Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Вступ

Вчинення правочину в установленій законом формі є однією із загальних вимог, додержання яких є необхідним для забезпечення його чинності (п. 4 ст. 203 ЦК України 2003 р.). Тому форма є однією з ключових категорій вчення про цивільний правочин. У ЦК України їй присвячено 45 статей, а у кожному підручнику з цивільного права міститься відповідна глава чи розділ, де норми таких статей аналізуються. Проте цим не вичерпується накопичене людством знання про вказану правову категорію.

Перші норми про правочин можна знайти вже у римському цивільному праві. Так, римські юристи за формою розрізняли правочини вербальні та літеральні.

Не знала наука цивільного права і єдиної точки зору стосовно типології форми правочину. Так, одні автори розрізняли словесну (усну та письмову) і конклюдентну форми. На думку інших, слід було говорити про усну, письмову та конклюдентну форми правочину. Третя група авторів розрізняла лише усну та письмову форми, забуваючи про конклюдентні дії.

Судова ж практика, не приділяючи уваги поняттю форми правочину, відповідно до норм ЦК 1963 р., розрізняла такі її види як усну та письмову (просту та нотаріальну). Причиною такої ситуації була відсутність чіткого критерію класифікації, то обумовлене неоднозначним розумінням форми правочину.

90-ті роки XX ст. та перші роки XXI ст. не відзначилися великими досягненнями в науковій розробці поняття правочину. Тому позиції сучасних авторів мало чим відрізняються від позицій вчених, які працювали у 60-80-х роках. Як і раніше, зберігається неоднозначність у підходах до визначення поняття правочину, його форми та її типології.

Відсутність у сучасній науці цивільного права фундаментальних досліджень правочину, а також непоширеність судової практики з цього приводу, призвели до того, що до ЦК 2003 р. увійшло багато норм ЦК УРСР 1963 р. Як і раніше, ЦК України не містить визначення форми правочину, чітко не визначає способи вираження волі. Проте з огляду на предмет дослідження слід відмітити, що у ЦК України є і багато позитивних моментів.

Що стосується судової практики відносно правочинів та окремих його аспектів, то Україні не просто виникли, а тривалий час існують різні підходи до розгляду однотипних справ судами загальної юрисдикції та господарськими судами.

Головною метою даного дослідження є визначення поняття правочину, дослідження його умов дійсності правочину, дослідження історії виникнення норм про правочин, аналіз відповідного вітчизняного та іноземного законодавства, судової практики та точок зору вчених-цивілістів.

Отримане після узагальнення знання й положення теорії інформації нададуть можливість виявити сутнісні ознаки правочину та з'ясувати критерії, які будуть використані для його класифікації.

Виходячи з поставленої мети, в даному дослідженні поставлені наступні завдання:

1) визначити поняття правочину, його правові характеристики;

2) дослідити види правочинів;

3) розглянути поняття форми правочину, навести її класифікацію та визначити актуальні проблеми в сучасній цивілістиці щодо класифікації форми правочину;

4) проаналізувати практику нотаріального посвідчення та державної реєстрації укладених правочинів;

5) визначити правові наслідки недодержання вимог законодавства при вчиненні правочинів.

1. Поняття та види правочину

правочин юрист реєстрація укладений

Однією з підстав виникнення цивільних прав і обов'язків, передбачених ст. 11 ЦК України, є правочини. Терміном «правочин» у новому Цивільному кодексі замінено термін «угода», який вживався в кодексі 1963 року.

Однак слід зазначити, що термін «правочин» не є новим для нашого законодавства. Так, у Цивільному кодексі Української РСР 1922 року розділ IV називався «Правочини» і стаття 26 цього кодексу передбачала, що «правочини, тобто дії, направлені на встановлення, зміну або припинення цивільних правовідносин, можуть бути односторонніми і взаємними (договори)».

Вважається, що цей термін є найбільш вдалим порівняно з «угодою», враховуючи, що він охоплює і дії однієї особи, які не залежать від згоди або досягнення домовленості з іншими особами.

Фактично положення про правочини (ст. 202-250 ЦК України) поширюються і на господарські правовідносини, однак в Господарському кодексі України термін «правочин» зовсім не використовується. Це можна пояснити тим, що господарські відносини передбачають, як правило, укладання договорів (дво - та багатосторонніх правочинів). Разом з тим слід зазначити, що ст. 207 ГК України називається «Недійсність господарського зобов'язання», а ст. 208 ГК України - «Наслідки визнання господарського зобов'язання недійсним», але за змістом фактично йдеться про недійсність правочинів, про що зазначено у ст. ст. 215, 216 ЦК України.

Новий Цивільний кодекс України більш детально і об'ємне закріпив цей складний інститут цивільного права. Так, якщо в ЦК України 1963 року загальним положенням про угоди (правочини) присвячено 21 статтю (ст. ст. 41 - 61), то в Цивільному кодексі України 2003 року - 35 (ст. ст. 202 - 236).

Деякий час серед юристів-практиків існувала певна невизначеність щодо правильності поставлення наголосу в цьому слові. Дехто вважав доцільним наголошувати на другому складі слова, інші - на третьому. Враховуючи походження слова, яке складається з двох слів, а саме: «право» та «чинити», більшість схилялась до другого варіанту. І в 5 томі Юридичної енциклопедії під редакцією Ю.С. Шемшученка поставлено наголос саме на третьому складі - правочин.

Правочин є найпоширенішою підставою виникнення цивільних прав та обов'язків. Він є юридичним фактом (ст. 11 ЦК) та являє собою вольові дії, спрямовані на досягнення певного результату, тобто є обставиною, з настанням якої закон пов'язує виникнення, зміну або припинення цивільних правовідносин. Згідно з цим цивільне законодавство України визначає правочин як дію особи, спрямовану на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.

Правочин є вольовим актом і цим відрізняється від подій, що відбуваються незалежно від волі людини (наприклад землетрус, повінь). Як дія цілеспрямована, тобто спрямована на досягнення певних результатів, що мають правовий характер, правочин відрізняється від інших правомірних вольових актів - юридичних вчинків, що виникають на підставі вимог закону (наприклад знахідка, виявлення скарбу). Від останніх правочин відрізняється ще й тим, що особи можуть, наприклад, укласти договір, який хоча б і не був передбачений актами цивільного законодавства, але відповідає його загальним засадам (ст. 6 ЦК), завдяки чому він буде підставою для виникнення цивільних прав та обов'язків. На. відміну від цього юридичний вчинок не може бути такою підставою за відсутністю прямої вказівки на це в акті цивільного законодавства.

Як вольова дія, правочин являє собою поєднання волі та волевиявлення. Воля є бажанням, наміром особи вчинити правочин, однак для вчинення правочину потрібна не тільки воля, а ще й доведення цієї волі до відома інших осіб. Отже, волевиявлення є способом, яким внутрішня воля особи дістає свій вираз зовні. Для чинності правочину волевиявлення його учасника має бути вільним і відповідати його внутрішній волі, тобто формування волевиявлення повинно бути вільним від факторів, що могли б викривити уяву особи про зміст право-чину (омана, обман) або створити бачення наявності внутрішньої волі за її відсутності (погроза, насилля). Волевиявлення буває прямим або побічним (конклюдентним, від лат. Concludere - робити висновок). При прямому волевиявленні воля висловлюється словесне (усно чи письмово), наприклад при укладенні договору у письмовій формі або видачі довіреності чи векселя. При побічному (конклюдентному) волевиявленні воля сторін на вчинення правочину прямо не висловлюється, але їх поведінка засвідчує їхню волю до настання певних правових наслідків (наприклад укладення договору перевезення транспортом загального користування шляхом використання автоматів у метро або договору зберігання речі в автоматичних камерах схову). Однак застосовуватися побічне волевиявлення може лише у правочинах, які можуть вчинятися сторонами в усній формі, та у випадках, прямо визначених законом (наприклад, ч. 2 ст. 642 ЦК).

У випадках, визначених договором або законом, вираження волі може здійснюватися шляхом мовчання. Останнє само по собі не має юридичного значення, оскільки не визнається виразом волі, однак закон або договір можуть в окремих випадках надавати йому таке значення. У разі якщо встановити справжню волю сторін, що вчинили правочин, немає можливості, його зміст може бути розтлумачений стороною (сторонами) або за вимогою сторони (сторін) судом.

Правочин повинен бути спрямований на реальне настання правових наслідків, обумовлених ним, наприклад набуття права власності або права користування майном, виникнення повноважень представництва та ін.

Правочин є правомірною вольовою дією. Така позиція є переважною в юридичній літературі. Правомірність правочину означає, що він є юридичним фактом, який породжує ті правові наслідки, настання яких бажають сторони і які відповідають вимогам закону. Своєю правомірністю правочини відрізняються від правопорушень (деліктів) - вольових дій, що суперечать вимогам закону та тягнуть за собою правові наслідки, які сторони не бажали отримати. Згідно із законом правочин завжди є правомірним, якщо тільки його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним. Правочином, недійсність якого прямо встановлена законом, є нікчемний правочин, а правочином, що може бути визнаний судом недійсним, є оспорюваний правочин.

Правова ціль, заради якої учасники цивільних відносин вчиняють правочини, є їх підставою (каузою), наприклад набуття права власності на майно або права користування ним тощо. Правова ціль правочину повинна бути досяжною та законною. Правочини, ціль яких не відповідає цим вимогам, є недійсними (наприклад правочин, що порушує публічний порядок (ст. 228 ЦК).

У свою чергу, правові наслідки, що виникають внаслідок виконання правочину, є його правовим результатом. Останній може збігатися або не збігатися з правовою ціллю правочину (наприклад, якщо ціль правочину була незаконною або недосяжною). Від правової лі правочину треба відрізняти мотив, за яким він вчиняється. Під останнім слід розуміти спонукальну причину, та соціально-економічну або іншу, ніж правова ціль, заради якої вчиняється правочин.

Отже, мотиви лише спонукають учасників цивільних правовідносин до вчинення правочину, не маючи причому на відміну від підстави правочину правового значення. Так, наприклад, їй укладенні фізичною особою договору купівлі-продажу товару не має правого значення, з якого мотиву була придбана річ: для особистого користування; для використання при здійсненні підприємницької діяльності; для передачі в дарунок іншій особі тощо.

Залежно від числа сторін правочину, вираз волі яких є необхідним для його вчинення, закон поділяє правочини на односторонні та дво - чи багатосторонні (договори). Одностороннім правочином є вольова дія однієї сторони, наприклад заповіт, прийняття чи відмова від прийняття спадщини, публічна обіцянка винагороди, довіреність, простий вексель). З одностороннього правочину права виникають, як правило, у інших осіб, наприклад право представника представляти особу, яка уповноважила його на це довіреністю.

Щодо обов'язків, то вони за одностороннім правочином виникають лише для особи, його вчинила, наприклад обов'язок здійснити платіж особи, яка видала простий вексель. Для інших осіб односторонній правочин може створювати в'язки лише у випадках, встановлених законом, або за домовленістю з цими особами. Згідно зі ст. 203 ЦК до правовідносин, які виникли з односторонніх правочинів, застосовуються загальні положення про зобов'язання та договори, якщо це не суперечить актам цивільного законодавства або суті одностороннього правочину. Дво - чи багатосторонні правочини називаються договорами. Віднесення правочинів до договорів пов'язано з тим, що для вчинення останніх необхідні не тільки вольові дії сторін, а й погодженість цих дій, яка досягається завдяки договору. Якщо для вчинення правочину потрібні погоджені вольові дії двох сторін, правочин є двостороннім. Більшість договорів є двосторонніми, наприклад договір купівлі-продажу, міни, майнового найму (оренди). Для вчинення багатостороннього правочину необхідні погоджені вольові дії трьох або більше сторін, спрямовані на вчинення такого правочину (наприклад договір про спільну діяльність, засновницький договір).

Крім поділу за кількістю сторін правочини поділяються на: сплатні та безоплатні, консенсуальні та реальні, каузальні та абстрактні, умовні та безумовні, фідуціарні.

Оплатним є правочин, в якому дії однієї сторони відповідає набуття цією стороною права на отримання зустрічного майнового задоволення (право отримати гроші, майно), наприклад договір купівлі-продажу, міни, страхування. Якщо обов'язок набувається стороною без отримання права на зустрічне задоволення майнового характеру від іншої сторони, такий правочин є безоплатним (наприклад договір позички, дарування). Оплатність та безоплатність правочинів визначаються законом та домовленістю сторін. Деякі правочини можуть бути як сплатними, так і безоплатними, що залежить від волі сторін правочину (наприклад договір доручення, позики, зберігання).

Залежно від того, коли правочин вважається вчиненим, тобто породжує права та обов'язки, правочини поділяються на консенсуальні (від лат. consensus - правочин) та реальні (від лат. res - річ). Консенсуальним є правочин, для вчинення якого достатньо лише досягнення сторонами згоди за всіма його істотними умовами. Більшість правочинів є консенсуальними (наприклад договір купівлі-продажу, поставки, підряду, спільної діяльності). Для вчинення реального правочину недостатньо лише досягнення сторонами згоди щодо його істотних умов. Реальний правочин, на відміну від консенсуального, вважається вчиненим лише тоді, коли відбудеться передача речі, тобто права та обов'язки за ним виникають з моменту її передачі (наприклад договір позики, банківського вкладу, ренти). Деякі правочини залежно від волі сторін можуть бути як реальними, так і консенсуальними (наприклад договір зберігання, дарування, позички, факторингу).

Залежно від значення підстав правочину для його дійсності правочини поділяються на каузальні (від лат. саusа - підстава) та абстрактні (від лат. аbstraho - виділяю). Правочини, дійсність яких залежить від наявності конкретної підстави, є каузальними, а правочини, для дійсності яких підстава не має значення, є абстрактними.

Дійсність каузального правочину залежить від його підстави, яка вбачається з нього. Наприклад, правовою ціллю договору позики є передача у власність позичальникові грошових коштів або інших речей, визначенних родовими ознаками. Більшість правочинів є каузальними (наприклад договір купівлі-продажу або майнового найму). На відміну від каузальних правочини, дійсність яких не залежить від їх цілі, мають абстрактний характер (наприклад вексель, оскільки з нього не вбачається, на підставі чого його держатель має право вимагати сплати грошових коштів, або гарантія, зобов'язання за якою не залежить від основного зобов'язання). Абстрактні правочини є дійсними за умови прямої вказівки закону на їх абстрактний характер.

Правочини поділяються на умовні та безумовні. Умовним є правочин, в якому виникнення прав та обов'язків ставиться сторонами у залежність від обставин, які можуть настати або не настати у майбутньому.

Правочини, що не містять відкладальних або скасувальних умов, є безумовними. Окремим видом правочинів є фідуціарні правочини, які мають довірчий характер. Фідуціарні правочини потребують особливої довіри сторін при їх вчиненні. Прикладами фідуціарного правочину є договір доручення та довіреність. Втрата довіри у вказаному фідуціарному правочині може призвести до відмови від нього (його розірвання). У науці цивільного права існують також інші класифікації правочинів, наприклад, останні поділяються на законні та протизаконні, строкові та безстрокові, усні та письмові, внутрішні та зовнішньоекономічні, розпорядчі та зобов'язальні, біржові та ін.

2. Умови чинності правочинів

Для того, щоб правочин був чинним, він повинен відповідати певним вимогам, додержання яких є необхідним:

Ш по-перше, його зміст не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства;

Ш по-друге, особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності (ст. ст. 31 - 35, 37, 41, 44, 55, 92 ЦК);

Ш по-третє, волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі;

Ш по-четверте, вимога щодо форми правочину. Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом;

Ш по-п'яте, правочин обов'язково має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, обумовлених ними.

Правочини, що вчиняються у передбачених законом випадках батьками (усиновителями) на користь неповнолітніх, малолітніх чи непрацездатних дітей, не можуть суперечити правам та охоронюваним інтересам останніх.

На відміну від ЦК України 1963 року, новий Цивільний кодекс закріплює презумпцію правомірності правочину. Це означає, що правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом, або якщо він не визнаний судом недійсним. Так, якщо прямо встановлена законом недійсність нікчемних правочинів (ст. ст. 228, 219 - 220, 222, 224, 226, 719, 1059, 1055, 547 ЦК), то не вимагається визнавати їх недійсними у судовому порядку.

У разі, коли законом прямо не передбачено, що цей правочин є недійсним, то він вважається дійсним, доки протилежне не буде визнано рішенням суду. Правочин може вчинятися в усній або в письмовій формах.

Для вчинення правочину особа, яка вчиняє його, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Так, наприклад, фізичні особи, які мають повну цивільну дієздатність, або особи, яким вона була надана (статті 34, 35 ЦК), мають право вчиняти будь-які правочини. На відміну від них неповнолітні особи вправі самостійно вчиняти лише правочини, перелік яких визначений законом (ст. 32 ЦК). Вчинення інших правочинів може здійснюватися неповнолітніми лише за згодою їх батьків (усиновлювачів) або піклувальників. Правочини від імені малолітніх можуть вчинятися лише їх законними представниками: батьками, усиновителями або опікунами. Самі малолітні можуть самостійно вчиняти лише правочини, зазначені в ч. 1 ст. 31 ЦК.

Особи, обмежені у цивільній дієздатності, вправі вчиняти лише дрібні побутові правочини, інші правочини вчиняються ними лише за згодою піклувальника (ст. 37 ЦК). Недієздатні особи не мають права на вчинення правочинів, оскільки правочини від їх імені та в їх інтересах вчиняє опікун (ст. 41, 67 ЦК).

Правочини від імені юридичних осіб вчиняються їх органами, які діють відповідно до установчих документів та закону. У випадках, встановлених законом, правочини від імені юридичної особи можуть вчиняти її учасники (ст. 92 ЦК).

Сторони мають право обирати форму правочину, якщо інше не встановлено законом. Правочин, для якого законом не встановлено обов'язкову письмову форму, вважається вчиненим, якщо поведінка сторін засвідчує їхню волю до настання відповідних правових наслідків.

Передбачається, що у випадках, встановлених договором або законом, воля сторони до вчинення правочину може виражатися її мовчанням. Правило ч. 2 ст. 205 ЦК про встановлення не тільки законом, а й договором можливості волевиявлення на здійснення правочину мовчанням легалізує практику, що склалася протягом тривалого часу та допускає включення до договорів умов про продовження їх дії у разі відсутності заперечень (мовчання) сторін договору.

Усно можуть вчинятися правочини, які повністю виконуються сторонами в момент їх укладання, за винятком правочинів, які підлягають нотаріальному посвідченню та (або) державній реєстрації, а також правочинів, для яких недодержання письмової форми має наслідком їх недійсність. Юридичній особі, що сплатила за товари і послуги на підставі усного правочину з другою стороною, видається документ, що підтверджує підставу сплати і суму одержаних грошових коштів.

Правочини на виконання договору, укладеного в письмовій формі, можуть за домовленістю сторін учинятися усно, якщо це не суперечить договору або закону.

Законодавець встановлює певні вимоги щодо письмової форми правочину. Так, правочин вважається таким, що укладений у письмовій формі, якщо його зміст зафіксований в одному або кількох документах, у листах, телеграмах, якими обмінялися сторони; якщо воля сторін виражена за допомогою телетайпного, електронного або іншого технічного засобу зв'язку; якщо він підписаний його стороною (сторонами).

Безперечно, позивним стало включення до ЦК України ст. 205, яка є аналогом ст. 42 ЦК УРСР, але має нову назву «Форма правочину. Способи волевиявлення» та відповідний такій назві оновлений зміст. У цій статті законодавець, як і раніше, передбачив, що правочини можуть вчинятися в усній та письмовій формах. Крім того, він зазначив, що якщо воля виражається не словесне, а через поведінку сторін, яка засвідчує їхню волю на настання відповідних правових наслідків, або ж мовчанням, то правочин вважається вчиненим в усній формі. Отже, законодавець прийняв позицію О. Пушкіна, відповідно до якої воля може бути виражена словесно або за допомогою конклюдентних дій.

Однак в той час, коли О. Пушкін вважав, що правочин, вчинений за допомогою конклюдентних дій, не має форми, законодавець приєднався до позиції М. Кротова, М. Брагинського і В.Вітрянського, В. Тархова, зазначивши, що такі правочинн мають вважатися вчиненими в усній формі.

Зазначене нововведення є обґрунтованим, оскільки правочини, вчинені усно та за допомогою конклюдентних дій, на відміну від письмових правочинів, мають спільну ознаку: волевиявлення сторін, які вчиняють правочин у такий спосіб, не фіксується на носієві. Через це після завершення вираження волі сторони не мають можливості у майбутньому відтворити умови вчиненого правочину. Тому логічно передбачити для правочинів, що вчиняються усно та за допомогою конклюдентних дій, єдині правила їхнього вчинення.

Проте помилковим є протиставлення усної форми письмовій, оскільки обидві форми передбачають вираження волі за допомогою слів із єдиною різницею, що у першому випадку такі слова не фіксуються на носієві, а у другому така фіксація відбувається. Крім того, зазначений поділ форми правочину на види слід вважати неповним, оскільки і правочини, вчинені за допомогою конклюдентних дій, можуть бути зафіксовані па носієві, наприклад, магнітній стрічці. Звичайно, для вирішення зазначеного протиріччя такий правочин можна вважати письмовим. Однак, зважаючи на різність носіїв, на яких відбувається фіксація, а також па відмінність способів передачі інформації, таке рішення є неприйнятним. Тому запропонована у ЦК України типологія форми правочину є неповною та непослідовною, а через це потребує певного уточнення, що й буде зроблене у подальшому.

Іншою позитивною рисою ЦК України стала можливість вчинення правочинів не тільки за допомогою телетайпного, а й електронного або іншого технічного засобу зв'язку. Проте незрозумілим і не виваженим стало визначення таких правочинів як таких, що вчиняються у письмовій формі (ч. 2 ст. 207). Така позиція суперечить загальноприйнятому у світі підходу до електронної форми як самостійного виду форми правочину.

Так, яскравим прикладом є Германське цивільне укладення 1896 р. (далі - ГЦУ), до якого у 2001 р. було внесено відповідні зміни, і поряд з усною та письмовою формами ГЦУ передбачило можливість вчення правочинів в електронній формі (§ 312). Таку саму позицію закріплено у Типовому законі ООН про електронну комерцію та Директиві 2000/31/ЕС про деякі аспекти послуг, що надаються у інформаційному суспільстві, зокрема, у сфері електронної комерції на внутрішньому ринку. Більше того, розроблений на підставі згаданих нормативних актів ООН та ЄС Закон України «Про електронні документи та електронний документообіг» від 22.05.2003 р. також відрізняє електронну форму правочину від письмової.

Тому чинне вітчизняне законодавство містить два принципово різних підходи до електронної форми правочину. Відповідно до першої позиції, яку закріплено у ЦК України, електронна форма правочину є письмовою. Іншу позицію представляє згаданий вище закон, який вважає електронну форму самостійною формою правочину. Розв'язання цього протиріччя є вкрай необхідним, оскільки залежно від того, яку позицію зайняти, до електронної форми слід застосовувати різні правила: згідно з першим підходом до електронної форми необхідно застосовувати правила про письмову форму, а другий підхід передбачає розробку спеціальних правил, які мають застосовуватися тільки до електронної форми.

Отже, аналіз точок зору вітчизняних та іноземних учених, судової практики й законодавства дає змогу дійти висновку, що наразі у цивільному праві України співіснують два принципово різних підходи до розуміння форми правочину й, відповідно, до її класифікації. Крім того, новою стала проблема електронної форми, оскільки остання не вписується у традиційну типологію форм правочину. У подальшому буде зроблено спробу розв'язати зазначені протиріччя через відстоювання розуміння форми правочину як способу його фіксації на носієві, та обґрунтування тези про те, що електронна форма є самостійною формою правочину.

Слово «форма» тлумачиться як зовнішній вияв будь-якого явища, спосіб існування його змісту, його внутрішня структура, організація та зовнішній вираз. Під правочином чинне цивільне законодавство (ч. 1 ст. 202 ЦК України) та більшість учених-цивілістів розуміють дію особи, спрямовану на набуття, зміну та припинення цивільних прав та обов'язків. Тому, на перший погляд, під формою правочину слід розуміти зовнішній вияв дії учасника цивільних відносин, спрямованої на набуття, зміну та припинення цивільних прав та обов'язків.

Один із засновників кібернетики (науки про інформацію) К. Шеннон вважав інформацію нематеріальною сутністю, за допомогою якої з будь-якою точністю можна описувати реальні, віртуальні та понятійні сутності. За допомогою цієї сутності можна описати і волю учасника цивільних відносин, який прагне встановити, змінити або припинити відносини з пішими особами. Проте описати, тобто сформулювати свою волю замало. Для того щоб відповідно до такої волі відбулися бажані особою наслідки, інформація про волю має бути передана іншим суб'єктам.

Як вважає С. Янковський, процес передачі інформації здійснюється у межах системи: «середовище - об'єкт - взаємодія». Будь-яка взаємодія між суб'єктами, при якій один набуває певну субстанцію, а інший її не втрачає, називається інформаційною взаємодією. При цьому субстанція, що передається, називається інформацією. Форма речовини або енергії, за допомогою якого переноситься інформація, називається інформаційним кодом. Теорія інформації поділяє інформаційні коди на природні та штучні

Природним кодом є сукупність ознак предмета або дії, які дають змогу людині отримати інформацію про їхні властивості та значення. Наприклад, стан об'єкта, виражений простірним розташуванням елементів, кольором, звуком, несе для суб'єкта інформацію про такий об'єкт. Розшифровуються природні коди сприйняттям речей, обставин і дій в їхніх безпосередніх формах і наступним співвідношенням із досвідом людини, який є критерієм достовірності отриманої інформації. Так, за допомогою природного коду учасник цивільних відносин може дійти висновку про якість продукту, який він купує.

Штучні коди створюються за згодою людей та вводяться для певних цілей, наприклад, комунікаційних. Найчастіше штучний код складається з певної кількості знаків, які розташовані у певній послідовності, а також правил їх застосування. Одним із таких штучних кодів є мова, наприклад, українська, у сукупності з алфавітом, що представляє собою певну кількість знаків - букв, які є первинними елементами мови як штучного інформаційного коду.

За допомогою цього коду учасник цивільних відносин має можливість надати своїй волі словесну форму, тобто ототожнити певний предмет матеріального світу або дію з певним словом, яке його позначає. Інший учасник цивільних відносин у процесі інформаційної взаємодії отримує інформацію про волю контрагента через код і після його сприйняття та розшифрування отримує знання про зміст полі.

Послідовність знаків певного інформаційного коду, яка існує тільки протягом інформаційної взаємодії без подальшої можливості відтворення, називається незареєстрованою. Так, під час вчинення правочину усію, за допомогою конклюдентних дій, тобто без будь-якої фіксації на носієві, учасник цивільних відносин генерує певну послідовність знаків, яка несе інформацію про його волю, і за допомогою звукових хвиль передає цю послідовність своєму контрагенту. Після закінчення інформаційної взаємодії немає жодної можливості відтворити зазначену послідовність.

Та сама послідовність, яка може бути відтворена після закінчення інформаційної взаємодії, називається зареєстрованою. Залежно від методу реєстрації дані можна фіксувати, зберігати й транспортувати па носіях різних видів. Найпоширенішим, хоча й не економічним носієм даних є папір. На папері дані реєструють шляхом зміни оптичних властивостей його поверхні за допомогою спеціального барвника. Світові хвилі, які несуть інформацію про нанесений код, віддзеркалюють від поверхні паперу і сприймаються сітчаткою ока людини. Проте дані можуть передаватися за допомогою не тільки світових і звукових хвиль, а й електричних хвиль, для фіксації яких необхідний спеціальний носій, яким найчастіше виступає магнітний диск.

Отже, із наведеного вище можна дійти висновку, що воля учасника цивільних правочинів, інакше кажучи, інформація про його бажання встановити, змінити або припинити цивільні правовідносини, може бути передана іншому суб'єкт) за допомогою світлових, звукових або електричних хвиль. Однак вид хвилі, яка є передавачем даних, не впливає на інформативність повідомлення, а лише обумовлює форму, у якій таке повідомлення може існувати та фіксуватися. При цьому послідовність даних, за допомогою яких передається інформація про волю на вчинення правочину, може існувати:

1) лише протягом інформаційного обміну - така ситуація має місце під час вчинення правочину усно, за допомогою конклюдентних дій без будь-якої фіксації на носієві);

2) як протягом інформаційного обміну, так і поза його межами, із можливістю відтворення такої послідовності невизначену кількість разів у майбутньому. Це стає можливим завдяки запису даних на певному носієві, яким може бути папір, магнітний або оптичний диск тощо.

Спираючись на позицію римських юристів, підтриману О.Іоффе, а також О. Пушкіним та В. Шахматовим, слід зазначити, що незважаючи на спосіб виявлення волі учасника цивільних відносин - словесний (через застосування мовного коду) або конклюдентний (за допомогою коду рухів), можливі лише два варіанти: або таке волевиявлення фіксується на носієві й може бути відтворене поза межами інформаційного обміну, або відбувається без будь-якої фіксації. Саме зафіксоване волевиявлення слід вважати формою правочину, яка дає змогу відтворити волю учасника цивільних відносин для інформаційних або доказових цілей. Тому правочин може вчинятися з фіксацією волевиявлення на носієві або без такої фіксації. Тобто правочини бувають фіксовані або нефіксовані. Фіксований правочин може вчинятися у письмовій, електронній або в будь-якій іншій формі, яка передбачає фіксацію волевиявлення на носієві. У свою чергу, фіксований правочин може бути простим або посвідченим нотаріально.

Стосовно співвідношення поняття «електронна форма правочину» із поняттям «письмова форма правочину» слід зазначити таке. Ці поняття є видовими у відношенні до родового поняття, яким слід вважати запропонований американськими вченими «запис», тобто фіксацію змісту право-чину на матеріальному або електронному носієві, який дає змогу зберігати інформацію про зміст правочину протягом тривалого часу і відтворити її на першу вимогу у формі, зрозумілій людині. Використання екрану монітору комп'ютера для відображення інформації про умови правочину або прослуховування з цією самою метою аудіокасети, нічим не відрізняється від читання письмового документа.

При вчиненні правочину юридичною особою його підписує особа, уповноважена на де установчими документами, довіреністю, законом або іншими актами цивільного законодавства, та цей правочин скріплюється печаткою цієї юридичної особи.

Якщо фізична особа у зв'язку з хворобою або фізичною вадою не може підписатися власноручно, за її дорученням текст правочину в її присутності підписує інша особа. Підпис іншої особи на тексті правочину, що посвідчується нотаріально, засвідчує нотаріус або посадова особа, яка має право на вчинення такої нотаріальної дії, із зазначенням причин, з яких текст правочину не може бути підписаний особою, яка його вчиняє. Порядок цього оформлення конкретизовано в Інструкції про порядок учинення нотаріальних дій нотаріусами України, затвердженого наказом Міністерства юстиції України від 3 березня 2004 року №20/5.

Підпис іншої особи на тексті правочину, щодо якого не вимагається нотаріального посвідчення, може бути засвідчений відповідною посадовою особою за місцем роботи, навчання, проживання або лікування особи, яка його вчиняє.

Стаття 208 ЦК України перераховує випадки, коли правочини належить учиняти лише у письмовій формі: правочини між юридичними особами; правочини між фізичною і юридичною особою, а також фізичних осіб між собою на суму, що перевищує у двадцять і більше разів розмір неоподатковуваного мінімуму доходів громадян, крім правочинів, які виконуються сторонами у момент їх вчинення; інші правочини, щодо яких законом встановлена письмова форма.

3. Недійсні правочини

Правочини з дефектами суб'єктного складу

Цивільна дієздатність (правочиноздатність) осіб, які не досягли 14 років, обмежується правом самостійно здійснювати дрібні побутові правочини (ч.І ст. 31 ЦК).

Частина 1 ст. 221 ЦК визначає, що правочин, який вчинено малолітньою особою за межами її цивільної дієздатності, може бути згодом схвалений її батьками (усиновлювачами) або одним з них - тим, з ким дитина проживає (якщо батьки живуть окремо), або опікуном.

Схвалення можливе як у активній (шляхом заяви про схвалення), так і у пасивній формі. Причому перевага у ЦК надається пасивному схваленню: правочин вважається схваленим, якщо батьки (усиновлювачі або опікун), дізнавшись про вчинення правочину малолітнім, протягом одного місяця не заявили претензії другій стороні.

У разі відсутності схвалення дій малолітньої особи правочини, вчинені нею, є недійсними. Для визнання такого правочину недійсним необхідно:

1) щоб хоча б однією з його сторін виступала особа, яка не досягла 14 років;

2) щоб правочин виходив за межі дрібного побутового;

3) щоб було відсутнє схвалення дій малолітньої особи з боку осіб, вказаних у ч.І ст. 221 ЦК.

Наслідки визнання договору, вчиненого малолітньою особою, недійсним відрізняються залежно від того, хто є його контрагентом - особа з повною дієздатністю, особа частково дієздатна чи особа недієздатна.

Якщо правочин з малолітньою особою вчинила фізична особа з повною цивільною дієздатністю, то має місце двостороння реституція. При цьому фізична особа з повною цивільною дієздатністю зобов'язана повернути батькам (усиновлювачам) або опікуну малолітньої особи все те, що вона одержала від останньої за таким правочином. У свою чергу батьки (усиновлювачі) або опікун малолітньої особи зобов'язані повернути дієздатній стороні все одержане нею за цим правочином у натурі, а за неможливості повернути одержане в натурі - відшкодувати його вартість за цінами, які існують на момент відшкодування.

Дія ст. 222 ЦК не поширюється на правочини, укладені неповнолітніми особами, яким дієздатність надана до досягнення 18-річного віку.

Фізична особа, цивільна дієздатність якої обмежена, може вчиняти правочини за межами її цивільної дієздатності лише зі згоди спіклувальника або з наступним схваленням ним такого правочину (ст. 221 ЦК).

Правочини, вчинені фізичною особою, що обмежена у дієздатності, належать до оспорюваних, а отже, для визнання такого правочину недійсним піклувальник має подати позовну заяву до суду з вимогою про це.

Суд може визнати такий правочин недійсним, якщо буде встановлено наявність таких умов:

1) правочин суперечить інтересам самого підопічного, членів його сім'ї або осіб, яких він відповідно до закону зобов'язаний утримувати;

2) відсутня згода піклувальника на вчинення такого правочину. У разі визнання такого правочину недійсним настають загальні наслідки, передбачені ст. 216 ЦК.

Недієздатна фізична особа не може вчиняти будь-якого правочину. Це від її імені та в її інтересах робить призначений їй опікун. Тому усі вчинені недієздатною фізичною особою правочини є нікчемними (ст. 226 ЦК).

Водночас правове значення діям недієздатної особи може бути надане опікуном або судом.

Опікун може схвалити дрібний побутовий правочин, вчинений недієздатною фізичною особою, шляхом спеціальної заяви про схвалення дій підопічного або у пасивній формі - не заявивши претензії другій стороні протягом одного місяця після того, як дізнається про вчинення правочину недієздатною особою (ст. 221 ЦК).

Суд може визнати юридичну силу за будь-яким правочином, вчиненим недієздатною фізичною особою, за умови, якщо: 1) опікун звернувся до суду з позовом про визнання правочину дійсним; 2) правочин вчинений на користь недієздатної фізичної особи.

Основним наслідком визнання недійсним правочину, вчиненого недієздатною фізичною особою, є двостороння реституція. Дієздатна сторона зобов'язана повернути опікунові недієздатної фізичної особи все одержане нею за цим правочином, а в разі неможливості такого повернення - відшкодувати вартість майна за цінами, які існують на момент відшкодування. У свою чергу опікун зобов'язаний повернути дієздатній стороні все одержане недієздатною фізичною особою за цим правочином. Якщо ж майно не збереглося, опікун зобов'язаний відшкодувати його вартість, якщо вчиненню правочину або втраті майна, яке було предметом правочину, сприяла його винна поведінка. Проте у випадку коли опікун доведе відсутність своєї вини у вчиненні правочину, відшкодування шкоди третій особі не відбудеться. Таке рішення є логічним, оскільки у цьому випадку на третю особу покладаються негативні наслідки її необачних дій.

Додаткові наслідки визнання правочину недійсним можуть настати для дієздатного учасника договору. Зокрема, дієздатна особа зобов'язана відшкодувати опікунові недієздатної фізичної особи або членам її сім'ї моральну шкоду, якщо буде встановлено, що вона знала про психічний розлад чи недоумство другої сторони або могла припустити такий її стан.

При цьому застосовуються загальні правила про відшкодування моральної шкоди (ст. 23 ЦК).

Правочин юридичної особи, вчинений нею без відповідного дозволу (ліцензії), може бути визнаний судом недійсним.

Стаття 227 ЦК, яка передбачає цю ситуацію, продовжує традицію обмеження так званих «протистатутних правочинів», встановлених ст. 50 ЦК 1963 р.

Остання виходила з того, що кожна юридична особа має спеціальну правосуб'єктність, межі якої визначаються її статутом або загальним положенням про юридичні особи певного виду. Правочини, вчинені за цими межами, визнавалися недійсними.

Додаткові наслідки визнання безліцензійного правочину недійсним мають місце, коли юридична особа ввела другу сторону в оману щодо свого права другу сторону в оману щодо свого права на вчинення такого правочину. У такому випадку вона зобов'язана відшкодувати контрагенту за договором моральну шкоду, завдану безліцензійним правочином. Умовою відшкодування моральної шкоди є вина юридичної особи, що уклала безліцензійний правочин, оскільки введення у оману може бути лише свідомим.

Правочини з дефектами волі

Одним з видів дефектів волі є тимчасовий стан, при якому людина внаслідок функціональних розладів психіки, порушення фізіологічних процесів в організмі або інших хворобливих явищ не може розуміти значення своїх дій або керувати ними. Правочин, укладений у такому стані, не відображає справжньої волі особи щодо встановлення, припинення тощо цивільних прав і обов'язків.

Стан, при якому особа не усвідомлює своїх дій, може мати одну з трьох форм вияву:

1) вольову (стан, коли особа, хоча й більш або менш адекватно оцінює те, що відбувається, але у той же час не може керувати своїми діями);

2) інтелектуальну (особа не розуміє значення своїх дій, хоча може керувати ними);

3) змішану (у людини відсутня здатність як розуміти значення своїх дій, так і керувати ними).

Неспроможність дієздатної особи розуміти значення своїх дій та (або) керувати ними може бути викликана різними обставинами: нервовим стресом, шоком від фізичної травми, алкогольним або наркотичним сп'янінням тощо.

Такий правочин може бути визнаний судом недійсним за позовом фізичної особи, яка в момент вчинення правочину перебувала у стані, за якого не могла усвідомлювати значення своїх дій та (або) керувати ними. У разі смерті згаданої особи правочин може бути визнаний недійсним за позовом інших осіб, чиї цивільні права або інтереси порушені. Такими заінтересованими особами можуть бути родичі цієї особи, її спадкоємці за заповітом, треті особи.

Оскільки тимчасова нездатність фізичної особи усвідомлювати значення своїх дій та (або) керувати ними може бути початковою стадією важкого психічного захворювання, ч. 2 ст. 225 ЦК передбачає, що у разі наступного визнання фізичної особи, яка вчинила правочин, недієздатною позов про визнання правочину недійсним може пред'явити її опікун.

Для того, щоб визначити стан фізичної особи у момент укладення правочину, суд призначає судове-психіатричну експертизу і виносить рішення про визнання правочину недійсним, враховуючи при цьому як висновок судово-психіатричної експертизи, так й інші докази, які підтверджують перебування фізичної особи у момент укладення правочину в стані, за якого вона не могла усвідомлювати значення своїх дій та (або) керувати ними.

Правочин, укладений під впливом насильства, є оспорюваним, оскільки воля учасника формувалася невільно. Насильство - це психічний або фізичний тиск на особистість контрагента або його близьких з метою спонукання до здійснення правочину (побиття, катування, загроза вчинення таких дій у майбутньому). При цьому необов'язково, щоб насильство здійснювалося іншою стороною правочину. Достатньо, щоб вона знала про насильство збоку інших осіб і використала цю обставину в своїх інтересах.

Основним наслідком визнання такого правочину недійсним є двостороння реституція.

Додатковими наслідками є те, що винна сторона, яка застосувала фізичний або психічний тиск стосовно другої сторони, зобов'язана відшкодувати їй збитки у подвійному розмірі та моральну шкоду, що завдані у зв'язку з вчиненням цього правочину (ст. ст. 22, 23 ЦК). Такі самі наслідки настають для винної у застосуванні насильства особи, якщо результатами насильства скористалася не вона, а контрагент потерпілого від такого правочину.

Правочин, укладений особою внаслідок впливу тяжких для неї обставин і на вкрай невигідних умовах, є оспорюваним (ст. 233 ЦК).

Правочини з дефектами форми

Згідно з ч.І ст. 218 ЦК недодержання сторонами письмової форми правочину, встановленої законом, не має наслідком його недійсність, крім випадків, встановлених законом.

Отже, загальне правило про наслідки недодержання вимоги щодо простої письмової форми правочину полягає у встановленні презумпції дійсності такого правочину, якщо законом спеціально не передбачено, що недодержання письмової форми правочину спричиняє недійсність останнього.

Але порушення простої письмової форми все ж таки має певні негативні наслідки для його сторін. Вони полягають у тому, що у разі заперечення його учасниками факту вчинення правочину або оспорювання окремих його частин рішення суду не може грунтуватися на показаннях свідків. Визнання існування правочину, встановлення його змісту може грунтуватися на письмових доказах, фіксації угоди засобами аудіо-, відеозапису, інших аналогічних доказах.

Для деяких видів правочинів спеціальним законом може передбачатися недійсність на випадок недодержання простої письмової форми. Наприклад, згідно зі ст. 547 ЦК правочин щодо забезпечення виконання зобов'язання (неустойка, порука, застава тощо), вчинений із недодержанням письмової форми, є нікчемним.

Отже, для цих видів правочинів загальним правилом є визнання їх недійсними у випадку порушення вимоги щодо форми такого правочину. Проте з цього правила у свою чергу існує виняток. Якщо такий правочин укладений усно і одна із сторін вчинила дію, а друга сторона підтвердила її вчинення, зокрема шляхом прийняття виконання, такий правочин у разі спору може бути визнаний судом дійсним. Наприклад, домовленість щодо сплати неустойки на випадок невиконання договору була досягнута у вигляді додаткової угоди до основного договору і письмового оформлення не набула. Після порушення умов основного договору порушник сплатив штраф, але потім зажадав його повернення, посилаючись, що усна угода про неустойку є недійсною. Однак суд згідно з ч. 2 ст. 218 ЦК може визнати угоду про встановлення неустойки дійсною, оскільки сторони своїми діями (виконання та прийняття виконання) підтверджують наявність між ними правовідносин та свої права і обов'язки у цих правовідносинах.

Статті 219, 220 ЦК встановлюють наслідки недодержання вимоги про нотаріальне посвідчення правочинів.

При цьому розрізняються дві ситуації:

1) порушення вимоги про нотаріальну форму одностороннього правочину;

2) порушення вимоги про нотаріальну форму дво- і багатостороннього правочину (договору).

У разі недодержання обов'язкової нотаріальної форми одностороннього правочину (заповіту; довіреності на здійснення правочинів, які потребують нотаріальної форми; довіреності, яка видається в порядку передоручення, тощо), такий правочин є нікчемним.

Правочини з дефектами змісту та порядку укладення правочину

Правочин, укладений внаслідок зловмисної домовленості представника однієї сторони з іншою його стороною, є оспорюваним. Особа, яку представляють, отримує право на позов про визнання правочину недійсним, оскільки дії тут вчиняються не в її інтересах, Що суперечить самій сутності представництва (ст. 237 ЦК).

Умовами задоволення такого позову є: 1) укладення правочину через представника; 2) Існування відносин добровільного представництва (це випливає з ч. 2 ст. 232, де йдеться про довірителя, тобто суб'єкта добровільного представництва); 3) наявність зловмисної домовленості представника однієї сторони з другою стороною правочину. При цьому не має значення, чи переслідували Учасники змови або одна з них корисливу мету, чи ні; 4) те, що представник однієї сторони І друга сторона правочину діяли на шкоду довірителю.

Основним наслідком такого правочину є двостороння реституція.

Додатковими наслідками є те, що довіритель має право вимагати від свого представника І другої сторони солідарного відшкодування збитків та моральної шкоди, завданих йому в зв'язку з учиненням правочину внаслідок зловмисної домовленості між ними (ст. ст. 22, 23 ЦК).

Правочин, який порушує публічний порядок, є нікчемним, тобто недійсним внаслідок безпосередньої вказівки закону незалежно від наявності позову з боку його учасників чи інших осіб.

Правочин вважається таким, що порушує публічний порядок якщо він спрямований на порушення конституційних прав і свобод людини і громадянина, знищення, пошкодження майна фізичної або юридичної особи, держави, Автономної Республіки Крим, територіальної громади, незаконне заволодіння ним (ч.І ст. 228 ЦК).

Стаття 228 ЦК безпосередньо не вказує на вину як кваліфікуючу ознаку такого правочину, проте з її змісту випливає, що вина має враховуватися. Вона виражається у намірі порушити публічний порядок з боку осіб, які вчиняють такий правочин. При цьому не має значення, чи такий намір був у однієї сторони правочину, чи він мав місце у обох чи більше учасників договору. Суд, приймаючи рішення у такій справі, зобов'язаний вказати, у чому конкретно виявилася спрямованість правочину на порушення публічного порядку.

4. Правові наслідки визнання правочинів недійсними

За загальним правилом, встановленим ст. 216 ЦК, основним наслідком укладення правочину, що не відповідає вимогам закону (ст. 203 ЦК та інші) і визнається недійсним, є двостороння реституція.

Двостороння реституція полягає в тому, що кожна сторона недійсного правочину має повернути іншій стороні все, що вона одержала на виконання одержала на виконання такого правочину.

Якщо повернути в натурі отримане за правочином, що є недійсним, неможливо (наприклад, предметом правочину було користування майном, надання послуг тощо), то підлягає поверненню вартість того, що одержано.

Тобто провадиться відшкодування одержаного за недійсним правочином у грошовій формі.

Оцінка розміру відшкодування провадиться не за тими цінами, Що існували на момент укладення правочину, і не тими, що були на момент подання позову, а за цінами, що існують на момент відшкодування. Якщо відшкодування провадиться добровільно, то таким моментом є момент розрахунків між сторонами. Якщо ж відшкодування провадиться на підставі рішення суду, то ціни визичаються на момент виконання судового рішення про відшкодування одержаного за правочином, який визнаний судом недійсним.

Двостороння реституція є загальним наслідком недійсності правочину, який настає незалежно від наявності вини сторін правочину у тому, що правочин є недійсним. У тих випадках, коли визнанню правочину недійсним сприяла провина однієї із сторін, двостороння реституція може супроводжуватися додатковими негативними наслідками для винної сторони. Зокрема, якщо у зв'язку із вчиненням недійсного правочину другій стороні (сторонам) правочину або третій особі завдано збитків та моральної шкоди, вони підлягають відшкодуванню винною стороною (ст. ст. 22, 23 ЦК).