Склад злочину

Скоєння злочину під впливом сильного душевного хвилювання, викликаного неправомірними діями потерпілого, є обставиною, яка пом'якшує відповідальність.

Крім такого поділу в науці кримінального права та судовій практиці існує поділ на: а) умисел визначений, його називають конкретизований. Він може бути простим і альтернативним. Простий визначений умисел характеризується тим, що особа чітко уявляє суспільно небезпечний характер свого діяння, прагне досягти одного конкретного злочинного результату, наприклад смерті потерпілого, знищення чужого майна і т.ін.

При альтернативному визначеному умислі особа передбачає настання одного з декількох передбачених нею і індивідуально визначених злочинних наслідків. Треба зазначити, що коли при скоєнні злочину з альтернативним умислом більш тяжких з очікуваних наслідків не настало з причин, що не залежать від волі винного, то відповідальність настає за замах на завдання саме цих, найбільш тяжких наслідків. б) невизначений чи неконкретний умисел характеризується тим, що винний передбачає і бажає або свідомо допускає можливість настання різних шкідливих наслідків, але не досить чітко уявляє їхній характер, ступінь тяжкості. Невизначений намір у судовій практиці найчастіше трапляється при розгляді кримінальних справ про заподіяння тілесних ушкоджень.

Необережність як форма вини- Особливою формою психічного ставлення особи до злочинних наслідків є необережність. Коло складів необережних злочинів, визначених законом, значно вужче порівняно з навмисними. На відміну від навмисних злочинів, де дуже важливим є ставлення винного до самих вчинюваних ним дій, при вчиненні злочину з необережності акцент переставляється на суспільно небезпечний наслідок і відношення винного саме до цього наслідку.

Відповідальність за необережні злочини в усіх випадках встановлюється тільки в разі реального настання суспільно небезпечних наслідків. Необережні дії, які лише могли б потягнути небезпечні наслідки, не є достатньою підставою для кримінальної відповідальності. Кримінальна відповідальність при необережній вині настає лише за скоєний злочин.

Як правило, необережні злочини - це матеріальні склади злочинів. Проте є невелика кількість необережних злочинів з формальним складом. До них належать порушення правил охорони праці, порушення правил безпеки на вибуховонебезпечних роботах.

У тих випадках, коли закон передбачає можливість скоєння злочину як навмисно, так і з необережності, форма вини не впливає на кваліфікацію. Але форма вини має істотне значення при індивідуалізації покарання.

Злочин визначається вчиненим з необережності, коли особа, яка його вчинила, передбачала можливість настання суспільно небезпечних наслідків своєї дії або бездіяльності, але легковажно розрахувала на їх відвернення, або не передбачала можливості настання таких наслідків, хоч повинна була і могла їх передбачити.

Таким чином, закон визначає два види необережної вини: а) злочинна самовпевненість; б) злочинна недбалість.

Вони відрізняються як за інтелектуальною, так і за вольовою ознакою.

Злочинна самовпевненість характеризується тим, що особа передбачає можливість настання суспільно небезпечних наслідків (інтелектуальний момент) і легковажно розраховує їх відвернути (вольовий момент).

Передбачення особою суспільно небезпечних наслідків своїх діянь зближує самовпевненість з умислом. Але, на відміну від умислу, коли особа усвідомлює суспільно небезпечний характер своїх дій і передбачає неминучість настання наслідків, при злочинній самовпевненості йдеться лише про передбачення особою можливості настання наслідків. Адже тільки при цій умові може бути і легковажний розрахунок у даному конкретному випадку відвернути наслідки, при цих умовах особа не допускає думки, що вони можуть мати місце.

При злочинній самовпевненості особа передбачає дві протилежні можливості: завдання суспільно небезпечних наслідків і можливість їх відвернення, при цьому недооцінює першу можливість за рахунок переоцінки другої. Безпідставний, неправомірний ризик при злочинній самовпевненості саме й виражається в переоцінці можливості відвернення прикрих наслідків.

Інтелектуальна ознака злочинної самовпевненості - передбачення можливості настання суспільно небезпечних наслідків - наближає її до побічного наміру і водночас відрізняє від злочинної недбалості. Злочинна самовпевненість відрізняється від непрямого умислу вольовою ознакою: при непрямому умислі особа свідомо допускає настання суспільно небезпечних наслідків. Вона байдуже становиться до їх настання.

При злочинній самовпевненості особа діє легковажно. Вона й не гадає про реальне настання наслідків, сподіваючись їх відвернути чи своїми силами, чи іншими заходами.

Злочинна недбалість характеризується тим, що особа не передбачає настання суспільно небезпечних наслідків, хоча могла і повинна була б їх передбачати. Тобто вона характеризується трьома ознаками:

1) передбаченням особою можливості настання суспільно небезпечних наслідків від своїх діянь;

2) обов'язком особи передбачати такі наслідки;

3) наявністю в особи можливості їх передбачати і відвернути.

При аналізі цього виду необережної вини не робиться поділу на інтелектуальний і вольовий моменти. Адже особа не усвідомлює суспільної небезпеки свого діяння. Її вчинки можуть бути небезпечними тільки тоді, коли особа проявить недбалість, неуважність, необачність. Особа не передбачає навіть можливості настання шкідливих наслідків. Вони могли б не настати, якби була проявлена певна увага, обачність, сумлінність. Тобто відсутній інтелектуальний момент.

Обов'язок передбачити шкідливі наслідки - об'єктивний критерій, а можливість їх передбачення - суб'єктивний критерій злочинної недбалості.

Кримінальна відповідальність за злочинну недбалість настає тоді, коли встановлено, що особа за даних конкретних умов не тільки повинна була, а й мала реальну можливість передбачити шкідливі наслідки свого діяння, тобто є обидва критерії. Закон покладає обов'язок передбачати суспільно небезпечні наслідки свого діяння тільки на тих, хто може їх передбачити.

Злочинну недбалість треба відрізняти від випадку казусу, який виключає кримінальну відповідальність за скоєння особою діяння. Про казус може йтися тоді, коли діяння особи привели до шкідливих наслідків, але ця особа не передбачала і в силу конкретних умов в даній ситуації не повинна була чи не могла передбачати, що вони настануть. А коли особа не мала реальної можливості передбачати наслідки, що настали, то вони є невинно завданими, казусом. Як відомо, кримінальна відповідальність за невинно завдану шкоду виключається.

Складна форма вини - При визначенні в законі умислу і необережності вказується на психічне відношення винного до діяння і суспільно небезпечних наслідків.

При скоєнні діянь, описаних у законі у вигляді матеріальних складів злочинів, найчастіше суб'єктивна сторона злочину характеризується єдиною формою вини і щодо діянь, і щодо наслідків, що настали. Але закон не виключає того, що відношення особи до злочинного діяння може виражатися в одній формі вини, а до наслідків - в іншій. Деякі склади злочинів сформульовані так, що особа скоює діяння навмисно, а до наслідків, які настануть, ставиться необережно. Це ї є склади злочинів зі складною (змішаною) формою вини.

Винне відношення особи до завдання тяжкого тілесного ушкодження виражається у формі умислу, а до настання смерті потерпілого - тільки у формі необережності. Особа навмисно завдає тяжке ушкодження, при цьому вона передбачає можливість настання смерті, але легковажно розраховує її відвернути, або не передбачає можливість настання смерті, але за обставинами справи повинна і могла це передбачити.

Мотив і мета скоєння злочину - Як зазначалося, за своїм психологічним змістом вина включає інтелектуальний і вольовий моменти. Різне співвідношення цих моментів при скоєнні злочинного діяння дає підставу розрізняти намір і його види, необережність, і її види.

Діяльність людини завжди пов'язана з певним емоційним ставленням до своїх вчинків. Це емоційне ставлення виражається у формі почуття задоволення, радості, гніву, страху, злості, помсти і т.п. Емоційну сторону треба враховувати і при розгляді суспільно небезпечних діянь.

Емоційні моменти самі по собі не є складовими частинами тієї чи іншої вини, але вони інколи можуть на неї впливати. Чітке з'ясування, під впливом яких почуттєвих мотивів особа скоїла той чи інший злочин, допомагає глибше зрозуміти характер і зміст вини особи у конкретному злочині.

Мотив злочину - це те внутрішнє спонукання, в силу якого скоюється злочин. Мотив - це джерело дії, поведінки в цілому. У цій якості мотив завжди передує скоєнню діяння, він зумовлений певними обставинами і суб'єктивними якостями особи і відіграє неабияку роль при характеристиці та оцінці особи, що скоїла злочин, її психічного стану в момент скоєння злочину. Мотив злочину характеризує не тільки особу, а й ступінь суспільної небезпеки скоєного діяння.

Мотив введений до складу деяких злочинів як необхідний елемент самого складу злочину, чи як пом'якшуюча або обтяжуюча обставина. Мотив є необхідним елементом суб'єктивної сторони складу злочину в тих випадках, коли він безпосередньо вказаний у диспозиції кримінального закону як ознака даного злочину.

Коли мотив передбачений законом як обов'язкова ознака конкретного злочину, то це означає, що вказані в ньому діяння визначаються злочинними тільки в тому разі, коли вони скоєні саме з цих мотивів, а не з якихось інших. Якщо ж мотив не є обов'язковою ознакою злочину, то він не впливає на кваліфікацію.

При розслідуванні і розгляді справи в суді необхідно ретельно з'ясовувати, з яких мотивів скоєно злочин. Згідно КПК, мотив скоєння злочину є однією з обставин, які підлягають доказуванню по кримінальній справі.

Мета, або ціль, злочину - це те, до чого прагне особа, яка скоює злочин. Мета близько стикається з мотивом але це не рівнозначні поняття.

Встановлення мотиву та мети злочину має принципово важливе практичне значення. При розслідуванні злочину, розгляді кримінальної справи в суді необхідно ретельно з'ясовувати мотиви, мету скоєння злочину. Згідно зі ст.64 КПК України, мотив злочину є обставиною, яка підлягає доказуванню у кримінальній справі.



Розділ 3. Склад злочину та кваліфікація злочинів

3.1 Поняття, підстави та види кваліфікації злочинів

Кваліфікація злочину є центральним питанням вирішення будь-якої кримінальної справи. Відповіді на питання, який саме злочин вчинено, хто його вчинив, винний він у цьому чи невинний, якого заслуговує покарання, можливо одержати тільки внаслідок правильної кваліфікації.

Кваліфікація злочинів - це результат кримінально-правової оцінки діяння органами дізнання, попереднього розслідування (досудового слідства), прокуратури й суду, внаслідок чого констатовано, що скоєне є злочином, визначено норму кримінального закону, яка передбачає відповідальність за скоєне, і встановлено відповідність між юридично значущими ознаками посягання й ознаками злочину, передбаченими законом, та процесуально закріплено висновок про наявність такої відповідальності.

Кваліфікація являє собою певний розумово-логічний процес, що здійснюється за законами формальної логіки з використанням таких прийомів і методів, як індукція й дедукція, аналіз і синтез, сходження від абстрактного до конкретного.

Через кваліфікацію дається правильна юридична й соціально-політична характеристика вчиненого суспільно небезпечного діяння.

Необхідною умовою правильної кваліфікації є точне і достовірне встановлення усіх фактичних обставин вчиненого суспільно небезпечного діяння, а також глибоке знання діючого кримінального законодавства. Тобто, глибоке дослідження факту вчиненого діяння повинно поєднуватися з глибоким знанням закону.

Кваліфікація - це не тільки встановлення фактичних даних про подію злочину, а й відшукання логічного зв'язку між подією злочину і конкретним складом злочину.

Кожен злочин має безліч ознак, але далеко не всі вони враховуються при кваліфікації: необхідно відібрати лише ті юридично значущі об'єктивні й суб'єктивні ознаки, що входять до складу конкретно вчиненого діяння. І якщо їх сукупність буде відповідати сукупності передбачених законом ознак, то це свідчить про наявність у діях винної особи складу певного злочину, а відсутність хоча б однієї з необхідних ознак - про відсутність у діях особи конкретного складу злочину.

Кваліфікація - це, насамперед, певний розумовий процес, що виражається в послідовному встановленні точної відповідності усіх ознак конкретного суспільно небезпечного діяння ознакам складу злочину, закріпленого кримінальним законом.

При цьому встановлення складу злочину, як підстави кримінальної відповідальності, є головним завданням кваліфікації, а сам склад злочину виступає в якості юридичної підстави кваліфікації.

Процес реалізації кваліфікації проходить ряд етапів, на кожному з яких здійснюється повний цикл пізнання, наслідки якого відображаються в певних процесуальних документах: постановах слідчого та прокурора, ухвалах та вироках суду.

Залежно від того, хто здійснює кваліфікацію, розрізняють:

1. Офіційна (легальна) кваліфікація - це кваліфікація, що здійснюється у кримінальних справах уповноваженими на те державою особами (працівниками органів дізнання, слідчими, прокурорами та суддями). Наслідки такої кваліфікації закріплюються в процесуальних документах (постановах, ухвалах, вироках) і мають обов'язковий характер (є юридично значущими).

2. Неофіційна кваліфікація - це відповідна правова оцінка, що дається окремими громадянами, науковцями у наукових статтях, монографіях, підручниках, навчальних посібниках, у виступах на наукових конференціях тощо. Така кваліфікація не має обов'язкового характеру (не є юридично значущою), відображає лише позицію автора, але може враховуватись суб'єктами офіційної кваліфікації.

У процесуальних документах, що складаються за результатами офіційної кваліфікації, висновки останньої закріплюються за допомогою так званої формули кваліфікації.

Формула кваліфікації являє собою скорочену умовну вказівку на статті, частини й пункти статей Загальної та Особливої частин КК, якими передбачена відповідальність за вчинене діяння. Фактично, це сукупність цифрових та буквених позначень, що вказують на кримінально-правові норми, які підлягають застосуванню.

3.2 Принципи та проблеми кваліфікації злочинів

Кримінально-правова кваліфікація, як і будь-яка цілеспрямована свідома діяльність людини, базується на певних загальних положеннях - принципах. Принципи кримінально-правової кваліфікації - це система науково обґрунтованих, стабільних, таких, що застосовуються свідомо, найбільш загальних положень, на підставі яких здійснюється вибір кримінально-правової норми, яка передбачає скоєне діяння, доводиться необхідність застосування саме цієї норми і процесуальне закріплюється висновок, що діяння охоплюється саме обраною нормою.

Принципи кримінально-правової кваліфікації не закріплені у законі, тому їх види, систему та зміст розкриває лише теорія кримінального права. Визначити, які положення є принципами кримінально-правової кваліфікації можна, базуючись на аналізі норм Конституції України, положень Загальної та Особливої частин КК, міжнародно-правових актів, схвалених нашою державою, виходячи з загальновизнаних теоретичних постулатів та позицій, яких дотримується правозастосовна практика. Видається, що кваліфікація повинна здійснюватися з дотриманням таких принципів, як: законність; офіційність; об'єктивність; точність; індивідуальність; повнота; вирішення спірних питань на користь особи, дії якої кваліфікуються; недопустимість подвійного інкримінування; стабільність.

Враховуючи, що у загальному курсі Особливої частини кримінального права України вивчаються лише основи кримінально-правової кваліфікації, зупинимося на розкритті змісту лише окремих із вказаних принципів.

Принцип законності робить визначальний вплив на зміст усіх інших принципів кваліфікації, тому є головним серед них. Найбільш зримо його дія проявляється в таких положеннях:

- питання кваліфікації мають однаково вирішуватися на всій території держави;

- має забезпечуватися однакова правова оцінка діянь усіх однойменних суб'єктів, незалежно від їх соціальних, демографічних та інших ознак;

- законність кваліфікації має забезпечуватися в діяльності всіх правоохоронних та судових органів, незалежно від їх рівня;

- фактичною підставою кваліфікації можуть виступати лише дані, отримані відповідно до вимог кримінально-процесуального закону;

- при кваліфікації має місце пріоритет диспозиції над санкцією кримінально-правової норми. Це означає, що кваліфікуючи посягання, слід виходити з ознак, закріплених у диспозиції статті Особливої частини КК, а не із санкції - можливого покарання;

- не допускається кваліфікація за аналогією, тобто за нормою, яка прямо не передбачає відповідальність за скоєне посягання.

Закріплення в законі про кримінальну відповідальність правил кваліфікації злочинів (аналогічно тому, як в КК регламентовані правила призначення покарання) сприяло б утвердженню принципу законності.

Принцип індивідуальності кваліфікації передбачає, що діяння кожної особи кваліфікується окремо - індивідуально. З урахуванням цього навіть співучасники одного й того ж злочину можуть нести відповідальність за різними статтями КК. Так, при кваліфікації дій виконавців та співвиконавців злочину не потрібно посилатися в формулі кваліфікації на відповідну частину ст. 27 КК, дії ж організатора, підбурювача, пособника злочину кваліфікуються з посиланням на відповідну частину цієї статті. Якщо кримінальний закон встановлює відповідальність в окремій нормі з врахуванням обставин, які характеризують лише особу певного учасника злочину (повторність, рецидив), то за цією нормою кваліфікуються посягання лише суб'єкта, який наділений відповідними ознаками.

Принцип повноти кваліфікації означає, що вона має бути закінченою та вичерпною. Повнота кваліфікації має поєднуватися з іншими принципами кримінально-правової кваліфікації. Зокрема, прагнення повноти кваліфікації не повинно вести до того, що одні и ті ж діяння враховуються при кваліфікації неодноразово.

Кваліфікація буде повною, якщо кримінально-правову оцінку отримали всі діяння, вчинені особою. Недопустимо зосереджувати увагу лише на частині скоєного й давати оцінку лише найбільш небезпечним чи яскраво вираженим діянням.

Стосовно співучасті проблема забезпечення повноти кваліфікації виникає при виконанні однією особою одночасно кількох функцій - коли окремі співучасники (підбурювач, організатор, пособник), крім своєї ролі, виступають ще й як співвиконавці злочину чи має місце інше поєднання в одній особі кількох видів співучасників. Правильною видається позиція науковців щодо кваліфікації дій співучасника, який поєднує кілька функцій, згідно з якою не треба акцентувати увагу на якійсь одній з них, а посилатися на кожну з частин ст. 27 КК, що передбачає діяльність певних видів співучасників та відповідну норму Особливої частини КК.

Стосовно множинності злочинів проблема забезпечення повноти кваліфікації виникає у зв'язку із вирішенням питання про необхідність кримінально-правової оцінки окремих злочинів, які утворюють таку множинність. Для кваліфікації рецидиву та сукупності злочинів вона не становить гостроти. Адже злочин, за який особа була засуджена, вже отримав кримінально-правову оцінку, новий же злочин кваліфікується окремо. При сукупності злочинів скоєне завжди кваліфікується за всіма статтями Особливої частини КК, які передбачають окремі злочини, що утворюють сукупність.

Відносно ж повторності злочинів суть проблеми забезпечення повноти кримінально-правової кваліфікації полягає у визначенні того, чи треба окремо кваліфікувати (точніше, відображати у формулі кваліфікації, у формулюванні звинувачення) ті злочини, з яких складається повторність.

Видається, що необхідність забезпечити повноту кваліфікації (а тим самим - і її законність, точність, невідворотність відповідальності за кожний злочин) веде до визнання правильною таку кримінально-правову оцінку повторності злочинів, коли кожне посягання, яке утворює повторність, отримує окрему кваліфікацію.

Нарешті, забезпечення повноти кваліфікації кожного діяння стосується оцінки злочинів, вчинених за наявності одночасно кількох кваліфікуючих ознак. Такі ознаки можуть бути передбачені як однією й тією ж частиною статті, так і різними її частинами, або ж окремими пунктами статті. За практикою, яка склалася, й відповідно до роз'яснень, що викладені у постановах Пленуму Верховного Суду України, скоєне кваліфікується:

- за наявності кваліфікуючих ознак, передбачених різними пунктами статті Особливої частини КК,- за всіма пунктами цієї статті;

- за наявності кваліфікуючих, особливо кваліфікуючих ознак, передбачених різними частинами тієї чи іншої статті Особливої частини КК,- за частиною тієї статті, яка передбачає більш суворе покарання. При цьому всі кваліфікуючі ознаки мають бути вказані в постанові про притягнення як обвинуваченого в обвинувальному висновку та в мотивувальній частині вироку.

Повнота кваліфікації передбачає, що при її здійсненні використані всі чинні правові норми. Кваліфікація з врахуванням усіх кримінально-правових норм означає, що вибір тих, які мають бути застосовані в даному випадку, проводиться з врахуванням правил про конкуренцію норм, колізію між ними, дію кримінального закону в часі.

Нарешті, повнота кваліфікації передбачає, що вона досягла того ступеня досконалості, коли вже не може бути доповнена, уточнена, змінена. Це досягається при проведенні її з використанням усіх існуючих і таких, що віднесені до даного випадку, правил кримінально-правової оцінки діяння, - як писаних, так і неписаних, як загальних, так і тих, що стосуються окремих видів злочинної діяльності чи окремих злочинів. При цьому нерідко виникає проблема конкуренції між такими правилами та колізії між ними.

Оскільки у вітчизняному праві правила кваліфікації не закріплені, вибір «потрібних» (тих, що підходять для даного випадку) положень часто викликає труднощі. Зокрема, це стосується випадків, коли окремі правила кваліфікації суперечать одне одному. Видається, що тоді слід керуватися таким:

- приписи з питань кваліфікації, які закріплені в чинних постановах Пленуму Верховного Суду, мають перевагу над неписаними положеннями;

- роз'яснення й вказівки, викладені в інших документах, які виходять від Верховного Суду (оглядах, аналізах й узагальненнях судової практики, листах, відповідях на звернення тощо), мають таке ж значення, як і будь-які інші теоретичні положення. Вони повинні застосовуватися тоді, коли не суперечать обов'язковим положенням щодо кваліфікації, є теоретично обґрунтованими, відповідають всій системі правил кваліфікації;

- загальні положення - виведені як принципи кримінально-правової кваліфікації (чи принципи більш високого рівня узагальнення), сформульовані як правила кваліфікації окремих видів злочинної діяльності чи такі, що поширюються на певні види застосування кримінально-правових норм (кваліфікації попередньої злочинної діяльності, кваліфікації при конкуренції кримінально-правових норм тощо), мають перевагу над правилами кваліфікації окремих злочинів.

Принцип недопустимості подвійного інкримінування при кваліфікації означає, що посягання не може кваліфікуватися за статтею Особливої частини КК, якщо інша стаття (частина статті), з числа інкримінованих винній особі, повністю охоплює скоєне. На вказаному принципі базується ряд правил кваліфікації злочинів. Одне з них передбачає, що при конкуренції загальної й спеціальної норм скоєне кваліфікується за спеціальною нормою. З цього випливає, що стосовно одного й того ж посягання не можуть бути застосовані одночасно і загальна, і спеціальна норми.

Ще одне правило, яке випливає із вказаного принципу кваліфікації злочинів, полягає в тому, що при конкуренції частини і цілого скоєне кваліфікується за нормою, яка встановлює відповідальність за «ціле». При кваліфікації скоєного не може мати місце сукупність норм, які передбачають частину і ціле. Наприклад, заподіяння в ході розбійного нападу тілесних ушкоджень повністю охоплюється відповідними частинами ст. 186 КК і кваліфікації за ч. 2 ст. 125, статтями 122,121 КК не потребує.

Нарешті, розглядуваний принцип кваліфікації покладено в основу правила, згідно з яким посягання, яке передбачене самостійною кримінально-правовою нормою і яке виступає способом вчинення іншого злочину (основного), повністю охоплюється нормою про цей злочин, якщо спосіб менш небезпечний, ніж «основний» злочин.

У цілому можна стверджувати, що при кримінально-правовій оцінці діяння мають застосовуватися всі правила кваліфікації, які є формально обов'язковими, логічно несуперечливими, становлять собою елемент системи відповідних положень і не «випадають» з неї, базуються на системі принципів кримінально-правової кваліфікації.



Висновок

В результаті вивчення теми “Склад злочину і кваліфікація злочинів” можна зробити певні висновки.

Поняття про злочин є одним із основоположних понять в науці кримінального права Не знаючи значення таких понять, як "злочин", "склад злочину", "кваліфікація злочинів", не можна говорити про подальше вивчення науки кримінального права

В повсякденному житті людина неодноразово вчиняє певні дії: такі, що не пов'язані з державними приписами і такі, що є приписами держави.

В разі порушення людиною приписів держави або неналежного виконання їх можна говорити про порушення закону; яке може бути, залежно від суспільної небезпеки і ступеня шкідливості проступком або злочином. Але для того, щоби говорити про наявність злочину; слід виявити всі його ознаки, які характеризують в сукупності склад злочину. Такими ознаками (елементами) складу злочину є об'єкт, об'єктивна сторона, суб'єкт, суб'єктивна сторона.

Об'єкт злочину - це те, на що посягає злочинне діяння і якому заподіює або може заподіяти шкоду. Намагаючись відмежувати певні блага від суспільно небезпечних посягань, законодавець встановлює за них кримінальну відповідальність. Незалежно від того, що конкретно спрямовано, якому охоронному благу заподіює або може заподіяти шкоду, завжди посягає на суспільні відносини.

Об'єктивну сторону складу злочину утворюють зовнішні події, тобто діяння злочинця і його наслідки. Тому її називають й зовнішньою сторону. В реальному житті діяння, шляхом яких заподіюється шкода певному охоронному благу, можуть бути самими різноманітними. Тому, звичайно, неможливо дати в законі перелік всіх дій, шляхом яких вчиняються злочини. Саме багатоманітність діянь, шляхом яких заподіюється або може бути заподіяний певний злочинний результат, пояснює, чому в статтях кримінального закону основна увага наділяється опису об'єктивної сторони складу злочину. А це, в свою чергу, говорить про важливість правильного аналізу об'єктивної сторони як передбаченого в законі складу злочину; так і тих фактичних обставин, які обумовлюють притягнення особи до кримінальної відповідальності.

За українським кримінальним правом злочин може бути вчинений тільки людиною. Особи, які вчиняють злочини, називають в кримінальному праві суб'єктом злочину.

Суб'єкт злочину - це, за загальним правилом, осудна особа, яка досягла певного віку, винна у вчиненні злочину і підлягає за це кримінальній відповідальності і покаранню.

Слід відзначити, що соціальна поведінка людини завжди контролюється її свідомістю і керується її волею. Це внутрішнє психічне відношення особи до вчинених нею дій або без дій, а саме суспільно-небезпечних, і називають в кримінальному праві суб'єктивною стороною злочину. Саме усвідомлення особою соціального значення своєї поведінки і служить підставою для усвідомлення суспільно небезпечних наслідків, які настали або можуть настати.

Встановлення в розслідуваному діянні ознак складу злочину, передбаченого відповідної статтею КК, є кваліфікацією злочину. Правильна кваліфікація злочину, що полягає у встановленні повної відповідності здійсненого суспільно небезпечного діяння ознакам складу злочину, передбаченого в кримінальному законі, має дуже важливе значення для виконання вимог законності при відправленні правосуддя. У відповідності зі ст. 3 КК кримінальній відповідальності і покаранню підлягає тільки особа, винна в здійсненні злочину, тобто яка навмисне чи з необережності скоїла передбачене кримінальним законом суспільно небезпечне діяння.

Правильна кваліфікація злочину - необхідна умова проведення в життя основ кримінальної політики держави, заснованої на повному і точному виявленні дійсного характеру і стану злочинності в країні. Відповідна до закону кваліфікація злочинів безпосередньо пов'язана із встановленим Конституцією правом обвинувачуваного на захист, оскільки є гарантією від необґрунтованого притягнення до відповідальності за більш тяжкий злочин і застосування необґрунтовано суворого покарання.

Слід також відзначити, що в процесі кваліфікації важлива роль належить суду. Тільки йому надано право від імені держави вирішувати питання про винність особи у вчиненні конкретного злочину, тільки йому надано піддавати винного покаранню, встановленого законом.



Список використаної літератури

1. Конституція України: Прийнята на п'ятій сесії Верховної Ради України 28 червня 1996 р. // Відомості Верховної Ради України. -- 1996. -- №30.

2. Кримінальний кодекс України: Офіційний текст. - К.: Юрінком Інтер, 2010р.

3. Андрушко П. Кваліфікація злочинів // Вісник прокуратури. - 2003. - № 12. - с. 48-55.

4. Брайнин Я.М Уголовный закон и его применение. М: Юрид. лит., 1967.

5. Брич Л.П., Навроцький, В, О. Кримінально-правова кваліфікація ухилення від оподаткування в Україні. - Київ, 2000

6. Гуторова Н.А. Уголовное право Украины: Особенная часть: Конспект лекций. -- Харьков, 2003.

7. Дурманов Н.Д. Понятие преступления. - М., 1948.

8. Зеленецкий В.С. Уголовно-правовые проблемы возбуждения уголовного дела. -- Харьков, 2001.

9. Злобин Г.А., Никифоров Б.С. Умысел и его формы. -М.: Юрид. лит., 1972.

10. Ковалев М.И. Понятие преступления в советском уголовном праве. - Свердловск: Изд-во Урал ун-та, 1987.

11. Коржанський М.Й. Словник кримінально-правових термінів. - К.: Генеза, 2000.- 200 с.

12. Коржанський М.Й. Кваліфікація злочинів. Навчальний посібник. Видання 2-ге. -- К.: Атіка, 2001. -- 656 с.

13. Коржанський М.Й. Кримінальне право і законодавство України. Частина Особлива: Курс лекцій. -- К. : Атіка, 2001. -- 542с.

14. Кримінальне право України: Заг. частина: Підручник / Александров Ю.В., Антипов В.І., Володько М.В. та ін.; Відп. ред. Кондратьєв Я.Ю.; Наук. реж. Клименко В.А. та Мельник М.І. -К.: правові джерела, 2002. - 432 с.

15. Кримінальне право України: Загальна частина: Підручн. / За ред. П.С. Матишевського, П.П. Андрушка, С.Д. Шапченка. -- К., 1997.

16. Кримінальне право України: Загальна частина: Підручник для студентів юрид. спец. вищ. закладів освіти / М.І. Бажанов, Ю.В. Баулін, В.І. Борисов та ін.: За ред. професорів М.І. Бажанова, В.В. Сташиса, В.Я. Тація. -- Київ-Харків: Юрінком Інтер-Право, 2001. -- 416 с.

17. Кримінальне право: Особлива частина: Підручн. / Відп. ред. В.І. Шакун. -- К., 1998.

18. Кудрявцев В.Н. Общая теория квалификации преступлений. -- М., 1999.

19. Малахов И.П. Основы уголовного права: Общая часть. Разд. I: Основания уголовной ответственности: Учебн. пособ. -- К., 2000.

20. Навроцький В.О. Теоретичні проблеми кримінально-правової кваліфікації. -- К. : Атіка, 1999. -- 464 с.

21. Пинаев А.А. Курс лекций по Общей части уголовного права. -- Кн. 1. -Харьков, 2001.

22. Пионтовский А.А. Учение о преступлении по советскому уголовному праву. - М: Юрид. лит., 1960.

23. Тарарухин С.А. Квалификация преступлений в следственной и судебной практике. -- К., 1995.

24. Трайнин А.Н. Состав преступления по советскому уголовному праву. - М: Госюриздат, 1951.

25. Кудрявцев В.Н. Социологический аспект преступления //Вопросы борьбы с преступностью - М., 1973. - Вып 13.

26. Матишевський П.С. Кримінальне право України: Загальна частина: Підручник. - К.: Юрінком Інтер, 2000. - 272 с.

27. Матишевський П.С. Кримінальне право України: Загальна частина: Підручник. - К.: А.С.К., 2001. - 352 с.

28. Михайленко П.П. Уголовное право Украины: Общая часть. - К.: Ред.-изд. отдел МВД Украины, 1995. - 249 с.

29. Науково-практичний коментар до Кримінального кодексу України від 5 квітня 2001 року / За ред. М.І. Мельника, М.І. Хавронюка. - К.: Каннон, 2001. - 1104 с.

30. Науково-практичний коментар до Кримінального кодексу України/ Відп. ред. С.С. Яценко. - К.: А.С.К., 2010. - 934 с.

31. Науково-практичний коментар до Кримінального кодексу України: У 2-х ч. /За заг. ред. М.О. Потебенька, В.Г. Гончаренка. - К.: Форум, 2010. -Загальна частина. - 386 с.

32. Научно-практический комментарий Уголовного кодекса Украины от 5 апреля 2001 года/Под ред. Н.И Мельника, Н.И. Хавронюка.-К.: Каннон-А.С.К.,2002. - С. 5-260.

33. Уголовное право Украины: Общая часть: Учебник / Отв. ред. Я.Ю. Кондратьев. - К.: Атика, 2002.- 448 с.

34. Уголовный кодекс Украины: Комментарий / Под ред. Ю.А. Кармазина и Е. Л. Стрельцова. - Харьков: ООО «Одиссей».- 2001.

35. Фріс П.Л. Кримінальне право України. Загальна частина: Підручник для студентів вищих навчальних закладів. - К.: Атака, 2004. - 488 с.

Размещено на Allbest.ru