Більш конкретно взаємодія законності і демократії проявляється у їх взаємовпливі. Вплив демократії на законність відбувається у різних напрямках. По-перше, демократія, як форма здійснення політичної влади народу, передбачає видання демократичних за змістом законів, що сприяє їх точному і неухильному виконанню і додержанню усіма суб'єктами суспільних відносин; по-друге, внутрішньо притаманний демократії принцип рівності громадян перед законом, рівності їх прав, свобод і обов'язків, рівність правової охорони і захисту створює умови для виникнення дійсно правової законності (правозаконності); по-третє, демократія передбачає встановлення підконтрольності держави, її органів, народу, що логічно тягне за собою виникнення правового обов'язку держави діяти щодо суспільства, кожного його члена тільки в межах права. За своєю суттю демократія надає можливість різним політичним силам, соціальним утворенням боротися за досягнення своїх політичних, правових та інших цілей в умовах громадянської згоди (консенсусу). Отже, вона усуває причини, які б могли спричинити виникнення конфліктів і правопорушень у різних сферах суспільного і державного життя.

У свою чергу забезпечення законності є однією із важливих умов становлення та розвитку демократичного політичного режиму, оскільки:

законність -- це умова ствердження демократії як самостійної цінності, бо обсяг демократії обумовлюється правовими рамками; демократія може здійснюватися й розширюватися виключно в рамках законності;

законність є засобом охорони широких демократичних прав і свобод громадян, соціальних утворень, що сприяє подальшому розвитку політичної активності членів суспільства;

законність повинна гарантувати додержання демократичної процедури прийняття законів як умови найбільш повного і адекватного вираження в них волі населення, його окремих груп;

законність служить охороні інститутів демократії від проявів свавілля з боку посадових осіб, державних органів і таким чином забезпечує розвиток демократизму, зокрема плюралізму у всіх сферах державного і суспільного життя.

Співвідношення між поняттями «право», «законність» і «правопорядок» характеризується наявністю між ними складних і багатоманітних зв'язків, високим ступенем їх взаємозалежностей і взаємопроникнень, можливістю переходів властивостей одного у властивість іншого.

Спільними рисами права, законності і правопорядку є такі: єдність їх цілей, зокрема забезпечувати права і свободи громадян, вносити упорядкованість і організованість у суспільні відносини; належність до загальнолюдських цінностей; спрямованість їх як найважливіших елементів правових систем на реалізацію принципів справедливості, гуманізму, демократизму, сприяння соціальному прогресу; здатність бути правовою основою і водночас засобом функціонування державної влади і демократії, забезпечувати посилення державності; бути гарантом розбудови правової держави, формування громадянського суспільства тощо.

Відмінності між правом, законністю і правопорядком обумовлюються їх внутрішньою природою, сутністю, функціональним призначенням у сфері правового регулювання. Так, вони розрізняються залежно від притаманних їм власних сутнісно-змістовних ознак і характеру проявів у регулюванні суспільних відносин: право як об'єктивне явище являє собою систему норм і принципів, у яких зафіксовані різні ступені свободи і рівності суб'єктів суспільних відносин; законність -- це певна правомірна якість дій (поведінки, діяльності) суб'єктів суспільних відносин; правопорядок -- фактичний стан суспільного і державного життя суспільства, що відповідає вимогам законності. Йдеться про взаємозв'язок між нормою права, правомірною поведінкою, станом правової упорядкованості суспільних відносин, що випливає з них.

Різними вони є залежно від джерел, із яких вони виникають, формуються як самостійні явища: для права таким джерелом є су спільні відносини -- матеріальна сила, яка його породжує, а формою -- закон або інший правовий акт, встановлений державою; для законності джерелом є правомірна поведінка суб'єктів суспільних відносин; правопорядок свою генезу знаходить як у праві, так і в законності, що є основою його формування і розвитку як державно-правового явища.

Вони уособлюють різні етапи забезпечення в правовій формі потреб суспільного розвитку, інтересів і волі соціальних груп, суспільства, держави: право, закріплюючи суспільні відносини, інтереси і волю, надає їм, таким чином, правової форми; законність як принцип через систему вимог, що конкретизують його, втілюється у видання законодавцем таких норм, які відповідали б потребам суспільного розвитку, загальнолюдським правовим принципам, а також забезпечує реалізацію цих норм і формування на цій основі правопорядку.

Розрізняються вони за обсягом свого суб'єктивного складу: суб'єктами права є кожна людина -- як малолітня, так і доросла, як дієздатна, так і недієздатна. Таким же є і суб'єктивний склад правопорядку. Суб'єктивний же склад законності включає тільки дієздатних осіб, організації, правомірними діями яких твориться правопорядок.

Право, законність, правопорядок являють собою різні рівні правової матерії: право -- це початок її існування; законність -- це рух; правопорядок -- кінцевий результат. Іншими словами, право -- це сфера дії норм і принципів; законність -- це реалізація норм права; правопорядок -- це реалізоване право, втілення його приписів у життя на підставі вимог законності.

Критерієм відмінностей права, законності і правопорядку є їхнє функціональне навантаження: головна функція права полягає у створенні основи правопорядку; головна функція законності -- у його встановленні та підтримці, а функція правопорядку -- в тім, щоб бути показником ступеня досягнення поставлених цілей. У цьому аспекті законність і правопорядок щодо права виступають правовими засобами ствердження права як вищої соціальної цінності, оскільки таким воно може бути тільки тоді, коли його принципи і норми втілюються в життя, реалізуються в діях суб'єктів соціального спілкування.

Кожне суспільство, незалежно від того, на якому щаблі цивілізації воно перебуває, для свого нормального існування та розвитку потребує громадського порядку -- стану упорядкованості, організованості і урегульованості суспільних відносин, який виникає внаслідок створення й реалізації соціальних принципів і норм, які об'єктивно склалися на певному етапі розвитку суспільства. Він створюється заради забезпечення особистої і суспільної безпеки, соціального миру і справедливості, забезпечення дисципліни громадян у громадських місцях та побуті; охорони особистості і прав громадян, моралі і суспільного спокою, захищення всіх верств суспільства; гарантування якісних соціально-економічних умов життя соціуму.

Громадський порядок -- це форма зміцнення та охорони основ суспільного і політичного ладу, існуючих форм власності, буття окремої людини, сім'ї, суспільства в цілому, державності.

Як стан упорядкованості всієї системи суспільних відносин суспільний порядок об'єктивно покликаний протистояти факторам і тенденціям дезорганізуючого порядку. Без належного порядку неможливо ні управляти, ні організовувати нормальний розвиток виробництва, забезпечувати особисту і суспільну безпеку, охороняти різні форми власності, політичний устрій держави, регулювати відносини між структурними частинами суспільства -- соціальними групами, класами, націями, етносами тощо.

Громадський порядок складається внаслідок реалізації різних видів соціальних норм і принципів, які регулюють різноманітні сфери суспільного життя. Особливістю цих норм та принципів є неспівпадання їх між собою як за змістом, так і за способами впливу на поведінку людей. До них належать звичаї, норми моралі, релігійні норми, корпоративні норми, норми права тощо.

У системі громадського порядку особливе місце посідає правопорядок. Як елемент державно-організованого суспільства він спрямований на управління та організацію головних, панівних, основоположних суспільних відносин, які об'єктивно вимагають організованості, упорядкованості на стабільних регулятивних засадах. Такими регуляторами, породженими самим життям є норми права, реалізація яких логічно веде до створення правопорядку.

Громадський порядок і правопорядок характеризуються низкою спільних рис: зокрема, вони є суспільними явищами; виникають фактично як результат реалізації соціальних норм; мають вольовий та нормативний характер і т. ін.

Водночас вони різняться між собою за обсягом нормативної основи регулювання суспільних відносин: громадський порядок складається внаслідок реалізації всієї сукупності соціальних норм -- традицій, моралі, права, звичаїв тощо, правопорядок же виникає і функціонує тільки на підставі реалізації правових норм. Тому він є складовою частиною суспільного порядку. Завдяки особливостям своєї нормативності право вводить зміст суспільних відносин у правові межі, на основі чого відповідно до вимог законності складається правопорядок.

Різняться вони між собою і за часом свого виникнення: громадський порядок складається ще в період первіснообщинного ладу, правопорядок виникає тільки в державно-організованому суспільстві поряд з правом, державою, законністю, а також залежно від різних способів їх забезпечення. Суспільний порядок, його виникнення та існування забезпечується переважно суспільним впливом, а правопорядок -- поряд з організаційними, виховними заходами -- ще й силою державного примусу.

Громадський порядок і правопорядок перебувають у взаємозв'язку, впливають один на одного. Як складова частина громадського порядку правопорядок обумовлює багато в чому його загальний стан. Сила цього впливу залежить як від якості правової регламентації суспільних відносин, так і ступеня реалізації правових норм. У свою чергу загальний стан громадського порядку, його атмосфера впливає на процес виконання правових норм, а отже, і на функціонування правопорядку. Подеколи держава бере на себе обов'язок гарантувати примусовою силою додержання суспільного порядку. З цією метою в адміністративному і кримінальному законодавстві поняття «громадський порядок» використовується у вузькому розумінні -- як система відносин, що складаються у громадських місцях на основі всієї системи соціальних норм. Йдеться про охорону особистості і прав громадян, суспільної моралі, забезпечення суспільного спокою в громадських місцях -- вулицях, зонах відпочинку, транспорті, культурних приміщеннях і т. ін. За порушення громадського порядку в цьому разі встановлюється юридична відповідальність. Так, ст. 295 Кримінального кодексу України встановлює кримінальну відповідальність за заклики до вчинення дій, що загрожують громадському порядку; ст. 296 Кримінального кодексу України передбачає кримінальну відповідальність за хуліганство -- дії, які грубо порушують громадський порядок.

Основні ознаки правопорядку.

1) закладається в правових нормах у процесі правотворчості;

2) спирається на принцип верховенства права і панування закону в галузі правових відносин;

3) встановлюється в результаті реалізації правових норм, тобто здійснення законності у діяльності з реалізації права;

4) створює сприятливі умови для здійснення суб'єктивних прав;

5) припускає своєчасне і повне виконання всіма суб'єктами юридичних обов'язків;

6) вимагає невідворотності юридичної відповідальності для кожного, хто вчинив правопорушення;

7) встановлює сувору громадську дисципліну;

8) припускає чітку та ефективну роботу всіх державних і приватних юридичних органів і служб, насамперед правосуддя;

9) створює умови для організованості громадянського суспільства і режим сприяння індивідуальній свободі;

10) забезпечується всіма державними заходами, аж до примусу.

Зміст правопорядку - це система правових і неправових елементів, властивостей, ознак, процесів, що сприяють встановленню і підтримці правомірної поведінки суб'єктів, тобто такої поведінки, яка врегульована нормами права і досягла цілей правового регулювання.

Розрізняють зміст правопорядку:

1) матеріальний - система реальних (економічних, політичних, морально-духовних, юридичних) упорядкованих відносин у громадянському суспільстві, з правомірною поведінкою їх учасників - фізичних і юридичних осіб, як результат їх об'єктивної потреби. У матеріальному змісті правопорядку виражається закономірність його виникнення, розвитку і функціонування в процесі взаємозв'язку з економікою, політикою, культурою [8, ст. 208];

2) юридичний (державно-правовий) - система реалізованих прав, обов'язків, відповідальності громадян, тобто результат встановлення законності, впорядкованості та врегульованості правових відносин, правомірної поведінки їх учасників, досягнутий за допомогою правових засобів через виражену в них волю держави.

Структура правопорядку - це єдність і одночасно поділ системи громадських відносин, урегульованих правом відповідно до їх галузевого змісту. Будучи реалізованою системою права, правопорядок включає конституційні, фінансові, адміністративні, земельні, сімейні та інші види суспільних відносин, урегульованих нормами відповідних галузей права. У структурному відношенні правопорядок відображає реалізовані елементи системи права.

Елементи структури правопорядку такі:

1. Суб'єкти права - держава, її органи, державні, громадські і комерційні організації, громадяни, які мають права, обов'язки, повноваження, відповідальність, суворо визначені конституцією, законами, іншими правовими актами - статична частина.

2. Правові відносини і зв'язки між реалізованими елементами системи права (конституційні, фінансові, адміністративні, земельні, сімейні та ін.) - динамічний зв'язок.

3. Упорядкованість усіх елементів структури - суб'єктів права, правових відносин і зв'язків між реалізованими елементами системи права, методів правового регулювання і поведінки людей, процедурно-процесуальних форм їх здійснення і оформлення, тобто введення багатосторонньої правової регламентації - розпорядку, у рамках якого організуються і функціонують громадянське суспільство і держава, - інтегративний зв'язок.

2.3 Функції та принципи правопорядку

Функції правопорядку - це основні напрямки формування і підтримання стабільного правового стану системи суспільних відносин. Розрізняють:

1) функцію впорядкування зовнішніх зв'язків і відносин з великими системами суспільства - економічною, політичною та іншими, складовим елементом яких є правопорядок. Зазнаючи впливу зовнішнього середовища - економічних, політичних, соціальних та інших факторів, правопорядок, у свою чергу, сприяє впорядкуванню і стабілізації всіх найважливіших зв'язків і відносин з суспільним середовищем;

2) функцію зміцнення внутрішніх зв'язків і відносин усередині правопорядку на різних структурних рівнях його впорядкування. Ця функція характеризує автономне «буття» системи правопорядку, відокремлює якісну визначеність його як цілого у внутрішній взаємодії власних складових частин. Завдяки цій функції осягаються специфіка правопорядку, його сутнісні ознаки як правового стану системи суспільних відносин [4, ст. 106];

3) функцію збереження і вдосконалення правопорядку - виражається в його непохитності і протистоянні зовнішнім впливам руйнівного характеру (правовий нігілізм, волюнтаризм, правопорушення, зловживання правом та ін.), збереженні і розвитку власної якісної визначеності, відкритості впливу зміцнюючого характеру (розвиток демократії, вдосконалення законів, укріплення законності, поліпшення діяльності судової системи, правоохоронних органів та ін.). Єдиним засобом виживання і розвитку правопорядку є його вдосконалення.

Принципи правопорядку - це відправні засади, незаперечні вимоги, що формують правопорядок і є основою його існування та функціонування.

До принципів правопорядку можна віднести принципи законності. Однак, зважаючи на те, що правопорядок є самостійною якісною визначеністю, слід виділити його специфічні принципи.

1. Принцип конституційності - підпорядкування нормативним положенням конституції та забезпечення її реалізації. Теоретична конституція (те, що має бути) покликана стати практичною конституцією (те, що є насправді), тобто усталеним порядком життя.

2. Принцип законності - створення якісних законів та їх суворе додержання. Законність - головна умова встановлення правопорядку.

3. Принцип системно-структурної організації - наявність цілісності і структурності як необхідних властивостей, що дозволяють злагоджено діяти всім елементам громадянського суспільства і правової системи держави.

4. Принцип ієрархічної субординації та підпорядкування - виявляється в точній співпідпорядкованості органів держави, посадових осіб, нормативних актів за юридичною силою, а також актів застосування норм права і т.д., які забезпечують упорядкованість їх зв'язків.

5. Принцип соціальної (в тому числі правової) нормативності - виражається в необхідності діяльності суспільства, яка впорядковує, і особливо суб'єктів правотворчості за допомогою соціальних, головним чином правових, норм. Правова нормативність є основою і засобом упорядкування.

6. Принцип справедливості і гуманізму - базується на високих моральних підвалинах, поважанні прав людини, її гідності і честі;

7. Принцип підконтрольності - наявність повсюдного, загального та універсального контролю, здійснюваного громадянським суспільством, його структурами, державою в особі її різних органів, громадянами.

8. Принцип державного забезпечення, охорони і захисту - виражається в реальних засобах гарантування прав учасників правопорядку, функціонування правової системи, досягнення законними засобами прав, свобод, обов'язків та ін.

Гарантії законності і правопорядку -- це сукупність об'єктивних і су6'єктивних умов та спеціальних засобів (заходів), спрямованих на забезпечення та охорону (захист) режиму законності і правопорядку. Гарантії законності і правопорядку поділяють на загальні і спеціальні (юридичні).

До загальних гарантій слід віднести економічні, політичні та інші фактори й умови, що мають об'єктивний характер, наявність яких забезпечує додержання законності і існування правопорядку. Вони безпосередньо відображають закономірності розвитку суспільства, утворюють макросередовище, в межах якого здійснюється правове регулювання. На процес реалізації вимог законності, встановлення та функціонування правопорядку ці фактори впливають опосередковано, як позитивно, так і негативно. Негативно, наприклад, на стан законності і правопорядку впливає політична нестабільність, дезорганізація державно-владних структур, низький рівень виконавчої дисципліни, бюрократизм і т. ін.

Економічними гарантіями є передусім рівність усіх форм власності і економічних можливостей суб'єктів суспільних відносин. Особливо слід наголосити на впливі такого фактора, як рівень загальнонаціонального доходу і на цій основі -- матеріального добробуту кожної людини. Матеріально забезпечена людина, як правило, прагне співвідносити свою поведінку з вимогами законодавства, оскільки розуміє, що її інтереси у свою чергу захищаються режимом законності і правопорядку.

Політичні гарантії -- це розвинута система народовладдя, його реалізація через демократичні форми й інститути, свобода самовизначення особистості, політична різноманітність. Законність є стрижневим елементом демократії, правовою формою її буття. Тому й розвиток і зміцнення демократії, функціонування її інститутів сприяють гарантуванню законності і правопорядку.

Серед політичних гарантій головна роль відводиться наявності сильної державної влади. Поняття «сильна державна влада» означає, що ця влада відповідальна перед народом, заснована на демократичних принципах формування та функціонування (визнання пріоритету прав і свобод людини, поділ влади, парламентаризм, верховенство права і закону та ін.); легітимна, тобто заснована на існуванні віри людей у правомірність її існування. Саме за цих умов вона може виступати гарантом справедливості і гуманності, здатна забезпечити прийняття та реалізацію правових за змістом законів та інших нормативно-правових актів, гарантувати особисту безпеку людей, прогресивний розвиток суспільства, ефективну боротьбу зі злочинністю, корупцією та іншими антисоціальними явищами.

Соціальними гарантіями законності і правопорядку слід визнати відсутність відвертих соціальних суперечностей між різними групами, прошарками населення, стабільність, впевненість громадян у непорушності своїх свобод і соціальних прав, їх матеріальний добробут, відсутність безробіття або низький його рівень і т. ін. У створенні такого стану соціальної сфери велику роль відіграють соціально спрямовані заходи держави, благочинні акції суспільних організацій. Навпаки, зростання безробіття, падіння життєвого рівня населення негативно впливає на стан законності, правосвідомість громадян. Виникають антиправові настрої, пошуки шляхів незаконного збагачення, обходу закону, а як наслідок -- соціальні конфлікти, соціальна напруга в суспільстві, що може завдати істотної шкоди законності і правопорядку.

Ідеологічні гарантії полягають у наявності моральних і правових уявлень про необхідність та корисність законослухняної поведінки, про неприпустимість здійснення протиправних вчинків. Ідеологічною гарантією правопорядку є також наявність достатньо високого рівня загальної і правової культури, правосвідомості членів суспільства, і передусім посадових осіб, які приймають нормативні і індивідуальні правові рішення. Для їх досягнення необхідні організація пропаганди, створення чіткої системи виховання у громадян, почуття відповідальності, права і законності, створення здорової моральної обстановки. У цій роботі повинні брати активну участь усі структури політичної і правової систем, відповідні установи культури і мистецтва, школи, навчальні заклади, церква тощо. Ідеологічними факторами, які впливають на стан законності і правопорядку, слід вважати існування свободи преси, думок, що дозволяє вести публічну боротьбу з правопорушеннями.

Юридичні гарантії являють собою сукупність умов, засобів, організаційно-правових заходів, безпосередньо спрямованих на забезпечення режиму законності і правопорядку, і є юридичними формами загальних гарантій. Крім того, юридичні гарантії закріплюються, врегульовуються в чинному законодавстві, системі правових приписів, тож, по суті, вони є численними проявами самого права в тій його частині, яка покликана забезпечувати діяльність права в цілому. Сама специфіка права, притаманні йому механізми, а також робота юридичних органів спрямовані на те, щоб вимоги законності реально «працювали», фактично здійснювались.

Видами юридичних гарантій є правові умови, правові засоби, організаційно-правові заходи.

Правовими умовами об'єктивного порядку є стан чинного права і законодавства (їх ще називають нормативною основою законності), від якого великою мірою залежить міцність і стабільність режиму законності і правопорядку. Вони повинні відповідати закономірностям суспільного розвитку, йти в ногу з його тенденціями, оптимально втілювати в собі правові засоби, методи, типи правового регулювання стосовно тієї чи іншої сфери суспільних відносин, в них не повинно бути прогалин і суперечностей, їх слід доводити до загального відома, забезпечувати необхідними механізмами реалізації та охорони тощо. Відсутність цих властивостей у праві і законодавстві стає причиною різного роду правопорушень, особливо у сфері економіки, ускладнює боротьбу зі злочинністю. Відомо, якщо норма права відстає від життя або суперечить йому, то її виконання буде не меншим злом, аніж її порушення.

Юридичною гарантією є і така правова умова суб'єктивного порядку, як стан правової науки, повноти і розвитку в ній прогресивних, гуманістичних положень, науково-теоретичних конструкцій. Наявність у ній прогресивних наукових концепцій безпосередньо впливає на рівень законності і правопорядку в країні. Сприйняття сучасною вітчизняною правовою наукою загальнолюдських цінностей, втілення їх положень у законодавчу та правозастосовну практику дозволили зміцнити законність у діяльності державних органів, посадових осіб, досягти успіху в забезпеченні стабільності і міцності правопорядку.

Правові засоби як вид юридичних гарантій являють собою вельми широкий спектр. їх основу становить закріплений у законі обов'язок держави, її органів, посадових осіб, громадян, різних суспільних об'єднань суворо додержуватись і виконувати закони. Велике значення серед правових гарантій законності і правопорядку мають конституційно-правові засоби -- принципи, норми, процедури, які покликані забезпечити верховенство права і конституції як основного джерела національного законодавства, додержання прав, свобод і законних інтересів громадян. Конституція України встановлює систему органів нагляду і контролю за станом законності у сфері законотворчості та сфері правореалізації. Особливу роль у забезпеченні верховенства Конституції відіграє Конституційний Суд України.

Важливе місце серед правових гарантій законності і правопорядку посідає право на судовий захист. Відповідно до ст. 55 Конституції України «кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб». На захист прав і свобод людини спрямований інститут Уповноваженого Верховної Ради з прав людини. Кожному надається право після використання всіх національних засобів правового захисту звертатися за захистом своїх прав і свобод до відповідних міжнародних судових установ чи до відповідних органів міжнародних організацій, членом або учасником яких є Україна (ст. 55).

Серед правових засобів гарантування законності значна роль відводиться процедурним нормам. Законодавчо закріплені права і свободи можуть бути успішно реалізовані лише при наявності надійного процесуального механізму реалізації цих прав, їх забезпечення та захисту.

До організаційно-правових заходів як виду юридичних гарантій законності належить діяльність суб'єктів правовстановлюючих повноважень, яка спрямована на удосконалення законодавства. Кінцевою метою їх діяльності є створення правових за змістом законів, інших нормативно-правових актів.

У системі організаційно-правових заходів велике значення має видання індивідуально-правових актів. Приймаючись на основі законів, вони спрямовані на забезпечення законності в реальних конкретних життєвих ситуаціях, на усунення перешкод у додержанні, виконанні, використанні прав і свобод громадян іншими суб'єктами права, на ліквідацію допущених правопорушень (відміна незаконних нормативно-правових актів, вироків суду, адміністративних стягнень тощо).

Провідна роль серед юридичних гарантій належить здійсненню правосуддя -- діяльності судів, які розглядають і вирішують цивільні та кримінальні справи з метою захисту прав громадянина усіх суб'єктів права. Правосуддя виконує і контрольну функцію. Судовий контроль проводиться конституційними, господарськими судами, судами загальної юрисдикції. Здійснювані судовими органами організаційно-правові заходи захисту прав суб'єктів -- це, з одного боку, заходи захисту, які здійснюються за ініціативою суб'єктів, чиї права порушені, а з другого -- заходи судового контролю.

У забезпеченні законності і правопорядку неабияке значення має юридична відповідальність, яка застосовується до правопорушників. Основною метою і функцією юридичної відповідальності є загальне попередження на адресу потенційних правопорушників і попередження самого правопорушника.

Зміцненню законності і правопорядку сприяють і захиснопоновлюючі заходи по відновленню порушених прав громадян і організацій. Ці заходи здійснюються, як правило, за ініціативою самих суб'єктів порушених прав з їх скаргами, заявами. До таких заходів належать:

примусове виконання юридичних обов'язків (стягнення за рішенням суду аліментів, податків та ін.);

усунення перешкод у здійсненні права (скасування незаконного рішення, яке перешкоджає здійсненню права);

відновлення попереднього стану, що існував до порушення права (наприклад, індивідуально-правовий припис здійснити певну роботу, виконати вказану дію для усунення перешкод у користуванні суб'єктивними правами, відшкодування нанесеної шкоди та ін.).

До контрольно-наглядових заходів гарантування законності належать прокурорський нагляд, нагляд органів державної інспекції, відомчий контроль.

Контрольні функції за політичними партіями представницьких органів, за діяльністю органів виконавчої влади здійснюють також громадські організації.

Важливими організаційно-правовими заходами є профілактика правопорушень, засоби їх виявлення та усунення.

2.4 Основні шляхи зміцнення законності та правопорядку

Законність і правопорядок - найбільші соціальні цінності, основа нормального життя суспільства, його громадян. Тому їх укріплення - одне з головних завдань, що стоять перед суспільством, один з основних напрямів діяльності держави, його функція. На жаль, стан законності і правопорядку в нашій країні дійшло до критичної межі. За останні роки різко зросла кількість правопорушень, у тому числі найбільш небезпечних з них - злочинів. Досить сказати, що в 1995 р. в Росії зареєстровано 2 млн 755,7 тис. злочинів, майже 60% яких тяжкі. Тому зміцнення законності, боротьба зі зростаючою злочинністю - життєво важливі завдання нашого сьогодні.

Існує досить поширена думка, що в зростанні правопорушень винні насамперед юристи, які нібито недостатньо активно ведуть боротьбу з порушниками законності. Практика показує хибність подібних поглядів. Тільки в останні роки подолано уявлення, що коріння злочинності в нашій країні - це пережитки минулого у свідомості людей. Юридична і політична практика довела, що причини правопорушень потрібно шукати не в «пережитки», не в минулому, а в дійсності. Вони породжені тими об'єктивними умовами (економічними, політичними, соціальними), в яких перебуває суспільство на конкретному етапі розвитку.

Проблема ліквідації порушень законності не тільки юридична проблема. Для її вирішення перш за все повинні бути усунені, зжиті ті об'єктивні чинники, які підтримують, «оживляють» злочинну активність, створюють умови для вчинення правопорушень, для відступів від вимог законів. Стабілізація економічних відносин, зростання матеріальної забезпеченості людей, їх моральне виховання, зміцнення соціальних зв'язків, розвиток демократії - необхідні передумови і найважливіші шляхи зміцнення законності і правопорядку.

Разом з тим було б неправильним розраховувати тільки на ці об'єктивні процеси. У суспільстві необхідна спеціальна юридична, державно-владна діяльність по забезпеченню законності. Форми цієї діяльності досить різноманітні. Основними з них є переконання, правове виховання, профілактика правопорушень, громадське вплив на порушників і застосування до них заходів державного примусу.

Переконання як метод зміцнення законності полягає в підвищенні правосвідомості як громадян, так і посадових осіб. Правове виховання передбачає впровадження у свідомість людей знання права, розуміння необхідності виконання його вимог, почуття нетерпимості до будь-яких порушень законодавства. Це забезпечується створенням стрункої системи правового виховання, навчання, засобів пропаганди та систематичної планомірної роботою в цьому напрямку. Важливе значення має навчання громадян вмінню воювати за свої права, захищати їх законними засобами. Ще Р. Ієрінга писав, що опір особистості неправі, тобто порушення права, є обов'язок (борг) уповноважених громадян по відношенню до самих себе і до суспільства.

З переконанням тісно пов'язана профілактика правопорушень. Суть її полягає в запобіганні можливих правопорушень шляхом ретельного вивчення причин і умов, що сприяли вчиненню порушень законності, та вжиття заходів щодо їх ліквідації.

Не слід скидати з рахунків і роль громадськості у забезпеченні законності. У нашій країні є багата практика залучення її до цієї діяльності. Товариські суди, народні дружини, різні громадські освіти громадян проводили велику роботу щодо забезпечення законності та зміцненню дисципліни у трудових колективах, за місцем проживання, в громадських місцях. На жаль, в останні роки ці традиції виявилися забутими, у свідомість людей все більше проникають ідеї індивідуалізму, засновані на принципі «Моя хата скраю». Вважаємо, що процес становлення та розвитку місцевого самоврядування повинен спричинити за собою і зростання ролі громадськості у вирішенні регіональних проблем, в тому числі щодо зміцнення законності.

Найважливіша ж роль тут безумовно належить державі. Саме воно реалізує функції охорони свобод, правопорядку, які проводяться в життя передусім правовими засобами. Можна назвати наступні шляхи здійснення цих функцій: постійне вдосконалення і своєчасне оновлення чинного законодавства, підвищення ролі правосуддя, покращення діяльності правоохоронних органів.

Зміцнення правопорядку в суспільстві неможливо без забезпечення законності в діяльності самого державного апарату, без ліквідації таких негативних явищ, як корупція. Підкреслюючи значимість подібної вимоги, Маркс у свій час писав, що «навіть у англійців, у нації, найбільш почитає закон, першою умовою дотримання законності з боку народу є те, що інші органи тримаються в рамках закону» І нарешті, найважливішою умовою зміцнення законності та правопорядку служить всебічне розгортання демократичних засад у всіх сферах суспільного життя, в тому числі в діяльності державного апарату.

законність правопорядок правосуддя судочинство

Розділ ІІІ. Конституційні засади (принципи ) здійснення правосуддя (судочинства)

3.1 Конституційні засади (принципи ) здійснення правосуддя (судочинства)

Поняття, система та значення засад (принципів ) судочинства.

2. Характеристика засад (принципів ) судочинства, що закріплені в Конституції України, Законі України " Про судоустрій ", та галузевих процесуальних законах:

- законність;

- здійснення правосуддя виключно судами;

- гарантування всім суб'єктам правовідносин права на судовий захист;

- рівність всіх учасників судового процесу перед законом і судом;

- забезпечення доведеності вини, публічність кримінального процесу;

- змагальність сторін та свобода в наданні ними суду своїх доказів і доведеності перед судом їх переконливості, принцип диспозитивності;

- підтримання державного обвинувачення в суді прокурором;

- забезпечення обвинуваченому права на захист;

- гласність судового процесу та його повне фіксування технічними засобами;

- забезпечення апеляційного та касаційного оскарження рішення суду, крім випадків, встановлених законом.

- обов'язковість рішень суду;

- державна (національна) мова судочинства;

- всебічне, повне і об'єктивне дослідження обставин справи;

- колегіальний і одноособовий розгляд справ у суді;

- безпосередність та усність судового процесу.

Принципи (лат. першооснова ) - основні ідеї, базові положення, керівні засади, що вказують на шляхи, способи регулювання суспільних відносин державою. За підставі принципів права приймаються норми, які їх конкретизують і за допомогою цих норм вони опосередковано стають регуляторами суспільних відносин. Тому принципи ще й окреслити як норми права найбільш загального характеру, які визначають способи і форми регулювання тієї чи іншої галузі права. Хронологічно принципи виникають швидше ніж сама галузь права, вони вказують на призначення певної галузі права як такої. Зокрема в кримінально-процесуальному праві вони визначають процесуальну форму діяльності суду, тобто такий хід судового процесу, при якому максимально ефективно забезпечуються права сторони захисту і сторони обвинувачення, право особи на судовий захист, і як результат - законне і обґрунтоване рішення суду. Засади судочинства визначають діяльність інших учасників процесу, для досягнення того ж таки результату - законного і обґрунтованого рішення суду. Тобто якщо простіше принципи вказують яким повинен бути суд і правосуддя, які його мета і завдання. Закріплені у нормах права, вони об'єднують їх в органічну цілісність. Оскільки принципи судочинства визначають його загальний характер та вказують на перспективи його розвитку, тому вони є явищем стабільнішим ніж норми права і менш схильним до змін. В даній темі поняття принципи і засади вживаються як тотожні.

Отже, конституційні засади (принципи ) судочинства - це закріплені у Конституції та конкретизовані у Законі про судоустрій та процесуальному законодавстві основні, фундаментальні положення про мету, завдання, способи і форму діяльності суду, а також форми діяльності інших учасників судового процесу для досягнення єдиного і необхідного результату здійснення правосуддя - законного і обґрунтованого рішення суду і його виконання.

Класифікація засад (принципів) судочинства:

1. За джерелом закріплення:

- конституційні

- закріплені у базовому Законі України " Про судоустрій "

- закріплені у галузевих законах.

2.За предметом регулювання :

- засади організації правосуддя;

- засади здійснення правосуддя;

3. ЗА їх функціональною роллю:

- організаційні;

- організаційно-функціональні;

- функціональні.

4. За змістом та сферою поширення:

- загально правові;

- міжгалузеві;

- галузеві;

- принципи окремих правових інститутів.

Значення конституційних засад судочинства.

1. Засади визначають нормотворчу діяльність у сфері судочинства та здійснення правосуддя.

2. Засади визначають основні методи та форми діяльності суду.

ЗДІЙСНЕННЯ ПРАВОСУДДЯ ВИКЛЮЧНО СУДАМИ.

Ця засада судочинства відображена у ст. 124 Конституції та ст. 5 Закону про судоустрій. Суд є єдиним державним органом, який здійснює від її імені правосуддя.

Ніякий інший орган держави, крім суду, не вправі взяти на себе функцію здійснення правосуддя і не вправі постановити іменем України вирок, рішення у кримінальній, цивільній, господарській, адміністративній справі. Функції суду не можуть бути делеговані іншому органу або посадовій особі.

Навіть в умовах введення на території надзвичайного стану правосуддя здійснюють суди, утворені відповідно до Конституції. Забороняється на такій території утворювати позасудові органи або інші суди, а також спрощувати форми судочинства у діючих судах (Закон про надзвичайний стан ).

Ніякий інший орган не має таких повноважень, як суд для прийняття судового рішення. Це забезпечує найбільші можливості саме для суду щодо повного встановлення всіх обставин кожної справи.

Дана засада судочинства деталізується у галузевому процесуальному законодавстві. Зокрема, стосовно розгляду кримінальних справ вказане положення деталізовано у ст. 15 КПК, в якій передбачено, що ніхто не може бути визнаний винним у вчиненні злочину, а також підданий кримінальному покаранню інакше як за вироком суду й відповідно до закону.

Положення про те, що правосуддя здійснюється виключно судами, означає також, що судові рішення як ті, що набрали законної сили так і ті, що не набрали законної сили може скасувати чи змінити лише вищестояща судова інстанція - апеляційна чи касаційна, у порядку апеляційного чи касаційного провадження. Третейські суди та Міжнародний комерційний арбітраж не є судовими органами, а отже не здійснюють функцію правосуддя.

ГАРАНТУВАННЯ ВСІМ СУБ'ЄКТАМ ПРАВОВІДНОСИН ПРАВА НА СУДОВИЙ ЗАХИСТ.

Конституція України закріплює, що права і свободи людини і

громадянина захищаються судом, незалежним і неупередженим, утвореним відповідно до закону.

Право на судовий захист гарантується як кожному громадянину і юридичній особі України так і іноземцям, особам без громадянства та іноземним юридичним особам. При зверненні до суду вони користуються всіма правами, передбаченими процесуальним законодавством.

Отже, кожний вправі звертатися до суду і будь - які угоди про відмову у зверненні за захистом до суду є недійсними.

Положення про неупередженість суду забезпечується встановленим у процесуальному законодавстві застережень відносно недопустимості участі у повторному розгляді справи того самого судді, а також щодо відсторонення від участі судді в розгляді справи за наявності обставин, які породжують сумнів щодо його об'єктивності. (право відводу, самовідвід судді ).

Процесуальне законодавство покладає на суд обов'язок всебічно, повно та об'єктивно розглянути обставини справи і постановити в ній судове рішення у відповідності з нормами матеріального і процесуального закону. Для забезпечення цього положення Законом про судоустрій передбачено функціонування судів першої, апеляційної та касаційної інстанцій.

Отже, інстанційність перевірки судових рішень також створює гарантію забезпечення суб'єктам правовідносин права на судовий захист.

Процесуальний порядок розгляду цивільних, кримінальних, господарських, адміністративних справ передбачає обов'язкову присутність суб'єктів права на судовий захист - учасників процесу при розгляді їх справи. Вони повідомляються про час і місце проведення судового засідання.

Підсудний, потерпілий, інші учасники кримінального процесу, позивач і відповідач та інші учасники цивільного і господарського процесу вправі брати участь у судовому розгляді справ також в апеляційній та касаційній інстанціях.

Дане право надане суб'єктам правовідносин національним законодавством відповідає міжнародно-правовому принципу проголошеному у Загальною декларацією прав людини і громадянина: " Кожна людина має право на ефективне відновлення в правах компетентним и національними судами у випадку порушення її основних прав, наданих її конституцією чи законом ".

РІВНІСТЬ ВСІХ УЧАСНИКІВ СУДОВОГО ПРЦЕСУ ПЕРД ЗАКОНОМ І СУДОМ.

Дана конституційна засада судочинства діє в усіх провадженнях у справах - цивільних, господарських, кримінальних і забезпечує здійснення правосуддя нам засадах рівності громадян перед законом і судом. Отже, ніхто з учасників судового процесу не має ніяких переваг і не піддається ніяким обмеженням незалежно від раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного, та соціального походження, майнового стану, місця проживання, мовних та інших ознак.

Рівність перед законом - це однакове застосування положень закріплених у законодавстві до всіх громадян.

Поняття рівності перед судом не відрізняється істотно від рівності перед законом. Рівність учасників процесу перед судом означає, що всі цивільні, господарські, кримінальні, адміністративні справи вирішуються судами, які входять до судової системи судів загальної юрисдикції. У цих судах застосовуються однакові правила судочинства. Вона означає наділення всіх громадян, що знаходяться у правовідносинах із судом у тому чи іншому статусі, рівними процесуальними правами та обов'язками.

Конституцією встановлено виняток із загальних правил про провадження у кримінальних справах відносно притягнення до кримінальної відповідальності, арешту і затримання народних депутатів України, затримання і арешту суддів. Народні депутати не можуть без згоди Верховної Ради України бути притягнені до кримінальної відповідальності, затримані чи заарештовані (ст. 80 Конституції ). Судді не можуть бути без згоди Верховної Ради України затримані чи заарештовані до винесення обвинувального вироку судом.

У випадку притягнення народних депутатів України і суддів до кримінальної відповідальності вони наділяються однаковими правами з іншими особами, що притягаються до кримінальної відповідальності і на них покладаються аналогічні обов'язки.

ЗМАГАЛЬНІСТЬ СТОРІН ТА СВОБОДА У НАДАННІ НИМИ СУДУ СВОЇХ ДОКАЗІВ І ДОВЕДЕННІ ПЕРЕД СУДОМ ЇХ ПЕРЕКОНЛИВОСТІ, ПРИНЦИП ДИСПОЗИТИВНОСТІ.

Принцип змагальності являє собою змагальну форму появу активності та ініціативи сторін, які беруть участь у справі.

Змагальність як принцип правосуддя означає таку побудову процесу, процедури його здійснення, яка забезпечує судовому розгляді рівні можливості особам, які беруть в ньому участь у поданні доказів, у вільному викладенні своїх доводів, у даванні своїх тлумачень фактів, подій, доказів. Лише за допомогою засади змагальності суд всебічно, повно і об'єктивно досліджує всі обставини справи, а отже з'ясування істини в ході судового розгляду.

Невід'ємною умовою змагальності є рівноправність сторін обвинувачення і захисту в судовому розгляді. Це забезпечує всебічність дослідження доказів, встановлення судом істинності фактів і, в кінцевому результаті, - прийняття справедливого судового рішення.

У ст. 16-1 КПК України закріплено принцип змагальності та диспозитивності

кримінального процесу, тобто розгляд справ у судах відбувається на засадах змагальності.

При розгляді справи в суді функції обвинувачення, захисту і вирішення справи не можуть покладатися на один і той же орган чи на одну і ту ж особу. На стороні обвинувачення - прокурор - державний обвинувач, потерпілий або його представник. Захист підсудного здійснює сам підсудний, його захисник або законний представник.

Диспозитивність проявляється у свободі по наданню сторонами (обвинувачення та захисту ) доказів, свободи у їх дослідженні та доведенні їх переконливості перед судом. Отже, диспозитивність забезпечує сторонам кримінального процесу різноманітні варіанти поведінки у процесі, зокрема користуватися своїми процесуальними правами так, щоб максимально ефективно реалізувати свою функцію у процесі і результатом чого стане законне і обґрунтоване судове рішення (вирок ). При цьому ці права є рівними як для сторони захисту так і для сторони обвинувачення.

Суд, зберігаючи об'єктивність і неупередженість, створює необхідні умови для виконання сторонами їх процесуальних обов'язків і здійсненню наданих їм прав.

У цивільному процесі принцип диспозитивності визначає механізм виникнення, розвитку і закінчення цивільної справи. Зокрема, у ст15-1 ЦПК України закріпила, що суд розглядає цивільну справу не інакше як за заявою осіб, які передбачені у ст. 5 ЦПК (особи, які звертаються за захистом своїх прав або охоронюваних законом інтересів; за заявою прокурора та інших осіб, які вправі у випадках, передбачених законом, звертатись до суду на захист прав та свобод іншої особи, невизначеного кола осіб, державних чи громадських інтересів ), але в межах заявлених ними вимог і на підставі наданих сторонами та іншими особами доказів.

Принцип змагальності у цивільному процесі закріплений у ст. 30 ЦПК, де кожна із сторін повинна довести ті обставини, на які вона посилається в підтвердження своїх вимог та заперечень. Обов'язок доказування покладається на сторони - позивача і відповідача.

Підтримання державного обвинувачення в суді прокурором. Ст. 16-1 КПК - державне обвинувачення в суді здійснює прокурор. Можна виділити певні етапи участі прокурора як державного обвинувача у кримінальному процесі:

- участь прокурора у судовому слідстві (судове слідство складається з допитів підсудних, потерпілих, свідків, експертів, різновидів судового огляду, оголошення протоколів та інших документів );

- участь прокурора в судових дебатах (промова прокурора, де висловлюється характеристика прокурором обставин вчиненого злочину, містяться дані про те ким, коли і що було вчинено, аналіз доказів, що викривають вину підсудного; дається правова оцінка його діяння; позиція прокурора щодо виду і міри покарання для підсудного тощо);

- участь прокурора у стадіях щодо перевірки вироків, ухвал і постанов суду (апеляційне та касаційне провадження).

Участь прокурора в судовому засіданні є обов'язковою, крім випадків:

- коли розглядаються справи про злочини, передбачені ч1ст.27 КПК (справи приватного обвинувачення );

Кримінально-процесуальний закон передбачає можливість відмови прокурора від обвинувачення.

За своїм процесуальним статусом прокурор, що бере участь у судовому розгляді виступає стороною. Прокурор, керуючись вимогами закону і своїм внутрішнім переконанням, підтримує перед судом державне обвинувачення, подає докази, бере участь у дослідженні доказів, заявляє клопотання і висловлює свою думку щодо міркування з приводу застосування кримінального закону і міри покарання щодо підсудного.

Прокурор є самостійним у визначенні своєї позиції щодо всіх питань, які вирішуються під час судового розгляду. Процесуальна самостійність прокурора в суді проявляється у тому, що основне значення для нього має оцінка обставин справи, доказів, досліджених у судовому засіданні.

Прокурор зобов'язаний відмовитися від обвинувачення, якщо під час розгляду справи він дійде висновку, що дані досудового слідства не підтверджують обвинувачення підсудного і у своїй постанові викласти мотиви відмови. Жодні заяви державного обвинувача, зокрема і відмова його від обвинувачення, не перешкоджають потерпілому й надалі виконувати свою обвинувальну функцію.

У ст. 348 КПК та ст. 37 Закону України " Про прокурату " передбачено право прокурора подати апеляцію на рішення суду, яке не набрало законної сили.

Із постановленням апеляційним судом свого рішення прокурор у разі незгоди з ним має право на касаційне їх оскарження, внісши відповідне подання в порядку, визначеному гл. 31 КПК.

ЗАБЕЗПЕЧЕНЯ ОБВИНУВАЧЕНОМУ ПРАВА НА ЗАХИСТ.

Ст. 59 Конституції України закріпила право кожної особи на правову допомогу, у випадку розгляду її справи у суді. Справа у суді розглядається відносно певного кола осіб, які визнаються учасниками судового процесу. У кримінальному процесі, до кола осіб, які мають право на правову допомогу належать підсудний, потерпілий, цивільний позивач, цивільний відповідач.

У цивільному процесі правова допомога може надаватися позивачу, відповідачу, третім особам, а їх представники належать до осіб, які беруть участь у справі.

Хоча слід підкреслити, що правова допомога підозрюваному і обвинуваченому надається ще на стадії досудового провадження у справі.

Правова допомога при вирішенні справ у суді - це надання правових (юридичних ) послуг особами, які мають спеціальні юридичні знання.

Відповідно до ч.2 ст. 44 КПК України правову допомогу як захисники підсудного при розгляді кримінальної справи в суді крім адвокатів можуть надавати й інші фахівці у галузі права, які за законом мають право на надання правової допомоги особисто чи за дорученням юридичної особи.

Захисник може бути запрошений до участі у кримінальній справі підсудним, його законним представником, родичами або іншими особами за їх дорученням або на їх прохання.

Якщо захисник не запрошений вказаними особами, захисник для захисту підсудного запрошується судом у таких випадках:

- коли суд розглядає справу, в якій участь захисника відповідно до вимог КПК є обов'язковою, але підсудний не бажає або не може запросити захисника;

- коли підсудний бажає запросити захисника, але за відсутністю коштів чи інших причин не може цього зробити.