Склад злочину

Размещено на http://www.allbest.ru/

23

Размещено на http://www.allbest.ru/

Зміст

Вступ

Розділ 1. Поняття та класифікація складу злочину

1.1 Поняття і сутність складу злочину

1.2 Види та функції складу злочину

Розділ 2. Елементи складу злочину

2.1 Об'єкт

2.2 Об'єктивна сторона

2.3 Суб'єкт

2.4 Суб'єктивна сторона

Розділ 3. Склад злочину та кваліфікація злочинів

3.1 Поняття, підстави та види кваліфікації злочинів

3.2 Принципи кваліфікації злочинів

Висновок

Список використаної літератури



Вступ

Злочин, як і будь-яке інше правопорушення, є вчинком людини. Саме тому йому притаманні всі ті об'єктивні і суб'єктивні особливості, що характеризують поведінку людини: фізичні властивості -- той чи інший рух або утримання від нього, використання фізичних, хімічних, біологічних та інших закономірностей навколишнього світу; психологічні властивості -- прояв свідомості і волі, певна мотивація поведінки, її цілеспрямованість.

Але на відміну від інших вчинків людини злочин за своєю соціальною сутністю є посяганням на ті відносини, що склалися в суспільстві, відображають його найбільш важливі інтереси, внаслідок чого охороняються законом про кримінальну відповідальність. Злочин завжди суперечить основним потребам та інтересам суспільного розвитку. А оскільки саме об'єктивні закономірності розвитку суспільства, його потреби та інтереси виступають критерієм, мірилом цінності чи антицінності людської поведінки, відповідності чи невідповідності її цим потребам та інтересам, злочин завжди є антисоціальною поведінкою. При цьому, оскільки інтереси і потреби суспільства постійно розвиваються, відповідно змінюється на певному етапі суспільного розвитку й оцінка поведінки людини як антисоціальної, злочинної. Тому поняття злочину не може бути незмінним: воно завжди повинно відповідати конкретному етапу розвитку суспільства, потребам та інтересам, притаманним саме цьому етапу.

Відповідно до ч. 1 ст. 2 Кримінального кодексу України (КК) підставою кримінальної відповідальності є вчинення особою суспільне небезпечного діяння, яке містить склад злочину, передбаченого цим Кодексом. У цьому положенні закону міститься відповідь на питання, за що і на якій підставі особа підлягає кримінальній відповідальності. Очевидно, що вона підлягає кримінальній відповідальності за вчинення такого суспільне небезпечного діяння, що містить ознаки певного складу злочину, передбаченого КК. Тому і говорять, що єдиною підставою кримінальної відповідальності є склад злочину.

Актуальність теми дослідження зумовлена тим, що сучасний етап розбудови в Україні правової держави вимагає глибокого аналізу важливих проблем кримінально-правової науки, в першу чергу розробки науково обґрунтованих рекомендацій по вдосконаленню чинного кримінального законодавства та практики його застосування. Історично однією з найбільш складних в кримінально-правовій доктрині була й залишається проблема складу злочину, вирішення якої має як теоретичне, так і практичне значення. У Кримінальному кодексі України відсутнє нормативне визначення поняття складу злочину, тому вирішення цього питання віддається на розсуд суду при розгляді кримінальних справ, а в теоретичному аспекті розробляється наукою кримінального права. В останній, як і в правозастосовчій діяльності, єдність відсутня і тому досить часто встановлення складу злочину є складним процесом, який викликає чималі труднощі, про що свідчать численні помилки органів досудового слідства та суду.

В таких складних випадках роль кримінально-правової науки набуває особливого значення, оскільки від неї вимагається надати чіткі критерії, за допомогою яких суб'єкти правозастосування змогли б установити наявність юридично значущого причинного зв'язку в конкретній кримінальній справі.

Предмет дослідження - норми кримінального законодавства України, правозастосовна практика, доктринальні положення, які стосуються правозастосування взагалі та такого його виду, як кримінально-правова кваліфікація. Вказані нормативні, теоретичні та прикладні положення аналізуються під кутом зору наявних недоліків, що потребують усунення та питань, які слід вирішувати для оптимізації кримінально-правової кваліфікації при виявленні помилок у кваліфікації злочинів.

Науково-теоретичною базою є праці з питань кримінального права, а також загальної теорії права та держави, логіки, філософії, окремих галузей права. Використана енциклопедично-довідникова література з права, філософії та логіки.

Нормативну базу дослідження складає Конституція України, КК України, а також нормативно-правові акти кримінально-процесуального, кримінально-виконавчого, конституційного та адміністративного законодавства.

Метою роботи є аналіз поняття, змісту, специфічних особливостей та значення складу злочину в кримінальному праві. Досягненню поставленої мети підпорядковані наступні основні завдання:

- обґрунтування актуальності й важливості для кримінально-правової науки розгляду питань пов'язаних із складом злочину та їх значення для правозастосовчої діяльності;

- визначення стану наукової розробки проблем складу злочину в кримінально-правовій доктрині;

- з'ясування місця складу злочину його системи, ознак, а також особливостей встановлення складу злочину в процесі кваліфікації злочинів;

Об'єктом дослідження є склад злочину як сукупність встановлених законом об'єктивних і суб'єктивних ознак які характеризують суспільно небезпечне діяння як злочин

Предметом дослідження є кримінальне законодавство України, а також теорії (концепції) складу злочину, поширені у вітчизняній та західній кримінально-правовій доктрині.

Методологічною основою дослідження є загальнонаукові та спеціальнонаукові методи пізнання:

- догматичний (формально-логічний) - використаний при аналізі тексту статей Кримінального кодексу України й тлумаченні окремих його норм;

- порівняльно-правовий та історико-правовий - використані при дослідженні генезису теорій складу злочину,

- системний аналіз - використаний при аналізі місця складу злочину кримінального права, його специфіки, а також особливостях при кваліфікації різних категорій злочинів;

- конкретно-соціологічний - використаний у процесі узагальненні матеріалів вивчених кримінальних справ.

Таким чином, тема, якій присвячена ця робота є дуже актуальною і багатобічною, тому що саме від визначення складу злочину та його наявність й буде залежити, чи підлягає особа, яка скоїла злочин, кримінальної відповідальності і відповідно до якої стаття Кримінального закону.



Розділ 1. Поняття та класифікація складу злочину

1.1 Поняття і сутність складу злочину

У кожній науці завжди є щось особливе, що є серцевиною цієї науки. В кримінальному праві його серцевиною, його ядром є «Склад злочину».

Уперше термін «склад злочину» застосував у 1581 р. відомий італійський криміналіст Фарінацій. Однак тривалий час це поняття використовувалось не як кримінально-правове, а як кримінально-процесуальне і криміналістичне.

У XVI--XVII ст. під ним розумілись різноманітні сліди злочину, які залишались після його скоєння: труп, знаряддя вбивства, сліди злочину та ін. - все те, що давало підстави стверджувати про наявність злочинного діяння.

Лише наприкінці XVII - початку ХVIII ст. поняття склад злочину поступово стало входити у термінологічний апарат матеріального кримінального права.

У вітчизняній кримінально-правовій літературі воно увійшло в науковий оббіг у другій половині XIX - на початку XX ст.

В «Учебнике уголовного права» В.Д. Спасович зазначав, що «совмещая в себе и внешнюю обьективную и внутреннюю субьективную сторону преступления, оно обозначает: совокупность всех признаков содержиммх в понятий преступления».

Л.Є. Владимиров цим поняттям визначав: 1) сукупність ознак злочину; 2) те, що залишається після злочину в зовнішньому світі,-- труп, залишки пожежі тощо.

О.Ф. Кістяківський складом злочину називав «существенно-необходимые признаки, без которых или без одного из них преступление немыслимо». Серед ознак складу злочину він називав: суб'єкт злочину; об'єкт або предмет, над яким вчиняється злочин; відношення волі суб'єкта до злочинного діяння, або внутрішня його діяльність; власне дія та її наслідки, або зовнішня діяльність суб'єкта та її наслідки.

Л.С. Бєлогриць-Котляревський визначав склад злочину як «совокупность тех характеристических признаков или условий, как внешних, так й внутренних, которые образуют самое понятие преступления».

З часом це поняття набуло того змісту, який притаманний йому в сучасній кримінально-правовій науці. Скажімо, М. С. Таганцев вже вказував, що це поняття визначає «совокупность характерологических признаков преступного деяния».

Подальша наукова розробка поняття «склад злочину» пов'язана з іменами видатних учених-криміналістів радянського періоду - М.І. Бажанова, Я.М. Брайніна, В.М. Кудрявцева, В.П. Курляндського, Б.С. Нікіфорова, А.А. Піонтковського, А.Б. Сахарова, В.В. Сташиса, А.М. Трайніна, В.Я. Тація, В.М. Чвіхвадзе, М.Д. Миргородського, Б.С. Утєвского та ін.

Однак за наявності єдності в розумінні змісту основних складових загального вчення про склад злочину до цього дня відсутній єдиний підхід до розуміння змісту низки характерологічних елементів цього явища.

Слід зазначити, що поняття «склад злочину» є науковою дефініцією, науковою абстракцією і не має нормативного характеру. Він визначає на узагальненому рівні зміст ознак, які характеризують об'єкт, об'єктивну сторону, суб'єкт та суб'єктивну сторону складу злочину. При цьому чинний кримінальний кодекс з успіхом використовує поняття, які складають цей кримінально-правовий інститут у нормах Загальної частини КК (напр., статті 18,23 КК та ін.).

Отже склад злочину -- це сукупність встановлених у кримінальному законі юридичних ознак (об'єктивних і суб'єктивних), що визначають вчинене суспільно небезпечне діяння як злочинне. З цього визначення випливає, що визнання того чи іншого суспільне небезпечного діяння злочином є виключним правом законодавця, тобто Верховної Ради України. Саме тут одержує свою реалізацію принцип: «Немає злочину без вказівки на те в кримінальному законі». З іншого боку, у чинному законодавстві міститься вичерпний перелік тих суспільно небезпечних діянь, які у даний момент визначені як злочинні. Отже, для того, щоб будь-яке суспільно небезпечне діяння, що зустрічається в реальному житті, набуло статусу злочину, необхідно, щоб діяння даного виду були визначені законодавцем як злочинні. Тільки за такі суспільно небезпечні діяння людина може бути притягнута до кримінальної відповідальності і їй може бути призначене кримінальне покарання. Відступ від цієї вимоги може призвести на практиці до порушень законності й обмеження прав громадян.

Тільки законодавець у нормах закону за допомогою закріплення відповідних об'єктивних і суб'єктивних ознак визначає, які з вчинених суспільне небезпечних діянь є злочинами. Причому законодавець не в змозі (та у цьому і немає необхідності) виділити і нормативне закріпити всю сукупність ознак конкретного злочину. Будь-який конкретний злочин (вбивство, крадіжка, хуліганство) мають безліч ознак. Чимало з них взагалі не мають безпосереднього відношення до розв'язання питання про злочинність і караність діяння. Тому законодавець виділяє з усієї сукупності ознак, які характеризують той чи інший злочин, найбільш важливі, значущі й найтиповіші, що однаково притаманні всім злочинам даного виду.

Отже, обсяг ознак, що характеризують конкретно вчинений злочин, значно ширше за обсяг тих юридично значущих ознак, що визначають суспільне небезпечні діяння певного виду як злочинні. В той же час склад злочину виступає і як більш широке поняття, бо він містить характеристику не одного конкретного злочину, а всіх злочинів даного виду. Тому при встановленні ознак складу в конкретно вчиненому злочині потрібно йти не шляхом їх ототожнення, а через Їх виявлення у вчиненому діянні і зіставлення з ознаками (елементами) видового поняття складу злочину, закріпленого в кримінальному законі.

Формулюючи ознаки конкретного складу злочину, законодавець завжди виходить з тих закріплених у нормах Загальної частини КК ознак злочину, що мають загальний характер і входять до складу будь-якого злочину. Наприклад, при цьому завжди враховуються закріплені у статтях 18, 19 і 22 вимоги до суб'єкта злочину (фізична, осудна особа, яка досягла визначеного в законі віку). Тому вже при конструюванні конкретних кримінально-правових норм немає необхідності кожного разу вказувати на вимоги до загальної характеристики суб'єкта злочину. Так само, як немає необхідності в кожній статті КК розкривати зміст умислу і необережності, оскільки зміст цих понять закріплений у статтях 24 і 25 КК.

Найчастіше в конкретній кримінально-правовій нормі найбільш повно законодавцем закріплюються ознаки об'єктивної сторони. Це викликано тим, що вони в більшості випадків індивідуальні і притаманні тільки цим злочинам.

Слід мати на увазі й те, що в кримінально-правовій нормі закріплюються вказані ознаки з урахуванням дій виконавця в закінченому злочині. Відображати ж у конкретній нормі особливості цих злочинів з урахуванням стадій вчинення злочину і різної ролі у ньому всіх співучасників немає необхідності, адже ці особливості, у свою чергу, мають загальний, типовий для всіх злочинів характер і тому закріплені в Загальній частині КК у статтях 13-16, 26-28.

Таким чином, у нормах Загальної частини містяться лише ті об'єктивні і суб'єктивні ознаки складу, що притаманні усім злочинам або багатьом з них. Саме ці ознаки в поєднанні з ознаками, описаними в конкретних нормах Особливої частини, і утворюють склад конкретного вчиненого злочину.

Важливо зазначити і те, що склад злочину-- це реально існуюча система ознак, а не плід людської фантазії або просто вигадка. А якщо це об'єктивна реальність, то її можна пізнати і використати в практичній діяльності.

Звичайно, коли ми говоримо, що всі ознаки будь-якого складу включені в той чи інший кримінальний закон, то при цьому враховується, що ці ознаки зовні не завжди очевидні, бо вони певною мірою формалізовані і у самому тексті закону можуть зазначатися як безпосередньо, так і через систему юридичних понять і категорій.

Так, у ст. 185 КК досить докладно закріплені ознаки складу крадіжки, як таємного викрадення чужого майна. Тут зазначений предмет посягання (чуже майно), описаний характер дії (таємне викрадення), але в той же час нічого не говориться про суб'єкта злочину, форму вини й інші ознаки цього складу. Усі ці ознаки мають загальний характер і тому закріплені в нормах Загальної частини, до яких і потрібно звертатися. Наприклад, зі змісту статей 18, 19 і 22 випливає, що суб'єктом крадіжки може бути лише осудна особа, якій до вчинення злочину виповнилося чотирнадцять років. Порівняльний же аналіз статей 24 і 185 показує, що крадіжка як діяння, свідоме і спрямоване на отримання наживи, може бути вчинена лише з прямим умислом. Визнаючи місце розташування ст. 185 у системі Особливої частини (глава VI «Злочини проти власності»), слід зробити висновок, що об'єктом крадіжки є відносини власності.

Склад злочину необхідно відмежовувати від самого злочину, тому що вони не співпадають, а лише співвідносяться як явище (конкретний злочин) і юридичне поняття про нього (склад конкретного виду злочину). Злочин -- це конкретне суспільне небезпечне діяння (наприклад, крадіжка, вчинена 17 січня 2001 р., з магазину села К.), вчинене у певній обстановці, у певний час і у певному місці, що відрізняється безліччю особливостей від всіх інших злочинів даного виду (наприклад, крадіжка, вчинена вперше, шляхом обману, була усунута охорона, запори знищені тощо). Тому цей злочин відрізняється безліччю властивих йому індивідуальних ознак від всіх інших крадіжок.

Склад злочину являє собою юридичне поняття про злочини певного виду (склад крадіжки, вбивства, зґвалтування, грабежу і т.д.), у якому об'єднані найбільш істотні, найбільш типові й універсальні їхні ознаки. Тому, наприклад, крадіжки, вчинені різними особами, завжди відрізняються тією чи іншою мірою одна від одної своїми особливостями, але склади вчинених ними злочинів тотожні, однакові.

Виходячи з цього, можна зробити висновок, що обсяг ознак злочину і складу злочину різний. З одного боку, обсяг ознак злочину є ширшим за обсяг ознак складу, тому що останній містить у собі лише найбільш загальні, типізовані, тобто властиві усім злочинам даного виду, ознаки. З іншого боку, склад злочину є ширшим за кожний конкретний злочин, тому що він містить у собі ознаки не одного конкретного злочину, а ознаки всіх злочинів даного виду.

Поряд зі складом конкретного злочину в теорії кримінального права виділяють загальне поняття складу злочину. Вчення про загальне поняття складу злочину ґрунтується на теоретичному узагальненні типізованих ознак, властивих всій сукупності складів конкретних злочинів. Отже, це не законодавче, а теоретичне поняття. У ньому узагальнені ознаки, що характеризують об'єктивні і суб'єктивні ознаки всіх складів злочинів, передбачених чинним кримінальним законодавством.

Різним є практичне призначення загального і конкретного складів злочинів. Загальне поняття складу злочину, як наукова абстракція, є засобом пізнання конкретних складів, містить рекомендації з їх конструювання, дозволяє здійснювати їх наукову класифікацію.

Конкретний же склад злочину містить всі описані в законі ознаки певного виду злочинів. Тому встановлення цих ознак у суспільне небезпечних діях особи свідчить про те, що нею вчинений злочин.

Викладене дозволяє зробити такі важливі висновки:

1) склад злочину являє собою певну сукупність об'єктивних і суб'єктивних ознак, що визначають конкретне суспільно небезпечне діяння як злочинне;

2) тільки в кримінальному законі встановлюється сукупність зазначених ознак;

3) перелік складів злочинів, передбачених законом, є вичерпним;

4) тільки у складі злочину визначається характер та обсяг відповідальності за вчинений злочин.

У науці кримінального права вчення про склад посідає особливе місце. Це пояснюється як його значущістю для вирішення питань про злочинність або не злочинність діяння, правильної кваліфікації вчиненого і точного застосування закону, так і тим, що в рамках самого вчення про склад вивчаються і розвиваються всі основні інститути кримінального права.

Відповідно до ч. 1 ст. 2 КК «підставою кримінальної відповідальності є вчинення особою суспільне небезпечного діяння, яке містить склад злочину, передбаченого цим Кодексом». У цій нормі визначається найважливіше значення складу злочину для законності й обґрунтованості кримінальної відповідальності: тільки сукупність усіх передбачених законом ознак складу (і ніякі інші обставини) може бути підставою кримінальної відповідальності. Таким чином, склад злочину є єдиною і достатньою підставою кримінальної відповідальності: встановлення його ознак у конкретному суспільна небезпечному діянні особи означає, що є все необхідне для кримінальної відповідальності.

Тим самим склад злочину визначає і межі розслідування, тому що основним завданням слідства саме і є встановлення об'єктивних і суб'єктивних ознак складу злочину.

Важливе значення складу злочину виявляється і в тому, що він дозволяє провести, по-перше, чітке розмежування між злочином і проступком, тобто незлочинним суспільне небезпечним діянням; по-друге, відмежувати один злочин від будь-якого іншого (наприклад, крадіжку від грабежу, зловживання владою або службовим становищем від перевищення влади або службових повноважень).

У законодавчій практиці за допомогою складу здійснюється криміналізація (декриміналізація) суспільне небезпечних діянь. Тому склад злочину, як і вчення про нього, утворює той інструмент, за допомогою якого законодавець і здійснює кримінальну політику в галузі криміналізації діянь.



1.2 Види та функції складу злочину

Суспільна небезпечність злочину - це антисоціальна властивість, що об'єктивно існує, зумовлена всією сукупністю його негативних ознак, що свідчать про реальну можливість заподіяти шкоду охоронюваним кримінальним законом суспільним відносинам. Причому слід відрізняти суспільну небезпечність як закріплену в законі певну нормативну абстракцію і небезпечність конкретно вчиненого злочину. В кримінальному законі вона закріплюється лише як можливість (здатність) заподіяння шкоди, а при вчиненні конкретного злочину ця можливість перетворюється в дійсність і характеризує суспільну небезпечність саме цього злочину.

За ступенем суспільної небезпечності (тяжкості) розрізняють: простий (іноді його називають «основний») склад злочину - він містить у собі основні ознаки злочину і не містить ні обставин, що пом'якшують, ні таких, що обтяжують (кваліфікуючих). Наприклад, у ч. 1 ст. 185 дається визначення крадіжки як таємного викрадення чужого майна (без таких, що пом'якшують чи обтяжують, обставин); склад злочину з обставинами, що пом'якшують(так званий привілейований склад), що характеризується обставинами, які значною мірою знижують суспільну небезпечність і караність певного виду злочину (наприклад, умисне вбивство, вчинене в стані сильного душевного хвилювання (ст.116)або вбивство при перевищенні меж необхідної оборони (ст. 118)); Склад з кваліфікуючими ознаками, тобто з такими, які обтяжують відповідальність і впливають на кваліфікацію. Прикладом кваліфікаційного складу можна вважати ч. 2 ст. 185 КК, тобто крадіжку, вчинену повторно або за попередньою змовою групою осіб; Склад з особливо обтяжуючими (особливо кваліфікуючими) обставинами, тобто такими, які надають злочину особливу суспільну небезпечність. Наприклад, крадіжка, вчинена в особливо великих розмірах або організованою групою (ч. 5 ст. 185).

За характером структури складів, тобто за способом опису їх ознак безпосередньо в законі, усіх їх можна поділити на прості та складні.

До простих складів належать ті, які містять у собі ознаки одного суспільно небезпечного діяння, що посягає на один об'єкт. Прикладом простих складів є умисне убивство (ч. 1 ст. 115 КК), грабіж (ч. 1 ст. 186).

Складним є склад, законодавчу конструкцію якого ускладнено якими-небудь обставинами. Тому складними слід вважати склади з двома об'єктами (розбій ст. 187), із двома діями (самовільне привласнення владних повноважень або звання посадової особи, поєднане із вчиненням будь - яких суспільно небезпечних діянь - ст. 353), із двома формами вини (умисне тяжке тілесне ушкодження, яке спричинило смерть потерпілого - ч. 2 ст. 121).

До числа складних відносять також і альтернативні склади, об'єктивна сторона яких може виражатися в кількох діях чи способах дії, або в різних наслідках. Наприклад, державну зраду в ст. 111 визначено як злочин, що може бути вчинений шляхом переходу на бік ворога в умовах воєнного стану або в період військового конфлікту, шпигунства, надання іноземній державі, іноземній організації або їх представникам допомоги в проведенні підривної діяльності проти України. Кожна з названих дій утворює об'єктивну сторону зазначеного злочину. У той же час, склад злочину, передбачений ч. 1 ст. 277, передбачає відповідальність за умисне руйнування або пошкодження транспортних засобів за умови настання будь - якого з зазначених у цій статті наслідків: аварії поїзда, судна; порушення нормальної роботи транспорту; створення небезпеки для життя людей, настання інших тяжких наслідків.

За особливостями конструкції розрізняють злочини з формальним складом, злочини з матеріальним складом і злочини з усіченим складом.

Таке конструювання ґрунтується на тому, що будь - який злочин у своєму розвитку може пройти низку стадій (етапів): готування, замах, закінчений злочин. Причому окремим видам злочинної діяльності властива винятково висока суспільна небезпечність вже на ранніх стадіях її розвитку.

Тому законодавець закріплює нерідко момент закінчення таких злочинів уже на стадії замаху чи навіть готування, не пов'язуючи закінчення злочину з фактом настання суспільно небезпечних наслідків.

Злочинами з формальним складом називають такі, що не включають суспільно небезпечні наслідки, як обов'язкову ознаку об'єктивної сторони, а тому злочин вважається закінченим із моменту вчинення зазначеного у законі діяння. Наприклад, ч.1 ст. 331 встановлює відповідальність за незаконний перехід державного кордону. Цей злочин вважається закінченим із моменту здійснення самого діяння (переходу), незалежно від можливих наслідків.

Злочинами із матеріальним складом вважаються такі, при конструюванні об'єктивної сторони яких законодавець як обов'язкову ознаку передбачає певні суспільно небезпечні наслідки. У таких складах об'єктивна сторона отримує свій повний розвиток тільки за умови настання зазначених наслідків, і тільки з цього моменту злочин вважається закінченим. У злочинах із матеріальним складом потрібно обов'язково встановлювати причинний зв'язок між самим діянням і суспільно небезпечними наслідками, що настали. Прикладом злочину з матеріальним складом є вбивство, яке вважається закінченим тільки з моменту смерті потерпілого (ст. 115). Сам по собі факт пострілу в жертву з метою її вбивства не утворює складу закінченого злочину, оскільки не наставав передбачений законом наслідок - смерть іншої людини. Такі дії повинні кваліфікуватися лише як замах на вбивство (статті 15 і 115).

Злочини з усіченим складом - це такі, в яких момент закінчення злочину самим законом переноситься на стадію готування або на стадію замаху. Наприклад за ст. 129 відповідальність за погрозу вбивством настає з моменту самої погрози, а розбій вважається закінченим злочином із моменту нападу з метою заволодіння чужим майном (ст. 187).

У сучасному кримінальному праві значення складу злочину вбачається, насамперед, в його функціях, тобто в тій ролі, яку виконує поняття складу злочину в боротьбі зі злочинністю та у правозастосовній діяльності.

Виділяють такі функції складу злочину: фундаментальну; процесуальну; розмежувальну;гарантійну.

Фундаментальна функція складу злочину відображається, що він є законною, єдиною, необхідною та достатньою підставою кримінальної відповідальності.

Процесуальна функція складу злочину - в тому, що саме встановлення складу злочину визначає межі розслідування і є головним завданням будь - якого розслідування. Інші факти, які не належать до складу злочину, не мають значення для кваліфікації злочинів. Вони можуть мати інше кримінально - правове (наприклад, для призначення покарання), цивільно - правове тощо значення. Іншими словами, склад злочину в світлі процесуальної функції - це все те, що необхідно встановити і довести в кримінальному процесі.

Розмежувальна функція складу злочину полягає в тому, що саме за допомогою складу злочину відмежовується злочинна поведінка від незлочинної, один склад злочину від іншого. КК не містить двох складів злочинів, які були б повністю ідентичні за всіма ознаками.

Гарантійна функція складу злочину полягає в тому, що точне встановлення складу злочину є гарантією забезпечення законності та дотримання прав людини. Особа, яка вчинила суспільно небезпечне діяння, повинна нести відповідальність саме за той злочин, який вона вчинила. Застосування закону, який посилює чи зменшує відповідальність за фактично вчинене, є неприпустимим. Крім того, існування поняття складу злочину надає кожному громадянинові можливість само орієнтації, обмежуючи рамки його свободи через точний опис протиправної поведінки.

На думку Я.М. Брайніна, склад злочину як кримінально - правовий інститут здійснює дві функції: сукупність ознак, що належать до складу злочину, характеризує певне суспільно небезпечне і передбачене кримінальним законом діяння як злочин; це дає можливість встановлювати відповідні кримінальні закони; наявність у певному суспільно небезпечному і передбаченому кримінальним законом діянні складу злочину є підставою кримінальної відповідальності особи, яка вчинила це діяння; без наявності в суспільно небезпечному діянні складу злочину, передбаченого КК, кримінальна відповідальність неможлива.



Розділ 2. Елементи складу злочину

2.1 Об'єкт

Об'єкт злочину -- це охоронювані кримінальним законом суспільні відносини, на які посягає злочин, завдаючи їм певної шкоди або створюючи загрозу завдання такої шкоди. Зрозуміло, що при цьому йдеться тільки про найважливіші, найбільш значущі для інтересів суспільства і держави відносини, яким злочинні посягання завдають або можуть завдати значної шкоди. Відносини, які не підпадають під сферу правового регулювання (звичаєві, моральні, партійні тощо), а також правом заборонені (наприклад, відносини, що виникли внаслідок згоди між правопорушниками про вчинення злочину), не можуть бути об'єктом злочину. Суспільні відносини завжди носять об'єктивний характер, існують поза і незалежно від людської свідомості, а отже, і незалежно від самого кримінального закону, і є первинними щодо нього. Більше того, суспільні відносини є первинними щодо самого злочину. Оскільки злочин завжди посягає на об'єктивно існуючий об'єкт, певну реальність, то він не може завдати шкоду тому, чого немає в об'єктивній дійсності.

Вчення про об'єкт злочину у кримінальному праві є одним із головних і найбільш складних його розділів. Визначенням об'єкта злочину займалися майже всі видатні юристи давніх часів ісучасності.

У вітчизняній теорії кримінального права прийнято виділяти такі структурні елементи суспільних відносин: а) суб'єкти (носії) відносин; б) предмет, з приводу якого існують відносини; в) соціальний зв'язок (суспільне значуща діяльність) як зміст відносин.

У вітчизняній науці кримінального права найбільш прийнятною вважається триступенева класифікація об'єктів „по вертикалі”. Згідно з нею розрізняють загальний, родовий і безпосередній об'єкти. Усе це дає змогу визначити об'єкти кримінально-правової охорони на різних рівнях їх узагальнення.

Загальним об'єктом злочину визнається вся сукупність суспільних відносин, поставлених під охорону кримінального закону. Тобто - це система всіх об'єктів кримінально-правової охорони. До цієї системи входять різноманітні суспільні відносини: життя, здоров'я та інші інтереси особи, національна безпека, власність, сфера господарської діяльності, громадська безпека, нормальна діяльність органів державної влади тощо.

Під родовим об'єктом злочину розуміють окрему групу однорідних або тотожних суспільних відносин, що утворюють певну сферу суспільного існування. Суспільні відносини даного виду становлять собою менш високий рівень узагальненості та охороняються визначеною сукупністю кримінально-правових норм. Родовий об'єкт відображає характер і ступінь суспільної небезпеки окремої групи злочинів, через що виступає своєрідним критерієм об'єднання окремих злочинів у групи та подальшого розташування таких груп в Особливій частині КК.

Безпосереднім об'єктом злочину є ті суспільні відносини, на які посягає конкретний злочин і яким він заподіює шкоду. Так, безпосереднім об'єктом при вбивстві є життя конкретної особи, при викраденні майна - державна, комунальна або приватна власність (власність конкретної особи), при хуліганстві - громадський порядок у конкретному місці (кафе, на стадіоні, в кінотеатрі тощо). Безпосередній об'єкт є обов'язковою (конструктивною) ознакою будь-якого складу злочину. Без його точного встановлення суттєво ускладнюється або унеможливлюється здійснення правильної кваліфікації діяння.

Основним (головним) безпосереднім об'єктом називаються ті суспільні відносини, посягання на які становить суспільну сутність злочину та заради охорони яких законодавець створив відповідну кримінально-правову норму. Завдяки основному безпосередньому об'єкту визначається місце злочину в системі Особливої частини КК.

Додатковим безпосереднім об'єктом є ті суспільні відносини, яким заподіюється або стосовно яких виникає загроза заподіяння шкоди поряд з основним об'єктом. Розрізняють додатковий необхідний (обов'язковий) безпосередній об'єкт і додатковий факультативний (необов'язковий) безпосередній об'єкт.

Додатковий необхідний об'єкт злочину - це суспільні відносини, яким при вчиненні даного злочину завжди спричиняється шкода. Наприклад, у складі необережного знищення або пошкодження майна (ст. 196 КК) основним безпосереднім об'єктом є власність, а додатковим необхідним - життя або здоров'я особи.

Додатковий факультативний об'єкт злочину - це ті суспільні відносини, яким при вчиненні даного злочину в одному випадку заподіюється шкода, а в іншому - завдання шкоди цим відносинам не відбувається (наприклад, здоров'я при вчиненні зґвалтування -ч. 1 ст. 152 КК).

Проведення обґрунтованої класифікації об'єктів кримінально-правової охорони допомагає більш точному розкриттю ролі та значення кожного з них, визначенню місця конкретного об'єкта в загальній системі суспільних відносин, а також з'ясуванню суспільної небезпеки злочинного посягання. Класифікація об'єктів злочину впливає також і на вирішення питання про кваліфікацію злочинів.

2.2 Об'єктивна сторона

Об'єктивна сторона складу злочину - це сукупність передбачених законом про кримінальну відповідальність ознак, що характеризують зовнішній прояв суспільно небезпечного діяння, що робить замах на об'єкти кримінально-правової охорони, а також об'єктивні умови цього посягання.

Об'єктивна сторона визначає:

1) У чому полягає злочин;

2) яким чином він скоюється;

3) у яких умовах (місце, час, обстановка) він протікає;

4) за допомогою яких засобів і знарядь скоюється.

Основні ознаки об'єктивної сторони наголошуються в диспозиціях статей Особливої частини КК. Наприклад, тортури з об'єктивної сторони є спричиненням сильного фізичного болю або фізичного або морального страждання шляхом нанесення побоїв, мук або інших насильницьких дій (ст. 127 КК); зґвалтування - статеві зносини із застосуванням фізичного насильства, загрози його застосування або з використанням безпорадного стану потерпілої особи (ст. 152 КК); шахрайство - заволодіння чужим майном або придбання права на майно шляхом обману або зловживання довірою (ст. 190 КК).

Таким чином, суть цих і інших злочинів полягає в суспільно небезпечній дії (бездіяльності), що є основною ознакою об'єктивної сторони. Слід зазначити, що кримінальна відповідальність наступає тільки за суспільно небезпечне діяння (дія або бездіяльність), а не за думки, намір зробити злочин.

Об'єктивна сторона - показник ступеня суспільної небезпеки злочинного діяння, вона визначає характер заподіяної шкоди об'єкту кримінально-правової охорони.

Шкода може бути фізичною (при вбивстві, тілесному пошкодженні), майновою (при злочинах проти власності), моральною (наруга над могилою), політичною (наруга над державною символікою) і т.д.

Значення об'єктивної сторони полягає і у тому, що вона дозволяє відмежувати один злочин від іншого. Деякі злочини, схожі по об'єкту, суб'єктивній стороні, суб'єкту, відрізняються тільки по об'єктивній стороні. Наприклад, об'єктивна сторона крадіжки полягає в таємному викраданні чужого майна (ст. 185 КК), грабежу - у відкритому викраданні чужого майна (ст. 186 КК), об'єкт же цих злочинів, суб'єкт і суб'єктивна сторона співпадають.

Об'єктивну сторону необхідно розглядати у взаємозв'язку з іншими елементами складу злочину, особливо з суб'єктивною стороною, оскільки злочин - це завжди свідомий акт волевиявлення суб'єкта злочину. Об'єктивні ознаки суспільно небезпечного діяння, характер поведінки особи дозволяють судити і про суб'єктивні моменти злочину - про форму і вид вини, мотив і мету.

Наприклад, при здійсненні крадіжки діяння суб'єкта полягає в таємному викраданні майна (об'єктивна сторона), що свідчить про те, що суб'єкт усвідомлює суспільно небезпечний характер скоєного, бажає обернути чуже майно в свою користь, тобто про наявність в його діях наміру (суб'єктивна сторона). В даному випадку характер діяння впливає на форму і вид вини. Таким чином, об'єктивна сторона є критерієм з'ясування суб'єктивної сторони. При розслідуванні і судовому розгляді кримінальної справи на практиці в першу чергу, як правило, встановлюється об'єктивна сторона злочину, на підставі якої з'ясовуються ознаки суб'єктивної сторони.

Структурно об'єктивну сторону складу злочину утворюють:

1) суспільно небезпечне діяння (дія або бездіяльність);

2) суспільно небезпечні наслідки;

3) причинний зв'язок між суспільно небезпечним діянням і суспільно небезпечними наслідками (у злочинах з матеріальним складом).

Ці ознаки вважаються основними, в сукупності вони складають об'єктивну сторону злочину.

Об'єктивна сторона має також факультативні ознаки: спосіб, місце, час, обстановка, знаряддя і засоби здійснення злочину.

Основні і факультативні ознаки об'єктивної сторони важливі для:

1) встановлення наявності складу злочину і тим самим підстави кримінальної відповідальності;

2) кваліфікації діяння по відповідних статтях Особливої частини КК;

3) призначення справедливого покарання;

злочин кримінальний

4) можливості звільнення від кримінальної відповідальності і покарання на підставі закону про кримінальну відповідальність.

2.3 Суб'єкт

Частина 1 ст. 18 КК визначає, що „суб'єктом злочину є фізична осудна особа, яка вчинила злочин у віці, з якого може наставати кримінальна відповідальність”. Отже, суб'єкт злочину як елемент складу злочину характеризується трьома обов'язковими ознаками: це особа фізична, осудна, яка досягла певного віку.

Передусім суб'єктом злочину може бути тільки фізична особа, тобто людина. Цей висновок фактично закріплений у статтях 6, 7 і 8 КК, де говориться, що нести кримінальну відповідальність можуть громадяни України, іноземці й особи без громадянства. Тому не можуть бути визнані суб'єктом злочину юридичні особи (підприємства, установи, громадські організації і т. ін.). Якщо на якомусь підприємстві внаслідок порушення певних правил виробництва, правил охорони праці загинули люди, кримінальній відповідальності підлягає не підприємство, а конкретно винні в цьому службові особи. Це передбачено багатьма статтями КК, зокрема статтями 172, 223, 271 та ін.

Пропозиції, які зустрічалися в юридичній літературі, стосовно передбачення в новому КК кримінальної відповідальності юридичних осіб, не дістали підтримки законодавця.

Як зазначено в ч. 1 ст. 18 КК, обов'язковою ознакою суб'єкта злочину є осудність особи. У частині 1 ст. 19 вказано, що „осудною визнається особа, яка під час вчинення злочину могла усвідомлювати свої дії (бездіяльність) і керувати ними”.

Отже, осудність - це здатність особи під час вчинення злочину усвідомлювати свої дії (бездіяльність) і керувати ними. Чинне кримінальне законодавство виходить з того, що лише осудна особа може вчинити злочин і, отже, може підлягати кримінальній відповідальності. Злочин завжди є актом поведінки свідомо діючої особи.

Здатність особи під час вчинення злочину усвідомлювати свої дії (бездіяльність) означає правильне розуміння фактичних об'єктивних ознак злочину (об'єкта, суспільно небезпечного діяння, обстановки, часу і місця, способу його вчинення, його суспільно небезпечних наслідків). Здатність усвідомлювати свої дії (бездіяльність) повинна бути пов'язана зі здатністю контролювати, керувати своїми вчинками. Тут свідомість і воля взаємозалежні і лише в сукупності визначають характер поведінки особи в конкретній ситуації.

Стан осудності - це норма, типовий стан психіки людини, характерний для її певного віку. Як правило, стан осудності презумується, бо він характерний для переважної більшості людей. Тому на практиці питання про встановлення осудності виникає тільки при наявності сумнівів у психічній повноцінності особи, яка вчинила передбачене кримінальним законом суспільно небезпечне діяння.

Важливість встановлення осудності особи обумовлена тим, що осудність є передумовою вини, а без доведення вини не може бути кримінальної відповідальності і покарання.

Згідно з ч. 1 ст. 18 суб'єктом злочину може бути тільки фізична осудна особа, яка вчинила злочин у віці, з якого відповідно до КК може наставати кримінальна відповідальність. Цей вік визначається саме до часу вчинення злочину. Тому дуже важливо при розслідуванні і розгляді кримінальної справи встановити точний вік особи (число, місяць, рік народження). У тому ж разі, коли відсутні документи, що підтверджують вік, необхідне проведення судово-медичної експертизи.

Скоєння суспільно небезпечного діяння особою, яка не досягла на час вчинення злочину визначеного законом віку, свідчить про відсутність суб'єкта злочину, а, отже, про відсутність складу злочину, внаслідок чого виключається і кримінальна відповідальність.

У частині 1 ст. 22 прямо зазначено, що „кримінальній відповідальності підлягають особи, яким до вчинення злочину виповнилося шістнадцять років”. Цей вік називають загальним віком кримінальної відповідальності. У частині 2 цієї ж статті встановлюється знижений вік кримінальної відповідальності - чотирнадцять років - за окремі, прямо перелічені законом злочини.

Аналіз цих злочинів дає підставу для висновку, що законодавець знизив вік кримінальної відповідальності за дві групи злочинів: а) насильницькі злочини; б) майнові злочини. В основу зниження віку кримінальної відповідальності за ці злочини покладені такі критерії:

- рівень розумового розвитку, свідомості особи, який свідчить про можливість уже в чотирнадцять років усвідомити суспільну небезпечність і протиправність злочинів, перерахованих у ч. 2 ст. 21 КК;

- значну поширеність більшості з цих злочинів серед підлітків;

- значну суспільну небезпечність (тяжкість) більшості з цих злочинів.

Особа у віці від чотирнадцяти до шістнадцяти років не відповідає за злочини, за які встановлюється відповідальність з шістнадцяти років, навіть якщо вона брала в них участь як співучасник. У цих випадках особа у віці від чотирнадцяти до шістнадцяти років може нести відповідальність тільки коли в його конкретних діях містяться ознаки іншого злочину, за яке законом встановлена відповідальність з чотирнадцяти років.

У ряді випадків кримінальна відповідальність можлива лише за злочини, вчинені повнолітніми особами, тобто особами, які досягай вісімнадцятирічного віку, бо за характером цих злочинів їх фактично не можуть вчинити неповнолітні. До таких злочинів слід віднести, наприклад, ухилення від призову на строкову військову службу (ст. 335), втягнення неповнолітніх у злочинну діяльність (ст. 304).

Суб'єкта злочину, в якого є такі загальні ознаки, як фізична осудна особа, яка досягла встановленого законом віку кримінальної відповідальності, називають загальним суб'єктом злочину. Відсутність хоча б однієї з цих ознак виключає суб'єкта як елемент складу, а отже, виключає склад злочину і кримінальну відповідальність.

Поряд з поняттям загального суб'єкта КК передбачає і поняття спеціального суб'єкта. Частина 2 ст. 18 визначає, що спеціальним суб'єктом злочину є фізична осудна особа, що вчинила у віці, з якого може наставати кримінальна відповідальність, злочин, суб'єктом якого може бути лише певна особа. Таким чином, спеціальний суб'єкт - це особа, яка крім обов'язкових загальних ознак (фізична осудна особа, яка досягла певного віку) має додаткові спеціальні (особливі) ознаки, передбачені в статті Особливої частини для суб'єкта конкретного складу злочину. Ознаки спеціального суб'єкта доповнюють загальне поняття суб'єкта злочину, виступаючи як додаткові. Ці спеціальні ознаки можуть бути різними, наприклад, службове становище, професія (лікар), певна діяльність (підприємець), родинні відносини (мати новонародженої дитини) та інші.

У більшості випадків ознаки спеціального суб'єкта прямо зазначені в законі. Так, у статтях КК про злочини, передбачені статтями 364-370, йдеться про те, що вони можуть бути вчинені тільки службовими особами. Більше того, у примітці 1 до ст. 364 дається законодавче поняття службової особи. А в статті 375 зазначається, що спеціальними суб'єктами цього злочину є судді, винні в постанові завідомо неправосудного вироку, рішення, постанови.

2.4 Суб'єктивна сторона

Суб'єктивна сторона злочину - це психічне відношення особи до скоєного нею суспільно небезпечного діяння і його наслідків, тобто, так би мовити, внутрішня сторона суспільно небезпечного діяння.

До суб'єктивної сторони злочину належать: вина у формі умислу чи необережності, мотив, ціль злочину, а також емоційний стан суб'єкта в момент скоєння злочину. Мотиви, ціль, емоційний стан особи впливають на кваліфікацію скоєного лише тоді, коли законодавець вказує на них як на ознаку злочину.

Основний зміст суб'єктивної сторони будь-якого злочину складає вина. У кримінальному праві діє принцип: без вини немає відповідальності.

У КК сказано, що кримінальній відповідальності і покаранню підлягає лише особа, винна у вчиненні злочину.

Як же наука кримінального права визначає поняття вини? Вина - це психічне відношення осудної особи до скоєного нею суспільно небезпечного діяння і його наслідку, виражене у формах умислу чи необережності. Таке відношення складається із усвідомлення винним суспільно-небезпечного характеру своїх дій і передбачення можливих наслідків (інтелектуальний момент вини), а також із відношення до своїх дій (бездіяльності) і їхніх наслідків: бажання, щоб ці наслідки настали, байдужого або легковажного до них ставлення (вольовий момент вини).

Залежно від інтелектуального і вольового моментів розмежовують дві форми вини: умисел і необережність. Умисел ділиться, у свою чергу, на прямий і непрямий, а необережність проявляється у видах злочинної самовпевненості чи злочинної недбалості.

Форми вини в конкретних злочинах або вказуються в диспозиціях статей Особливої частини КК, або ж випливають з інших ознак конкретного складу злочину у яких визначаються основні ознаки вини у формах умислу і необережності.

Умисел як форма вини - Злочин визнається вчиненим навмисно, коли особа, яка його вчинила, усвідомлювала суспільно небезпечний характер своєї дії або бездіяльності, передбачала її суспільно небезпечні наслідки і бажала або свідомо допускала настання цих наслідків.

Таким чином, законодавець вказує на три необхідні ознаки умислу: а) усвідомлення особою суспільно небезпечного характеру своїх дій чи бездіяльності; б) передбачення їх суспільно небезпечного наслідку; в) бажання, щоб такі наслідки наступили або ж свідоме допущення їх.

Перші дві ознаки навмисні (усвідомлення і передбачення) характеризують інтелектуальну, а третя (бажання або свідоме допущення суспільно небезпечних наслідків) - вольову сферу психіки особи, яка скоїла злочин.

Інтелектуальні і вольові ознаки наміру нерозривно пов'язані одна з одною, але де в чому вони відрізняються. Інтелектуальні ознаки наміру відповідають на питання про те, які фактично обставини, що належать до складу конкретного злочину, були усвідомлені і які наслідки даного діяння передбачалися особою. Усвідомлюючи суспільно небезпечний характер своїх дій, передбачаючи їхній суспільно небезпечний наслідок, особа тим самим усвідомлює протиправність своєї поведінки.

Вольова ж ознака наміру відповідає на питання про те, як особа ставилася до того, що нею було усвідомлено і передбачено.

Залежно від характеру вольового відношення особи до суспільно небезпечних наслідків свого діяння визначаються два види умислу: а) прямий - коли особа, передбачаючи суспільно небезпечні наслідки своєї дії чи бездіяльності, бажає їх настання; б) непрямий - коли особа, передбачаючи суспільно небезпечні наслідки від своєї дії чи бездіяльності, прямо їх не бажає, але свідомо допускає їх настання.

Як бачимо, інтелектуальна ознака умислу, тобто усвідомлення суспільно небезпечного характеру своєї дії чи бездіяльності, передбачення суспільно небезпечних наслідків, є спільною для обох видів наміру. Відрізняються ж вони вольовим ставленням особи до наслідків своїх дій чи бездіяльності.

При прямому умислі настання злочинних наслідків є остаточною метою, яку ставить перед собою злочинець. Наприклад, вбивство з помсти, таємне заволодіння чужим майном, знищення чужого майна з метою помсти.

Злочинний наслідок може бути і проміжною метою, так би мовити, необхідним засобом для досягнення якоїсь іншої мети. Скажімо, навмисне вбивство, щоб приховати інший злочин, чи полегшити відповідальність за його вчинення, заподіяння тілесних ушкоджень, щоб заволодіти майном потерпілого. В усіх наведених прикладах, як бачимо особа бажає настання злочинних наслідків, щоб досягти своєї мети.

При непрямому умислі особа свідомо допускає настання цих наслідків чи ставиться до їх настання байдуже. Настання злочинних наслідків в даному разі не є для особи ні прямою метою, ні необхідними засобами для досягнення іншої мети. Тобто йдеться про те, що у винної особи відсутнє бажання, щоб настали наслідки, які вона передбачала від своїх дій, проте вона свідомо допускала можливість їх настання. От саме цим і відрізняється побічний намір скоїти злочин від прямого.

Відсутність у особи бажання, щоб передбачені наслідки її дій настали, може бути пов'язана з байдужим до них ставленням. Або навіть може виражатися в явному бажанні настання передбачених наслідків, це тоді, коли йдеться про те, що винна особа розраховує на те, що якось обійдеться без крайніх прикрощів, на випадковість, завдяки якій передбачений нею злочинний наслідок може не наступити. Зрозуміло, що сподіватися на це, значить ні на що не сподіватися. Через це треба визнати злочинні наслідки, можливо з деякими ступенем недбалості, нехтуванням відповідальності щодо скоєного.

Треба пам'ятати, що скоєний злочин незалежно від видів умислу кваліфікується по тому закону, яким він визначається. При цьому варто мати на увазі, що попередня злочинна діяльність (приготування і замах) не може бути скоєна з непрямим наміром, а завжди тільки з прямим наміром. При скоєнні злочину з непрямим наміром у особи відсутній як намір, так і спрямованість дій на досягнення наслідків. При побічному намірі відповідальність визначається не за приготування чи замах, а ті наслідки, які фактично настали.

Крім поділу умислу на прямий і непрямий (евентуальний) науці і практиці відомий і інший його розподіл. По-перше, за умовами формування. а) Умисел раніше обдуманий має місце тоді, коли винний заздалегідь більш-менш ретельно обдумав усі істотні моменти, обставини, умови своєї майбутньої злочинної діяльності: вибирав об'єкт посягання, визначав спосіб дії, підшукав співучасників, намічав шляхи укриття слідів злочину, реалізації добутого злочинним шляхом і т.ін.

З умислом раніше обдуманим діють, наприклад, учасники банд, злочинних угрупувань. З таким само наміром нерідко коїться замасковане розкрадання державного майна, вбивство тощо. Умислові раніше обдуманому протистоїть умисел раптовий. Цей умисел характеризується відсутністю розриву у часі між його виникненням і реалізацією. Він характерний для злочинів, що посягають на громадський порядок, громадську безпеку тощо. Афектований умисел є різновидом раптового наміру, виникає під впливом сильного душевного хвилювання (фізіологічного афекту), зумовленого, в свою чергу, впливом на винного якихось особливих обставин, найчастіше насильства чи інших неправомірних дій.