Принципи кримінального процесу

Принцип законності знаходить своє відображення в єдиному і обов'язковому порядку провадження по всіх кримінальних справах (ст.1 КПК), що є гарантією від свавілля у діяльності державних органів. Суд, прокурор, органи дізнання не зважаючи на різні компетенції і процесуальне положення, спрямовують свою діяльність на здійснення в кінцевому підсумку завдань кримінального судочинства, в тому числі і на забезпечення правильного застосування закону (ст.2 КПК).

Таким чином, метою діяльності вказаних органів є правильне застосування закону (кримінально-процесуального, кримінального).

Зміст принципу законності розкривається в ст.5 КПК України, відповідно до якої ніхто не можу бути притягнутий як обвинувачений інакше, ніж на підставах і в порядку, встановлених законом.

Принцип законності в кримінальному процесі має свою специфіку. По-перше, кримінальний процес, як діяльність органів дізнання, слідства, прокуратури та суду, докладніше регламентований законом, ніж будь-яка інша державна діяльність, без чого неможливе розкриття злочинів, викриття винних та їх справедливе покарання. По-друге, в кримінальному процесі на органи дізнання, досудового слідства, прокуратуру та суд покладено обов'язки з порушення, розслідування та вирішення кримінальних справ, для чого ці органи наділяються владними повноваженнями та правом застосування примусових заходів у випадках та порядку, прямо передбачених у законі. По-третє на органи дізнання, слідства, прокуратури та суду покладено обов'язок з роз'яснення та забезпечення прав та законних інтересів усіх громадян, які беруть участь у судочинстві, а також із правильного здійснення ними своїх процесуальних обов'язків, що передбачено законом Советский уголовный процесс / Под ред. Н. С. Алексеева и В.3.Лукашевича. -- Л., 1989. - с. 56-57.[11;56-57].

Кримінально-процесуальна діяльність пов'язана з серйозними право обмеженнями для осіб, які притягуються до кримінальної відповідальності, і тому в ході її здійснення повинен дотримуватись закон.

Механізми забезпечення законності в кримінальному процесі служать як судовий, так і прокурорський нагляд.

Згідно ст. 370 КПК України суттєві порушення кримінально-процесуального закону, а також згідно ст. 371 КПК України неправильне застосування кримінального закону є підставою для скасування вироку.

кримінальний процес відповідальність вина

2.1.5 Принцип рівності всіх учасників кримінального процесу перед законом і судом

Даний принцип кримінального процесу закріплений в ряді конституційних норм, а також в ст. 16 КПК України.

Відповідно до ст. 21 Конституції усі люди є вільні і рівні у своїй гідності та правах.

Громадяни мають рівні конституційні права та свободи і є рівними перед законом (ч.1 ст. 24 Конституції України). Не може бути привілеїв чи обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження; майнового стану, місця проживання, за шовними або іншими ознаками (ч.2 ст.24 Конституції України). Згідно з п.2 ч.3 ст.129 Конституції України, одним з основних принципів судочинства є рівність всіх учасників судового процесу перед законом і судом.

Зазначені положення Конституції, відтворені в КПК, не створюють ніяких привілеїв або підстав для дискримінації жодній особі, яка бере участь у справі. Ці вимоги поширюються на все провадження справи, а не тільки на судові стадії.

Всі суб'єкти кримінального судочинства, які займають однакове процесуальне положення, рівні перед законом і судом, прокурором і органами попереднього розслідування. Кожний з них в рамках свого процесуального положення має рівну можливість користуватися передбаченими законом процесуальними правами і в рівній мірі виконувати покладені на них обов'язки. Щодо підозрюваних і обвинувачених це виявляється в їх рівному праві на кваліфіковану юридичну допомогу з боку захисника у всіх, без винятку, кримінальних справах.

Рівність громадян перед судом і законом виявляється і в тому, що при порушенні , розслідуванні, розгляді, вирішенні кримінальних справ щодо, всіх громадян застосовується одне й те ж кримінальне і кримінально-процесуальне законодавство. Всі громадяни несуть рівну відповідальність перед судами, не маючи при цьому ніяких привілеїв і не зазнаючи ніяких обмежень. Наявність правил про підслідність кримінальних справ не суперечить принципу рівності громадян перед законом і судом. Громадяни не отримують ніяких привілеїв, у тих випадках, наприклад, коли кримінальна справа розглядається по суті вищестоящим судом. Щодо всіх справ встановлений єдиний і обов'язковий для всіх судів, органів прокуратури і попереднього розслідування порядок кримінально-процесуального провадження.

Як виняток, з принципу рівності громадян перед судом і законом можна розглядати правила про недоторканість Президента України, кандидатів у Президенти, депутатів та кандидатів у депутати до ВРУ, судді. Такий виняток необхідний для забезпечення належного виконання вказаними особами функцій, незалежно від незаконних впливів. Тертышник В. М. Уголовный процесс. -- Харьков, 1999. - с. 42.

2.2 Характеристика міжгалузевих принципів кримінального процесу

2.2.1 Принцип змагальності сторін

Змагальний процес відповідає принципам правової держави. Концепція судової реформи від 28 квітня 1992 року спрямувала вітчизняну науку на вивчення нових аспектів та вирішення проблем кримінального процесу України, підняла їх актуальність, надала їм нового змісту, а також висунула перед дослідниками нові завдання, спрямовані на необхідність розширення змагальних засад у всіх стадіях процесу Про Концепцію судово-правової реформи в України: Постанова Верховної Ради України від 28 квітня 1992 р. // Відомості Верховної Ради України. - 1992. - № 30. - Ст. 426. [2]. Розташування проблеми змагальності в одному ряді з іншими проблемами кримінально-процесуального права свідчить про те, що значення змагальності недооцінюється. Розширення змагальних засад українського кримінального процесу - не просто один з основних напрямів його реформування, а суть його реформи.

Реформа українського кримінально-процесуального законодавства повинна мати під собою теоретичну основу, що представляє собою висновки, отримані в результаті вільного від ідеологічних підходів комплексного дослідження змагальності кримінального процесу як соціально-правового явища.

Концепцією судово-правової реформи, схваленою Постановою Верховної Ради України “Про Концепцію судово-правової реформи в Україні” 28 квітня 1992 року, передбачено заходи, спрямовані на демократичну розбудову судової системи, створення надійного правового фундаменту для діяльності судів. Частково ці заходи здійснено, але судова система ще остаточно не сформована.

Основними принципами цієї Концепції є створення такого судочинства, яке б максимально гарантувало право на судовий захист, рівність громадян перед законом, умови для здійснення змагальності; реалізація презумпції невинності, радикальне реформування матеріального і процесуального законодавства; перевірка законності та обґрунтованості прийнятих судом рішень, визначення умов допустимості доказів Про Концепцію судово-правової реформи в України: Постанова Верховної Ради України від 28 квітня 1992 р. // Відомості Верховної Ради України. - 1992. - № 30. - Ст. 426. [2].

Змагальний процес, як відомо, характеризується таким правовим статусом його основних учасників, який забезпечує виконання функцій обвинувачення, захисту і вирішення справи не залежними один від одного суб'єктами процесу. А це означає, що в діяльності кожного з учасників не повинні бути наявними елементи не властивих йому функцій Нове у кримінально-процесуальному законодавстві України: Навч. посіб. для студентів юрид. спеціальностей вищих закладів освіти / За ред. проф. Ю.М. Грошового. - Х.: Право, 2002. - С. 9. [4, с. 9].

Статтею 129 Конституції України закріплено основні засади судочинства. Засади змагальності сторін, разом зі свободою в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості, закріплено в п. 4 ч. 3 цієї статті. Зміст принципу змагальності найкраще передбачає наявність на всіх стадіях процесу рівноправних сторін і розподіл їх процесуальних функцій, тобто таку форму побудови кримінального процесу, в якій бере участь три сторони та за якої функції обвинувачення і захисту відокремлені від функції вирішення справи, тобто має місце розподіл функцій між суб'єктами (сторонами), що користуються рівними правами та свободою у наданні доказів, їх дослідженні та доведенні їх переконливості перед судом, а судом створюються умови для реалізації (здійснення) наданих їм прав та виконання сторонами їх процесуальних обов'язків (стст.16-1, 261 КПК України). Змагальність є одним з елементів методу правового регулювання суспільних відносин у сфері кримінального судочинства. Поєднання в повноваженнях однієї сторони функцій обвинувачення і вирішення кримінальних справ є проявом реакційності судової системи держави та перетворює органи правосуддя на органи розправи Маляренко В.Т. Кримінальний процес України. Стан та перспективи розвитку: Навч. посіб. - К., 2004. - с. 1-5 [5, с. 1-5]. К. Маркс вважав, що поєднання в одній особі функцій судді, обвинувача і захисника суперечить всім законам психології Маркс К., Энгельс Ф. Соч. - Т. 1. - с. 26 [6, с. 26]. Змагальність сторін необхідна як гарантія реалізації принципу всебічного, повного і об'єктивного дослідження обставин справи і захисту, які є необхідними для повноцінного змагання у всіх стадіях процесу. Вона також є гарантією для утвердження законності і справедливості при винесенні судових рішень. Таким чином, для змагальності характерними є такі ознаки, як:

1) наявність двох протилежних сторін - обвинувачення на всіх стадіях кримінального процесу (стст. 21, 45, 264, 262, 288, 289, 290 КПК України та ін.);

2) процесуальна рівність сторін, яка є гарантом реалізації ними прав та обов'язків, сприяє змагальності, стимулює саме активність сторін у дослідженні доказів, а не суду, що сприяє вирішенню спору та зобов'язаний вживати всіх заходів до викриття або виправдання підсудного (стст. 22, 253, 260, 299, 315-1 КПК України та ін.);

3) наявність незалежного від сторін арбітра в особі суду, який не має функцій сторін, виступає гарантом дотримання конституційних прав, керує процесом при розгляді справи, вирішує її по суті, будучи не зв'язаним думкою сторін Концепція розвитку системи правосуддя в Україні на 2004-2014 роки. Проект: Центр політико-правових реформ. - К., 2003. - С. 9 [4, с. 9].

Принцип змагальності ґрунтується на тому переконанні, що протилежність інтересів сторін є найкращою гарантією для забезпечення повноти подання фактичного матеріалу. Змагальність, яка реалізується у визначеній законом процесуальній формі, спрямована на встановлення об'єктивної істини в більш повному обсязі та на більш повний та реальний захист прав людини і громадянина. Принцип змагальності в кримінальному процесі вже давно привертає увагу багатьох вчених-процесуалістів як в Україні, так і за кордоном, у тому числі й в Росії.

У вітчизняній науці не досягнуто уніфікованого підходу до поняття принципу змагальності в кримінальному процесі України.

Величезний внесок в розвиток теорії змагальності кримінального судочинства було здійснено радянським вченим-процесуалістом Строговичем М.С., який спочатку вважав, що забезпечення обвинуваченому права на захист і змагальність є одним принципом Строгович М.С. Курс советского уголовного процесса. - М., 1958. - С. 74. [7], однак пізніше дійшов висновку, що змагальність має особливо важливе значення і почав виділяти її в якості самостійної засади радянського кримінального процесу Строгович М.С. Курс советского уголовного процесса. - М.,1968. - Т. 1. - С. 153 [8]. Він одним з перших обґрунтував таку точку зору на змагальні основи, яка дотепер є домінуючою (переважаючою) серед інших. Змагальність, за його визначенням, є в тому, що суд розглядає справу за участю сторін - обвинувачення і захисту та при цьому всіма правами сторони користується обвинувачений чи підсудній. Сторони - прокурор, потерпілий, підсудний, захисник, а також цивільний позивач, цивільний відповідач і їх представники - наділені рівними процесуальними правами для відстоювання перед судом своїх вимог для заперечення, спростування вимог і тверджень другої сторони Строгович М.С. Избр. труды. - М. - Т. 2. - С. 163. [9].

2.2.2 Принцип диспозитивності

Україна згідно з Конституцією України є суверенна і незалежна, демократична, соціальна, правова держава (ст. 1). Конституцією закріплено головну ознаку правової держави, зокрема: «Людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю», а «права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави» (ст. 3). Тобто в Україні визнано, що права, свободи та законні інтереси людини превалюють над інтересами держави.

У загальному вигляді принцип диспозитивності ґрунтується на положеннях Конституції про те, що кожному гарантується судовий захист його прав і свобод.

Гарантії реалізації і захисту прав та свобод особистості - це сукупність економічних і політичних умов, а також система правових засобів, які забезпечують реальність здійснення і захисту прав та свобод людини і громадянина.

У широкому розумінні поняттям гарантії охоплюється вся сукупність об'єктивних і суб'єктивних факторів, які спрямовані на фактичну реалізацію прав, свобод та обов'язків особистості, на усунення можливих причин та перешкод неповного чи неналежного здійснення їх і захист прав від порушень.

Гарантії реалізації - це відповідні умови і засоби, які сприяють реалізації кожною людиною і громадянином закріплених у Конституції прав, свобод і обов'язків. До них належать межі прав і свобод, конституційно-правові принципи статусу особи, юридичні факти, з якими пов'язуються володіння правами і свободами та безпосереднє користування, процесуальні форми реалізації, заходи заохочення та стимулювання правомірної поведінки юридичні обов'язки. Скакун О.Ф. Теория государства и права. Учебник. - X.:Консум, Ун-т внутр дел. - 2000. - С. 204-205.

Кожен має право будь-якими не забороненими законом засобами захищати свої права і свободи від порушень і протиправних посягань.

Початковим моментом реалізації принципу диспозитивності на думку В.Шишкіна Шишкін В. Диспозитивність - принцип судочинства. // Право України. - 1999. - №6. - С. 10-15., є можливість вільного поводження зі своїм правом щодо ініціювання заінтересованою особою судового процесу.

Друга складова принципу диспозитивності торкається поведінкової стадії заінтересованих осіб безпосередньо у судовому процесі. Ця стадія вже сьогодні має реалізацію, що підтверджує наявність цього принципу не лише в цивільному, айв кримінальному процесі. Не тільки на суд покладається навантаження щодо правової оцінки сукупності фактів, а й учасники процесу також зобов'язані довести значимість своїх аргументів та мотивів з аналітичною думкою щодо регуляції сформованих правовідносин відповідними нормами права.

Третя складова принципу диспозитивності відображає цей принцип зі сторони, яка зовсім не була відома радянській науці, та в цьому й не було потреби в зв'язку з зовсім іншим концептуальним підходом щодо змісту судового процесу і судочинства. Саме тому, що в країнах сталої демократії держава та її інституції розглядаються у будь-якому судовому процесі як сторона рівна людині, а не домінуюча над нею, тому сторони поставлені у позицію прозорості зі всіма своїми доказами і аргументами. Більше того, для того щоб всебічно реалізувати принцип змагальності, передбачено обов'язок сторін заздалегідь до початку судового слухання надати судові, а отже - і протилежній стороні всю інформацію про докази і джерела їх надходження. Це робиться для того, щоб сторона, до якої є претензії, мала можливість належним чинним підготуватись до судового процесу, що розглядається як її справедливе природне право. Дія цієї стадії принципу диспозитивності проявляється у таких видах як: мирова угода між фізичними особами або кримінальний компроміс між прокурором і адвокатом з санкції судді

Принцип диспозитивності має вияв у таких правових інститутах, як закриття провадження в кримінальній справі у зв'язку: з дійовим каяттям; з передачею особи на поруки колективу підприємства, установи чи організації; із закінченням строків давності; з помилуванням окремих осіб; внаслідок акта амністії, якщо він усуває застосування покарання за вчинене діяння; внаслідок зміни обставин; тощо.

Диспозитивність у кримінальному процесі виявляється і в тому, що під час розгляду судом цивільного позову мають застосовуватися деякі правила цивільного процесу, якщо інше не передбачене положеннями КПК. У межах кримінально-процесуальної процедури можливі: відмова від позову або його визнання, які мають тягти закриття провадження за позовом під час розгляду судом кримінальної справи; перенесення розгляду позову в суд, що діє в порядку цивільного судочинства; мирова угода сторін. У випадках, коли арешт на майно накладено з метою забезпечення цивільного позову, обвинувачений вправі визначити, яке саме майно підлягає арешту в межах суми заявленого позову. В цьому також знаходить втілення принцип диспозитивності.

Таким чином, ідея диспозитивності лежить в основі й таких процесуальних гарантій обвинуваченого, як вибір: між розглядом кримінальної справи суддею одноособово чи колегією суддів; між проведенням чи не проведенням судового слідства залежно від визнання чи заперечення вини підсудним.

2.2.3 Принцип всебічного, повного і обєктивного дослідження обставин справи

Злочин, який є предметом дослідження по кримінальній справі, завжди є подією минулого щодо діяльності слідства і суду.

Слідчий приступає до розслідування справи, а суд до його розгляду після того, як злочин вже був вчинений. Тому їх діяльність має ретроспективний характер (звернена в минуле) і спрямована на відтворення обставин вчинення злочину.

Особа, яка провадить дізнання, слідчий, суд, прокурор не може спостерігати досліджуєму ними подію, а встановлюють всі факти за допомогою доказів.

Всі обставини справи повинні бути досліджені повно, об'єктивно, всебічно, що гарантією встановлення істини у справі.

Частина 1 ст.22 КПК покладає на суд, прокурора, слідчого, особу, яка провадить дізнання, обов'язок вжити всі передбачені законом заходи для всебічного, повного і об'єктивного дослідження обставин справи, виявити, як ті обставини, що викривають, так і ті, що виправдовують обвинуваченого, а також обставини, що пом'якшують і обтяжують його відповідальність.

Вимога всебічного дослідження означає, що по кримінальній справі повинні бути висунуті і перевірені всі можливі версії про подію злочину, осіб, що його вчинили, мотиви злочину та інше. Така перевірка спрямовує доказову діяльність, запобігає однобічності і суб'єктивізму, забезпечує правильний хід доказування.

Повнота дослідження полягає у з'ясуванні всіх обставин, що входять в предмет доказування і мають значення для правильного вирішення справи (ст.ст.23,64,433 КПК).

Об'єктивність означає неупереджене дослідження посадовою особою всіх обставин справи.

Провадження по справі повинно бути позбавлене як обвинувального, так і виправдувального ухилу.

Діючи на всіх стадіях процесу, вказаний принцип забезпечує законність і обґрунтованість всіх слідчих і судових актів. Його вимоги лежать в основі вимог правил про об'єднання і виділення кримінальних справ, притягнення особи як обвинуваченої, складання і затвердження обвинувального висновку, постановлення вироку.

Принцип всебічності, повноти і об'єктивності забезпечується рядом процесуальних гарантій, в тому числі правилами про відводи зацікавлених у результаті справи осіб (ст.ст.54-63 КПК), про визнання незаконними внаслідок однобічності і неповноти попереднього або судового слідства винесених по справі рішень (ст.ст. 246,281,368 КПК).

2.2.4 Принцип безпосередності

Різні аспекти, як і проблема удосконалення досудового провадження у кримінальних справах в цілому постійно перебувають у сфері уваги як вчених, так і юристів-практиків. Необхідність покращити діяльність органів, що здійснюють досудове розслідування, зумовлюють чималий інтерес до проблеми визначення ролі принципу безпосередності у процесуальній діяльності слідчих підрозділів і побудови його нормативного змісту відповідно до досягнень сучасної кримінально-процесуальної науки і перспективами розвитку вітчизняного кримінально-процесуального права.

Проблемам реалізації цього принципу були присвячені дослідження таких вчених, як Ю.О. Заїка, В.Я. Лівшиць, З.І. Сарбаєв, В.Д. Шундиков, Т.В. Каткова[4-6; 11; 16]. Безпосередність як важлива засада кримінального судочинства згадується і у роботах інших правників.

Під час досудового розслідування здійснюється встановлення обставин злочину, осіб, причетних до його вчинення, застосовуються заходи з припинення і запобігання злочинам, на цьому етапі відбувається фактичне розкриття злочинів. У ході провадження досудового розслідування у кримінальних справах формується основний масив доказової інформації, і, незважаючи нате, що висновки слідства не є обов'язковими для суду, який повинен винести справедливе рішення у справі, умови для прийняття такого рішення створюються саме на цьому етапі. Неналежне виконання завдань, які стоять перед органами, що здійснюють досудове розслідування, допущені ними помилки можуть не тільки порушити права учасників процесу і зашкодити їх законним інтересам у цій стадії, а й зумовити судову помилку Назаров АД. Влияние следственных ошибок на ошибки суда. - СПб.: Юридический центр Пресс, 2003. -с. 323 с. [9], яка, як свідчить практика, може призвести до трагічних наслідків.

Однією з ключових фігур у стадії досудового розслідування є слідчий. Частина 1 ст. 22 КПК України зобов'язує його вжити всіх передбачених законом заходів для всебічного, повного і об'єктивного дослідження обставин справи, виявити як ті обставини, що викривають обвинуваченого, так і ті, що виправдовують його, а також обставини, що пом'якшують і обтяжують його відповідальність. У межах завдань стадії попереднього розслідування слідчий повинен забезпечити швидке і повне розкриття злочину та притягнення осіб, винних у його вчиненні, до участі у справі як обвинувачених і охорону від необґрунтованого притягнення осіб, непричетних до вчинення злочину; вжиття заходів для відшкодування шкоди, завданої злочином; виявлення причин вчинення злочину та умов, які цьому сприяли (ст.ст. 2, 23, 231, 29 КПК України). Для цього законом йому надано широкі повноваження, забезпечується самостійність у прийнятті рішень у справі. Слідчий також несе передбачену законом відповідальність за законність своїх рішень, тобто можливо заміна слідчого (ст. 114 КПК України).

Незважаючи на те, що досудове слідство провадиться до суду і для суду слідчий повинен приходити до остаточних, а не попередніх висновків з усіх питань справи, він повинен бути твердо впевнений у їх правильності. Кожне процесуальне рішення слідчого є важливим, воно повинне бути законним і обґрунтованим.

Будь-яке рішення у справі слідчий приймає на основі своєї професійної правосвідомості та внутрішнього переконання, яке формується у ході процесуального доказування. В основі останнього лежить знання обставин злочину, отриманих в процесі збирання (формування) доказів, їх перевірки і оцінки.

При реалізації принципу безпосередності, треба враховувати ту обставину, що процесуальне пізнання є опосередкованим по відношенню до події злочину як сукупності фактів, що мали місце у минулому. Подія злочину відображається у навколишній обстановці і свідомості людей у вигляді безпосередніх і опосередкованих відбитків - слідів злочину. Це первинне відображення події злочину є об'єктивною основою майбутніх доказів. Самі ж докази формуються у процесі „вторинного відображення” в результаті сприйняття цих слідів слідчим і закріплення їх у матеріалах справи Шейфер С.А. Следственные действия. Система и процессуальная форма. - М.: Юрлитинформ, 2001. - 208с.[15, 6-9]. Незважаючи на те, що деякі факти і обставини, які входять до предмету доказування, можуть бути доступними для безпосереднього сприйняття (наприклад, наслідки злочину, знаряддя та засоби), судове пізнання у цілому не втрачає свого ретроспективного характеру. Слідчий або суддя, які були очевидцями злочину, не мають права здійснювати провадження у справі, оскільки є свідками злочину. Тому принцип безпосередності, за винятком окремих випадків, передбачає особисте сприйняття не самих фактів злочину, а доказів про них.

З точки зору В.Т. Маляренка, весь зміст принципу безпосередності у кримінальному процесі охоплюється обов'язком суду, слідчого, дізнавача безпосередньо дослідити докази, за винятком випадків, передбачених законом Маляренко В.Т. Конституційні засади кримінального судочинства. - К: Юрінком Інтер, 1999. - с. 272 [7, 272].

Т.М. Мірошниченко і Д.В. Філін відносять до складу цього принципу такі вимоги: 1) особисте сприйняття доказів особами, що досліджують і оцінюють їх; 2) обґрунтування рішення доказами, дослідженими особисто; 3) заміна похідних доказів первинними Мірошниченко Т.М., ФілінД.В. Система принципів кримінального процесу: Конспект лекції. -X: Нац. юрид. акад. України, 1995. - с. 28-30 [8, 28-30]. М.С. Строгович вважає елементами принципу безпосередності особисте сприйняття і перевірку доказів судом, а також обов'язок суду обґрунтовувати свої висновки по справі на основі доказів, отриманих з першоджерел Строгович М.С. Курс советского уголовного процесса: В 2-х т. Т.1. - М.: Наука, 1968. - с. 157 [13, 157]. І.В. Тиричев визначає його як правило, що „...визначає обов'язок уповноважених органів держави і посадових осіб отримувати докази з першоджерела, особисто досліджувати і використовувати їх при обґрунтуванні висновків по справі” Тыричев И.В. Принципы советского уголовного процесса: Учеб. пособие. - М.: ВЮЗИ, 1983. - с. 62 [14, 62]. Досліджуючи проблеми реалізації принципу безпосередності, В.Я. Лившыць приходить до цілком обґрунтованого висновку про те, що прагнення до використання первинних доказів становить основу його змісту Лившиц В.Я. Принцип непосредственности в советском уголовном процессе. - М.-Л.: АН СССР, 1949. - с. 56[6, 56].

Слід погодитись з тими науковцями, які відносять обов'язок осіб, що ведуть кримінальний процес, намагатись отримувати фактичні дані про обставини злочину з першоджерел до невід'ємних елементів принципу безпосередності.

Викладене приводить нас до висновку, що нормативним змістом принципу безпосередності охоплюються такі вимоги до суб'єктів, що ведуть кримінальний процес: 1) особисто досліджувати (сприймати, перевіряти, оцінювати) докази; 2) грунтувати свої рішення на доказах, досліджених особисто; 3) використовувати первісні докази, крім випадків, коли отримати останні неможливо.

2.3 Характеристика галузевих принципів кримінального процесу

2.3.1 Допустимість притягнення до кримінальної відповідальності лише за умови доведоності вини

Допустимість притягнення до кримінальної відповідальності лише за умови доведеності вини -- основний принцип кримінального процесу, згідно з яким притягнення особи як обвинуваченого, винесення обвинувального вироку суду, затримання, арешт та застосування інших запобіжних заходів допускається лише за наявності беззаперечних доказів винного вчинення особою кримінально-караного діяння. Згідно зі ст. 131 КПК України постанова про притягнення особи як обвинуваченого виноситься за наявності достатніх доказів, що вказують на вчинення злочину певною особою.

Згідно з п. 2 ст. 2 КК України "особа вважається невинуватою у вчиненні злочину і не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено в законному порядку і встановлено обвинувальним вироком суду відповідно до закону".

У ст. 327 КПК України зазначається, що обвинувальний вирок суду виноситься лише за умов, якщо винуватість підсудного у вчиненні злочину доказана. Обвинувальний висновок не може ґрунтуватись на припущеннях. Зауважимо, що всі сумніви тлумачаться на користь обвинуваченого. І тому при недостатності доказів, відсутності такої системи достовірних доказів, які б без будь-яких сумнівів підтверджували винуватість обвинуваченого -- судом має бути постановлений виправдувальний вирок, а слідчим справа закрита.

Безумовною підставою притягнення особи при здійсненні кримінального процесу до будь-якої відповідальності є наявність системи беззаперечних, безсумнівних, достовірних та неспростованих доказів виші обвинуваченого у вчиненні злочину.

Це означає, що на момент винесення постанови про притягнення особи як обвинуваченого:

висунуті всі можливі, тому числі і взаємовиключаючі версії у справі;

усі версії у справі, включаючи алібі підслідного, всебічно перевірені;

усі версії, крім однієї -- про винність підозрюваного,-- спростовані зібраними доказами, а версія про винність особи знайшла підтвердження системою незаперечних доказів;

у справі зібрано таку сукупність допустимих та достовірних фактичних даних (доказів), яка дозволяє зробити однозначний висновок про вчинення злочину особою, яка притягається до відповідальності, та виключає будь-які сумніви щодо її провини (сама особа, яка притягається до відповідальності, не зобов'язана доводити свою невинність);

відсутні обставини, що виключають кримінальну відповідальність особи, яка вчинила злочин.

Як обвинувачений можуть бути притягнуті лише осудні особи, які досягли віку, з якого за відповідні злочини може настати кримінальна відповідальність. Іноземці й особи без громадянства, що перебувають на території України, які вчинили злочини, відповідають на загальних підставах.

Імунітет від кримінальної відповідальності і статус недоторканності мають окремі особи, стосовно яких встановлені додаткові гарантії захисту їх прав.

Це насамперед дипломатичні агенти. Особистість дипломатичного агента недоторканна. Він взагалі не підлягає притягненню як обвинувачений, арешту або затриманню. Члени сім'ї дипломатичного агента, що живуть разом із ним, користуються привілеями й імунітетами дипломатичних агентів. Співробітники адміністративно-технічного персоналу представництв і члени їхніх сімей, якщо вони не є громадянами держави перебування, мають привілеї та імунітети, аналогічні дипломатичним агентам. Це передбачено Положенням про дипломатичні представництва і консульські установи іноземних держав в Україні, що затверджене Указом Президента України 10 червня 1993 року.

Консульські посадові особи не підлягають арешту або затриманню інакше як на підставі рішень суду й у випадку вчинення тяжких злочинів. Консульські установи вирішують питання розвитку торгових і культурних взаємовідносин держав. Робітники консульської установи можуть викликатись і допитуватись як свідки. Вони не зобов'язані давати показання з питань, пов'язаних із виконанням їх функцій.

Статус недоторканності можуть мати й окремі категорії державних службовців України. Недоторканністю володіють у першу чергу Президент України і кандидати на цю посаду в період виборів, Голова Верховної Ради України і Прем'єр-міністр України.

Судді недоторканні і не можуть бути притягнуті до кримінальної відповідальності без згоди Верховної Ради України.

Уповноважений з прав людини Верховної Ради України користується статусом недоторканності на весь період свої повноважень. Кримінальну справу стосовно нього може порушити лише Генеральний прокурор України.

Законом України "Про вибори Президента України" передбачається, що кандидат у президенти не може бути притягнутий Э кримінальної відповідальності без згоди Центральної виборчої комісії.

Кримінальну справу щодо адвоката згідно зі ст. 10 Законе України "Про адвокатуру" може бути порушено тільки Генеральним прокурором України, його заступниками або прокурорами областей.

Згідно зі ст. 37 Закону України "Про Рахункову палату" кримінальну справу щодо Голови Рахункової палати, Першого заступника і заступника Голови, головних контролерів та Секретаря Рахункової палати може бути порушено лише Генеральним прокурором України.

2.3.2 Забезпечення безпеки учасників кримінального процесу

Людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпека виходять в державі на перший план, визнаються нею найвищою соціальною цінністю (стаття 3 Конституції України). Зміни, які виникли у зв'язку з цим, не могли не торкнутися кримінального судочинства, яке доповнено низкою статей, спрямованих на розвиток даного принципу.

Забезпечення безпеки учасників кримінального процесу -- це здійснення правових, організаційно-технічних та інших заходів, спрямованих на захист життя, здоров'я, житла, майна, честі і гідності цих осіб від протиправних зазіхань із метою створення необхідних умов для належного здійснення правосуддя.

Підставою для прийняття спеціальних заходів забезпечення безпеки громадян є дані, що свідчать про наявність реальної загрози їхньому життю, здоров'ю або майну.

Реальне забезпечення безпеки учасників кримінального процесу є фундаментальним положенням, котре передбачене ст. З Конституції України та відповідними положеннями КПК України і має безумовно принципове значення.

Тільки будучи впевненим у своїй безпеці і безпеці своїх близьких, свідок може стати надійним свідком істини, а суддя -- принциповим суддею совісті.

Право на забезпечення безпеки за наявності відповідних підстав мають: особа, яка заявила до правоохоронного органу, про злочин або в іншій формі брала участь у виявленні, запобіганні, припиненні і розкритті злочину чи сприяла цьому, потерпілий, підозрюваний, обвинувачений, захисник, свідок, суддя -- всі без винятку учасники кримінального процесу, а також члени сімей та близькі родичі таких осіб, якщо шляхом погроз або інших протиправних дій щодо них робляться спроби вплинути на учасників кримінального судочинства.

Відповідно до ст. 22 Закону України "Про забезпечення безпеки осіб, які беруть участь у кримінальному судочинстві" орган дізнання, слідчий, прокурор або суд, одержавши заяву чи повідомлення про загрозу безпеці особи, зазначеної у частиш другій цієї статті, зобов'язані перевірити цю заяву (повідомлення) і в строк не більше ніж три доби, а у невідкладних випадках -- негайно прийняти рішення про застосування або відмову в застосуванні заходів безпеки. Відповідно до свого рішення вони приймають мотивовану постанову чи ухвалу і передають її для виконання й органу, на який покладено здійснення заходів безпеки. Ця постанова чи ухвала є обов'язковою для виконання зазначеними органами.

Реальність загрози встановлюється в кожному окремому випадку, виходячи з конкретних обставин з урахуванням як об'єктивного, так і суб'єктивного критеріїв (змісту, часу, способу, інтенсивності погрози, даних, що характеризують особу, яка її висловлює, стосунків останньої з особою, яка бере участь у судочинстві). Терміновість заходу безпеки означає негайне виконання постанови слідчого, органу дізнання, прокурора, суду чи судді.

До числа засобів забезпечення безпеки належать: нерозголошення відомостей про особу, взяту під захист, що може забезпечуватися шляхом обмеження відомостей про неї в матеріалах перевірки (заявах, поясненнях тощо), а також протоколах слідчих дій та судових засідань; переселення в інше місце проживання, зміна місця роботи, заміна документів, особиста охорона та інші заходи, передбачені законом.

Орган, якому доручено здійснювати заходи безпеки, встановлює перелік необхідних заходів і способів їх реалізації, керуючись при цьому конкретними обставинами і необхідністю усунення існуючої загрози. Про заходи безпеки, умови їх здійснення та правила користування майном або документами, виданими з метою забезпечення безпеки, повідомляється особа, взята під захист.

2.3.3 Забезпечення ознайомлення обвинувачуваного з обвинуваченням і допустимість судового розгляду справи тільки в рамках пред'явленого обвинувачення

Ознайомлення обвинуваченого з обвинуваченням є однією з гарантій захисту ним своїх прав та законних інтересів. Обвинувачений має право не тільки знати, в чому він обвинувачується, а й давати показання щодо пред'явленого йому обвинувачення. Суд може розглядати кримінальну справу тільки в межах пред'явленого обвинуваченому обвинувачення. В Європейській конвенції з прав людини, ратифікованій Україною Законом України від 17 липня 1997 року визначено, що кожна заарештована людина негайно сповіщається зрозумілою для неї мовою про підстави її арешту і про будь-яке обвинувачення проти неї (ст. 5); кожна людина, звинувачена у вчиненні кримінального злочину, має бути негайно і детально проінформована зрозумілою для неї мовою про характер і причину обвинувачення проти неї і мати достатньо часу й можливостей для підготовки свого захисту (ст. 6).

Ці положення розкриваються в КПК України: в разі застосування запобіжного заходу підозрюваному до пред'явлення обвинувачення, обвинувачення такій особі повинно бути пред'явлено не пізніше десяти діб з моменту застосування запобіжного заходу, інакше запобіжний захід скасовується (ч. 4 ст. 148); копія обвинувального висновку і повістка про виклик до суду вручаються підсудному під розписку не пізніше як за три доби до дня розгляду справи в суді (ст. 254); розгляд справи в суді провадиться тільки щодо обвинувачених і лише по тому обвинуваченню, по якому їх віддано до суду (ст. 275). Під час судового розгляду до закінчення судового слідства прокурор вправі змінити пред'явлене особі обвинувачення.

Згідно зі ст. 277 КПК України зміна обвинувачення в суді не допускається, якщо цим будуть порушені правила про підсудність чи обов'язковість проведення попереднього слідства. У цьому випадку за наявності для того підстав прокурор заявляє клопотання про повернення справи на додаткове розслідування.

Переконавшись, що пред'явлене особі обвинувачення потрібно змінити, прокурор виносить постанову, в якій формулює нове обвинувачення та викладає мотиви прийнятого рішення. Прокурор оголошує постанову і вручає її копії підсудному, його захиснику і законному представнику, потерпілому, позивачу, відповідачу і їх представникам. Постанова долучається до справи.

У разі зміни обвинувачення суд роз'яснює підсудному, що той буде захищатись в судовому засіданні від нового обвинувачення, після чого відкладає розгляд справи не менше ніж на три доби для надання підсудному, його захиснику і законному представникові можливості підготуватись до захисту проти нового обвинувачення. За клопотанням підсудного цей строк може бути скорочений. Після закінчення цього строку розгляд справи продовжується Тертииапж В. М. Кримінально-процесуальне право України.-- К.: Юрінком Інтер, 1999.-- С. 122-123..

3. Принципи досудового розслідування

3.1 Принцип самостійності слідчого при розслідуванні справи

Процесуальна самостійність слідчого полягає насамперед у самостійному прийнятті ним рішень з усіх основних питань попереднього слідства та у відповідальності за їх законне і своєчасне виконання.

Постанови слідчого закон визнає загальнообов'язковими і в цьому розумінні вони прирівнюються до судових рішень. Статтею 114 КПК України передбачено, що постанови слідчого винесені відповідно, до закону в кримінальній справі, яка перебуває в його провадженні, обов'язкові для виконання всіма підприємствами, установами, організаціями, посадовими особами і громадинами.

Найважливішим з повноважень слідчого є його право на оцінку доказів за своїм внутрішнім переконанням (ст. 67 КПК України). Збирання, дослідження та оцінка доказів у стадії попереднього слідства спрямована на розкриття злочину та викриття особи, яка його вчинила.

Оцінка доказів за власним переконанням є найяскравішим вираженням процесуальної самостійності слідчого. Відповідно до ч. 2 ст. 114 КПК України слідчий вправі не погодитись із вказівками прокурора про притягнення особи як обвинуваченого, про кваліфікацію і обсяг обвинувачення, про направлення справи для віддання обвинуваченого до суду або про закриття справи, якщо ці вказівки суперечать його внутрішньому переконанню.

Однак, приймаючи самостійні рішення у вирішенні питань щодо направлення розслідування (притягнення особи як обвинуваченого, про кваліфікацію і обсяг обвинувачення, про закриття справи тощо), слідчий все ж таки повинен виконувати інші вказівки прокурора, а слідчі органів внутрішніх справ и служби безпеки України - також вказівки начальника слідчого підрозділу по всіх питаннях провадження досудового слідства. Деякі вчені вбачають у цьому серйозне порушення принципу самостійності та відповідальності слідчого Гришин Ю.А. К вопросу о принципе процессуальной самостоятельности и ответственности следователя// Вісник Луганського інституту внутрішніх справ МВС України. - 1998. - №3. [1].

Оцінка доказів -- не тільки невід'ємне право, а й обов'язок слідчого: перекладати її на кого-небудь або керуватись оцінкою, даною іншою особою, він не вправі. Тому не відповідає вимозі встановлення об'єктивної істини на попередньому слідстві така практика, коли після скасування прокурором постанови про закриття кримінальної справи її розслідування поручають тому самому слідчому, чию постанову було скасовано. У слідчого, який прийняв рішення про закриття кримінальної справи, природно, склалося переконання про відсутність підстав для направлення справи до суду з обвинувальним висновком, що ґрунтується на оцінці зібраних ним безпосередньо доказів.

Ґрунтуючись на вимогах ст. 67 КПК України про те, що слідчий оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, слід дійти висновку, що відновлення слідства за закритою справою має доручатися іншому слідчому, який не зв'язаний попередньою оцінкою доказів.

Яскравим свідченням процесуальної самостійності слідчого є й те, що такий важливий акт попереднього слідства, яким є постанова про притягнення особи як обвинуваченого, не підлягає затвердженню або санкціонуванню з боку прокурора чи начальника слідчого відділу. Закон наділив слідчого правом давати органам дізнання письмові поручення і вказівки з розслідуваних ним справ про проведення розшукових та слідчих дій і вимагати їх виконання (ст. 114 КПК України).

Законом України "Про оперативно-розшукову діяльність" виконання письмових доручень віднесено безпосередньо до обов'язку підрозділів, які здійснюють оперативно-розшукову діяльність.

При розслідуванні кримінальних справ у слідчого може виникнути потреба в проведенні слідчих або розшукових дій в іншому адміністративному районі. Відповідно до ст. 118 КПК України слідчий вправі доручити це відповідному слідчому або органу дізнання, які зобов'язані виконати таке доручення в десятиденний строк.

Службові особи й громадини, зазначені в законі, не мають права відмовлятися пред'явити або видати документи чи їх копії, а також інші предмети, які вимагає слідчий під час обшуку й виїмки (ст. 179 КПК України). Названі вище права рівною мірою стосуються як слідчого прокуратури, так і слідчого органів внутрішніх справ та служби національної безпеки.

Наділивши слідчого правом порушувати кримінальну справу, притягати особу, яка вчинила злочин, до кримінальної відповідальності та іншими важливими повноваженнями, законодавець тим самим чітко визначив засади його процесуальної самостійності.

У ряді статей КПК України перелічено випадки, коли слідчий повинен одержати санкцію, згоду прокурора на проведення слідчих дій або ж вони мають бути затверджені останнім. Цей перелік є вичерпним і може бути змінений тільки в законодавчому порядку. Існує думка, що для подальшого зміцнення правового становища слідчою було б доцільно звузити коло процесуальних дій, на проведення яких потрібна попередня санкція або згода прокурора Гончаров І. Деякі аспекти процесуальної самостійності слідчого// Право України. - 1995. - №6. [2]. Так, немає жодної потреби в одержанні попередньої згоди прокурора при закритті кримінальних справ за статтями 8, 9, 10 КПК України, у зв'язку з примиренням обвинуваченого, підсудного з потерпілим, із застосуванням до неповнолітнього примусових заходів виховного характеру та у зв'язку з передачею особи на поруки.

3.2 Принцип недопустимості розголошення даних досудового слідства

Важливість збереження слідчої таємниці пов'язана з тим, що в практиці органів внутрішніх справ мають місце випадки, коли в результаті невжиття заходів щодо забезпечення її збереження можуть бути розголошені дані досудового слідства, що, в свою чергу, може завдати істотну шкоду особам, які сприяли розкриттю злочинів, призвести до значних збитків та компрометації людей, заподіяти їм моральну шкоду. Особам, що вчинили злочини, часто вдається знищити сліди злочину, сховати майно, на яке міг бути накладений арешт, підготувати докази своєї невинуватості, тощо. Кримінальні справи ще на стадії досудового розслідування, не доходячи до суду, закриваються Лісогор В. Щодо необхідності збереження слідчої таємниці // Право України. - 2000. №3. через недодержання слідчої таємниці.

На необхідність вжиття заходів щодо збереження зазначеної звернув увагу І.Є. Биховський. Він зазначав, що до загальних тактичних положень, також належить врахування протидії встановленню істини з боку зацікавлених осіб, що обумовлює, зокрема, вжиття заходів щодо збереження слідчої таємниці Быховский И.Е. Процессуальные и тактические вопросы системы следственных действий: Автореф. дис. док. Юрид. Наук.- М.,1976..

Таємниця слідства, як обгрунтовано зазначає О. М. Ларін, - «важлива умова віднайдення доказів у тому вигляді, у якому вони є, без змін. Злочинці та пов'язані з ними особи не повинні знати про плани, джерела та межі проінформованості слідчого» Ларін А.М. Работа следователя с доказательствами. - М. 1996.

За фактом розслідування розкрадання державного майна слідчий запланував затримання підозрюваних та проведення в них обшуків. Про це стало відомо учасникам злочинної групи, які вивезли зі своїх квартир майно, гроші та коштовності, одержані злочинним шляхом, а деякі з підозрюваних виїхали за межі міста. В ході розслідування було доказано розкрадання державного майна в особливо великих розмірах. Проте внаслідок розголошення запланованих заходів відшкодувати заподіяні злочинцями матеріальні збитки стало неможливо Лукьянчиков Е.Д., Кузьмичёв В.С. Конспирация как средство преодоления противодействия расследованию. - Омск, 1988..

Отже, особливої уваги потребує необхідність збереження слідчим органом таємниці досудового слідства, тому об'єктивними факторами, які впливають на формування слідчої ситуації, -- як зазначав Р. С. Бєлкін, -- ...є наслідки розголошення даних досудового слідства Белкин Р.С. Курс советской криминалистики. - М., 1979.- Т.3..

Необхідність збереження таємниці досудового слідства підтверджується і тим, що цю вимогу закріплено в законі Наприклад, відповідно до ст. 121 КПК дані досудового можна оголосити лише з дозволу слідчого або прокурора і в тому обсязі, в якому вони визнають можливим.

У необхідних випадках слідчий попереджає свідків, потерпілого цивільного позивача, цивільного відповідача спеціаліста перекладача, понятих, а також інших осіб, присутніх при провадженні слідчих дій, про обов'язок не розголошувати без його дозволу дані досудового слідства. Винні в розголошенні даних досудового слідства несуть кримінальну відповідальність за ст.387 КК України.

Зокрема, згідно зі статтею 387 Кримінального кодексу України "розголошення без дозволу прокурора, слідчого або особи, яка провадила дізнання чи досудове .слідство, даних досудового слідства чи Дізнання особою, попередженою в установленому законом порядку про обов'язок не розголошувати такі дані,-- карається штрафом від п'ятдесяти до ста неоподатковуваних мінімумів доходів громадян, або виправними роботами на строк до двох років. Розголошення Даних досудового слідства або дізнання, вчинене суддею, прокурором, слідчим, працівником органу дізнання, оперативно-розшукового органу незалежно від того, чи брала ця особа безпосередньо участь у досудовому слідстві чи дізнанні, якщо розголошені дані ганьблять людину, принижують її честь і гідність,-- карається штрафом від ста до трьохсот неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або виправними роботами на строк до двох років, або арештом на строк до шести місяців, із позбавленням права обіймати певні посади, або займатися певною діяльністю на строк до трьох років".

ВИСНОВКИ

Останнім часом зроблено багато щодо реалізації ідей правової держави у сфері кримінального судочинства. Зміцнено процесуальні механізми держави захисту, розширено права свідків та інших учасників процесу, юридичне закріплено принцип презумпції невинуватості обвинуваченого і привілеї звільнення від самозвинувачення, надано право потерпілому брати участь в судових дебатах, учасникам процесу надано право апеляційного оскарження рішень суду, одержав становлення й розвиток інститут реабілітації незаконно притягнутих до відповідальності, укріплено гарантії захисту прав, свобод і законних інтересів людини. Усі ці позитивні моменти тепер повинні дати реальну корисну віддачу в практичній діяльності. Водночас, як у законодавстві, так і в практичній діяльності є ще багато нерозв'язаних проблем.

За результатами вивчення діючого кримінально-процесуального законодавства України, робіт вчених у галузі кримінального процесу я дійшов висновку, що принципи кримінального процесу - це закріплені в законі основоположні ідеї, засади, найбільш загальні положення, що визначають сутність, зміст і спрямованість діяльності суб'єктів процесу, спосіб і процесуальну форму їх діяльності та здійснення правосуддя, створюють систему гарантій встановлення істини, захисту прав і свобод людини та забезпечення справедливості правосуддя, засади від яких не відступають, а їх порушення тягне за собою скасування вироку та інших прийнятих за таких умов рішень по справі.

У кримінальному процесі знаходять закріплення принципи різного рівня узагальненості:

· загально-правові принципи - принципи, характерні для всіх галузей права (наприклад, законність, справедливість, рівність людей перед законом і судом);

· міжгалузеві принципи - принципи, характерні для деяких галузей права (наприклад, притаманні як цивільному, так і кримінальному процесу принципи гласності судового процесу, об'єктивної істини, незалежності суддів);

· галузеві принципи - принципи, характерні тільки для окремої галузі права (наприклад, щодо кримінального процесу це презумпція невинуватості обвинуваченого, публічність, недопустимість примусу до свідчень проти самого себе і своїх близьких-родичів та членів сім'ї тощо). Діюча система принципів кримінального процесу сприйнята українською процесуальною наукою від теорії процесу радянських часів.