Закон як форма права та його значення в умовах правової держави

Размещено на http://www.allbest.ru/

Херсонський юридичний інститут

Харківського юридичного університету

Міністерства Внутрішніх Справ

Курсова робота

на тему: «Закон як форма права та його значення в умовах правової держави»

Івано-Франківськ

2009

ЗМІСТ

ВСТУП

1. ПРАВО. ЙОГО ДЖЕРЕЛА ТА ФОРМИ

2. ЗАКОН ЯК РІЗНОВИД НОРМАТИВНО-ПРАВОВИХ АКТІВ УКРАЇНИ

3. КЛАСИФІКАЦІЯ ЗАКОНІВ

4. МІСЦЕ ТА РОЛЬ ЗАКОНУ В УМОВАХ ПРАВОВОЇ ДЕРЖАВИ

5. КОНСТИТУЦІЯ УКРАЇНИ - АКТ ВИЩОЇ ЮРИДИЧНОЇ СИЛИ ТА ЇЇ ПРАВОВА ХАРАКТЕРИСТИКА

ВИСНОВКИ ТА ПРОПОЗИЦІЇ

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

ВСТУП

На сьогоднішній день більшість країн світу - це держави соціально-демократичної орієнтації, які прагнуть стати правовими. Україна також належить до їх числа. Однак бути правовою державою - означає дотримання і гарантування основних прав і свобод людини і громадянина. Найвищою соціальною цінністю такої держави є особа. Для повної і всебічної охорони і захисту прав людини необхідні документи, які чітко закріплюють взаємовідносини держави і особи, сприяють зміцненню законності та правопорядку у суспільстві.

Серед інших документів провідну роль відіграє закон, як нормативно-правовий акт вищого органу державної влади в країні. Діяльність усіх державних органів, установ та організацій повинні підпорядковуватись його волі та приписам. У зв'язку з цим необхідно дослідити основні положення науки теорії держави і права щодо визначення поняття закону. Базуючись на положеннях цієї науки, вітчизняна юридична практика регламентує свою діяльність щодо створення закону та реалізації його норм.

Саме тому основними питаннями, які досліджуються у цій роботі будуть наступні: визначення поняття права, його джерела, класифікація форм права; визначення поняття та ознак закону; аналіз структури закону; розгляд основних стадій законодавчого процесу; встановлення дії закону у просторі,часі та колу осіб; тлумачення принципу верховенства закону. Крім цього, у роботі буде проведено короткий аналіз основного Закону держави - Конституції.

1. ПРАВО. ДЖЕРЕЛА ТА ФОРМИ

Право завжди пов'язане з суспільним життям людини. Людина є носієм і основним споживачем його приписів (норм), а її інтереси і потреби - джерелом змісту правил поведінки людей в суспільстві. Право забезпечує загальний порядок, що проявляється в суспільній поведінці людей, установ, організацій, держави. Право проявляє себе як загальний обов'язковий порядок, що панує над волею кожної людини. Як загальносоціальне явище, право характеризується певною свободою і обгрунтованістю свободи поведінки людей, тобто відповідними можливостями суб'єктів суспільного життя, що об'єктивно зумовлені розвитком суспільства, мають бути загальними і рівними для всіх, однойменних суб'єктів. З таких позицій право ділять на:

- права людини;

- права об'єднань, груп, верств;

- права нації, народу;

- права людства.

Цікавим є визначення юридичного права. Отже, юридичне право - це свобода і обгрунтованість поведінки людей відповідно до діючих нормативно-правових актів та інших джерел права. В.В.Копейчиков [7] визначає право, як волевиявлення держави. Тобто, право - це система загальнообов'язкових, формально визначених, установлених чи санкціонованих державою, гарантованих і забезпечених нею правил поведінки, що тісно між собою пов'язані і регулюють суспільні відносини в інтересах певної частини населення в соціально- неоднорідному середовищі.

Правове регулювання - це проголошення державою вимог до людини у формі правових приписів, з одного боку, та виконання особою цих вимог (обов'язків) з - іншого.

Отже, право - це специфічна форма регулювання поведінки людей, сукупність правил поведінки (норм), встановлених або санкціонованих державною владою, що виражають інтереси, потреби переважної більшості громадян, що створили державу з метою захисту її прав, свобод і власності, стабілізації суспільних відносин, встановлення цивілізованого порядку в країні, зміцненні і розвитку держави.

Поняття джерела права.

Поняття «джерело права» існує упродовж багатьох століть. Якщо виходити із загальнопоширеного значення терміну «джерело», то в сфері права під ним потрібно розуміти силу, яка створює право. Такою силою перш за все є влада держави, яка реагує на потреби суспільства, розвиток суспільних відносин і приймає відповідні правові рішення. Поряд з цим джерелом права слід також виділити форму вираження державної влади - форму, в якій міститься правове рішення держави. За допомогою форми право набуває своїх невід'ємних рис і ознак: загальнообов'язковості, загальновідомості і т.д. Джерела права - це способи вираження і закріплення правових норм, надання їм юридичного значення.

Прийнято виділяти:

- джерело права в матеріальному змісті;

- джерело права в ідеальному змісті;

- джерело права в юридичному (формальному) змісті.

Джерелом права в матеріальному змісті є розвиток суспільних відносин. До них належать засоби виробництва матеріального життя, форми власності та інше.

Під джерелом права в ідеальному змісті розуміють правову свідомість.

Коли ж кажуть про джерела у юридичному змісті, то мають на увазі різноманітні форми (засоби) вираження правових норм. Окремі вчені відносять до джерел права діяльність держави зі встановлення правових норм або адміністративні і судові прецеденти. При цьому форми вираження таких норм розглядаються як форми, а не як джерела права.

Форма права - це форма саме права як окремого явища, і співвідноситься вона тільки зі змістом права. Її призначення - впорядкувати право, додати йому властивості державно-владного характеру. Виділяють зовнішню і внутрішню форми права. Форми (джерела), звичайно, класифікуються на різні види.

Так, форми права поділяються на дві великі групи:

- внутрішня форма права;

- зовнішня форма права.

Під внутрішньою формою права розуміють систему права, що має об'єктивний характер своєї побудови, який відображається в єдності і узгодженості всіх її норм, диференційованих за правовими комплексами, галузями, підгалузями, інститутами і нормами права. Зовнішня форма права - це спосіб об'єктивізації форми права, зовнішнього прояву, матеріальної фіксації. Внутрішня форма права - це структура і зв'язки. До неї відносять систему права, горизонтальну і вертикальну структури співпідпорядкованості всіх її елементів.

Щодо зовнішньої форми права в сучасній юридичній літературі не сформувалося єдиного розуміння, що, мабуть, пов'язано з неоднозначним трактуванням різними авторами вже самого змісту права. Іноді, наприклад, думають, що поняття права виражає державна воля, а форма права - це юридичні норми.

Здається, проте, що більш близькі до істини є ті вчені, що поняття права визнають не як державну волю (це - його сутність!), а як юридичні норми, і в цьому зв'язку формою називають джерела права. Правова норма це не форма права, а - саме право. Як вже відзначалося, в юридичній літературі, термін «джерело» у сенсі форми вираження норм права одержав широке поширення, він достатньо зручний і образно показує, що нормативний правовий акт містить правові норми і з нього як із джерела беруться дані про склад правових норм.

Джерела права - це обставини, що спонукають появу і дію права. Термін «джерело права» юриспруденції відомий давно. Ще римський історик Тит Лівій назвав закони XII таблиць - джерелом усього особистого і приватного права.

Для позначення форм вираження правових норм доцільно використовувати термін «джерело норм права».

Характеристика форм права.

Після розгляду термінологічного аспекту проблеми джерел (форм) права варто звернути увагу на їхню класифікацію і видову характеристику. Як вже зазначалось є внутрішні і зовнішні форми права.

До зовнішніх форм права належать:

- правовий звичай - санкціоноване державою звичаєве правило поведінки загального характеру;

- правовий прецедент - виражене зовні рішення органу держави в конкретній справі, якому надається формальна обов'язковість при розв'язанні наступних аналогічних справ;

- нормативно-правовий договір - об'єктивоване формально обов'язкове правило поведінки загального характеру, яке встановлене за взаємною домовленістю кількох суб'єктів і забезпечується державою;

- нормативно-правовий акт - письмовий документ компетентного органу держави, в якому закріплено забезпечуване нею формально обов'язкове правило поведінки загального характеру.

Охарактеризуємо детальніше основні форми права.

Правовий звичай.

Правовий звичай історично був першим джерелом права, який регулював відносини в період становлення держави. Взагалі під звичаєм розуміється правило поведінки, що склалося на основі постійного й однакового повторення конкретних фактичних відносин. Звичай стає правовим після того, як одержує офіційне схвалення держави. Цінні законодавчі пам'ятки минулого, що дійшли до нас - це збірники правових звичаїв.

Природа правового звичаю характеризується визначеними особливостями. Він, як правило, носить локальний характер, тобто застосовується в рамках порівняно невеликих суспільних груп людей. Юридичні звичаї часто тісно пов'язані з релігією. В Індії, наприклад, звичаєве право входить до структури індуського права. Норми правового звичаю часто мають своє відображення в прислів'ях, приказках, афоризмах. Не варто думати, що правові звичаї - це архаїчне явище, що втратило в даний час усяке значення, - стверджує професор М.Настюк [11]. Як свідчать найновіші дослідження, правові звичаї широко застосовуються при регулюванні суспільних відносин (особливо земельних, спадкових, сімейно-шлюбних) у державах Африки, Азії, Латинської Америки. Окремі звичаї, що ввійшли в древні закони тієї або іншої країни, діють без змін дотепер.

Правовий звичай - це звичай, застосування якого забезпечується і санкціонується державою. Його варто відрізняти від звичаю, що виражає собою моральну норму, релігійне правило і таке інше. Санкціонування звичаю може здійснюватися шляхом сприйняття його судовою, арбітражною або адміністративною практикою. Звичай за своєю природою носить консервативний характер. Він закріплює ті правила поведінки, що склалися в результаті тривалої суспільної практики.

Держава до різноманітних звичаїв ставиться по-різному: одні - забороняє, інші - схвалює і розвиває. Більш-менш тривале існування правових звичаїв очікується лише в деяких сферах правового регулювання. Звичаї, що суперечать державній пануючій політиці, загальнолюдській моралі, як правило, забороняються законом.

У міжнародному праві звичай являє собою не тільки форму вираження традиційних норм, але і важливий засіб створення нових юридичних обов'язкових правил поведінки держав у тих областях міждержавних відносин, що потребують правового регулювання. Він є сучасним і активно функціонуючим джерелом права.

Правовий прецедент.

Прецедентом є така поведінка влади, що мала місце хоча б один тільки раз, але може бути прикладом для такої поведінки цієї влади. Іншими словами, правовий прецедент - це рішення юрисдикційних і адміністративних органів у конкретній справі, що згодом приймається за загальнообов'язкове правило. Розрізняють судовий і адміністративний прецедент.

При прецедентній формі права судові (а іноді й адміністративні) органи фактично наділені владою створювати нові правові норми. Результатом правозастосувальної діяльності нерідко є створення правових положень, для яких характерним є відомий ступінь узагальненості й обов'язковості.

Отже, правові положення юридичної практики є прецедентним правом. Юридична наука (правова доктрина) на визначених етапах розвитку права теж служить його формою. Наприклад, на даний час в якості форми права виступає мусульмансько-правова доктрина, що підтверджується законодавством арабських країн. Був період, коли і релігійні трактати виступали формою права. Цікаво відмітити, що в англійських судах при винесенні деяких судових рішень можна і дотепер зустріти посилання на наукові праці окремих юристів, хоча джерелами права вони вже не визнаються. Ці посилання приводяться як додаткова аргументація, елемент формування волі судді, частина мотивації вироку або рішення суду.

Роль правової доктрини як життєвого джерела права виявляється у тому, що вона створює поняття і конструкції, якими користується правотворчий орган. Саме юридична наука виробляє прийоми і методи встановлення, тлумачення і реалізації права. До того ж самі творці права не можуть бути вільними від впливу правових доктрин: більш-менш усвідомлено, але їм припадає ставати на сторону тієї або інший юридичної концепції, сприймати її пропозиції і рекомендації. Договори нормативного змісту - це спільні юридичні акти, що виражають взаємне виявлення волі правотворчих органів, зустрічне прийняття на себе кожним із них юридичних обов'язків. Це такі документи, у яких утримується волевиявлення сторін з приводу прав і обов'язків, встановлюється їхнє коло і послідовність, а також закріплюються добровільна згода виконувати прийняті зобов'язання. Вони мають широке поширення в конституційному, цивільному, трудовому, екологічному праві. Для визнання договору джерелом права потрібно, щоб він містив юридичні норми.

У галузі трудового права значну роль продовжують відігравати колективні договори. Колективний договір - правовий акт, що регулює трудові, соціально-економічні і фахові відносини між керівником і робітниками на підприємстві.

У якості основної форми права виступає договір у міжнародному праві. Міжнародний договір - це явно виражена угода між державами й іншими суб'єктами міжнародного права, укладена з питань, що мають для них загальний інтерес, і покликана регулювати їхні взаємовідносини шляхом створення взаємних прав і обов'язків.

Нормативно-правові договори - прояв нормативної саморегуляції. Але не можна забувати, що первинним юридичним джерелом розвитку договірних форм, надання їм законної сили виступає нормативно-правовий акт, а конкретніше - диспозитивні норми права. Нормативно-правовий акт - одна з основних, найбільш виражених зовнішніх форм права. Це - державний акт нормативного характеру.

Нормативно-правовий акт.

Нормативно-правовий акт - основне джерело системи права України. Основним джерелом права бiльшостi сучасних держав також є нормативно-правовий акт. Нормативно-правовим актам властивий ряд особливостей.

По-перше, вони мають державний характер. Держава наділяє органи, організації, посадових осіб правом приймати нормативно-правові акти, тобто правотворчою компетенцією. Вона ж забезпечує і реалізацію прийнятих нормативно-правових актів, включаючи і примусовий вплив на осіб, що ухиляються від їхнього виконання.

По-друге, нормативно-правові акти приймаються не всіма, а винятково визначеними суб'єктами, спеціально уповноваженими на те державою. При цьому кожен суб'єкт правотворчої діяльності має рамки своєї компетенції. Міністр, наприклад, може видати нормативний наказ, але не уповноважений приймати укази або постанови.

По-третє, ці акти приймаються з дотриманням певної процедури.

По-четверте, вони мають тимчасові, просторові і суб'єктні межі дії.

По-п'яте, завжди містять юридичні норми. Наявність у цих актах юридичних норм і робить їх нормативними і загальнообов'язковими.

Нормативно-правові акти:

а) диференційовані, оскільки механізм держави має розгалужену структуру органів з визначеними правотворчими повноваженнями та значним обсягом інших функцій, які реалізуються за допомогою видання юридичних актів;

б) ієрархізовані, тому що ця система будується на основі різної юридичної сили актів;

в) конкретизовані за предметом регулювання, суб'єктами виконання і реалізації права, вказівки на які містяться в джерелах.

Таким чином, нормативно-правовий акт - це письмовий документ, який вмiщує юридичнi норми. І це є найрозповсюдженiшою формою сучасного права.

2. ЗАКОН ЯК РІЗНОВИД НОРМАТИВНО-ПРАВОВИХ АКТІВ УКРАЇНИ

Серед нормативно-правових актів провідне місце посідають закони. Закон - нормативно-правовий акт представницького вищого органу державної влади або громадянського суспільства (безпосередньо народу), який регулює найважливіші питання суспільного життя, встановлює права і обов'язки громадян, має вищу юридичну чинність і приймається з дотриманням особливої законодавчої процедури.

Характеристика закону як правового документа вищої юридичної чинності означає таке:

- закон є незаперечним, тобто ніякий інший орган, крім законодавчого, не може його скасувати або змінити;

- усі інші нормативні акти (державних органів, громадських організацій, державних чи приватних підприємств) є підзаконними. Вони повинні ґрунтуватися на законах і не суперечити їм.

Ознаки закону:

1. Акт точно визначених, вищих за статусом суб'єктів влади в державі, як правило, вищого представницького органу країни (в Україні таким органом є Верховна Рада) або громадянського суспільства (народ - безпосередньо на референдумі);

2. Акт, що може бути лише нормативним за змістом (на відміну від акта застосування норм права і акта тлумачення норм права);

3. Завжди письмовий акт-документ, який закріплює норми права, що вводяться (або їх зміни), містить первинні, засадничі норми права, яких раніше в правовій системі не було, до того ж - норми з ключових, основних питань життя, встановлює права і обов'язки громадян;

4. Акт, що ухвалений у суворій відповідності до конституції і раніше ухвалених законів і не потребує додаткового затвердження;

5. Акт, що може бути змінений, як правило, лише законом і перевірений на відповідність конституції лише Конституційним Судом;

6. Акт, що має вищу юридичну чинність, тобто акт найвищого юридичного «рангу»; всі інші акти повинні відповідати закону, ні в чому йому не суперечити;

7. Акт, ухвалений з дотриманням особливої законодавчої процедури, яка називається законодавчим процесом.

Структура закону - це організація змісту, доцільного розташування нормативно-правових розпоряджень та інших правових атрибутів. Структура закону займає важливе місце в законодавчій техніці і має істотне практичне значення. Правильний розподіл правового матеріалу в тексті закону робить його структуру чіткою, стрункою, логічно послідовною; допомагає швидко орієнтуватися у змісті закону, сприяє кращому його засвоєнню, забезпечує використання на практиці відповідно до вимог законності.

Структура закону складається з наступних основних елементів (частин):

1. Найменування органу, що прийняв закон.

Посиланням на орган, що прийняв закон, визначаються його дії і юридична сила. Будь-який правовий акт, так само і закон, повинен мати найменування органу, що його прийняв. Тим самим створюється відповідна ієрархія нормативно-правових актів за їх юридичною силою. Треба зауважити, що всі правові акти обов'язкові, але юридичну силу вони мають різну.

2. Назва закону.

Кожен закон (як і будь-який інший правовий акт) повинен мати назву, що дозволяє відразу ж визначити його предмет, коло регульованих ним суспільних відносин. При цьому назва закону повинна формулюватися максимально стисло, лаконічно відображати його основний зміст. Проте, бувають випадки, коли довгої назви закону важко або навіть неможливо уникнути. Тоді доцільно давати короткі підзаголовки. Вимога законодавчої техніки щодо стислості назви закону пов'язано з необхідністю швидко орієнтуватися в об'ємному законодавчому матеріалі. Назва закону, який регулює певне коло суспільних відносин, відрізняється від назви закону, який змінює прийняті закони і інші правові акти. В першому випадку стисло вказується його основний зміст; в-другому - необхідно перераховувати статті або відтворювати повністю назви актів, які новим законом змінюються або доповнюються.

3. Преамбула закону.

Преамбула є вступною частиною закону, в якій викладаються мотиви його прийняття, завдання або цілі. Тим самим розкриваються причини прийняття і спрямованість закону, політичне, економічне або соціально-культурне значення. Преамбула пропагує закон, мобілізує і активізує діяльність людей на його практичну реалізацію, втілення у життя. Преамбулу закону слід висловлювати стисло, без зайвих слів, урочистих описів і популістських закликів. Гасла, декларації в законі недоречні: вони не несуть ніякого правового навантаження і лише захаращують його текст.

Правила законодавчої техніки зовсім не вимагають, щоб у всіх законах формулювалися преамбули. Наприклад, в кодексах вони відсутні, бо завданням законодавця є зведення воєдино і систематизація нормативно-правових матеріалів відповідних галузей законодавства. Немає потреби в преамбулах і в тих законах, мотиви, задачі або цілі яких, випливають зі змісту їх приписів. В тих же випадках, коли закон встановлює винятки з загального порядку регулювання відповідних суспільних відносин або по новому регулює інші відносини, преамбула закону необхідна для того, щоб пояснити підстави його прийняття.

Іноді в преамбулу включається так звана констатуюча частина, яка описує незадовільність раніше прийнятих правових актів або критично аналізує становище справ у відповідних сферах суспільних відносин, які склались в результаті реалізації цих актів. Такого роду констатуючі частини преамбули є зайвими, оскільки перевантажують текст відомостями, що не мають нормативно-правового значення: вони є вихідним пунктом для введення в життя нових, більш досконалих правових актів і тому доречні в заключних положеннях, пояснювальних записках або доповідях при обговоренні законопроекту. Не можна допускати, щоб мотиви, завдання або цілі закону викладались не в преамбулі закону, а в його ухвалювальній частині, як і преамбула закону не повинна мати конкретного нормативно - правового характеру.

4. Нормативно-правовий зміст закону.

Основною частиною закону є його нормативно-правовий зміст, правові приписи, дозволи і заборони. На цій частині слід зосередити головну увагу в процесі законотворчості, оскільки саме в ній висловлюються обов'язкові вимоги, що становлять зміст закону. Нормативно-правова частина закону звичайно починається після слів такий-то орган "ухвалює"; вслід за цим викладається конкретний зміст відповідних розпоряджень, дозволів, заборон. Нормативно-правовий зміст закону викладається в логічній послідовності з розбиттям на статті, які в свою чергу діляться на пункти з цифрами чи буквеними позначеннями або на частини, кожна з яких починається з абзацу. При цьому пунктам і частинам надається рівноцінне значення.

Підзаконні акти часто викладаються не по статтях, а по пунктах з цифровим позначенням, що є доцільним. Більш логічним був би виклад підзаконних актів, так само як і законів, тобто з розбиттям на статті. В більшості випадків нормативно-правова частина закону викладається постатейно відповідно до схеми «якщо - то», вслід за якою вказуються ті невигідні наслідки (санкції), які настають при невиконанні або порушенні статті. Слід, проте, помітити, що невигідні наслідки (санкції) не завжди містяться в даній статті, вони можуть бути вказані в іншій статті закону або навіть в іншому правовому акті. В тому випадку, якщо законом (або підзаконним актом) змінюється, доповнюється або відміняється стаття раніше діючого закону (або підзаконного акту), то відповідний припис закону починається зі слів: «статтю таку-то викласти в наступній редакції», або «такий-то акт доповнити статтею (пунктом, частиною) такою-то наступного змісту».

Якщо далі, законом встановлюється нормативно-правовий припис, який поширює дію раніше прийнятих актів на інше коло осіб і суспільних відносин, або якщо тимчасовим нормативно-правовим приписом (дія яких обмежена певним періодом; календарним строком або часом, встановленим для виконання того або іншого припису) надається характер невизначено-тривалої дії, то цей нормативно-правовий припис викладається як правове правило, що знов прийняте.

З точки зору законодавчої техніки неприпустимим є включення в закон постійної (точніше - невизначено-тривалої) дії нормативно-правових приписів тимчасового характеру, і, навпаки, включення в закон постійної (точніше - невизначено-тривалої) дії приписів тимчасового характеру.

Ухвалювальна частина закону повинна містити правові приписи лише нормативного характеру. Неприпустимо включати в неї правові приписи ненормативного характеру. В законотворчій практиці бувають винятки з цього правила, але не відносно закону, а тільки відносно підзаконних нормативно-правових актів. Вимоги стабільності закону виключають можливість включення в його ухвалювальну частину ненормативних правових приписів, оскільки останні діють однократно і після їх реалізації стають непотрібними. В результаті ж включення ненормативних приписів структура закону порушується, втрачається логічна стрункість у викладі його нормативно-правового змісту.

5. Наслідки недотримання закону.

Недотримання нормативно-правового змісту закону тягне за собою різні наслідки залежно від характеру порушень. Вони можуть мати цивільно-правовий, адміністративно-правовий або кримінально-правовий характер. Якщо закон забороняє здійснення певних дій, то в нього включається спеціальна вказівка, що передбачає застосування відповідної санкції. Проте найчастіше санкції містяться в інших законах або інших правових актах.

6. Відміна законом інших нормативно-правових приписів.

Новий закон звичайно містить вказівку про відміну, якщо не передбачено інше, всіх інших діючих законів і підзаконних актів, які йому суперечать. Така загальна вимога законотворчої техніки. Проте у багатьох випадках ця вимога потребує деталізації. Вимагається визначити, які саме закони і підзаконні акти (або їхні окремі статті, пункти або частини) відміняються у зв'язку з прийняттям нового закону.

На визначення законів і підзаконних актів, що підлягають скасуванню, затрачається звичайно багато часу, особливо тоді, коли раніше видані закони і підзаконні акти були прийняті в різні історичні періоди і у великій кількості. Для спрощення цієї роботи законодавець часто вдавався до загальної вказівки: «Раніше прийняті з даного питання акти вважати такими, що втратили силу». Проте таке спрощення в законодавстві неприпустиме, бо питання про дію того чи іншого закону або підзаконного акту залишається на розсуд окремих посадових осіб і органів, не говорячи вже про те, що в них можуть виникнути сумніви про дію чи бездіяльність того або іншого закону і підзаконного акту. Все це може призвести до серйозних помилок в правозастосувальній практиці. Тому при прийнятті нового закону необхідно своєчасно давати вичерпний перелік законів і підзаконних актів, які діяли раніше (їх статей, пунктів і частин) та які відміняються у зв'язку з ухваленням нового закону.

7. Опублікування закону і набуття ним сили.

Закон обов'язково публікується в офіційних виданнях, а також може бути опублікований і в інших друкованих засобах масової інформації, обнародуваний по телебаченню, радіо, переданий по лініях зв'язку відповідним державним органам і громадським організаціям. Що стосується набуття законом сили, то це визначається самим законом або з моменту його офіційного опублікування.

8. Підпис відповідного посадовця.

Структура закону завершується підписом відповідної посадової особи, що надає йому офіційного значення. Як правило, такою особою є глава держави або голова парламенту, що зазначається конституцією тієї або іншої країни.

Такі основні структурні частини закону, при формуванні кожної з яких потрібно чітко дотримуватись правил і прийомів законодавчої техніки. Тільки за цієї умови закон отримає досконалу форму.

3. КЛАСИФІКАЦІЯ ЗАКОНІВ

З метою ефективного використання безлічі законів, що приймаються, необхідним є однозначне розуміння їх видів та загальних і специфічних ознак, співвідношення між собою.

Є два офіційні засоби встановлення класифікації законів:

1. Конституційний, коли в конституціях закріплюється перелік основних нормативно-правових актів. Наприклад, у Конституції Австрії є розділ II «Законодавча влада федерації», у Конституції ФРН - розділ VII «Законодавство федерації», у Конституції Російської Федерації - низка статей (15, 76, 90, 105, 108, 115 та ін.). У Конституції України є частини статей і статті (85, 91, 92, 106, п. 4 розділ XV та ін.).

2. Видання спеціального закону про правові акти з наведенням у ньому їх переліку і нормативних характеристик, зазначенням способів забезпечення з метою правильного співвідношення між собою. Наприклад, в Італії діють «Загальні положення про Закон» (1942 р.), у яких перелічено джерела права: закон, регламент, корпоративна норма, норма-звичай, а також встановлено межі регулювання кожним актом. У Болгарії діє Закон «Про нормативні акти» (1973 p.). Цікаво, що в Росії раніше федерального був ухвалений закон про нормативно-правові акти в Республіці Якутія (Саха).

У жовтні 2008 року Верховна Рада України прийняла закон №1343-1 «Про нормативно-правові акти». За це рішення проголосували 312 народних депутатів з 427 присутніх у сесійній залі.

Цим Законом вперше визначаються види нормативно-правових актів, система та ієрархія нормативно-правових актів, встановлюються порядок їх прийняття (видання), набуття ними чинності, застосування, обліку, єдині норми до нормопроектувальної техніки, а також визначаються способи вирішення колізій нормативно-правових актів. Прийнятий раніше Закон «Про закони і законодавчу діяльність» (за авторством Народного депутата України В.Стретовича) у 2006 році скасовано.

За значенням і місцем у системі законодавства закони можна поділити наступним чином: конституції, конституційні закони, звичайні (поточні) закони, забезпечуючі (оперативні) закони.

1. Конституції - основні закони, які регламентують основи суспільного, політичного, економічного життя суспільства, права і свободи громадян. Вони бувають двох видів:

- кодифіковані, тобто становлять єдиний писаний основний закон (Конституція України, Конституція РФ, Конституція США та ін.). Їх ще називають моноконституційними актами. Правда, Конституцію Франції 1958 p., яка є кодифікованою, не можна назвати моноконституційним актом, оскільки до Основного закону рішенням Конституційної ради прирівняні такі акти, як Декларація прав людини і громадянина 1789 р. і преамбула Конституції 1946 p.;

- некодифіковані - це такі, що складаються з групи законів (Велика Британія, Швеція, Канада). Предметом регулювання цих законів є особливий рід суспільних відносин, віднесений до конституційного права як основи суспільного і державного ладу, прав і свобод громадян та ін. У Канаді - це конституційні акти 1867-1987 pp.: Конституційний акт 1982 p.; Хартія про права і Білль про права, ухвалені у ряді провінцій; Акт про Верховний суд, Антидискримінаційний акт та ін. Основний конституційний документ Канади говорить: «Ми хочемо мати конституцію, у принципі схожу на конституцію Великої Британії». А у Великої Британії нема єдиної писаної конституції, а є група конституційних законів (статутів): Акт про парламент 1911 р., Акт про міністрів Корони 1937 р., Акт про місцеве врядування 1972 р. та ін., які діють разом із судовими прецедентами і конституційними звичаями, іменованими конституційними угодами. Тому англійську конституцію називають конституцією змішаного типу.

2. Конституційні закони - закони, на які посилається конституція або необхідність ухвалення яких прямо передбачена чинною конституцією. Як правило, ці закони конкретизують окремі положення конституції або містять посилання на конституцію (виборча система, організація і проведення референдуму, організація і діяльність парламенту, президента, конституційного суду і т.ін.). Цими законами вносяться зміни, доповнення до чинної конституції (див., наприклад, розділ XIII Конституції України) [1]. Закон, яким вносяться зміни до конституції, відрізняється від закону, ухвалення якого передбачено чинною конституцією, і тим, що він після затвердження (ухвалення) набуває вищої юридичної чинності і стає складовою частиною конституції.

На жаль, у Конституції України чітко не зазначений блок суспільних відносин, який регулюється конституційним законом. З аналізу Конституції України можна дійти висновку, що конституційним законом слід регулювати ухвалення великого Державного Герба і Державного Гімну України, опис державних символів (ст. 20), внесення змін до Конституції (ст. 155), рішення про усунення Президента України з поста в порядку імпічменту (ст. 111) і низку інших.

У Конституції Росії чітко визначений блок федеральних конституційних законів. До них віднесені закони, що регламентують надзвичайний стан (ст. 56), зміну статусу суб'єкта Федерації (ст. 66), опис і порядок використання Державного прапора, герба і гімну Росії (ст. 70), референдум (ст. 87), введення на території Російської Федерації або в окремих її місцевостях надзвичайного стану (ст. 88), порядок діяльності уряду Російської Федерації (ст. 114), встановлення судової системи Росії (ст. 118) та ін. Російська Федерація вже має п'ятнадцять таких законів.

Конституційний закон відрізняється від інших законів такими ознаками:

а) юридичною чинністю;

б) предметом регулювання (особлива сфера);

в) порядком ухвалення (особлива процедура).

Як правило, конституційний закон ухвалюється кваліфікованою більшістю голосів від загального складу парламенту держави (в Україні - 2/3, у Росії - 3/4).

3. Звичайні закони - регламентують певні і обмежені сфери суспільного життя відповідно до конституції. Це значна за кількістю і рухлива група законів, які приймаються простою більшістю голосів. Звичайні закони вельми різноманітні за змістом. Найтиповішими за обсягом регулювання є такі види звичайних законів:

а) загальні закони - закони, що регламентують певну сферу суспільних відносин і поширюються на всіх. Загальні закони можуть бути:

- кодифіковані (наприклад, Кримінальний кодекс, Цивільний кодекс та ін.);

- поточні (наприклад, Закон про вибори);

б) спеціальні закони - закони, що регламентують обмежену (спеціальну) сферу суспільних відносин і поширюються на частину населення (наприклад, закони про пенсії, про освіту, про міліцію та ін.).

4. Забезпечуючі (оперативні) закони - нормативно-правові акти, якими вводяться в дію окремі закони, ратифікуються міжнародні договори та ін. Їх призначення полягає не у виданні нових норм, а в оперативному підтвердженні, підтриманні системи норм, що містяться в інших окремих законах і міжнародних договорах, які регулюють найважливіші відносини і потребують негайного ухвалення. Для прикладу можна навести Закон України від 17 грудня 1997 р. «Про ратифікацію Конвенції 1990 року про відмивання, пошук, арешт і конфіскацію прибутків, отриманих злочинним шляхом». До цієї групи законів можна віднести закони про правові акти з наведенням у ньому їх переліку і нормативних характеристик. Забезпечуючі (оперативні) закони не можуть існувати поза іншими законами, тобто тими, що ними вводяться в дію, і міжнародними договорами, що потребують ратифікації.

Види законів за строком дії.

За строками дії закони можна поділити наступним чином:

1) постійні - закони, що діють без обмеження строку;

2) тимчасові - закони, що діють з обмеженням строку (наприклад, закони «Про оподатковування», «Про Державний бюджет на 2009 рік»);

3) надзвичайні (як різновид тимчасових законів) - закони, що ухвалюються у певних, передбачених конституцією, ситуаціях і діють на період надзвичайного стану (наприклад, проголошення окремих місцевостей зонами надзвичайної екологічної небезпеки, оголошення війни). Їх особливість полягає в тому, що вони припиняють дію інших законів. Так, введення воєнного стану припиняє дію Кодексу законів про працю.

Види законів за суб'єктами законотворчості:

- ухвалені громадянським суспільством (народом) у результаті референдуму;

- ухвалені законодавчим органом держави.

Види законів за межами дії:

- закони України;

- закони Автономної Республіки Крим.

Види законів за структурною формою:

- кодифіковані;

- некодифіковані.

До останніх примикають Зібрання законодавства, Зведення законів, які є актами такого виду систематизації законодавства, як консолідація.

Види законів за галузевою ознакою:

- конституційно-правові;

- цивільно-правові;

- адміністративно-правові тощо.

Є ще й міжгалузеві (комплексні) закони - закони про охорону здоров'я, освіту та ін.

Види законів за сферами суспільного життя:

- закони в галузі регулювання економіки;

- закони в галузі регулювання політики;

- закони в галузі регулювання соціальної сфери;

- закони в галузі регулювання військової сфери та ін.

Серед основних напрямків розвитку законодавства України можна виділити такі:

- розроблення нових законів, необхідність яких випливає з Конституції України;

- приведення поточних законів у відповідність до Основного Закону;

- адаптація поточних законів до норм європейського і міжнародного права.

4. МІСЦЕ ТА РОЛЬ ЗАКОНІВ В УМОВАХ ПРАВОВОЇ ДЕРЖАВИ

Формування правової держави значно актуалізує питання про роль закону в цьому процесі. Адже саме закон, за умови, що він відображає глибинні демократичні цінності і відповідає закономірностям суспільного розвитку, є одним з найважливіших інструментів забезпечення прав і свобод людини і громадянина, становлення громадянського суспільства. Питання про місце і роль закону в правовій державі не може бути належним чином з'ясоване без поглибленого аналізу його предмета, тобто тих відносин, які мають регулюватися законом. Не можна сказати, що зазначене питання взагалі залишилося поза увагою у вітчизняній юридичній науці. Його торкалось багато вчених. Та, незважаючи на те, що за багато століть вивчення закону накопичилась величезна сума знань про нього, більше того, склався певний стереотип, чимало його аспектів залишилось достатньо нез'ясованими.

В сучасних умовах побудови правової держави і розвитку громадянського суспільства важливим є створення цілісної наукової концепції забезпечення прав і свобод особи, яка включатиме широке коло навколотеоретичних положень стосовно поняття, суті, змісту забезпечення прав і свобод, структури і механізму його функціонування. Найважливішим складовим елементом системи забезпечення прав і свобод, котрий багато в чому визначає ефективність інших, виступає гарантуванням прав і свобод особи. Ефективне забезпечення прав і свобод особи неможливе без відповідних передумов: загальних, - якими виступає правова держава і громадянське суспільство, та спеціальних, - якими є законодавчо закріплені права, свободи і обов'язки, що у своїй сукупності складають правовий статус особи і виступають як першочергова нормативна умова їх реалізації, охорони і захисту.

Слід зазначити, що в правовій науці колишнього СРСР у зміст поняття закону поряд з юридичними ознаками вкладались і ідеологічні постулати, які, як правило, не відповідали реаліям життя. Під законом розуміли нормативно-правовий акт, що містить в юридичній формі характеристику закономірностей суспільного розвитку і регулює найважливіші суспільні відносини (основи суспільного ладу і політики, принципи організації соціалістичної держави та інших соціальних інститутів, регулювання основних сфер життя суспільства - економічної, політичної та ін.), який безпосередньо виражає волю народу, прийнятий у встановленому законом порядку вищим органом державної влади чи шляхом референдуму і має найвищу юридичну силу.

Практично майже незмінним залишилось також визначення закону. Під ним малося і мається на увазі нормативно-правовий акт, прийнятий органом законодавчої влади чи шляхом безпосереднього волевиявлення народу (на референдумі), що регулює найбільш важливі суспільні відносини і має найвищу юридичну силу в системі законодавства України. За логікою таких суджень можна зробити висновок, що підзаконні акти регулюють менш важливі суспільні відносини і мають меншу юридичну силу, ніж закони та базуються на юридичний силі законів і не можуть протиставлятися їм. Сама категорія «найбільш важливі суспільні відносини» має оціночний характер, оскільки до цього часу критеріїв цих «відносин» не вироблено. Складність вирішення цієї проблеми полягає у тому, що суспільні відносини дуже динамічні, вони змінюються відповідно до змін економічної, політичної, соціальної ситуації. Отже, піддається зміні і ступінь їх важливості. Відомі випадки, коли законом регулювались менш важливі суспільні відносини, ніж постановами уряду і указами Президента, чи навпаки. Бувало і так, що закон і постанова уряду чи Указ Президента України регулювали суміжні суспільні відносини, однакові за своєю значимістю. Наприклад, Закони України «Про насіння», «Про карантин рослин», «Про племінне тваринництво», «Про пестициди і агрохімікати» і Указ Президента «Про заходи щодо впорядкування розрахунків за договорами, що укладають суб'єкти підприємницької діяльності України». Більш того, досвід законотворчості показав, що поняття важливості і суттєвості суспільних відносин має досить умовний характер. Врешті-решт, ступінь важливості визначається самим законодавцем, за яким останнє слово.

Необхідно правильно оцінити об'єкт і вміло вибрати предмет, форму і методи правового регулювання. Інакше неминучими є помилки, коли замість підзаконного акта починають готувати закон. Не вносить ясності в це питання і спроба визначити ступінь важливості і суттєвості суспільних відносин, що регулюються законом, через компетенцію органів законодавчої влади. До їх відання належать, звичайно, відносини, що мають більш важливе значення, ніж ті, що регулюються органами виконавчої влади, але природа законодавчої влади така, що вона змушена регулювати найрізноманітніші, іноді малозначимі відносини. Слід погодитися з М.Марченком [5] у тому, що принципове значення має правильне визначення теми майбутнього правового акта, його можливого обсягу і змісту. Це дозволяє уникнути непотрібного змішування на практиці видів актів і вирішити за допомогою законів питання, що віднесені до відання уряду, чи за допомогою указів, - питання, що віднесені до компетенції парламенту чи уряду. Спроби розмежувати законодавчі повноваження органів законодавчої влади і правотворчі повноваження уряду шляхом встановлення розмежування природи суспільних відносин, які є, з одного боку, предметом регулювання закону, а з іншого, - предметом регулювання виконавчого акта, є безперспективними.

Порушуючи проблему регулювання законом найбільш важливих відносин, необхідно торкнутися питання творчих можливостей законодавця в розвитку суспільних відносин, перетворень правової системи, тобто меж (обмежень) діяльності законодавця. Важливо знати: що законодавчо заборонено, що може порушити стабільність правової системи, зруйнувати умови, за яких люди можуть нормально будувати свої відносини.

Виходячи з цього, треба визначити, якою повинна бути діяльність, що відповідає реальним потребам учасників суспільних відносин і природі останніх. Іншими словами, йдеться про заборонену «межу», перейти яку законодавець не має права, оскільки це було б докорінним руйнуванням правових і моральних засад суспільства. Звичайно, знання «границь» забороненої межі ще не означає, що законодавець виконуватиме умови заборон (обмежень). Але без їх визначення втрачає зміст існування інститутів конституційного контролю, оскільки він можливий лише в тому випадку, коли встановлені якісні сторони контролюючого процесу, його «координати» в соціальному організмі.

Під межами діяльності законодавця розуміють: по-перше, які суспільні відносини можуть піддаватись впливу зі сторони законодавця; по-друге, які принципові можливості, а відповідно - і межі впливу законодавця на ці суспільні відносини. В першому випадку необхідно окреслити той «соціальний простір», який може бути предметом законодавчого регулювання, в іншому - визначити можливості законодавця в його упорядкуванні.

Сфера дії права існує як об'єктивна реальність незалежно від того, усвідомлюємо ми її чи ні. Законодавець надає їм законної сили, підводить під захист держави, утверджує в суспільній свідомості той факт, що відносини мають «нормальний», «правильний» характер.

Межі правового регулювання - це деяка «демаркаційна» лінія, що розмежовує сферу правового від неправового і визначає межі поширення права, обмеження його впливу на свідомість людини і її дії. Межі правового регулювання зумовлені не юридичними факторами. Вони містяться у природі людської діяльності, зумовлені їх загальною культурою і цивілізованістю, детерміновані існуючою системою відносин, економічними, історичними, релігійними, національними та іншими обставинами. Якщо б правова природа суспільних відносин лежала на поверхні чи була у всіх випадках науково доведеною, то сфера законодавчого регулювання швидше б за все співпадала зі сферою дії права. Але досвід розвитку законодавчого регулювання суспільних відносин свідчить, що найчастіше вказані сфери не збігаються. Закон може повністю, частково або взагалі не виражати сутності права як об'єктивного мірила людської свободи. Доказом їх неспівпадіння можуть бути інститут аналогії закону, поняття «мертвих» і неправових законів.

Тому не слід вважати, що за допомогою закону можна неправові, за своєю природою, суспільні відносини зробити правовими, тим самим розширити чи, навпаки, звузити сферу дії права. Не все те, що практично регулюється законом і захищається державою, є правом; і в той же час не все те, що є правом, завжди знаходить захист держави і регулюється законом. Власне, нерозмежування понять права і закону зумовлює висновки деяких вчених про те, що чим ширша сфера соціального життя, вільного від нормативного регулювання, тим міцнішими є засади правової держави. Якщо держава неспроможна на свій розсуд розширити або забезпечити сферу дії права, то міцність її засад не може залежати від того: ширша чи вужча ця сфера.

Правова держава тим і відрізняється від будь-якої іншої державної форми устрою суспільства, що у своїй законодавчій діяльності суворо дотримується правових засад суспільства. Таким чином, першочерговим відправним обмежувачем діяльності законодавця є сфера дії права. Тому, приступаючи до регулювання суспільних відносин, законодавець повинен перш за все вияснити, чи входять такі відносини до сфери дії права.

Відповідь на це питання можна отримати двома шляхами: шляхом теоретичного аналізу, доведенням того, що відносини підлягають регулюванню, мають правову природу та емпіричним шляхом, тобто методом проб і помилок. Навіть при поверхневому аналізі нашого законодавства можна переконатись, що законодавець звичайно вибирає другий варіант відповіді на таке питання. Але зайвим є доведення того, що якби законодавець точно знав, які відносини мають правову природу, а які - ні, то він швидше за все (презумпція порядності законодавця) скористався б першим способом. Очевидно, що перш за все законодавець повинен регулювати основоположні, базові відносини, які становлять підґрунтя, «основи» підзаконного регулювання.

Але не менш важливо, щоб орган законодавчої влади впорядковував би якомога ширше коло суспільних відносин. До цього у своїх думках прийшли багато дослідників. У цьому вони вбачають запоруку успіхів на шляху формування правової держави, підвищення якості правової системи і верховенства права, зміцнення законності і правопорядку. Переважна частка підзаконних актів у регулюванні суспільних відносин часто підриває верховенство права. Статистика у цьому питанні в Україні свідчить не на користь останнього. На сьогодні правова база налічує 1295 законів, 26 кодексів, що становить лише 4,6% загальної кількості нормативно-правових актів.

В ході аналізу кола відносин, що регулюються тільки законами України, виникає проблема, пов'язана з тим, чи є це коло питань вичерпним. Відповідь на це питання може бути однозначною - ні, не є!.

Законом можуть регулюватися і відносини, що виходять за межі ст. 92 Конституції України [1]. Так, наприклад, не охоплюється ст. 92 Конституції України питання регулювання законодавчої діяльності та нормативно-правових актів загалом. Проте, це не суперечить Конституції України, зокрема ст. 85. Тому правомірним є розгляд у Верховній Раді України законопроектів «Про закони і законодавчу діяльність в Україні» та «Про нормативно-правові акти».

Стаття З Конституції України проголошує, що людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальної цінністю. Частина 1 ст. 92 Конституції України встановлює, що до питань, які визначаються виключно законами України, належать права і свободи людини і громадянина, гарантії цих прав і свобод, основні обов'язки громадян України. Щодо того, що основні обов'язки мають визначатись виключно законами України, сумнівів нема. А от щодо прав і свобод, то це - питання не безспірне. На мою думку, воно могло б вирішуватися з урахуванням того, про які права і свободи йде мова. В тому випадку, коли мова йде про нові права і свободи, - їх визначення має бути предметом виключно закону. Якщо ж йдеться про конкретизацію, деталізацію, порядок реалізації вже закріплених законом прав і свобод, то це може вирішуватися за допомогою не тільки закону, а й інших нормативно-правових актів. Є всі підстави стверджувати, що рамки ст. 92 Конституції України не виключають підзаконного регулювання на підставі закону.

Громадянське суспільство є першочерговою передумовою створення правової держави. Неможливо побудувати правову державу там, де складові елементи даного суспільства не є розвинутими. Найбільш прийнятна взаємодія між державною владою і індивідом ґрунтується на праві і правах людини. В цілому історія правової держави - це історія розвитку прав людини, розширення меж її свободи. В сучасних умовах держава повинна не тільки проголошувати пріоритет прав і свобод особи, а й координувати відповідно до нього свої цілі, завдання, функції в усіх сферах - політичній, соціально-економічній і культурній.

Роль правової держави не може зводитись тільки до декларування прав і свобод особи, серед її функцій мають бути: гарантія соціальної безпеки, дотримання соціальної справедливості, гарантований незалежний рівень життя, соціальний мир і злагода. Держава має всебічно сприяти забезпеченню гідного життя для своїх громадян. Таким чином, демократична правова соціальна держава і вільне громадянське суспільство є головними передумовами, які забезпечують реальне і ефективне забезпечення реалізації, охорони і захисту прав і свобод особи. Україну не можна у повній мірі визнати правовою державою тому, що права і свободи особистості ще не стали вищою цінністю. Формування правової держави і створення умов, за яких людина справді стає вищою соціальною цінністю, є надзвичайно складним завданням, її вирішення можливе тільки в результаті тривалих зусиль всього суспільства, пов'язаних з подоланням комплексу наявних проблем. Окрім цього, негативним фактором в Україні є низька правосвідомість і правова культура з одного боку громадян, з ішого - посадових і службових осіб. Реальний захист громадян належить до найгостріших проблем української дійсності . В останні роки це питання є предметом серйозного наукового аналізу. Конституційне бажання розвивати і зміцнювати демократичну державу неможливо реалізувати без утвердження в суспільні свідомості невідчужуваних прав і свобод людини, нормативного закріплення їх гарантій. Держава зобов'язана проявляти активність у забезпеченні прав людини, у створенні матеріальних, організаційних, соціальних, політичних та інших умов для найповнішого використання людиною своїх прав і свобод.