Спеціальними нормами можуть бути встановлені особливі умови застосування вказаних вище загальних наслідків або особливі правові наслідки для окремих видів недійсних правочинів (підвищена або обмежена відповідальність однієї із сторін тощо). Наприклад, щодо правочинів, здійснених внаслідок обману, додаткові майнові наслідки для винної сторони передбачені ч. 2 ст. 230 ЦК, яка встановлює, що сторона, яка застосувала обман, зобов'язана відшкодувати другій стороні збитки у подвійному розмірі та моральну шкоду, що завдані у зв'язку з вчиненням цього правочину (ст. ст. 22, 23 ЦК).

Оскільки дійсність чи недійсність нікчемного правочину визначається безпосередньо законом і не залежить від волі сторін, наслідки його недійсності визначаються безпосередньо законом. При цьому правові наслідки недійсності нікчемного правочину, встановлені законом, не можуть змінюватися за домовленістю сторін Проте суд з власної ініціативи, керуючись власними переконаннями і матеріалами справи, має право визначати, які саме наслідки недійсності нікчемного правочину будуть застосовуватися у кожному окремому випадку. При цьому пропозиції або бажання сторін не мають правового значення.

Правочин за своїм змістом може перебувати в різному співвідношенні з вимогами закону, одні з його умов можуть суперечити цим вимогам, інші - ні. Отже, постає питання про можливість визнання недійсною частини правочину.

Стаття 217 ЦК у зв'язку з цим встановлює два варіанти вирішення питання про юридичну долю правочину, окремі частини якого не відповідають вимогам закону:

1) якщо вимогам закону суперечать істотні умови правочину, то він є або має бути визнаним судом недійсним у цілому,

2) у випадках, коли закону суперечать неістотні умови правочину, без яких він міг би існувати, то він є частково дійсним (у тій частині, яка відповідає закону).

Отже, недійсність окремих частин правочину не виключає дії правочину взагалі лише у випадках, коли можна припустити, шо правочин був би укладений і без включення його недійсних частин Якщо підстав для такого припущення немає, то правочин визнається недійсним. Наприклад, правочин, вчинений з перевищенням повноважень, може бути визнаним судом дійсним у тій частині, яка відповідає повноваженням представника (ст. 241 ЦК).

Висновки

З вищесказаного хочеться зробити наступні висновки:

Законодавче визначення правочину міститься в ст. 202 ЦК, яка передбачає, що правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків. Однак це формулювання потребує деяких уточнень. По-перше, слід уточнити, хто може вчиняти правочини. У ст. 202 ЦК зазначено, що правочини можуть вчиняти особи. Відповідно до ч.І ст. 2 ЦК особами є лише такі учасники цивільних відносин, як фізичні та юридичні особи. Отже, на перший погляд, вчиняти правочини можуть лише зазначені особи.

Проте ч. 2 ст. 2 ЦК передбачає, що учасниками цивільних відносин, крім осіб, є також держава Україна, Автономна Республіка Крим, териториальні громади та інші суб'єкти публічного права. Причому згідно зі ст. ст. 167-169 ЦК зазначені суб'єкти публічного права діють у цивільних відносинах на рівних правах з іншими учасниками цих відносин. Звідси випливає, що й правочини вони мають право вчиняти так само, як і фізичні та юридичні особи.

Отже, при визначенні поняття «правочин» треба вести мову не про дію особи, а про дію суб'єкта цивільного права.

По-друге, слід уточнити наслідки, на досягнення яких може бути спрямована дія, що є правочином. Тут слід враховувати, що положення ч.І ст. 202 ЦК стосовно того, що правочин - це дія особи, спрямована на виникнення, зміну або припинення цивільних прав і обов'язків, слід тлумачити розширено в тому сенсі, що правочини можуть бути також підставою інших видозмін правовідносин.

Правочини відрізняються від інших юридичних фактів за такими ознаками:

1) правочини є вольовими актами, спрямованими на досягнення певного правового результату. Цим правочини відрізняються від такого виду юридичних фактів, як події, які відбуваються та створюють правові наслідки незалежно від волі суб'єктів цивільного права;

2) правочини завжди є діями суб'єкта цивільних відносин. Цим вони відрізняються від адміністративних актів (актів управління), які видають органи державної влади та управління, виступаючи як суб'єкти публічного права;

3) правочини завжди є правомірними діями, що спричиняють виникнення або видозміни регульованих цивільних правовідносин. Цим правочини відрізняються від такого виду юридичних фактів, як делікти, які порушують цивільні права і спричиняють виникнення регульованих відносин;

4) воля у правочинах завжди спрямована саме на встановлення, зміну, ана саме на встановлення, зміну, припинення тощо цивільних прав і обов'язків. Цим вони відрізняються від юридичних вчинків, де волевиявлення спеціально не спрямоване на створення юридичних наслідків;

5) правочини опосередковують динаміку цивільних правовідносин між різними суб'єктами цивільного права. Цим вони відрізняються від такого виду юридичних фактів, як акти цивільного стану, які, по-перше, об'єднують і події, і дії; по-друге, нерозривно пов'язані з фізичною особою і не стосуються осіб юридичних; по-третє, є передумовою виникнення у фізичних осіб можливості бути суб'єктом цивільних прав і обов'язків.

Одним з практично важливих (особливо при виникненні спору) є питання про місце вчинення правочинів.

Закон розрізняє два випадки визначення місця вчинення правочину: 1) стосовно вчинення одностороннього правочину; 2) стосовно вчинення дво - або багатостороннього правочину (договору).

Умовами чинності правочинів є дотримання вимог:

1) щодо змісту правочину. Зміст правочину не може суперечити актам цивільного законодавства та моральним засадам суспільства (ч. 1 ст. 203 ЦК), тобто фізичні та юридичні особи мають враховувати вимоги щодо здійснення цивільних прав, встановлені в ст. ст. 12, 13 ЦК та інших актах цивільного законодавства;

2) щодо наявності правочиноздатності суб'єктів правочину. Правочини можуть укладати лише особи, які мають необхідний обсяг цивільної бхідний обсяг цивільної дієздатності (ч. 2 ст. 203, ст. ст. 30-32, 34-39, 41, 42, 92 ЦК);

3) щодо відповідності волевиявлення внутрішній волі суб'єкта (суб'єктів) правочину (ч.З ст. 203). Наявність правочину свідчить про єдність внутрішньої волі й волевиявлення суб'єкта (суб'єктів) правочину.

Тому у випадку, коли воля суб'єкта правочину формувалася не вільно і не відповідала волевиявленню (наприклад, мало місце насильство), такий правочин визнається недійсним (ст. 231 ЦК);

4) щодо форми правочину. При укладенні правочину обов'язкове дотримання передбаченої законом форми (ч. 4 ст. 203). Порушення вимог щодо форми правочину призводить до визнання його недійсним або настання інших наслідків (ст. ст. 218-220 ЦК);

5) щодо реальності правочину. Правочин має бути реальним, тобто спрямованим на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним (ч.З ст. 203). Тому правочин, вчинений без наміру створити правові наслідки, є недійсним як фіктивний, тобто вчинений лише про людське око (ст. 234 ЦК);

6) щодо дотримання спеціальних умов. Наприклад, правочин, що вчиняється батьками або усиновлювачами, не може суперечити правам та інтересам їх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей (ч.б ст. 203); правочини, зазначені в ч.І ст. 71 ЦК, можуть бути укладені особою, яка має піклувальника, зі згоди піклувальника й дозволу органу опіки та піклування. Якщо такі спеціальні вимоги містяться у окремих нормах актів цивільного законодавства, то вони також охоплюються поняттям «вимоги чинності» («умови дійсності») правочину, а їх порушення спричиняє визнання правочину недійсним (наприклад, ст. 224 ЦК).

За загальним правилом, встановленим ст. 216 ЦК, основним наслідком укладення правочину, що не відповідає вимогам закону (ст. 203 ЦК та інші) і визнається недійсним, є двостороння реституція.

Двостороння реституція полягає в тому, що кожна сторона недійсного правочину має повернути іншій стороні все, що вона одержала на виконання такого правочину.

Правочин за своїм змістом може перебувати в різному співвідношенні з вимогами закону, одні з його умов можуть суперечити цим вимогам, інші - ні. Отже, постає питання про можливість визнання недійсною частини правочину.

Недійсність окремих частин правочину не виключає дії правочину взагалі лише у випадках, коли можна припустити, шо правочин був би укладений і без включення його недійсних частин Якщо підстав для такого припущення немає, то правочин визнається недійсним. Наприклад, правочин, вчинений з перевищенням повноважень, може бути визнаним судом дійсним у тій частині, яка відповідає повноваженням представника (ст. 241 ЦК).

На нашу думку, у дані роботі вдалося розкрити головну суть правочинів, їх різновиди та умови дійсності, однак і на подальше дана тема потребує прискіпливого та більш глибокого вивчення.

Список використаних джерел та літератури

1. Конституція України. Прийнята на п'ятій сесії Верховної Ради України 28 червня 1996 року. З подальшими змінами (в реадкції 2004 р.). // Відомості Верховної Ради (ВВР). - 1996. - №30. - ст. 141.

2. Господарський кодекс України. Від 16 січня 2003 р. №436-IV. // Відомості Верховної Ради (ВВР). - 2003. - №18, №19-20, №21-22. - ст. 144.

3. Земельний кодекс України. Від 25 жовтня 2001 р. №2768-III. З подальшими змінами. // Відомості Верховної Ради (ВВР). - 2002. - №3-4. - ст. 27.

4. Цивільний кодекс України. Від 16 січня 2003 р. №435-IV. З подальшими змінами. // Відомості Верховної Ради (ВВР). - 2003. - №40-44. - ст. 356.

5. Цивільний кодекс УРСР (втратив чинність). - К.: Юрінком Інтер, 2002. - 234 с.

6. Закон України. Про електронні документи та електронний документообіг. Від 22.05.2003 р. №851-IV. // Відомості Верховної Ради (ВВР). - 2003. - №36. - ст. 275.

7. Александров Д. Электронно-цифровая форма договора // Финансовая консультація. -2001.- №18. - С. 61-62.

8. Войтюк І.А., Карабань В.Я., Ротань В.Г., Шевчук П.І. Програма спеціального курсу «Нові Цивільний та Господарський кодекси України» для суддів судів загальної юрисдикції України. Методичні рекомендації щодо вивчення Цивільного та Господарського кодексів України: - К.: Концерн «Видавничий дім «Ін Юре», 2003. - 229 с.

9. Брагинский М.И., Витрянский В.В. Договорное право. Кн. первая: Общие положения: Изд. 2-е, испр. - М., 2000. - 848 с.

10. Гражданское право Украины: Учебник для вузов системи МВД: В 2-х ч. - Ч. 1./ Под ред. проф. А.А. Пушкина, доц. В.М. Самойленко. - X., 1996. - 440 с.

11. Кротов М.В. Гражданское право. - Т. 1: Учебник. Изд. 5-е, перераб. и дон. / Под ред. А.П. Сергеева, Ю.К. Толстого. - М, 2001. - 632 с.

12. Кучер В. Поняття протиправності нікчемних правочинів за проектом Цивільного Кодексу України. // Підприємництво, господарство і право. - 2002. - №10. - С. 45 - 48.

13. Кучер В. Співвідношення понять «недійсний» та «неукладений» правочин у контексті нового цивільного законодавства. // Підприємництво, господарство і право. - 2002. - №9. - С. 51 - 54.

14. Мейер Д.И. Русское гражданское право: В 2-х ч. - Ч. 1. - М., 1997. - 290 с.

15. Сахарук Д. Поняття та види форми правочину. // Підприємництво, господарство і право. - 2003. - №12. - С. 43 - 47.

16. Спасибо - Фатєєва І.В. Нікчемні правочини та їх наслідки. // Вісник господарського судочинства. - 2004. - №2. - С. 178 - 184.

17. Спасибо - Фатєєва І.В. Проблемні аспкти недійсних правочинів. // Підприємництво, господарство і право. - 2002. - №7. - С. 29 - 33.

18. Сцюпович С.В. Информатика. Базовый курс. - СПб., 1999. - 640 с.

19. Тархов В.А. Гражданское право. Общая часть. Курс лекций. - Чебоксары, 1997. - 331 с.

20. Цивільний кодекс України. Науково - практичний коментар. У 2 ч. / За заг. ред. Я.М. Шевченко. - К.: Концерн «Видавничий Дім «Ін Юре», 2004. - Ч. 1. - 692 с.

21. Цивільне право України. Підручник у двох кн. Кн.1. / За ред. О.В. Дзери, Н.С. Кузнєцової. - К.: Юрінком Інтер, 2002. - 720 с.

22. Шершеневич Г.Ф. Учебник русского гражданского права (по нзданию 1907 г.). - М., 1995. - 556 с.

23. Юровська Г.В. Правочини як підстава виникнення цивільних прав і обов'язків. // Адвокат. - 2004. - №4. - С. 15 - 18.

Размещено на Allbest.ru