1.1 Загальна характеристика судоустрою в Україні

Розглянемо рівень відповідності українського законодавства законодавству ЄС за формою та змістом, що виявляються в правозастосовній практиці, розвитку сучасних методів тлумачення нормативно-правових актів, застосуванні принципів права ЄС в українських судах, зміцненні незалежної української судової системи, а також забезпеченні ефективності правосуддя.

У ст. 6 договору «Про Європейський Союз» сказано, що основними принципами Союзу є спільні принципи всіх держав-членів, а саме: свобода, демократія, шанування прав людини та основних свобод, верховенство права. Крім того, відповідно до частини 2 вищенаведеної статті договору ЄС «поважає права і свободи людини, що були гарантовані Європейською Конвенцією про захист прав людини та основних свобод», підписаною 4 листопада 1950 р. в Римі, «і передбачені конституційними традиціями, спільними для всіх держав-членів, як загальні принципи права Співтовариства». Універсалізм полягає в спільному із західними країнами розумінні юридичної природи прав людини та основних свобод - до «транснаціонального судового спілкування» або «судової глобалізації», як це має місце в сучасному світі [11].

Парламентська Асамблея Ради Європи 19 травня 2007 р. прийняла резолюцію «Функціонування демократичних інститутів в Україні». У ній Україні рекомендується провести реформування судової системи на основі Концепції її вдосконалення, затвердженої Президентом України в травні 2006 р. На виконання цієї резолюції Верховною Радою України розробляються реальні кроки щодо вдосконалення судової влади.

Після ратифікації Верховною Радою Європейської конвенції про захист прав і свобод людини, Конвенції ООН та інших міжнародних ухвал і декретів ці важливі міжнародні правові акти стали невід'ємною частиною національного законодавства України. А вступивши в 1995 р. до Ради Європи, Україна взяла зобов'язання визнавати принципи верховенства права та норму, за якою будь-яка особа, що перебуває під її юрисдикцією, може користуватися правами людини й основними свободами (ст. 3 Статуту Ради Європи) [14].

На сьогодні ключовим фактором, який треба вирішувати, є надмірна завантаженість вітчизняних судів всіх рівнів, що інколи може призвести до винесення юридично неграмотних судових рішень. На базі європейського досвіду його можна вирішити у такий спосіб, що в структурі вищого судового органу формується декілька однорідних судових палат кожна з яких забезпечує лише окрему сторону судового розгляду тієї чи іншої справи незалежно від того, чи має дана справа за своєю фабулою поєднання цивільно-правового й кримінально-правового елемента. Через незначну питому вагу справ, ускладнених іноземним елементом, недоцільно створювати ще одну палату для вирішення вказаної категорії справ [21].

Важливим компонентом впливу державного управління на судову владу є узгодження правового змісту національної судової системи з усталеними європейськими зразками. Не може визнаватися раціональною така судова система, в якій несправедливо обмежуються права зацікавлених осіб на оскарження судових рішень в умовах, коли першою інстанцією для розгляду окремих кримінальних справ є апеляційний суд (цей недолік усунуто в ст. 26 законопроекту). Тому спочатку пропонувалося створити чотири ланки системи суддів загальної юрисдикції, у тому числі шляхом створення додаткових до вищих господарського й адміністративного судів, ще вищих кримінального й цивільного судів. Це покликано гармонізувати процедури розгляду справ у судах усіх юрисдикцій, усунути процесуальний дисбаланс судових ланок і судових інстанцій. Для України, як великої європейської держави, такий варіант є цілком прийнятним, тим більше, що відповідні аналоги вже існують і в інших країнах. Завдяки створенню Вищого господарського та Вищого адміністративного судів України, Верховний, апеляційні та місцеві суди були певною мірою розвантажені, однак існує черговість просування судових справ у тому числі й в указаних новостворених судах.

За такого підходу юрисдикція Верховного Суду України має бути переглянута за рахунок віднесення до компетенції вищих судів розгляду справ у касаційному порядку. На нашу думку, його авторитет зросте за рахунок вивільнення від розгляду численних касацій, які з успіхом зможуть розглядати вищі суди, підсилені колишніми суддями Верховного Суду України. Важливість Верховного Суду, як найвищого судового органу, підкреслюється тим, що до його юрисдикції віднесено справи, найскладніші з позиції застосування норм матеріального і процесуального права. У сучасній Німеччині, наприклад, взагалі не існує Верховного Суду. Його аналогією є Об'єднаний Великий Сенат судових установ, який розглядає спори у випадках неоднакового застосування законів судами різних юрисдикцій. До компетенції Верховного Суду України, на нашу думку, можна було б додатково віднести розгляд спорів між судами різних юрисдикцій з приводу компетенції (наприклад, між адміністративними та господарськими судами).

Важко зрозуміти логіку тих, хто вважає, начебто запропоновані зміни спрямовані мало не на розвал судової системи. Так, у своєму висновку на законопроект «Про судоустрій і статус суддів» В. Онопенко звертає увагу на те, що його реалізація означатиме розподіл «судової системи на окремі децентралізовані, конкуруючі одна з одною підсистеми». Можна нагадати, що судова система України єдина, проте не централізована, на відміну, скажімо, від органів виконавчої влади або прокуратури, а голова Верховного Суду не є начальником над судами нижчого рівня. Гарантії ж єдності судової системи, передбачені в Законі України «Про судоустрій і статус суддів», аж ніяк не посягають на єдність судової системи в загальнодержавному вимірі. Вони не пов'язані з адміністративним керівництвом судами. Що ж стосується підсистем, то вони існують зараз, існуватимуть у разі прийняття законопроекту в запропонованій редакції, і на єдність судової системи це не впливатиме. Сумніви викликає твердження, що законопроект у цій частині є загрозою правопорядку й законності, спрямований на ліквідацію судів загальної юрисдикції і створення корпоративних судових органів, не пов'язаних жодними принципами з іншими судами та іншими галузями законодавства.

Зараз частина адміністративних справ в Україні розглядається міськими і районними судами, а частина - окружними адміністративними судами. Ця система вдосконалюється і, очевидно, вдосконалюватиметься й надалі з урахуванням фактичного завантаження судів та інших чинників. Створення ж окружних кримінальних судів пов'язане з необхідністю забезпечити розгляд справ за участю присяжних, не обтяжуючи цим апеляційні суди [15].

На наш погляд, спочатку можуть виникнути труднощі з пошуком громадянами потрібного суду, але цей недолік компенсуватиметься підвищенням рівня спеціалізації судів, що сприятиме підвищенню професіоналізму суддів. Це підтверджується практикою багатьох країн Європи, де в судах поєднується внутрішня і зовнішня спеціалізація. Однак навіть за умови доктринального визнання домінуючим будь-якого із цих підходів, правова система України матиме потребу в прийнятті норм, які б усували чинну практику видання Верховним Судом постанов про особливості судового розгляду тієї чи іншої судової справи. Натомість (з метою уникнення різнорідності в тлумаченні законодавчих актів суддями під час їх професійної діяльності) до змісту національного права слід адаптувати існуючий у деяких країнах ЄС механізм подолання складнощів, що виникають у процесі розгляду судових справ. Цей механізм полягає в тому, що суддя суду нижчого рівня, зіткнувшись із певною проблемою в правозастосуванні, самостійно звертається за відповідним роз'ясненням до Верховного Суду. Особливість цього методу полягає в тому, що тільки за умови наявності саме такого звернення Верховний Суд надає обов'язкове до застосування тлумачення закону, яке поширюватиметься на вирішення винятково тієї справи, щодо якої і надійшло дане звернення із підписом судді суду нижчої інстанції (досвід Польщі та Ірландії). Слід зазначити, що Верховні Суди країн ЄС остаточно не позбавлені права на розроблення інструкцій із правозастосування для всіх інших національних судів, однак такі інструкції мають лише рекомендаційний характер. На нашу думку, такий досвід також варто взяти до відома під час проведення чергового етапу уніфікації українського законодавства про судоустрій до установлених європейських зразків.

Наступним важливим чинником, рецепція якого із правових систем деяких країн ЄС до українського законодавства істотно прискорила б європейську інтеграцію України в контексті реформування правосуддя, є залучення суддів судів нижчої інстанції до тієї чи іншої форми роботи у вищих судах, зокрема підготовка ними проектів рішень, винесення вироків, ухвал вищестоящих судів, а також виконання консультаційно-дослідницьких завдань, у вигляді узагальнення судової практики та судової статистики. Для української держави та безпосередньо для органів правосуддя було б також корисним збільшення кількості проведення різноманітних семінарів, тренінгів, тематичних зустрічей суддів.

Болючим для України є питання тривалої нездатності забезпечити повноцінну незалежність судової влади в такому форматі, як це існує в більшості держав Європи. На сьогодні в Україні ця проблема має дві складові. Першою із них є факти неправомірного втручання сторонніх осіб у професійну діяльність суддів з метою схилити їх на прийняття бажаного для цих осіб рішення. Друга - свідоме прийняття суддями неправомірних рішень, вироків, ухвал, тобто фактично продовження протизаконної діяльності, розпочатої сторонніми зацікавленими особами. Очевидно, що в разі відсутності державного втручання у сферу цієї проблеми, повноцінна інтеграція України до національних європейських структур і перш за все вступ до ЄС є неможливим. Для цього потрібні передусім рішучі й водночас виважені законодавчі кроки.

На сьогодні надзвичайно важливо, щоб суспільство, державна та судова влада досягли взаєморозуміння стосовно розуміння поняття «незалежна судова система», та критично важливої ролі, яку верховенство закону відіграє в сучасному демократичному ринковому суспільстві. Як зазначав від імені уряду США американський посол Джон Гербе, міжнародна спільнота готова допомогти Україні в цьому складному, проте вкарай необхідному процесі реформування правової системи. Насамперед українці повинні досягти згоди стосовно моделі незалежної судової системи, яку вони бажають отримати [7].

Невідкладного перегляду потребують санкції ст. 375 та 376 Кримінального кодексу України не лише щодо збільшення термінів ув'язнення за скоєння названих дій з існуючого максимального строку вісім років хоча б до дванадцяти, але й можливості застосування до засуджених за ст. 375 Кримінального кодексу суддів додаткового покарання у вигляді заборони займати відповідні посади або займатися відповідною діяльністю. Ураховуючи те, що в разі втручання в діяльність суду деяких категорій службових осіб застосовуються санкції Закону України «Про засади запобігання та протидії корупції», які вже давно морально застаріли через мізерні розміри штрафів, які в ньому передбачаються, нагально необхідним є збільшення їх мінімальної межі. Перешкоди суто процедурного характеру, існування яких означає відсутність практики поширення європейських стандартів на норми вітчизняного процесуального права, найбільш яскраво виявляються в самому факті існування дискримінаційної процесуальної норми, передбаченої ст. 347 Кримінально-процесуального кодексу, згідно з якою оскарженню в апеляційному порядку підлягають тільки ті вироки, які не набрали законної сили. На недоцільність такого нормативного формування вказує також те, що апеляційна інстанція на підставі повторного дослідження встановлює фактичні обставини справи. Ще більшою мірою (через значно інтенсивнішу частоту правозастосувань порівняно з описаною вище нормою Кримінально-процесуального кодексу) потребує реформування Кодекс України про адміністративні порушення, який взагалі не допускає можливості оскаржити факт накладання стягнення за вчинення будь-якого адміністративного правопорушення (проступку).

2. РЕФОРМУВАННЯ СУДОВОЇ СИСТЕМИ УКРАЇНИ ЯК ОДНА З ПЕРЕДУМОВ ІНТЕГРАЦІЇ УКРАЇНИ ДО ЄВРОПЕЙСЬКОГО СОЮЗУ

Судова система України зразку 2002 року характеризувалася роз'єднаністю, різними принципами побудови загальних та спеціалізованих судів, неоднаковими процедурами оскарження рішень судів різних юрисдикцій, наявністю диспропорцій у навантаженні на суддів судів різних рівнів.

Наслідком цього є те, що розгляд судових справ|річ| істотно|суттєво| затягується, судові рішення неодноразово скасовуються з направленням справи на новий судовий розгляд, створюються перешкоди для ухвалення остаточного судового рішення у справі.|зволікатися| Це призводить до порушення одного з найважливіших прав людини - права на справедливий розгляд його справи|річ| протягом розумного строку, визначеного статтею 6 Конвенції про захист прав і основоположних свобод людини, яка ратифікована Законом України від 17 липня 1997 року.

Чинна система судоустрою України є невиправдано громіздкою та складною з точки зору проходження справи від першої до останньої інстанції. У галузі господарського та адміністративного судочинства існує чотири ланки судів. В існуванні такої судової системи немає потреби. Вона повинна бути простою та зрозумілою для усіх. У зв'язку з цим необхідним є реформування судів апеляційної та касаційної інстанцій, а також запровадження правових заходів для зменшення навантаження на суди першої інстанції.

У результаті здійснення судово-правової реформи в Україні запроваджено виконання органами правосуддя трьох судових функцій - розгляд справи по суті, апеляційний та касаційний розгляд. Проте потрібно констатувати, що відповідні ланки судів не виконують покладених на них завдань. Внаслідок цього виявилося, що реформа фактично не призвела до змін по суті, ознаменувалася лише структурними перетвореннями та зміною назв судових інстанцій.

Як засвідчила практика судочинства, вдосконалення лише процесуального законодавства не може повною мірою вирішити окреслені проблеми. Для їх подолання необхідне подальше реформування судоустрою. В основу побудови нової судової системи повинен бути закладений організаційний механізм правильного та ефективного розгляду справ. Причому основний акцент має бути перенесено на забезпечення доступності та наближення правосуддя до простих громадян. Зокрема чимало справ прийнято Європейським судом з прав людини проти України у зв'язку із незабезпеченням доступу до правосуддя (складні судові процедури, які фактично унеможливлюють звернення до суду чи перегляд судових рішень).

З урахуванням вищенаведеного законопроектом пропонується запровадити принципово нову модель судової системи України, яка ґрунтується на подоланні роз'єднаності судової влади, а також передбачає уніфікацію процедур здійснення правосуддя загальними та спеціалізованими судами [11].

Діюча до 2010 року чотирьох рівнева судова система України не відповідає практиці європейських та інших демократичних унітарних держав. Класична система судових інстанцій має три рівні: суди першої інстанції, апеляційні суди, вищий суд, як суд касаційної інстанції, що забезпечує єдність судової практики.

Основним завданням верховних чи аналогічних їм судів у провідних зарубіжних країнах є забезпечення рівності усіх перед законом і судом, що здійснюється шляхом уніфікації судової практики. Процедури, спрямовані на забезпечення єдності судової практики, існують і на рівні Європейського Союзу - передбачена можливість порушення провадження у справі проти держави у випадку, якщо її суди не дотримуються рішень судових органів Європейського Союзу.

Специфіка судів як органів державної влади полягає у тому, що в силу принципу незалежності суддів єдність системи судів може забезпечуватися лише процесуально - шляхом встановлення процедур оскарження судових рішень. Інстанційний взаємозв'язок судів - єдиний фактор, що характеризує судову систему як окрему гілку державної влади. Відсутність такої взаємодії неодмінно призведе до зниження рівня судового захисту прав і свобод людини і громадянина, прав та інтересів юридичних осіб у державі.

Єдність судової практики може забезпечуватися тільки шляхом здійснення Верховним Судом України функцій касаційної інстанції. Судова влада зможе дійсно стати самостійною гілкою влади в державі, здійснювати неупереджене і об'єктивне правосуддя на засадах верховенства права і закону, якщо буде забезпечено її організаційну єдність на чолі з Верховним Судом України. При цьому цивільне, кримінальне, адміністративне і господарське судочинство, а також розгляд справ про адміністративні правопорушення здійснюватимуться в межах єдиної судової системи.

Зосередження в одній найвищій інстанції функції касаційного суду є на сьогодні світовим стандартом. Навіть за наявності розгалуженої системи спеціалізованих судів розгляд справ у спеціалізованих формах судочинства, як правило, процесуально завершується у верховному суді країни. На необхідності реформування судоустрою України у напрямку створення трьох ланкової судової системи неодноразово наголошувалося в експертних висновках та рекомендаціях експертів Ради Європи. Зокрема, у висновку від 19 грудня 2002 р. вказується, що у більшості країн світу Касаційний суд є також Верховним Судом, і відсутня необхідність у тому, щоб розмежовувати Касаційний суд і Верховний Суд. У висновку експертів Ради Європи «Реформування судової системи України» (червень 2003 р.) відзначалося, що внутрішня організація судової системи України є заплутаною і ускладненою та потребує перегляду і спрощення. Експерти вказували, що Верховний Суд має бути судом третьої інстанції, розгляд справ в порядку касації повинен здійснюватися судовими палатами Верховного Суду України.

У висновку Європейської комісії за демократію через право (Венеціанська комісія) від 12 березня 2007 р. № 401/2006 щодо проекту закону про судоустрій № 2834 від 27.12.2006 р. та проекту закону про статус суддів України № 2835 від 27.12.2006 р. зроблено зауваження щодо чотирьох ланкової судової системи. Експерти вказали, що чим складніша система судоустрою, тим більшим є потенціал для процесуальних перешкод у вирішенні справи [20].

Система судоустрою, яку пропонується запровадити цим законопроектом, розрахована на забезпечення досягнення рівного правосуддя для всіх згідно з законом. Це основний принцип і кінцева мета судочинства в усіх демократичних країнах.

Новим судоустроєм України передбачалося запровадження окружних адміністративних судів для розгляду спорів між суб'єктами владних повноважень та юридичними особами, а також оскарження рішень, дій чи бездіяльності Верховної Ради України, Президента України, Кабінету Міністрів України, Верховного Суду України та центральних органів виконавчої влади. Натомість адміністративні справи за участі громадян будуть розглядатися місцевими загальними судами.

Доцільність таких змін обґрунтовується тим, що запроваджена на сьогодні в Україні система адміністративних судів істотно погіршує доступ громадян до правосуддя, оскільки окружні адміністративні суди, які є судами першої інстанції, розташовані в обласних центрах. Це ускладнить можливість звернення до них громадян, їх участь у судових засіданнях. Натомість, відповідно до системи адміністративного судочинства, що визначена законопроектом, розгляд таких категорій справ, як справи, пов'язані з нарахуванням та виплатою пенсій, справи щодо проходження та звільнення з публічної служби, - буде забезпечено на рівні району (місцевим загальним судом).

Проект також передбачає вдосконалення та детальну регламентацію питань статусу суддів. Зокрема, існує необхідність у встановленні обов'язків суддів, які передбачають забезпечення справедливого розгляду судових справ у розумні строки відповідно до вимог закону і дотримання норм суддівської етики.

Однією з ключових проблем, яку необхідно вирішити з метою утвердження в Україні справедливого та безстороннього суду, є вдосконалення порядку підбору кадрів на посаду судді. З цією метою пропонується утворити один постійно діючий орган - Кваліфікаційну комісію суддів України, та передбачити гарантії неупередженості її членів.

Реформування потребує також процедура притягнення суддів до дисциплінарної відповідальності. Передбачається, що це буде здійснювати Дисциплінарна палата суддів України як самостійний і незалежний орган в системі судоустрою. Відповідно до світових стандартів дисциплінарне провадження щодо суддів повинно здійснюватися переважно суддями, яких відповідно до законопроекту пропонується відряджати до цього органу на час виконання повноважень, або суддями у відставці. Чіткого нормативного визначення потребують і підстави дисциплінарної відповідальності суддів.

Існує необхідність у підвищенні ролі суддівського самоврядування в Україні, запровадження єдиної його системи для усіх судів загальної юрисдикції.

Вдосконалення потребує також організаційне забезпечення судів. З цією метою проектом пропонується змінити статус Судової адміністрації України з органу виконавчої влади на орган влади, підконтрольний Раді суддів України.

Закон України «Про судоустрій та статус судів в Україні» спрямований на реформування системи судоустрою з метою забезпечення оперативності, доступності та наближення правосуддя до громадян, а також його якості шляхом удосконалення процедур підбору кандидатів на суддівські посади, кваліфікаційної атестації і притягнення суддів до дисциплінарної відповідальності. Законом удосконалюються процедури та стадії судочинства, механізм судового розгляду справ, оскарження судових рішень з метою виконання судовою владою її завдання щодо здійснення оперативного, якісного та доступного правосуддя.

2.2 Етапи проведення судової реформи в Україні

Судово-правова реформа була запланована у три етапи.

На першому етапі пропонувалося, зокрема, внести зміни до Закону "Про судоустрій України", Кримінально-процесуального та Цивільно-процесуального кодексів України, прийняти закони про Конституційний Суд України, адвокатуру, про судоустрій і статус суддів, про нотаріат України, про акти громадянського стану, про судову експертизу, провести інтенсивну роботу по підготовці Кримінально-процесуального кодексу та деяких інших кодексів України. Не виконано такі завдання першого етапу реформи: не розроблені нормативні акти з питань оптимального навантаження суддів слідчих та інших працівників правоохоронних органів, їх матеріально-технічне забезпечення і розміщення тощо.

На другому етапі передбачалось: запровадити організаційні структури зі спеціалізації здійснення правосуддя в Україні, створити адміністративні суди, суди, які розглядають сімейні справи, завершити створення Інституту законодавства і правової реформи.

Третій етап передбачав вивчення і узагальнення ефективності судово-правової реформи, внесення змін до чинного законодавства з питань удосконалення діяльності судової влади, органів досудового слідства, прокуратури, юстиції, адвокатури, проведення подальшої роботи по спеціалізації судів, реалізацію наукових програм з удосконалення судово-правової реформи. Частково пройдено і цей етап, оскільки прийнято новий Закон "Про судоустрій", внесено істотні зміни до Закону про прокуратуру, чітко визначено повноваження Міністерства юстиції України та ін.

В Україні 1996 року було прийнято Основний Закон нашої держави ? Конституцію України. На конституційному рівні закріплено положення про те, що державна влада в Україні здійснюється на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу і судову. Причому органи законодавчої, виконавчої та судової влади є незалежними і здійснюють свої повноваження у встановлених Конституцією межах і відповідно до законів України.

За період від схвалення Концепції до прийняття нової Конституції (28 червня 1996 року) була налагоджена робота господарських судів, на законодавчому рівні визначено статус суддів, систему і повноваження кваліфікаційних комісій суддів, запроваджено суддівське самоврядування, врегульовано порядок оскарження до суду рішень, дій чи бездіяльності адміністративних органів, порядок відшкодування шкоди, заподіяної органами розслідування, прокуратурою і судом [12].

Конституція України започатковує законодавчу регламентацію правосуддя в нашій державі. Суди як органи судової влади повинні на рівних із законодавчою та виконавчою владою здійснювати свої повноваження (ст. 6). Інші органи державної влади і посадові особи не вправі брати на себе функцію і повноваження, які є компетенцією органів правосуддя. Специфіка діяльності судів полягає в тому, що сама їх діяльність по застосуванню законів при розгляді конкретних справ (судочинство) відбувається у певних процесуальних формах, визначених законом. На конституційному рівні окреслено нову систему судоустрою, закріплено гарантії права на судовий захист, визначено основні засади здійснення судочинства.

З часу прийняття Конституції утворено Конституційний Суд України як єдиний орган конституційної юрисдикції, створено єдину систему судів загальної юрисдикції на чолі з Верховним Судом України, запроваджено новий порядок призначення та обрання суддів, утворено Вищу раду юстиції, яка є відповідальною за формування професійного суддівського корпусу, встановлено судовий контроль над законністю затримання та арешту осіб, над обмеженням таємниці листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції, над застосуванням інших обмежень прав людини.

Схвалена Верховною Радою в квітні 1992 року Концепція судово-правової реформи була значним кроком в указаному напрямку. В перші роки її реалізації були прийняті важливі закони ("Про статус суддів", "Про нотаріат" та ін.) та внесені зміни та доповнення до чинного законодавства, які спрямовані на захист осіб, що притягаються до кримінальної відповідальності, судовий контроль за арештом та ін. Проте було здійснено лише частину першого етапу реформи. Другий етап передбачав створення спеціалізованих судів - адміністративних, сімейних, зі справ неповнолітніх; створення Вищого апеляційного суду України; третій етап - проведення подальшої роботи по спеціалізації судів; реалізація наукових програм по удосконаленню судово-правової реформи та ін. В 1995 році реформа загальмувала і набула вузько відомчого характеру. Одним з головних факторів такого перебігу подій стала відсутність фінансування реформи. З прийняттям нових законів та під дією інших факторів виникла необхідність розробки нової концепції. 10 грудня 1994 року розпорядженням президента було утворено Комісію з розробки Концепції судово-правової реформи в Україні та зобов'язано цю комісію до 28 лютого 1995 року подати проект Концепції. Потім іншим розпорядженням від 22 листопада 1995р. було утворено комісію для доопрацювання концепції та строк її подання перенесено на 1 березня 1996р. Указом президента № 1128/97 від 8 жовтня 1997 року було створено Координаційну раду з питань судово-правової реформи на чолі з В.П Пустовойтенко, основним завданням якої є знову ж таки розробка Концепції; у Верховній Раді було створено постійну Комісію з питань правової політики і судово-правової реформи [8].

У 1997 році для України набрала чинності Конвенція про захист прав людини та основних свобод. Україна взяла на себе зобов'язання гарантувати право на справедливий судовий розгляд та інші права людини, передбачені Конвенцією. Ці права стали захищатися від порушень з боку держави Європейським судом з прав людини. У червні 2001 року Верховна Рада прийняла низку законів, які визначили проведення так званої "малої судової реформи". Зроблено певні кроки для втілення в життя принципу рівності всіх учасників судового процесу перед законом і судом, істотно змінено функції прокурора в судочинстві як представника держави, запроваджено нову систему апеляційного та касаційного оскарження судових рішень. У судочинство втілено засади змагальності сторін і свободи в поданні ними своїх доказів та доведенні перед судом їх переконливості, розмежовано функції обвинувачення та захисту, відокремлено ці функції від суду, позбавлено суд необхідності здійснювати ряд процесуальних дій, які викликали сумнів у його об'єктивності та неупередженості.

21 червня 2001 року Верховною Радою України прийнято ряд законів, які вносять ряд істотні зміни в діяльність судових органів, так званої "третьої влади". Перш за все друга глава Закону України "Про судоустрій" присвячується зараз порядку діяльності місцевих судів. Повністю виключені такі поняття, як районні та міжрайонні (окружні) суди. Функції їх тепер взяли на себе місцеві суди. Ст. 22 Закону визначає порядок призначення суддів місцевих судів. Тепер їх обирає Верховна Рада України безстроково. Суддів же, які вперше вступають на цю посаду, призначає Президент України строком на п'ять років. При чому не менше трьох суддів від загального кількісного составу місцевих судів також призначає Президент строком на п'ять років. До повноважень місцевих судів віднесено розгляд цивільних, господарських, адміністративних, кримінальних та інших справ в якості суду першої інстанції, також вони здійснюють узагальнення судової практики.

Наступна ланка в системі судів загальної юрисдикції - це апеляційні суди. Вони діють в Автономній республіці Крим, в областях, в містах Києві та Севастополі, та складаються з суддів, які обрані Верховною Радою безстроково або призначені Президентом в межах п'ятирічного строку. В складі апеляційних судів можуть створюватись судові палати, а також консультативно-дорадчий орган - Президія. До основних повноважень цих судів належать: розгляд рішень місцевих судів в якості апеляційної інстанції, розгляд в якості першої інстанції справ, віднесених до їх підсудності законом, а також вивчення та узагальнення судової практики.

Вищі спеціалізовані суди є найвищім судовими органами спеціалізованих судів та складаються з суддів, обраних Верховною Радою. Повноваження цих судів визначає ст. 38-15: це касаційна інстанція по відношенню до рішень місцевих судів у випадках, передбачених Законом. В складі таких судів може створюватись президія, яка є консультативно-дорадчим органом. Верховний Суд України - це найвищий судовий орган України в системі судів загальної юрисдикції. Його повноваження визначені ст. 40 Закону про судоустрій.

Указом Президента від 11.07.2001 року "Про створення апеляційних господарських судів та створенні мережі господарських судів України" створюється сім апеляційних судів. Цим же Указом визначені території, на які розповсюджуються повноваження даних судів. Однак ці положення поки що не вступили в силу, необхідно спочатку вирішити організаційні питання, пов'язані з фінансуванням, супроводженням цих перетворень. Наступний і важливий крок - прийняття Верховною Радою 7 лютого 2002 року Закону України "Про судоустрій України". Закон набув чинності у червні того ж року, визначив правові засади організації та діяльності судової влади в Україні, систему судів загальної юрисдикції, повноваження та порядок здійснення суддівського самоврядування, основні вимоги щодо формування корпусу професійних суддів та інші питання судоустрою. Зокрема, повноваження щодо організаційного забезпечення діяльності судів від Міністерства юстиції України передано новій структурі у системі виконавчої влади - державній судовій адміністрації, утвореній для організаційного забезпечення діяльності судів. Вона є підзвітною вищим органам суддівського самоврядування.