Механізми забезпечення конституційного права громадян на інформацію та механізми інформаційної безпеки

Не менш важливим і перспективним напрямком забезпечення "безпеки" нормотворення є "безпека" правової інформації. В основі "безпеки" правової інформації є свобода інформації (про яку вже йшлося на початку цього підрозділу) і заборонний принцип права (все, що не заборонено законом, -- дозволено). Це закріплено в основних міжнародних правових документах, Конституції України й у ряді законів. Вважаємо, що на ці дві складові "безпеки" правової інформації варто подивитися із системної точки зору, з огляду на їх тісний взаємовплив і взаємозв'язок.

Як записано в ст. 3 Загальної декларації прав людини, кожна людина має право на свободу; у ст. 19 визначено "право на свободу переконань і на вільне вираження їх; це право включає свободу безперешкодно притримуватися своїх переконань і свободу шукати, одержувати і поширювати інформацію та ідеї будь-якими засобами і незалежно від державних кордонів"; у ст. 18 проголошено право на свободу думки [175].

Пізніше ці права і свободи знайшли відбиток:

у ст. 10 Європейської конвенції про захист прав і основних свобод людини, де додатково було зазначено, що свободи одержання і поширення інформації реалізуються без втручання державних органів [188];

у ст. 19 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права, де уточнюється, що ці свободи відносяться до всякого роду інформації, ідей і засобів їх поширення [189].

Вище вже відзначалося, що в Конституції України ці права і свободи закріплені таким чином:

свобода думки і слова (ст. 34 : "… кожен має право вільно збирати, зберігати, використовувати і поширювати інформацію усно, письмово або іншим способом -- на свій вибір");

свобода особистого і сімейного життя (ст. 32 : "… не допускається збирання, зберігання, використання та поширення конфіденціальної інформації про особу без її згоди, крім випадків, визначених законом, і лише в інтересах національної безпеки, економічного добробуту та прав людини");

таємниця листування, телефонних переговорів, телеграфної й іншої кореспонденції (ст. 31 : "… винятки можуть бути встановлені лише судом у випадках, передбачених законом, з метою запобігти злочинові чи з'ясувати істину під час розслідування кримінальної справи, якщо іншими способами одержати інформацію неможливо");

право громадянина знайомитися в органах державної влади, органах місцевого самоврядування, установах та організаціях із відомостями про себе (ст. 32: це відноситься до відомостей, що "не є державною або іншою захищеною законом таємницею");

право громадянина направляти індивідуальні або колективні письмові звернення або особисто звертатися в органи державної влади, органи місцевого самоврядування та до посадових і службових осіб цих органів (ст. 40);

право кожного громадянина на сприятливе навколишнє середовище, достовірну інформацію про її стан (ст. 50: "… така інформація ніким не може бути засекречена");

право кожного на свободу творчості і право доступу до культурних цінностей (ст. 54: результати інтелектуальної, творчої діяльності громадянина "ніхто не може використовувати або поширювати їх без його згоди, за винятками, встановленими законом");

право кожного громадянина на одержання кваліфікованої правової допомоги (ст.59: "… у випадках, передбачених законом, ця допомога надається безоплатно").

З метою реалізації цих прав і свобод Конституція України встановлює гарантії, обов'язки, механізми захисту, відповідальності. До основних гарантій відносяться визнання прав і свобод громадянина невідчужуваними і рівними (ст.ст. 21, 22: "… конституційні права і свободи гарантуються і не можуть бути скасовані") , що безпосередньо діють (ст. 8: "… норми Конституції України є нормами прямої дії") відповідно до загальновизнаних принципів і норм міжнародного права, і що захищаються судом (ст. 55). У ст. 3 Конституції України закріплюється головний обов'язок держави -- "утвердження і забезпечення прав і свобод людини". Ще на початку цього підрозділу мова йшла про політичні, законодавчі й організаційно-технічні гарантії дотримання права на інформацію. Механізми захисту передбачають поряд із державним захистом право кожного на самозахист "будь-якими не забороненими законом засобами", судовий, міжнародно-правовий захист (ст. 55 Конституції України).

Крім того, в Конституції України встановлюються механізми "безпечного" нормотворення:

у ст. 3 передбачено, що "права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави";

у ст. 8 відзначається, що "Конституція України має вищу юридичну силу" і "закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй";

у ст. 22 вказується, що "при прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законів не допускається звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод";

у ст. 57 відзначається, що "закони та інші нормативно-правові акти, що визначають права і обов'язки громадян, мають бути доведені до відома населення в порядку, встановленому законом", а також "закони та інші нормативно-правові акти, що визначають права і обов'язки громадян, не доведені до відома населення в порядку, встановленому законом, є нечинними".

Цьому ж питанню присвячені укази Президента України від 10 червня 1997 р. "Про порядок офіційного оприлюднення нормативно-правових актів та набрання ними чинності" [168] і від 13 грудня 1996 р. "Про опублікування актів законодавства України в інформаційному бюлетені "Офіційний вісник України" [169].

Аналіз перерахованих вище статей Конституції України про свободу інформації дозволяють зробити висновок, що вони істотно пов'язані з обмеженнями прав і свобод. Вважаємо за доцільнє розглянути чинне міжнародне і національне законодавство, ставлячи акцент на обмеження прав і свобод. У п. 2 ст.29 Загальної декларації прав людини встановлено, що "при здійсненні своїх прав і свобод кожна людина повинна підлягати тільки таким обмеженням, які встановлені законом винятково з метою забезпечення належного визнання і поваги прав і свобод інших і задоволення справедливих вимог моралі, громадського порядку і загального добробуту в демократичному суспільстві"[175]. У ст. 12 перераховуються права і свободи інших осіб: особисте і сімейне життя, недоторканність житла, таємниця кореспонденції, честь і репутація.

Якщо в Загальній декларації встановлюються підстави для обмежень тільки в інтересах інших громадян і суспільства в цілому, то Європейська конвенція про захист прав і основних свобод людини, підтверджуючи обмеження прав тільки за законом, розширила й уточнила в п.2 ст.10 перелік засад для такого роду обмежень: "в інтересах державної безпеки, територіальної цілісності або громадського спокою, із метою запобігання безладдю і злочинам, для охорони здоров'я і моральності, захисту репутації або прав інших осіб, запобігання розголошенню інформації, що отримана конфіденціально, або забезпечення авторитету і неупередженості правосуддя" [188]. У той же час у ст.8 встановлюється, що право людини на повагу його особистого і сімейного життя, недоторканності його житла і таємниці кореспонденції може бути, у свою чергу, обмежено тією ж підставою, а також в інтересах економічного добробуту країни, із метою запобігання злочинам, у випадках передбачених законом [188].

У п. 3 ст. 19 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права підстави для обмежень розділені на дві групи: для поваги прав і репутації інших осіб; для охорони державної безпеки, громадського порядку, здоров'я і моральності населення. Поряд із цим, у ст. 20 встановлюється прямий перелік обмежень: всяка пропаганда війни, всякий виступ на користь національної, расової або релігійної ненависті, що являє собою підбурювання до дискримінації, ворожнечі або насильству, повинні бути заборонені законом [189].

Конституція України в ст.ст. 31, 32, 34 до засад обмеження основних інформаційних прав і свобод громадянина відносить таке: захист основ конституційного ладу, моральності, здоров'я, прав і законних інтересів інших осіб, забезпечення оборони країни і безпеки держави. Крім того, ст. 64 передбачає обмеження прав і свобод із вказівкою меж і термінів їхньої дії в умовах військового і надзвичайного становища відповідно до конституційного закону. У ст. 63 закріплено, що ніхто не зобов'язаний свідчити проти себе самого, свого чоловіка і близьких родичів, коло яких визначається законом.

Проведений аналіз дозволяє зробити такі висновки.

Якщо основні інформаційні права і свободи людини і громадянина закріплені у всіх перерахованих документах і однакові за своїм змістом, то підстави їх можливого обмеження і прямі обмеження, що визначені там же, найчастіше не збігаються між собою.

Керуючись принципом пріоритету норм міжнародного права над національним законодавством, варто підготувати уніфікований перелік засад для обмежень і випадків прямого обмеження прав і свобод із наступним внесенням змін у Конституцію України і міжнародні акти.

В усіх розглянутих документах прямо вказується, що обмеження інформаційних прав і свобод можуть бути встановлені тільки законом, причому не передбачається дозвільний принцип реалізації зазначених прав і свобод, коли основні інформаційні права і свободи можна буде реалізовувати тільки у встановлених чиновниками випадках. Всі підстави для обмежень можна зводити до трьох груп: для захисту інтересів особистості, забезпечення стабільності в суспільстві, а також в інтересах оборони і безпеки держави.

Вище вже йшлося про політичні, законодавчі, організаційні гарантії дотримання інформаційних прав. Вважається за доцільне розглядати проблему реалізації конституційних прав і свобод як складову "безпеки" правової інформації, але з точки зору вже згаданого раніше системного підходу. У рамках цього підходу виправданим було б розглянути реалізацію цих прав у залежності від запропонованих основних типів інформації (за ступенем доступності): інформація з обмеженим доступом; інформація, доступ до якої не може бути обмежений ніяким чином; інша загальнодоступна інформація; інформація, що не підлягає поширенню як "шкідлива". Такий розгляд пов'язаний, насамперед, із необхідністю запобігти можливих проблем у сфері інформаційної безпеки шляхом ретельного дослідження кожного з типів інформації.

Варто зауважити, що в ст. 28 Закону України "Про інформацію" режим доступу до інформації визначається як "передбачений правовими нормами порядок одержання, використання, поширення і зберігання інформації" [11]. За режимом доступу визначається, що інформація може бути відкритою або з обмеженим доступом, причому держава здійснює контроль за режимом доступу до інформації. У ст. 30 цього ж закону передбачено, що інформація з обмеженим доступом у залежності від свого правового режиму розділяється на конфіденціальну і таємну. "Конфіденціальна інформація -- це відомості, які знаходяться у володінні, користуванні або розпорядженні окремих фізичних або юридичних осіб і поширюються за їх бажанням відповідно до передбачених ними умов". У цій же статті дано визначення таємної інформації, тобто інформації, що містить відомості, які становлять державну та іншу передбачену законом таємницю, розголошення якої завдає шкоди особі, суспільству і державі"[11].

Відповідно до ст. 1 Закону України "Про державну таємницю" "державна таємниця -- вид таємної інформації, що охоплює відомості у сфері оборони, економіки, зовнішніх відносин, державної безпеки і охорони правопорядку, розголошення яких може завдати шкоди життєво важливим інтересам України і які визнані у порядку, встановленому цим Законом, державною таємницею та підлягають охороні з боку держави"[95]. Критерій визначення ступеня секретності інформації встановлює Державний комітет України з питань державних секретів. Згідно з Указом Президента України від 13 березня 1999 р. “Про зміни в системі центральних органів виконавчої влади України “функції та повноваження цього Комітету покладені на Службу безпеки України” [101]. Інформація, що може бути віднесена до державної таємниці, визначається ст. 6 цього Закону [95]. У ст. 6 визначена також інформація, що не може бути віднесена до державної таємниці. Інформація вважається державною таємницею з часу включення її до Зводу відомостей, що становлять державну таємницю [95].

Державними експертами з питань таємниць є Президент України, Голова Верховної Ради України, Прем'єр-міністр України за посадами та інші посадові особи, на яких ці функції у відповідних галузях державної діяльності покладені Президентом України. Відповідно до ст. 13 Закону України “Про державну таємницю” інформація, що віднесена до державної таємниці, засекречується. "Гриф секретності є обов'язковим реквізитом кожного матеріального носія інформації, що віднесена до державної таємниці. Він має містити відомості про ступінь секретності цієї інформації ("особливої важливості", "цілком таємно", "таємно"), строк засекречування інформації та посадову особу, яка надала зазначений гриф"[95].

Слід зазначити, що найчастіше в нормативно-правових актах використовуються деякі словосполучення без чіткого визначення цих понять, наприклад, комерційна таємниця, службова таємниця, особиста таємниця, сімейна таємниця, персональні дані, таємниця голосування і т.ін. Це призводить до повільного тлумачення даних понять і утруднює реалізацію законів. Наприклад, якщо громадянин передає інформацію про своє приватне життя адвокату, лікарю, нотаріусу добровільно, то право на таємницю листування і переговорів може бути обмежене згідно з нормами Конституції України тільки на підставі судового рішення. Варто впорядкувати склад конфіденційної інформації і затвердити законом відповідно до розглянутих вище норм міжнародного права і Конституції України.

Очевидно, що для впорядкування роботи з конфіденційною інформацією необхідно законодавчо закріпити єдиний перелік видів такої інформації з визначенням їх співвідношень, механізмів реалізації і установлення відповідальності за порушення режиму обмеження доступу до неї, а також механізми зміни режимів обмеженого доступу (у тому числі, заміна одного режиму іншим). Можна розглянути такий зразковий перелік видів інформації з обмеженим доступом:

державна таємниця;

конфіденціальна інформація:

а) недоторканність приватного життя;

б) комерційна таємниця;

в) фахова таємниця;

г) службова таємниця.

Правове регулювання відносин у кожному з цих випадків повинно бути закріплено окремим законом. І чим скоріше це відбудеться, тим більш успішно можна буде реалізовувати основні інформаційні права громадян і захищати інтереси суспільства і держави.

Вважаємо, що для реалізації принципу пріоритету права на інформацію в Конституції України закладені підстави, за якими окремі види інформації не підлягають будь-якому обмеженню доступу. Так, у ст.50 визначено право на достовірну інформацію про стан навколишнього середовища, яке не може бути обмежено. У ст. 2271 Кримінального кодексу України передбачена відповідальність посадових осіб за неподання громадянам інформації про стан навколишнього середовища, якщо цей стан загрожує життю та здоров'ю людей [190].

В ряді законів, що встановлюють обмеження доступу до інформації, також наведен перелік відомостей, доступ до яких не може бути обмежений. Так, у ст. 6 Закону України "Про державну таємницю" перераховані відомості, які не підлягають засекречуванню [95]. Ця тенденція одержала певне поширення в підзаконних актах, що створює небезпеку заміни заборонного принципу права, який закріплен в міжнародних документах і Конституції України, дозвільним, коли основні інформаційні права і свободи можна буде реалізовувати тільки у встановлених чиновником випадках.

Звідси випливає негайна потреба уніфікувати перелік відомостей, доступ до яких не може бути обмежений, відповідно до єдиного переліку видів конфіденційної інформації і виходячи з необхідності мінімізації подібних випадків. Слід особливо виділити і закріпити в законі перелік ситуацій, коли "право на таємницю" (право на встановлення режиму обмеженого доступу) може бути, у свою чергу, обмежено. Так, у ст. 5 Закону України "Про інформацію" закріплені основні принципи інформаційних відносин, зокрема, принцип "законності одержання, використання, поширення і зберігання інформації". Там же, у ст. 31 відзначається, що "громадяни мають право знати в період збирання інформації, які відомості про них і з якою метою збираються, як, ким і з якою метою використовуються"; що "необхідна кількість даних про громадян, яку можна одержати законним шляхом, має бути максимально обмеженою і може використовуватися лише для законно встановленої мети" [11]. У ст. 37 цього закону закріплено види інформації та документів, що не підлягають наданню для ознайомлення за запитами, наприклад, інформація, що стосується особистого життя громадян. Відповідальність за порушення законодавства про інформацію відбивається в ст. 47, зокрема, відповідальність за порушення, які пов'язані з використанням і поширенням інформації стосовно особистого життя громадян без їх згоди [11].

Так, Конституція України встановлює, що збирання, збереження, використання і поширення конфіденційної інформації про особу без її згоди не припускаються. У той же час, в інтересах боротьби зі злочинністю і безпеки держави можуть бути проведені на законній підставі оперативно-розшукові заходи у відношенні окремих осіб, які передбачають збирання, збереження і використання інформації про їх приватне життя без згоди.

Перелік засад і випадків їх використання має бути вичерпним і встановленим законом. При тому, навіть у такому випадку, в законах повинні бути закладені механізми захисту прав громадян щодо недоторканності приватного життя. У діючих законах, що регулюють оперативно-розшукову діяльність (ОРД) правоохоронних органів, сформульовані такі основні правила:

під час здійснення ОРД не припускаються порушення прав і свобод людини і юридичних осіб. Окремі обмеження цих прав і свобод носять винятковий і тимчасовий характер і можуть застосовуватися тільки із санкції прокурора у відношенні особи, у діях якої є ознаки злочину й у випадках, передбачених законодавством України, із метою захисту прав і свобод інших осіб, безпеки суспільства;

громадяни України та інші особи мають право у встановленому законом порядку одержувати із органів, на які покладено здійснення ОРД, письмове пояснення з приводу обмеження їх прав і свобод та оскаржити ці дії;

у випадках порушення прав і свобод людини або юридичних осіб, а також у випадках, якщо причетність до правопорушення особи, у відношенні якої здійснювалися оперативно-розшукові заходи, не підтвердилася, відповідні органи зобов'язані відновити порушені права і відшкодувати заподіяний матеріальний і моральний збиток [191; 192].

Для виконання цих правил необхідно їх закріплення у всіх законах, що стосуються можливості збирання інформації про приватне життя, у тому числі, у законах України "Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні" [145], "Про телебачення і радіомовлення" [146]. Слід також визначити механізми встановлення відповідальності посадових осіб і журналістів, що перевищили свої повноваження (потребує істотного уточнення і скорочення перелік випадків звільнення журналістів від відповідальності за поширення інформації про приватне життя особи), а також механізми відновлення конституційних прав громадян.

Це підтверджується і міжнародними документами Ради Європи, із яких випливає два правила:

у випадку протиріччя між правом на свободу інформації і на повагу приватного життя, пріоритет має право на свободу приватного життя;

приватне життя громадських діячів повинно захищатися, як і приватне життя інших громадян, за винятком випадків, коли воно може чинити вплив на суспільно значимі події.

Звідси, очевидно, випливає завдання визначити законом черговий перелік таких випадків.

Таким чином, із усіх можливих порушень у галузі використання інформації, доступ до якої не може бути обмежений, реально відповідальність може наступити лише у випадку приховування (ненадання) відомостей про обставини, що створюють небезпеку для життя і здоров'я людей. Потрібно визначити і перелік видів правопорушень у цій сфері та механізми встановлення відповідальності за кожне з них.

Вважаємо за доцільне зупинитися також на загальнодоступній інформації. Незважаючи на заявлені в Конституції України права на інформацію, реалізації цих прав багато в чому перешкоджає декларативність деяких законів і відсутність механізмів доступу до відкритої інформації. Так, у чинних законах передбачена відповідальність за такі види порушення зазначених прав: необгрунтована відмова в наданні відповідної інформації; повідомлення недостовірних відомостей; навмисне приховування інформації; поширення відомостей, що не відповідають дійсності, ганьблять честь і гідність особи; використання і поширення інформації, що стосується особистого життя громадян без їхньої згоди; розголошення державної таємниці або іншої таємниці, що охороняється законом, особою, яка повинна охороняти цю таємницю тощо. Потрібна уніфікація за видами заявлених у законах правопорушень у цій сфері з чіткими механізмами встановлення відповідальності у відповідних кодексах.

До механізмів доступу до відкритої інформації можна віднести:

обов'язок посадових осіб на основі документів надавати за запитами громадян інформацію, доступ до якої не обмежений законом;

публікацію в загальнодоступних виданнях переліків засад та випадків встановлення обмежень основних інформаційних прав і свобод; видів конфіденцальної інформації, відомостей, доступ до яких не може бути обмежений;

порядок надання такої інформації, що передбачає терміни, обсяг і форму надання інформації в залежності від правового статусу організації, на адресу якої спрямований запит;

створення загальнодоступних баз даних в органах державної влади і місцевого самоврядування, у тому числі на загальнодоступних серверах із вказівкою в ЗМІ їх адреси та порядку одержання інформації.

Очевидно, що ці механізми мають бути введені спеціальним законом "Про право на інформацію", який потребує першочергової підготовки і розгляду у Верховній Раді України.

Особливе місце серед перерахованих вище видів інформації займає інформація, що не може бути віднесена до конфіденціальної і, в той же час, вона потребує обмеження свого поширення внаслідок її негативного впливу на моральний стан суспільства (у тому числі інформація, що збуджує соціальну, расову, національну або релігійну ненависть і ворожнечу, пропагує переваги, поширює порнографію і т.ін.), посягань на честь, добре ім'я та ділову репутацію, а також на здоров'я людей. Прикладами останнього може служити несумлінна реклама; шкідливий вплив на людину (на її підсвідомість) з боку інших людей із парапсихологічними спроможностями, окультних організацій, через ЗМІ з використанням спеціальних технологій і шляхом застосування спеціальної техніки.

Зазначені обмеження частково закріплено в Конституції України, але законодавчо не встановлені критерії виявлення такої інформації та проведення експертизи, а також механізми реалізації обмежень (режими поширення). Це істотно утруднює встановлення фактів порушень та притягнення до відповідальності винних осіб, хоча в деяких законах така відповідальність лише декларується (за поширення реклами, забороненої чинним законодавством, або реклами продукції, виробництво чи реалізація якої заборонено законодавством України; за поширення відомостей, що не відповідають дійсності, ганьблять честь і гідність особи). Це підтверджує актуальність підготовки законопроектів із питань забезпечення інформаційно-технологічної безпеки, заборони пропаганди ненависті, ворожнечі і переваги, а також встановлення відповідальності за подібні правопорушення.

Очевидно, що продовження старої практики законотворення без єдиної концепції законодавства в інформаційній сфері блокує реалізацію конституційних прав громадян, ускладнює виконання завдання розбудови правової держави та інформаційного суспільства в Україні. Така концепція повинна бути спрямована на регулювання правовідносин, що виникають під час реалізації основних інформаційних прав з основних видів інформації, і могла б грунтуватися на викладених вище положеннях та на положеннях, що згадуються нами в підрозділі 4.2. При цьому в кожному випадку важливо встановити права, обов'язки і відповідальність суб'єктів правовідносин.

Виходячи з запропонованого розуміння безпеки в інформаційному середовищі і даної концепції, в законодавстві слід передбачити захист:

прав на отримання інформації (достовірної, повної та оперативної) і на обмеження доступу до інформації;

інформації від перекручування;

користувача від недостовірної, помилкової і шкідливої інформації;

інформаційних систем.

Вище відзначалося, що безпека нормотворення, з точки зору захисту інтересів особистості, суспільства і держави та можливості їх повної реалізації, припускає як одну із складових -- безпеку інформаційних систем, що використовуються у нормотворчій та правозастосовній діяльності. Розгляд цього питання, його актуальність не викликає сумнівів.

Важливе значення для забезпечення інформаційної безпеки має захищеність комп'ютерних мереж і телекомунікацій, що використовуються в інформаційних процесах. Роль цього компоненту інформаційної безпеки істотно зростає у зв'язку з погрозою застосування інформаційної зброї. Основними об'єктами застосування інформаційної зброї як у мирний, так і у військовий час виступають:

комп'ютерні і зв'язкові системи, що використовуються державними органами та організаціями під час виконання своїх управлінських функцій;

військова інформаційна інфраструктура щодо збирання й обробки інформації, вирішення завдань управління військами і бойовими засобами;

інформаційна інфраструктура правоохоронних органів;

інформаційні управлінські структури банків, транспортних організацій та промислових підприємств;

електронні засоби масової інформації.

Виходячи з цього, державна політика в даному питанні повинна через державні програми визначити рішення таких завдань:

оцінка стану існуючих інформаційних систем і науково-промислового, кадрового потенціалу для розвитку цих систем і засобів їх захисту;

експертиза і класифікація за ступенем захищеності основних видів систем;

визначення можливостей та умов інтеграції інформаційних систем, у тому числі в регіонах України, на центральному рівні, між центром і регіонами, у СНД і між державами-членами Ради Європи;

визначення кількісних і якісних параметрів розвитку інформаційних систем на найближчі роки;

визначення загальної потреби в інвестиціях, масштабів і форм державної участі (у тому числі, створення пільгових умов для притягнення недержавних інвестицій у цю сферу);

уніфікація законодавства на міждержавному рівні на основі системи модельних законів (рекомендаційних законодавчих актів).

Актуальність даних завдань випливає з аналізу сьогоднішнього рівня забезпечення безпеки інформаційних систем. Розглянемо це питання на прикладі телефонних мереж України.

За останні роки, як відомо, збільшилося число цифрових телефонних станцій та цифрових каналів. При цьому Державний комітет зв'язку та інформатизації України не виключає можливість "закладань" зворотного зв'язку, що дозволяють постачальникам устаткування цих станцій безконтрольно знімати інформацію в будь-який зручний для них час без відома українських користувачів, що створює загрозу прямого порушення конституційних прав громадян на таємницю переговорів.

Щоб ліквідувати цю загрозу, по-перше, слід мінімізувати кількість іноземних фірм - постачальників, а також скоординувати дії державних органів щодо перевірки надійності даних фірм, виключити держструктури з числа прямих одержувачів із тим, щоб запобігти, принаймні на макрорівні, можливості адресних постачань устаткування з "закладаннями". По-друге, зменшити номенклатуру найменувань устаткування, бо поставляються не тільки комплектуючі, але і цілісне устаткування з-за кордону. На жаль, ефективного механізму дотепер ще не створено. Хоча мова йде не тільки про "закладання", але й про елементну сумісність устаткування в єдиній мережі. По-третє, перейти від постачань цільного устаткування до постачань комплектуючих на елементному рівні. Можливості для цього існують, але питання знову ж не вирішується. По-четверте, встановити пріоритет на використання вітчизняних засобів захисту цих систем, для чого є також усі необхідні умови.

Вважаємо, що першопричиною всіх цих нереалізованих можливостей забезпечення безпеки систем зв'язку є відсутність належної взаємодії органів виконавчої влади в єдиній системі. Це потребує підвищення ролі Уряду України як головного координатора, а також істотного посилення координуючої ролі Ради національної безпеки та оборони України в цих питаннях.

Необхідно також законодавче закріплення повноважень органів державної влади та держструктур у єдиній системі забезпечення безпеки інформаційних систем. Для цього доцільно було б прийняти спеціальний закон "Про захист інформації та протидії іноземним технічним розвідкам", а також внести зміни у закони України "Про інформацію" та "Про захист інформації в автоматизованих системах".

Особливе місце в чинному законодавстві повинні займати правовідносини, що виникають у процесі використання комп'ютерних систем і мереж. Специфіка правопорушень у цій сфері, на жаль, ще не знайшла відбитку в Кримінальному кодексі України. У разі внесення таких статей у Кримінальний кодекс України варто звернути увагу на чіткість формулювань, на відсутність механізмів розслідування таких злочинів і підготовлених кадрів (для слідства і судочинства), достатньої технічної бази і правозастосовної практики.

Очевидно, що держава не здатна справитися в повному обсязі із завданням забезпечення безпеки всіх суб'єктів інформаційних відносин. Якщо сьогодні відповідно до закону держава цілком відповідає лише за питання захисту державної таємниці, то в більшості інших випадків у разі невизначеності частки державної участі, тягар забезпечення інформаційної безпеки лягає на плечі окремих громадян і суспільства в цілому. Це відповідає конституційному принципу самозахисту своїх інтересів усіма засобами, не забороненими законом. Проблема полягає в тому, що не визначені ці заборони, і держава в особі різноманітних структур (чиновників) намагається розв'язати такий захист у кожному конкретному випадку (через реєстрацію, ліцензування, сертифікацію, контроль тощо). Такий підхід позбавляє громадян та організації впевненості в завтрашньому дні, перешкоджає притягненню інвестицій, що в результаті не дозволяє вирішувати зазначені проблеми. От чому органи державної влади повинні чітко визначити свій інтерес, виходячи з реальних можливостей і заявлених пріоритетів у забезпеченні інформаційної безпеки.

Одночасно з цим метою державної політики повинно стати створення умов для максимально швидкого росту недержавного компоненту системи інформаційної безпеки на основі об'єднання зусиль окремих суб'єктів і встановлення діалогу та ефективної взаємодії з ними з боку держави.

Тільки за умови розуміння державою в особі органів влади своїх інтересів, формулювання і реалізації єдиної державної політики, забезпечення розуміння цієї політики в суспільстві, організації взаємодії з усіма структурами громадянського суспільства і діючого контролю з їх боку можливо створити як інформаційне суспільство, так і правову державу в Україні.

3Стаття 16. Відповідальність іноземців і осіб без громадянства

Іноземці і особи без громадянства, які перебувають на території України, підлягають адміністративній відповідальності на загальних підставах з громадянами України. Питання про відповідальність за адміністративні правопорушення, вчинені на території України іноземцями, які згідно з чинними законами та міжнародними договорами України користуються імунітетом від адміністративної юрисдикції України, вирішуються дипломатичним шляхом.

[Статтю 16 викладено у новій редакції згідно із Законом України № 2342-111 від 05.04.2001 р.]

1.Правовий статус іноземців та осіб без громадянства, які перебувають на території України, визначається статтями 26, 33 Конституції України, відповідно до яких іноземці та особи без громадянства, що перебувають в Україні на законних підставах, користуються тими самими правами і свободами, а також несуть такі самі обов'язки, як і громадяни України, - за винятками, встановленими Конституцією, законами чи міжнародними договорами України. Іноземцям та особам без громадянства може бути надано притулок у порядку, встановленому законом Кожному, хто на законних підставах перебуває на території України, гарантується свобода пересування, вільний вибір місця проживання, право вільно залишати територію України, за винятком обмежень, які встановлюються законом. У розвиток означених конституційних положень прийнято закони України «Про правовий статус іноземців», «Про біженців», «Про державний кордон України», Правила в'їзду іноземців в Україну, їх виїзду з України і транзитного проїзду через її територію, затверджені постановою Кабінету Міністрів України від 29.12.1995 р. № 1074, Указом Президента України «Про додаткові заходи щодо реалізації права людини на свободу пересування і вільний вибір місця проживання» від 15.06.2001 р. № 45X2001 та низкою інших нормативно-правових актів.

2.Відповідно до ст. 2 Закону України «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства» іноземець - особа, яка не є громадянином України і є громадянином (підданим) іншої держави або держав. Особа без громадянства - це особа, яку жодна держава відповідно до свого законодавства, не вважає своїм громадянином. Іноземці та особи без громадянства є рівними перед законом незалежно від походження, соціального і майнового стану, расової та національної належності, статі, мови, ставлення до релігії, роду і характеру занять, інших обставин. Здійснення іноземцями та особами без громадянства своїх прав і свобод не повинно завдавати шкоди національним інтересам України, правам, свободам і законним інтересам її громадян та інших осіб, які проживають в Україні. Іноземці та особи без громадянства зобов'язані поважати та дотримуватися Конституції і законів України, шанувати традиції та звичаї народу України. Іноземці та особи без громадянства можуть пересуватися на території України і обирати місце проживання в ній відповідно до порядку, встановленого Кабінетом Міністрів України. Обмеження в пересуванні та виборі місця проживання допускаються, коли це необхідно для забезпечення безпеки України, охорони громадського порядку, охорони здоров'я, захисту прав і законних інтересів її громадян та інших осіб, які проживають в Україні.

3. У судочинстві іноземці та особи без громадянства як учасники процесу користуються такими самими процесуальними правами, що й громадяни України. Іноземці та особи без громадянства, які вчинили злочин, адміністративні або інші правопорушення, несуть відповідальність на загальних підставах. За порушення іноземцями та особами без громадянства встановленого порядку перебування в Україні, тобто проживання без документів на право проживання в Україні, або проживання за недійсними документами, недотримання встановленого порядку реєстрації або пересування і вибору місця проживання, працевлаштування, ухилення від виїзду після закінчення терміну перебування, а також за недотримання Правил транзитного проїзду через територію України до них застосовуються заходи відповідно до законодавства України. Іноземець та особа без громадянства, який вчинив злочин або адміністративне правопорушення, після відбуття призначеного йому покарання чи виконання адміністративного стягнення може бути видворений за межі України. Рішення про видворення його за межі України після відбуття ним покарання чи виконання адміністративного стягнення приймається органом внутрішніх справ за місцем його перебування з повідомленням протягом 24 годин прокурора про підстави прийняття такого рішення. За рішенням органу внутрішніх справ видворення іноземця та особи без громадянства за межі України може супроводжуватися забороною подальшого в'їзду в Україну строком до п'яти років. Строки заборони подальшого в'їзду в Україну обчислюються з дня винесення зазначеного рішення. Механізм видворення іноземців та осіб без громадянства за межі України регламентується Законом України «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства» та іншими правовими актами.

4Правозахисні організації в Україні утворюються для здійснення діяльності по захисту фізичних і юридичних осіб від правопорушень та зловживань правом із боку суспільства, держави, місцевого самоврядування, недержавних об'єднань людей та окремих фізичних осіб. Поняття "правоохоронна" та "правозахисна" діяльність не однаково тлумачаться у юридичних джерелах. Правоохоронна діяльність розглядається як поняття більш широке ніж правозахисна діяльність. Інші погляди на цю проблему: правозахист розглядають ширше ніж правоохорону. Нас буде цікавити правозахисна діяльність у вузькому розумінні. Це вчинки (дії чи бездіяльність) правозахисних органів (державних і недержавних) спрямовані на надання кожній людині і громадянину, їх об'єднанням та юридичним особам правової допомоги щодо припинення порушень права, притягнення винних до юридичної відповідальності, відновлення права і відшкодування спричинених порушенням права збитків. Правозахисна діяльність має такі ознаки: а) це діяльність системи правозахисних організацій; б) ці організації можуть бути державними і недержавними; в) ця діяльність спрямована на надання кожній фізичній і юридичній особі правової допомоги; г) допомога, що надається спрямована на припинення порушень права, недопущення зловживання правом, притягнення винних до юридичної відповідальності, відновлення порушеного права, відшкодування збитків завданих порушенням права.

Система правозахисних організацій в Україні тлумачиться по-різному. Найбільш загальним групуванням правозахисних органів є поділ їх на державні і недержавні, міжнародні і національні.

Державними правозахисними організаціями є органи юстиції, органи захисту прав споживачів, Уповноважений Верховної Ради України із прав людини, міжурядові правозахисні організації.

Недержавними правозахисними організаціями є: а) адвокатура; б) недержавні нотаріуси; в) інші правозахисні недержавні організації; г) міжнародні неурядові правозахисні організації.

Як державні так і не державні правозахисні організації спрямовують свою діяльність на надання кожній людині та юридичній особі правової допомоги. Така правова допомога надається з метою припинення порушень права, недопущення зловживання правом, притягнення винних до юридичної відповідальності, відновлення порушеного права, відшкодування збитків завданих порушенням права.

Отже, правозахисна діяльність в Україні здійснюється державними і недержавними правозахисними організаціями. До державних правозахисних організацій відносяться органи юстиції, органи захисту прав споживачів, Уповноважений Верховної Ради України з прав людини, міжурядові правозахисні організації. Серед недержавних правозахисних організацій розрізняють: а) адвокатуру; б) недержавних нотаріусів; в) міжнародні неурядові правозахисні організації; г) інші правозахисні недержавні організації.

2. Державні правозахисні організації в Україні

Державними правозахисними органами в Україні є: а) органи юстиції; б) органи захисту прав споживачів; в) Уповноважений Верховної Ради України з прав людини; г) міжурядові правозахисні організації та деякі ін.

До органів юстиції, що здійснюють правозахисну діяльність в Україні відносять: а) виконавчу службу; б) державних нотаріусів; в) органи РАГСУ.

Виконавча служба в Україні утворюється і здійснює правозахисну діяльність на підставі Конституції і законів України "Про державну виконавчу службу" та "Про виконавче провадження". Закон України "Про державну виконавчу службу" визначає основи організації та діяльності державної виконавчої служби, її завдання, правовий статус працівників органів державної виконавчої служби та їх соціальний захист. Завданням державної виконавчої служби є своєчасне, повне і неупереджене примусове виконання рішень судів, третейських судів та інших органів, а також посадових осіб відповідно до законів України.

Органами державної виконавчої служби є: 1) Департамент державної виконавчої служби Міністерства юстиції України; 2) відділи державної виконавчої служби Головного управління юстиції Міністерства юстиції України в Автономній Республіці Крим, обласних, Київського та

Севастопольського міських управлінь юстиції; 3) районні, міські (міст обласного значення), районні в містах відділи державної виконавчої служби відповідних управлінь юстиції.

Виконання рішень, перелік яких встановлено заковом, покладається на державних виконавців. Районні, міські (міст обласного значення), районні в містах відділи державної виконавчої служби є юридичними особами, мають поточні та вкладні (депозитні) рахунки в органах Державного казначейства України, гербову печатку. Міністерство юстиції України, Головне управління юстиції Міністерства юстиції України в Автономній Республіці Крим, обласні, Київське та Севастопольське міські управління юстиції мають реєстраційні рахунки в органах Державного казначейства України для зарахування стягнутих з боржників коштів та їх виплати стягувачам. Департамент державної виконавчої служби Міністерства юстиції України, відділи державної виконавчої служби Головного управління юстиції Міністерства юстиції України в Автономній Республіці Крим, обласних, Київського та Севастопольського міських управлінь юстиції мають печатку1.

Умови і порядок виконання рішень суду та інших органів і посадових осіб визначається Законом України "Про виконавче провадження ". Як завершальна стадія судового провадження та примусового виконання рішень інших органів чи посадових осіб, виконавче провадження є сукупністю дій органів і посадових осіб, зазначених у законах, спрямованих на примусове виконання рішень судів та інших органів (посадових осіб), які здійснюються на підставах, у спосіб та в межах повноважень, визначених вищезгаданими законами, іншими нормативно-правовими актами, виданими відповідно до законів, а також рішеннями, що відповідно до законів підлягають примусовому виконанню. Державною виконавчою службою організується виконання таких виконавчих документів: 1) виконавчі листи, що видаються судами, та накази господарських судів, у тому числі на підставі рішень третейського суду; 2) ухвали, постанови судів у цивільних, господарських, адміністративних та кримінальних справах у випадках, передбачених законом; 3) судові накази; 4) виконавчі написи нотаріусів; 5) посвідчення комісій по трудових спорах, що видаються на підставі відповідних рішень цих комісій; 6) постанови органів (посадових осіб), уповноважених розглядати справи про адміністративні правопорушення у випадках, передбачених законом; 7) рішення органів державної влади, прийняті з питань володіння і користування культовими будівлями та майном; 8) постанови державного виконавця про стягнення виконавчого збору, витрат на проведення виконавчих дій та накладення штрафу; 9) рішення інших органів державної влади у випадках, якщо за законом їх виконання покладено на державну виконавчу службу; 10) рішення Європейського суду з прав людини з урахуванням особливостей, передбачених Законом України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини"1 Нотаріат в Україні визначається як система органів і посадових осіб, що зобов'язані посвідчувати права, а також факти, що мають юридичне значення, та вчиняти інші нотаріальні дії, передбачені законом, із метою надання їм юридичної вірогідності. Вчинення нотаріальних дій в Україні покладається на нотаріусів, які "працюють в державних нотаріальних конторах, державних нотаріальних архівах (державні нотаріуси) або займаються приватною нотаріальною діяльністю (приватні нотаріуси). Документи, оформлені державними і приватними нотаріусами, мають однакову юридичну силу. У населених пунктах, де немає нотаріусів, нотаріальні дії, передбачені законом, вичиняються уповноваженими на це посадовими особами виконавчих комітетів сільських, селищних, міських рад. Вчинення нотаріальних дій за кордоном покладається на консульські установи України, а у випадках, передбачених чинним законодавством, - на дипломатичні представництва України. Посвідчення заповітів і доручень, прирівняних до нотаріальних, може провадитись особами, вказаними в законі2.

Отже, державні нотаріуси працюють у державних нотаріальних конторах і в державних нотаріальних архівах. їх правозахисна діяльність полягає в обов'язку посвідчувати права, а також факти, що мають юридичне значення, та вчиняти інші нотаріальні дії, передбачені законом, із метою надання їм юридичної вірогідності.

В систему органів юстиції, що здійснюють правозахисні функції в Україні входять органи реєстрації актів громадянського стану (органи РАГСу). Завданнями цих органів є: а) забезпечення повної, своєчасної і правильної реєстрації актів громадянського стану; б) внесення до актових записів необхідних змін, доповнень та виправлень; в) поновлення втрачених та анулювання повторно складених актових записів; г) видача громадянам свідоцтв про реєстрацію; д) збереження архівного фонду.

Акти громадянського стану - це засвідчені державою факти народження, смерті, одруження, розірвання шлюбу, встановлення батьківства, переміни прізвища, імені, по батькові. Вони є юридичними фактами, з якими закон пов'язує виникнення, зміну або припинення відповідних прав та обов'язків. Акти громадянського стану підлягають обов'язковій реєстрації в органах РАГСу. Систему органів РАГСу складають: 1) відділи реєстрації актів громадянського стану Головного управління юстиції Міністерства юстиції України в Автономній Республіці Крим, обласних, Київського та Севастопольського міських, районних, районних у містах, міських (міст обласного значення) управлінь юстиції; 2) виконавчі органи сільських, селищних, міських (крім міст обласного значення) рад. Реєстрацію актів громадянського стану громадян України, які проживають за кордоном, проводять консульські установи та дипломатичні представництва України1.

Отже, правозахисна діяльність органів РАГСу полягає в засвідчені державою фактів народження, смерті, одруження, розірвання шлюбу, встановлення батьківства, переміни прізвища, імені, по батькові. Саме з цими юридичними фактами закон пов'язує виникнення, зміну або припинення відповідних прав та обов'язків людини і громадянина в Україні.

Важливе значення в захисті економічних, соціальних і культурних прав людини і громадянина в Україні належить державним органам захисту прав споживачів. Порядок утворення і функціонування названих державних органів закріплюється Законом України "Про захист прав споживачів". Саме цим Законом: а) регулюються відносини між споживачами товарів, робіт і послуг та виробниками і продавцями товарів, виконавцями робіт і надавачами послуг, що є суб'єктами господарювання різних форм власності; б) встановлюються права в обов'язки споживачів; в) визначається механізм їх захисту і основи реалізації державної політики у сфері захисту прав споживачів. Держава забезпечує споживачам захист їх прав, надає можливість вільного вибору продукції, здобуття знань і кваліфікації, необхідних для прийняття самостійних рішень під час придбання та використання продукції відповідно до їх потреб, і гарантує придбання або одержання продукції іншими законними способами в обсязі, що забезпечує рівень споживання, достатній для підтримання здоров'я і життєдіяльності. Держава створює умови для здобуття споживачами потрібних знань з питань реалізації їх прав. Захист прав споживачів здійснюють спеціально уповноважений центральний орган виконавчої влади у сфері захисту прав споживачів та його територіальні органи, Рада міністрів Автономної Республіки Крим, місцеві державні адміністрації, органи і установи, що здійснюють державний санітарно-епідеміологічний нагляд, інші органи виконавчої влади, органи місцевого самоврядування згідно із законодавством, а також суди1.

Одним із державних правозахисних органів в Україні е Уповноважений Верховної Ради з прав людини (омбудсман). Вперше інститут омбудсмана було засновано в Швеції в 1809 році. В найбільш розвинутих демократичних країнах він запроваджувався як орган, що мав важливе значення в системі органів, що здійснювали контроль за діяльністю державного апарату. Виконуючи функції по спостереженню за дотриманням законодавчих актів парламенту органами державної влади і місцевого самоврядування, спеціальний парламентський комісар (омбудсман) захищав права людини і громадян від свавілля адміністрації. Починаючи з 1919 року подібні органи почали запроваджуватися в інших країнах. У 1959 році на конференції ООН було запропоновано розповсюдити інститут омбудсмана в усіх країнах світу.

В Україні інститут омбудсмана було запроваджено Конституцією України 1996 року у вигляді Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини (далі Уповноважений). З метою деталізації положень Конституції 23 грудня 1997 року Верховна Рада України прийняла Закон України "Про Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини". Цей Закон визначив мету діяльності Уповноваженого, його правовий статус, порядок призначення на посаду, звільнення з посади та припинення його повноважень, регламентував організацію його" діяльності, закріпив його права, обов'язки та гарантії діяльності. Метою парламентського контролю за додержанням конституційних прав і свобод людини і громадянина є: а) захист прав і свобод людини і громадянина, що проголошені Конституцією України, законами України та міжнародними договорами України; б) додержання та повага до прав і свобод людини і громадянина органами держави та місцевого самоврядування; в) запобігання порушення прав і свобод людини і громадянина або сприяння їх поновленню; г) сприяння приведенню законодавства України про права і свободи людини і громадянина у відповідність із Конституцією України, міжнародними стандартами у цій галузі; д) поліпшення і подальший розвиток міжнародного співробітництва в галузі захисту прав і свобод людини і громадянина; е) запобігання будь-яким формам дискримінації щодо реалізації людиною своїх прав і свобод; є) сприяння правовій інформованості населення та захист конфіденційної інформації про особу.

Уповноважений є посадовою особою, що здійснює свою діяльність незалежно від інших державних органів та посадових осіб. Він призначається на посаду і звільняється з посади Верховною Радою України таємним голосуванням шляхом подання бюлетенів. Для забезпечення діяльності Уповноваженого утворюється секретаріат, який є юридичною особою, має свій рахунок у банку та печатку встановленого зразка. Фінансування діяльності Уповноваженого проводиться за рахунок Державного бюджету України та щорічно передбачається в ньому окремим рядком.