Процесуальні гарантії у провадженні по застосуванню примусових заходів медичного характеру

Размещено на http://www.allbest.ru

10

Размещено на http://www.allbest.ru

Зміст

Вступ

Розділ І. Поняття та види примусових заходів медичного характеру

Розділ ІІ. Процесуальні гарантії у провадженні по застосуванню примусових заходів медичного характеру

2.1 Поняття та види процесуальних гарантій у провадженні по застосуванню примусових заходів медичного характеру

2.2 Процесуальний порядок провадження досудового слідства в справах

2.3 Участь у справі законного представника при провадженні по застосуванню примусових заходів медичного характеру

Розділ ІІІ. Особливості судового розгляду справ про застосування примусових заходів медичного характеру

Висновки

Список використаних джерел

Вступ

У правовій державі та суспільстві особа, її права та свободи - основна соціальна цінність, в ім'я гармонічного розвитку та розквіту якої функціонують держава і суспільство, їх політичні, соціально-економічні, правові та інші державні, суспільні інститути. Саме тому чинна Конституція України вперше закріпила тезис про те, що забезпечення та захист прав, свобод та законних інтересів особи - одне із центральних і пріоритетних завдань демократичної, незалежної, правової держави та громадянського суспільства. Чинним кримінальним і кримінально-процесуальним законодавством передбачено систему норм, спрямованих на об'єктивне й гуманне вирішення питань, пов'язаних із забезпеченням інтересів осіб, які вчинили суспільно небезпечні діяння, страждаючи на психічні хвороби або маючи інші психічні розлади, що зумовлюють потребу в застосуванні примусових заходів медичного характеру чи примусового лікування.

Актуальність теми. Проблема забезпечення прав, свобод та законних інтересів особи у провадженні по застосуванню примусових заходів медичного характеру безперервно пов'язана з проблемою механізму правового регулювання, правового положення особи в кримінальному процесі. Правильне вирішення цих питань дозволяє з'ясувати: як реалізуються зазначені права та свободи; в чому полягають причини неефективності тієї чи іншої кримінально-процесуальної процедури або процесу в цілому; можливі напрями їх оптимізації.

Метою та завданням є дослідження поняття „процесуальні гарантії у провадженні по застосуванню примусових заходів медичного характеру” і питань, пов'язаних із видами зазначених процесуальних гарантій, впровадження пропозицій щодо вдосконалення кримінально-процесуального законодавства щодо захисту прав і законних інтересів осіб, відносно яких вирішується питання про застосування примусових заходів медичного характеру.

Об'єкт дослідження. Чинне кримінальним і кримінально-процесуальним законодавство, спрямованого на правове регулювання і, відповідно, механізму забезпечення прав та свобод учасників процесу та забезпечує кримінально-процесуальні норми, які визначають статус кожного із учасників судочинства у рамках по застосуванню примусових заходів медичного характеру.

Предметом дослідження є права осіб, які потребують застосування примусових заходів медичного характеру у законному й обґрунтованому порядку.

Розділ І. Поняття та види примусових заходів медичного характеру

Найважливішими засобами боротьби зі злочинністю є кримінально-правові засоби. їх виникнення і розвиток пов'язані з реакцією суспільства і держави на злочини, тобто правопорушення, які держава визнає небезпечними. Реакцією держави щодо особи, яка вчинила злочин, є покарання. Іншого реагування людство поки що не знайшло. Але щоб застосовувати передбачене кримінальним законом покарання за вчинені діяння, необхідно встановити: в чому полягає це діяння, хто його вчинив, яким чином, з якою формою вини, які наслідки настали та багато інших обставин. Щоб їх з'ясувати та застосувати норми Кримінального кодексу України (далі КК), державі необхідно мати відповідні установи кримінального переслідування та суду, а також передбачити в законі, хто, коли, де і з допомогою яких засобів має право і зобов'язаний виконувати певні дії, спрямовані на досягнення зазначених цілей. Реалізацію цих завдань та застосування норм кримінального права забезпечує кримінально-процесуальне право і кримінальний процес, що спираються на норми кримінального права.

Кримінально-процесуальне законодавство надає органам дізнання, досудового слідства, прокуророві та суду такі владні повноваження, реалізація яких завжди тією чи іншою мірою обмежує або ущемлює найбільш значущі конституційні права і свободи людини, яка потрапляє у сферу його діяльності. Найменші відступи від демократичних чи гуманістичних засад як при законодавчому регулюванні кримінального процесу, так і під час правозастосовної діяльності призводять до істотного ущемлення прав людини та заподіяння шкоди авторитету держави.

Не випадково основоположні принципи кримінального процесу продекларовано у ряді міжнародних документів про захист прав людини і громадянина. В статті 9 Міжнародного пакту про громадянські та політичні права зазначено, що кожна людина має право на свободу та особисту недоторканність. Нікого не може бути піддано свавільному арешту чи триманню під вартою. Нікого не може бути позбавлено волі інакше, як на підставах і відповідно до такої процедури, що їх встановлено законом. Тому провадження щодо осіб, до яких застосовуються примусові заходи медичного характеру, повинно відповідати вимогам сьогоднішнього часу щодо захисту прав і свобод людини і громадянина України.

Близько 170 років тому в західноєвропейській юридичній і психіатричній науці виникла проблема щодо альтернативи «осудний--неосудний». З'ясувалося, що є велика група осіб, які є осудними щодо вчиненого злочину, однак страждають на психічні аномалії, що певним чином впливають на їхню поведінку. На цій підставі виникло дискусійне питання про так звану обмежену, зменшену, відносну, спеціальну, пограничну або часткову осудність, яке і на сьогодні остаточно не вирішено, навіть з прийняттям нового КК, нові норми якого визначають поняття особи, до якої застосовуються примусові заходи медичного характеру, яка вчинила у стані неосудності та обмеженої осудності суспільно небезпечні діяння, а також яка вчинила злочин у стані осудності, але захворіла на психічну хворобу до постановлення вироку або під час відбуття покарання (ст. 93 КК). Це питання пов'язано з осудністю, є надзвичайно складним, при його вирішенні можливі найрізноманітніші градації, проте складність проблеми лише доводить необхідність її поглибленого вивчення та розробки. Для повноти розкриття цієї проблеми необхідно зазначити, що обмежена осудність у різних варіантах визнається кримінальним законодавством Німеччини, Італії, Данії, Фінляндії, Швейцарії, Японії.

При призначенні покарання по кожній кримінальній справі, незалежно від обмеженої осудності чи стану неосудності, в якому підсудний вчинив злочин, суд повинен враховувати всі обставини, в тому числі й особистість злочинця.

Осудною визнається особа, яка під час вчинення злочину могла усвідомлювати свої дії (бездіяльність) і керувати ними (ч. 1 ст. 19 КК). Осудність є однією із загальних ознак суб'єкта злочину і, водночас, юридичною передумовою вини та кримінальної відповідальності. Вона характеризується таким психічним станом особи, за якого та в момент вчинення злочину здатна була усвідомлювати свої дії (бездіяльність) та керувати ними. Осудною може бути визнана лише особа, наділена свідомістю та волею, що унеможливлюють для неї усвідомлення своєї поведінки та керування нею. Спроможність такого усвідомлення означає здатність особи розуміти фактичний бік та суспільну небезпечність її поведінки, що включає зміст вчинків, їх наслідки, причинний зв'язок між ними та соціальне значення діяння в цілому. Спроможність керування особою своєю поведінкою означає здатність обирати її напрям і контролювати свої дії (бездіяльність).

Особа не здатна усвідомлювати фактичний характер чи суспільну небезпечність своєї поведінки, або ж, при збереженні такої здатності, керувати нею, не може визнаватись осудною, бути суб'єктом злочину і підлягати кримінальній відповідальності. Осудність та вік є передумовами кримінальної відповідальності, якій передує свідомий вольовий вибір, що включає розуміння соціального значення злочинних дій або бездіяльності та передбачення їх наслідків. Вибір варіанту поведінки являє собою результат взаємодії зовнішньої ситуації з особливостями особи суб'єкта, зокрема, з його психічним станом. Психічний стан особи впливає на цілий комплекс кримінально-правових проявів суб'єкта: сам факт злочину, його характер, обставини. Осудність, так само як вина та відповідальність, -- центральна методологічна категорія права як з погляду її фундаментального теоретичного рішення, так і з погляду практичної цінності та прикладного значення для додержання прав і свобод людини. Осудність -- кримінально-правове поняття, що є невід'ємною ознакою суб'єкта злочину. Точне та повне встановлення осудності -- необхідна умова вирішення питання про визнання особи винною. Осудність характеризує спроможність індивіда в момент вчинення злочину усвідомлювати фактичний характер своєї поведінки, її соціальні наслідки, а також керувати своєю поведінкою. В понятті осудності виділяються два критерії: медичний та юридичний. Дехто помилково вважає, що осудним може бути лише психічно здоровий суб'єкт. Однак осудними можуть визнаватися і психопатичні особи, які вчинили протиправні дії у стані компенсації, і душевно хворі у стані ремісії, тобто у тих випадках, коли особи, які мають психічні захворювання, що формально входять до складу медичного критерію неосудності, можуть усвідомлювати власну поведінку та керувати нею.

Отже, сам факт наявності психічного захворювання автоматично не тягне визнання особи неосудною.

Юридичний критерій характеризує неосудність у змістовному аспекті, його визначають три ознаки: інтелектуальна, вольова та емоційна. Однак у формулу осудності входять лише дві: інтелектуальна і вольова. Емоційна ознака самостійного значення не має, однак повинна враховуватися при встановленні осудності, оскільки в деяких випадках емоційне збудження (наприклад, при патологічному афекті) може виключати осудність особи. Для наявності юридичного критерію неосудності достатньо однієї ознаки -- інтелектуальної або вольової. Якщо особа не втратила жодної із цих ознак, її не може бути визнано неосудною.

Наприклад, у вироку в справі А., засудженого Шевченківським місцевим судом м. Києва за ч. З ст. 101 КК, зазначається, що відповідно до висновку стаціонарної судово-психіатричної експертизи А. «виявляє ознаки олігофренії з помірно вираженими вольовими порушеннями. Однак у той період часу, до якого належать інкриміновані йому діяння,...А. не виявив якогось душевного розладу психічної діяльності, був здатний віддавати собі звіт у своїх діях і керувати ними, а тому А. стосовно вчиненого осудний.

Неосудність -- це зумовлена розладом психічної діяльності нездатність особи усвідомлювати свої дії (бездіяльність) або керувати ними в момент вчинення суспільно небезпечного діяння, передбаченого КК. Вчинення такого діяння в стані неосудності не тягне кримінальної відповідальності особи через відсутність її вини. Однак таке діяння залишається кримінально протиправним (природно, якщо відсутні обставини, що виключають злочинність діяння, перелічені в статтях 36--43 КК). З урахуванням протиправності та суспільної небезпечності діяння неосудної особи для запобігання вчинення нею інших суспільно небезпечних діянь та її лікування до такої особи судом може застосовано примусовий захід медичного характеру -- надання амбулаторної психіатричної допомоги в примусовому порядку або госпіталізація до психіатричного закладу з одним із трьох видів нагляду.

Отже, у визначенні закріплюються обидва критерії неосудності: медичний та юридичний.

Примусові заходи медичного характеру також можуть застосовуватись до осіб, які вчинили злочин у стані осудності, але захворіли на психічну хворобу до постановлений вироку або під час відбування покарання. Частина 3 ст. 19 КК передбачає випадок, коли особа вчинила злочин в стані осудності, але потім, до постановлення вироку, захворіла на психічну хворобу, що позбавляє її можливості усвідомлювати свої дії (бездіяльність) або керувати ними. Суд, якщо визнає за потрібне, виносить ухвалу, а суддя постанову про застосування до такої особи примусового заходу медичного характеру ч. 1 ст. 421 Кримінально - процесуальний кодекс України (далі КПК). Після одужання особу може бути піддано покаранню, якщо не закінчився строк давності притягнення до кримінальної відповідальності або не з'явилися інші підстави для звільнення від кримінальної відповідальності чи покарання. Час перебування у психіатричному закладі особи, до якої було застосовано примусовий захід медичного характеру, зараховується в строк відбуття покарання, якщо вона засуджується до позбавлення волі або виправних робіт (ч. 1 ст. 423 КПК).

В ухвалі в справі Т. судова колегія Верховного Суду України зазначила, що застосування заходів медичного характеру допускається не лише до осіб з хронічним душевним захворюванням, а й до осіб, що мають тимчасовий розлад душевної діяльності, що настав після вчинення злочину.

Розділ ІІ. Процесуальні гарантії у провадженні по застосуванню примусових заходів медичного характеру:

2.1 Поняття та види процесуальних гарантій у провадженні по застосуванню примусових заходів медичного характеру

примусовий захід медичний процесуальний судовий

У рамках по застосуванню примусових заходів медичного характеру кримінальний процес покликаний слугувати не тільки найбільш повній реалізації мети та завдань процесу, викладених у ст. 2 КПК, а й ефективному забезпеченню реалізації цілей, викладених у ст. 3 Конституції України та ст. 94 КК України. Вирішення цих завдань потребує суворого дотримання законності в рамках провадження по застосуванню примусових заходів медичного характеру, реального, ефективного забезпечення прав та законних інтересів усіх учасників даного процесу як сукупністю засобів, які є у розпорядженні держави та суспільства, так і специфічними засобами кримінального судочинства.

Центральною частиною механізму правового регулювання і, відповідно, механізму забезпечення прав та свобод учасників процесу є кримінально-процесуальні норми, які визначають статус кожного із учасників судочинства. Саме вони визначають правила поведінки у кримінальному процесі кожного із його учасників, заходи, способи та шляхи забезпечення їх прав та законних інтересів, а також повноваження державних органів і посадових осіб, які ведуть процес, у реалізації вказаної правозабезпечувальної функції. Важливою гарантією прав осіб, які потребують застосування примусових заходів медичного характеру у законному й обґрунтованому порядку, виступає закріплення в матеріальному та процесуальному законі мети, підстав, суб'єктів, умов і порядку застосування зазначених заходів (ст. 92 КК України, ст. 416 КПК України), обов'язковості провадження досудового слідства по даній категорії справ (ст. 417 КПК), а також участь захисника (п. 5 ч. 1 ст. 45 КПК) та законного представника даної особи (на жаль, процесуальне положення даного суб'єкта в КПК України не врегульовано, відсутнє нормативне визначення специфіки предмета доказування), особливості судового розгляду (ст. 419 КПК України) і правовий статус особи, яка потребує застосування примусових заходів медичного характеру. У провадженні по застосуванню примусових заходів медичного характеру правовий статус того чи іншого його учасника, перш за все, характеризується тим, що він визнається суб'єктом кримінально-процесуального права і кримінально-процесуальних відносин, що виникають на його основі. У свою чергу, це передбачає наділення кожного із них такою властивістю, як процесуальна правосуб'єктність, зміст якої полягає в тому, що за наявності передбачених законом умов і юридичних фактів особа здатна мати і особисто реалізувати (відповідні його правовому статусу) суб'єктивні права та нести обов'язки. Вказана правосуб'єктність наступає з моменту, коли в установленому порядку особа визнана, допущена або притягнута як той чи інший учасник кримінального процесу, оскільки саме з цього моменту вона наділяється відповідними правами для захисту своїх інтересів і на неї покладаються передбачені законом обов'язки.

Проте чинне кримінально-процесуальне законодавство не визначає, в якому саме процесуальному документі особа визнається такою, що потребує застосування примусових заходів медичного характеру. Закон не визначає в окремій нормі також сукупність належних йому прав та обов'язків. Кінцеве вирішення питання про «потребу» особи у застосуванні до неї примусових заходів медичного характеру віднесено до виключної компетенції суду і цей термін не є чітким.

Разом із тим процесуальний статус особи у кримінальному процесі не може бути зведений лише до наявності прав та обов'язків, хоча вони і є ядром цього статусу. Тому в процесуальний статус особи (і, відповідно, механізм забезпечення прав свобод та законних інтересів особи) повинні бути включені правові гарантії. Останнє положення має суттєве значення, оскільки саме процесуальні гарантії у концентрованому вигляді відображають основний ланцюг, суть (основу) вказаного механізму, охоплюючи практично всі елементи механізму правового регулювання і забезпечуючи тим самим баланс законних інтересів особи та правосуддя в кримінальному судочинстві, а також можливість найбільш оптимального досягнення мети процесу та вирішення його конкретних завдань.

На сучасному етапі вважається практично загальноприйнятим визначення процесуальних гарантій як засобів та умов, що забезпечують вирішення завдань та охорону прав особи. У теоретичному та методологічному плані єдність інтересів правосуддя й особистості багато в чому визначає єдність їх процесуальних гарантій, що не виключає можливості різноаспектного аналізу їх змістовності у випадку дійсної до того необхідності.

Заслуговує на увагу у досліджуваному питанні аналіз таких видів процесуальних гарантій:

* кримінально-процесуальних норм і закріплених у них прав та обов'язків учасників процесу;

* принципів кримінального процесу;

* кримінально-процесуальної форми провадження по застосуванню примусових заходів медичного характеру;

* діяльності учасників кримінального судочинства в рамках провадження по застосуванню примусових заходів медичного характеру;

* системи судової перевірки законності та обґрунтованості рішень, які приймаються, та дій, що вчиняються.

Наведена система процесуальних гарантій не є вичерпною, оскільки включає ще ряд елементів.

Нормальне функціонування як кожного із зазначених елементів системи процесуальних гарантій, так і всього механізму у кінцевому рахунку спрямоване на успішне вирішення завдань кримінального судочинства і досягнення його мети. Питання про співвідношення мети і завдань вважаємо достатньо дослідженим у теорії кримінально-процесуальної науки. Тому у межах вказаних елементів досліджуємо, наскільки правове регулювання порядку застосування примусових заходів медичного характеру та практика його застосування сприяє досягненню мети правосуддя та процесу в цілому, вирішенню його завдань, забезпеченню прав, свобод та обов'язків людини і громадянина у кримінальному процесі.

Дослідження кожного елементу процесуальних гарантій в ідеалі, поза його зв'язком з іншими елементами системи, навряд чи можливе, оскільки процесуальні норми, принципи, кримінально-процесуальна форма та діяльність учасників кримінального провадження тісно переплітаються між собою і настільки взаємообумовлені, що реальне їх положення в механізмі правового регулювання може бути досліджене лише в діалектиці їх відносин.

Вихідним моментом такого аналізу є принципи кримінального судочинства, оскільки саме через їх сутність, зміст і нормативне втілення у кримінальному процесі реалізуються основні світоглядні ідеї відносно належного та сущого в кримінально-процесуальному праві та діяльності.

І досудове слідство, і судовий розгляд справ по застосуванню примусових заходів медичного характеру, маючи визначену специфіку кримінально-процесуальної форми, будуються на загальній системі принципів кримінального процесу. Це зумовлено тим, що принципи кримінального процесу - це світоглядні ідеї відносно належного у кримінальному судочинстві, що визначає його (судочинства) найбільш суттєві ознаки.

Суттєвими ознаками принципів є те, що вони:

* характеризують кримінально-процесуальну діяльність, а не кримінально-процесуальне право;

* є ідеями світоглядного характеру;

* обов'язково відображаються в нормах;

* пронизують усі стадії кримінального процесу;

* виступають як ідеї найбільш високого ступеня спільності.

Оскільки принципи характеризують кримінально-процесуальну діяльність, а не кримінально-процесуальне право, методологічно важливо, що саме цими ідеями повинні керуватись усі учасники (суб'єкти) кримінально-процесуальної діяльності як на досудовому етапі, так і в суді. Останній пункт є важливим, оскільки дозволяє сформулювати як принцип лише ідею найбільш високого ступеня спільності, яка включає у свій зміст і менш суттєве, але також достатньо вагоме для кримінального судочинства: ідеї, що входять в її зміст як елементи в ціле. Методологічна цінність подібного підходу дозволяє у подальшому досліджувати окремі правові ідеї, які визначаються рядом авторів як принципи, в якості складових елементів більш загальної та більш багатої за змістом ідеї, яка реально є принципом (керівним началом) процесу.

Принципи кримінального процесу у своїй сукупності створюють систему. Система, як відомо, відрізняється від простої сукупності компонентів, перш за все, наявністю у неї так званих інтегральних властивостей, тобто властивостей, якими наділена лише система в цілому.

Правильним буде і твердження про те, що вилучення із системи принципів достатньо важливих для неї компонентів може призвести до зникнення окремих інтегративних властивостей системи. Відносно кримінального процесу це означає, що вилучення із системи однієї чи декількох ідей робить систему неадекватною тому явищу, яке вона покликана визначати, тобто кримінальному процесу.

Закріплення, домінування і реалізація тих чи інших принципів багато в чому залежить від процесуальної форми кримінального процесу (слідчої, змагальної або змішаної), форм окремих його процедур і т. п. Тому процесуальна форма є важливою гарантією досягнення мети та завдань кримінального судочинства, зокрема правосуддя, а також ефективного забезпечення прав та законних інтересів особистості у кримінальному процесі.

Процесуальна форма - це сукупність процесуальних умов провадження по кримінальній справі в цілому і кожної окремої слідчої та судової дії. Таким чином, вона, по-перше, регламентує саме належний порядок діяльності органів досудового слідства, прокурора, суду та інших учасників кримінального судочинства, залучених до процесу; по-друге, завжди повинна бути врегульована кримінально-процесуальним законодавством.

Кримінально-процесуальна форма повинна відповідати вимогам:

* законності;

* етичності (відповідності нормам моралі);

* науковості;

* ефективності;

* економічності.

Тільки у поєднанні цих умов вона спроможна забезпечити досягнення мети процесу і вирішення його завдань. У цьому плані процесуальна форма провадження по застосуванню примусових заходів медичного характеру поки ще дуже далека від досконалості. Сувора законодавча регламентація зазначеної діяльності, порядок реалізації в рамках кримінально-процесуальних відносин спроможні максимально нейтралізувати ці фактори або знизити їх вплив на ефективність діяльності. Оскільки кримінальний процес, як і інший вид людської діяльності, не є досконалим і, в принципі, допускає можливість судових помилок, як вагома процесуальна гарантія законодавцем передбачена незалежна система перевірки (контролю) законності й обґрунтованості ряду рішень, що приймаються у межах кримінального судочинства.

Процесуальна гарантія необхідна ще й тому, що порядок провадження по застосуванню примусових заходів медичного характеру допускає застосування заходів процесуального примусу до особи (наприклад, примусового направлення обвинуваченого до психіатричного стаціонару для провадження експертизи). Якщо залишити їх реалізацію поза сферою подібного контролю, то це означатиме обмеження конституційних прав та свобод особи, ще не визнаної винною у вчиненні злочину, що є недопустимим.

Так, система судового контролю є необхідною: для контролю (перевірки) законності й обґрунтованості направлення вказаних осіб на стаціонарну судово-психіатричну експертизу; для контролю законності психіатричного лікування вказаних осіб у рамках призначеної експертизи, строків утримання осіб у психіатричному стаціонарі та, відповідно, лікування по закінченню експертизи, але до рішення суду про застосування примусових заходів медичного характеру у порядку глави 34 КПК України тощо.

Елементами цієї системи (і, відповідно, елементами кримінально-процесуальних гарантій особи та правосуддя) можна вважати: можливість апеляційного та касаційного перегляду судових рішень; систему судового контролю за законністю й обґрунтованістю окремих рішень суду, а також процесуальних дій органів досудового слідства, прокурора і суду, що здійснюються в рамках кримінального провадження. Зазначені елементи не вичерпують собою всіх складових механізму правового забезпечення прав та законних інтересів учасників кримінального провадження і досягнення мети процесу, однак, складаючи його основу, дозволяють виявити визначені закономірності функціонування даного механізму, прослідкувати причини зниження його ефективності, намітити шляхи з оптимізації кримінально-процесуальної процедури та нормативного її регулювання.

2.2 Процесуальний порядок провадження досудового слідства в справах

Кримінально-процесуальне законодавство встановлює особливий порядок розслідування справ про суспільно небезпечні діяння неосудних або обмежено осудних осіб.

Досудове слідство проводиться й у випадках, якщо злочин вчинено особою, яка через свої психічні вади не може сама здійснювати своє право на захист, а також якщо це визнає за необхідне прокурор чи суд (ст. 111 КПК). Деякі особливості досудового слідства у справах про суспільно небезпечні діяння неосудних осіб зумовлені їх психічним станом під час провадження досудового розслідування.

Наприклад, особа, що здійснила суспільно небезпечне діяння в стані неосудності або захворіла після вчинення злочину на душевну хворобу, не визнається ні обвинуваченим, ні підсудним. Відомості про психічну хворобу особи, яка вчинила суспільно небезпечне діяння, можуть бути отримані на різних етапах розслідування, а іноді й до порушення справи. Наприклад, ще в ході оперативної розробки або оперативної перевірки матеріалів при порушенні кримінальної справи можуть бути зібрані відомості про те, що об'єкт є психічно хворим. Однак це не перешкоджає порушенню щодо нього кримінальної справи, оскільки при цьому можуть бути встановлені підстави для застосування до нього примусових заходів медичного характеру.

Для встановлення підстав застосування примусових заходів медичного характеру закон вимагає провадження слідчих дій (допитів, оглядів, обшуків, експертизи тощо), тому в кожному разі вчинення таким хворим суспільно небезпечного діяння обов'язково порушується кримінальна справа. У деяких випадках, особливо якщо порушенню справи не передувала оперативна розробка або оперативна перевірка, відомості про душевне захворювання підозрюваного або обвинуваченого слідчий отримує безпосередньо в ході розслідування кримінальної справи. Іноді ці відомості мають певний характер. Наприклад, якщо родичі обвинуваченого або підозрюваного заявляють про наявність у особи, що вчинила суспільно небезпечне діяння, душевної хвороби, надають довідки лікувальних закладів або повідомляють факти знаходження обвинуваченого (підозрюваного) на лікуванні в психіатричній лікарні чи на обліку в районного психіатра. Звіти про душевну хворобу обвинуваченого можуть мати і невизначений характер, засновуватися на уривчастих фактах дивної поведінки обвинуваченого за тих або інших життєвих обставин.

При провадженні досудового слідства у справах про суспільно небезпечні діяння психічно хворих слідчий зобов'язаний з'ясувати такі обставини:

1) час, місце, спосіб та інші обставини вчинення суспільно небезпечного діяння;

2) вчинення суспільно небезпечного діяння даною особою;

3) наявність у особи, що здійснила суспільно небезпечне діяння, душевних захворювань у минулому, характер душевного захворювання в момент вчинення суспільно-небезпечного діяння і до часу розслідування події;

4) поведінка особи, що здійснила суспільно небезпечне діяння, як до його вчинення, так і після;

5) характер і розмір збитку, заподіяного суспільно небезпечним діянням.

Для визначення психічного стану особи в момент вчинення злочину велике значення має точне встановлення таких обставин, як наявність у неї душевного захворювання, контузій, серйозних травм у минулому (не тільки в період, що передував вчиненню суспільно-небезпечного діяння, а й у дитячому, юнацькому віці тощо). Слідчий повинен допитати близьких родичів особи, яка вчинила злочин, і по можливості витребувати документи, що підтверджують факт його душевного захворювання (виписки з історії хвороби, довідки військових лікувальних установ про поранення і контузії, висновок лікарських комісій та ін.).

Для встановлення психічного стану особи з моменту вчинення суспільно небезпечного діяння важливе значення можуть мати відомості про її поведінку до і після вчинення суспільно небезпечного діяння. Вони можуть містити ознаки того або іншого душевного захворювання, тимчасового розладу душевної діяльності або іншого хворобливого стану. Отримують ці відомості шляхом допиту свідків, а в деяких випадках, якщо цьому не перешкоджає психічний стан обвинуваченого, шляхом його допиту.

У процесі вирішення питання про суспільно небезпечний характер діяння повинно бути обов'язково встановлено, що це діяння підпадає під ознаки відповідного діяння, передбаченого однією з норм КК.

Повинні бути досліджені обставини, зв'язок з часом, місцем, спосіб вчинення діяння, що можуть виступати як обов'язкові чи кваліфікуючі ознаки складу злочину, якщо це передбачено у диспозиції відповідної норми КК. Правильне встановлення цих обставин відіграє значну роль у з'ясуванні суспільної небезпечності особи, яка вчинила діяння. А це, в свою чергу, сприятиме правильному вибору судом відповідного примусового заходу медичного характеру. Для визначення психічного стану підозрюваного чи обвинуваченого обов'язково повинна призначатися судово-психіатрична експертиза.

Склавши постанову про призначення експертизи, слідчий повинен вирішити питання про ознайомлення з цією постановою обвинуваченого і його захисника. Стаття 197 КПК дозволяє слідчому не оголошувати обвинуваченому (особі, яка вчинила злочин) постанову про призначення судово-психіатричної експертизи і висновок експертів, якщо психічний стан обвинуваченого робить це неможливим. У цьому разі слідчий повинен скласти протокол і вказати в ньому, чому він вважає це неможливим.

У справах осіб, що вчинили суспільно небезпечні діяння в стані неосудності, участь захисника є обов'язковою (ст. 45 КПК). Захисник допускається до участі в справі з моменту затримання особи чи пред'явлення їй обвинувачення або встановлення факту душевної хвороби особи, що вчинила суспільно небезпечне діяння, тобто після отримання висновку експерта, що засвідчує факт душевного захворювання цієї особи. Якщо захисник допущений до участі в справі з моменту притягнення особи як обвинуваченого і до призначення у справі експертизи, йому повинні бути надані всі права, передбачені ст. 197 КПК. Якщо захисник допущений до участі в справі після отримання слідчим висновку експертів, його потрібно ознайомити з висновком. Захиснику надано право заявляти заперечення, просити про постановку експерту додаткових питань, а також про призначення додаткової або повторної експертизи (ст. 203 КПК). Відмова від захисника з боку психічно хворого або його родичів і законних представників не є підставою для відсторонення захисника від своїх обов'язків. Захист цієї категорії осіб здійснюється за рахунок державного бюджету. Отримавши висновок експертів-психіатрів, слідчий повинен оцінити його.

Подальша спрямованість і хід розслідування багато в чому залежатимуть від рішення, прийнятого слідчим після оцінки висновку експертів. Якщо слідчий на основі всіх матеріалів справи і висновків експертів-психіатрів визнає, що обвинувачений у момент вчинення злочину був здоровий і його потрібно визнати осудним, то розслідування у справі продовжується і закінчується в загальному порядку складанням обвинувального висновку. Якщо участь обвинуваченого в суспільно небезпечному діянні не доведено або за наявності інших обставин, що виключають можливість провадження у справі, така справа підлягає припиненню в загальному порядку незалежно від психічного стану обвинуваченого. Якщо обвинувачений буде визнаний неосудним, слідчий, припиняючи справу за обставинами, що виключають можливість провадження у справі, доводить до відома про цю особу органи охорони здоров'я, які беруть її на облік. У разі, якщо психічно хворий хоч і не вчинив суспільно небезпечного діяння, однак становить небезпеку для суспільства, органи охорони здоров'я самостійно в адміністративному порядку можуть піддати його невідкладно примусово госпіталізувати в психіатричну лікарню.

По закінченні досудового слідства, якщо буде встановлено неосудність або обмежену осудність особи, що вчинила суспільно небезпечне діяння, слідчий складає постанову про направлення справи до суду для вирішення питання про застосування примусових заходів медичного характеру. В постанові повинні бути викладені всі обставини, що підтверджують вчинення цією особою суспільно небезпечного діяння, а також дані, які підтверджують, що ця особа захворіла на психічну хворобу. Така постанова разом із справою надсилається слідчим прокуророві (ч.3 ст. 417 КПК), який приймає по справі одне з двох рішень:

1) погоджується з постановою слідчого, затверджує її і направляє справу до суду для вирішення питання про застосування примусових заходів медичного характеру;

2) визнавши, що психіатрична експертиза та інші докази, зібрані в справі, є недостатніми для того, щоб зробити висновок про психічний стан такої особи (обвинуваченого), або що в справі не зібрано достатніх доказів про те, що суспільно небезпечне діяння, щодо якого провадилось досудове слідство, вчинено даною особою, повертають справу з своєю письмовою вказівкою слідчому для проведення додаткового досудового слідства (ст. 418 КПК).

2.3 Участь у справі законного представника при провадженні по застосуванню примусових заходів медичного характеру

За своїм походженням поняття «представництво» є цивільно-правовим і визначається як правовідносини, відповідно до яких одна особа - представник на підставі повноважень, які вона має, виступає від імені того, кого представляє, безпосередньо створюючи, змінюючи, припиняючи для нього права і обов'язки. Вважається, що представництво в кримінальному процесі виникає за наявності обставин, які виключають або ускладнюють можливість суб'єктам самостійно здійснювати свої права і виконувати обов'язки, тобто за наявності повної або часткової недієздатності. Своєчасне залучення до участі по провадженню у справах про неосудних (обмежено осудних) або осіб, які захворіли на психічне захворювання після скоєння злочину, їх законних представників є важливою гарантією дотримання прав і законних інтересів таких осіб.

Чинний КПК України (п. 10 ст. 32) відносить до числа законних представників особи батьків, опікунів, піклувальників, а також представників тих установ і організацій, під опікою чи піклуванням яких вона перебуває.

Кримінально-процесуальне представництво складається з двох відносин:

* внутрішніх - між представником і особою, яку представляють. Ці відносини регулюються нормами цивільного, сімейного, трудового законодавства;

* зовнішніх - відносин представника з органами розслідування, що здійснюють провадження у справі. Ці правовідносини регулюються нормами кримінально-процесуального права, що визначають підстави і порядок допуску представника до участі у справі, обсяг його прав і обов'язків по відношенню до посадових осіб, зміст і напрями діяльності, а також порядок здійснення цієї діяльності у кримінальному провадженні.

Чинний КПК України не містить жодної норми, яка б визначала процесуальне становище, права і обов'язки законних представників цієї категорії справ.

Звичайно, особи, які страждають психічним захворюванням, не можуть самостійно здійснювати свої права і обов'язки, обстоювати свої законні інтереси. Вони, як ніхто інший, потребують співчуття, милосердя, підтримки з боку своїх рідних і близьких, допуску до провадження у кримінальній справі їх законних представників. У зв'язку із цим висловлюється обґрунтована точка зору про те, що міра гуманності кримінально-процесуального законодавства по відношенню до психічно неповноцінних осіб, які потребують посиленого захисту, опіки, піклування і милосердя, повинна бути одним із критеріїв рівня цивілізованості кримінального судочинства. Тому неприпустимо, що в кримінально-процесуальному законі відсутнє чітке закріплення прав і обов'язків законного представника осіб, які через психічне захворювання не можуть самостійно здійснювати свої права та захищати інтереси.

Для визначення процесуального положення законного представника неосудних (обмежено осудних) і осіб, які захворіли на психічне захворювання після скоєння злочину, необхідно виходити з того, що законний представник цих осіб є самостійним учасником процесу, який на виконання юридичних і моральних обов'язків здійснює охорону прав, законних інтересів осіб, які в силу психічного розладу не можуть самостійно реалізувати своє право на захист.

Питання про допуск законного представника вирішується слідчим, що повинно знаходити своє відображення в матеріалах кримінальної справи. При відсутності в матеріалах відомостей про допуск важко визначити, чи вирішувалося це питання слідчим, з якого моменту представник брав участь у провадженні, чи перевірялася підстава і умови виникнення представництва, його законність, повноваження.

У зв'язку з відсутністю у кримінально-процесуальному законі норм, що регулюють допуск законного представника до участі у кримінальній справі, слідчі у своїй практичній діяльності відповідне рішення оформляють різними засобами: допитують батьків як свідків і в протоколі допиту роз'яснюють їм права представника; виносять постанову про визнання особи учасником процесу з одночасним визнанням його представником; складають окрему постанову про визнання особи представником.

Отже законний представник - це представник, повноваження якого встановлені не довіреністю, не адміністративним актом, а законом. Законний представник виступає на захист прав та інтересів особи, яку представляє в силу закону. Законне представництво зумовлюється самим фактом усиновлення або адміністративним актом органів опіки чи піклування, які призначили опікуна і піклувальника, або фактом знаходження особи на піклуванні державних установ і організацій. Але така точка зору не є загальновизнаною.

Представник повністю вільний у виборі процесуальних дій, вирішенні питань, пов'язаних з наданням і використанням доказів, у виборі процесуальних засобів доказування і захисті прав, законних інтересів неосудних і осіб, які захворіли на психічне захворювання після скоєння злочину, а також своїх власних інтересів.

В юридичній літературі висловлена думка, згідно з якою участь у провадженні у кримінальній справі законного представника психічно неповноцінної особи є обов'язковою. Законний представник у цій категорії справ не тільки вправі, а й зобов'язаний брати участь у провадженні у кримінальній справі, оскільки це необхідно для охорони прав і законних інтересів осіб, які в силу свого психічного розладу не можуть самі здійснювати своє право на захист. Навіть участь захисника на досудовому слідстві та в суді не звільняє законного представника від виконання своїх обов'язків по охороні прав і законних інтересів особи, яку представляє в силу прямої вказівки на це закону.

З метою посилення захисту прав і законних інтересів неосудних (обмежено осудних) і осіб, які захворіли на психічну хворобу після скоєння злочину, необхідно забезпечити чітку регламентацію процесуального положення їх законних представників як учасників кримінального процесу, узгодивши кримінальне процесуальне законодавство з положеннями Сімейного кодексу і Цивільного кодексу України. Необхідно на законодавчому рівні визначити права і обов'язки законних представників в узагальненому вигляді в гл. 3 КПК України «Учасники процесу, їх права та обов'язки», а також регламентувати порядок допуску їх до участі у кримінальній справі в самостійній главі 34 КПК України. Для того щоб законний представник з моменту допуску його до участі у справі міг ефективно захищати права та законні інтереси особи, яку він представляє, його слід наділити відповідними правами й обов'язками. Такими правами є:

1) знати, у зв'язку із вчиненням якого суспільно небезпечного діяння порушено кримінальну справу по відношенню до неосудного або особи, яка захворіла на психічну хворобу після скоєння злочину, і проводиться досудове слідство;

2) подавати докази і брати участь у їх дослідженні, надавати слідчому і суду необхідні довідки, характеристики, інші документи;

3) давати показання як свідок. Виходячи з того, що примусити законного представника давати показання на шкоду особи, яку він представляє, неможливо навіть під загрозою відповідальності, доцільно було б розглядати дачу показань не як обов'язок, а як право, від використання якого законний представник може відмовитися в силу імунітету свідка, гарантованого Конституцією;

4) брати участь з дозволу слідчого в усіх слідчих діях, що проводяться без участі неосудного або осіб, які захворіли на психічну хворобу після вчинення злочину, або за їх участю, якщо психічний стан останніх робить це можливим. У випадку, якщо виникне необхідність у терміновому проведенні конкретної слідчої дії, а довести до відома законного представника це неможливо, слідчий може провести її і без участі законного представника, але з наступним повідомленням його про це і про право на ознайомлення з отриманими результатами. Деякі автори вважають, що участь законних представників при провадженні слідчих дій є недоцільною у зв'язку з тим, що, на їх думку, представники можуть негативно вплинути на своїх підопічних, на хід і результати слідчої дії;

5) заявляти клопотання про з'ясування істотних обставин справи (допит свідків, потерпілих, про провадження експертиз, ревізій тощо). Законний представник може клопотати про проведення судово-психіатричної експертизи із числа названих експертів;

6) оспорювати діагноз і висновок експертів-психіатрів про осудність (неосудність) свого підопічного. Він може доводити на досудовому слідстві та в суді, що психічний розлад особи, яку він представляє, не тільки позбавив її здатності усвідомлювати фактичний характер і суспільну небезпечність своїх дій (бездіяльності) або керувати ними в момент скоєння суспільно небезпечного діяння, а й можливості самостійно здійснювати захист своїх прав і законних інтересів. У всіх випадках до відома законного представника має бути доведено про мету направлення на судово-психіатричну експертизу і поміщення підопічного до лікувального закладу. Слідчий, суд повинні роз'яснити йому необхідність даного рішення;

7) оскаржувати дії та рішення слідчого, прокурора або суду;

8) звертатися з проханням про застосування до особи, яку він представляє, як заходу процесуального примусу її передачі під нагляд батьків, опікунів, піклувальників або під нагляд адміністрації установи, брати на себе обов'язок забезпечити явку до слідчого або в суд свого підопічного;

9) знайомитися з рішеннями слідчого, прокурора або суду, з матеріалами кримінальної справи після закінчення досудового слідства;

10) отримувати копії документів (постанову про початок провадження про застосування примусових заходів медичного характеру, постанову про допуск до участі у справі, постанови про закінчення досудового слідства у справі та про застосування примусових заходів медичного характеру).

На законного представника неосудних (обмежено осудних) і осіб, які захворіли на психічну хворобу після скоєння суспільно небезпечного діяння, повинні бути покладені такі обов'язки:

1) з'являтися за викликом до слідчого, прокурора та до суду;

2) не перешкоджати встановленню істини у справі;

3) не справляти негативного впливу на особу, яку він представляє;

4) не розголошувати відомостей, які стали йому відомі у справі;

5) нести матеріальну відповідальність у випадках, передбачених

законом;

6) не порушувати порядок у залі судового засідання;

7) підкорятися розпорядженням головуючого.

Якщо у справі є достатньо даних, які вказують на те, що ці дії можуть спричинити реальну шкоду правам і майновим інтересам неосудних і осіб, які захворіли на психічну хворобу після вчинення злочину, або перешкоджати встановленню істини у справі, то слідчий, прокурор, суд повинні вжити адекватні заходи щодо запобігання їм. Умовами усунення законного представника від участі у кримінальній справі є наявність встановлення фактів, які дозволяють стверджувати, що своїми протиправними діями законний представник створює загрозу захисту законних інтересів особи, яку представляє, і правосуддю. Це може бути психічний і фізичний тиск, схилення до дачі завідомо неправдивих показань психічно хворого, знищення слідів злочину, скоєного самим законним представником, схилення до інших протиправних дій. У цих випадках слідчому потрібно винести мотивовану постанову про усунення законного представника від участі у справі, терміново повідомити його про це, роз'яснити право та порядок такого рішення.

Розділ ІІІ. Особливості судового розгляду справ про застосування примусових заходів медичного характеру

Порядок судового розгляду таких справ регулюється ст. 419 КПК. Справи, що надійшли до суду від прокурора в порядку, передбаченому ст. 418 КПК, суддя або голова суду, якщо погодиться з постановою слідчого, вносить безпосередньо в судове засідання.

При внесенні справи в судове засідання суддя зобов'язаний вирішувати такі питання, пов'язані з підготовкою справи до розгляду:

-- про день і місце слухання справи в судовому засіданні;

-- про виклик в судове засідання прокурора і захисника;

-- про список осіб, які підлягають виклику в судове засідання;

-- про витребування додаткових доказів;

-- про можливість участі в судовому засіданні особи, щодо якої розглядається справа;

-- про необхідність виклику в судове засідання експерта;

-- всі інші питання, що стосуються підготовчих до судового розгляду дій.

Якщо внаслідок однобічності й неповноти проведеного слідства не було з'ясовано всі обставини, що мають істотне значення для правильного вирішення справи, і ці прогалини не можуть бути усунуті в судовому засіданні, суд зобов'язаний повернути її на додаткове досудове слідство.

Судовий розгляд справ про застосування примусових заходів медичного характеру відбувається у відкритому судовому засіданні з обов'язковою участю прокурора і захисника, за правилами, що встановлені главами 25, 26 та 34 КПК.

У ході судового слідства досліджуються докази, що доводять або спростовують вчинення даною особою суспільно небезпечного діяння, а також перевіряються інші обставини, що мають істотне значення для вирішення питання про застосування примусових заходів медичного характеру. В необхідних випадках в судове засідання викликається експерт.

Якщо особа, щодо якої розглядається справа, викликана в судове засідання, суд вислуховує її пояснення, а потім висновок експерта. Після закінчення судового слідства висловлює думку прокурор, потім захисник (ст. 419 КПК), і тільки після цього суд виходить в нарадчу кімнату для винесення ухвали по справі.

Судові дебати по такій категорії справ не ведуться.

Коли суд перебуває в нарадчій кімнаті, він вирішує такі питання:

1) чи мало місце суспільно небезпечне діяння, з приводу якого порушена справа;

2) чи вчинено це діяння особою, щодо якої розглядається справа;

3) чи вчинила особа зазначене діяння в стані неосудності або обмеженої осудності;

4) чи захворіла вона після вчинення злочину на психічну хворобу, що виключає застосування покарання;

5) чи слід застосовувати до цієї особи заходи медичного характеру і якщо слід, то які саме (ст. 420 КПК).

Якщо суд встановить, що дана особа вчинила суспільно небезпечне діяння в стані неосудності або обмеженої осудності, чи після вчинення злочину захворіла на психічну хворобу, яка виключає застосування покарання, суд, якщо визнає за потрібне, виносить ухвалу, а суддя постанову про застосування до цієї особи примусових заходів медичного характеру, із зазначенням, яких саме.

Якщо суд визнає непотрібним застосувати такі заходи, справу необхідно закрити, про що виноситься ухвала (постанова). В тих випадках, коли неосудність або обмежену осудність особи на момент вчинення суспільно небезпечного діяння або на час розгляду справи не встановлено, суд виносить ухвалу, а суддя постанову про направлення даної справи для провадження подальшого досудового слідства на загальних підставах.

Якщо вчинення вищезазначеного діяння особою, щодо якої розглядається справа, не буде доведено, суд своєю ухвалою, а суддя -- постановою, закриває справу.

Скасування або зміна призначених судом примусових заходів медичного характеру може мати місце лише за ухвалою суду чи постановою судді, який застосував ці заходи, або суду за місцем лікування.

Крім цього випадку, скасування або зміна таких заходів також може мати місце, якщо особа, яка їх вчинила в стані неосудності або обмеженої осудності, видужала або якщо в результаті змін у стані її здоров'я відпала потреба в раніше застосованих заходах медичного характеру.

Розгляд питання про скасування чи зміну примусових заходів медичного характеру проводиться за правилами ст. 419 КПК за поданням головного психіатра органу охорони здоров'я, якому підпорядкований медичний заклад, де тримають ту чи іншу особу. До такого подання додається висновок комісії лікарів психіатрів (статті 421--422 КПК).

Якщо особа, щодо якої були застосовані примусові заходи медичного характеру внаслідок її психічного захворювання після вчинення злочину, видужає, то суд на підставі висновку медичної комісії в порядку ст. 419 КПК виносить ухвалу, а суддя -- постанову про скасування застосованого заходу медичного характеру та направлення справи для провадження досудового слідства чи судового розгляду, якщо неосудність або обмежену осудність було встановлено під час судового слідства. Час перебування в медичній установі, якщо ця особа засуджена до позбавлення волі або виправних робіт, зараховується в строк відбування покарання.