Аналіз правової природи теорії поділу влади в сучасних дослідженнях

Законодавча влада - це делегована народом своїм представникам державна влада, що має виключне право приймати законі. На основі виборів народ передає цим представникам владу і таким чином уповноважує представницькі органи здійснювати державну владу. З цього можна зробити висновок про первісність представницьких органів у механізмі державної влади, їх пріоритет та верховенство. Адже за словами Дж. Локка “В усіх випадках, поки існує правління, законодавча влада є верховною. Адже те, що може створювати законі для інших повинне бути вище їх; а оскільки законодавча влада є законодавчою в суспільстві лише тому, що вона володіє правом створювати для всіх частин і для кожного члена суспільства, наказуючи їм правила поведінки і даючи силу для покарання, коли вони порушені, оскільки законодавча влада за необхідністю повинна бути верховною і всі інші влади, представлені певними членами і частинами суспільства, витікають з неї і підлеглі їй Локк. Дж. Сочинения в 3 т. Т.3 М., 1988 с.350..

Але верховенство не повинно означати повновладність законодавчих органів. Існують суттєві політико-юридичні обмеження цієї влади (делегованість - тільки народ має всю повноту державної влади; принципова залежність від волі виборців). Політико-юридичні обмеження пов'язані з тим, що будь-який закон, щоб не залишатись набором фраз на папері, повинен відповідати політичним і юридичним реаліям, а також фундаментальному праву - конституції, бо в разі невідповідності органи конституційного нагляду можуть визнати його недійсним.

Законодавча влада - це делегована колегіальна влада. Дж. Локк писав, що у добре побудованих державах, де береться до уваги загальне благо, законодавча влада передається у руки різних осіб, які , зібравшись відповідним чином, самі або разом з іншими наділені владою видавати закони.

Назва гілки влади “законодавча” не означає, що крім законодавчої діяльності представницькі органи не виконують ніякої іншої. Не менш суттєвою функцією законодавчої влади є фінансова, яка реалізується в щорічному праві затверджувати державний бюджет країни. Є також певні установчі функції, пов'язані з формуванням вищих виконавчих та судових органів. Не менш важливу роль у діяльності законодавчих органів відіграє здійснюваний ними контроль за роботою уряду, інших посадових осіб виконавчої влади. На відміну від судової, законодавча влада вправі тільки давати політичну оцінку тим чи іншим представникам виконавчої влади і на цій основі притягати їх до політичної відповідальності (імпічмент).

Таким чином, законодавча влада - це делегована народом своїм представникам державна влада, яка реалізується колегіально шляхом видання законодавчих актів, а також нагляду та контролю за апаратом виконавчої влади, головним чином у фінансовій сфері Общая теория права и государства: Учебник/ Под ред. В.В. Лазарева - 2-е изд., перераб. и доп. - М.: Юристъ, 1996. - 472с. - с.332-333. .

Законодавча влада реалізується виборним (іноді частково призначуваним) органом представництва, найчастіше - парламентом (Верховною Радою, Державною Думою, Національними Зборами, Конгресом, Сеймом, Альтінгом, тощо) . Слово “парламент” походить від латинського “parlare”, що означає “говорити”. Витоки ідеї парламентаризму сягають далеких часів, коли з'явилися сама держава, а розвиток він пройшов декілька етапів. Перший з них - етап стародавніх Греції (народні збори згідно конституції Солона, в яких прали участь всі розряди вільного населення) та Риму за часів республіки (центуріарні та трибутні народні збори), коли були закладені перші наукові підвалини, що стосувались значення і ролі закону та представницьких органів в управлінні державою. Другий етап відноситься до часів феодалізму. У XII столітті в Іспанії на засадах представницького органу діяли кортеси (королівські зібрання), а згодом у Франції - генеральні штати. Вони, проте, були не законодавчим, а дорадчим органом. Тут же в середині XIII століття Людовик IX провів судову реформу і створив верховну судову палату. Її стали називати “парламентом”.

У 1265р. вперше в історії Англії було скликано станові збори. Через десять років їх назвали парламентом. Потім був зібраний так званий “зразковий парламент”. З 1295 р. він почав діяти як постійні законодавчі збори Англії. У середині XIV ст. Визначилася двопалатна структура англійського парламенту. Виникли палата лордів і палата общин. Ці назви палат існують і зараз.

Протягом другої половини XIV і XV століть сформувалась законодавча функція цього парламенту. Від права петицій королю він домігся права видавати закони (біллі). Парламент також міг контролювати сферу державного управління, застосувати імпічмент щодо прем`єр-міністра тощо.

Таким чином, саме в Англії вперше знайшла практичне втілення ідея парламентаризму у її основних сучасних вимірах. Йдеться про представницький характер парламенту, його діяльність на постійній основі, двопалатну структурованість, а головне - визнання за парламентом функції законотворення.

Третій етап - це етап буржуазно-демократичного парламентаризму. Він бере свій початок від буржуазно-демократичних революцій XVII-XVIII століть. З нами пов`язаний перехід від монархічної до більш демократичної республіканської форми правління, від безправ`я народу - до “свободи для всіх” та “рівності всіх перед законом”. Ідея парламентаризму з Англії та Франції “перепливає” на американський континент. За Конституцією СЩА 1787 р. законодавча влада тут зосереджується в конгресі.

У XIX-XX століттях ідея парламентаризму стала загальновизнаною. Парламенти під різними назвати зараз діють у 160 країнах світу. Їх законодавча діяльність має значення правової домінанти, а взаємодія з іншими гілками державної влади - рушійного фактора розвитку державності. В Україні ж модель президентсько-парламентської республіки була закріплена у Конституції 1996 р.

Парламент звичайно включає в себе дві палати: верхню та нижню. Така структура парламенту обумовлена введенням певної системи “стримувань і противаг” всередині нього. Наприклад, в США суть впровадження верхньої палати (Сенату) поряд з нижньою (палатою представників) полягав у тому, щоб перша стримувала популістські настрої народних представників у нижній палаті, уберігаючи Конгрес від швидких і стихійних змін суспільної думки. Поряд з цим саме палата представників має виключне право проголошувати імпічмент - процедуру притягнення до відповідальності посадових осіб федеральних органів влади (крім військових відомств), здійснивши правопорушення або проступки. Вибори палат Конгресу або президента роздільні і не співпадають у часі. Як правило, строк повноважень верховної палати більш тривалий, ніж нижньої, її депутати мають вищий віковий ценз, вона рідше оновлюється і формується на основі непрямих виборів.

Обґрунтування більш тривалого терміну повноважень верхньої палати має історичні корені. Свого часу один із авторів Конституції США видатний конституціоналіст Дж. Медісон навів на користь такого рішення досить детальні аргументи, які й досі заслуговують на увагу. На думку Медісона, сенат 9саме таку назву має верхня палату парламенту у США ) має стати засобом, який буде лікувати законодавчу владу від її схильності “піддаватись несподіваним спалахам бурхливих почуттів” і приймати непродумані й пагубні рішення під впливом “верховодів заколоту”. З огляду на це влада і репутація сенату підтримуватиметься тривалим строком повноважень сенаторів. Сенат має складатись із людей, добре обізнаних із завданнями та принципами законодавства, він маж бути органом, який забезпечує стабільність законодавчих рішень. Між тим кожні нові вибори значно оновлюють склад парламентарів, а “зі зміною складу неодмінно відбувається зміна у думках, а зміна думок призводить до зміни заходів правління. Але безперервна зміна одних заходів іншими, нехай навіть і найкращими, несумісна з будь-якими правилами здорового глузду і не дає ніякої надії на успіх”. Орган державної влади не може користуватись повагою народу, якщо він “не маж в собі хоча в у деякі мірі належного порядку і стабільності”. Тому вибори сенаторів не можуть проводитись надто часто, строк їх повноважень відповідно має бути тривалішим, аніж строк мандата депутата нижньої палати.

Щодо проблеми формування верхньої палати парламенту, В.С. Журавський виділяє також такі способи: прямі вибори до палати, призначення членів палати тим чи іншим державним органом (органами) або посадовою собою Докладніше про це див.: Журавський В.С. принципи формування та терміни повноважень двопалатного парламенту// Правова держава . Вип.12 - К., 2001 с.180-185.. Також цікавим є той факт, що до недавнього часу верхня палата британського парламенту - Палата лордів - значною мірою формувалась через отримання деякими представниками аристократії статусу члена цієї плати “у спадок”. Цей спосіб формування верхньої палати парламенту був унікальним явищем. Проте останні конституційні реформи, проведені лейбористським урядом 1999 р., призведи до скасування у Великій Британії цього феодального інституту.

Керівництво парламентом здійснюється одноособово головою, колегіальні органи (президіуми) зустрічаються надзвичайно рідко. Голова парламенту представляє його у взаємовідносинах з іншими органами, керує дискусіями, голосуванням, координує роботу внутрішньопарламентських органів і т.д. Зокрема в США головою парламенту (Конгресу) є віце-президент.

Парламент і кожна палата на весь строк своїх повноважень утворюють комісії (постійні, тимчасові, змішані). Найбільш розповсюджуваною комісією є узгоджувальна, її метою є вироблення узгоджених рішень палат. Основне призначення комісій полягає в попередньому розгляді законопроектів. Комісії можуть також володіти правом законодавчої ініціативи, контролю за урядом і апаратом державного управління. Парламент володіє великими повноваженнями у сфері законотворчості (видавати закони самостійно або разом з головою держави), він має право встановлювати податки, приймати державний бюджет, брати участь у зовнішньополітичному процесі, вирішувати питання оборони та ін. Парламент може здійснювати і певні судові функції. Порядок роботи парламенту визначається його регламентом, в якому також закріплюються основні стадії законодавчого процесу: законодавча ініціатива, розгляд проекту закоту в комісіях і комітетах законотворчого органу з метою проаналізувати його зміст з різних позицій і запропонувати більш надійна засоби правового впливу, обговорення законопроекту у палатах або на спільному засіданні палат законотворчого органу чи у парламенті, прийняття законопроекту в остаточному читанні, опублікування.

Порядок утворення нових законодавчих актів у країнах з двопалатним та однопалатним парламентом різний. Зокрема, порівняємо його на прикладі України (однопалатний парламент - Верховна Рада) та Сполучених Штатів Америки (двопалатний парламент - Сенат та Палата представників), згідно Конституції України 1996р.(ст.93-94) та Конституції США 1787 р.(ст. 1, розділ 7), беручи до уваги, що Україна є парламентсько-президентською республікою, а США - президентською. Відповідно до цього в США президент має більше повноважень по відношенню до парламенту, ніж в Україні.

Право законодавчої ініціативи в Україні мають: Президент України, народні депутати України , Кабінет Міністрів України, Національний Банк України, причому законопроекти, визначені Президентом України як невідкладні, розглядаються Верховною Радою України позачергово. Право законодавчої ініціативи в США належить Президенту США, членам Сенату та Палати представників.

“Закон підписує Голова Верховної Ради України і невідкладно направляє його Президентові України. Президент України протягом п'ятнадцяти днів після отримання закону підписує його, беручи до виконання, та офіційно оприлюднює його або повертає закон зі своїми вмотивованими і сформульованими пропозиціями до Верховної Ради України для повторного розгляду” Конституція України. Розділ IV, ст.94. Якщо протягом встановленого строку Президент не повернув закон для повторного розгляду, закон вважається схваленим Президентом України і має бути підписаний та офіційно оприлюднений. Якщо протягом повторного розгляду закон буде прийнятий не менш як двома третинами від конституційного складу Верховної Ради України, то президент зобов'язаний його підписати і оприлюднити протягом десяти днів.

На відміну від Української, Конституція США встановлює менший термін розгляду президентом законопроекту (10 днів, за винятком неділь) та враховується неможливість його повернення, на випадок закриття сесії Конгресу (в цих випадках він не стає законом). Також, відмінністю є те, що в разі відхилення його президентом, він повертається до тієї палати, де був прийнятий. Якщо в ній він приймається двома третинами від конституційного складу палати, то разом із запереченнями Президента надсилається до другої палати; коли його буде ухвалено двома третинами голосів другої палати, то він набирає чинності закону.

3. Виконавча влада

Виконавча влада - це одна з гілок влади за теорією поділу влад, яка являє собою систему органів та установ, що здійснюють повноваження та функції по управлінню державою. Кількісно в цій системі домінують різні органи і посадові особи, що функціонують у сфері вузько визначеного державного управління. Їх позначають, як правило, узагальнюючими термінами “адміністративний апарат”, або “апарат державного управління”. Відповідні органи і посадові особи займаються адміністративною (управлінською) діяльністю. За своєю природою вони не є органами і посадовими особами, які здійснюють політичні (урядові) функції. Проте між ними існує тісний взаємозв'язок, вони становлять органічну єдність Юридична енциклопедія: В 6 т. / Редкол.: Ю.С. Шемшученко (голова редкол.) та ін. - К.: “Українська енциклопедія”, 1998. - Т.1 - А-Г -1998, 672с. - с.386-387..

На відміну від законодавчої влади, яка має первинний, верховний характер, виконавча (адміністративна) влада є вториною, похідною. Це, до речі, випливає з етимології поняття «адміністрація» («ad-ministrare» - «служити для»; «ministrare» - дієслово, похідний від «ministris» - «слуга», форми родового відмінка від основи «minus» - «мінус»). Корінь «мінус» свідчить, що адміністрація завжди знаходиться в підлеглому положенні, над нею є хтось, кому належить влада. Задачі адміністрації залишаються незмінними по своїй природі і складаються з виконання доручень, даних їй носіями влади, і з розв'язання приватних питань.

Виконавча влада носить підзаконний характер. Усі дії й акти відповідних органів ґрунтуються на законі, не повинні йому суперечити, спрямовані на виконання закону. Звідси їхня назва - виконавчі.

Істотні ознаки виконавчої влади - це її універсальний і предметний характер. Перша ознака відбиває той факт, що виконавча влада, її органи діють безперервно і скрізь, на всій території держави. Цим вони відрізняються і від законодавчих, і від судових органів. Інша ознака означає, що виконавча влада, на відміну від законодавчої і судовий, має інший зміст, оскільки спирається на людські, матеріальні, фінансові й інші ресурси, використовує інструмент службових підвищень і систему заохочень. Зазначені ознаки, і особливо предметний, «силовий» характер виконавчої влади, складають об'єктивну основу для можливої узурпації всієї повноти державної влади саме виконавчими органами. Тут надзвичайно важливі діючі механізми “стримувань і противаг”, ефективні важелі політичної відповідальності як з боку законодавчої влади (через розвинуте законодавство - правові закони), так і з боку судової влади (через судовий контроль і конституційний нагляд).

Отже, виконавча влада - це вторинна підзаконна галузь державної влади, що має універсальний, предметний і організуючий характер і спрямована на забезпечення виконання законів і інших актів законодавчої влади Общая теория права и государства: Учебник/ Под ред. В.В. Лазарева - 2-е изд., перераб. и доп. - М.: Юристъ, 1996. - 472с. - с.334-335..

Характер виконавчої влади багато в чому зумовлений формою державного правління. В умовах дуалістичної монархії монарх має всю повноту виконавчої, а також іноді судової влади (Марокко, Непал та інші країни). Щодо республіканської форми правління ,то в її умовах особливості виконавчої влади обумовлені тим, що залежного від того, хто формує уряд і кому він підконтрольний, розрізняють парламентську, президентську та змішану республіки.

Президентська республіка являє собою співвідношення повноважень президента - голови держави, парламенту - законодавчого органу та уряду - органу виконавчої влади, при якому в руках президента зосереджені повноваження голови держави та голови уряду (США, Аргентина, Мексика, Бразилія). влада судовий законодавчий парламент

У республіці цього виду державне управління будується за принципом суворого розподілу влад. Зокрема в США він був взятий за основу побудови державної влади, який американських умовах трансформувався у систему “стримувань і противаг”; він виражається навіть у роздільному та послідовному викладенні правового статусу трьох гілок влади. Президент є одночасно і головою держави, і головою уряду; він управляє, парламент (Конгрес, Національні Збори та ін.) приймає закони. Вищі органи державної влади не структурно відокремлені, але і володіють значною самостійністю. Президентська республіка відрізняється, як правило, позапарламентським способом обрання президента (всенародне обрання) і формування уряду, відсутністю відповідальності уряду і перед парламентом. Уряд підзвітний президенту. Президент має право розпустити парламент, і, навпаки, парламент може усунути президента від влади (імпічмент). Це має місце тоді, коли президент зловживає владою; здійснює злочини; навмисне, грубо порушує конституцію.

Розглянемо детальніше особливості виконавчої влади у президентській республіці на прикладі США. Стаття II Конституції США проголошує що виконавча влада належить Президентові Сполучених Штатів Америки, який перебуває на своїй посаді 4 роки і сприймається як її уособлення і безпосередній носій. Президент формує уряд, поняття якого в США, до речі, взагалі не виділяють, а використовують терміни “виконавча влада” або “президентська адміністрація”. Юридичними засобами впливу Президента на Конгрес є право вето по відношенню до законопроектів, право так званого додаткового вето: “Якщо Президент не поверне законопроекту протягом десяти днів (за винятком неділь), відколи йому той вручено, то такий законопроект набирає чинності так само, якби він був підписаний Президентом, окрім тих випадків, коли законопроект не можна повернути через закриття сесії Конгресу; в цих випадках він не стає законом” Конституція Сполучених Штатів Америки (The Constitution Of The United States Of America) - http://www.ukrpravo.com/Foreign/const_am_ua.shtml, ст.I, розділ 7, пункт 2.. Іншим важливи засобом впливу Президента на Конгрес є повідомлення Президента - “Про положення союзу”. Вони містять викладення політичних цілей голови виконавчої влади; розглядаються як програма законодавчої діяльності Конгресу. Водночас щоб керувати державою, президент повинен співпрацювати з Конгресом, яким має свої засоби впливу на голову держави (наприклад він затверджує вищих посадових осіб країни, призначених Президентом, в тому числі міністрів та суддів Верховного Суду, дозволяє Президенту ратифікувати міжнародні договори). Президент, в свою чергу не має права дострокового розпуску Конгресу.

Президентська республіка є досить гнучкою формою правління, тому вона отримала широке розповсюдження, але водночас вона має ряд недоліків:

зосередження непомірної влади в руках президента веде, у випадку його хвороби, вікових проблем тощо, до того, що виконавча влада стає паралізованою, неспроможною здійснювати свої функції;

одній людині важко приймати своєчасні виважені чисельні політичні рішення, тому у президентських республіках повинна існувати міцна “президентська команда” - структура, що допомагає президенту в усіх напрямках його діяльності.

Поняття “команда” передбачає сформовану під час виборчої кампанії групу довірених і відданих президенту людей (виборчий штаб), які згодом, в разі перемоги кандидата в президенти, займають ключові пости в адміністрації голови держави, уряду. Докладніше див.:Венгеров А.Б. Теория государсва и права: Учебник для юридических вузов. - 3-е изд. - М.: Юриспруденция, 1999, с. 115.

Парламентська республіка характеризується проголошенням принципом верховенства парламенту, перед яким уряд несе політичну відповідальність за свою діяльність. Формальною притаманною особливістю республіки цього виду є наявність посади прем'эр-міністра, якого обирає (призначає) парламент. Уряд формується лише парламентським шляхом з числа лідерів партії, що отримала більшість у парламенті, і залишається у влади до тих пір, доки він володіє підтримкою парламентської більшості. Лідер партії, як правило стає головою парламенту. Участь президента у формуванні уряду номінальна. Хоча він формально і наділяється повноваженнями, на практиці здійснює невеликий вплив на здійснення державної влади. Його політичні дії можуть бути реалізовані лише за згодою уряду, створені ним нормативні акти набирають юридичної сили, як правило, тільки після схвалення урядом чи парламентом, які несуть за них політичну відповідальність. Парламентська республіка є менш розповсюдженою формою правління, ніж президентська, але існує в ряді країн світу (ФРН, Фінляндія, Індія, Туреччина та ін.).

Федеративна Республіка Німеччини є класичним прикладом парламентсько-президентської республіки, закріпленої “Основним законом Федеративної Республіки Німеччини” від 23 травня 1949р. Виконавча влада є стабільною. Як у кожній парламентській республіці, центральна виконавча влада є бівалентною: вона “слабкого” Президента та “сильного” Канцлера. Президент обирається Федеральними зборами, які не включають членів обох палат, а лише однієї - нижньої, до яких додається кількість членів , обраних ландтагами земель. Одна особа може бути обрана Президентом лише двічі і не несе відповідальності за свої дії під час перебування на посаді голови держави. Усі акти Президента повинні бути контрасигновані Канцлером, за винятком актів, які торкаються призначення та звільнення федерального Канцлера, розпуску Бундестагу та ін. Роль Президента збільшується тільки в разі, коли у Бундестазі відсутня стійка більшість депутатів, яка підтримують Канцлера; якщо в нижній палаті відсутня партія або коаліція, яка володіє більшістю місць, оскільки йому особисто належить право запропонувати кандидатуру Канцлера, тим самим обравши напрямок політичного розвитку країни на декілька років уперед.

Засобом стабільності виконавчої влади також є особливий статус голови Уряду - Канцлера. Він отримує владу безпосередньо від Бундестагу, за поданням Президента без суперечок. Твердження про те, що “якщо запропонована особа не буде обрана, Бундестаг може в чотирнадцятиденний термін після виборів обрати Федерального канцлера абсолютною більшістю голосів своїх членів, якщо протягом цього терміну обрання не відбулося, негайно виробляється новий тур голосування, після якого обраною вважається особа, яка одержала найбільшу кількість голосів. Якщо обране особа зібрало більшість голосів членів Бундестагу, Федеральний президент повинен призначити протягом семи днів після виборів. Якщо обрана особа не зібрала такої більшості, Федеральний президент повинен протягом семи днів або призначити його, або розпустити Бундестаг” Основной закон Федеративной Республики Германия (23 мая 1949г.), ст.63 п.3,4 Конституции зарубежных государств: учебное пособие /Сост. проф. В.В. Маклаков - 2-е изд., исправ. и доп. - М.: Издательство БЕК. - 584с., с.178. підкреслює значимість цієї особи в системі органів виконавчої влади. Тільки федеральний Канцлер несе відповідальність перед Бундестагом; міністри призначаються і звільняються федеральним Президентом за поданням Канцлера. Ще одним елементом забезпечення стабільності Уряду є конструктивний вотум недовіри Канцлеру, встановленим ст. 67 Основного закону, але тільки за умови достатньо широкої підтримки Канцлера в Бундестазі.

Також існують змішані форми правління - парламентсько-президентські (Україна) та президентсько-парламентські (Франція). У змішаних республіках голова держави (президент) має ширше коло повноважень, ніж голова уряду. Уряд підконтрольний і голові держави, і парламенту. У ряді країн із змішаною формою правління положення голови щодо системи виконавчої влади має істотні особливості. Взаємовідносини між президентом, урядом та його головою у цих країнах прийнято визначати як дуалізм виконавчої влади. Тут глава держави тією чи іншою мірою функціонально поєднаний зі сферою виконавчої влади, хоча структурно до неї здебільшого не входить (Польща, Румунія, Франція) Юридична енциклопедія: В 6 т., Т.1 - А-Г,с.387. .

Розглянемо детальніше президентсько-парламентську республіку на прикладі Франції. Конституція Французької Республіки 1958р., всі норми якої діють зараз, закріпила концентрацію політичної влади в руках виконавчих органів. Французька центральна влада мала “двоголову” структуру: вона включала Президента республіки та Прем'єр-міністра. Президент, який володів найважливішими повноваженнями, які здійснювались без контрасигнації з боку членів уряду (наприклад права розпуску Національних зборів, право введення надзвичайного стану), повинен був нести відповідальність за найзагальніші напрямки діяльності держави. На Прем'єр-міністра, призначеного Президентом, покладено обов'язок представляти та здійснювати інші акти виконавчої влади. Він повинен провадити в життя політику, виходячи з загальних орієнтацій Президента. Уряд несе політичну відповідальність перед Національними зборами та кримінальну перед обома палатами парламенту. Однак юридична ієрархія виконавчої влади практично не існує; на практиці. З самого початку існування П'ятої республіки встановився звичай відповідальності уряду перед президентом країни. Крім того, президент, який обирається поза парламентом шляхом загального прямого голосування, знаходиться на вершині ієрархії органів державної влади.

Україна є парламентсько-президентською республікою, до системи органів виконавчої влади якої входять Кабінет Міністрів України (Уряд), міністерства та відомства, місцеві державні адміністрації. За певних умов сюди можуть бути включені й ограни місцевого самоврядування. Відповідно до Конституції України, прийнятої у 1996р., “Президент України є головою держави і виступає від її імені. Президент України є гарантом державного суверенітету, територіальної цілісності України, додержання Конституції України, прав і свобод людини і громадянина” Конституція України, - 1996., Розділ V ст.102.. Президент обирається громадянами України на основі загального, рівного і прямого виборчого права шляхом таємного голосування строком на п'ять років. При Президенті діє Адміністрація Президента, яка є допоміжним органом, що складається з кваліфікованих наукових консультантів, політиків, правознавців, економістів. Згідно ст. 113 Конституції України Кабінет Міністрів України є вищим органом у системі органів виконавчої влади. Уряд відповідальний перед Президентом України та підконтрольний і підзвітний парламенту (Верховній Раді України) у межах, передбачених ст.85,87. Головою уряду є Прем'єр-міністр, який призначається Президентом за згодою більше ніж половини від конституційного складу парламенту, рішення про відставку якого приймає голова держави. “Персональний склад Кабінету Міністрів України призначається Президентом України за поданням Прем'єр-міністра України” Там же, Розділ VI ст.114... До структури органів виконавчої влади входять також місцеві та інші центральні органи державної влади ( комітети, управління), які здійснюють керівництво дорученими сферами суспільного життя, несуть відповідальність за їх розвиток і в межах своїх повноважень видають акти, організують та контролюють їх виконання.

Адміністративна реформа, що зараз відбувається в Україні передбачає зміни у структурі побудови органів виконавчої влади та визначення сфер їх повноважень, а, отже, і відповідальність за виконання покладених на них завдань, а разом з цим і побудову органів державного контролю, яка б відповідала оновленим завданням державного управління і забезпечила їх належне виконання. Концепція адміністративної реформи в Україні серед принципових засад функціонування виконавчої влади у демократичній, соціальній, правовій державі, що мають важливе значення, виділила внутрішній контроль за діяльністю органів виконавчої влади в напрямі забезпечення поваги щодо особи та справедливості і постійного підвищення ефективності державного управління.

4. Судова влада

Ограни, які здійснюють правосуддя, - третя гілка державної влади, яка грає особливу роль як у механізмі державної влади, так і в системі “стримувань і противаг”. Особлива роль суду визначається тим, що він - арбітр у супуречках з права. Тільки судова влада, на відміну від законодавчої та виконавчої влад, може здійснювати правосуддя. В цьому гарантії та незалежність суду, прав та свобод громадян і державності в цілому. Важливим є те, що суд не тільки реалізовує принцип справедливості у парвозастосовчій практиці, але й виступає як своєрідний арбітр в процесі законотворчості. Саме тому суд є “стримуванням і противагою” по відношенню до двох інших гілок влади. Причому суд має певні переваги у порівнянні з законодавцем в оперативності приведення правопорядку у відповідність з вимогами життя. Суд, звертаючись до тлумачення конституції та права, може використовувати аналогію законну та аналогію права, тобто приймати рішення керуючись законами, аксіомами та принципами права. Суттєва особливість судової влади, яка і визначає її справедливість, полягає в процедурі (методах) здійснення, щоб, на думку Б.Н.Чичеріна, тримаючи ваги, рівні для обох сторін, розібрати права та вимоги кожної з них та винести остаточний вирок. Звідси випливають принципи судової влади: гласність, змагальність, незалежність, колегіальність. Таким чином, судова влада - це специфічна незалежна гілка державної влади, яка здійснюється шляхом гласного, змагального, як правило колегіального розгляду та вирішення судових спорів про право Общая теория права и государства: Учебник/ Под ред. В.В. Лазарева - 2-е изд., перераб. и доп. - М.: Юристъ, 1996. - 472с. - с.336.. Роль судової влади в механізмі поділу влад полягає у стримуванні двох інших влад у рамках конституційної законності та права шляхом здійснення конституційного нагляду та судового контролю за гілками влади. Систему органів правосуддя можуть складати судові органи, які діють в сфері конституційної, загальної, господарської, адміністративної юрисдикції.