 р. надає право при-арктичним державам вживати заходів для охорони природного середовища в своїх секторах.

Головна особливість правового режиму Північного Льодовитого океану та морів, що примикають до нього, полягає в тому, що через секторальний поділ Арктики прибережні держави отримали певні права в цих секторах. Але питання про об'єм цих прав є вельми складним, оскільки США, Норвегія і Данія взагалі виступають проти застосування секторального підходу до території Арктики.

Ще в 30-ті роки ХХ ст. склалася звичайна норма міжнародного права щодо поділу північних полярних просторів на сектори за принципом тяжіння до узбережжя прибережних держав (Канада і Норвегія - в 1925 р., СРСР - в 1926 р., Данія - в 1933 р.). Дана норма склалася на основі тривалого фактичного розмежування прав та інтересів відповідних держав, визнання за ними пріоритету у дослідженні та освоєнні відповідних районів. Постановою ЦВК СРСР від 15 квітня 1926 р. були визначені точні кордони радянського сектору в Арктиці і закріплено положення згідно якого усі землі та острови, як відкриті, так і ті, що можуть бути відкриті в майбутньому, розташовані в даному секторі, складають територію Радянського Союзу.

У вересні 1996 р. 8 арктичних держав (Данія, Ісландія, Канада, Норвегія, Росія, США, Фінляндія та Швеція) підписали в Оттаві Декларацію про створення Арктичної Ради - регіональної міжнародної організації. Метою Арктичної Ради є здійснення співробітництва, координації та взаємодії арктичних держав за активної участі корінних народів Півночі та інших мешканців Арктики із загальноарктичних питань; контроль і координація за виконанням екологічних програм, розробка, координація і контроль за виконанням програм сталого розвитку; поширення інформації, заохочення інтересу та освітніх ініціатив з питань, пов'язаних з Арктикою.

4.2 Міжнародні ріки, протоки та канали

Міжнародні ріки. Основними принципами, якими керуються держави при встановленні правового режиму міжнародних рік, є наступні:

· держави, через територію яких протікає міжнародна ріка, регулюють питання навігації за взаємною згодою;

· торгівельне судноплавство на міжнародних ріках, якщо немає заперечень з боку прибережних держав, відкрите для судів усіх держав;

· кожна прибережна держава повинна виконувати роботи, необхідні для забезпечення навігації, у своїй частині ріки;

· військове судноплавство регулюється лише прибережними державами з врахуванням їх безпеки.

На багатьох міжнародних ріках досить рано було встановлено правовий режим у відповідності з нормами й принципами міжнародного права. Починаючи з Вестфальського миру 1648 р. багатьма міжнародними договорами на окремі річкові шляхи міжнародного значення почав поширюватися міжнародно-правовий режим, покликаний насамперед забезпечити вихід внутрішньоконтинентальних держав до морів. За прибережними державами зберігалось територіальне верховенство над частиною міжнародної ріки, що знаходиться в межах її державних кордонів, але судноплавство оголошувалось вільним для судів всіх держав.

Міжнародні ріки - ріки, що протікають по території декількох держав чи які розділяють їх території, а також знаходяться в судноплавному з'єднанні з морем. Ріки, що розділяють території держав, називаються прикордонними. На початок ХХ ст. міжнародними ріками були визнані: Рейн, Вісла, Дунай, Одер, Нігер, Конго, Ельба та ряд інших. Режим рік, що перетинають територію декількох держав і які не мають безпосереднього з'єднання з морем, несудноплавних чи судноплавних лише для каботажного плавання між пунктами прибережних держав (коли судноплавство носить місцевий характер), визначається угодою між цими державами. Такі ріки в літературі називають переважно багатонаціональними або транскордонними. Регулювання питань, пов'язаних з підтриманням порядку на найбільш важливих річних шляхах міжнародного значення, здійснюється спеціальними комісіями чи бюро, сформованими з представників прибережних держав та інших зацікавлених держав. Режим транскордонних та прикордонних рік визначається за взаємною згодою прибережних держав.

Згідно Заключного акту Віденського конгресу була визнана юрисдикція прибережних держав над відповідними ділянками річок. В 1885 р. була встановлена свобода торгівельного судноплавства по рікам Нігер та Конго. Після Першої світової війни мирними договорами була встановлена свобода судноплавства по таким європейським річкам, як Одер, Вісла та ін. Становлення режиму міжнародних рік можна розглянути на прикладі Дунаю. Паризький трактат 1856 р., спираючись в тому числі на рішення Віденського конгресу 1815 р. про свободу судноплавства по міжнародним рікам, поклав початок формування режиму Дунаю як міжнародної ріки. В 1921 р. була укладена Дунайська конвенція (Дунайський судноплавний акт), яка знову проголосила необмежене право плавання по Дунаю усіх суден, незалежно від їх національної приналежності. Витрати з підтримки судноплавства несе прибережна держава, що встановлює з дозволу Міжнародної комісії для їх покриття мито з тоннажів, або ці витрати покладаються безпосередньо на комісію, яка покриває їх відповідними зборами.

З прийняттям Конвенції 1948 р. про режим судноплавства на Дунаї правовий режим цієї річки як міжнародної передбачає вільне судноплавство у відповідності з інтересами та суверенними правами придунайських держав, регламентує питання, пов'язані зі співробітництвом у використанні Дунаю. Згадана Конвенція встановила свободу невійськового судноплавства для усіх держав, включаючи свободу заходу в порти. Слід також зазначати, що, зокрема, режим більшості африканських міжнародних річок передбачає їх використання лише прибережними державами. Річки Південної Америки (Ла-Плата, Амазонка) відкриті для торгівельних суден усіх держав, а ріки Північної Америки (Св. Лаврентія, Колорадо, Ріо-Гранде) - лише для суден держав, по території яких вони протікають.

Учасниками Дунайської конвенції є Росія, Україна, Сербія, Чехія, Словаччина, Угорщина, Болгарія, Румунія та Австрія. Придунайські держави повністю зберігають свій суверенітет на свої ділянки. Вони, зокрема, самостійно регулюють умови судноплавства на своїх ділянках, встановлюють правила плавання та заходу суден в порти, здійснюють митний, санітарний та речовий контроль, підтримують на своїх ділянках ріки умови, що забезпечують нормальне судноплавство.

Згідно ст. 1 зазначеної Конвенції навігація по Дунаю повинна бути вільною та відкритою для громадян, торгівельних суден та товарів усіх держав на основі рівності по відношенню до портових і навігаційних зборів та умов торгівельного судноплавства. Як вбачається з аналізу цієї статті, Конвенція відповідає інтересам не лише придунайських держав, але і інших держав. Судна, що плавають по Дунаю, мають право заходити в порти, здійснювати в них навантажувально-розвантажувальні роботи, посадку та висадку пасажирів, дотримуючись при цьому чинних у відповідній прибережній державі правил. Придунайські держави зобов'язані утримувати свої ділянки вод в судноплавному стані та здійснювати необхідні роботи для забезпечення нормальних умов судноплавства. Згідно ст. 30 Конвенції плавання Дунаєм військових кораблів непридунайських держав забороняється, а військових кораблів прибережних держав за межами їх ділянок річок може здійснюватися за домовленістю між зацікавленими придунайськими державами.

Для спостереження за виконанням Конвенції 1948 р. заснована міжнародна організація - Дунайська комісія (місцезнаходження - м. Будапешт) з представників усіх придунайських держав - членів Конвенції. Дунайська комісія встановлює єдину систему навігаційної шляхової обстановки; складає та видає навігаційні карти; вирішує питання плавання, річкового контролю; приймає рекомендації з уніфікації митного та санітарного контролю тощо.

Якщо в минулому режим міжнародних річок стосувався виключно судноплавства, то сьогодні зростає значення регулювання річок у господарських цілях: для отримання електроенергії, для потреб промисловості та сільського господарства. В даному випадку діє загальний принцип: будь-які способи використання не повинні наносити шкоди законним інтересам інших прибережних держав. Більше того, прибережні держави повинні спільно та кожна окремо вживати заходи, необхідні для збереження ріки. Конкретно ці питання вирішуються шляхом прийняття двосторонніх угод між державами, що межують.

Міжнародні протоки. Існує декілька видів проток (звужених водних просторів):

1) Протоки, що з'єднують різні райони відкритого моря чи виключної економічної зони і які мають значення світових водних шляхів (Бельти і Зунд, Гібралтарська, Дрейка, Корейська, Ла-Манш, Магелланова, Паде-Кале та інші).

2) Протоки, що з'єднують відкрите море з морями, які мають режим територіальних вод держав, і які є єдиним виходом з останніх (Босфор та Дарданелли).

Міжнародно-правове регулювання режиму проток насамперед було здійснено по відношенню до першої категорії проток. Так, основи правового режиму Гібралтарської протоки були визначені угодами Великобританії, Франції та Іспанії 1904 та 1907 рр. Режим Магелланової протоки був регламентований у двосторонній угоді між Аргентиною та Чилі 1881 р., виходячи з її нейтралізованості та свободи для плавання торгівельних та військових суден усіх держав. Договір між Аргентиною та Чилі 1941 р. скасував нейтралізацію каналу та передбачив свободу судноплавства по ньому лише для плавання торгівельних та військових суден всіх держав.

Стосовно другої категорії проток, прикладом може служити регламентація плавання по чорноморським протокам, яка історично досить істотно змінювалася, а нині регулюється Конвенцією про режим проток, підписаної 20 липня 1936 р. в Монтре, якою підтверджено принцип свободи торгівельного судноплавства в протоках (ст. 2-7) та обмежено право проходу військових кораблів. Нечорноморські держави можуть проводити по протокам лише легкі надводні кораблі. Одночасно можуть проходити не більше 9 військових кораблів загальною тоннажністю до 15 тис. т. (ст. 14). Загальний тоннаж військових кораблів всіх нечорноморських держав, що знаходяться в Чорному морі, не повинен перевищувати 45 тис. т. Обмеження загального тоннажу військових кораблів чорноморських держав, що проходять через протоку, не встановлено. Лінійні кораблі повинні проходити по одному у супроводженні не більше двох есмінців (ч. 2 ст. 10), підводні човни повинні проходити протоки лише в надводному стані. Військові кораблі, що проходять протоки транзитом, не можуть в жодному випадку використовувати повітряні судна, як могли б на них знаходитися (ст. 15). Чорноморські держави повинні попередньо сповіщати турецький уряд про прохід своїх кораблів принаймні за вісім днів, нечорноморські - за п'ятнадцять. У повідомленні необхідно вказувати місце призначення, назву, тип та кількість кораблів, а також дату проходу в початковому напрямку і при поверненні. Які не були б цілі перебування в Чорному морі, військові кораблі неприбережних держав не можуть залишатися там більше двадцяти одного дня (п. 2 ст. 18).

Стосовно режиму Балтійських проток (двох Бельтів і Зунда) зазначимо наступне. Цими протоками поперемінно володіла то Швеція, то Данія, то обидві разом в різних частинах проток. Актами про збройний нейтралітет 1780 та 1800 рр. Балтійське море було також оголошене закритим морем в тому сенсі, що прибалтійські держави вправі вживати необхідних заходів для недопущення на ньому та його берегах військових дій та насильства. Протоки були закриті для військових суден неприбережних держав. Але Копенгагенський трактат про відміну зундських мит при проході через протоки 1857 р. відкрив Балтійські протоки для безмитного власне міжнародного торговельного судноплавства. Нині Швеція і Данія продовжують встановлювати правила і здійснювати контроль над цими міжнародними протоками.

Транзитний прохід. В протоках, що використовуються для міжнародного судноплавства між однією частиною відкритого моря чи виключною економічною зоною та іншою частиною відкритого моря чи виключної економічної зони, всі судна та літальні апарати користуються правом транзитного проходу. Такому проходу не повинно чинитися перешкод, за виключенням того, що, якщо протока утворюється островом держави, що межує з протокою, та його континентальною частиною, транзитний прохід не застосовується, якщо в сторону моря від острова є такий же зручний з точки зору навігаційних та гідрографічних умов шлях у відкритому морі чи у виключній економічній зоні (п. 1 ст. 38 Конвенції).

Транзитний прохід являє собою здійснення свободи судноплавства та польоту виключно з метою безперервного та швидкого транзиту через протоку між однією частиною відкритого моря чи виключною економічною зоною та іншою частиною відкритого моря чи виключної економічної зони.

Міжнародний канал - штучна гідротехнічна споруда, яка з'єднує водні простори. Такими каналами є Суецький, Кільський, Панамський та інші. Усі вони проходять по території тієї чи іншої держави і знаходяться під її суверенітетом, юрисдикцією, але на них поширений міжнародно-правовий режиму. Міжнародні канали слід відрізняти від проток, які є природними морськими шляхами, і від національних (внутрішніх) каналів, які для міжнародного судноплавства не використовуються.

Суецький канал (офіційно відкритий для судноплавства в 1869 р.) - штучний водний шлях із Середземного моря в Індійський океан, який проходить по території Египту. Правовий режим Суецького каналу був визначений Конвенцією щодо забезпечення вільного користування Суецьким каналом 1888 р. Згідно ст. 1 зазначеної Конвенції Канал, як у військовий, так і в мирний час, буде завжди вільний і відкритий для усіх комерційних і військових суден будь-якої держави. В Договорі також зазначається, що жодна з держав-учасниць угоди не буде домагатися територіальних чи комерційних переваг, привілеїв в міжнародних угодах, які можуть бути пізніше укладені щодо цього Каналу. До Каналу ніколи не буде застосовано право блокади. Військові дії забороняються безпосередньо у водах Каналу, в його вхідних портах та на відстані до 3 миль від цих портів, навіть якщо Єгипет виступає однією з воюючих сторін (ст. 4). Згідно ст. 7 даної Конвенції держави не будуть утримувати у водах Каналу (включаючи озера Тимса та Гіркі озера) жодних військових суден. Але у вхідних портах, Порт-Саїді та Суеці, вони будуть мати право утримувати не більше двох військових суден для кожної держави. Зазначеним правом не будуть користуватися сторони, що воюють. Докладна регламентація проходу суден через Канал визначена урядом Єгипту у спеціальних Правилах плавання у Суецькому каналі.

В 1957 р. Єгипет зареєстрував в ООН Декларацію про Суецький канал, яка являє собою одностороннє міжнародно-правове зобов'язання. Єгипет зобов'язувався поважати положення Конвенції 1988 р. і забезпечити свободу судноплавства по Каналу.

Кільський канал (офіційно відкритий в 1895 р.) - штучний водний шлях між Балтійським і Північним морем, що проходить по території ФРН. До Першої світової війни Німеччина вважала Кільський канал своїм внутрішнім водним шляхом, проте Версальський мирний договір 1919 р. закріпив міжнародно-правовий режим каналу і встановив, що канал має бути відкритим на рівноправній основі для військових і торгівельних суден усіх держав, які дотримуються миру у відносинах з Німеччиною. Свобода судноплавства по каналу підтверджена правилами плавання по Кільському каналу, прийнятими Урядом ФРН.

Панамський канал (офіційне відкриття відбулося в 1920 р.) - штучний водний шлях між Атлантичним і Тихим океаном, що проходить по території Панами. Цей Канал протягом тривалого часу контролювався США. В результаті тривалої боротьби Панама домоглася укладення в 1977 р. з США двох нових договорів - про Панамський канал (був чинний до 1999 р.) і про постійний нейтралітет і експлуатацію Панамського каналу. Договір про постійний нейтралітет і функціонування Панамського каналу, який є безстроковим, надає право користуватися каналом суднам і військовим кораблям усіх держав як у мирний, так і воєнний час на рівній, недискримінаційній основі (ст. ІІІ). В зазначеному Договорі проголошується, що Канал є постійно нейтральним. З 1 січня 2000 року над Каналом було повністю відновлено суверенітет Панами. Разом з тим США домоглися визнання за собою деяких особливих прав, зокрема вони є гарантом нейтралітету Каналу. Військові кораблі та допоміжні судна Панами і США мають право на швидкий транзит через канал (ст. VI Договору про постійний нейтралітет і експлуатацію Панамського каналу).

Отже, основу правового режиму міжнародних каналів складає принцип свободи судноплавства, що означає свободу плавання торгівельних суден і кораблів усіх держав (під усіма прапорами), за умови дотримання ними встановлених на національному рівні правил, що регламентують техніко-експлуатаційні, навігаційні, екологічні, фінансові, військові, безпекові та інші аспекти проходу через ці канали.

Размещено на Allbest.ru