Речові права на чуже майно

Размещено на http://www.allbest.ru/

32

АКАДЕМІЯ АДВОКАТУРИ УКРАЇНИ

Кафедра цивільного та господарського права

Речові права на чуже майно

Студентка ІІ курсу 2-ої групи

друга вища освіта

Майстренко Наталія Миколаївна

Науковий керівник Кучинська

1. Еволюція цивільно-правового регулювання речових прав на чуже майно

Право приватної власності належить до основних прав людини. В Україні ця норма закріплена на найвищому законодавчому рівні- в Конституції: стаття 41 декларує, що право приватної власності є непорушним. Проте відповідно до ступеня суспільного розвитку на певних етапах здійснення користування таким правом супроводжується необхідністю встановлення обмежень для їх носія.

Межі здійснення прав і свобод людини є однією з актуальних проблем для кожної держави. Встановлення меж здійснення будь-якого суб'єктивного права, в тому числі права приватної власності , є необхідним елементом правового регулювання. Частина 7 тієї ж самої статті 41 Конституції України встановлює обмеження здійснення права приватної власності- умову, що використання власності не може завдавати шкоди правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію і природні якості землі. На думку В.Кудрявцева вимагати ліквідації всяких обмежень людської поведінки- означає, по суті, виправдовувати протиправну і злочинну поведінку, обмежувати права та інтереси інших осіб і суспільства в цілому./1/

У період переходу України до ринкових відносин у новому законодавстві набирає реального змісту формула : дозволено все, що не заборонено законом. Поряд з цим свобода розсуду громадян- власників при здійсненні ними належного суб'єктивного права небезмежна.

Н. Безсмертна вважає, що свобода здійснення права приватної власності визначається системою правових принципів. Ці принципи одночасно за Н. Безсмертною виступають і межею його здійснення:

- принцип законності, відповідно до якого власник має дотримуватися законодавчо встановленого порядку здійснення суб'єктивного права приватної власності і використовувати при цьому допустимі способи і засоби;

- принцип розумності і добросовісності, закріплений в ст. 3 ЦКУ, а ст. 12 ЦКУ, ставить захист права приватної власності в залежність від того, чи здійснювались ці права суб'єктами розумно і добросовісно;

- принцип моральності, який був закріплений ст.4 Закону України „Про власність”;майно сервітут емфітевзис суперфіція

- принцип здійснення права приватної власності згідно з його соціальним призначенням, а тому вихід за ці межі має кваліфікуватися як неправомірна дія з усіма негативними правовими наслідками./2/

Проблема меж здійснення права приватної власності у цивілістичній літературі ХІХ і початку ХХ століть займала значне місце. Певні автори - автори „ історичної школи права”- Савіньї, Пухта, Зом та ін. стверджували, що право приватної власності є необмеженим. При цьому допускалося лише тимчасове обмеження прав третіх осіб на ту саму річ, з припиненням яких право власності автоматично відновлюється в попередньому обсязі. Прихильники іншого напряму- Шершенєвич, Гартман, навпаки, вважали право власності правом, обмеженим законом./1/

Як свідчить історія, необмеженого права власності не існувало, адже законодавство майже всіх країн в тій чи іншій мірі його обмежувало. Обмеження здійснення права власності існувало ще з давніх часів, зокрема, у період становлення держави у Римі. Як доводить професор О.А. Підопригора, сервітути як права на чужу річ виникли з відносин землекористування у ті далекі часи, коли була общинна власність на землю./2/

Земельні ділянки відрізняються за розмірами, місцем розташування , доступністю, наявністю або відсутністю природніх ресурсів та з точки зору придатності для господарського використання і, як правило, вини не є рівноцінними. З самого початку виникнення відокремлених господарств шляхом поділу общинної, родової чи сімейної власності виявляється, що одне господарство може існувати тільки використовуючи ресурси іншого.

Володільці земельних ділянок, які мали певні переваги щодо їхнього господарського використання (наявність водойм, пасовищ, корисних копалин тощо), стали обмежувати користування цими вигодами власників сусідніх, "обділених" земельних ділянок, що досить часто вело до їх виведення з господарського обороту. Це зумовило пошук механізмів, які б полегшили або й зовсім усунули б недоліки таких ділянок землі за рахунок сусідніх.

Здатність сервітутів заповнювати вади однієї земельної ділянки за рахунок іншої зробили їх зручним і ефективним засобом задоволення майнових потреб однієї особи завдяки майна іншої./3/

Г.Ф.Шершенєвич вважає, що виникнення сервітутів зумовив розпад общинного землеволодіння та виникнення дрібної поземельної власності. Без сервітутів, як зазначає автор, дрібна поземельна власність була б поставлена у безвихідне становище, і земля втратила б своє економічне значення. Сервітути дають змогу усунути природну обмеженість одних земельних ділянок щодо природних багатств за рахунок інших і тим підвищують їхню цінність./4/

Завдяки сервітуту панівна земельна ділянка стає економічно вигіднішою і в цілому більш цінною, а для службової ділянки встановлення сервітуту означає "обмеження і зменшення цінності". Тому вирішальним чинником у встановленні земельного сервітуту була і залишається певна потреба панівної ділянки, а не її власника. І, навпаки, велика поземельна власність, забезпечена на великому просторі різноманітними угіддями та вигодами, в яких лише може мати потребу сільськогосподарське виробництво, як зазначає Г.Ф.Шершенєвич, дає мало підстав для розвитку servitudes. /1/

Уперше сервітутне право згадується в античних Законах XII таблиць. Найдавнішими сервітутами були так звані предіальні сервітути (від лат. praedium - маєток, земля). Земля в Римі в цей час була общинною власністю, тому земельні ділянки надавалися окремим сім'ям на праві користування. Надані земельні ділянки не могли бути рівноцінними, зокрема вони відрізнялися якістю ґрунтів, наявністю (відсутністю) шляхів сполучення, водойм, лінійних комунікацій, природних ресурсів тощо. Відтак, користувач ділянки з певною перевагою повинен був надати змогу сусідам користуватися нею. „ В Законах XII таблиць містилися такі обмеження прав власника :

а) власник маєтку зобов'язаний допускати через день сусідів для збору плодів, які падають на його ділянку з дерев сусідів;

б) перевішування гілок чужого дерева на сусідню ділянку більш, ніж на 15 футів(4,5 м), дає право сусіду обрізати вказані гілки або навіть зрубати дерево, якщо цього не зробив його власник;

в) власник не зобов'язаний терпіти надбудову сусіда над межею своєї ділянки більш, ніж на півфута (15 см);

г) власник зобов'язаний дозволяти за певну винагороду перехід за його ділянку інших осіб для доступу до місць поховання на цій ділянці.”*¹

У класичний період ці закони були розширені. Так власник земельної ділянки на узбережжі судноплавної річки повинен був надавати змогу користуватися прибережною смугою тим громадянам, чиї господарські інтереси цього потребували. Також власник земельного наділу, що прилягав до дороги громадського користування , у разі руйнації цієї дороги мав надавати свою землю для прокладання нової ділянки шляху взамін зруйнованої. Власник земельної ділянки повинен був допускати розкопки на своїй ділянці, але міг розраховувати на свою частку прибутку від знахідки. В інтересах сусідів власник земельної ділянки мусив терпіти стік води з вищестоячої ділянки; не міг споруджувати будівлі, які створювали незручності для сусідів ( припинення притоку повітря, закриття доступу світла та т.ін.).

З виникненням приватної власності на землю задовольняти потреби однієї земельної ділянки за рахунок сусідньої стало важче, а інколи неможливо. Звичайно, можна було домовитися із сусідом про користування водою, проте така угода мала приватний, особистий характер та нічим не гарантувалася. Якщо власник земельної ділянки продавав її, то правонаступник міг відмовити сусідові в користуванні водою, а тому треба було знайти більш гарантовані засоби речового характеру.

З цією метою римляни використовують давній досвід заповнення недоліків однієї земельної ділянки за рахунок сусідньої при общинній власності на землю. Вони встановлюють право власника земельної ділянки, позбавленої певних вигод, користуватися ними на сусідньому наділі незалежно від волі його власника. Таке право користування земельною ділянкою назвали сервітутом (від лат. servitus - підпорядкованість, повинність). Земельна ділянка, для задоволення потреб користування якою встановлювався сервітут, називалася панівною, а земельна ділянка, користування якою становив зміст сервітуту, - обслуговуючою.

Невигоди власників "обділених"ділянок могли бути зменшені, а то й зовсім усунені шляхом укладення договору між власниками сусідніх земельних ділянок, проте, як зауважують О.А.Підопригора та О.А.Пушкін, врегулювання цих питань договором не усувало усіх посталих проблем. /1/

Наприклад, у римському праві договір мав особистісний характер і міг зобов'язувати лише тих осіб, які його укладали. Володимир Мартин цитує С.Дністрянського, який відзначає, що римляни "вважали обов'язок певного довжника до даної чинитьби сущною частиною понятя (зобов'язання ), так що головна вага спочивала на індивідуальности і тотожности особистого відношеня між певним вірителем і певним довжником". І далі: "Ходило перед всїм о те, аби довжник А. сповнив свій облїґацийний обовязок супротив вірителя Б, та цїле правне відношенє замикало ся тільки між А і Б, на котрих обмежувало ся vinculum iuris. Тому зміна осіб даного зобовязаня є в римскім праві причиною його погасненя".*²

Якщо змінювався власник однієї з земельних ділянок, то договір втрачав свою силу. Кожна із сторін договору могла у будь-який час в односторонньому порядку відмовитись від зобов'язання, а власник міг відмовитись від укладення договору на наступний строк. Відтак договір не міг стати надійним інструментом, який би вирішив проблеми "обділених" земельних ділянок та гарантував стабільність поземельних відносин. Потрібен був надійніший і стабільніший спосіб, який і був знайдений у формі сервітутів - servitutes praediorum.

З часом правовий режим сервітутів виходить за межі землекористування і поширюється на інші (крім землі) види майна, а відтак з'являються особисті сервітути - servitutes personarum.

Римське приватне право знало три види прав на чужі речі : а) сервітути; б) емфітевзис та суперфіцій; в)заставне право. Найдавнішим правом на чужі речі вважається сервітут. Емфітевзис та суперфіцій , а також заставне право - це породження пізніших часів. Права на чужі речі за римським приватним правом з певними застереженнями можна поділити на дві групи:

- права користування чужими речами- сервітути( персональні або предіальні), емфітевзис і суперфіцій, що являли собою обмежені речові права на землю;

- права розпорядження чужими речами, доя яких належала іпотека, сутність якої в тому,що кредитор мав право реалізації заставленого майна для задоволення своїх майнових інтересіву разі неповернення боргу.

Сервітутом називали абсолютне за характером захисту право користування чужою річчю. Першими з'явилися такі життєво важливі для сільського господарства сервітути, як:

- право проходу через чужу ділянку;

- право проходу і прогону худоби через чужу ділянку;

- право проходу, прогону худоби і проїзду возом;

- проаво провести воду з ділянки сусіда на свою землю.

Дещо пізніше із зростанням міста Рим з'явилися міські предіальні сервітути, першим з яких , певно, був servitus cloacae mittendae- право провезти через чужу ділянку нечитсоти зі свого двору в більшу міську клоаку. Ситуація дещо змінилася після появи у ІІ ст. до н.е. персональних сервітутів, тобто таких, що пов'язані не з певною річчю, а належать певній особ. Взагалі у період принципату сервітут трактується як речове право користування чужою річчю в одному або кількох відношеннях. Засобами встановлення скрвітутних прав були:

- mancipatio- для сільських предіальних сервітутів;

- in jure cession- для всіх сервітутів;

- deduction- обумовлювання сервітуту на річ, що відчужується на користь відчужувача при манципації або цесії;

- legata- легат, заповідальний відказ;

- usucapio- придбання сервітуту за давниною.

Припинялися сервітути внаслідок :

1. загибелі однієї з речей, між якими існував сервітутний зв'язок;

2. смерті або capitis deminutio сервітуарія при персональних сервітутах;

3. поєднання в руках однієї особи права власності й сервітуту;

4. відмови сервітуарія від сервітутного права на користь власника „обслуговуючої” речі;

5. некористування сервітутом протягом 1-го року для рухомої речі або 2-х років для нерухомості.

Захист здійснювався за допомогою actio confessoria: сервітуарій міг вимагати від буль-якої особи не перешкоджати йому здійснювати сервітутні права. Протилежним йому був actio negatoria, за допомогою якого власник міг доводити, що річ вільна від сервітутів.

Emphyteusis, jus in agro vectigali( емфітевзис). Формування цього інституту в римському праві було зумовлено прагенням перетворити необроблені великі наділи землі в продуктивні сільськогосподарські угіддя. Отож, емфітевзис- довгострокове відчужуване й успадковуване право користування чужою землею сільськогосподарського призначення.

Superficies- за загальним правилом це- все, пов'язане з землею, належало власникові землі. Так поступово сформувався суперфіцій - довгострокове, відчужуване й успадковуване право користування чужою землею для забудови.

Формування заставного права було зумовлено саме прагенням гарантувати виконання зобов'язань боржником. Отже, застава- це був засіб забезпечення виконання зобов'язання, який встановлює речове право заставодержателя на предмет застави.

Законом було встановлено, що предіальний сервітут, будучи раз встановлений на користь якої-небудь ділянки (praedium dominans), належав кожній певній особі як власнику цієї ділянкиі переходив із рук у руки з переходом самої власності . Так само предметом сервітуту служила ділянка , до якого він відносився (praedium serviens), а не особі власника. Іноді для зручності власників, що мали право дорожнього сервітуту і зобов'язаних цим правом , вироблявся відвід визначеної смуги землі, так , наприклад, під дороги встановлювалася ширина 8 фут, а при поворотах у 16 фут. Цей відвід робив посередник , звичайно, із землемірів.

Це питання є доволі актуальним й для української практики, оскільки багато власників землі намагаються створити сприятливі умови лише для себе. Тут мова навіть не йде про те, що „боротьба йде за кожний сантиметр межі”- це давня і загальновідома причина земельних конфліктів в Україні, а й про те, що дуже поширеними в Україні є випадки несанкціонованого збільшення земельних ділянок за рахунок доріг, спроби встановлювати шлагбауми і тим самим відділяти частину дороги лише для власного використання. Тому прийшов час поставити питання про загальний нагляд за дотриманням власниками встановлених умов користування.

До революції сервітути застосовувалися й на українських землях. Литовський Статут 1566 року, який діяв на території України, своєю структурою та багатьма положеннями подібний до Диггестів та Кодексу Юстиніана.

Зміни в політичному становищі спричинили зміни й у правовому полі. На визволеній території України , що контролювалася гетьманською адміністрацією, джерела права, які діяли в Україні в період перебування в складі Речі Посполитої і закріплювали її напівколоніальний характер, були скасовані. Було припинено чинність багатох положень Литовського Статуту 1588 року, „ Саксонського зерцала” і „ Порядку прав цивільних”, особливо тих норм, які регулювали прикріплення селян до землі, перехід до іншого стану, порядок придбання землі „простими людьми”, набуття землі у власність і її перехід за правом спадкування. Після скасування цих нормативних актів правовий проствр почали заповнювати норми звичаєвого права- історично сформована сукупність правових традицій і звичаїв, якими регулювалися стосунки та поведінка суб'єктів ферах життя: земельні, сімейні, спадкові. Підгрунтям звичаєвого права тоді були традиції та звичаї часів Руської Правди.

Одним з найбільших завоювань визвольної війни стала ліквідація магнатського землевласництва, внаслідок чого в Україні було ліквідовано феодальне землевласництво, воно зберігалося лише для монастирів.

Набуло розвитку „козацьке землевласництво”. Його джерело- одержання від держави, що стала власником землі, польових наділів та майна „в ранг”- залежно від обійманої посади. Так почалось формування маєтків. Маєток - це земельна ділянка сільськогосподарського призначення з житловими та господарськими будівлями, яку держава давала на час несення служби на правах володіння та користування.

Рядове козацтво перетворилося на дрібних земельних власниківна праві умовного володіння і користування „до ласки військової” з правом передачі землі , але н на підставі спадкового права , а на основі „готовності до військової служби”, або виконання спадкоємцями інших обов'язків. Тобто земельні ділянки переходили до спадкоємців не за заповітом, а винятково за законом, конкретному суб'єкту- спадкоємцю чоловічої статі, що служив у війську або мав змогу служити в майбутньому.

У селянському середовищі на зміну кріпаку-холопу прийшов відносно вільний селянин, і це мало вирішальне значення. Для більшої частини рядового козацтва новим способом придбання землі стала „заїмка” (займанщина) земель, яка була широко розповсюджена на території Гетьманщини і Слобожанщини, особливо в др.половині ХVII - протягом XVIII століть.Займанщина- це норми звичаєвого права, які дозволяли на підставі першого займу володіти, користуватися і навіть розпоряджатися землею.

Зосереджуючись на еволюції речових прав на чуже майно, можна сказати що в українській історії сервітут був особливим соціально-господарським й одночасно морально-правовим явищем , що відіграло неабияку роль у формуванні земельних відносин в другій половині ХІХст. та наслідка цього процесу не тільки в ХХ столітті, а й на теперішій час.

„Спосіб відображення в „картині світу” хлібороба еволюції сервітутного права виступав, з одного боку, ключовим мотивом, самобутнім регулятором логіки його колективної думкиі відповідної соціальної поведінки, а з іншого,- критерієм визначення сутності сервітутів як своєрідних відносин власності.” *³

Існуючі на Правобережній Україні фактично до революційних потрясінь 1917-1920 р.р. сервітути - це особливого роду поземельні відносини, суть котрих крилася в „одвічному праві” місцевих селян на безкоштовне користування угіддями дідичай громадськими пасовиськами. Деінде існували двосторонні - „селянин-поміщик” сервітути. Найчастіше вони передбачали взаємне право сторін на користування пасовиськами або лісовими угіддями.

З відміною кріпосницького права реформа на селі супроводжувалась приватизаційними тенденціями і торкалась реформування обмеженого права користування ”спільною власністю” - сервітутів. Однак під тиском „ринкової кон'юнктури”- зростанням невдоволення поміщиків систематичними порубками лісу з боку селян та потравами полів їх худобою,- царський уряд наприкінці 60-х років ХІХ ст. змушений був погодитися на ліквідацію сервітутів. Суть нововведення , дія котрого поширювалася на території Західного і Південно-Західного регіонів імперії, за словами київського губернатора, полягала в спробі заборонити „давні звички часів кріпацтва, які підштовхували їх, не задумуючись користуватися і своєю землею, і землею пана”, та встановити , що відтепер вони мають задовольнятися безкоштовним користуванням „ тільки тим, що їм надано”./1/

Оскільки „розверстання” сервітутів було вимогою слідування прогресивним тенденціям того часу, але більша частина українського селянства не сприймала їх, підсідомо слідуючи традиційним формам персональних відносин. Навіть фахівцям-історикам не вдалось оминути суперечливих суджень з цього питання. Так за переконаннями Отця Тита Войнаровського „скасування сервітутів являло собою один з головних етапів економічного знищення українського народу, яке, зрозуміло, потягнуло за собою його культурний занепад”./2/

Землероби-трударі були переконані у доцільності і справедливості „чорного переділу”, котру майже в незмінному вигляді спостерігали у роки столипінської аграрної реформи. Протягом ХІХ- на початку ХХ століття бажання провести „народну конфіскацію” в українських селян було настільки сильним, що проти нього виявиться малозначущою інша тенденція - ринкова адаптація їхньої ментальності. Ймовірно, тому в умовах політичних подій 1917 року, коли земля вже значною мірою перебуватиме поза межами власності поміщиків, більшовицька пропаганда, спрямована на брутальну ліквідацію приватного землеволодіння останніх, знаходитиме відгук у селянських серцях.

Надалі доля речових прав в історії українського цивільного законодавства в період поч.ХХ ст. після розгалуженої та добре вивіреної системи, що значною мірою грунтувалася на положеннях римського права і охоплювала сервітутні права, право забудови, чиношові права, заставу нерухомості, пережила трансформацію аж до повного невизнання і відмову в Радянському цивільному праві , особливо в галузі земельних відносин.

Так ще в ЦК УСРР 1922 р. до складу речових прав входили такі інститути як право власності, право забудови і право застави. Але надалі, особливо з прийняттям Основ цивільного законодавства Союзу РСР з числа речових прав залишився лише інститут права власності. У радянський період сервітути, як і інші відомі „права на чужі речі”, були вилучені з цивільного права. Земля перебувала у виключній державній власності та майже була вилучена з цивільного обороту, а її правове регулювання здійснювалося нормами земельного та адміністративного права. Усі питання землевідведення та землекористування вирішувалися, як правило, в адміністративному порядку органами державної влади та управління і тому особливої потреби у сервітутах не виникало.

Застава була віднесена до зобов'язально-правових категорій, як така , що належить до засобів забезпечення зобов'язання.

Незважаючи на фактичне ігнорування речового права у радянській цивілістиці та ідеології законодавства, воно фактично продовжувало існувати у найрізноманітніших інститутах.

Радянською цивілістичною думкою розроблені такі речово-правові інститути як право повного господарського відання і право оперативного управління, право довічного проживання у чужому домі, право батьків на управління майном неповнолітніх дітей, право безстрокового ( постійного) користування земельною ділянкою, право на жиле приміщення членів сім'ї наймача державного чи громадського житлового фонду, члена житлово-будівельного кооперативу, власника житлового будинку.

„Незважаючи на законодавче ігнорування речового права у радянській цивілистиці , воно фактично продовжувало існувати у найрізноматнітніших інститутах.”

В Основах цивільного законодавства Союзу РСР і республік 1991 року серед згадуваних речових прав містив право довічного успадковуваного володіння на земельні ділянки та інші природні об'єкти. Фактично визнавався також інститут володіння (посідання).

Із здобуттям незалежності та зміною економічного курсу в Україні виникли умови для відродження речових прав на чуже майно.

Першим кроком на шляху визнання інституту сервітутів у цивільному законодавстві України у ст.4 (п.6) Закону України від 7 лютого 1991 року "Про власність" закріплено положення про те, що "власника може бути зобов'язано допустити обмежене користування його майном іншими особами", але належне правове регулювання сервітути (права користування чужим майном) набули лише у новому ЦК України та Земельному кодексі.

Введення у законодавство речових прав- це реакція на абсолютизацію права власності та забезпечення гарантій прав тих осіб, які не мають прав власності на майно.

2. Права на чужі речі в Цивільному кодексі України ред. 2003 року. Загальна характеристика

Книга третя Цивільного Кодексу України ред. 2003 року в назві об'єднує два поняття - право власності та інші речові права. З назви третьої книги доречно зробити висновок, що право власності є одним ( основним) із речових прав, а речові права на чужі речі - є самостійними речовими правами, хоча і похідними від права власності.

За Є.О. Харитоновим права на чужі речі - це речові права , що надають особі, яка їх має, можливість безпосереднього користування певним майном для певної мети та у встановлених межах. Він же виділяє такі основні ознаки прав на чуже майно:

1) вони є похідними від права власності;

2) мають абсолютний характер;

3) передбачають „слідування” права за речами- тобто право на чужу річ слідує за річчю і без неї не існує, а зміна власника речі не є підставою для припинення суміжних речових прав;

4) суб'єкт суміжного речового права має переваги перед суб'єктами зобов'язального права у реалізації права користування річчю;

5) передбачають абсолютний захист прав на чужі речі- ст. 396 ЦКУ встановлює право на захист цього права навіть від власника в порядку, передбаченому для захисту права власності;/1/

6) стосуються безпосередньо речей;

7) речове право на чуже майно є обмеженим за змістом правом , тому обсяг правомочностей, які має управоможена особа, значно вужчий у порівнянні з правом власності, і визначається або власником або законом./2/

Приведений ст. 395 ЦКУ перелік речових прав на чуже майно не є вичерпним.

Стаття 395 Цивільного кодексу України поділяє права на чужі речі через два елементи : право володіння та право користування. В доктринальній думці існуть різні погляди щодо поділу(видів) прав на чужі речі. Так Цюра В.В. вважає, що ці елементи, регламентовані в ЦКУ як самостійні, але це це штучне правове розмежування взаємопов'язаних понять. Так як який сенс та мета може бути у володінні чужим майном без наміру користуватися ним та отримувати плоди- володіння майном без його використання не представляється раціональним та самодостатнім правовим елементом. Поняття володіння за Цюрою В.В. як самостійного юридичного терміну подібне простому зберіганню речі і може використовуватись лише для обмеження права власності власника на річ. Як, наприклад, накладення арешту на майно або грошові кошти, передача речі , яка є предметом спору на зберігання третім особам./3/

Є.О.Харитонов та Н.О. Саніахметова поділяють права на чужі речі на дві групи з гіпотетичною можливістю існування подвійного права володіння і права користування :

1) права користування чужими речами: сервітути, які можуть бути майновими ( предіальними) і особистими(персональними);

2) права розпорядження чужими речами: застава, іпотека, коли кредитор у разі невиконання зобов'язання боржником вправі реалізувати заставлене майно./3/

Цивільний кодекс України передбачає такі права на чуже майно : право користування чужим майном ( сервітути), право користування земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб ( емфітевзис), право забудови земельної ділянки ( суперфіцій), а також як було вище зазначено право володіння.

Проте цей перелік не є вичерпним, бо законом можуть бути передбачені інші речові права на чуже майно. Так Господарським кодексом, до прикладу, визначається можливість встановлення права господарського відання, оперативного управління та оперативного використання майна.

Право господарського відання є речовим правом суб'єкта підприємництва , який володіє, користується і розпоряджається майном, закріпленим за ним власником ( уповноваженим ним органом), з обмеженням правомочності розпорядження щодо окремих видів майназа згодою власника у випадках, передбачених Господарським кодеком України та іншими законами ( ч.1 ст. 136)./1/

Право оперативного управління - це речове право суб'єкта підприємництва , який володіє, користується і розпоряджається майном, закріпленим за ним власником ( уповноваженим ним органом), для здійснення некомерційної діяльності, у межах, встановлених Господарським кодеком України та іншими законами, а також власником майна ( уповноваженим ним органом) ( ч.1 ст. 137)./2/

Право оперативного використання майна полягає у здійсненні майнових правомочностей відокремленим підрозділом ( структурною одиницею) господарської організації стосовно переданого йому майна і у визначених нею межах ( ст..138 ГКУ)./3/

Є.О. Харитонов до речових прав на чуже майно відносить заставу та зокрема іпотеку./4/

Спасибо-Фатеєва доповнює перелік вищеназваних речових прав на чуже майно ще й притриманням./5/

Деякі інші автори, наприклад, В.В. Цюра додає до них накладення арешту на майно або грошові кошти, що належать відповідачеві і знаходяться у нього або в інших осіб; та передачу речі, яка є предметом спору, на зберігання іншим особам./1/

1. Право володіння чужим майном

Володіння чужим майном - це право особи фактично утримувати річ у стані у стані привласнення, вважаючи її своєю, належною їй, здійснюючи стосовно неї всі правомочності власника, не маючи підстав на законних підставах вважатись ним.

Володіння відрізняється від можливого у інших випадках тимчасового фактичного утримання речі тим, що суб'єкт права володіння ставиться до неї, як до своєї, вважає її належною йому, а себе управоможеною особою, яка стосовно речі може здійснювати відповідні правоможності власника.

Згідно положень ст. 397 Цивільного кодексу володіння розглядається як забезпечене правовою охороною фактичне, правомірне утримання володільцем чужого майна, до якого він ставиться як до свого, йому належного. Дана стаття встановлює презумпцію правомірності володіння.

Як випливає з положень Цивільного кодексу України ред. 2003 року під правом володіння чужим майном мається на увазі лише те володіння , яке виникає на підставі договору з його власником або особою , якій майно було передане власником , а також з інших підстав, встановлених законом( ст.397 ЦКУ). Таке володіння має правову підставу (титул).

Як вид суміжного права - право володіння стосується лише випадків законного володіння чужим майном. Суб'єктом права володіння чужим майном є особа, яка фактично тримає його у себе. Це може бути і фізична і юридична особа. Право володіння чужим майном може належати одночасно двом або декільком особам.

Зміст права володіння охоплює право на власну поведінку володільця щодо певного майна ( здійснення права володіння) , право вимагати від інших осіб не перешкоджати такій поведінці , право звернутися за захистом порушеного права до суду або інших державних органів.

Зміст права на здійснення права володіння :

- право мати майно у фактичному володінні;

- право користування майном;

- обмежене право користування майном.

Фактичний володілець за певних умов може мати право:

а) залишити за собою доходи, отримані від майна, що належить іншій особі (ч.1 ст. 390 ЦКУ) ;

б) на відшкодування необхідних витрат на утримання, збереження майна ( ч.3 ст. 390 ЦКУ);

в) залишити собі здійсненні поліпшення майна ( ч.4 ст. 390 ЦКУ).

Підставами виникнення права володіння Є.О. Харитонов зазначає :

1) договори з власником або іншою особою, якій майно передане власником;

2) односторонні право чини ( наприклад, заповіт);

3) юридичні вчинки( ст.337 ЦКУ);

4) правові акти суб'єктів публічного права;

5) рішення суду./1/

Законом можуть встановлюватись інші підстави виникнення права володіння.

Право володіння припиняється у разі :

- відмои володільця від володіння майном;

- витребування майна від володільця власником або іншою особою;

- знищення майна;

- вилучення речі з цивільного обігу;

- поєднання в одній особі володільця і власника речі.

2. Право обмеженого користування чужим майном ( сервітут).

Сервітути (servitutes) - речові права, які забезпечують особі безпосереднє користування чужою річчю і нерозривно пов'язані з певною земельною ділянкою (земельні сервітути) або конкретною особою (особисті сервітути) - дуже давній інститут приватного права.

ЦК України передбачає два види сервітутів (прав користування чужим майном) - земельні та особисті.

Земельні сервітути мають внутрішню градацію 6 можуть бути суходільними і водними.

Залежно від кола осіб , на користь яких встановлювався сервітут , він може бути публічний і приватний.

Земельний сервітут - це право власника або землекористувача однієї земельної ділянки на обмежене платне (або безоплатне) користування чужою земельною ділянкою.

Земельні сервітути дають можливість підвищити господарську придатність "панівної" земельної ділянки, забезпечити інтереси власників та землеволодільців невеликих земельних ділянок, а тому як інститут цивільного права допомагають вирішувати надзвичайно важливі економічні та соціальні питання.

Як влучно зауважує проф. В.І.Сінайский, земельні сервітути дають змогу послабити гострі сторони проведення в життя принципу приватної власності./2/

Власник, який володіє усією повнотою прав на належне йому на праві власності майно, здійснюючи свої права, має поважати права та інтереси інших власників і, якщо цього вимагають інтереси останніх, повинен поступатися частиною своїх прав на їхню користь.

Користування чужим майном, яке надає сервітут, може виявлятися у можливості проходу чи проїзду через чужу земельну ділянку, прокладання та експлуатації ліній електропередачі, зв'язку і трубопроводів, забезпечення водопостачання, меліорації тощо. Приблизний, проте далеко не вичерпний перелік основних найпоширеніших видів земельних сервітутів дає Земельний

кодекс України. Згідно зі ст.404 Цивільного кодексу та ст.99 Земельного кодексу України власники або землекористувачі земельних ділянок можуть вимагати встановлення таких земельних сервітутів: а)право проходу та проїзду на велосипеді; б)право проїзду на транспортному засобі по прокладеному шляху; в)право прокладання та експлуатації ліній електропередачі, зв'язку, трубопроводів, інших лінійних комунікацій; г)право прокладати на свою земельну ділянку водопровід із чужої природної водойми або через чужу земельну ділянку; ґ)право відводу води зі своєї земельної ділянки на сусідню або через сусідню земельну ділянку; д)право забору води з природної водойми, розташованої на сусідній земельній ділянці, та право проходу до природної водойми; е)право напувати свою худобу із природної водойми, розташованої на сусідній земельній ділянці, та право прогону худоби до природної водойми; є)право прогону худоби наявним шляхом; ж) право встановлення будівельних риштувань і складування будівельних матеріалів з метою ремонту будівель та споруд, а також інші земельні сервітути.

Об'єктом сервітутного користування може бути не лише земельна ділянка, але й інше нерухоме майно. У римському праві, яке знало велику кількість подібного роду сервітутів, пов'язаних з землекористуванням міською землею (jura praediorum urbanorum), найпоширенішими були такі: право споруджувати покрівлю або навіс, вторгаючись при цьому в повітряний простір сусіда - servitus protegendi; право "спирати колоду" на чужу стіну - servitus tigna immitendi; право прибудовувати будівлю до чужої стіни або спирати її на чужу опору - servitus oneris ferendi; право стоку дощової води - servitus stillicidii; право спуску води - servitus fluminis; право проведення каналу для нечистот - servitus cloacae; право вимагати усунення перешкод, які можуть зіпсувати краєвид - servitus ne prоspecitui offendatur; право вимагати, аби не були забудовані вікна - servitus neluminibus officiatur; право зведення будови не вище встановленої висоти - servitus altius non tollendi та ін.

Особисті сервітути - це обмежені речові права, які уповноважують конкретну особу на безпосереднє користування чужим майном і в такий спосіб задовольняють певні її потреби. Згідно з ЦК України, вони встановлються в тому разі, коли потреби цієї особи "не можуть бути задоволені іншим способом" (п.1 ст.401 ЦКУ).

Відомий український цивіліст О.Огоновський називає сервітути "служебностями": "річеві права на уживанє чужої річи зовемо служебностями". Термін "служебність" вдало передає головну суть відносин, які складаються унаслідок установлення сервітуту: земельна ділянка з певними перевагами (службова) "служить" іншій - "обділеній", яку називають "панівною"; спадкоємець, який прийняв спадщину, обтяжену правом користування іншої особи, повинен терпіти певні незручності - його майно "служить" управненій на користування особі.

Відтак сервітут - право, яке уповноважує особу на користування чужим майном, є правом речовим, тобто правом, яке дає особі "певну власть" над річчю . /1/

"Влада", яку надає сервітут, є самостійною, "незалежною від конкретних контрагентів, від учинення останніми активних чи пасивних дій". Тому щоб одержати від речі економічну вигоду, яку вона може дати, управненому не доводиться звертатися до іншої особи (осіб) за дозволом, допомогою чи сприянням. Як права речові, "безпосередні", сервітути можуть здійснюватися особою без участі інших осіб. Вони "створюють певний юридичний зв'язок між особою і річчю" , тоді як зобов'язання, які опосередковують відносини користування чужим майном "мають на меті створити певну пов'язаність волі боржника, змусити його до певної поведінки в інтересах кредитора"./2/

Оскільки сервітут - право, яке дає управненому певну владу над самою річчю, то власник службової речі особисто не зобов'язаний до ніяких позитивних вчинків в користь сторони "служебничо управненої" (servitus in faciendo consistere nequit)./3/

Як відзначає В.М.Хвостов, сервітут може зобов'язати володільця службової речі до того, щоб він щось не робив (non facere), або щоб він "терпів" вплив на його річ (pati), проте в жодному випадку не до вчинення певної позитивної дії (facere)./4/

Пасивність, "бездіяльність" власника, обтяженого сервітутом майна, В.І. Сінайський вважає найістотнішою рисою, яка характеризує сервітутне право. Якщо ж власник зобов'язаний що-небудь зробити, то у такому випадку немає сервітуту. Отож "право на позитивні дії володільця речі було б не правом на річ, а правом зобов'язальним"./5/ Римляни настільки послідовно проводили цю головну думку, що не покладали на власника службової речі навіть обов'язку ремонтувати її, підтримувати у стані, придатному до використання. Цей обов'язок, за загальним правилом, покладали на суб'єкта сервітутного права.

Однією з властивостей сервітутів, яка характерна усім речовим правам, є їхня здатність йти слідом за "долею" речі ("принцип слідування"). Річ, щодо якої встановлено сервітут, може переходити від однієї особи до іншої на підставі різних передбачених законом правових підстав (договору купівлі- продажу, дарування, довічного утримання, спадкування тощо), а речове право управненої особи на цю річ залишається непорушним і не залежить від волі власника та усіх майбутніх власників речі.

Як право на використання чужої речі кожен сервітут звужує об'єм правомочностей власника щодо належного йому майна, "обмежує природну свободу власності". Ф.К.Савіньї зазначає, що обмеження природної свободи чи то особи, чи власності може допускатися і охоронятися юридичними інститутами, проте не більше як дійсні потреби цивільного обороту./1/ Саме тому, щоб не обтяжувати без потреби власність безпідставним свавіллям окремих осіб, існування сервітутів обмежується вузькими рамками. Встановлення сервітутів, приміром, не може ґрунтуватися лише на побажаннях окремих осіб, які нічим необґрунтовані.

Важливою ознакою, яка характеризує правову природу речових прав, зокрема сервітутів, є їх безстроковий,"довічний" характер.

Сервітути - права речові, а суть речових прав вказує на те, що вони, за словами С.Дністрянського, "призначені на довший час, та тривалість і сталість є їх характерною ціхою". На думку С.Дністрянського, "в довгім існуванні речових прав лежить їх головна сила і головна мета"./2/

Раз набута власність має тенденцію існувати постійно та довічно. Тривалість земельних сервітутів як прав речових виявляється у тому, що вони зв'язані з річчю і не залежать від волі її власника. Особисті сервітути мають коротший час існування, але всеж таки тривають звичайно через ціле життя управненої особи.

У римському праві, як відзначає О.А.Підопригора, земельні сервітути не обмежувалися строками, а особисті сервітути, як правило, були довічними або встановлювалися на строк існування юридичної особи./3/ Щодо ЦК України, то ст.403 (пункт 2) передбачає можливість встановлення сервітутів "на певний строк або без визначення строку". Подібну норму містить і Земельний кодекс України, у ст.98 (пункт 2) якого зазначається, що "земельні сервітути можуть бути постійними і строковими". Це положення піддає критиці В.С.Шахов, на думку якого вигода, що надається земельним сервітутом повинна мати постійний, а не випадковий характер. Автор вважає, що пов'язувати встановлення і припинення земельного сервітуту з певним календарним строком є не зовсім коректно./4/

Як право користування чужою річчю кожен сервітут обтяжує, "обмежує" власність, а з економічного погляду обмеження власності не є бажане. Тому уже римському праву відоме положення, яке зобов'язує здійснювати сервітут у спосіб якнайменше обтяжливий. Сільський сервітут

слід було використовувати civiliter, тобто якомога ощадливіше, бережливіше стосовно власника службової ділянки./1/

Відоме римському праву положення знайшло своє закріплення у ЗК України, згідно із ст.98 (п.4) якого земельний сервітут повинен здійснюватись "способом, найменш обтяжливим для власника земельної ділянки, щодо якої він встановлений", і є однією з норм, які визначають межі здійснення сервітутів.

Як зазначає О.Огоновський, забезпечення свободи власника потребує, щоб сервітутне обтяження власності не виходило за межі індивідуального інтересу сторони управненої сервітутом і тому сервітутам надано характер прав "строго індивідуальних" та невідчужуваних./2/

За римським приватним правом сервітути могли переходити до іншої особи тільки разом з передаванням земельної ділянки, а той, хто володів сервітутним правом користування, не міг ні здати це право у найм, ні створити щодо нього новий сервітут, ні ще більше обмежене речове право.

Тому земельний сервітут є невіддільним від земельної ділянки, яку він обтяжує, особистий сервітут - невіддільним від особи, якій він належить, вони не можуть бути ні самостійними об'єктами відчуження, ні передачі іншій особі.

В результаті обтяження належної власнику речі (майна) сервітутом об'єм його прав щодо належного майна звужується, вартість майна, як правило, зменшується. Тому власник та землекористувачі земельної ділянки, щодо якої встановлений земельний сервітут, мають право вимагати від осіб, в інтересах яких встановлено земельний сервітут, плату за його встановлення (якщо інше не передбачено законом), користувач може бути зобов'язаний вносити плату за користування чужим майном (ст.403 п.3 ЦК).

Власник земельної ділянки, щодо якої встановлений земельний сервітут, має право на відшкодування збитків, завданих встановленням земельного сервітуту (п.4. ст.101 ЗК України).

Згідно із ст.402 ЦК України, "сервітут може бути встановлений договором, законом, заповітом або рішенням суду".

Якщо власник не погоджується на встановлення сервітуту або сторони не можуть домовитись про умови його встановлення, то сервітут може бути встановлено у судовому порядку.

Вирішуючи справу про встановлення сервітуту, який "обтяжить"майно власника та звузить зміст права власності, суд повинен з'ясувати потреби позивача, які зумовлюють необхідність встановлення сервітуту та можливість їх задоволення іншим способом. Суд вправі встановити сервітут на майно власника (володільця) поза його волею лише у тому випадку, коли позивачем буде доведено, що його потреби "не можуть бути задоволені іншим способом".

Одним із передбачених законом способів встановлення сервітуту є заповіт - "особисте розпорядження фізичної особи на випадок своєї смерті". Згідно зі ст.1247 ЦК, спадкоємець вправі встановити у заповіті сервітут щодо земельної ділянки, інших природних ресурсів або іншого нерухомого майна для задоволення потреб інших осіб.

Право користування чужим майном (сервітут), згідно з ЦК України може бути встановлене законом. Це законодавче положення ст.402 (п.1) ЦК потребує уточнення, оскільки закон лише визнає та регулює сервітути, але не створює їх.

В.В. Цюра вважає, наприклад, що доцільність встановлення сервітуту існує тільки при його встановленні на підставі рішення суду. Адже коли власник ділянки, наприклад, дозволяє сусідам користуватись своєю, то в таких випадках сервітут не потрібний./1/

ЦК України та інших законодавчих актах лише названі підстави та коло осіб, які можуть набувати право користування чужим майном, визначено зміст цього права, а правовою підставою виникнення сервітутних прав є конкретний юридичний факт - фактична життєва обставина, з якою законодавець пов'язує виникненя сервітутних прав та обов'язків.

У чинному законодавстві зазначені численні випадки, коли законодавець надає певним категоріям осіб право користуватися чужим майном. Зокрема, Закон України від 26 квітня 2001 року "Про охорону дитинства" закріпляє за дітьми, які є членами сім'ї наймача або власника житлового приміщення право користуватися займаним приміщенням нарівні з власником або наймачем та зобов'язує органи опіки та піклування здійснювати контроль за додержанням батьками майнових та житлових прав дітей при відчуженні житлових приміщень та купівлі нового житла (ст.18).

Згідно із ст.405 (п.1) ЦК України, члени сім'ї власника житла, які проживають разом з ним, мають право на користування цим житлом відповідно до закону. Подібного змісту положення містить і Житловий кодекс України 1984 року. Стаття 156 ЖК надає право членам сім'ї власника житлового будинку (квартири), які проживають разом з ним у будинку (квартирі), що йому належить, право користуватися цим приміщенням нарівні з власником будинку (квартири), якщо при їхньому вселенні не було іншої угоди про порядок користування цим приміщенням. Припинення сімейних відносин з власником будинку (квартири) не позбавляє їх права користування займаним приміщенням. Якщо немає угоди між власником будинку (квартири) і колишнім членом його сім'ї про безоплатне користування житловим приміщенням плата, за користування житловим приміщенням у будинку (квартирі), що належить громадянинові на праві приватної власності, встановлюється угодою сторін.

Коли особа, яка володіє сервітутом, набуває право власності на майно, яке її сервітут обтяжує, то цей сервітут припиняється в силу поєднання (злиття) обох прав (ст.406 п.1). Підставою виникнення подібної ситуації може бути договір, прийняття спадщини тощо.

Сервітут може бути припинено шляхом відмови від права особою, в інтересах якої він був встановлений. Коли сервітут встановлювався на певний строк, то наслідком спливу цього строку буде його припинення.

Оскільки встановлення сервітуту може бути пов'язано з певними особливими чи надзвичайними обставинами, то з припинням цих обставин припиняється і сервітут.

Можливі випадки припинення сервітутів у порядку погашувальної давності. Якщо управнена особа не користується правом, яке надає їй сервітут протягом трьох років підряд, її право припиняється - погашається. Необхідною умовою такого припинення сервітутного права є невикористання управненою особою свого права упродовж трох років підряд. Стаття 405 ЦК встановлює загальний трирічний строк для погашення сервітутного права, проте у законодавстві можуть встановлюватись спеціальні строки припинення сервітутів. Зокрема, згідно із ст.405 ЦК, член сім'ї власника житла втрачає право на користування цим житлом у разі його відсутності і невикористання свого права без поважних причин понад один рік, якщо інше не встановлено домовленістю між ним і власником житла або законом.

Підставою припинення особистого сервітуту, у тому числі особистих земельних сервітутів, є смерть управненої особи, на користь якої було встановлено цей сервітут. Особисті сервітути встановлюються на користь конкретної особи і призначені забезпечити їй певні можливості, які в даній ситуації не можуть бути їй забезпечені в інший спосіб. Тому право, яке надає особистий сервітут має особистісний характер і не може переходити в порядку правонаступництва. Зі смертю особи, на користь якої було встановлено особистий сервітут на чуже майно сервітутне право припиняється.

За наявності обставин, які мають істотне значення сервітут, може бути припинений за рішенням суду на вимогу власника майна.

Підстави припинення земельних сервітутів встановлює Земельний кодекс України. Згідно з ЗК, дія земельного сервітуту підлягає припиненню у випадках: поєднання в одній особі суб'єкта права земельного сервітуту, в інтересах якого він встановлений, та власника земельної ділянки; відмови особи, в інтересах якої встановлено земельний сервітут; рішення суду про скасування земельного сервітуту; закінчення терміну, на який було встановлено земельний сервітут; невикористання земельного сервітуту протягом трьох років; порушення власником сервітуту умов користування сервітутом.

На вимогу власника земельної ділянки, щодо якої встановлено земельний сервітут, дія цього сервітуту може бути припинена у судовому порядку: 1)у випадках припинення підстав його встановлення; 2)коли встановлений земельний сервітут робить неможливим використання земельної ділянки, яку він обтяжує, за її цільовим призначенням.

3. Право користування чужою земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб(емфітевзис)

У випадку виникнення у особи необхідності використання чужої земельної ділянки для сільськогосподарських потреб, їй надається право землекористування, яке може відчужуватися і передаватись у порядку спадкування.

Підстава виникнення емфітевзису- договір між власником ділянки та особою-землекористувачем(емфітевтою). За загальним правилом цей договір оплатний. Власниками і землекористувачами можуть бути як фізичні, так і юридичні особи.

Об'єктом емфітевтичного права є користування земельною ділянкою сільськогосподарського призначення, що знаходиться у приватній, комунальній або державній власності.

Власник передає емфітевті тільки право користування , залишаючи за собою право розпорядження: тобто відплатно або безвідплатно власник передає іншій особі право користування земельною ділянкою, зберігаючи щодо неї право власності.

Емфітевзис може бути переданим іншій особі на підставі договору між попереднім та наступним землекористувачами або на підставі спадкування. Тобто емфітевтичне право може бути предметом договору купівлі-продажу, дарування, міни, в тому числі предметом застави. При відчуженні емфітевзису йдеться не про передачу права власності на земельну ділянку, а виключно про відчуження права користування нею. Власник ділянки має переважне перед іншими право на придбання емфітевзису ( права користування своєю земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб). Землекористувач має право користуватися земельною ділянкою у повному обсязі згідно домовленого ( за договором) призначення та утримувати її за собою, відчужувати право користування в т.ч. за заповітом та набувати у власність плодиі доходи від експлуатації наданої у користування ділянки.