Розмежування адміністративної і господарської юрисдикції

За змістом абзацу третього пункту 4 Положення Держцінінспекція відповідно до покладених на неї завдань у межах своєї компетенції здійснює перевірки додержання порядку формування, встановлення і застосування цін і тарифів, а також їх економічного обґрунтування.

Відповідно до пункту 5 Положення Держцінінспекція, зокрема, має право проводити в органах виконавчої влади, Раді міністрів Автономної Республіки Крим, підприємствах, установах та організаціях незалежно від форми власності перевірки бухгалтерських документів, книг, звітів, калькуляцій та інших документів, пов'язаних з формуванням, встановленням і застосуванням цін і тарифів.

Згідно з Інструкцією про порядок застосування економічних та фінансових (штрафних) санкцій органами державного контролю за цінами, затвердженої наказом Міністерства економіки та з питань європейської інтеграції України, Міністерства фінансів України від 03.12.2001 № 298/519, прийняття рішень про застосування економічних або фінансових (штрафних) санкцій за фактами порушення державної дисципліни цін покладено на Держцінінспекцію та відповідні державні інспекції з контролю за цінами в Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві та Севастополі.

З наведеного випливає, що Держцінінспекція, приймаючи рішення про застосування санкцій за порушення державної дисципліни цін, діє як орган державної влади у здійсненні управлінських функцій і, відповідно, як суб'єкт владних повноважень.

З урахуванням наведеного справи за участю відповідних органів, пов'язані із здійсненням ними владних повноважень, підлягають розглядові місцевими та апеляційними господарськими судами в порядку, встановленому КАС України.

Водночас названими органами можуть подаватися позови, що виникають з цивільно-правових відносин та не пов'язані безпосередньо із здійсненням владних повноважень. Відповідні позови і апеляційні скарги підлягають розгляду господарськими судами у порядку, визначеному Господарським процесуальним кодексом України [12, с. 155-158].

Необхідно відзначити, що висунута Національною Комісією пропозиція в Концепції удосконалення судового устрою та забезпечення справедливого судочинства в Україні відповідно до європейських стандартів щодо розмежування повноважень між господарським та адміністративним судочинством лише за суб'єктною ознакою є помилковою, оскільки виходячи з природи господарського суду та його головного завдання (вирішення економічних спорів) спеціалізація господарського суду (підкріплюється ст. 25 Конституції України [1]) повинна ґрунтуватися на предметній ознаці [27, с. 148].

Позицію Верховного Суду України стосовно розмежування компетенції між спеціалізованими адміністративними і господарськими судами викладено в інформаційному листі від 26 грудня 2005 р. № 3.2.-2005. Зокрема, в ньому зазначено, що аналіз чинної редакції КАС України не дозволяє сформулювати загальне правило, відповідно до якого має відбуватися розмежування компетенції між адміністративними та господарськими судами. Справою адміністративної юрисдикції може бути переданий на вирішення адміністративного суду спір, що виник між двома (кількома) конкретними суб'єктами суспільства стосовно їх прав та обов'язків у конкретних правових відносинах, у яких хоча б один суб'єкт законодавче уповноважений владно керувати поведінкою іншого (інших) суб'єктів, а ці суб'єкти відповідно зобов'язані виконувати вимоги та приписи такого владного суб'єкта.

На думку Верховного Суду України, необхідною та єдиною ознакою суб'єкта владних повноважень є здійснення цим суб'єктом владних управлінських функцій, при цьому ці функції повинні здійснюватись суб'єктом саме у тих правовідносинах, у яких виник спір. У випадку, якщо суб'єкт (у тому числі орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їх посадова чи службова особа) у спірних правовідносинах не здійснює вказаних владних управлінських функцій (щодо іншого суб'єкта, який є учасником спору), такий суб'єкт не перебуває “при здійсненні управлінських функцій” і не має встановлених нормами КАС України необхідних ознак суб'єкта владних повноважень [51, с. 82-83].

Практика свідчить, що певні складності може викликати застосування ст.4 КАС України, за якою юрисдикція адміністративних судів поширюється на всі публічно-правові спори, крім спорів, для яких законом встановлений інший порядок судового вирішення. Поряд з цим, у ч. 1 ст. 12 ГПК України зберігається положення, згідно з яким господарським судам підвідомчі справи у спорах про визнання недійсними актів. На перший погляд, вирішальним тут мало б бути положення ч. 1 ст. 12 ГПК України, за яким господарським судам не підвідомчі спори, вирішення яких відповідно до законів України, міждержавних договорів та угод віднесено до відання інших органів. Виходячи з вищезгаданих роз'яснень ВСУ саме таким законом слід вважати КАС України, який відносить до юрисдикції адміністративних судів справи з приводу оскарження будь-яких рішень (актів) суб'єктів владних повноважень. Однак проблема полягає у тому, що за ч. 2 ст. 2 КАС України цьому Кодексу також не підвідомчі справи щодо оскарження актів суб'єктів владних повноважень, коли щодо таких рішень (актів) Конституцією чи законами України встановлено інший порядок судового провадження. Ця норма повертає нас до ч. 1 ст. 12 ГПК України і свідчить про певні колізії між наведеними положеннями обох кодексів.

З цього приводу варто також навести думку О.А. Беляневича: “...справи у спорах про визнання недійсними актів органів, що не віднесені до суб'єктів владних повноважень, зазначених у п. 7 ст. 3 КАС України, залишаються в підвідомчості господарських судів” [51, с. 84].

Нормами КАС України закріплений визначальний принцип, згідно якого в адміністративному провадженні розглядаються позови юридичних і фізичних осіб до органів державної влади щодо здійснення цими органами владних повноважень. Так, статтею 50 даного Кодексу встановлений перелік позовів, по яких юридичні і фізичні особи, що не є суб'єктами владних повноважень, можуть бути відповідачами по справі за позовом суб'єктів владних повноважень. Цією нормою закріплений загальний принцип: відповідачем по адміністративній справі є суб'єкт владних повноважень, якщо інше не встановлене Кодексом і законом.

Що ж до звернень в адміністративний суд органів державної влади з позовами до юридичних і фізичних осіб (наприклад, до суб'єктів підприємницької діяльності), то, відповідно до статті 104 КАС України, це можливо лише у випадках, передбачених законом. Окрім норм даного Кодексу, наприклад, статті 182, чинні законодавчі акти відповідних розпоряджень не містять.

Таким чином, системний аналіз норм КАС України дає підстави для висновку про наявність нелогічної ситуації, коли справа за позовом суб'єкта підприємницької діяльності до органу державної влади про визнання недійсним його рішення розглядатиметься адміністративним судом, а справа за позовом цього органу до суб'єкта підприємницької діяльності, наприклад, про стягнення штрафних санкцій у зв'язку з порушенням встановлених законом правил здійснення підприємницької діяльності - господарським судом. Причому і в першому, і в другому випадку суд фактично вирішуватиме питання про законність рішення органу державної влади. Оскільки це єдині по своїй правовій природі господарські спори, то, на думку І. Москаленко, вони повинні вирішуватися виключно господарськими судами [34, с. 16].

Означене вище дає підстави зробити висновок про неможливість проведення розмежування адміністративної та господарської юрисдикції з урахуванням лише одного із критеріїв, більше того, визначальним є саме матеріальний, а не суб'єктний критерій. І хоча Конституцією України не забороняється створення судових установ, для яких визначальною є суб'єктна ознака спеціалізації, для розробки та створення ефективної моделі системи спеціалізованих судових органів слід застосовувати комплексний підхід щодо вирішення даного питання.

3.3 Перспективи розвитку законодавства щодо розмежування компетенції адміністративних та господарських судів

Відповідно до статті 93 Конституції України в порядку законодавчої ініціативи був поданий на розгляд Верховної Ради України проект Закону України «Про внесення змін та доповнень до Кодексу адміністративного судочинства України та Господарського процесуального кодексу України щодо розмежування компетенції адміністративних та господарських судів» [6]. Основна ідея законопроекту - розширити компетенцію господарських судів, тому до їх підсудності віднесено розгляд публічно-правових спорів, у яких хоча б однією зі сторін є суб'єкт господарської діяльності».

У відповідності до частини 3 статті 22 Закону України «Про судоустрій України» господарські суди розглядають справи, що виникають з господарських правовідносин, а також інші справи, віднесені законодавством до їх компетенції [14].

Системний аналіз положень Господарського кодексу України дає підстави вважати, що невід'ємною частиною правовідносин у сфері господарювання є відносини між державними органами, органами місцевого самоврядування і суб'єктами господарської діяльності з приводу здійснення ними такої діяльності. Так, частина 6 статті 3 Господарського кодексу України визначає, що відносини, що складаються між суб'єктами господарювання та суб'єктами організаційно-господарських повноважень є організаційно-господарськими. До засобів державного регулювання господарської діяльності частина 2 статті 12,17,18 Господарського кодексу України відносить державне замовлення, ліцензування, патентування, квотування, сертифікацію та стандартизацію, податкову і антимонопольну політику, тощо.

Згідно до статті 19 Господарського кодексу України сферами державного регулювання і контролю за діяльністю суб'єктів господарювання є, зокрема: фінансові і кредитні відносини за участю держави, оподаткування, ціноутворення, землекористування, монополізм і конкуренція, зовнішньоекономічна діяльність, інші сфери господарювання. За правилами Господарського кодексу України застосовуються адміністративно-господарські санкції за порушення встановлених законодавчими актами правил здійснення господарської діяльності (глава 27 Господарського кодексу України). Саме Господарський кодекс України у статті 20 визначає способи захисту прав суб'єктів господарювання у разі їх порушення, в тому числі і державою.

Враховуючи те, що взаємовідносини між суб'єктами підприємницької діяльності та органами влади які наділені регуляторними, наглядовими і контрольними повноваженнями мають очевидний господарський (економічний) зміст цілком виправданим уявляється те, що протягом останніх 15 років відповідні спори розглядаються у господарських судах. Це дозволяє забезпечити загальновідомий принцип побудови системи законодавства, згідно до якого процесуальний закон повинен відповідати матеріальному. Отже, абсолютно логічним є те, що справи пов'язані з правовідносинами врегульованими Господарським кодексом України розглядаються в судах, які так і називаються - господарські і за правилами саме Господарського процесуального кодексу України.

Вказаний принцип було порушено з введенням в дію з 1 вересня 2005 року Кодексу адміністративного судочинства України.

Пункт 1 частини 1 статті 3 цього кодексу відносить до справ адміністративної юрисдикції публічно правові спори, у яких однією із сторін є орган виконавчої влади, орган місцевого самоврядування, їхня посадова чи службова особа або інший суб'єкт, який здійснює владні управлінські функції на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень. Проте, Кодекс адміністративного судочинства України не дає визначення терміну «публічно правовий спір». Не вирішено Кодексом і те, за якими правилами повинні розглядатись справи у спорах, які, завдяки участі в них суб'єкта владних повноважень, мають певні ознаки публічно правового спору, але за змістом спірних відносин є, безумовно, господарськими.

Фактично Кодекс адміністративного судочинства увійшов у протиріччя з положеннями частини 3 ст. 22 Закону України „Про судоустрій України” які відносять до юрисдикції господарських судів всі справи, що виникають із господарських відносин. Більш того, з введенням в дію Кодексу не була змінена компетенція господарських судів щодо розгляду справ за участю органів влади і органів місцевого самоврядування. Виходячи зі змісту статей 1,12 Господарського процесуального кодексу України господарські спори стороною в яких є вказані органи можуть розглядатись господарськими судами. Варто звернути увагу і на те, що за приписами частини 2 статті 2 частини2 статті 4 Кодексу адміністративного судочинства юрисдикція адміністративних судів поширюється на всі публічно правові спори. Втім, законодавець чітко не визначив, на які само.

Недоліки Кодексу адміністративного судочинства України, його неузгодженість з іншими актами законодавства породили проблему необхідності розмежування компетенції між господарськими і адміністративними судами. Зазначену проблему пропонується вирішити шляхом внесення змін до Кодексу адміністративного судочинства України і Господарського процесуального кодексу України, які передбачають підвідомчість господарським судам публічно-правових спорів, що виникають у сфері господарської діяльності.

Проект Закону України «Про внесення змін та доповнень до Кодексу адміністративного судочинства України» розроблений з метою усунення колізій в діючому законодавстві, що виникли після набуття чинності Кодексу адміністративного судочинства України та для чіткого розмежування підвідомчості справ адміністративним та господарським судам.

Внесення відповідних змін у законодавство дозволить забезпечити єдність судової практики розгляду спорів, що виникають у господарській (економічній) сфері. Система адміністративного судочинства, яка фактично ще не сформована, буде позбавлена зайвого навантаження і зможе зосередити зусилля на розгляді справ пов'язаних із захистом прав громадян. Отже, згідно до розділу III Концепції судово-правової реформи в Україні затвердженої постановою Верховної Ради України від 28 квітня 1992 року №2296-Х11 адміністративне судочинство запроваджується з метою розгляду спорів між громадянином і органами державного управління.

Законопроектом передбачається доповнення частини другої статті 17 Кодексу адміністративного судочинства України пунктом згідно до якого до компетенції адміністративних судів не відноситься розгляд публічно-правових спорів, що виникають із сфери господарської діяльності. Одночасно пропонується внести зміни у частину першу статті 12 Господарського процесуального кодексу України доповнивши її пунктом, який відносить до юрисдикції господарських судів розгляд справ у публічно-правових спорах, стороною в яких є суб'єкт господарської діяльності.

Запропоновані зміни дозволяють усунути колізії між нормами Кодексу адміністративного судочинства України та Закону України «Про судоустрій в Україні», Господарським кодексом України і Господарським процесуальним кодексом України.

Сфера правового регулювання зазначеного питання базується на Законі України «Про судоустрій в Україні», Господарському кодексі України, Кодексі адміністративного судочинства України.

Внесення змін до законодавства дозволить уникнути невиправданого затягування вирішення спорів пов'язаних з надходженням до бюджетів податків і зборів (обов'язкових платежів).

Проектом пропонується уточнити компетенцію господарських та адміністративних судів, передбачивши при цьому, що господарські суди розглядатимуть публічно-правові спори, в яких хоча б однією зі сторін є суб`єкт господарської діяльності. У свою чергу, із компетенції адміністративних судів вилучається розгляд публічно-правових спорів щодо відносин у господарської діяльності.

Не заперечуючи проти доцільності розгляду окремих категорій публічно-правових спорів за участю суб`єктів господарської діяльності господарськими спорами, вважаємо за доцільне висловити щодо змісту проекту наступні зауваження.

Насамперед потрібно звернути увагу на те, що у проекті, як і у чинному законодавстві у цілому, відсутній чіткий критерій, за яким розмежовується компетенція адміністративних та господарських судів у публічно-правових спорах.

Річ в тому, що термін «публічно-правовий спір», який має безліч тлумачень, може вживатися у різних значеннях, а тому не годиться для використання як критерій для розмежування повноважень між судами різних юрисдикцій. Наприклад, цей термін може вживатися для позначення спорів, в яких однією із сторін виступає орган державної влади (державного управління) чи орган місцевого самоврядування. При цьому ці спори можуть виникати щодо цивільно-правових, господарсько-правових, земельних, фінансових, адміністративно-правових і інших відносин. Тому наявність у таких спорах суб`єктів владних повноважень чи суб`єктів господарської діяльності не може розглядатися як визначальний критерій для розмежування публічно-правових спорів між господарчими та адміністративними судами.

В основу розмежування публічно-правових спорів між цими судами має братися не стільки наявність у цих відносинах суб`єкту владних повноважень чи суб`єкту господарської діяльності, скільки природа правовідносин, які виникають за участю цих суб`єктів. Адже господарські відносини регулюються нормами різних галузей права, через що господарське право здебільшого кваліфікується в юридичній науці як комплексна галузь права.

Тому законодавча пропозиція встановити, що до компетенції господарських судів відносяться публічно-правові спори, у яких хоча б однією зі сторін є суб`єкт господарської діяльності (зміни до ст. 12 Господарського процесуального кодексу України), а до компетенції адміністративних судів (зміни до ст. 17 Кодексу адміністративного судочинства України) не відносяться публічно-правові спори щодо відносин у сфері господарської діяльності не вирішує проблему розмежування спорів між господарськими та адміністративними судами.

Таким чином, перелік публічно-правових спорів, які мають розглядатися у господарських судах має бути сформульований більш предметно. Наприклад, можна встановити, що у цих судах мають розглядатися спори щодо державної реєстрації суб`єктів господарювання, ліцензування та інші відповідні публічно-правові спори у сфері господарської діяльності.

Щодо змін до ст. 12 ГПК України слід зазначити, що до чинної редакції цієї статті пункт 4 вже включений Законом України № 483-V від 15 грудня 2006 року «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо визначення підсудності справ з питань приватизації та з корпоративних спорів». У зв`язку з цим запропоновані проектом зміни до цієї статті краще вносити як пункт 5.

Вважаємо, що у розділі ІІІ «Прикінцеві положення» цього проекту визначення того, яким чином слід розглядати конкретні судові справи, провадження по яких відкрито до набрання чинності цим Законом, та оскаржувати рішення по них має проводитися перш за все за видами судів (господарські чи адміністративні), які розглядатимуть їх, а не за процесуальними правилами такого розгляду, що пропонується проектом.

З метою однакового і правильного визначення підвідомчості і підсудності справ господарським судам президія Вищого господарського суду України вважає за необхідне в свою чергу дати такі рекомендації.

У вирішенні питань, пов'язаних з прийняттям позовних заяв, господарським судам слід розрізняти поняття підвідомчості і підсудності справ.

Підвідомчість - це визначена законом сукупність повноважень господарських судів щодо розгляду справ, віднесених до їх компетенції (стаття 12 Господарського процесуального кодексу України, далі - ГПК). Підсудністю називається розмежування компетенції стосовно розгляду справ між окремими господарськими судами (статті 13 - 16 ГПК).

З огляду на приписи частини третьої статті 22 Закону України “Про судоустрій України”, згідно з якими місцеві господарські суди розглядають справи, що виникають з господарських правовідносин, а також інші справи, віднесені процесуальним законом до їх підсудності, та вимоги статей 1, 41, 12 ГПК господарські суди розглядають справи в порядку позовного провадження, коли склад учасників спору відповідає приписам статті 1 ГПК, а правовідносини, з яких виник спір, мають господарський характер.

У вирішенні питання про те, чи є правовідносини господарськими, а спір - господарським, слід виходити з визначень, наведених у статті 3 Господарського кодексу України.

Ознаками господарського спору, підвідомчого господарському суду, зокрема, є:

а) участь у спорі суб'єкта господарювання;

б) наявність між сторонами господарських відносин, врегульованих Цивільним кодексом України, Господарським кодексом України, іншими актами господарського і цивільного законодавства;

в) відсутність у процесуальному законі норми, що прямо передбачала б розгляд такого спору судом іншої юрисдикції.

Таким чином, господарські суди на загальних підставах розглядають усі спори між суб'єктами господарської діяльності, а також спори, пов'язані з утворенням суб'єктів господарювання, їх реорганізацією і ліквідацією, включаючи спори про визнання недійсними установчих документів, припинення діяльності юридичної особи та скасування її державної реєстрації.

Господарськими є спори, пов'язані із захистом права власності, про визнання фактів, що мають для суб'єкта господарювання юридичне значення, а також спори, пов'язані з використанням у господарському обороті об'єктів інтелектуальної власності.

У господарських судах мають вирішуватися усі спори, що виникають з господарських договорів між суб'єктами господарювання і органами державної влади і місцевого самоврядування, включаючи угоди, які укладаються шляхом проведення конкурсу, біржових торгів, аукціонів тощо. До таких договорів відносяться, зокрема, угоди: про відчуження об'єктів приватизації (крім приватизації державного житлового фонду); передачу державного або комунального майна в оренду; закупівлю товарів (робіт, послуг) для державних потреб; пов'язані з примусовою реалізацією майна суб'єкта господарювання в порядку, передбаченому Законом України «Про виконавче провадження» та Законом України «Про порядок погашення зобов'язань платників податків перед бюджетами та державними цільовими фондами».

Якщо в законодавчому акті підвідомчість спорів визначена альтернативно: суду чи господарському суду, або сказано про вирішення спору в судовому порядку, господарському суду слід виходити з суб'єктного складу учасників спору та характеру правовідносин.

Необхідно мати на увазі, що ГПК не передбачено можливості об'єднання в одне провадження вимог, що підлягають розгляду за правилами різних видів судочинства. Тому в разі подання позову, в якому такі вимоги об'єднано, господарський суд приймає позовну заяву в частині вимог, що підлягають розглядові господарськими судами, а в іншій частині з посиланням на пункт 1 частини першої статті 62 ГПК - відмовляє у прийнятті позовної заяви. Якщо у розгляді справи буде встановлено, що провадження у відповідній частині порушено помилково, господарський суд припиняє провадження у справі в цій частині згідно з пунктом 1 частини першої статті 80 ГПК.

Господарським судам необхідно мати на увазі, що згідно з абзацом першим пункту 6 розділу VII Кодексу адміністративного судочинства України “Прикінцеві та перехідні положення” (в редакції Закону України від 06.10.2005 № 2953-IV) до початку діяльності окружних та апеляційних адміністративних судів адміністративні справи, підвідомчі господарським судам відповідно до Господарського процесуального кодексу України 1991 року, вирішують у першій та апеляційній інстанціях відповідні місцеві та апеляційні господарські суди за правилами Кодексу адміністративного судочинства України.

У визначенні критеріїв поділу спорів на адміністративні та господарські слід враховувати таке.

Поняття “справа адміністративної юрисдикції” визначено у статті 3 КАС України, і під такою справою розуміється переданий на вирішення адміністративного суду публічно-правовий спір, у якому хоча б однією з сторін є суб'єкт, що здійснює владні управлінські функції на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень.

Отже, справою адміністративної юрисдикції є переданий на вирішення адміністративного суду спір, який виник між двома (кількома) конкретними суб'єктами стосовно їхніх прав та обов'язків у конкретних правових відносинах, у яких хоча б один суб'єкт законодавчо уповноважений владно керувати поведінкою іншого (інших) суб'єктів, а ці суб'єкти відповідно зобов'язані виконувати вимоги та приписи такого владного суб'єкта.

Якщо суб'єкт (у тому числі орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їхня посадова чи службова особа) у спірних правовідносинах не здійснює зазначені владні управлінські функції щодо іншого суб'єкта, який є учасником спору, то такий спір не має встановлених нормами КАС України ознак справи адміністративної юрисдикції, і, відповідно, не повинен вирішуватись адміністративним судом.

Статтею 17 КАС України встановлено категорії спорів, на які поширюється компетенція адміністративних судів щодо вирішення адміністративних справ. З господарськими спорами можуть пересікатися категорії спорів, визначені в пунктах 1, 3, 4 частини першої зазначеної статті, а саме:

а) спори осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень, дій чи бездіяльності;

б) спори між суб'єктами владних повноважень з приводу реалізації їхньої компетенції у сфері управління, а також спори з приводу укладання та виконання адміністративних договорів;

в) спори за зверненням суб'єкта владних повноважень у випадках, встановлених законом.

Поняття “суб'єкт владних повноважень” визначено статтею 3 КАС України, згідно з якою це - орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їхня посадова чи службова особа, інший суб'єкт при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень.

Таким чином, необхідною та єдиною ознакою суб'єкта владних повноважень є здійснення цим суб'єктом владних управлінських функцій, причому ці функції повинні здійснюватись відповідним суб'єктом саме у тих правовідносинах, у яких виник спір.

Якщо суб'єкт (у тому числі орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їхня посадова чи службова особа) у спірних правовідносинах не здійснює зазначених владних управлінських функцій (щодо іншої особи, яка є учасником спору), то такий суб'єкт не перебуває “при здійсненні управлінських функцій” та не має встановлених нормами КАС України ознак суб'єкта владних повноважень.

Отже, від справ господарської юрисдикції за участю суб'єктів господарської діяльності і суб'єктів владних повноважень адміністративні справи відрізняються особливим змістом правовідносин між сторонами та предметом позовних вимог.

З огляду на викладене до компетенції господарських судів не відноситься розгляд справ у спорах:

а) про оскарження рішень (нормативно-правових актів чи актів індивідуальної дії), ухвалених суб'єктом владних повноважень, яким останній зобов'язує суб'єкта господарювання вчинити певні дії, утриматись від вчинення певних дій або нести відповідальність, за умови, що оскаржуваний акт згідно із законодавством України є обов'язковим до виконання;

б) про оскарження суб'єктом господарювання дій (бездіяльності) органу державної влади, органу місцевого самоврядування, іншого суб'єкта владних повноважень, їхньої посадової чи службової особи, що випливають з наданих їм владних управлінських функцій, якщо ці дії (бездіяльність) не пов'язані з відносинами, врегульованими господарським договором;

в) між суб'єктами владних повноважень з приводу їхньої компетенції у сфері управління;

г) з приводу укладання та виконання адміністративних договорів;

д) за зверненням суб'єкта владних повноважень у випадках, встановлених законом.

Інші справи за участю господарюючих суб'єктів та суб'єктів владних повноважень не мають ознак справ адміністративної юрисдикції і повинні розглядатися господарськими судами на загальних підставах.

Господарським судам слід мати на увазі, що не всі угоди, укладені суб'єктами владних повноважень, їх посадовими чи службовими особами на реалізацію своїх повноважень, відносяться до адміністративних договорів. Згідно зі статтею 3 КАС України адміністративний договір - це двох або багатостороння угода, зміст якої складають права та обов'язки сторін, що випливають із владних управлінських функцій суб'єкта владних повноважень, який є однією із сторін угоди. Тобто зі змісту адміністративного договору вбачається наявність відносин влади і підпорядкування, що відрізняє його від цивільних угод. У разі ж укладання цивільної угоди між суб'єктом владних повноважень і суб'єктом господарської діяльності договірні відносини між сторонами ґрунтуються на юридичній рівності, вільному волевиявленні та майновій самостійності. Тому до адміністративних договорів не відносяться угоди, укладені за правилами Цивільного кодексу України, інших актів цивільного або господарського законодавства.

Частиною другою статті 4 КАС України встановлено, що юрисдикція адміністративних судів поширюється на всі публічно-правові спори, крім спорів, для яких законом встановлений інший порядок судового вирішення.

Закони України можуть передбачати вирішення певних категорій публічно-правових спорів в порядку іншого судочинства, в тому числі господарського. Такий інший порядок передбачено, зокрема, частиною першою статті 60 Закону України "Про захист економічної конкуренції", відповідно до припису якої заявник, відповідач, третя особа мають право оскаржити рішення органів Антимонопольного комітету України повністю або частково до господарського суду. З огляду на зміст наведених норм, а також статті 32 Закону України “Про захист від недобросовісної конкуренції” справи зі спорів про оскарження рішень (розпоряджень) органів Антимонопольного комітету України підвідомчі господарським судам і підлягають розглядові за правилами ГПК. Це стосується й розгляду справ за позовами органів Антимонопольного комітету України про стягнення з суб'єктів господарювання сум штрафів та пені у зв'язку з порушенням конкурентного законодавства, оскільки таке стягнення здійснюється згідно саме з рішеннями відповідних органів, прийнятими на підставі приписів названих Законів України. Водночас і пунктом 3 частини першої статті 12 ГПК встановлено, що справи за заявами органів Антимонопольного комітету України з питань, віднесених законодавчими актами до їх компетенції, підвідомчі господарським судам.

Згідно зі статтею 8 Закону України “Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні” державне управління в галузі забезпечення соціальної захищеності інвалідів здійснюється центральним органом виконавчої влади з питань праці та соціальної політики, Міністерством охорони здоров'я України та органами місцевого самоврядування.

Розгляд господарськими судами скарг у порядку статті 1212 ГПК є однією з форм судового контролю щодо виконання рішень, ухвал, постанов, а виконання рішення, ухвали постанови господарського суду є невід'ємною частиною судового процесу.

Отже, зазначені скарги щодо виконання рішень, ухвал, постанов господарських судів підлягають розгляду господарським судом, який розглянув відповідну справу у першій інстанції, тобто тим господарським судом, який видав виконавчий документ (наказ чи ухвалу). Розгляд таких скарг здійснюється господарськими судами за правилами ГПК, хоча б скарги й було мотивовано посиланням на приписи КАС України.

З огляду на зміни і доповнення, внесені до ГПК згідно з Законом України від 15.12.2006 №483-У “Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо визначення підсудності справ з питань приватизації та з корпоративних спорів”, зокрема до частини другої статті 1 та статті 12 цього Кодексу, справи у спорах, пов'язаних з приватизацією державного майна (крім спорів про приватизацію державного житлового фонду), та справи, що виникають з корпоративних відносин, підвідомчі господарським судам і в тому разі, якщо сторонами в судовому процесі виступають фізичні особи, що не є суб'єктами підприємницької діяльності.

Справи, що виникають з корпоративних відносин, - це спори між господарським товариством та його учасником (засновником, акціонером), в тому числі учасником, який вибув, а також між учасниками (засновниками, акціонерами), що пов'язані зі створенням, діяльністю, управлінням та припиненням діяльності цього товариства. Предметом відповідних позовів можуть бути вимоги про визнання недійсними актів органів управління господарського товариства, припинення незаконних дій (бездіяльності) його посадових чи службових осіб, визнання недійсними установчих документів товариства або угод про відчуження майна, корпоративних прав тощо. Виняток складають лише трудові спори за участю господарського товариства.

За змістом і направленістю згаданого Закону України “Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо визначення підсудності справ з питань приватизації та з корпоративних спорів” його прийняття не виключає (до початку діяльності окружних та апеляційних адміністративних судів) розгляду місцевими і апеляційними господарськими судами у встановленому законом порядку справ у спорах про визнання недійсними актів державних та інших органів, підприємств та організацій, які не відповідають законодавству і порушують права та охоронювані законом інтереси підприємств та організацій.

Господарському суду підвідомчі спори про визнання недійсними лише актів державних та інших органів, підприємств та організацій, якщо ці акти не відповідають законодавству і порушують права та охоронювані законом інтереси підприємств та організацій. Отже, не можуть оспорюватися в господарському суді акти ревізій, документальних перевірок, дії службових осіб, вчинені в процесі чи за результатами перевірок, тощо.

Господарські суди вправі розглядати справи у спорах, що виникають із земельних відносин, в яких беруть участь суб'єкти господарської діяльності, оскільки земля є об'єктом цивільних прав і обов'язків і використовується в господарській діяльності на підставі цивільно-правових угод. До таких справ слід відносити справи, пов'язані із захистом права власності або користування землею, в яких, захищаючи свої цивільні права і охоронювані законом інтереси, беруть участь суб'єкти господарської діяльності.

До компетенції господарських судів віднесено розгляд усіх справ про банкрутство, в тому числі порушених стосовно банківських установ. Зазначені справи відповідно до частини другої статті 41 ГПК розглядаються в порядку провадження, передбаченому цим Кодексом, з урахуванням особливостей, встановлених Законом України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом».

Відповідно до частини 1 статті 1 Закону України "Про фермерське господарство" останнє є формою підприємницької діяльності громадян із створенням юридичної особи.

Згідно з частиною 4 статті 7 названого Закону у разі відмови органів державної влади та органів місцевого самоврядування у наданні земельної ділянки для ведення фермерського господарства питання вирішується судом. Рішення суду про задоволення позову є підставою для відведення земельної ділянки в натурі (на місцевості), видачі документа, що посвідчує право власності або укладання договору оренди.

Статтею 8 Закону України "Про фермерське господарство" передбачено, що після одержання державного акта на право власності на земельну ділянку або укладення договору оренди земельної ділянки та його державної реєстрації фермерське господарство підлягає державній реєстрації. Державна реєстрація фермерського господарства проводиться за наявності всіх необхідних документів протягом не більше п'яти робочих днів. Органи державної реєстрації зобов'язані протягом цього терміну внести дані з реєстраційної картки до Реєстру суб'єктів підприємницької діяльності та видати свідоцтво про державну реєстрацію фермерського господарства.

У зв'язку з цим спори, пов'язані з відмовою у наданні громадянину земельної ділянки для ведення фермерського господарства, та спори щодо розподілу майна фермерського господарства, яке припинило свою діяльність, не підвідомчі господарським судам. Що ж до спорів, пов'язаних з наданням додаткової земельної ділянки фермерському господарству, після його створення, а також спорів про припинення діяльності фермерського господарства та спорів про викуп земельних ділянок для суспільних потреб у фермерського господарства, то вони відповідно до статей 1 та 12 ГПК підвідомчі господарським судам.

Відповідно до частини другої статті 8 Закону України "Про приватизацію державного майна" для спільної участі в приватизації громадяни можуть створювати господарські товариства, в тому числі з членів трудового колективу, в порядку, встановленому законодавством України.

Справи у спорах за участю цих товариств за умови, якщо їх державну реєстрацію здійснено у встановленому порядку, підвідомчі господарським судам на загальних підставах.

На підставі статті 67 Закону України "Про охорону навколишнього природного середовища" не підлягають розгляду господарськими судами справи в галузі охорони навколишнього природного середовища, якщо хоча б одна з сторін знаходиться за межами України.

Відповідно до частини першої статті 26 Закону України "Про режим іноземного інвестування" спори між іноземними інвесторами і державою з питань державного регулювання іноземних інвестицій та діяльності підприємств з іноземними інвестиціями підлягають розгляду в судах України, якщо інше не визначено міжнародними договорами України. За змістом статей 1 та 12 ГПК України господарським судам підвідомчі справи у відповідних спорах, якщо інше не визначено міжнародними договорами України.

Справи в усіх інших спорах, не зазначених у частині першій цієї статті, підлягають розгляду в судах та/або в господарських судах України, або за домовленістю сторін у третейських судах, у тому числі за кордоном (частина друга статті 26 названого Закону).

Відповідно до частини сьомої статті 50 Закону України "Про нотаріат" спір про право, оснований на вчиненні нотаріальної дії, вирішується судом у позовному порядку. При вирішенні питань підвідомчості такого спору слід виходити з того, що виконавчий напис нотаріального органу не є актом державного чи іншого органу (статті 87 - 89 Закону України "Про нотаріат"). Справи, пов'язані з оскарженням виконавчого напису, підвідомчі загальним судам (частина перша статті 50 Закону України "Про нотаріат").

Згідно зі статтею 17 Закону України "Про свободу совісті та релігійні організації" (в редакції Закону України від 23.12.93) рішення місцевих органів державної виконавчої влади щодо володіння і користування культовими будівлями і майном можуть бути оскаржені до суду в порядку, передбаченому Цивільним процесуальним кодексом України. Отже, встановивши, що позовна заява містить вимоги про визнання такого рішення недійсним, господарський суд повинен відмовити у її прийнятті з посиланням на пункт 1 частини першої статті 62 ГПК. Такий же порядок застосовується і до заяви прокурора або органу, уповноваженого реєструвати статуси релігійних організацій, про припинення діяльності релігійної організації (стаття 16 Закону України "Про свободу совісті та релігійні організації" в редакції Закону України від 23.12.93).

Не підлягають розгляду господарським судом також позови релігійних організацій про витребування культової будівлі і майна з чужого незаконного володіння (віндикаційний позов) або про усунення перешкод у користування ними (негаторний позов), якщо є рішення відповідного державного органу про передачу культової будівлі чи майна релігійній організації у володіння або користування, оскільки згідно з пунктом 7 частини другої статті 3 Закону України "Про виконавче провадження" таке рішення є виконавчим документом і підлягає виконанню Державною виконавчою службою.

Статтею 37 Закону України "Про охорону навколишнього природного середовища" органам прокуратури надане право звертатися до суду з заявами про припинення екологічно небезпечної діяльності суб'єктів господарювання. Заяви інших державних органів з цих питань розгляду господарськими судами не підлягають, оскільки у відповідності з пунктом 3 Порядку обмеження, тимчасової заборони (зупинення) чи припинення діяльності підприємств, установ, організацій і об'єктів, у разі порушення ними законодавства про охорону навколишнього природного середовища, затвердженого Постановою Верховної Ради України від 29.10.92 №2751-XII, діяльність таких підприємств може бути обмежена, зупинена чи припинена за рішенням органів, перелік яких наведений у названому пункті і до компетенції яких чинним законодавством України віднесене вирішення питань, пов'язаних з охороною навколишнього природного середовища.

Рішення органів, зазначених у пункті 3 названого Порядку, можуть бути визнані недійсними на загальних підставах, за заявами зацікавлених юридичних осіб або прокурора.

Справи у спорах про припинення випуску друкованого засобу масової інформації, вилучення тиражу чи окремої його частини; оскарження відмови в державній реєстрації друкованого засобу масової інформації або рішення про припинення цього випуску; зміну засновника (складу засновників); вимоги громадян, юридичних осіб і державних органів про спростування опублікованої інформації підвідомчі загальним судам (статті 18, 19 та 20 Закону України "Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні").

Господарським судам підвідомчі на загальних підставах справи зі спорів, що пов'язані з визнанням права на майно, на яке накладено арешт, і про звільнення майна з-під арешту та з розглядом позовів до юридичної особи, яка зобов'язана проводити стягнення коштів з боржника у разі невиконання рішення з вини цієї юридичної особи (статті 59 і 86 Закону України "Про виконавче провадження"), - за умови, коли сторонами у судовому процесі є підприємства чи організації у розумінні статті 1 ГПК.

Що ж до скарг, які подаються до суду на підставістатті 85 названого Закону та статті 1212 ГПК, то, за змістом останньої з названих норм, їх розглядає виключно місцевий господарський суд, яким відповідну справу розглянуто у першій інстанції.

Відносини, що виникають у процесі складання, розгляду, затвердження, виконання бюджетів та розгляду звітів про їх виконання, а також контролю за виконанням Державного бюджету України та місцевих бюджетів (стаття 1 Бюджетного кодексу України) не є господарськими; до відповідних відносин не застосовуєтьсятакож і Цивільний кодекс України (частина друга статті 1 цього Кодексу). Отже, заяви у спорах, пов'язаних з названими відносинами, не підлягають розгляду в господарських судах України.

Відповідно до статті 116 ГПК виконання рішення господарського суду провадиться на підставі виданого ним наказу, який є виконавчим документом. Наказ видається стягувачеві або надсилається йому після набрання судовим рішенням законної сили. У наказі господарського суду згідно зі статтею 117 ГПК і статтею 19 Закону України “Про виконавче провадження” зазначається, зокрема, резолютивна частина рішення.

Оскільки наказ господарського суду відтворює резолютивну частину рішення цього суду, оскарження наказу поза межами апеляційного чи касаційного перегляду рішення, на виконання якого такий наказ видано, неможливе. Тому заінтересована сторона у справі може в установленому ГПК порядку оскаржити лише рішення господарського суду, на підставі якого відповідний наказ видано.

Отже, господарський суд повинен відмовляти у прийнятті позовної заяви про визнання наказу господарського суду недійсним або таким, що не підлягає виконанню, на підставі пункту 1 частини першої статті 62 ГПК з огляду на те, що така заява не підлягає розгляду в господарських судах.

Відповідно до статей 13, 15 ГПК підсудність справ визначається за предметними і територіальними ознаками. Виняток з цього правила становить виключна підсудність справ (стаття 16 ГПК).

Визначаючи територіальну підсудність справи, господарські суди повинні виходити з такого.

Територіальна підсудність справи за участю відособленого підрозділу юридичної особи визначається відповідно до вимог статті 15 ГПК за місцем знаходження відособленого підрозділу, якому надано право здійснювати повноваження сторони від імені юридичної особи.

Господарським судам слід також враховувати, що оскільки відособлений підрозділ юридичної особи діє у межах наданих йому повноважень, то подання позову за місцем знаходження цього підрозділу правомірне лише тоді, коли спір випливає саме з його діяльності.

У разі відсутності у відособленого підрозділу відповідних повноважень та/або коли спір не пов'язаний з діяльністю цього підрозділу позовні матеріали або справа надсилається за підсудністю до господарського суду за місцем знаходження юридичної особи.

У вирішенні питань, пов'язаних з участю у судовому процесі відособлених підрозділів юридичних осіб, необхідно також враховувати викладене у роз'ясненні президії Вищого арбітражного суду України від 28.07.1994 №02-5/492 “Про участь у судовому процесі відособлених підрозділів юридичних осіб” ( з подальшими змінами і доповненнями).

Спори, пов'язані з укладанням, зміною умов, розірванням чи визнанням недійсними бартерних угод, підлягають вирішенню господарським судом за місцем знаходження однієї з сторін, до якого звернувся заявник.

Згідно з частиною першою статті 15 ГПК справи зі спорів, зокрема, про визнання договорів недійсними, розглядаються господарським судом за місцезнаходженням сторони, зобов'язаної за договором здійснити на користь другої сторони певні дії, такі як: передати майно, виконати роботу, надати послуги, сплатити гроші тощо.

У вирішенні питання щодо визначення територіальної підсудності справ зі спорів про визнання договорів недійсними за позовами осіб, які не є сторонами у цих договорах (прокурорів, органів державної податкової служби тощо), коли відповідачами зазначено обидві сторони того чи іншого договору, слід виходити з такого.

У відповідних випадках територіальна підсудність має визначатися згідно з частиною третьою статті 15 ГПК, а тому розгляд справи здійснюється тим господарським судом, до якого звернувся позивач.

Частина третя статті 16 ГПК відносить справи зі спорів, у яких відповідачем є вищий чи центральний орган виконавчої влади, Національний банк України, Рахункова палата, Верховна Рада Автономної Республіки Крим, обласні, Київська та Севастопольська міські державні адміністрації, до підсудності господарського суду міста Києва.

З огляду на це у вирішенні питання про визначення підсудності відповідних справ у разі, коли позивач зазначає центральний орган виконавчої влади або державну адміністрацію як відповідача поряд з іншими відповідачами без достатніх на це підстав, необхідно враховувати таке.

Якщо позивач з якихось причин вважає, що одним із відповідачів зі справи має бути центральний орган виконавчої влади або державна адміністрація і у зв'язку з цим позовна заява подається до господарського суду міста Києва, або у разі передачі відповідної справи іншим господарським судом до цього суду, останній у процесі підготовки справи до розгляду за згодою позивача вправі вирішити питання про виключення центрального органу виконавчої влади або державної адміністрації з числа відповідачів (статті 24 ГПК). Якщо у такому випадку справа стала підсудною іншому господарському суду, вона згідно із частиною третьою статті 17 ГПК має бути розглянута господарським судом міста Києва.

Якщо господарський суд, який прийняв справу до свого провадження з додержанням правил підсудності, залучив іншого відповідача чи замінив неналежного відповідача і у зв'язку з цим справа стала підсудною іншому господарському суду, питання про підсудність визначається за правилом частини третьої статті 17 ГПК, за винятком випадків, коли наслідком змін на стороні відповідача стає виключна підсудність справи.

Статтею 16 ГПК встановлено виключну підсудність справ господарському суду у спорах про право власності на майно або про витребування майна з чужого незаконного володіння чи про усунення перешкод у користуванні майном; такі справи розглядаються за місцезнаходженням майна.

Місцезнаходження майна має бути достовірно встановлено і підтверджено документально. У разі неможливості подання позивачем такого підтвердження підсудність справи визначається на загальних підставах, тобто згідно зі статтею 15 ГПК.

Якщо однією з сторін у справі про право власності на майно або про витребування майна з чужого незаконного володіння чи про усунення перешкод у користуванні майном є органи згадані у частині четвертій статті 16 ГПК, такі справи підлягають розгляду господарським судом міста Києва.

Висновки

На даний час, адміністративне судочинство та адміністративний процес є новими явищами для українського правосуддя. Проблематика адміністративного судочинства та порядку його реалізації в Україні мало досліджена, оскільки у сучасних наукових працях увага приділялась лише питанням необхідності утворення та функціонування адміністративних судів в Україні.

Найгострішими питанням після прийняття КАСУ, що обговорюється в юридичних колах, навколо якого точаться жваві наукові дискусії, є розмежування повноважень по розгляду спорів між існуючою вже без малого 15 років системою господарських судів України і лише починаючою формуватися системою адміністративних судів.

Основною метою дипломної роботи було вироблення теоретичних висновків щодо окремих правових аспектів застосування Кодексу адміністративного судочинства України, окреслення найсуттєвіших проблемних питань, які виникають у площині розмежування адміністративної і господарської юрисдикції, і практичних рекомендацій стосовно шляхів їх вирішення.

Для досягнення поставленої мети в дипломній роботі були вирішені наступні завдання:

- розкрито основні положення Кодексу адміністративного судочинства України;

- охарактеризовано організацію адміністративного судочинства в Україні;

- досліджено теоретичні засади детермінації категорії “публічно-правовий спір” та зміст, вкладений у це поняття розробниками Кодексу адміністративного судочинства України;

- дана характеристика господарському судочинству в системі права України;

- розкрита сутність, види та правова характеристика господарських спорів;

- проаналізовано вплив термінологічних розбіжностей на обсяг компетенції (повноважень) адміністративних судів;

- з'ясовано суть матеріального критерію розмежування юрисдикції адміністративних і господарських судів в цілому і стосовно окремих категорій спорів;

- здійснено правовий аналіз реалізації суб'єктного критерію при вирішенні питання підвідомчості справ адміністративним чи господарським судами;