Норми права в системі соціальних норм

Размещено на http://www.allbest.ru/

Міністерство аграрної політики України

Коледж Сумського національного аграрного університету

Навчальна дисципліна

Теорія держави і права

Курсова робота

на тему:

Норми права в системі соціальних норм

Виконав

студент 3-го курсу

групи № 33 «Правознавство»

Тиква Артем Олесьйович

Перевірив:

викладач правових дисциплін

Бісік Світлана Гаврилівна

Суми-2011р.

1. ВСТУП

Актуальність теми. В умовах формування правової держави в Україні зростає значення соціальних регуляторів суспільних відносин, в яких знаходять своє відбиття загально людські потреби й цінності. Людське суспільство, як будь-яка інша складна система, не може функціонувати та успішно розвиватися без існування певних правил. Вони допомагають особі обирати з багатьох можливих варіантів поведінки той, що відповідає її меті та схвалений суспільством.

Особливе місце серед соціальних регуляторів життя суспільства та поведінки особи посідають норми права. Вони вбирають в себе основні властивості права, є мірою свободи та справедливості. Формування правової держави передбачає поступове перетворення права на головний важель стосунків людини й держави, держави й суспільства, ось чому соціальний зміст норм права постає на перше місце. З огляду на це досліджувана тема є досить актуальною в контексті сучасної вітчизняної правової думки.

Предмет дослідження в роботі - норми права в системі соціальних норм.

Метою роботи є дослідження соціальних норм та норм права в системі нормативного регулювання.

З огляду на поставлену мету у курсовій роботі поставлені наступні завдання:

· розкрити поняття соціальних норм та показати їх ознаки;

· показати види соціальних норм та їх ознаки;

· розкрити природу та специфіку сутність норм права;

· розглянути норми права в їх взаємодії з іншими соціальними нормами;

· проаналізувати особливості норм правової моралі;

· визначити особливості норм звичаїв та їх співвідношення з нормами моралі.

Структура роботи. Курсова робота складається зі вступу, чотирьох розділів, висновків та списку використаних джерел.

2. СОЦІАЛЬНІ НОРМИ, ЇХ ХАРАКТЕРНІ РИСИ ТА РОЛЬ У ПРАВОВОМУ РЕГУЛЮВАННІ СУСПІЛЬНИХ ВІДНОСИН

Для регулювання поведінки людей та їх об'єднань у суспільстві формуються певні правила поведінки, що орієнтують на досягнення тієї чи іншої мети. Ці правила, що покликані регулювати життя суспільства, забезпечувати в ньому стабільність і бажаний порядок, називаються соціальними нормами.

СОЦІАЛЬНІ НОРМИ

Соціальні норми "здійснюють нормативне регулювання поведінки суб'єктів шляхом встановлення діянь дозволених чи недозволених, здійснюють визначення умов, за яких передбачуване діяння дозволяється або забороняється, визначаються суб'єкти, на яких за певних умов поширюється правило поведінки, що встановлено тією чи іншою нормою" [1, 145].

Призначенням соціальних норм є упорядкування поведінки суб'єктів, що забезпечує системність і певне передбачення розвитку суспільних відносин. На основі цього учасники цих відносин можуть прогнозувати свою поведінку та поведінку інших суб'єктів у ситуаціях, передбачених конкретними соціальними нормами.

Сутністю соціальних норм є не просто правила, тому що правила існують і в несоціальних утвореннях, таких, наприклад, як математика, граматика, техніка й інші (технічні норми), а правила чітко вираженого соціального характеру.

Найбільш суттєвими ознаками соціальних норм є наступні:

1. Правила (масштаби, зразки, моделі) поведінки регулятивного характеру - соціально-вольові норми, що історично склалися або цілеспрямовано встановлені.Вони направляють поведінку людей відповідно до закладеної в нормі ідеальної моделі суспільних відносин, вносять однаковість у регулювання суспільних відносин і формують безупинно діючий механізм типових масштабів поведінки.

2. Правила поведінки загального характеру, тобто такі, що не мають конкретного адресата. Вони розраховані на те, щоб направляти поводження людей у рамках відношень даного виду; вступають у дію щораз, коли виникають відповідні суспільні відносини.

3. Правила поводження приписувального характеру - загальнообов'язкові. Вони встановлюють заборони, дають еталони поведінки.

4. Правила поводження, що забезпечуються певними засобами впливу на поведінку людей (навичкою, внутрішнім переконанням, суспільним впливом, державним примусом).

Соціальні норми виникають у процесі історичного розвитку і, концентруючи досягнення людства в організації суспільного життя, передаються з покоління в покоління. Формуючись та утверджуючись різними шляхами, але загальним є те, що вони відбивають досвід різних варіантів поведінки суб'єктів у тих чи інших ситуаціях.

При цьому в соціальній нормі закріплюється той варіант поведінки, що гарантує найкращий результат або завдає найменшої шкоди"[7, 11].

Отже, "соціальна норма, що регулює поведінку людей у суспільстві - це своєрідний результат пізнання і переробки у свідомості людей відповідного досвіду поведінки, через який визначається той її варіант, що найшвидше веде до бажаних успіхів" [1, 146].

Соціальні норми регулюють поведінку, що має соціальний характер, пов'язану із взаємовідносинами між людьми, їх об'єднаннями, соціальними групами. Саме цим соціальні норми відрізняються від норм технічних, медичних, біологічних тощо, які встановлюють порядок поводження людей з штучними або природними об'єктами, а також явищами природи.

Таким чином, сутність соціальних норм більш яскраво проявляється у їх зіставленні із норми технічними.

ТЕХНІЧНІ НОРМИ В ПРАВОВОМУ РЕГУЛЮВАННІ СУСПІЛЬНИХ ВІДНОСИН

Технічні норми регулюють діяльність людини по використанню природних ресурсів (норми витрати палива, електроенергії, води й ін.) і знарядь праці. Соціальні норми регулюють відношення людей один з одним. Пов'язані з найбільш ефективним впливом людини на природу, навколишній світ. Санітарно-гігєнічні, біологічні норми забезпечують правильне функціонування людського організму і запобігання хворобам

Соціальні норми регулюють відносини між людьми, поведінку, що має соціальний характер.

Технічні норми займають своєрідне місце в системі соціального регулювання, обумовлене тим, що вони регулюють відношення між людьми і природою, технікою (людина і комп'ютер, людина і знаряддя праці, людина і виробництво), тоді як соціальні норми - відношення між людьми і їхніми об'єднаннями" [11, 284].

Технічні норми - правила, що вказують на найбільш економічні й екологічно нешкідливі методи, прийоми і способи впливу людей на матеріальний світ, їхню роботу з технічними і природними об'єктами. Тобто це правила доцільного користування предметами природи, знаряддями праці і різними технічними засобами. Наприклад, правила виконання будівельних робіт, інструкції з експлуатації машин і механізмів.

Технічні норми засновані на пізнанні законів природи, особливостей технічних об'єктів (знарядь виробництва й інших) і являють собою специфічну мову спілкування людини з матеріальними об'єктами. Недотримання технічних норм приводить до відповідної реакції з боку сил природи на конкретні дії людини (каліцтва, травми, хвороби). Так, невиконання вимоги медичної установи користуватися одноразовими шприцами може привести до інфікування хворого на СНІД, а порушення правил роботи на електронно-обчислювальній машині не дасть потрібного результату.

Якщо розглядати технічні норми безвідносно до того, регулюють вони поводження людей або ні, то їх можна визначити як сугубо технічні і протиставити соціальним нормам. Тобто чисто технічні норми як абстракція, відволікання від суспільних відносин, мають таке ж значення, як правила математики й інших несоціальних утворень. Наприклад, правила поводження з комп'ютерами, телевізорами, стереосистемами, холодильниками і та ін.

Як тільки технічні норми стикаються з поводженням людей і люди починають співвідносити свої вчинки з технічними вимогами, тобто як тільки технічні правила стають загальними правилами поводження (нормами), вони набувають соціального значення. Наприклад, правила гігієни - технічні норми, що мають соціальне значення. Або інший приклад: технічними нормами є різні правила, що установлюють вимоги до якості продукції, товарів і гарантії їхньої якості. Ці технічні правила розраховані на відношення суб'єктів (колективів) до них у процесі створення продукції (товарів) і в сфері обміну. Тому вони мають соціальний характер"[11, 285].

Отже, спільне в технічних і соціальних нормах - їхній зв'язок із діяльністю людини. Розходження технічних і соціальних норм - в об'єктах і методах регулювання.

Соціально-технічні норми мають наступні ознаки (за О.Ф. Скакун):

· обумовленість законами природи і техніки;

· невираженість соціального характеру (не є чисто соціальними);

· невираженість заходів суспільного забезпечення (правових, моральних і інших санкцій);

· винятковість використання.

Деякі технічні норми, що діють у матеріально-виробничій і управлінській сфері, які набули соціального значення, набувають правової сили, тобто стають техніко-юридичними з ознаками обов'язковості й охорони державними мірами, аж до примусу. При цьому вони не утрачають свого організаційно-технічного характеру. Наприклад, правила протипожежної безпеки, експлуатації атомних станцій, усіх видів транспорту, енергопостачання, збереження і переміщення вибухових і токсичних речовин, поводження зі зброєю та ін.

Соціально-технічні норми можуть стати техніко-юридичними, що відбувається у двох випадках:

1. Коли держава через відповідні уповноважені органи формулює зміст соціально-технічних норм, дотримання яких признається юридично обов'язковим. Наприклад, наказ Державної податкової адміністрації України "Про затвердження форми податкової декларації і порядку її заповнення і подачі". Інший приклад: інструкція з дотримання технічних правил працівниками атомної електростанції. Вона містить соціально-технічні норми, що мають формально-обов'язковий характер для адресата, і охороняється державою. Інструкція до електробритви такого характеру не має.

2. Коли держава не формулює зміст соціально-технічних норм, а відсилає до них (інструкцій і та ін.), але установлює відповідальність за порушення їх змісту. Вони носять бланкетний або відсильний характер. Так, відхилення від заборон по техніка безпеки, промислової санітарії й інших правил охорони праці, передбачених трудовим законодавством, може спричинити адміністративну, дисциплінарну або кримінальну відповідальність.

Не можна протиставляти юридико-технічні норми нормам соціальним, тому що усі без винятку правові норми адресовані людям, регулюють відношення тільки між особистостями, групами, суспільством і державою (але не відношення між особистістю і річчю або явищем природи) і в цьому змісті вони соціальні. "Їх іноді називають підвидом соціальних норм або соціальних норм із технічним змістом. Таким чином, у матеріально-виробничій і управлінській сфері (відповідно до рівня розвитку техніки) технічні норми не можуть не набувати характеру соціальних, а потім і якості юридичних норм" [11, 287].

Розмаїття, складність та інші особливості суспільних відносин обумовлюють функціонування багатьох норм, які їх регулюють. У своїй сукупності існуючі норми являють собою єдину систему соціального регулювання, в якій ефективність кожного виду норм найбільшою мірою виявляється лише у взаємодії з іншими елементами цієї системи.

Види соціальних норм виділяються за різними критеріями, на приклад, за сферами дії:

· економічні: регулюють суспільні відносини в сфері економіки, тобто зв'язані з взаємодією форм власності, із виробництвом, розподілом і споживанням матеріальних благ;

· політичні: регулюють відношення між класами, націями, народностями; зв'язані з їхньою участю в боротьбі за державну владу й у її здійсненні, із взаємовідносинами держави з іншими елементами політичної системи;

· релігійні: регулюють відношення в сфері релігії і між різними релігіями, специфічні культові дії, засновані на вірі в існування Бога;

· екологічні: регулюють відношення в сфері охорони навколишнього середовища й ін.

Соціальні норми є мірою свободи індивіда, що встановлює кордони його поведінки, соціальної експансії, способів задоволення потреб і інтересів.

Обов'язковість означає, що соціальні норми як нормативний вираз соціальної необхідності завжди так чи інакше є обов'язковими, тобто мають характер припису.

Наявність процедури, тобто тих чи інших процедурних форм, детально регламентованих порядків реалізації і дії соціальних норм завжди притаманна соціальному регулюванню.

Санкціонованість передбачає механізми забезпечення реалізації приписів кожного нормативного регулятора.

Системність притаманна як окремим нормам, так і їх масиву у масштабі суспільства. У всякому разі, кожне суспільство повинно прагнути до формування такої системи, удосконаленню їх системних якостей, налагодженню взаємодії між видами соціальних норм .

мораль право звичай соціальний норма

3. МІСЦЕ ПРАВА В СИСТЕМІ СОЦІАЛЬНИХ НОРМ

Право належить до числа не тільки найбільш важливих, але і найбільш складних суспільних явищ.Намагаючись зрозуміти, що таке право і яка його роль у житті суспільства, ще римські юристи звертали увагу на те, що право не вичерпується однією якою-небудь чи ознакою значенням. Право, писав один з них, вживається в декількох змістах: по-перше, право означає те, що "завжди є справедливим і доброї", - це природне право; по-друге право означає те, що "корисно всім і багатьом у якій-небудь державі", - це цивільне (цивільне) право.

Повною мірою зберегли свою значимість і актуальність положення, сформульовані давньоримськими і давньогрецькими юристами щодо нерозривного зв'язку права і справедливості, права і добра. Будучи "регулюючою нормою політичного спілкування", право, як відзначав давньогрецький мислитель Аристотель, повинне служити "критерієм справедливості". Для того, щоб знати, що таке право, писав давньоримський юрист Ульпиан, потрібно насамперед пам'ятати, що "воно одержало свою назву від justіtіa - правда, справедливість", що право є "мистецтво добра, рівності і справедливості".

Не утратили свого значення для сучасної юридичної теорії і практики положення, що стосуються природного права, що знайшли своє відображення в конституційному законодавстві багатьох сучасних держав. Наприклад, у Конституції прямо вказується на те, що "основні права і волі людини невідчужувані і належать кожному від народження". Тим самим підкреслюється, що вони не даруються і не встановлюються "понад" яким би те ні було державним чи іншим органом, а виникають і існують у силу природних, ні від кого не залежних, причин.

Великий вплив на формування уявлення про сутність і зміст права, а також на його визначення, роблять і інші фактори, серед яких варто виділити такі, котрі зв'язані зі службовою роллю і соціальним призначенням права в житті суспільства і держави.

Загальновизнаним є той факт, що в соціальному плані право ніколи не буває абстрактним. Воно завжди виражає і закріплює волю й інтереси панівних класів, що коштують у влади соціальних шарів, груп, прошарків. Немає права "узагалі", воно завжди конкретно і реально. У першу чергу це виявляється в тім, що право на всіх стадіях його розвитку закріплює майнова, соціальна й інша нерівність людей: нерівність рабовласника і раба, поміщика і кріпака, роботодавця і робітника.

У юридичній літературі немає єдиного підходу до визначення поняття права, а тим більше однозначного про нього представлення. Спектр думок про нього і суджень, також, як і сукупність факторів, що роблять вплив на процес формування про нього адекватного представлення, дуже широкий і різноманітний.

Наявність безлічі визначень права варто розглядати саме по собі як явище позитивне, тому що він дозволяє глянути на право крізь призму століть, побачити право не тільки в статиці, але й у динаміку.

Як і будь-яка інша система вона складається з однопорядкових, взаємозалежних між собою і взаємодіючих один з одним елементів. Виникаючі між її окремими структурними зв'язки повинні бути спрямовані на досягнення єдиних цілей.

В основі будь-якої системи чи норм правил поведінки лежать як об'єктивні, так і суб'єктивні фактори. У числі об'єктивних факторів виділяються економічні, політичні, соціальні, ідеологічні й інші умови, що сприяють створенню і функціонуванню системи правових норм у тій чи іншій країні. Як окремі норми, так і їхня система в цілому не створюються стихійно, за бажанням і розсудом тих чи інших окремих облич, вони відбивають об'єктивні потреби суспільства і держави.

Процес створення і функціонування системи норм припускає існування поряд з об'єктивними факторами і суб'єктивними факторами. Мова йде про розробку і здійснення в тій чи іншій країні науково обґрунтованої правової політики, підготовці і реалізації планів законодавчих робіт, активної участі юристів у процесі правотворчества, правозастосування, у правоохоронній діяльності державних органів.

Особливим видом соціальних норм є норми права, які є “елементарною часткою” права.

Під нормою права розуміється загальнообов'язкове формально-визначене правило поведінки, встановлене і забезпечене державою, закріплене й опубліковане в офіційних актах, спрямоване на регулювання суспільних відносин шляхом визначення прав і обов'язків їхніх учасників.

До ознак норми права належать наступні:

1. Норма права закріплює міру свободи волевиявлення і поведінки людини.

Філософське трактування права означає, що право є не що інше як міра свободи. Це сила парадокса свободи. Незважаючи на те, що право - обмеження свободи, це - благо, тому що є парадокс свободи, який полягає в тому, що нічим не обмежена свобода перетворюється у свою протилежність. Якщо людям дати необмежену, не урізану свободу, тоді кожен зустріне людину, що буде перевершувати його або розумом, або силою, або везінням і тоді він обов'язково стане її рабом; у той же час він знайде інших людей, яких він перевершує за вищезгаданими показниками, і він стане над ними паном. Згідно з філософським трактуванням права як міри свободи, саме воно закріплює межі цієї свободи у конкретних правилах поведінки.

2. Це форма визначення і закріплення прав і обов'язків.

Норма права - це, насамперед, правило поведінки, що регулює відносини між людьми через наділення одних людей правами і покладанні на інших людей обов'язків. Норма права надає, наприклад, власнику свободу дій задля задоволення своїх законних прав: право власника розпоряджатися приналежній йому власністю як він того забажає - зокрема, він може її продати, подарувати, програти, здати у оренду і, при цьому, ніхто не вправі посягати на права власника[13, 440].

Однак водночас норма права зобов'язує власника здійснити певні дії, обмежуючи, таким чином, його свободу. Якщо це власник землі, який вирощує на ній наркотичні речовини, а потім продає їх, то його права власника у цьому випадку обмежуються, оскільки своїми діями він несе шкоду здоров'ю інших людей.

3. Норма являє собою правило поведінки загальнообов'язкового характеру.

Її загальнообов'язковість виражається у тому, що вона є державно-владним приписом, що створений для усіх людей та уособлює державну волю. Норма права визначає загальнообов'язкові межі можливої, необхідної і забороненої поведінки. Вона вказує, яким чином, у якому напрямку, протягом якого часу слід діяти людині.

Крім того, норма права виступає у якості загального масштабу, однакового ступеня свободи для всіх і для кожного, хто опинився у сфері її дії. Її загальнообов'язковість також виражається і у тому, що вона охоплює найбільш типові, неодиничні соціальні процеси та зразки поведінки, що найчастіше повторюються.

По суті, норма права відрізняється неперсоніфікованістю, тобто вона звертається на до конкретної особи, а до кожного громадянина. Вона не вказує конкретних виконавців тих приписів, що містяться у ній. Норма права розрахована на невизначене коло правомочних та зобов'язаних осіб.

4. Це формально-визначене правило поведінки.

Зазначене правило поведінки закріплюється у офіційному документі держави - джерелі права у формальному сенсі. На відміну від моральних норм, які, як правило, не фіксуються у актах держави, норма права являє собою деталізоване і мітко виражене у письмовій формі правило поведінки і чіткі вказівки на наслідки його порушення.

Формальна визначеність норми права дозволяє не лише прояснити її внутрішню структуру, але й не допускає існування різних її змістів, запобігає можливій підміні букви закону духом закону, що тлумачиться як заманеться.

Стародавні римляни казали: „Хай торжествує закон (тобто юстиція), навіть якщо загине світ”[6, 288]. Формально визначене правило поведінки дозволяє оперувати правом з метою упорядкування і цілеспрямованого впливу на розвиток суспільства.

5. Норма права є правило поведінки, гарантоване державою.

Право регулює найважливіші з точки зору держави суспільні відносини. Відповідно норма права - це правило поведінки людей, що стосується інтересів держави, а тому й гарантується її примусовою силою. Це відрізняє її від інших соціальних норм і забезпечує її ефективність. У даному випадку мова йде про можливість державного примусу, а не про примусовий характер норм права. Самі норми не є примусовими, вони не нав'язуються за допомогою насильства, оскільки є значною мірою компромісом, виразом згоди соціальних груп, класів. І тільки у результаті порушення встановлених нормою правил є можливим державний примус.

6. Вона має якість системності.

Щоб зрозуміти особливості, які притаманні нормам права, слід враховувати, що кожна норма існує і діє у суспільстві не ізольовано, а у зв'язку з іншими нормами. Системність норм права - важлива характеристика, без якої не можна прояснити риси, що притаманні правовим нормам відповідного типу права. Не кожна одинична норма зможе охарактеризувати принципи, що притаманні нормам певної правової системи, висвітлити відмінні риси, але у системі норм ці риси виступають значно яскравіше[13, 441].

Системність норм права виявляється і при їх реалізації. Норми регулюють суспільні відносини не ізольовано, а у єдності. Навіть окрема сторона суспільних відносин регулюється не окремою нормою, а цілою низкою норм.

Відповідно, говорячи про ознаки норми права, ми виходимо не з рис якої-небудь окремої норми, а з усієї системи норм.

4. ЗНАЧИМІСТЬ НОРМ ПРАВОВОЇ МОРАЛІ У РЕГУЛЮВАННІ СУСПІЛЬНИХ ВІДНОСИН

Мораль - система історично визначених поглядів, норм, принципів, оцінок, переконань, що виражаються у вчинках і діях людей, що регулюють їхні відносини друг до друга, до суспільства, визначеному класу, державі і підтримуваних особистим переконанням, традицією, вихованням, силою суспільної думки всього суспільства, визначеного класу або соціальної групи. Критеріями наших норм, оцінок, переконань виступають категорії добра, зла, чесності, шляхетності, порядності, совісті. З таких позицій даються моральна інтерпретація й оцінка всіх суспільних відносин, вчинків і дій людей.

Інше визначення моралі дає С.А. Комарів: Мораль (моральність) - це погляди, представлення і правила, що виникають як безпосереднє відображення умов громадського життя у свідомості людей у виді категорій справедливості і несправедливості, добра і зла, похвального і ганебного, що заохочується і гудиться суспільством, честі, совісті, боргу, достоїнства і т.д.

Досліджуючи сутність моралі, етики відзначають, що мораль виникає із соціальної потреби в узгодженні поводження індивіда з інтересами соціального цілого, у подоланні протиріччя між інтересами особистості і суспільства. Мораль виступає як нормативне усвідомлення такого роду протиріч, як відповідь на цю соціальну потребу. І право і мораль мають здатність проникати у всілякі області громадського життя. Ні право, ні мораль не обмежуються відособленою сферою соціальних відносин. Вони зв'язані з поводженням людей у широких областях їхньої соціальної взаємодії. З огляду на це, а також приймаючи в увагу "універсальність" моралі, її "усюдисущий", "усепроникаючий" характер, можна зробити висновок про те, що не можна розмежовувати право і мораль по предметних сферах їхньої дії. Адже право виникає і діє насамперед у таких сферах як відносини власності і політичної влади. Однак вони не відособлені від моралі. У теж час, дію права також виходить далеко за межі зазначених відносин. Отже, право і мораль не мають специфічних чи предметно просторово відособлених сфер суспільних відносин, а діють у єдиному "полі" соціальних зв'язків. Звідси спільність, точна взаємодія норм права і моралі. Тісний зв'язок права і моралі, обумовлений єдиними сферами суспільних відносин, не означає, що у всіх історичних умовах вони "працюють" взаємно доповнюючи і підкріплюючи один одного. Реальна картина співвідношення права і моралі може бути виявлена лише в результаті конкретно-історичного аналізу. Відомо, що в антагоністичних суспільно-економічних формаціях кожен клас має свою систему моралі, обумовлену умовами його життя, у той час як система права завжди виражає інтереси економічно і політично пануючого класу. Тому взаємодія моралі різних класів із правом протікає по-різному. Мораль панівних класів підтримує правові норми і принципи, а мораль пригноблених класів не нейтральна до права, вона протиборствує закріпленим у праві соціальним позиціям панівних класів, зв'язаних насамперед з володінням власністю і політичною владою.

Взаємодія моральних систем із правом у залежності від їхньої класової приналежності може бути позитивним і негативної; воно або підвищує, або обмежує "правову енергію".

Однак незалежно від характеру взаємодії права і моралі основне "поле" їхнього функціонування єдиної - це складні різноманітні суспільні відносини.

Спільність права і моралі, породжена єдиними суспільними відносинами, доповнюється спільністю їхнього функціонального призначення - право і мораль формують еталони і стандарти, що включаються в цілісно-нормативну орієнтацію суспільства. Розпорядження права і моралі виростають з діяльності людей утворити "зв'язний ряд спілкування", що здобувають у результаті багаторазової повторюваності нормативний характер і виступаючих регуляторами поводження людей. Варто підкреслити, що всі політичні відносини завжди підлягають моральній оцінці (політичні акції держави, внутрішня і зовнішня його політика, діяльність політичних лідерів і т.п.). Таким чином, і правова і моральна системи політично насичені і це поєднує їх.

Видатний судовий діяч А.Ф.Коні велику увагу приділяв проблемі внутрішнього переконання судді. Суддя, по переконанню А.Ф.Коні, повинний напружувати усі свої щиросердечні сили для відшукання істини в справі. "В основі щиросердечного вироку повинна лежати не тільки логічна неминучість, але і моральна обов'язковість." На думку Коні "совість - це найвищий прояв душі. Правосуддя не може бути усунуте від справедливості."

Право - у всіх його проявах - як нормативна система, рух суспільних відносин, правосуддя повинне бути пронизане моральністю. Внутрішня моральність права - одне з важливих умов його ефективності. Право зовсім не претендує на те, щоб у системі соціальних цінностей стояти вище моральності. Однак соціальні схеми, що відсувають право на задній план, що роблять його чимось другорядним, в історії нашого суспільства поки нічого крім шкоди не приносили.

Правове життя суспільства не може розвиватися поза моральними категоріями гуманізму і соціальної справедливості, совісті і честі, добра і людського достоїнства, волі і відповідальності. Органічно включенність цих моральних ідеалів і принципів у реальні правові зв'язки і відносини - свідчення підвищення моральної цінності права.

Моральний вимір" права - невід'ємна умова його подальшого розвитку й удосконалювання, посилення його особистісної, гуманістичної орієнтації. Уся сфера дії права повинна бути "простором моральності" Тісна взаємодія права і моралі визначає необхідність посилення зв'язку правового й ідейно-морального виховання особистості.

Право і моральність є силами, що приборкують сваволя людських пристрастей, що вносять світ і порядок у взаємні відносини людей і протиставлений егоїзму приватних прагнень інтереси загального блага і вимоги справедливості. У цьому полягає їхня загальна задача і їхній життєвий зв'язок. Взаємно підкріплюючи один одного, вони виконують велике покликання - підтримувати саму основу громадськості, тобто той зв'язок окремих інтересів і прагнень, що споює людей в одне загальне ціле. Це загальне покликання права і моральності пояснює нам, чому у відомі епохи вони до такого ступеня зливаються разом, що немає можливості розрізнити їхні спеціальні області і сказати, де кінчається одна і починається інша. В епохи культури, що відроджується, що дуже вдало називаються епохами первісної єдності, усі прояви громадськості залишаються в нероздільному сполученні. Простота життєвої обстановки, який відповідає така ж простота поглядів і всього суспільного світогляду, сприяє тому, що усе тут знаходиться в зародку й усі підкоряється деяким загальним вимогам, по перевазі релігійним. Релігія є основою і санкцією всіх суспільних розпоряджень, що одержують, таким чином, характер безумовної цілісності і цілковитої єдності внаслідок єдиного джерела їхнього походження.

У відношенні до моральності і права зокрема , варто сказати що: від первісної злитості вони переходять поступово до взаємного відокремлення, у результаті чого одержують характер окремих, хоча і тісно дотичних, областей. Ні право без моральності, ні моральність без права не можуть розраховувати на міцне існування і розвиток. Це доводить їхній нерозривний внутрішній зв'язок, який можна було б припустити через нерозривну єдність усього громадського життя. Знаходячись у цьому зв'язку, вони розвиваються спільно, корячись загальному ходу історичного процесу і щораз свідчачи своїми одноразовими успіхами про вплив на них того самого закону загального розвитку. Прогрес в одній області чи рано пізно відбивається в інший, обумовлюючи при цьому деяким загальним прогресом усього соціального життя. Правові і моральні норми мають загальне цільове призначення - вплив на поводження людей. Разом з тим це різні соціальні регулятори, кожний з який має свою специфіку. Загальне в праві і моралі обумовлено ще і тим, що їхні норми завжди є фіксацією сущого і формулюють на його основі належне.

Право і мораль як соціальні регулятори незмінно мають справа з проблемами вільної волі індивіда і його відповідальності за свої дії. Вони звернені до розуму і волі людини, допомагаючи йому адаптуватися в складному і мінливому світі суспільних відносин. Воля і відповідальність - пружини історичної активності людини, спосіб його існування в правових і моральних відносинах. Разом з тим право і мораль виступають як мірила волі індивіда, визначають її границі. Право є формальної конкретно історично обумовленою мірою волі. Причому мова йде не про абстрактний ті її масштаби, що детерміновані конкретним способом виробництва, соціальною структурою, культурним розвитком суспільства. "Право по своїй сутності і, отже, по своєму поняттю - це історично визначена й об'єктивно обумовлена форма волі в реальних відносинах, міра цієї волі, формальна воля".

5. НОРМИ-ЗВИЧАЇ І НОРМИ ПРАВА

Правилами поведінки особливого виду є звичаї, традиції. На відміну від правових, моральних, корпоративних норм, близьких до ідеології, звичаї і інші правила пов'язані з суспільною психологією -- з тією частиною суспільної свідомості, яка складається історично.

Суспільна психологія, як і суспільна свідомість в цілому, випробовує на собі дію права і робить на нього певний вплив. З одного боку, саме у сфері суспільної психології складається правова культура, властива стабільному цивілізованому суспільству, з другого боку, саме в суспільній психології зберігаються вдачі і звички, що живлять правовий нігілізм, що підміняють право іншими регуляторами поведінки [5, c. 86].

ЗВИЧАЇ.

Під загальним найменуванням “звичаї” в літературі нерідко об'єднуються досить різнорідні норми.

Звичаєм у вузькому, власному сенсі слова є правило поведінки, яке дотримується через звичку. Звичаями стають норми, дотримання яких стало звичним в результаті їхнього тривалого існування. Вони складаються на основі моральних норм (вдачі -- звичаї, що мають моральне значення), норм побуту (правила пристойності, гігієна, поведінки за столом і др.), деяких норм права. Реалізація звичаїв здійснюється, як правило, без роздумів про те, яке походження реалізованої норми. Переходячи в звичай, та або інша норма втрачає “оцінний характер” в тому сенсі, що критерії “добра”, “зла”, “доцільності” і “зручності”, “пристойність” і інші, які лежать в її основі, відходять на другий план перед звичністю її виконання. Іншими словами, якщо моральна норма регулює поведінку людей за допомогою оцінних критеріїв (“добро”, “зло”, “похвальне”, “ганебне” і т.д.), відповідних ідеології членів суспільства, то та ж норма, що стала звичаєм, надає свою регулюючу дію через її емоційне сприйняття членами суспільства, які звикли до її дотримання настільки, що її реалізація стала потребою [12, c. 232].

В цілому право в своєму здійсненні спирається на звичне масове підкорення правовим нормам вже із тієї причини, що неправомірна поведінка виходить за рамки звичайної поведінки, що не привертає уваги правоохоронних органів. Загальна звичка законопокірної більшості будь-якого стабільного суспільства до встановленого порядку, підсвідома надія на охорону життя, здоров'я, майна від правопорушників, на соціальну допомогу держави є психологічною основою будь-якого правопорядку, якщо, зрозуміло, саме право стабільне і не вступає в конфлікти з масовою правосвідомістю [10, c. 9].

Звичаї грають істотну роль в регуляції різних сторін суспільного життя. Вони тісно пов'язані з правом, мораллю, культурою, політикою, релігією, іншими соціальними нормами. Історично право як система норм в значній мірі походить від звичаїв, які санкціонувалися публічною владою у міру практичної необхідності. Вже в цьому полягає їхня генетична спорідненість. Даний процес у принципі є постійним, він продовжується і зараз, бо право формується не тільки “зверху”, але і “знизу”, з народних глибин, коріння, традицій.

Звичаї прийнято визначати як стійкі і достатньо поширені в певній сфері правила поведінки, які в результаті багатократного, тривалого повторення стають звичкою, звичаєм, які дотримуються добровільно.

Звички -- могутній засіб формування менталітету особи. Не дарма говорять: звичка -- друга натура.

Звичаї передаються з покоління в покоління, багато з них живуть століттями і тисячоліттями, освячені заповітами предків. Немало з них носять релігійний або напіврелігійний характер (наприклад, дотримання посту, рамадан). Подібні соціальні стереотипи є у всіх народів, вони можуть бути різними в різних групах одного і того ж суспільства, в різних етносів, національних груп. Це якнайдавніша форма соціальної регуляції.

Дотримання деяких звичаїв (обрядів, ритуалів, церемоній) є для індивіда не менш імперативною вимогою, ніж виконання законодавчих розпоряджень, бо тут, як правило, відчувається жорсткий тиск громадської думки, пересудів і чутки оточуючих; боязнь піддатися осуду з боку знайомих, друзів, колег; небажання виявитися в становищі людини, що не поважає загальноприйняті норми поведінки (гостинність, добросусідство, пошана старших; присутність на похоронах, вираз співчуття рідним і близьким покійного, традиція відзначати різні радісні події, неофіційні свята, дні народження, весілля, новосілля і ін.). Традиції зобов'язують...

Тому кожний прагне того, щоб не втрачати своєї гідності в очах інших людей, не вибиватися із загального ряду, слідувати порядку, що склався, поступати як все, як прийнято, як заповідано. Ті, хто не дотримується цих канонів, можуть осуджуватись збоку оточуючих, уславитися “білою вороною”, егоїстом і т.д.

В юридичній науці звичаї підрозділяються на правові (звичаєве право) і неправові, або загальносуспільні. Правові звичай тому і називаються правовими, що вони одержують відображення в праві, ним охороняються, захищаються, набуваючи тим самим юридичну силу. Одні з них прямо закріплюються в законі, інші лише маються на увазі, треті логічно витікають з тих або інших правових норм. Частіше всього вони просто згадуються, що означає, що ними можна керуватися.

Але у всіх випадках правові звичаї повинні знаходиться в межах правового поля, у сфері правового регулювання, а не за їх межами. І, звичайно, вони не можуть суперечити чинному законодавству. Правові звичаї покликані сприяти правореалізаційному процесу, доповнювати і збагатити механізм юридичного опосередкування різноманітних суспільних відносин. Правовий звичай є одним з джерел (форм) права [2, c. 185-187].

Що стосується неправових (загальносуспільних) звичаїв, то їх дуже багато, і ті з них, які носять прогресивний характер, право підтримує; до інших відноситься байдуже (нейтрально), оскільки вони не заподіюють ніякої шкоди, з третіми (шкідливими) веде боротьбу, прагне витіснити їх (пияцтво, деякі місцеві традиції гірських народів -- калим, викуп нареченої, кровна помста, феодальні пережитки в сім'ї, різного роду забобони, окремі норми шаріату, публічні страти і т.д.). Є звичаї, які пов'язані з релігійною або расовою нетерпимістю і ін.

У зв'язку з розвитком в Україні ринкових відносин і переходом від заборонних методів правового регулювання до дозволених роль юридичних звичаїв зростає. До цього веде розширення економічної свободи особи, дія принципу не заборонене законом дозволено”, стимулювання підприємництва, приватної ініціативи [11, c. 212].

Від звичаїв і традицій відрізняються ділові звичаї, під якими розуміється практика, що склалася в господарській діяльності, а також в побуті. Про ділові звичаї говориться, зокрема, в нормативних актах, коли йдеться про прийняті в даному порту правила черговості вантаження і розвантаження, про вимоги, що звичайно пред'являються, яким повинна відповідати якість проданої речі, про її нормальне використання. За змістом таких згадок можна говорити не про критерії, встановлені якими-небудь звичаями (звичками), а про заведений порядок або про середньостатистичні норми, відповідні рівню розвитку виробництва.

В якості особливого виду норм раніше згадувалися так звані правила соціалістичного співжиття, посилання на які були в конституціях СРСР, а також в деяких кодексах. Багаторічні дискусії про правила соціалістичного співжиття не привели до з'ясування змісту цього поняття. На практиці при застосуванні статті кодексів, що містять цей термін, названі правила розумілися як загальновизнані норми моральності, правила пристойності, норми сумлінності. Новітнє законодавство відмовилося від використання цього терміну [2, c. 183].

Особливе положення в системі соціальних норм займають звичаї -- це такі правила поведінки, які складаються в певному суспільному середовищі, передаються з покоління в покоління, виступають природною життєвою потребою людей, а в результаті їхнього багатократного повторення стають звичними для них. Вони дещо менш пов'язані з правом, ніж, наприклад, моральні норми, але проте не є нейтральними.

Співвідношення між правом і звичаєм складне, воно включає чотири компоненти: єдність, відмінність, взаємодія і суперечності. Уважне зіставлення права і звичаю, з'ясування взаємозв'язків між ними дозволяють більш глибоко пізнати обидва ці явища.

Єдність права і звичаю полягає в тому, що:

-по-перше, вони є різновидами соціальних норм, які створюють в сукупності цілісну систему нормативного регулювання і через це володіють деякими загальними рисами, в них єдина нормативна основа;

-по-друге, право і звичай переслідують одні і ті ж цілі і задачі -- впорядкування і вдосконалення суспільного життя, внесення в нього організуючих начал, розвиток і збагачення особи, захист прав людини, затвердження ідеалів гуманізму, справедливості;

-по-третє, в права і звичаю один і той же об'єкт регулювання -- суспільні відносини (тільки в різному об'ємі), вони адресуються до одних і тих же людей, шарів, груп, колективів; їх вимоги багато в чому співпадають;

-по-четверте, право і звичай в якості нормативних явищ визначають межі належних і можливих вчинків суб'єктів, служать засобом виразу і гармонізації особистих і суспільних інтересів;

-по-п'яте, право і звичай у філософському плані є надбудовними категоріями, обумовлені перш за все економічними, а також політичними, культурними і іншими детермінуючими чинниками, що робить їх соціально однотипними в даному суспільстві або в даній формації;

-по-шосте, право і звичай виступають в якості фундаментальних загальноісторичних цінностей, показників соціального і культурного прогресу суспільства, його творчих і дисциплінуючих начал [15, c. 325-328].

Проте разом із загальними рисами право і мораль мають суттєві відмінності, володіють своєю специфікою. Вказівка на своєрідність цих феноменів має, мабуть, більш важливе значення, ніж констатація їх схожості. Саме тому онтологічні статуси і ознаки права і звичаю заслуговують пильного порівняльного аналізу.

ВІДМІТНІ ОСОБЛИВОСТІ ПРАВА І ЗВИЧАЇВ.

Відмітні особливості даних явищ полягають в наступному:

1. Право і звичай розрізняються перш за все за способами їх встановлення, формування. Як відомо, правові норми створюються або санкціонуються державою і лише державою (або з його згоди деякими суспільними організаціями), нею ж відміняються, доповнюються, змінюються. В цьому сенсі держава є політичним творцем права; правотворчість -- його виняткова прерогатива. Тому право виражає не просто волю народу, а його державну волю і виступає не просто регулятором, а особливим, державним регулятором [9, c. 3].

Звичайно, процес правоутворення йде не тільки «зверху», але і «знизу», зростає з народних глибин, звичаїв, традицій, юридичної практики, прецедентів, але кінець кінцем правові норми «підносяться» суспільству все ж таки від імені держави як його офіційного представника.

По-іншому формується звичай. Його норми створюються не державою безпосередньо, і вони взагалі не є продуктом якоїсь спеціальної цілеспрямованої діяльності, а виникають і розвиваються спонтанно в процесі практичної діяльності людей. Для того щоб звичай отримав право на існування, не потрібно згоди властей; достатньо, щоб він був визнаний, «санкціонований» самими учасниками соціального спілкування -- класами, групами, колективами, тими людьми, хто бажає ним керуватися. На відміну від права звичай носить неофіційний (недержавний) характер.

Це зовсім не означає, що держава не робить ніякого впливу на становлення звичаю. Така дія виявляється по багатьох напрямках: через право, політику, ідеологію, засоби масової інформації, всю систему відносин, але безпосередньо воно звичай не встановлює.

В будь-якій державі діє тільки одне, ним же створюване право, тоді як звичай не є єдиним і однорідним, він диференціюється відповідно до класового, національного, релігійного, професійного і іншого поділу суспільства.

2. Право і звичай розрізняються по методах їх забезпечення. Якщо право створюється державою, то воно нею і забезпечується, охороняється, захищається. За правом стоїть апарат примусу, який стежить за дотриманням правових норм і карає тих, хто їх порушує, бо норма -- не прохання, не порада, не побажання, а владна вимога, веління, розпорядження, звернуте до всіх членів суспільства і підкріплюване в їхніх же інтересах можливістю примусити.

Інакше забезпечуються норми звичаю, які спираються не на силу державного апарату, а на силу громадської думки. Порушення звичаєвих норм не тягне за собою втручання державних органів.

3. Право і звичай розрізняються за формою їх виразу, фіксації. Якщо правові норми закріплюються в спеціальних юридичних актах держави (законах, указах, ухвалах), групуються по галузях і інститутах, систематизуються (зводяться) для зручності користування до відповідних кодексів, статутів, що становлять в цілому об'ємне і розгалужене законодавство, то норми звичаю не мають подібних чітких форм виразу, не враховуються і не обробляються, а виникають і існують в свідомості людей учасників суспільного життя. Їхня поява не пов'язана з волею законодавців або інших осіб [3, c. 144].

4. Право і звичай розрізняються за характером і способам їхньої дії на свідомість і поведінку людей. Якщо право регулює взаємини між суб'єктами з погляду їх юридичних прав і обов'язків; правомірного -- неправомірного, законного -- незаконного, караного -- некараного, то звичай підходить до людських вчинків з позицій добра і зла, похвального і ганебного, чесного і ганебного, благородного і неблагородного, совісті, честі, і ін. Іншими словами, в них різні оцінні критерії, соціальні мірки.

5. Право і звичай розрізняються за характером і порядком відповідальності за їх порушення. Протиправні дії спричиняють за собою реакцію держави, тобто не просто відповідальність, а особливу, юридичну відповідальність, причому порядок її покладання чітко регламентований законом -- він носить процесуальний характер. Його дотримання таке ж обов'язкове, як і дотримання матеріальних правових норм. Людина карається від імені держави, тому до юридичної відповідальності не можна притягнути в довільній формі [14, c. 20].

Інший характер носить відповідальність за порушення звичаю. Тут чіткої процедури немає. Покарання виражається в тому, що порушник піддається суспільному осуду, до нього застосовуються заходи суспільної дії (догана, зауваження, виключення з організації і т.п.) [4, c. 15]. Це -- відповідальність не перед державою, а перед суспільством, колективом, сім'єю, оточуючими людьми. Звичай не володіє тим набором засобів примусу, який є в права -- наперед продумана і широко відома система санкцій.

6. Право і звичай розрізняються за сферами дії. Звичаєвий простір набагато ширший правового, межі їх не співпадають. Право, як відомо, регулює далеко не все, а найбільш важливі сфери суспільного життя (власність, влада, праця, управління, правосуддя), залишаючи поза рамками своєї регламентації такі сторони людських відносин, як, наприклад, любов, дружба, товариство, взаємодопомога, смаки, мода, особисті пристрасті, і т.д. Право не повинне переходити свої межі і втручатись в сферу «вільних і добровільних душевних рухів».

Вторгнення його в ці зони було б, по-перше, неможливим через непридатність їх до зовнішнього контролю; по-друге, непотрібним і безглуздим з погляду державних інтересів; по-третє, просто недемократичним, антигуманним, «тоталітарним». Тут діють інші соціальні норми, традиції, звички, звичаї. Звичай на відміну від права проникає у всі сфери і осередки суспільства, її оцінкам піддаються у принципі всі види і форми взаємин між людьми [8, c. 269].

Проте слід пам'ятати, що сфери дії права і звичаю не співпадають лише часткове. В головному ж своєму об'ємі вони перекривають один одного. Це значить, що вирішальний круг суспільних відносин складає предмет регулювання як права, так і звичаю. Співвідношення тут таке: все, що регулюється правом, регулюється і звичаєм, але не все, що регулюється звичаєм, регламентується правом.

7. Нарешті, в права і звичаю різні історичні долі. звичай «старший за віком», стародавній, він завжди існував і буде існувати в людському суспільстві, тоді як право виникло лише на певному ступені соціальної еволюції і в майбутньому їх долі також, можливо, розійдуться. Не в тому сенсі, що право «відімре», а в тому, що воно буде все більш наближатися до норм звичаю.

Такі загальні і відмітні риси права і звичаю. При цьому саме собою зрозуміло, що межі, що сполучають і роз'єднують ці два явища, не залишаються статичними. Вони динамічні, мінливі, зміщуються в ту або іншу сторону в ході суспільного розвитку під впливом змін, що відбуваються. То, що в у свій час регулюється правом, в інше -- може стати об'єктом лише дії звичаю і навпаки. Навіть в межах одного типу суспільства, але на різних етапах його розвитку співвідношення між правом і звичаєм змінюється [10, c. 22].

З тісного взаємозв'язку вказаних регуляторів витікає така ж тісна їх соціальна і функціональна взаємодія. Вони підтримують один одного у впорядкуванні суспільних відносин, позитивному впливі на особу, формуванні в громадян належної юридичної і етичної культури, правосвідомості. Їхні вимоги багато в чому співпадають: дії суб'єктів, заохочувані правом, заохочуються і звичаєм.

Звичай засуджує вчинення правопорушень і особливо злочинів. В оцінці таких діянь право і звичай єдині.

Звичайно, істина конкретна, тому можуть бути такі діяння, по відношенню до яких звичай або індиферентний, або навіть не засуджує їх, наприклад відмова давати свідчення свідків проти родичів і ін. Але в принципі право і звичай щодо абсолютної більшості правопорушень займають єдину позицію.

Будь-яка протиправна поведінка, як правило, є також порушенням звичаїв. Право наказує дотримуватись законів, того ж добивається і звичай. В багатьох статтях нині діючої Конституції, Декларації прав і свобод людини, інших самих найважливіших актах оцінки права і звичаю зливаються. Це і не дивно -- адже право, як вже говорилося, ґрунтується на звичаях.

Не випадково право нерідко представляють у вигляді юридично оформлених звичаїв. В процесі здійснення своїх функцій право і звичай допомагають один одному в досягненні загальних цілей, використовуючи для цього властиві ним методи.

Відомо, що різного роду криміногенні елементи у ряді випадків намагаються обійти закон або навіть прикритися їм, створити видимість правомірної діяльності. Тут якраз і покликаний повною мірою заявляти про себе звичай, бо для подібних суб'єктів найнеприємніше -- це осуд оточуючих.

Сьогодні звичаєві основи нашого буття підірвані, процвітає не тільки правовий, але і звичаєвий нігілізм. Подолання цих явищ --найважливіша передумова соціального і духовного відродження України.

Право і звичай плідно «співробітничають» у сфері відправлення правосуддя, діяльності органів правопорядку, юстиції. Виражається це в різних формах: при дозволі конкретних справ, аналізі всеможливих життєвих ситуацій, протиправних дій, а також особи правопорушника. Фактичні обставини багатьох справ оцінюються із залученням як юридичних, так і етичних критеріїв, без яких неможливо правильно визначити ознаки таких, наприклад, діянь, як хуліганство, наклеп, образа, приниження честі і гідності, понять цинізму, користі, користолюбства [10, c. 23-24].

Правові норми служать і повинні служити провідниками звичаю, закріплювати і захищати етичні засади суспільства. І ефективність права багато в чому залежить від того, наскільки повно, адекватне воно виражає ці вимоги.

ВИСНОВОК

Отже, соціальні норми -- загальновизнані або достатньо поширені еталони, зразки, правила поведінки людей, засіб регуляції їх взаємодії. Вони “страхують”, оберігають суспільне життя від хаосу і самопливу. Зрозуміло, в число соціальних норм входять і правові. Соціальні норми -- це об'єктивно необхідні правила сумісного людського буття, показники меж належного і можливого.