Принципи кримінального процесу

Размещено на http://www.allbest.ru/

ЗМІСТ

Вступ

1. Поняття, значення та система принципів кримінального процесу

2. Характеристика основних принципів примінального процесу

2.1 Характеристика конституційних принципів кримінального процесу

2.1.1 Принцип презумції невинуватості

2.1.2 Право особи на захист

2.1.3 Здійснення правосуддя тільки судоми

2.1.4 Принцип законності в кримінальному процесі

2.1.5 Принцип рівності всіх учасників кримінального процесу перед законом і судом

2.2 Характеристика міжгалузевих принципів кримінального процесу

2.2.1 Принцип змагальності сторін

2.2.2 Принцип диспозитивності

2.2.3 Принцип всебічного, повного і обєктивного дослідження обставин справи

2.2.4 Принцип безпосередності

2.3 Характеристика галузевих принципів кримінального процесу

2.3.1 Допустимість притягнення до кримінальної відповідальності лише за умови доведоності вини

2.3.2 Забезпечення безпеки учасників кримінального процесу

2.3.3 Забезпечення ознайомлення обвинувачуваного з обвинуваченням і допустимість судового розгляду справи тільки в рамках пред'явленого обвинувачення

3. Принципи досудового розслідування

3.1 Принцип самостійності слідчого при розслідуванні справи

3.2 Принцип недопустимості розголошення даних досудового слідства

ВСТУП

Актуальність теми. Побудова правової держави в Україні висуває на перший план завдання щодо забезпечення прав і законних інтересів громадян, верховенство закону у всіх сферах державного та громадського життя. В усіх галузях чинного законодавства повинні одержати нормативне закріплення принципи, за допомогою яких забезпечуються права людини.

Безумовно, що існуючі у нашому праві фундаментальні джерела - недоторканність прав і свобод громадян, взаємна відповідальність держави й особистості, підпорядкування закону діяльності усіх державних органів і посадових осіб - набувають особливого значення в кримінальному судочинстві. Важливою гарантією правосуддя, захисту прав і свобод обвинувачуваного та інших учасників судочинства виступають принципи кримінального процесу, які, образно кажучи, є генетичною основою процесуального права.

Неможливо збудувати будівлю, не маючи фундаменту та загального уявлення про неї. У кожному окремому явищі є елементи загального. Щоб зрозуміти це, не можна обмежитися вивченням лише окремих ознак, особливостей і деталей. Треба вивчати в першу чергу те, що об'єднує і становить їх основу (лат. рrincipium-- принцип, засада), оскільки окремі ознаки, риси, деталі не виникають і не існують ізольовано одне від одного. Це правило притаманне всім явищам, що існують у природі, у тому числі і праву. У системі процесуального права принципи посідають домінуюче місце. Вони є першоджерелами для інших норм і інститутів, які виводяться з них і підпорядковуються нормам-принципам.

Питанням принципів права, принципам юридичного процесу і принципам кримінального процесу зокрема приділяється значна увага в юридичній літературі. Але питання цілісної концептуальної моделі системи принципів кримінального процесу ще досліджено недостатньо. Більше того, в сучасній юридичній науці автори дещо по-різному визначають систему принципів кримінального процесу.

Кримінальний процес України як діяльність органів дізнання, слідства, прокуратури і суду з порушення кримінальних справ, їх розслідування, судового розгляду регламентується нормами кримінально-процесуального права. Тому принципи кримінального процесу України як основоположні начала цієї діяльності також повинні бути закріплені в кримінально-процесуальних нормах найбільш загального характеру, бо інакше вони не регулюватимуть правову діяльність і відповідні правові відносини.

Метою моєї курсової роботи є з'ясування поняття принципів кримінального процесу, їх значення для кримінального процесуального права України, визначити систему принципів кримінального процесу, якої дотримується більшість вчених науки кримінального процесу та охарактеризувати принципи кримінального процесу, які закріплені у кримінально-процесуальному Законодавстві України.

Основними завданнями курсової роботи є: формування сутнісного визначення поняття „принципи кримінального процесу”; дослідження існуючих класифікацій принципів кримінального процесу.

Ступінь наукової розробки проблеми. Питаннями визначення поняття та значення принципів кримінального процесу при відправленні правосуддя, та їх характеристиці присвячені праці науковців у галузі кримінального процесу Бож'єва В.П., Громова Н.А., Колодія А.М., Коржанського М.Й., Маляренка В.Т., Михеєнка М.М., Промова Н.А., Химичевої Г.П.

Предметом роботи виступають норми кримінального та кримінально-процесуального законодавства України, а також норми законів та підзаконних нормативно правових актів, які безпосередньо чи опосередковано визначають принципи кримінального процесу України.

Методологічні основи дослідження. Курсова робота ґрунтується на використанні загальнонаукових та спеціальних методів юридичної науки. В роботі були використані такі наукові методи як: системний, історико-правовий, узагальнення, формально-юридичний.

Структура роботи складається з вступу, трьох розділів, висновків. У першому розділі розглядаються поняття, значення та принципів кримінального процесу України, у другому - характеристика основних принципів кримінального процесу, третій розділ присвячений особливостям принципів досудового слідства.

1. Поняття, значення та система принципів кримінального процесу

Неможливо вивчити предмет, не маючи фундаменту та загального уявлення про нього. У кожному окремому явищі є елементи загального. Щоб зрозуміти це, не можна обмежитися вивченням лише окремих ознак, особливостей і деталей. Треба вивчати в першу чергу те, що об'єднує і становить їх основу (лат. рrincipium-- принцип, засада), оскільки окремі ознаки, риси, деталі не виникають і не існують ізольовано одне від одного. Це правило притаманне всім явищам, що існують у природі, у тому числі і праву.

За В. Далем, «принцип -- наукова чи моральна засада, підвалина, правило, основа, від якої не відступають Даль В. Толковый словарь живого великорусского языка. - М.,1980. - Т.3. - с.431.»[1;431].

Відповідно до тлумачного словника української мови «засада -- це основне вихідне положення якої-небудь наукової системи, теорії ідеологічного напряму і т. ін. Новий тлумачний словник української мови. - К.,1998 - Т.2. - С.95; Т.3. - с 714.»[2;714].

Однією з основних функцій, які здійснює держава є забезпечення законності і правопорядку. До неї належать соціально-економічні перетворення, заходи політичного характеру, виховно-профілактичні зусилля, застосування примусу щодо осіб, які порушують вимоги закону. В системі заходів такого роду одне із центральних місць посідає діяльність з боротьби зі злочинністю. Закон чітко визначає державні органи, які реалізують конкретні форми діяльності з боротьби зі злочинністю. Це органи правосуддя, досудового слідства, дізнання, органи оперативно-розшукової діяльності, органи розвідки і контррозвідки, виконання вироків та прокурорського нагляду. Всі ці органи мають реальну владу, і неважко передбачити, які негативні наслідки можуть настати, якщо вони діятимуть свавільно. Оскільки діяльність цих органів має підвищену суспільну небезпеку, для неї встановлено підказані міжнародним і національним досвідом та закріплені в законі відповідні правила, процедура. Через те, що ця діяльність пов'язана із застосуванням кримінального закону, її називають кримінальним процесом. Для побудови кримінального процесу необхідні загальні ідеї. Щоб визначити, яким у тій чи іншій державі є кримінальний процес, яка політична і правова сутність діяльності органів слідства, прокуратури, адвокатури і суду, треба з'ясувати, які принципові положення, засади покладено в основу їхньої діяльності. Не може йтися про вищу справедливість суду без впровадження у його діяльність тих положень, що забезпечують професіоналізм, абсолютну неупередженість та об'єктивність.

Намагання переходу України в нову політичну і соціальну реальність спонукає її до сприйняття і закріплення в Конституції та відповідних законах усіх тих домінуючих у світі передових ідей, які світове співтовариство впроваджує у кримінальному судочинстві. Ці ідеї спрямовані перш за все на поважання гідності людини, на захист її прав і свобод, на обмеження свавілля держави та чиновників. Основні засади судочинства містяться у таких міжнародно-правових актах, як Загальна декларація прав людини, прийнята і проголошена резолюцією 217А(ІІІ) Генеральної Асамблеї ООН від 10 грудня 1948 р.; Міжнародний пакт про громадянські та політичні права, прийнятий резолюцією 2200А (XXI) Генеральної Асамблеї ООН від 16 грудня 1966 р.; Конвенція про захист прав і основоположних свобод людини, прийнята в Римі 4 листопада 1950 р. та у багатьох інших міжнародних актах.

Із змісту терміна «засада» («основа») випливає, що засадою кримінального процесу може бути визнано не кожне положення, що характеризує організацію і діяльність органів дізнання, слідства, прокуратури та суду, а лише головні, вихідні моменти, на яких у свою чергу ґрунтуються більш детальні положення.

Принципам судочинства у юридичній літературі приділяється багато уваги. Зокрема, М.С. Строгович визначав поняття основних принципів кримінального процесу як найважливіші і визначальні правові положення, що на них будується кримінальний процес, які характеризують кримінальний процес як дійовий засіб активної боротьби проти злочинних посягань на державу та правопорядок і які виражають здійснення у кримінальному процесі демократизму і законності. Він вважає, що основні засади кримінального процесу мають визначальне значення для всієї системи процесуальних форм та інститутів і відображають найістотніші риси і властивості кримінального процесу Строгович М. С. Курс советского уголовного процесса. -- М., 1968. -- Т. 1. - с. 124[4;124].

Засади кримінального процесу водночас є засадами судочинства, бо правові положення, що належать до принципів кримінального процесу обов'язково діють на стадії судового розгляду.

Ю. П. Янович характеризує принципи кримінального процесу як основоположні правові вимоги, що визначають зміст і форму кримінального процесу в цілому, його стадій та інститутів, недодержання яких тягне за собою несприятливі наслідки у вигляді скасування прийнятих у справі рішень. На його думку, суть принципів кримінального процесу полягає в тому, що це норми загального і визначального характеру, які містяться у Конституції, КПК та інших правових актах, що відображають істотніші риси і властивості кримінального процесу. Причому ці норми первинні, тобто такі, що не випливають з інших норм, вони конкретизуються в окремих кримінально-процесуальних нормах. Норми-засади діють у всіх чи кількох стадіях кримінального процесу і обов'язково виявляються у центральній його стадії -- судовому розгляді Янович Ю. П. Уголовный процесс Украины. -- Харьков, 1997. - с. 28-29.[5;28-29].

І.В. Тиричев до засад кримінального процесу відносить правові норми, які визначають права і свободи людини і громадянина у кримінальному процесі Тыричев И. В. Уголовный процесс / Под ред. П. Лупинской. -- М., 1995. - с. 88.[6;88].

З точки зору В.М. Тертишника принципи кримінального процесу -- це закріплені в законі основоположні ідеї, начала, найзагальніші положення, які визначають суть і зміст діяльності суб'єктів процесу, процесуальну форму здійснення правосуддя. Ці засади являють собою загальні правила поведінки визначального характеру, які дістали закріплення у законі, звернені своїми правовими вимогами до всіх учасників процесу, мають загальнообов'язковий характер, забезпечуються заходами державного примусу та мають правовий механізм реалізації Тертышник В. М. Уголовный процесс. -- Харьков, 1997. - с. 26.[7;26].

На думку Л.Т. Ульянової, принципами кримінального процесу можуть бути не будь-які, довільно вибрані погляди на форми й методи судочинства, а лише ті, що відповідають соціально-економічним умовам розвитку суспільства і можуть бути реалізовані в умовах організації розслідування і розгляду кримінальних справ на демократичних засадах Ульянова Л. Т. Уголовный процесс / Под ред. К. Ф. Гуценко. -- М.. 1997. - с. 58. [8;58].

У системі процесуального права принципи посідають домінуюче місце. Вони є першоджерелами для інших норм і інститутів, які виводяться з них і підпорядковуються нормам-принципам. "Маючи високий ступінь узагальненості, конкретизуючись в інших правилах,- зазначає Н.А. Громов,- принципи синхронізують всю систему процесуальних норм і придають глибоку єдність механізму кримінально-процесуального впливу" Промов Н.А. Уголовньїй прцесс России. -- М.; Юрист, 1998. - с. 52..

Не можна недооцінювати значення принципів кримінального процесу. "Недоліки та хиби правосуддя,- слушно зауважує М.Й. Коржанський,- особливо у сфері боротьби зі злочинністю, і найбільш значні та шкідливі наслідки їх виявляються якраз там і тоді, де і коли порушуються принципи" Коржанський М.Й. Нариси кримінального права. -К., 1999. - с. 66..

"Саме вони,-- підкреслює В.Т. Маляренко,- є гарантією додержання прав і законних інтересів особи при провадженні у кримінальній справі" Маляренко В.Т. Конституційні засади кримінального судочинства. - К.: Юринком Інтер, 1999. - с. 29.

Найбільш обґрунтовано, дано визначення поняття засад кримінального процесу у працях М.М. Михеєнка. До критеріїв їх визначення він відносить таку сукупність властивостей: 1)найзагальніші, вихідні положення, ідеї, які мають фундаментальне значення для кримінального процесу, визначають його спрямованість, побудову в цілому, форму і зміст його стадій та інститутів; 2) вони виражають панівні в державі політичні і правові ідеї, які стосуються завдань та способу здійснення судочинства в кримінальних справах; 3) вони мають бути закріплені в нормах права; 4) повинні повністю діяти у всіх або кількох стадіях кримінального процесу і обов'язково у його центральній стадії -- стадії судового розгляду; 5) порушення будь-якої засади означає незаконність рішення у справі і обов'язково тягне за собою його скасування Михеєнко М. Конституційні принципи кримінального процесу // Вісник Академії правових наук України. -- 1997. -- № 2(9). - с. 101 [9;101].

Значення принципів кримінального процесу полягає в тому, що вони:

- є першоджерелом і становлять основу окремих інститутів кримінально-процесуального права;

- являють собою суттєві гарантії правосуддя, забезпечення прав і свобод людини, законних інтересів фізичних і юридичних осіб;

- дають юридичну базу для тлумачення конкретних кримінально-процесуальних норм та вирішення спірних питань;

- синхронізують всю систему процесуальних норм і забезпечують узгодженість кримінально-процесуальних інститутів і єдність процесуальної форми;

- служать основою і вихідним положенням для вдосконалення окремих кримінально-процесуальних інститутів і правових норм, розвитку процесуальної форми і процесуальних гарантій правосуддя;

"Значення засад судочинства,- слушно зазначає В.Т. Маляренко,- вбачається не тільки у тому, що кожне рішення, прийняте з порушенням їх вимог, підлягає скасуванню, а й у тому, що вони вносять упорядкованість у випадках застосування права за аналогією, а також сприяють правильному розумінню змісту інших правових норм" Маляренко В. Т. Поняття, загальна характеристика та класифікація основних засад кримінального судочинства// Вісник Верховного Суду України. - 1999.- №1. - с. 44..

"Більше того,- зазначає А. Колодій,- виражені в праві принципи стають принципами правосвідомості, внутрішнім регулятором поведінки людей"Колодій А.М. Принципи права України. - 1998. - с. 18.. Для осіб, які застосовують право,- вказує Ю.М. Грошевий,- "принципи є не лише керівництвом до дії, а й вимогою іти у встановленому напрямку відповідно до тієї ідеї, яка на цей час є провідною в даному суспільстві та державі”Грошевий Ю.М. та ін. Кримінальний процес України. - Харків: Право, 2000. - с. .

У юридичній літературі висловлюються різні думки щодо того, які саме принципи входять до системи засад кримінального процесу. Ю.М. Грошевой і І.Є. Марочкін обмежуються лише тими, що закріплені в ст.129 Конституції Грошевой Ю. М., Марочкін І. Є. Органи судової влади в Україні. -- К., 1997. - с. 14-18.[10;14-18]. В.М. Тертишник, крім передбачених у ст.129 Конституції, до них відносить: 1) здійснення правосуддя тільки судом; 2) національну мову процесуального провадження; 3) додержання конституційних прав і свобод громадян; 4) встановлення об'єктивної істини; 5) презумпцію невинуватості обвинуваченого і добропорядності громадянина; 6) ознайомлення обвинуваченого з обвинуваченням і матеріалами справи; 7) неприпустимість примусу до свідчення проти самого себе і своїх близьких родичів; 8) безпосередність і усність судового розгляду; 9) таємниця наради суддів; 10) забезпечення повної реабілітації осіб, які були незаконно і необґрунтовано притягнуті до відповідальності Тертышник В. М. Уголовный процесс. -- Харьков, 1997. - с. 27.[7;27].

У кримінальному процесі знаходять закріплення принципи різного рівня узагальненості:

- загально-правові принципи - принципи, характерні для всіх галузей

права (наприклад, законність, справедливість, рівність людей перед законом і судом);

- міжгалузеві принципи - принципи, характерні для деяких галузей права (наприклад, притаманні як цивільному, так і кримінальному процесу принципи гласності судового процесу, об'єктивної істини, незалежності суддів);

- галузеві принципи - принципи, характерні тільки для окремої галузі права (наприклад, щодо кримінального процесу це публічність, недопустимість примусу до свідчень проти самого себе і своїх близьких-родичів та членів сім'ї тощо). Діюча система принципів кримінального процесу сприйнята українською процесуальною наукою від теорії процесу радянських часів.

За визначенням М.М. Михеєнка, система принципів кримінального процесу охоплює: конституційні засади: 1) законність; 2) державна мова судочинства; 3) рівність усіх учасників судового процесу перед законом і судом; 4) повага до гідності особи, невтручання в її особисте і сімейне життя; 5) право людини на свободу та особисту недоторканність; 6) недоторканність житла; 7) таємниця листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції; 8) з'ясування істини; 9) забезпечення підозрюваному, обвинуваченому, підсудному права на захист; 10) презумпція невинуватості; 11) свобода від самовикриття, викриття членів сім'ї чи близьких родичів; 12) здійснення правосуддя виключно судами; 13) участь народу у здійсненні правосуддя; 14) незалежність і недоторканність суддів, підкорення їх лише законові; 15) змагальність судового розгляду; 16) гласність судового процесу; 17) забезпечення апеляційного та касаційного оскарження судових рішень; 18) обов'язковість рішень суду Михеєнко М. Конституційні принципи кримінального процесу // Вісник Академії правових наук України. -- 1997. -- № 2(9). - с. 102-103.[9;102-103].

У юридичній літературі наводяться й інші засади кримінального процесу: науковість, достатність підстав для процесуальних рішень, обов'язок органів судочинства поважати і додержувати права, законні інтереси і гідність громадян, справедливість та інші. Різні автори називають різне їх число. Причому часто суб'єктивно. На мою думку, чим більше принципів, тим менше їх значення, тим більша їх розмитість.

За Конституцією (ст. 129) до основних засад судочинства належать законність, рівність усіх учасників судового процесу перед законом і судом, забезпечення доведеності вини, змагальність сторін та свобода в наданні суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості, підтримання державного обвинувачення в суді прокурором, забезпечення обвинуваченому права на захист, гласність судового процесу та його повне фіксування технічними засобами, забезпечення апеляційного та касаційного оскарження рішення суду, крім випадків, встановлених законом, обов'язковість рішень суду. Слід підкреслити, що послідовність, у якій наведено ці засади, не означає більшої або меншої їх значимості, оскільки вони всі рівні.

Називаючи зазначені засади судочинства основними, законодавець тим самим визнає, що є й інші. Вони також передбачені Конституцією і зводяться до забезпечення прав і свобод людини. До них належать державна мова судочинства, повага до гідності особи, невтручання в її особисте та сімейне життя, право людини на свободу та особисту недоторканність, недоторканність житла, таємниця листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції, свобода від самовикриття, викриття членів сім'ї чи близьких родичів, встановлення об'єктивної істини. Конституція, визначаючи конкретні засади судочинства, разом з тим дає простір законодавцю у можливості визначення в законах інших засад судочинства.

Навівши в Конституції перелік основних засад судочинства, законодавець тим самим поклав край суперечкам науковців на цю тему. Наступний етап -- закріпити і конкретизувати основні та інші конституційні засади судочинства в КПК та Законі України «Про судоустрій і статус суддів», передбачити в цих законах засади судочинства, притаманні окремим судовим юрисдикціям.

У зв'язку з особливою значимістю судового розгляду (саме на цій стадії вирішується основне питання кожної кримінальної справи: винний чи не винний підсудний у вчиненні злочину, а якщо винний, то на яке покарання він заслуговує) та виходячи з того, що всі інші стадії кримінального процесу покликані «обслуговувати» судовий розгляд, у Конституції основні засади, на яких має будуватися кримінальний процес, названі основними засадами судочинства. Але це не означає, що вони повинні діяти лише в стадії судового розгляду. Просто в цій стадії вони найбільш повно, чітко і виразно виявляються.

Слід сказати, що не всі засади судочинства виявляються в усіх стадіях однаковою мірою. Так, законність, забезпечення доведеності вини, забезпечення обвинуваченому права на захист повинні діяти в кожній стадії кримінального процесу з його початку і до кінця. У той же час рівність усіх учасників судового процесу перед законом і судом, змагальність сторін і свобода в наданні ними своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості, гласність судового процесу та його повне фіксування технічними засобами, обов'язковість рішень суду в стадіях досудових виявляються значно меншою мірою, ніж при судовому розгляді. Що стосується підтримки державного обвинувачення в суді прокурором, забезпечення апеляційного та касаційного оскарження рішення суду, то ці засади судочинства властиві лише судовому розглядові справи. Разом з тим усі засади судочинства в рамках цілісної системи органічно й нерозривно пов'язані як з усією системою, так і з рештою засад, взаємодіють між собою і порушення будь-якої з них призводить, як правило, до порушення інших засад і тим самим до порушення законності при провадженні у справі в цілому. Отже, недодержання хоч би однієї із засад кримінального судочинства тягне за собою скасування постановлених у справі рішень. У літературі підкреслюється, що оскільки всі засади тісно пов'язані між собою, постійно взаємодіють, то це не просто сукупність засад, а система засад кримінального процесу. Кожна із засад поряд з тим, що вона тісно стикається, взаємодіє з іншими засадами, зберігає свою власну цінність для побудови і перебігу процесу, свій юридичний зміст Михеєнко М. Конституційні принципи кримінального процесу // Вісник Академії правових наук України. -- 1997. -- № 2(9). - с. 103-104.[9;103-104].

2.Характеристика основних принципів примінального процесу

2.1 Характеристика конституційних принципів кримінального процесу

2.1.1 Принцип презумції невинуватості

Раніше в літературі існувала думка, що принцип презумпції невинуватості не властивий нашій системі права. С. А. Голунський зазначав: «...різні презумпції являють собою спроби створити абстрактну істину, відірвану від конкретних обставин даної справи... Вони мають елементи формалізму, підштовхують суд до того, що замість подолання перешкод дослідження того чи іншого питання йти по лінії найменшої протидії, схилитись до раніше прийнятого рішення...» Голунский С. А. О вероятности и достоверности в криминальном суде. -- М„ 1937. - с. 60. [23;60].

Лише в 60-х рр., розвиваючи ідеї про необхідність додержання прав і законних інтересів учасників судового провадження , М.С. Строгович сформулював положення про те , що винним може бути визнано лише особу , вину якої достовірно доказано, в протилежному ж випадку особа вважається невинуватою. Крім того, автор уперше в науці кримінального процесу встановив межі практичного застосування принципу презумпції невинуватості.

Початок традиції визнання презумпції невинуватості одним з найважливіших прав людини заклала Декларація прав людини та громадянина, проголошена Національними зборами Франції 26 серпня 1789 р., стаття 9 якої проголошує: «Оскільки кожен є невинним, доки не буде встановлено інше, то в разі затримання особи надмірна суворість, не викликана необхідністю з метою забезпечення його затримання, повинна суворо каратися законом».

Згодом цей принцип було законодавчо закріплено в Статуті кримінального судочинства Російської імперії 20 листопада 1864 р. у вигляді системи логічних норм.

Прогресивне положення Статуту відмінило правило, згідно з яким обвинувачений зобов'язаний був сам довести свою невинуватість. У тексті Короткого відображення процесів чи судових тяжб 1715 р., що діяв до прийняття Статуту, прямо зазначалося: ”Повинен відповідач невинність свою доказом, коли буде потрібно, виправдати”, а власне визнання особи, в тому числі отримане внаслідок катувань, є “літучим свідченням всього світу”.

Цю традицію було продовжено в міжнародно-правових документах, присвячених правам людини та громадянина. У ст.11 Загальної декларації прав людини, прийнятою Генеральною Асамблеєю ООН 10 грудня 1948 р., проголошується: “Кожна людина, обвинувачена у вчиненні злочину, має право вважатися невинною доти, доки її винність не буде встановлена в законному порядку шляхом прилюдного судового розгляду, при якому їй забезпечують усі можливості для захисту» Общая декларация прав человека. Принята Генеральной Ассамблеей ООН 10 декабря 1948 г. // Права человека. Сборник международных документов. -- М., 1998. - с. 24. [24;24]. У статті 14 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права, прийнятого Генеральною Асамблеєю ООН 10 грудня 1966 р. та ратифікованого Указом Президії Верховної Ради Української РСР від 19 жовтня 1973 р., проголошується: «Кожен обвинувачений у кримінальному злочині має право вважатися невинним, поки винність його не буде доведена згідно з законом» Міжнародний пакт про громадянські і політичні права. Рати-фікований Указом Президії Верховної Ради Української РСР від 19 жовтня 1973 р. № 2148-08. - с. 32. [25;32].

У цих самих документах як найважливіші права людини проголошені свобода від самообвинувачення та свавільного арешту, а також від жорстокого, нелюдського ставлення. Зокрема, в Міжнародному пакті про громадянські і політичні права людини зазначено, що кожен має право при розгляді будь-якого пред'явленого йому кримінального обвинувачення не бути приневоленим до давання свідчень проти самого себе чи до визнання себе винним (ст. 14); нікого не може бути піддано свавільному арешту чи триманню під вартою; кожному, хто позбавлений волі внаслідок арешту чи тримання під вартою, має право на розгляд його справи в суді, щоб цей суд міг невідкладно винести постанову щодо законності його затримання і розпорядитися про його звільнення, якщо затримання є незаконним (ст. 9); нікого не може бути піддано катуванню чи жорстокому, нелюдському або такому, що принижує гідність, поводженню чи покаранню (ст. 7). У статті 15 Конвенції проти катувань та інших жорстоких, нелюдських, або таких, що принижують гідність, видів поводження і покарання, ратифікованої Указом Президії Верховної Ради УРСР від 26 січня 1987 р. № 3484-11, зазначається: «Кожна держава-сторона забезпечує невикористання будь-якої заяви, що, як встановлено, була зроблена під час катування, як доказу в ході будь-якого судового розгляду, за винятком випадків, коли вона використовується проти особи, звинуваченої у здійсненні катувань, як доказ того, що таку заяву було зроблено» Конвенція проти катувань та інших жорстоких, нелюдських або таких, що принижують гідність, видів поводження і покарання. Ратифікована Указом Президії Верховної Ради Української РСР від 26 січня 1987 р. № 3484-11 // Відомості Верховної Ради УРСР. -- 1989. -- № 13. - с. 108. [26;108].

Аналіз чинного законодавства свідчить, що у наш час під терміном «презумпція невинуватості» розуміють правило, згідно з яким особу не може бути визнано винною у вчиненні злочину, а також притягнуто до кримінальної відповідальності, інакше як за рішенням суду і відповідно до закону (ч. 2 ст. 15 КПК України).

У Конституції України, прийнятій на п'ятій сесії Верховної Ради України, принципу презумпції невинуватості було відведено важливе місце; досить чітко висвітлено його зміст у ст. 62: «Особа вважається невинуватою у вчиненні злочину і не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено в законному порядку і встановлено обвинувальним вироком суду.

Ніхто не зобов'язаний доводити свою невинуватість у вчиненні злочину.

Обвинувачення не може ґрунтуватися на доказах, одержаних незаконним шляхом, а також на припущеннях. Усі сумніви щодо доведеності вини особи тлумачаться на її користь.

У разі скасування вироку суду як неправосудного держава відшкодовує матеріальну і моральну шкоду, завдану безпідставним засудженням».

Сформульовані в цій статті положення ґрунтуються на принципі презумпції невинуватості людини, відображеному в ч. 2 ст. 14 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права, де зазначається, що кожен обвинувачений в кримінальному злочині має право вважатися невинуватим, поки винуватість його не буде доведено згідно із законом.

Презумпція невинуватості в кримінальному судочинстві має значення як правова гарантія встановлення істини у справі, що має бути конкретизовано в новому КПК України.

За змістом частин 1--3 ст. 62 Конституції України дія презумпції невинуватості пов'язується не лише з визнанням особи винною вироком, що набрав законної сили. Вона поширюється й на осіб, чия причетність до вчинення злочину з'ясовується під час судового провадження, зокрема на підозрюваних.

Згідно з ч. З цієї статті обвинувачення не може ґрунтуватися на доказах, одержаних незаконним шляхом, а також на припущеннях. Усі сумніви щодо доведеності вини особи тлумачаться на її користь. Цим конкретизується положення про презумпцію невинуватості й водночас встановлюється гарантія її дії до набрання вироком законної сили. Положення ч. 1 зазначеної статті покладає на органи досудового слідства, прокурора і суд обов'язок вважати кожного, хто підозрюється чи обвинувачується у вчиненні злочину, невинуватим до остаточного встановлення конкретної вини обвинувальним вироком суду, що набрав законної сили.

У кримінальному судочинстві принцип презумпції невинуватості діє як система нормативних правил, що реалізується в його стадіях, в окремих процесуальних діях і відповідних правовідносинах учасників, юридичний зміст якого встановлюють такі правила:

а) обов'язок доказувати винність обвинуваченого лежить на слідчих органах, прокурорі, а в справах приватного обвинувачення - на потерпілому або його представникові;

б) обвинувачений не повинен доводити свою невинуватість або меншу вину, а також наявність обставин, що виключають його кримінальну відповідальність;

в) усі сумніви, які неможливо усунути, мають тлумачитися на користь обвинуваченого, а недоведена вина обвинуваченого у вчиненні злочину в юридичному відношенні означає його повну невинуватість;

г) висновок про винність обвинуваченого у вчиненні злочину не може ґрунтуватися на припущеннях;

д) притягнення особи до участі у справі як підозрюваного або обвинуваченого, застосування до неї арешту чи іншого запобіжного заходу не повинні розцінюватись як доказ її вини, як покарання винного;

е) до остаточного вирішення кримінальної справи й офіційного визнання особи винною у вчиненні злочину з обвинуваченим не можна поводитись як з винним, а також публічно, в засобах масової інформації і в якихось офіційних документах твердити, що він є злочинцем.

Презумпція невинуватості означає, що закон вважає обвинуваченого невинним поки ті, хто вважає обвинуваченого винним, не докажуть, що він дійсно винний і його винність буде встановлено вироком суду, що вступив у законну силу. Це об'єктивне правове положення визначає і спрямовує діяльність посадових осіб, що ведуть провадження по кримінальній справі, органів досудового слідства, прокуратури і суду, їх відношення до обвинуваченого. Який би не був стан зібраних по справі доказів, яка б не була думка, впевненість того чи іншого суб'єкта кримінально-процесуальної діяльності щодо винності обвинуваченого, по будь-якій кримінальній справі повинно бути забезпечено неухильне додержання і виконання вимог ст. 22 КПК України про всебічне, повне й об'єктивне дослідження обставин справи. І яким би не було переконання особи, яка проводить дізнання, слідчого, прокурора про винність обвинуваченого, вони не мають права залишити жодного виправдовуючого елементу без перевірки, жодного доказу, що свідчить на користь обвинуваченого.

Презумпція невинуватості в правильному її розумінні та застосуванні виключає односторонній обвинувальний підхід при розслідуванні та вирішенні кримінальних справ, вона не допускає швидких, необдуманих безпідставних рішень про притягнення громадян як підозрюваних і обвинувачених. Вона допомагає тому, щоб кримінальні покарання застосовувалися тільки до тих, хто порушує закон, шкодить суспільству і правопорядку.

2.1.2 Право особи на захист

Право особи на захист у кримінальному судочинстві є одним з найважливіших інститутів забезпечення прав і свобод людини. Забезпечення такого права є конституційним принципом і повинно суворо виконуватись на всіх стадіях кримінального процесу як важлива гарантія встановлення істини і винесення законного, обґрунтованого і справедливого вироку. Реальне забезпечення права підозрюваного, обвинуваченого, підсудного на захист можливе лише за умови неухильного додержання на всіх стадіях розслідування та судового розгляду кримінальних справ норм кримінально-процесуального законодавства, що гарантують і регламентують реалізацію цього права. Крім того, точне і неухильне виконання вимог кримінально-процесуального закону про захист прав та інтересів обвинуваченого (підсудного) є обов'язковою умовою зміцнення законності. Тому розробка питань, пов'язаних із забезпеченням обвинуваченому права на захист, потрібна як для теорії кримінального процесу, так і для практики слідчих, прокурорських і судових органів.

У пункті 2 ст. 63 Конституції України передбачено, що підозрюваний, обвинувачений чи підсудний має право на захист, а в п. 4 ст. 29 зазначено, що кожному заарештованому чи затриманому має бути невідкладно роз'яснено його права і надано можливість з моменту затримання захищати себе особисто та користуватись правовою допомогою захисника. У статті 21 КПК України зазначено, що підозрюваному, обвинуваченому чи підсудному забезпечується право на захист. Воно полягає в тому, що закон створює всі необхідні умови для заперечення необґрунтованого звинувачення або для з'ясування і врахування всіх обставин, що пом'якшують вину обвинуваченого.

За статтею 21 КПК України, особа, яка провадить дізнання, слідчий, прокурор, суддя і суд зобов'язані до першого допиту підозрюваного, обвинуваченого і підсудного роз'яснити їм право мати захисника і скласти про це протокол, а також надати підозрюваному, обвинуваченому і підсудному можливість захищатися встановленими законом засобами від пред'явленого обвинувачення та забезпечити охорону їх особистих і майнових прав.

Порушення права на захист завжди означає істотне порушення вимог кримінально-процесуального закону і є однією з найбільш поширених підстав для скасування вироку або інших рішень у справі. До того ж таке порушення деякою мірою суперечить конституційним засадам, за якими людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються найвищою соціальною цінністю в нашій державі. З метою недопущення порушень прав і законних інтересів особи і встановлення об'єктивної істини по справі право на захист повинно гарантуватись і повно реалізовуватись у кримінальному процесі.

Це питання набуває все актуальнішого характеру, оскільки перед Україною стоїть завдання привести свою власну законодавчу базу у відповідність до європейських стандартів. Через це перед законодавчим органом нашої держави постає завдання щодо внесення змін та доповнень до чинного законодавства, зокрема кримінально-процесуального. Такі зміни, безперечно, не можуть обійти такий важливий правовий інститут, як право на захист.

Згідно з Законом України «Про дію міжнародних договорів на території України» від 10 грудня 1991 р. укладені та ратифіковані Україною міжнародні договори є невід'ємною частиною національного законодавства України і застосовуються у порядку, передбаченому для норм національного законодавства.

Відповідно до ст. 62 Конституції України, особа вважається невинуватою у вчиненні злочину і не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено в законному порядку і встановлено обвинувальним вироком суду. Поряд із цим ст. 63 Конституції вказує на те, що підозрюваний, обвинувачений чи підсудний має право на захист.

Піклуючись про те, щоб жодна особа не була необґрунтовано засуджена і жоден винний не був незаслужено тяжко покараний, законодавець забезпечує право на захист.

На думку М.С.Строговича, право зазначених осіб на захист є основою всіх процесуальних прав, що надаються підозрюваному, обвинуваченому чи підсудному, інтегроване вираження цих прав Строгович М. С. Право обвиняемого на защиту и презумпция невиновности. -- М., 1984. - с. 17.[16;17].

Встановлюючи право на захист як один з основних принципів не тільки кримінального процесу, а й як загально-правовий принцип, кримінально-процесуальне законодавство вводить розгорнуту систему процесуальних прав обвинуваченого, використовуючи які обвинувачений має можливість заперечувати пред'явлене йому обвинувачення, наводити доводи і докази на свій захист. Такі права гарантуються кримінально-процесуальним законом. . Отже, держава покладає на особу, яка проводить дізнання, слідчого, прокурора, суд обов'язок так вести процес, щоб «кожний, хто вчинив злочин, був притягнутий до кримінальної відповідальності і жоден невинний не був покараний»; щоб забезпечити можливість захищатися від пред'явленого обвинувачення; щоб виявити не лише такі, що обтяжують, а й такі, що пом'якшують вину, обставини. Без виконання цих обов'язків право на захист стає нереальним.

Помилковою є думка про те, що право на захист може зашкодити правосуддю та послужити засобом ухилення злочинців від відповідальності. Воно перш за все повинно забезпечити захист невинних, які помилково були притягнуті до кримінальної відповідальності. Складність і важкість розслідування деяких кримінальних справ, заплутаність обставин вчинення ряду злочинів зобов'язують вживати заходів з тим, щоб і після притягнення як обвинуваченого особа мала всі необхідні засоби для захисту, щоб невинний ніколи не був засуджений.

Проте, як вважає А. С. Кобліков, значення права на захист не вичерпується лише тим, що воно забезпечує справедливе ставлення до вказаних учасників процесу, охороняє їх інтереси Кобликов А. С. Право на защиту на предварительном следствии. М., 1961. - с. 8-9. [17;8-9]. Тут необхідно зазначити, що право підозрюваного, обвинуваченого чи підсудного на захист та всі інші його процесуальні права служать не лише охороні законних інтересів вказаних осіб, а й успішному здійсненню завдань правосуддя, правильному проведенню досудового слідства та судового розгляду. Право на захист є необхідною передумовою встановлення істини по справі, правильного з'ясування її фактичних обставин, викриття та покарання тільки дійсного злочинця і в міру його дійсної вини, а, отже, й успішної боротьби зі злочинністю.

Право учасників процесу на захист передбачає також право захищатися від підозріння чи обвинувачення та право на захист своїх особистих і майнових інтересів. Як стверджують Ю. І. Стецовський та О. М. Ларін, у цьому разі для захисту майнових прав обвинуваченого повинні бути відомі вимоги цивільного позивача. Право обвинуваченого на захист означає також право заперечувати обставини, що пов'язані з характеристикою його морального обліку тощо Стецовский Ю. И., Ларин А. М. Конституционный принцип обеспечения обвиняемому права на защиту. -- М., 1988. - с. 13. [18;13].

Підозрюваний і обвинувачений заінтересовані в тому, щоб вони:

а) не були притягнуті до кримінальної відповідальності та засуджені, якщо є невинними;

б) не були притягнуті до кримінальної відповідальності та засуджені за більш тяжкий злочин ніж той, який дійсно вчинили;

в) без передбачених у КПК України підстав не були притягнуті до участі в кримінальній справі як підозрювані чи обвинувачені, піддані заходам процесуального примусу і засуджені;

г) не були піддані несправедливому покаранню, тобто такому, яке призначено без урахування характеру і ступеня суспільної небезпечності вчиненого злочину, особи винного й обставин справи, які пом'якшують чи обтяжують відповідальність;

д) не обмежувалися в правах, наданих їм законом, і щоб їм була надана можливість їх реалізувати;

е) щоб були забезпечені їх особисті та майнові права.

Це законні інтереси підозрюваного й обвинуваченого, оскільки мають всі ознаки, що дають їм право на захист. Воно особливо необхідне, оскільки до обвинуваченого до вирішення питання про його винність можуть застосовуватись заходи процесуального примусу. Забезпечити законність на всіх етапах руху кримінальної справи - на це спрямовані в кінцевому підсумку всі принципи кримінального судочинства та окремі процесуальні норми.

Розглядаючи загальне поняття захисту в кримінально-процесуальній літературі, слід зазначити, що вивченням цих питань займалися такі вчені-правознавці, як М.С. Строгович, Я. О. Мотовиловкер, Т. Н. Добровольська, Г. П. Саркисянц та інші.

Як вважає Т.Н. Добровольська, захист слід розуміти як «сукупність процесуальних дій, спрямованих на заперечення обвинувачення або пом'якшення відповідальності обвинуваченого (підсудного)» Добровольская Т. Н. Защита судебная. -- М., 1972. -- Т. 9. - с. 394. [19;394]. В юридичному словнику за редакцією П.І. Кудрявцева дається аналогічне визначення захисту: «Захист - в кримінальному процесі сукупність процесуальних дій, спрямованих на заперечення обвинувачення (повністю або частково), на доказування невинуватості обвинуваченого або меншої його винуватості» Юридический словарь / Под ред. П. И. Кудрявцева. -- М., 1956. -- Т. 1. - с. 340. [20;340].

Однак в юридичній літературі немає єдиної думки щодо загального визначення поняття захисту, можна спостерігати підміну понять та категорій.

Наприклад, П.М. Давидов стверджує: «Захист -- це все те, що протиставляється обвинуваченню та його наслідкам, це заперечення чи послаблення обвинувачення, це діяльність обвинуваченого, спрямована на поновлення порушених у зв'язку з обвинуваченням прав, охорону його законних інтересів» Давыдов П. М., Сидоров Д. В., Якимов П. П. Судопроизводство по новому УПК РСФСР. -- Свердловск, 1962. - с. 36.[21;36]. А. Л. Ципкін вважає: «Захист у кримінальному процесі є врегульована законом діяльність обвинуваченого, спрямована на заперечення обвинувачення, пом`якшення відповідальності та охорону законних інтересів обвинуваченого, а також діяльність захисника, який, обстоюючи права та законні інтереси обвинуваченого, прагне до встановлення об'єктивної істини та здійснення завдань, які стоять перед правосуддям» Цыпкин А. Л. Право на защиту в советском уголовном процессе. -- Саратов, 1959. - с. 26. [22;26]. У поняття захисту, на його думку, входить діяльність обвинуваченого, його захисника та законного представника. Щодо питання включення до суб'єктів захисту органу, що веде процес, процесуалісти висувають різні думки. Наприклад, А. Л. Ципкін, визнаючи об'єктивність слідчого, прокурора та суду, заперечує проти кваліфікації їх дій на користь обвинуваченого: «Право на захист -- це право, яке належить обвинуваченому та здійснюється обвинуваченим або його захисником. Неможливо відірвати право на захист від суб'єкта, діяльність якого визначає саме поняття захисту. Безперечно, що роль слідчого, прокурора, судді в реалізації цього права дуже велика». У цьому разі необхідно без вагань погодитися з думкою автора, оскільки право на захист належить саме обвинуваченому, проте його реалізація безпосередньо залежить від дій вказаних учасників процесу. Підкреслюючи це, А.Л. Ципкін зазначає: «Право обвинуваченого досить часто виражається в тому, що він лише заявляє прохання. Але для реалізації цієї заяви потрібна визначена діяльність органів суду, прокуратури чи органів слідства. Обвинувачений, наприклад, заявляє перед слідчим прохання про допит свідків чи проведення експертизи. Від слідчого залежить, зважаючи на обставини справи, визнати чи не визнати заявлене клопотання обґрунтованим і провести необхідні дії. Якщо в обвинуваченого на руках є документ, який він вважає за потрібне долучити до справи, то і тут право на захист полягає в проханні долучити документ. Якщо у вказаних для прикладу випадках зазначені нами органи відхиляють клопотання обвинуваченого, то право обвинуваченого на захист може полягати в оскарженні ним цієї відмови» Цыпкин А. Л. Право на защиту в советском уголовном процессе. -- Саратов, 1959. - с. 26.[22;26].

Підсумовуючи, слід зазначити, що захист як процесуально-правовий інститут являє собою сукупність юридичних норм, що регулюють кримінальне-процесуальну діяльність і відносини, пов'язані з запереченням або пом'якшенням обвинувачення. Інститут захисту регулює кримінально-процесуальну діяльність всіх суб'єктів захисту і є частиною кримінально-процесуального права. Процесуальне значення захисту полягає в тому, що він передусім є засобом, методом реалізації прав та інтересів підозрюваного, обвинуваченого, підсудного. Відомо, що принципи кримінального процесу становлять єдину систему й взаємодіють один з одним. Всі вони так чи інакше пов'язані з правом обвинуваченого на захист. Саме тому вивчення принципу забезпечення підозрюваному, обвинуваченому й підсудному такого права належить до найважливіших завдань кримінально-процесуальної науки, що в подальшому сприяє удосконаленню його реалізації в нормах кримінально-процесуального права.

2.1.3 Здійснення правосуддя тільки судоми

Згідно з ч.1 ст.124 Конституції України правосуддя в Україні здійснюється виключно судами. Делегування функцій судів, а також привласнення цих функцій іншими органами чи посадовими особами не допускається. Судочинство здійснюється судом України та судами загальної юрисдикції.

Правосуддя здійснюють професійні судді, і у випадках, визначених законом, народні засідателі і присяжні (ч.1 ст.127 Конституції).

В постанові Пленуму Верховного Суду України № 9 від 01.11.96 "Про застосування Конституції України при здійсненні правосуддя" відзначається, що з урахуванням конституційного положення про те, що правосуддя в Україні здійснюється виключно судами, юрисдикція яких поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі, судам підвідомчі всі спори про захист прав і свобод громадян.

Положення Конституції знайшло своє відображення в ст. 15 КПК України, де зазначено, що ніхто не може бути визнаний винним у вчиненні злочину, а також підданий кримінальному покаранню не інакше як за вироком суду і відповідно до закону. Цим визначається виключне положення суду серед інших державних органів, що ведуть процес.

Слідчий і прокурор в стадії попереднього розслідування також вирішують питання про винуватість обвинуваченого. Але їх висновок про винуватість особи має попередній характер. Дане питання вирішується остаточно тільки в стадії судового розгляду на основі дослідження і оцінки всіх доказів, зібраних як до суду, так і в суді.

Органи попереднього розслідування, як і органи віддання до суду, мають право закрити кримінальну справу або звільнити винного від кримінальної відповідальності за нереабілітуючими обставинами, що передбачені законом. В такому випадку особі, яка звільняється від кримінальної відповідальності, надається право заперечувати проти закриття кримінальної справи і вимагати, щоб питання про її винуватість або невинуватість було вирішене тільки у вироку, який буде винесений в судовому засіданні.

Дія принципу здійснення правосуддя тільки судом поширюється на всі судові стадії процесу.

Скасування або зміна судового рішення першої інстанції допускається не інакше як вищестоящим судом і в порядку здійснення не можу бути скасоване або змінене будь-яким державним органом, в тому числі і вищою державною владою.

Відповідно до ч.5 ст.125 Конституції створення надзвичайних і особливих судів не дозволяється.

Принцип здійснення правосуддя тільки судом є гарантією того, що без судового розгляду з дотриманням всіх процесуальних правил, жоден громадянин не може бути визнаним із застосуванням до нього кримінального покарання.

2.1.4 Принцип законності в кримінальному процесі

Принцип законності - у загальному формулюванні - можна визначити як вимогу точного і неухильного дотримання законів органами дізнання, попереднього слідства, прокуратури і суду, а також всіма учасника провадження в кримінальній справі.

Відповідно до частини 2 статті 6 Конституції України, органи законодавчої і судової влади здійснюють свої повноваження у встановлених Конституцією в межах і у відповідності до законів України.

Органи державної влади і органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти тільки на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачений Конституцією та законами України. В ч.1 ст.68 Конституції закріплений обов'язок громадян України неухильно додержуватись Конституції та законів України.

У кримінальному процесі законність має двоякий характер.

Розслідуючи і вирішуючи кримінальні справи, органи дізнання і попереднього слідства, прокуратури і суду тим самим затверджують у суспільстві і державі режим законності. Але ця мета не повинна досягатися будь-якими засобами, а тим більше - ціною порушення діючих законів. Хоча кримінально-процесуальна діяльність і спрямована на усунення порушень закону, сама вона повинна здійснюватись у суворій відповідності до закону. Від органів держави, які здійснюють власні повноваження в кримінальному процесі, принцип законності вимагає безумовного дотримання, правильного застосування і точного виконання закону протягом всього провадження у справі.