Особливості постановлення вироку суду

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

ЗМІСТ

Вступ

Розділ 1. Сутність та значення вироку суду. Закон про основні вимоги до вироку суду

Розділ 2. Види вироків та підстави їх постановлення за кримінально-процесуальним законодавством України

2.1 Поняття та підстави постановлення виправдувального вироку

2.2 Процесуальний порядок та підстави постановлення обвинувального вироку

Розділ 3. Особливості складання та проголошення вироку

Висновки

Список використаних джерел та літератури

вирок судовий законодавство

ВСТУП

Актуальність теми полягає у тому, що серед всіх процесуальних актів вироку належить особливе місце. Всі дії органів розслідування, прокурора і суду, які передують вироку, спрямовані на забезпечення умов, необхідних для постановляння правильного вироку. Вирок - це рішення суду першої або апеляційної інстанції в питанні про винність або невинність підсудного і про застосування або незастосування до нього покарання. Тільки суд своїм вироком, постановленим у результаті судового розгляду, при доведеності вини підсудного має право визнати особу винною у вчиненні злочину і піддати кримінальному покаранню (ст. 62 Конституції України [1]). У судовому вироку вирішуються і всі інші питання у справі. Саме тому вирок є найважливішим актом правосуддя. Звідси - особливі вимоги, що до нього пред'являються. Вирок має силу акта правосуддя тільки за умови, якщо йому притаманні всі властивості, які вказані в законі. Тим не менше, незважаючи на значення, яке належить вироку після прийняття нового Кримінального кодексу України та внесення змін до Кримінально-процесуального кодексу у законодавстві з'явилися прогалини, які потребують глибокого вивчення та усунення. На практиці ці питання набирають виняткової гостроти.

Ступінь наукової розробки. Проблеми вироку досить детально досліджувалися у наукових роботах. Так, питання обвинувального висновку розкриті в роботах Г.Н. Агєєвої, В.Д. Адаменка, Н.А. Ахундова, М.І. Бажанова, В.Д. Бринцева, Ю.М. Грошевого, В.Я. Дорохова, В.Р. Заблоцького, А.З. Кобликова, О.Ф. Куцової, А.М. Ларіна, Р.Н. Ласточкіної, Е.А. Матвієнко, З.Р. Мірецького, Т.Р. Морщакової, І.Д. Перлова, І.Л. Петрухіна, М.З. Строговича, А.Н. Толочко, Ф.Н. Фаткулліна та ін. Окремі автори зверталися до проблеми виправдувального вироку: У.Д. Арсеньєв, Ю.М. Грошевой, А.Я. Дубінський, Ю. А. Іванов, В.З. Лукашевич, М.Ф. Маліков, Я.О. Мотовіловкер, Р.М. Оганесян, П.Ф. Пашкевич, В.М. Савицький, Ю.Н. Седлецький, Н.Н. Скворцов та ін.

Метою курсової роботи є з'ясування змісту та процесуального порядку постановлення вироку як основного акту правосуддя в Україні, його форми за сучасним кримінально-процесуальним законодавством, а також основні умови, які ставляться до складання цього важливого документа та порядку його оголошення у кримінальному судочинстві. Для досягнення цієї мети автор ставить наступні завдання:

- з'ясувати сутність та значення вироку у кримінальному судочинстві;

- дослідити вимоги, які ставить сучасний кримінально-процесуальний закон до досліджуваного нами документа;

- вивчити види вироків та процесуальний порядок їх постановлення;

- підсумувати, які вимоги ставляться до форми та стилю вироку як основного процесуального документа та особливості його проголошення у суді.

Предметом курсової роботи є правові норми та дослідження науковців з питань, що розкривають поняття та види вироків у кримінальному судочинстві нашої держави.

Об'єктом дослідження є форма та зміст вироку, його значення для постановлення правильного й законного рішення у кримінальній справі.

Для досягнення в роботі мети було використано емпіричний, системний, історичний методи наукового дослідження, а також метод синтезу, аналізу, порівняння, аналогії, абстрагування, класифікації та ін.

Теоретичну та інформаційну основу написання курсової роботи складають нормативно-правові акти, що регулюють питання постановлення справедливого вироку у кримінальному процесі, спеціальна та наукова література (підручники), що висвітлюють основні питання, пов'язані із складанням цього важливого кримінально-процесуального документа.

Логіка та методологія дослідження обумовили структуру роботи, яка складається зі вступу, трьох розділів, двох підрозділів, висновків, переліку використаних джерел та літератури. Крім цього, у двох додатках до роботи наведено приклади обвинувального та виправдувального вироків.

РОЗДІЛ 1. СУТНІСТЬ ТА ЗНАЧЕННЯ ВИРОКУ СУДУ. ЗАКОН ПРО ОСНОВНІ ВИМОГИ ДО ВИРОКУ СУДУ

Відповідно до ст. 3 Конституції України, людина, її життя та здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю [1]. Права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави, органів законодавчої, виконавчої та судової влади. Пленум Верховного Суду України в п.п.1.3 постанови № 7 «Про посилення судового захисту прав і свобод людини та громадянина» від 30 травня 1997 року звернув увагу судів на те, що їх діяльність повинна бути направлена на захист прав і свобод людини та забезпечення рівності громадян перед законом і судом [6].

Стаття 6 Конституції України визначає, що суди є органами судової влади, яка діє незалежно від законодавчої та виконавчої влади [1]. Таким чином, повноваження суду щодо застосування матеріального та процесуального права носять владний характер.

Згідно з ч.1 ст. 124 Конституції України правосуддя в Україні здійснюється виключно судами, делегування функцій судів, а також привласнення цих функцій іншими органами і посадовцями не допускається [1]. Вимога про здійснення правосуддя лише судом відображена і в ст. 15 КПК України, в якій підкреслюється, що тільки за вироком суду особа може бути визнана винною у скоєнні злочину і піддана кримінальному покаранню [2].

Як вказав Пленум Верховного Суду, на суди покладається вся повнота відповідальності за правильне постановлення рішень у кримінальних справах [6]. При розгляді кримінальних справ має суворо додержуватись закріплений у ч.1 ст. 62 Конституції принцип презумпції невинуватості, згідно з яким особа вважається невинуватою у вчиненні злочину і не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено в законному порядку і встановлено обвинувальним вироком суду, що набрав законної сили [1]. При цьому неприпустимо покладати на обвинуваченого (підсудного) доведення своєї невинуватості.

Суд, що розглядає кримінальну справу, постановляє вироки, виносить ухвали та постанови. Найважливішим з них є вирок суду, який відповідно до вимог ст. 321 КПК України постановлюються іменем держави. Ім'ям України постановлюються вироки всіх судів загальної юрисдикції, незалежно від того, до якої ланки судової системи належить суд і в якому складі (колегіально чи одноособово) суд розглянув справу [2].

Отже, в Україні єдиним процесуальним актом, яким громадянин може бути визнаний винним у скоєнні злочину і підданий у зв'язку з цим кримінальному покаранню, є вирок, постановлений судом у результаті розгляду кримінальної справи в судовому засіданні в умовах, встановлених законом. Вирок підсумовує всю процесуальну діяльність органів досудового слідства, прокуратури і суду, визначає межі перегляду справи в апеляційному та касаційному провадженні.

У п. 13 постанови Пленуму Верховного суду України № 5 від 29.06.1990 року із змінами, внесеними згідно з постановами Пленуму Верховного Суду України № 3 від 04.06.1993 та №12 від 03.12.1997 «Про виконання судами України законодавства і постанов Пленуму Верховного Суду України з питань судового розгляду кримінальних справ і постановлення вироку» вказано, що «вирок, постановлений ім'ям України, є найважливішим актом правосуддя і до його постановлення необхідно підходити з винятковою відповідальністю, неухильно дотримуючись вимог статей 321-346 КПК» [8]. Таким чином, постановлений з дотриманням закону, на основі ретельного вивчення доказів, за внутрішнім переконанням суддів судовий вирок, що підсумовує розгляд справи в суді, складає найважливішу частину судового процесу.

Найважливіше значення вироку знаходить відображення у ряді норм кримінально-процесуального закону, що регулює правила судочинства в цілому.

Вирок може бути постановлений тільки судом першої інстанції. Вся процесуальна діяльність по розкриттю злочину, встановленню і викриванню винного, що протікає до остаточного розв'язання справи судом, направлена на створення умов для постановлення судом законного та обґрунтованого вироку. У жодному процесуальному акті попередніх стадій процесу, як і під час самого судового розгляду, не можуть бути вирішені у повному об'ємі питання, які вирішуються у вироку. Кримінальна справа може бути закрита за наявності законних підстав органами досудового слідства та судом. Проте, якщо у справі необхідно вирішити питання про кримінальне покарання, то воно вирішується судом лише у вироку.

Суди апеляційних і касаційних інстанцій і ті, що розглядають кримінальні справи в порядку виключного провадження, перевіряючи за певних умов законність і обґрунтованість вироків, можуть скасовувати їх або при виявленні помилок вносити в них зміни. Але при цьому вони не мають права виходити за межі обвинувачення, визнаного доказаним за вироком, а також встановлювати або визнавати доказаними факти, які не були доказані у вироку або спростовані (ст. ст. 366, 378, 396, розділ 5 КПК України [2]).

Держава уповноважує суд здійснювати правосуддя від свого імені і забезпечує виконання його рішень. Проголошення вироку ім'ям держави підвищує авторитет цього акта правосуддя і відповідальність суддів за правильне здійснення правосуддя. Вирок суду, що постановлюються іменем держави, щодо обов'язковості виконання прирівнюється до закону.

Відповідно до вимог ст. 322 КПК України вирок постановлюються в окремому приміщенні - нарадчій кімнаті, в якій під час постановлення вироку можуть знаходитись тільки судді, що входять до складу суду у даній справі. Таємниця наради суддів є однією з гарантій незалежності суддів при розгляді і ухваленні рішень з кримінальних справах. Порушення таємниці наради суддів відповідно до вимог п.8 ч.2 ст. 370 КПК України - істотне порушення вимог кримінально-процесуального закону і є підставою для безумовного скасування вироку.

Кожен вирок суду за певних умов набирає законної сили (ст. 401 КПК України). Це означає, що він після набрання законної сили підлягає точному та обов'язковому виконанню нарівні із законом. Виправдувальний вирок і вирок, що звільняє підсудного від покарання, виконуються негайно після проголошення вироку. Вироки, що набрали законної сили, є обов'язковими для всіх державних і громадських установ, підприємств і організацій, посадовців і громадян і підлягають виконанню на всій території України (ст. 403 КПК України) [14, с. 188].

Відповідно до п. 9 ст. 6 КПК України кримінальна справа не може бути порушена, а порушена справа підлягає закриттю щодо особи, про яку є вирок, що набрав законної сили, з того ж обвинувачення.

Встановлені вироком факти, їх оцінка судом, рішення суду визнаються істинними, доки вирок, що набрав законної сили, не скасовано або не змінено. Коли вирок, що набрав законної сили, викликає сумніви, з метою перевірки його правильності його можливо оскаржити у строгій відповідності з вимогами кримінально-процесуального закону. Але доки вирок не скасований, він визнається істинним.

Вироком, заснованим на законі і постановленим відповідно до вимог закону, суд від імені держави дає оцінку діянню підсудного як злочинному або не злочинному. При встановленні вини суд застосовує до винного передбачені законом заходи кримінального покарання. При встановленні невинності підсудного суд виправдовує його і своїм вироком повністю відновлює невинного у всіх правах, негайно скасовує усі обмеження, якщо вони застосовувалися [24, с. 13].

Вирок суду має величезне виховне значення. Викриваючи небезпечні для суспільства дії злочинців і застосовуючи до них передбачені законом заходи покарання, суд привертає увагу громадськості до боротьби з правопорушеннями, створює обстановку нетерпимості до злочинів, причин і умов, що їх породжують. Вирок суду попереджає правопорушення серед нестійких членів суспільства і служить вихованню засудженого [12, с. 5].

Щоб вирок дійсно служив досягненню вказаної мети, він повинен відповідати ряду встановлених законом вимог.

Перш за все, вирок суду повинен бути законним і обґрунтованим (ст. 323 КПК України). Законність і обґрунтованість вироку тісно зв'язані, але вони виражають різні сторони акту правосуддя.

Законність вироку - це його абсолютна відповідність вимогам кримінального і кримінально-процесуального законів. Законним може бути визнаний тільки той вирок, який містить рішення, що відповідають всім вимогам Загальної і Особливої частин кримінального кодексу і інших кримінальних законів. Тому незаконним буде, наприклад, обвинувальний вирок, яким підсудний засуджений за дії, що не становлять суспільної небезпеки, вирок, в якому неправильно кваліфіковані дії засудженого або неправильно, без урахування вказаних в кримінальному кодексі обставин, визначена міра покарання.

За наявності в справі цивільного позову, вирок, в частині рішення по позову, повинен відповідати вимогам цивільного права.

Для забезпечення законності вироку не менше значення має дотримання порядку судочинства, встановленого кримінально-процесуальним законом. Якщо в ході провадження у справі були допущені істотні порушення кримінально-процесуального закону, то вирок також буде незаконним, хоча в ньому може і не бути явних порушень кримінального закону. Так, незаконним буде вирок, постановлений незаконним складом суду або з порушенням таємниці наради суддів, або вирок, не підписаний одним із суддів.

Це повною мірою відображає висловлену в науковій літературі думку про те, що під законністю вироку розуміють властивість, що відображає правильне дотримання кримінально-процесуального закону під час досудового слідства, при розгляді і вирішенні справи, і при ухвалі акту правосуддя, а також правильне застосування кримінального та інших матеріальних законів при розв'язанні питань, що виникають у кримінальній справі [11, с. 23].

Вирок буде незаконним у деяких випадках і тоді, коли істотні порушення кримінально-процесуального закону допущені не судом, що його постановив, а і на ранніх стадіях процесу. Наприклад, якщо під час досудового слідства порушено право обвинуваченого на захист, то вирок суду не може бути визнаний законним, оскільки наслідки процесуального порушення позначаться на вироку, і, в усякому разі, вирок у такій справі викликатиме сумніви в своїй правильності.

Законним може бути лише той вирок, який постановлений в результаті процесу, проведеного відповідно до кримінально-процесуального законодавства [15, с. 167].

Обґрунтованість вироку - це відповідність висновків суду, викладених у вироку, фактичним обставинам справи, фактам, що мали місце насправді. Іншими словами, обґрунтованим може бути тільки вирок, в якому виражена встановлена судом у справі об'єктивна істина. Якщо ж вирок не виражає істини, містить судову помилку, то він необґрунтований. Крайнім випадком постановлення необґрунтованого вироку є засудження невинного, а також виправдання злочинця, який підлягає відповідальності. Такий вирок буде і незаконний. Але вирок буде необґрунтованим і у тому випадку, коли, наприклад, суд вирішив справу, не встановивши всіх істотних для справи фактів, хоча засудив дійсно винного. В даному випадку вирок ґрунтується не на всіх фактах, що мали бути враховані при його постановленні, що спричиняє його необґрунтовану м'якість або ж надмірну суворість. Необґрунтованим вважається вирок і тоді, коли суд, правильно з'ясувавши всі фактичні обставини справи, ігнорує їх або ухвалює рішення, що суперечать матеріалам справи і значенню встановлених ним самим фактів. Необґрунтованим буде вирок, що спирається не на докази, а на здогадки, припущення, інтуїцію суддів.

Іноді під обґрунтованістю вироку неправильно розуміють тільки наявність в самому вироку його обґрунтування, мотивування. У такому разі втрачається найголовніше - обґрунтованість вироку по суті, його об'єктивна істинність.

Будь-який необґрунтований вирок є і незаконним. Засудження невинного, виправдання злочинця, кваліфікація діяння без урахування всіх обставин справи або всупереч встановленим фактам, призначення покарання без встановлення і врахування всіх необхідних для справедливого розгляду справи фактів - все це порушення кримінального і, звичайно, кримінально-процесуального закону. Незаконний же вирок або прямо буде необґрунтованим (засудження без вини), або викликає сумніви в своїй обґрунтованості (розгляд справи у відсутність підсудного, коли це не допускається згідно із законом, порушення таємниці наради суддів тощо) [12, с. 41].

Дуже цікаво і правильно надавалися поняття законності та обґрунтованості у п.7 постанови Пленуму Верховного Суду СРСР від 9 липня 1982 року, де вказано, що «рішення є законним, якщо воно винесене в строгій відповідності з тими нормами матеріального права, що підлягають застосуванню у справі, і при точному дотриманні норм процесуального права. У рішенні повинні бути вказані норми матеріального і процесуального права, якими керувався суд при розгляді справи. Рішення є обґрунтованим, якщо в ньому викладені всі обставини, що мають істотне значення для справи, всесторонньо та повно з'ясовані в судовому засіданні і наведені докази на підтвердження висновків про встановлені обставини справи» [27, с. 202].

Якщо законність - це властивість, що виражає відповідність висновків суду, що містяться у вироку, вимогам закону, то обґрунтованість є співвідношення висновків суду до доказів, досліджених під час судового розгляду і встановлених на їх основі фактах об'єктивної дійсності, виходячи з яких робиться висновок про наявність або відсутність обставин, що входять в предмет доказування у кримінальній справі. Вирок визнається обґрунтованим, якщо фактичні обставини встановлені дослідженою в судовому розгляді сукупністю доказів, отриманих з передбачених законом джерел, а висновки, що містяться в ньому, логічно несуперечливі й витікають з даної сукупності доказів і фактичних обставин.

У цій частині дуже цінною є думка Ю.М.Грошевого, який вказав, що «для визнання вироку законним і обґрунтованим необхідно, щоб мотивування, що наводиться в ньому, було послідовним і не містило внутрішніх суперечностей, щоб думки, викладені у вироку, з усіх питань, що вирішуються в ньому, повністю відповідали б матеріалам кримінальної справи і витікали б з них (логічні мотиви). Логічні помилки, суперечності між даними судового слідства і фактами, які суд визнав у вироку встановленими, між мотивуванням і резолютивною частиною вироку роблять це мотивування порочним і позбавляють вирок сили акта... правосуддя» [12, с. 33]. Сказане можна підтвердити таким прикладом:

Апеляційний суд Одеської області вироком від 05.11.2004 року засудив Б. за ст. 15, ч. 4 ст. 152 КК України до 9 років позбавлення волі, за п.10,12 ст. 115 КК України - до 14 років позбавлення волі; Ц. - за ст. 15 ч. 4 ст. 152 КК України до 8 років позбавлення волі, за п.10,12 ст. 115 КК України - до 12 років позбавлення волі, а відповідно до ст. 70 КК України за сукупністю злочинів остаточно призначив Б. покарання у вигляді 14років позбавлення волі, Ц. - у вигляді 12 років позбавлення волі.

Б. та Ц. визнані винними в тому, що вони 7 вересня 2002 року вчинили замах на зґвалтування П., після чого за попередньою змовою - її умисне вбивство, поєднане із зґвалтуванням.

Ухвалою колегії суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України від 29 березня 2005 року вирок скасовано, а справу направлено на додаткове розслідування у зв'язку з тим, що суд допустив невиконання вимог ст. 323 КПК стосовно законності та обґрунтованості вироку.

Відповідно до вимог ст. 22 КПК України, прокурор, слідчий і особа, яка проводить дізнання, зобов'язані зробити всі передбачені законом дії для всебічного, повного та об'єктивного розслідування обставин справи. Відповідно до вимог ст. 323 КПК вирок суду повинен бути законним і обґрунтованим.

В той же час ці вимоги закону під час досудового слідства та розгляду справи в судовому засіданні виконані не були, обставини, які мають істотне значення для вирішення питання, чи дійсно Ц. і Б. вчинили умисне вбивство П., і якщо вчинили, то за яких обставин, належним чином не встановлені.

Суд обґрунтував свій висновок про те, що Б. та Ц. винні у скоєнні злочину, посилаючись на: явку з повинною і свідчення Ц., які він дав на початку досудового слідства, у тому числі і в ході відтворення обставин події, дані очної ставки між Ц. і Б., свідчення свідка Б.С., який знайшов труп дівчини на території будівництва, свідчення свідка У., який знав про те, що П. повинна була зустрітися з невідомими особами недалеко від вказаного місця, свідчення працівників міліції про те, що Ц. розповів їм про обставини вбивства П., свідків М.І. та М.К., які були понятими при відтворенні обстановки та обставин події за участю Ц., і показали, що він надавав свої свідчення добровільно.

Засуджені Ц. і Б. винними себе не визнали і засвідчили, що 7 вересня 2002 року приблизно о 23 годині 30 хвилин не зустрічалися з П. і злочинів щодо неї не скоювали, а знаходилися в цей час удома і бачилися з нею останній раз в школі, що підтвердили і допитані в судовому засіданні матері засуджених.

Ц. пояснив, що явка з повинною і дані ним свідчення на початку досудового слідства, зокрема під час відтворення обстановки і обставин події і на очній ставці між ним і Б., не відповідають дійсності, оскільки він дав їх при застосуванні до нього незаконних методів слідства.

За таких обставин суд зобов'язаний був за клопотанням учасників судового розгляду, в порядку, передбаченому ст. 3151 КПК, дати доручення прокуророві перевірити заяву про застосування до Ц. незаконних методів ведення слідства, відклавши при цьому розгляд справи до закінчення перевірки. Суд так само повинен був допитати свідків, яким було відомо, чи контактували Ц. і Б. між собою.

Крім того, при постановленні обвинувального вироку суд повинен був вказати, чому він не прийняв до уваги свідчення засуджених про те, що 7 вересня 2002 року приблизно о 23 годині 30 хвилин вони не зустрічалися з П. і не скоювали злочинів відносно неї, а знаходилися в цей час удома і бачилися з нею останній раз в школі, а визнав правдивими свідчення Ц. про те, що він зустрічався з Б. в той же день, які він дав на початку розслідування, і від яких надалі відмовився.

Вказані обставини мають суттєве значення для правильного вирішення справи, оскільки вина Б. обґрунтовується тільки первинними свідченнями Ц.

Суд також не задовольнив клопотання про допит в судовому засіданні свідка С.С., свідчення якого важливі, оскільки за його повідомленням Ц. та Б. стали підозрюваними у скоєнні вказаних злочинів.

Суд, дійшовши висновку про винність Б. і Ц. за свідченнями останнього, які він дав на початку досудового слідства, зокрема під час відтворення обстановки і обставин події, так само не звернув увагу на те, що свідчення були відібрані без участі захисника, що є порушенням ст. 45 КПК, в якій вказано, що участь захисника при провадженні дізнання і досудового слідства обов'язкова, якщо санкцією статті, за якою кваліфікується злочин, передбачено довічне позбавлення волі.

Відсутність захисника при затриманні і допиті Ц. і проведення відносно нього інших слідчих дій може бути розцінено як порушення його права на захист, що є підставою для визнання вказаних доказів неприпустимими.

За таких умов суд повинен був ретельно перевірити в судовому засіданні всі матеріали досудового слідства і перш за все обставин, за яких Ц. визнав свою провину, встановити причину зміни ним свідчень і дати їм належну оцінку.

Таким чином, органи досудового слідства допустили у справі неповноту дослідження обставин справи, а суд не усунув її під час розгляду справи [22, с. 34].

Ряд учених виділяють в науковій літературі і таку властивість вироку суду як його справедливість. У найзагальнішому розумінні справедливість означає етично обґрунтований і правильний масштаб для співвідношення дій суб'єкта на користь або на шкоду суспільству та інших осіб, з відповідними діями останніх. Як вказує Толочко А.Н., справедливим буде вирок, який у повному розумінні відображає те, що сталося насправді. Одночасно з цим справедливість вироку забезпечується неухильним виконанням процесуального законодавства під час розгляду кримінальної справи і постановленням вироку [24, с. 27].

По-друге, вирок суду повинен бути обґрунтований лише на тих доказах, які були розглянуті в судовому засіданні (ст. 323 КПК України).

Ця вимога закону означає перш за все обов'язок суду обґрунтовувати судовими доказами всі свої висновки по справі, викладені у вироку. Жодне твердження суду про обставини справи не може бути викладене у вироку, якщо воно не спирається на докази. Тільки судові докази, зібрані, досліджені й оцінені відповідно до закону, можуть обґрунтовувати висновки суду і постановлені відповідно до них рішення. Але закон підкреслює й іншу принципову вимогу, що пред'являється до обґрунтування вироку доказами. Вона пов'язана з особливостями збирання і дослідження доказів у кримінальній справі на різних стадіях процесу.

На момент постановлення вироку у справі є докази, здобуті під час досудового слідства і отримані в судовому засіданні. Проте вирок може спиратися лише на ті з них, які були розглянуті судом у судовому засіданні. Жоден доказ, наявний у справі, не може бути покладений судом в основу його рішення, якщо він не був досліджений в судовому засіданні, точніше, в процесі судового слідства [23, с. 412].

Відповідно до ст. 257 КПК України таке дослідження повинно проводитися безпосередньо і усно, тобто суд зобов'язаний допитати підсудних, потерпілих, свідків, заслухати висновки експертів, оглянути речові докази, оголосити протоколи та інші документи. Спроби обґрунтовувати вироки доказами, взагалі не розглянутими в судовому засіданні, є прямим і грубим порушенням закону. Вироки, що спираються на докази, не досліджені в суді, є необґрунтованими [2].

Верховний Суд України постійно підтверджує необхідність точного дотримання вказаних вимог закону. Так, невідповідність між висновками, викладеними у вироку, та фактичними обставинами справи були підставами для скасування вироку апеляційного суду Дніпропетровської області щодо І., засудженого за п.1 ч. 2 ст. 115 КПК, виправданого за ч.1 ст. 263 КК через відсутність складу злочину в його діях.

Під час перевірки справи 4 березня 2003 року Верховний Суд України встановив, що І., визнаючи себе винним в умисному вбивстві Д. і Б., стверджував, що першим на нього з ножем напав Д., а він відібрав у нього ніж і після цього, захищаючись, убив Д., а потім Ю. Суд же ці обставини не дослідив і всупереч матеріалам справи вказав, що І. узяв ніж, який лежав поряд з ним, і цим ножем під час бійки убив потерпілих. Такі висновки суду не відповідають фактичним обставинам справи, проте істотним чином впливають на кваліфікацію дій засудженого.

Крім того, суд допустив неповноту при дослідженні обставин справи, щодо якої проведено дві судово-медичні експертизи, і в їх висновках вказані різні предмети, якими могли бути заподіяні потерпілим колото-різані рани. Незважаючи на наявність розбіжностей у висновках експертиз, суд їх не відхилив і, як свідчать матеріали справи, ці питання не дослідив, оцінку наведеним доказам не дав.

Без достатніх на те підстав суд виправдав І. за придбання і зберігання вогнепальної зброї і не навів доказів в обґрунтування того, що вилучений в І. пістолет не є вогнепальною зброєю. Як убачається з висновків судово-балістичної експертизи, пістолет визнаний вогнепальною зброєю і придатний до стріляння, що підтвердив експерт і в судовому засіданні.

За таких обставин вирок суду скасовано, а справа направлена на новий судовий розгляд [22, с. 65].

По-третє, вирок повинен бути судом мотивованим (ст. 327, 334 КПК України). В українській літературній мові термін «мотивувати» означає «наводити мотиви, що пояснюють, виправдовують певні дії, вчинки, тощо» [2].

Лупінська П.А. визначає мотивування процесуальних рішень як систему мотивів, що наводяться суддями на обґрунтування висновків, що містяться в даному рішенні [16, с. 159].

У науковій літературі вчені виділяють фактичні мотиви, правові мотиви та етичні мотиви. Фактичні мотиви відображають аналіз досліджених в судовому засіданні джерел доказів з погляду їх допустимості, відносності, достовірності або вірогідності інформації, що міститься в них. Обов'язковий структурний елемент фактичних мотивів - доводи суддів, у зв'язку з якими вони визнали достовірною інформацію, що міститься в одних джерелах доказів, і не відповідною встановленим у справі фактам в інших джерелах. Правові мотиви, що наводяться суддями у вироку, виступають одним з видів тлумачення правових норм - казуальним індивідуальним тлумаченням, тобто роз'ясненням нормативного акта, обов'язкового для даного випадку. У правових мотивах відображається особисте розуміння суддями суті кримінально-правових заборон і інших норм, на основі і відповідно до яких ухвалюється вирок. У структуру правових мотивів входять думки суддів, засновані на положеннях, які сформульовані в нормах матеріального і процесуального права, на тлумаченні законів, на рекомендаціях правової науки.

Об'єктом етичних мотивів при обговоренні питань, що підлягають вирішенню у вироку, виступають не тільки вид і міра покарання, обставини, що пом'якшують або обтяжують відповідальність, але і етична характеристика дій підсудного, і його особистості. У структуру етичних мотивів входять думки суддів, засновані на нормах моралі, поняттях і категоріях етики. Таким чином, вмотивованість вироку - це наведення у вироку обґрунтування фактичних, правових і етичних мотивів, до яких прийшов суд у справі [18, с. 179].

Таким чином, у вироку повинно бути мотивоване рішення суду про визнання підсудного винним або про його виправдання, про визнання якоїсь частини обвинувачення необґрунтованою, про зміну обвинувачення, про обрання певної міри покарання в необхідних випадках і ряд інших рішень, що складають сутність вироку. Ця вимога позитивно позначається не тільки на формі і змісті вироку, але і на всій діяльності суду першої інстанції по розгляду і вирішенню кримінальних справ. Обов'язок суду мотивувати викладені у вироку висновки доказами, фактами вимагає більш всебічного та глибокого дослідження всіх обставин справи, об'єктивної оцінки встановлених фактів. Крім того, мотивований вирок, особливо у складних і спірних справах, має більшу переконливість у порівнянні з вироком, що містить лише кінцеві висновки суду.

Чинне законодавство приділяє значну увагу дотриманню вимоги мотивувати кожен вирок і навіть відносить деякі випадки постановлення невмотивованих вироків до підстав скасування або зміни вироку. Так, відповідно до ст. 369 КПК вирок визнається таким, що не відповідає фактичним обставинам справи, коли при наявності суперечливих доказів, які мають істотне значення для висновків суду, у вироку не зазначено, чому суд взяв до уваги одні докази і відкинув інші [2].

З недоліками в мотивуванні вироку пов'язані в значній мірі і дві інші підстави для визнання вироку таким, що не відповідає фактичним обставинам справи, а саме: якщо висновки суду не підтверджуються доказами, розглянутими в судовому засіданні, і якщо висновки суду, викладені у вироку, містять істотні суперечності, що вплинули або могли вплинути на правильність вироку.

Мотивування вироку тісно пов'язане з його обґрунтованістю, оскільки об'єктивно і повно мотивований вирок містить докази своєї правильності. В той же час спроба обґрунтувати помилкові висновки робить сумнівним і їх мотивування, якщо, звичайно, воно наводиться неупереджено. Відсутність мотивування може поставити під сумнів обґрунтованість вироку по суті, а нерідко свідчить і про його неправильність.

Відповідно до закону мотивованим повинен бути кожен вирок суду, як обвинувальний, так і виправдувальний. Ця вимога розповсюджується на всі без винятку вироки, незалежно від тяжкості обвинувачення, об'єму справи, характеру викладених у вироку висновків і рішень. Індивідуальні особливості конкретної справи відбиваються лише в об'ємі й характері мотивування вироку.

Як відомо, вирок суду може бути виправдувальний або обвинувальний.

РОЗДІЛ 2. ВИДИ ВИРОКІВ ТА ПІДСТАВИ ЇХ ПОСТАНОВЛЕННЯ ЗА КРИМІНАЛЬНО-ПРОЦЕСУАЛЬНИМ ЗАКОНОДАВСТВОМ УКРАЇНИ

2.1 Поняття та підстави постановлення виправдувального вироку

Відповідно до ч. 4 ст. 327 КПК виправдувальний вирок постановлюються у випадках: 1) коли не встановлено події злочину, 2) коли в діянні підсудного немає складу злочину, 3) а також, коли не доведено участі підсудного у вчиненні злочину [2].

Враховуючи, що в судовій практиці в ряді випадків по-різному вирішувалося питання про розмежування поняття «відсутність події злочину» й «відсутність складу злочину», Пленум Верховного Суду України в постанові від 29 червня 1990 року № 5 роз'яснив, що виправдувальний вирок за відсутністю події злочину постановлюються, «коли судовим розглядом справи встановлено, що діяння, у вчиненні якого обвинувачується підсудний, взагалі не мало місця або відсутній причинний зв'язок між діяннями підсудного і шкідливими наслідками, настанням яких обумовлюється злочинність діяння, зокрема, коли шкідливі наслідки настали внаслідок дій особи, якій заподіяно шкоду, або в результаті дій сил природи тощо» [8].

Що стосується виправдувального вироку за відсутністю в діянні складу злочину, то він постановлюються, «коли встановлено, що діяння, яке ставилось у вину підсудному, ним вчинено, але кримінальним законом воно не визнається злочинним, зокрема, якщо воно лише формально містить ознаки злочину, але через малозначність не являє суспільної небезпеки; відсутні інші умови, за яких діяння визнається злочинним (повторність діяння, попереднє притягнення до адміністративної відповідальності тощо); діяння вчинено у стані необхідної оборони чи крайньої необхідності; мала місце добровільна відмова від вчинення злочину, а фактично вчинене не містить складу іншого злочину; підсудний не є суб'єктом злочину через відсутність спеціальних ознак, встановлених для суб'єкта даного складу злочину; підсудний не досяг віку, з якого він може нести кримінальну відповідальність» [24, с. 56].

Третя підстава для постановлення виправдувального вироку - недоведеність участі підсудного у вчиненні злочину - має місце у випадках, коли сам злочин встановлено, але беззаперечно доведено, що його не вчинив підсудний, а також у випадках, коли відсутні достовірні докази його винності і вичерпані всі можливості їх додаткового отримання [12, с. 56].

Незалежно від того, на яких підставах постановлено виправдувальний вирок, він повністю реабілітує підсудного, визнає його невинність у пред'явленому обвинуваченні. Саме тому не допускається включення у виправдувальний вирок формулювань, які ставлять під сумнів невинність виправданого (ч. 7 ст. 334 КПК).

Приклад виправдувального вироку наведено у Додатку А.

2.2 Процесуальний порядок та підстави постановлення обвинувального вироку

Щодо обвинувального вироку, то відповідно до ч. 3 ст. 327 КПК, якщо підсудний визнається винним у вчиненні злочину, суд постановляє обвинувальний вирок і призначає підсудному покарання, передбачене кримінальним законом [2]. Суд постановляє обвинувальний вирок і звільняє засудженого від відбування покарання на підставах, передбачених статтею 80 Кримінального кодексу України [3].

З цієї норми випливає, що існує два види обвинувального вироку: 1) з призначенням покарання і 2) із звільненням від відбування покарання. Однак В.М. Тертишник зазначає, що обвинувальний вирок може бути чотирьох видів: 1) з призначенням покарання; 2) без призначення покарання; 3) зі звільненням від покарання; 4) з умовним застосуванням покарання [23, c. 847]. Група харківських вчених виділяє лише два перших види обвинувального вироку [26, с. 387].

У зв'язку з цим потрібно зауважити, що зовсім недавно (до внесення змін до КПК у 2001р.) відповідно до чинного на той момент законодавства вчені розрізняли наступні види обвинувального вироку: 1) з призначенням підсудному покарання; 2) без призначення покарання; 3) із звільненням засудженого від покарання [12, с. 57]; 4) з призначенням засудженому покарання, але із звільненням його від відбування з випробуванням (з відстрочкою) [10, с. 38].

У всіх цих випадках особа визнавалася винною у вчиненні злочину, хоча й з різними для неї наслідками.

Обвинувальний вирок без призначення покарання міг бути постановлений у випадках, коли на момент розгляду справи в суді діяння втратило суспільну небезпечність або особа, яка його вчинила, перестала бути суспільно небезпечною (ч. 3 ст. 327 КПК у старій редакції). Якщо ж у процесі судового розгляду справи було встановлено, що на момент його провадження закінчилися строки давності притягнення підсудного до кримінальної відповідальності (п. 3 ч. 1 ст. 6 КПК у старій редакції, ст. 49 КК у старій редакції) або прийнято акт про амністію, яким усувається застосування покарання за вчинене діяння чи підсудного помилувано (п. 4 ч. 1 ст. 6 КПК у старій редакції), суд зобов'язаний був довести розгляд справи до кінця і винести обвинувальний вирок із звільненням засудженого від покарання (ч. 3 ст. 6 КПК у старій редакції). Крім того, визнавши підсудного винним у вчинені злочину й обравши йому міру покарання у вигляді позбавлення волі, суд міг прийняти рішення про звільнення засудженого від відбування покарання з випробуванням (відстрочкою) [11, с. 60].

І нарешті в усіх інших випадках, у разі визнання підсудного винним у вчиненні злочину, суд постановляв обвинувальний вирок із призначенням покарання. А як же бути сьогодні? Спробуємо проаналізувати чинне законодавство.

Стосовно обвинувального вироку з призначенням покарання, то тут не виникає жодних суперечок. Суд призначає особі покарання, коли повністю визнає її винною у вчиненні злочину і відсутні підстави для звільнення від покарання чи його відстрочки. Що ж до звільнення від відбування покарання, то тут немає такої ясності. Закон передбачає (ч. 3 ст. 327 КПК), що суд звільняє особу від відбування покарання з постановленням обвинувального вироку на підставах, передбачених ст. 80 КК, яка визначає умови звільнення від відбування покарання у зв'язку з закінченням строків давності виконання обвинувального вироку. Відповідно до п. 1 цієї статті особа звільняється від відбування покарання, якщо з дня набрання чинності обвинувальним вироком його не було виконано у визначені строки.... Проте видається не зовсім логічним постановлення обвинувального вироку зі звільненням від відбування покарання у зв'язку з тим, що за попереднім обвинувальним вироком щодо тієї ж особи і по тому ж злочину спливли строки давності його виконання. Особа не може бути засуджена двічі за один і той же злочин, інакше порушуються принципи кримінального права. В даному випадку вона повинна звільнятися від відбування покарання без будь-якого наступного вироку.

Важко зрозуміти таку позицію законодавця. Проте потрібно зауважити, що крім спливу строків давності виконання обвинувального вироку є ще й інші підстави для постановлення обвинувального вироку із звільненням від покарання, передбачені вже не у ст. 327 КПК, а в статтях загальної частини КПК. Так, відповідно до ч. 2 ст. 6 КПК суд постановляє обвинувальний вирок із звільненням засудженого від покарання внаслідок акту амністії, якщо він усуває покарання за вчинене діяння, а також у зв'язку з помилуванням засудженого. Але тут на відміну від попереднього випадку суд постановляє обвинувальний вирок «зі звільненням від покарання», а не «постановляє обвинувальний вирок і звільняє особу від подальшого відбування покарання», хоча й суть видається однаковою [14, с. 196].

Крім того, згідно з ч. 5 ст. 7 КПК суд своїм вироком може звільнити особу від покарання, яка вчинила злочин невеликої або середньої тяжкості, коли визнає, що з урахуванням бездоганної поведінки і сумлінного ставлення до праці цю особу на час розгляду справи в суді не можна вважати суспільно-небезпечною. Втрата суспільної небезпеки з боку особи, яка вчинила злочин може пояснюватися суттєвою зміною обстановки в житті конкретної людини. Найбільш типовими прикладами такої зміни можна назвати перебування особи в іншому трудовому колективі, усунення її з раніше займаної посади, розрив відносин з кримінальним середовищем, під впливом якого був вчинений злочин, вагітність, вчинення корисного або героїчного проступку [12, с. 27], вчинення дій, які свідчать про його діяльне каяття (відшкодування заподіяної шкоди, примирення з потерпілим, пожертвування значної суми або цінностей на благочинні цілі, прийняття активної участі в суспільно-корисних роботах, зміна способу життя в позитивну сторону) [24, с. 36].

Ч. 6 цієї ж статті передбачає, що особа також може бути за вироком суду звільнена від відповідальності чи покарання на підставах, передбачених ст. 49 та 74 КК. Оскільки ж ст. 49 встановлює підстави для звільнення від кримінальної відповідальності у зв'язку з закінченням строків давності притягнення до кримінальної відповідальності, то підстави для постановлення обвинувального вироку із звільненням особи від покарання передбачені у ст. 74 КК. Однак не всі підстави, зазначені у ній, створюють умови для постановлення обвинувального вироку із звільненням від покарання, а лише закріплені у пп. 4, 5. У п. 4 вміщено таке ж положення як і в частині ст. 7 КПК. Для чого таке повторення теж не зрозуміло.

Пункт 5 же передбачає, що особа також може бути за вироком суду звільнена від покарання на підставах, передбачених ст. 49 КК - тобто у зв'язку із закінченням строків давності. Але важко зрозуміти як можна звільнити від покарання особу, яка взагалі не може бути притягнута до кримінальної відповідальності у зв'язку з закінченням строків давності. Тим паче, що відповідно до п. 5 ч. 1 ст. 71 та ч. 2 ст. 111 КПК суд у судовому засіданні закриває справу, що надійшла до нього з обвинувальним висновком в разі закінчення строків притягнення до відповідальності. Видається, що беручи до уваги те, що вирок є найважливішим актом кримінального судочинства, та значення, яке йому належить, недопустима така нечіткість з підставами для винесення обвинувального вироку, яку маємо у чинному КПК України [26, с. 412].

Крім того, відповідно до ст. 75 КК суд може постановити обвинувальний вирок із звільненням від відбування покарання з випробуванням. Зокрема, п. 1 цієї статті говорить: якщо суд при призначенні покарання у виді виправних робіт, службового обмеження для військовослужбовців, обмеження волі, а також позбавлення волі на строк не більше 5 років, враховуючи тяжкість злочину, особу винного та інші обставини справи, дійде висновку про можливість виправлення засудженого без відбування покарання, він може прийняти рішення про звільнення засудженого від відбування покарання з випробуванням.

Отже, з аналізу чинного законодавства випливає, що у ньому передбачено три види обвинувального вироку: 1) з призначенням покарання; 2) із звільненням від покарання; 3) із звільненням від відбування покарання з випробуванням.

І це чітко потрібно зазначити у законодавстві, передбачивши, що підставами для їх постановлення мають бути: 1) для обвинувального вироку з призначенням покарання - визнання особи винною у вчиненні злочину, за відсутності підстав для постановлення інших видів обвинувального вироку; 2) із звільненням від покарання - зміна обстановки; 3) із звільненням від відбування покарання з випробуванням - підстави, передбачені п. 1 ст. 75 КК.

Приклад обвинувального вироку наведено у Додатку Б.

РОЗДІЛ 3. ОСОБЛИВОСТІ СКЛАДАННЯ ТА ПРОГОЛОШЕННЯ ВИРОКУ

Розв'язавши питання, що підлягають вирішенню в нарадчій кімнаті, суд складає вирок. Вирок повинен бути написаний одним із суддів, який брав участь у його постановленні. Вирок повинен складатися з трьох частин - вступної, мотивувальної і резолютивної. Виправлення у вироку повинні бути застережені та підписані всіма суддями в нарадчій кімнаті до проголошення його [15, с. 236].

Вирок, ухвалений ім'ям України, є найважливішим актом правосуддя і до його постановлення варто підходити з винятковою відповідальністю, дотримуючись вимог статей 327 - 339 КПК. Форма і зміст вироку мають відповідати вимогам вказаних норм. Вирок складається на тій мові, на якій велось судочинство. В необхідних випадках здійснюється його письмовий переклад мовою того чи іншого учасника процесу, які наділені правом його оскарження чи внесення подання і не володіють мовою судочинства. При колегіальному розгляді справи прийнятий судом вирок підписують усі судді, незалежно від того, хто і якої думки при прийнятті рішення дотримувався з того чи іншого питання, які ставились на голосування [14, с. 212].

Зважаючи на те, що наспіх, непослідовно, неакуратно написаний вирок може викликати сумніви в його законності, обґрунтованості і справедливості, судді повинні постійно вдосконалювати стиль написання вироку, що повинен бути викладений офіційно-діловою мовою, юридично грамотно, із коротким, точним і зрозумілим описом обставин справи, результатів дослідження доказів і висновків суду.

У вступній частині вироку вказується, що він постановлений ім'ям України відповідно до статті 321 КПК, зазначається назва суду, який виносить вирок, місце і час постановлення вироку, склад суду, секретар, учасники судового розгляду, перекладач, якщо він брав участь у судовому засіданні, прізвище, ім'я і по батькові підсудного, рік, місяць і день його народження, місце народження і місце проживання, заняття, освіта, сімейний стан та інші відомості про особу підсудного, що мають значення для справи, і кримінальний закон, що передбачає злочин, у вчиненні якого обвинувачується підсудний.

До інших відомостей про особистість підсудного, що слід указувати у вступній частині вироку, варто відносити, зокрема, такі: місце роботи або навчання, ким працює, громадянство, наявність судимості (непогашеної), інвалідність, участь у війні і ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС. Часом постанови вироку вважається день підписання вироку судом.

Мотивувальна частина обвинувального вироку повинна містити формулювання обвинувачення, визнаного судом доведеним, з зазначенням місця, часу, способу вчинення та наслідків злочину, форми вини і мотивів злочину. В цій частині вироку наводяться обставини, які визначають ступінь тяжкості вчиненого злочину та докази, на яких ґрунтується висновок суду щодо кожного підсудного, з зазначенням мотивів, з яких суд відкидає інші докази; обставини, що пом'якшують або обтяжують покарання; мотиви зміни обвинувачення; у разі визнання частини обвинувачення необґрунтованою - підстави для. цього.

Суд зобов'язаний також мотивувати призначення покарання у виді позбавлення волі, якщо санкція кримінального закону передбачає й інші покарання, не пов'язані з позбавленням волі; звільнення від відбування покарання з випробуванням; призначення покарання нижче від найнижчої межі, встановленої в санкції статті 376 Особливої частини Кримінального кодексу України, або перехід до іншого більш м'якого основного виду покарання, не зазначеного в санкції статті за цей злочин; звільнення від відбування покарання з випробуванням вагітних жінок і жінок, які мають дітей віком до семи років, та у зв'язку з закінченням строків давності виконання обвинувального вироку.

Якщо суд відповідно до статті 96 Кримінального кодексу України визнав за необхідне застосувати до підсудного примусове лікування, в мотивувальній частині вироку зазначаються мотиви такого рішення.

Мотивувальна частина виправдувального вироку повинна містити формулювання обвинувачення, яке пред'явлене підсудному і визнане судом недоведеним, а також підстави для виправдання підсудного з зазначенням мотивів, з яких суд відкидає докази обвинувачення. Не допускається включення у вирок формулювань, які ставлять під сумнів невинність виправданого.

У мотивувальній частині вироку викладаються підстави для задоволення або відхилення цивільного позову, а також підстави для відшкодування матеріальних збитків у випадках, передбачених частиною 3 статті 29 КПК України.

Мотивувальна частина обвинувального вироку повинна містити формулювання обвинувачення, визнаного судом доведеним, із зазначенням місця, часу, способу вчинення та наслідків злочину, форми вини та мотивів злочину; обставини, які визначають ступінь винності, та докази, на яких ґрунтується висновок суду щодо кожного підсудного, із зазначенням мотивів, за якими суд відкидає інші докази; обставини, пом'якшуючі або обтяжуючі відповідальність; мотиви зміни обвинувачення; у разі визнання частини обвинувачення безпідставною - докази цього.

У мотивувальній частині обвинувального вироку викладаються всі діяння, в яких підсудний визнаний винним, і докази, що підтверджують обвинувачення. Вказуватися повинно не джерело або носій доказової інформації, а зміст такої з посиланням на процесуальний носій [12, с. 45 - 46].

Обґрунтуванню доказами підлягає кожен з епізодів обвинувачення.

В основу вироку можуть бути покладені лише достовірні докази, досліджені у судовому засіданні.

Суд за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному й об'єктивному розгляді всіх обставин справи в їх сукупності, керуючись законом, повинен дати остаточну оцінку доказам з точки зору їх належності, допустимості, достовірності і достатності для вирішення питань, зазначених у ст. 324 КПК України.

Висновки суду щодо оцінки доказів належить викласти у вироку в точних і категоричних судженнях, які виключали б сумніви з приводу достовірності того чи іншого доказу.

Прийняття одних і відхилення інших доказів судом повинно бути мотивовано.

Суд має суворо додержуватись закріпленого у ч. 1 ст. 62 Конституції України принципу презумпції невинуватості, згідно з яким: особа вважається невинуватою у вчиненні злочину і не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено в законному порядку і встановлено обвинувальним вироком суду, що набрав законної сили; неприпустимо покладати на обвинуваченого (підсудного) доведення своєї невинуватості; всі сумніви щодо доведеності вини особи тлумачаться на користь останньої; недоведена винуватість дорівнює доведеній невинуватості [1].

Визнання особи винуватою у вчиненні злочину може мати місце лише за умови доведеності її вини. Згідно зі ст. 62 Конституції України обвинувачення не може ґрунтуватись на припущеннях, а також на доказах, отриманих незаконним шляхом [1].