Поняття та види підсудності. Цивільна юрисдикція

Размещено на http://www.allbest.ru/

Зміст

Вступ

Розділ 1. Підсудність цивільних справ

1.1 Поняття і види підсудності

1.2 Підстави і порядок передачі справи з одного суду до іншого

Розділ 2. Цивільна юрисдикція

2.1 Поняття цивільної юрисдикції

2.2 Компетенція судів щодо розгляду цивільних справ

Висновки

Список використаної літератури

Вступ

Компетенція судів визначається колом питань, які вони мають право і зобов'язані вирішувати. Частиною судової компетенції є цивільна юрисдикція. Захист цивільних прав здійснюється у встановленому порядку судом, господарським чи третейським судом. Для того, щоб відмежувати компетенцію суду по розгляду і вирішенню цивільних справ від компетенції інших органів, законом і вводиться категорія цивільної юрисдикції, що визначає коло цивільних справ, які підлягають розгляду і вирішенню в суді.

Особливі труднощі з визначенням підвідомчості виникають у зв'язку із застосуванням ст. 124 Конституції України, яка встановлює, що юрисдикція судів поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі. Деякі рекомендації у цьому плані дав Верховний Суд України в постанові № 9 від 1 листопада 1996 р. «Про застосування Конституції України при здійсненні правосуддя», вказавши на підвідомчість суду скарг на обмеження в праві на збори, мітинги, походи і демонстрації; про визнання страйку незаконним; про виселення осіб, що самовільно зайняли жилі приміщення, чи проживаючих у будинках, що загрожують обвалом. Верховний Суд вважає, що положення ст. 124 Конституції України означають, насамперед, що цивільне судочинство здійснюється за всіма вимогами, які не є предметом інших видів судочинства, і що ці положення не звільняють заінтересованих осіб від обов'язку звертатися за вирішенням відповідних питань до компетентного органу і не знімають обмежень стосовно кола осіб, які можуть звертатися в суд за захистом прав та інтересів інших осіб, наприклад, із заявою про надання земельної ділянки для фермерського господарства - у сільську, селищну, міську районну раду.

В науці цивільного процесуального права і особливо в постановах Пленуму Верховного Суду України прийнято найчастіше перелічувати підвідомчі суду категорії цивільних справ. Як видається, з урахуванням ст. 124 Конституції України, необхідно зараз визначати, навпаки, категорії цивільних справ, що виключаються із цивільної юрисдикції, а їх саме і можна визначити, керуючись загальними критеріями, встановленими коментованою статтею. На відміну від інших авторів ми вважаємо, що значення цих критеріїв зросло, а не знизилося. Дана стаття встановлює три загальні критерії цивільної юрисдикції.

Розділ 1. Підсудність цивільних справ

1.1 Поняття і види підсудності

Підсудність є сукупністю цивільних процесуальних норм, що встановлюють правила розмежування повноважень судів загальної юрисдикції. На відміну від цивільної юрисдикції, за допомогою якої розмежовуються повноваження на вирішення юридичних справ між різними юрисдикційними органами, підсудність розмежовує компетенцію в тій же сфері, але між різними судами.

Згідно зі ст.18 Закону України «Про судоустрій України1» систему судів загальної юрисдикції складають: 1) місцеві суди; 2) апеляційні суди; 3) вищі спеціалізовані суди; 4) Верховний Суд України. Відповідно до ст. 107 ЦПК усі справи, що підлягають вирішенню в порядку цивільного судочинства, розглядаються районними, районними у містах, міськими та міськрайонними судами.

Отже, визначивши, що справа підлягає вирішенню в суді загальної юрисдикції, необхідно встановити, в який конкретно суд необхідно звернутися за розглядом справи по суті. Залежно від категорій підлягаючих вирішенню справ і від території, на якій діє той або інший суд, прийнято розрізняти підсудність предметну, або функціональну, і територіальну, або просторову (місцеву).

Предметна (функціональна) підсудність справ допомагає визначити, суд якого рівня (ланки) судової системи України повинен прийняти конкретну справу до свого провадження. Загальне правило предметної (функціональної) підсудності справ свідчить, що всі справи, які підлягають вирішенню в порядку цивільного судочинства, розглядаються районними, районними у містах, міськими та міжрайонними судами (ст. 107 ЦПК).В даний час всі цивільні справи по першій інстанції розглядаються районними (міськими) судами.

Передача на розгляд районних судів основної маси цивільних справ забезпечує найсприятливіші умови для їх розгляду, значно підвищує ефективність судового захисту законних прав та інтересів громадян і різних організацій. Районний суд найбільш наближений до населення і організацій, зацікавлених у швидкому і правильному вирішенні справи, краще знає місцеві умови, має у своєму розпорядженні більш широкі можливості для безпосереднього ознайомлення з обставинами конкретної справи і, отже, може вирішити її з якнайменшими витратами учасниками процесу сил, коштів і часу.

Територіальною називається підсудність справи суду залежно від території, на яку розповсюджується юрисдикція даного суду. З її допомогою розмежовується компетенція однорідних судів (однієї ланки судової системи). Як правило, територіальна підсудність підрозділяється на загальну, за вибором позивача, договірну, виключну і підсудність пов'язаних справ. Загальна підсудність визначається місцем проживання відповідача. Позови до юридичних осіб пред'являються в суд за їхнім місцезнаходженням (ст.109 ЦПК). Дане правило діє у всіх випадках, коли закон не обумовлює інше стосовно конкретного виду справ. В науці такий принцип організації підсудності отримав назву принципу інтересу: особа, зацікавлена в захисті свого права, звертається до того суду, на території юрисдикції якого знаходиться відповідач. Але відповідає цей принцип не стільки інтересам заявника, скільки інтересам відповідача.

Пред'явлення позову не тотожно його правомірності, а отже, невиправдане утруднення прав та свобод відповідача неприпустимо.

Місцем проживання фізичної особи є житловий будинок, квартира, інше приміщення, придатне для мешкання в ньому (гуртожиток, готель тощо), у відповідному населеному пункті, в якому фізична особа проживає постійно, переважно або тимчасово (ч.І ст.29 ЦК). Місцезнаходженням юридичної особи є адреса органу або особи, які відповідно до установчих документів юридичної особи чи закону виступають від її імені (ст.93 ЦК). Місце проживання (знаходження) відповідача визначається на момент пред'явлення позову. Тому подальша зміна ним місця проживання (знаходження) не змінює підсудності справи. Альтернативною (за вибором позивача) вважається підсудність, при якій справа може розглядатися одним з декількох вказаних у законі судів за вибором позивача.

Перелік справ з альтернативною підсудністю закріплений в ЦПК:

позови про стягнення аліментів, про визнання батьківства відповідача, позови, що випливають з трудових правовідносин, можуть пред'являтися також за місцем проживання позивача;

позови про розірвання шлюбу можуть пред'являтися за місцем проживання позивача також у разі, якщо на його утриманні є малолітні або неповнолітні діти або якщо він не може за станом здоров'я чи з інших поважних причин виїхати до місця проживання відповідача. За домовленістю подружжя справа може розглядатися за місцем проживання будь-кого з них;

позови про відшкодування шкоди, заподіяної каліцтвом, іншим ушкодженням здоров'я або смертю фізичної особи, чи шкоди, завданої внаслідок скоєння злочину, можуть пред'являтися також за місцем проживання позивача чи за місцем завдання шкоди;

позови, пов'язані з відшкодуванням шкоди, заподіяної особі незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органу дізнання, досудового слідства, прокуратури або суду, можуть пред'являтися також за місцем проживання позивача;

позови про захист прав споживачів можуть пред'являтися також за місцем проживання споживача або за місцем заподіяння шкоди чи виконання договору;

позови про відшкодування шкоди, заподіяної майну фізичних або юридичних осіб, можуть пред'являтися також за місцем завдання шкоди;

позови, що випливають з діяльності філії або представництва юридичної особи, можуть пред'являтися також за їх місцезнаходженням;

позови, що випливають з договорів, у яких зазначено місце виконання або виконувати які через їх особливість можна тільки в певному місці, можуть пред'являтися також за місцем виконання цих договорів;

позови до відповідача, місце проживання якого невідоме, пред'являються за місцезнаходженням майна відповідача чи за місцем його перебування або за останнім відомим місцем проживання відповідача чи постійного його заняття (роботи);

позови до відповідача, який не має в Україні місця проживання, можуть пред'являтися за місцезнаходженням його майна або за останнім відомим місцем його проживання чи перебування в Україні. Місцезнаходження майна та останнє відоме місце проживання чи знаходження відповідача повинні бути в кожному випадку достовірно встановлені;

позови про відшкодування збитків, заподіяних зіткненням суден, а також про стягнення сум винагороди за рятування на морі можуть пред'являтися також за місцезнаходженням судна відповідача або порту реєстрації судна;

позови до стягувача про визнання виконавчого напису нотаріуса таким, що не підлягає виконанню, або про повернення стягненого за виконавчим написом нотаріуса можуть пред'являтися також за місцем його виконання.

Наведений перелік свідчить про те, що альтернативна підсудність необхідна там, де або неможливе використовування загального правила територіальної підсудності, або воно несправедливе по відношенню до позивача, заявника.

Виключною є підсудність, що допускає розгляд певних категорій справ лише судами, точно вказаними в законі. Вона називається виключною, по-перше, тому що є винятком із загального правила територіальної підсудності, а по-друге, тому що встановлювані нею правила не допускають жодних винятків (у тому числі і за угодою сторін).

Вибір суду тут не залежить ні від розсуду заявника, ні від угоди сторін, ні від розсуду суду.

Відповідно до ст.114 ЦПК встановлені наступні правила виключної підсудності:

позови, що виникають з приводу нерухомого майна, пред'являються за місцезнаходженням майна або основної його частини;

позови про виключення майна з опису пред'являються за місцезнаходженням цього майна або основної його частини;

позови кредиторів спадкодавця, що подаються до прийняття спадщини спадкоємцями, пред'являються за місцезнаходженням спадкового майна або основної його частини;

позови до перевізників, що виникають з договорів перевезення вантажів, пасажирів, багажу, пошти, пред'являються за місцезнаходженням перевізника.

Виключна підсудність введена з урахуванням особливостей деяких категорій цивільних справ з метою максимального наближення до суду об'єкта спору або місця знаходження необхідних для розгляду справи доказів.

Підсудність кількох вимог, пов'язаних між собою являє собою такий різновид територіальної підсудності, коли підсудність однієї справи визначається місцем розгляду пов'язаної з нею іншої справи.

Пов'язана підсудність має місце в наступних випадках: 1) позови до декількох відповідачів, які проживають або знаходяться в різних місцях, подаються за місцем проживання або місцезнаходженням одного з відповідачів за вибором позивача; 2) зустрічний позов незалежно від його підсудності пред'являється в суд за місцем розгляду первинного позову (ст.113 ЦПК).

Договірна підсудність закріплена в ст.112 ЦПК: «Сторони мають право письмово визначити територіальну підсудність справи, крім справ, для яких встановлена виключна підсудність».

Угода сторін про встановлення підсудності конкретної справи називається пророгацією, або пророгаційним договором.

Мета даного правила -- зробити судовий порядок захисту цивільних прав більш зручним для громадян і організацій. Сторони краще, ніж хто-небудь інший, знають, в якому саме суді їм найзручніше захищати свої інтереси. Тому було б неправильним надмірно обмежувати свободу сторін у виборі місця розгляду спору.

Угода сторін про підсудність повинна бути виражена у письмовій формі. Це може бути самостійний документ, в якому виражена воля сторін з приводу вибору суду для вирішення їх цивільної справи. Угода сторін про підсудність може бути зафіксована в журналі судового засідання у разі, коли вони заявили клопотання про передачу справи в інший суд. Угода про підсудність може бути також включена як окремий пункт в матеріально-правовий договір (контракт), укладений між сторонами.

Підсудність справ, у яких однією із сторін є суд або суддя цього суду, визначається ухвалою судді суду вищої інстанції без виклику сторін.

Підсудність справ, у яких однією із сторін є Верховний Суд України або суддя цього суду, визначається за загальними правилами підсудності (ст. 108 ЦПК).

Підсудність справ про спори між громадянами України, якщо обидві сторони проживають за її межами, за клопотанням позивача визначається ухвалою судді Верховного Суду України. У такому самому порядку визначається підсудність справ про розірвання шлюбу між громадянином Украни та іноземцем або особою без громадянства, які проживають за межами України (ст. 111 ЦПК).

Загальноприйнята класифікація підсудності на родову і територіальну не є єдиною. Деякі автори пропонують розподіл підсудності цивільних справ на види по суб'єктному (по особах, які звертаються за захистом порушеного права або охоронюваного законом інтересу) і об'єктному (по об'єкту захисту) критерію. Суб'єктну підсудність, у свою чергу, можна підрозділити на підвиди: міжнародна підсудність, коли у відповідний суд за захистом своїх прав і охоронюваних законом інтересів звертається іноземний елемент (фізична або юридична особа); підсудність справ з участю військовослужбовців і органів військового управління, пов'язаних з військовою службою; підсудність справ з участю інших громадян країни і юридичних осіб. В межах об'єктної підсудності виділяються предметна (колегіальна і одноосібна) і територіальна підсудність.

1.2 Підстави і порядок передачі справи з одного суду до іншого

Питання про підсудність справ вирішується одноосібно суддею при прийнятті заяви. Якщо суддя, вирішуючи питання про відкриття провадження у справі, встановить, що справа не підсудна цьому суду, заява повертається позивачеві для подання в належний суд, про що постановляється ухвала. Ухвала суду разом із заявою та всіма додатками до неї надсилаються позивачеві (ст.115 ЦПК).

Закон допускає можливість передачі прийнятих до провадження справ в інший суд як з метою усунення допущених порушень правил підсудності, так і з інших мотивів.

Згідно зі ст. 116 ЦПК суд передає справу на розгляд іншого суду, якщо:

задоволено клопотання відповідача, місце проживання якого раніше не було відоме, про передачу справи за місцем його проживання або місцезнаходженням;

після відкриття провадження у справі і до початку судового розгляду виявилося, що заяву було прийнято з порушенням правил підсудності;

після задоволення відводів (самовідводів) неможливо утворити новий склад суду для розгляду справи;

ліквідовано суд, який розглядав справу.

Слід зазначити, що передача справи до іншого суду у всіх випадках, включаючи і виявлення порушень правил підсудності, є правом, але не обов'язком суду. Використовуючи своє право на передачу справи, суд повинен враховувати можливість постановлення законного і обґрунтованого рішення. Розгляд справи з порушенням правил підсудності не обов'язково спричиняє відміну рішення суду, проте воно повинне бути відмінено, якщо у зв'язку з порушенням правил підсудності істотно порушені процесуальні права хоча б однієї із сторін або це іншим чином позначилося на правильності вирішення справи.

Питання про передачу справи вирішується судом у відкритому судовому засіданні із сповіщенням осіб, зацікавлених у результаті справи, і з'ясуванням їх думки.

На ухвалу про передачу справи на розгляд іншому суду може бути подана скарга (п.6 ч.І ст.293 ЦПК).

Передача справи з одного суду до іншого здійснюється на підставі ухвали суду після закінчення строку на її оскарження, а в разі подання скарги -- після залишення її без задоволення.

Відповідно до ст.117 ЦПК справа, передана з одного суду до іншого, повинна бути прийнята до провадження судом, якому вона надіслана. Спори між судами про підсудність не допускаються.

Розділ 2. Цивільна юрисдикція

2.1 Поняття цивільної юрисдикції

В перекладі з латинської мови юрисдикція означає «суд, судочинство», тобто розгляд і вирішення правових питань судом. В сучасних умовах поняття юрисдикції має декілька значень. По-перше, юрисдикція розуміється як повноваження (право) на здійснення діяльності з владного вирішення компетентними органами різних питань, що виникають у сфері застосування права, наприклад, влада цивільного суду1. По-друге, юрисдикцією називають також ту сферу (те коло питань), на яку розповсюджуються юрисдикційні повноваження тих або інших органів2.1, по-третє, під юрисдикцією розуміється діяльність всіх правозастосовчих органів з розгляду і вирішення цивільних, кримінальних і адміністративних справ.

Перші два з вказаних визначень юрисдикції навряд чи можна назвати вдалими і такими, що отримали самостійне значення в правовій доктрині. Якщо визначати юрисдикцію як право якого-небудь органу на вирішення юридичних справ, то вона виступатиме лише як складова частина компетенції цього органу, оскільки, як правило, компетенція будь-кого, навіть судового органу, не вичерпується рішенням вказаних питань. Аналогічно розв'язується питання, якщо визначати юрисдикцію через те коло матеріально- і процесуально-правових питань, по відношенню до яких відповідний орган може здійснювати правозастосовчу функцію. В цьому випадку юрисдикція буде більш вузьким поняттям, ніж підвідомчість, оскільки остання у своєму широкому значенні позначає коло будь-яких об'єктів, по відношенню до яких певний орган може здійснювати не тільки правозастосовчу, але і будь-які покладені на нього функції. Якщо розглядати підвідомчість у вузькому (процесуальному) значенні, то підвідомчість буде частиною юрисдикції, оскільки в цьому значенні, на відміну від юрисдикції, вона являє собою коло лише матеріально-правових питань, по відношенню до яких той або інший орган має право здійснювати функцію застосування права. Тому найзначущишим для правової науки виглядає визначення юрисдикції через діяльність компетентних органів з вирішення питань, що виникають у сфері застосування права. В цьому значенні юрисдикція і підвідомчість (рівно як і компетенція) є тісно пов'язаними категоріями, але виражають різні площини правового явища одного порядку.

Отже, юрисдикція -- це предметна компетенція судового або іншого юрисдикційного органу, що наділяється повноваженнями з вирішення юридичних справ.

В даний час поняттям цивільної юрисдикції правильніше охоплювати діяльність всіх органів, включаючи органи судової влади, з вирішення цивільних (в широкому понятті) справ. В систему органів цивільної юрисдикції, на наш погляд, необхідно включати всі органи, які наділяються повноваженнями з вирішення юридичних справ (спірного або безспірного характеру) у сфері цивільного обороту (в широкому значенні), діяльність яких відбувається в рамках процесуально-процедурних форм різного ступеня складності: органів судової влади, третейських судів, нотаріату, органів виконавчої влади, органів місцевого самоврядування і інших. При цьому юрисдикційна діяльність включає в себе як оперативно-виконавчу діяльність, так і правоустановчу, а також і діяльність з вирішення конфліктів і примусового здійснення судових і інших актів.

Цивільна судова юрисдикція -- це нормативно визначена компетенція суду щодо розгляду справ про захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин, а також з інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства.

Основними принципами інституту цивільної судової юрисдикції необхідно визнати наступні:

· судова юрисдикція буде законна тільки відносно до цивільних справ, які компетентний розглядати суд. В протилежному випадку судова діяльність і судові рішення будуть нікчемні в правовому відношенні;

· сторони мають право відповідно до принципу диспозитивності вилучити свій спір з цивільного процесу і передати його на вирішення третейського суду.

Отже, інститут цивільної юрисдикції є обов'язковою умовою законності правосуддя, оскільки забезпечує чітке функціонування судової влади і правильність розгляду та вирішення цивільних справ.

На розмежування юрисдикції між різними формами захисту права впливають об'єктивні і суб'єктивні чинники.

Компетенція судів з розгляду цивільних справ закріплюється в ч.І ст. 15 ЩІК: суди розглядають в порядку цивільного судочинства справи про захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин, а також з інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства.

Критеріями, що визначають цивільну судову юрисдикцію, є:

1) характер спірного правовідношення і зміст спору визначає компетенцію розгляду спорів різними органами судової влади.

Під «характером спірних правовідносин» розуміється положення суб'єктів у матеріальних правовідносинах по відношенню один до одного. Якщо в цивільних правовідносинах це положення характеризується рівністю, то в адміністративних і кримінальних -- владою і підпорядкуванням. Цей критерій дозволяє розмежувати юрисдикцію цивільну, адміністративну і кримінальну, але абсолютно не розмежовує юрисдикцію цивільно-правових форм захисту права, оскільки, по-перше, при захисті інтересу, що охороняється законом, спірного матеріального правовідношення взагалі немає, оскільки немає зобов'язаного суб'єкта, і, по-друге, до судової юрисдикції' відносяться спірні правовідносини, що характеризуються владою і підпорядкуванням (адміністративно-правові відносини). Більш того, цей критерій не розмежовує юрисдикцію суду загальної юрисдикції і господарського, громадських органів, оскільки у всіх цих органах захисту права спірні матеріальні правовідносини характеризуються рівністю суб'єктів;

суб'єктний склад учасників спору розмежовує компетенцію між судами загальної юрисдикції і спеціалізованими судами;

спірність або безспірність права розмежовує компетенцію юридичних справ між судами і органами виконавчої влади, що здійснюють реєстрацію фактів безспірного характеру, а також нотаріусами. Разом з тим у ряді випадків суди також здійснюють безспірну юрисдикцію, наприклад, при встановленні юридичних фактів судами загальної юрисдикції, коли відсутні правові можливості для встановлення даної фактичної обставини в позасудовому порядку;

4) наявність договору між сторонами спору розмежовує компетенцію між державними органами судової влади і третейськими судами.

Слід мати на увазі, що в науці цивільного процесу застосовуються і інші критерії розмежування цивільної юрисдикції: юридичний інтерес (особистий, державний), характер цивільного правопорушення.

Цивільна судова юрисдикція носить універсальний характер: суди мають право розглядати і вирішувати спори про захист прав, свобод і охоронюваних законом інтересів, які виникають з будь-яких правовідносин.

Згідно з ч.З ст.15 ЦПК суди загальної юрисдикції розглядають і вирішують наступні види справ:

а) справи позовного провадження. Ці справи випливають зі спорів про право. Спори можуть бути пов'язані як з порушенням суб'єктивного права (коли діями одного учасника або в результаті його дій применшуються чиї-небудь блага -- майнові, особисті), так і з його оспорюванням (коли в результаті поведінки учасника спору стає неясним зміст правовідношення, а також взаємні права та обов'язки). Про конкретний спір повідомляє зацікавлена особа, звертаючись до суду з позовною заявою про захист порушеного або оспорюваного суб'єктивного права.

Спори можуть виникати з різних правовідносин: цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових та ін. Разом з тим цивільна судова юрисдикція позовних справ не безмежна, а обмежується двома положеннями: 1) як правило, однією зі сторін в даному спорі повинен бути громадянин України, іноземний громадянин або особа без громадянства; 2) закон, міждержавна угода, міжнародний договір або угода сторін можуть встановити інший судовий порядок розгляду юридичного спору;

б) справи наказного провадження. В ст.96 ЦПК перелічені категорії позовних справ, що розглядаються за спрощеними правилами: якщо заявлено вимогу, яка ґрунтується на правочині, вчиненому у письмовій формі; заявлено вимогу про стягнення нарахованої, але не виплаченої працівникові суми заробітної плати; заявлено вимогу про компенсацію витрат на проведення розшуку відповідача, боржника, дитини або транспортних засобів боржника;

в) справи окремого провадження -- вказані в ст.234 ЦПК справи: про обмеження цивільної дієздатності фізичної особи, визнання фізичної особи недієздатною та відновлення цивільної дієздатності фізичної особи; про надання неповнолітній особі повної цивільної дієздатності; про визнання фізичної особи безвісно відсутньою чи оголошення її померлою; про усиновлення; про встановлення фактів, що мають юридичне значення; про відновлення прав на втрачені цінні папери на пред'явника та векселі; про передачу безхазяйної нерухомої речі у комунальну власність; про визнання спадщини від умерлою; про надання особі психіатричної допомоги в примусовому порядку; про обов'язкову госпіталізацію до протитуберкульозної установи; про розкриття банком інформації, яка містить банківську таємницю, щодо юридичних та фізичних осіб.

У порядку окремого провадження суди загальної юрисдикції розглядають справи, в яких немає спору про право, оскільки права заявника не порушені і ніким не оспорюються, але є неясні, невизначені факти, з якими пов'язана реалізація прав, тому і потрібен механізм судового доведення, щоб достовірно їх з'ясувати і встановити.

Види цивільної юрисдикції. Залежно від того, чи відноситься вирішення спорів до компетенції виключно судових органів або декількох різних органів, цивільну юрисдикцію підрозділяють на виключну, альтернативну і договірну.

Виключна -- це юрисдикція, яка передбачає розгляд окремих категорій цивільних справ тільки в суді. Наприклад, тільки в судовому порядку вирішуються питання про позбавлення батьківських прав, про визнання фізичної особи безвісно відсутньою або недієздатною.

Альтернативною називають юрисдикцію по вибору особи, яка шукає захисту своїх прав. Заінтересована у вирішенні спору особа має право на свій розсуд звернутися до будь-якого з органів, названих в законі. Так, заборгованість по нотаріально засвідченій операції може бути стягнута шляхом здійснення нотаріусом виконавчого напису, а також за допомогою звернення до суду з відповідним позовом.

Договірною є юрисдикція, визначена взаємною угодою сторін. Такий вид цивільної юрисдикції є винятком, а не правилом. Згідно зі ст. 17 ЦПК сторони мають право передати спір на розгляд третейського суду, крім випадків, встановлених законом. У випадках, передбачених законом або міжнародними договорами, спори, що виникають з цивільних правовідносин, за погодженням сторін можуть бути передані для вирішення до Міжнародного комерційного арбітражного суду або Морської арбітражної комісії при Торговельно-промисловій палаті України (ст.1 Закону України «Про міжнародний комерційний арбітраж»).

Наслідки недотримання правил цивільної юрисдикції. Недотримання правил цивільної судової юрисдикції залежно від часу виявлення порушення і виду цивільної юрисдикції тягне за собою настання наступних наслідків:

· якщо недотримання правил цивільної юрисдикції буде виявлено у момент звернення зацікавленої особи до суду, то суддя відмовляє у відкритті провадження по справі, оскільки заява не підлягає розгляду в судах у порядку цивільного судочинства (п.1 ч.2 СТ.122ЦПК);

· якщо недотримання правил цивільної юрисдикції буде встановлено після порушення провадження по справі, то суддя своєю ухвалою закриває провадження у справі, оскільки справа не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства (п.1 ч.І ст.205 ЦПК);

· суд постановляє ухвалу про залишення заяви без розгляду, якщо між сторонами укладено договір про передачу спору на вирішення до третейського суду і від відповідача поступило до початку з'ясування обставин у справі та перевірки їх доказами заперечення проти вирішення спору в суді (п.6 ч.І ст.207 ЦПК).

2.2 Компетенція судів щодо розгляду цивільних справ

1. Права, свободи чи інтереси осіб можуть захищатися не лише у судах цивільної юрисдикції, але й в господарських, адміністративних, третейських судах, а також в адміністративному порядку. Тому важливе практичне значення має чітке розмежування юрисдикції різних установ.

Визначення категорій справ, які належать розгляду суду цивільної юрисдикції, у літературі називають “підвідомчістю цивільних справ судам”. Саме таку назву мала Глава 3 ЦПК 1963 року. В юридичній літературі відсутнє загальновизнана дефініція підвідомчості. Так одні автори вважають, що підвідомчість - це коло цивільних справ, які підлягають розгляду і вирішенню в суді. Інші - властивості справ, у силу яких справа підлягає розгляду у відповідному органі. Вищий господарський суд України у роз'ясненні “Про деякі питання підвідомчості і підсудності справ господарським судам” від 08.02.1996 р. визначив підвідомчість як передбачену законом сукупність повноважень судів щодо розгляду справ, віднесених до їх компетенції.

ЦПК України взагалі не вживає терміна “підвідомчість”, натомість глава 2 ЦПК називається “Цивільна юрисдикція”. Зміну назви цього інституту зумовило конституційне положення про те, що юрисдикція судів поширюється на всі правовідносини (ст. 124 Конституції України).

2. Сфера юрисдикції судів законом чітко не визначена.

Відповідно до Рішення Конституційного Суду України у справі за конституційним зверненням Товариства з обмеженою відповідальністю “Торговий Дім “Кампус Коттон Клаб” щодо офіційного тлумачення положення частини другої статті 124 Конституції України (справа про досудове врегулювання спорів) від 9.07.2002 р. поширення юрисдикції судів на всі правовідносини, що виникають у державі, слід розуміти так, що право особи на звернення до суду за вирішенням спору не може бути обмежене законом, іншими нормативно-правовими актами.

7 травня 2002 року Конституційний Суд у справі за конституційним поданням Президента України щодо офіційного тлумачення частин другої, третьої статті 124 Конституції України (справа щодо підвідомчості актів про призначення або звільнення посадових осіб) наголосив, що положення про поширення юрисдикції судів на всі правовідносини, що виникають у державі означає, що до юрисдикції Конституційного Суду України та судів загальної юрисдикції, відповідно до їх повноважень, належить вирішення питань, що мають правовий характер, зокрема тих, які виникають у зв'язку з призначенням чи звільнення певних посадових осіб Президентом України або Верховною Радою України.

У Правових позиціях Верховного Суду щодо застосування загальних положень цивільного процесуального законодавства зазначається, що положення Конституції про поширення юрисдикції судів на усі правовідносини у державі:

1) не звільняє заінтересованих осіб від обов'язку звертатися за вирішенням відповідних питань до компетентного органу (наприклад, із заявою про надання земельної ділянки для фермерського господарства - до відповідної ради, про відновлення прав реабілітованих жертв політичних репресій - до комісій з питань встановлення прав реабілітованих тощо);

2) не знімають обмежень щодо кола осіб, які можуть звертатися до суду за захистом прав та інтересів інших осіб (зокрема право звернутися із заявою про визнання громадянина обмежено дієздатним чи недієздатним належить лише особам, зазначеним у ст. 237 ЦПК).

Перший виняток має відношення до дискусії про підвідомчість суду цивільної юрисдикції правовідносин, коли відсутній спір про право. Чинне законодавство по-різному визначає таку підвідомчість Наприклад, згідно ст. 106 Сімейного кодексу України шлюб розривається державним органом реєстрації актів цивільного стану за заявою подружжя, яке не має дітей. Проте якщо у подружжя є діти, то заява про розірвання шлюбу подається разом із письмовим договором про утримання дітей і відповідно до ст. 106 Сімейного кодексу вона розглядається лише судом. Фактично в обох випадках відсутній спір про право, але підвідомчість цих справ суду зумовлена охороною інтересів дитини. Ч. 3 ст.234 ЦПК передбачає, що заява подружжя, яке має дітей, розглядається в окремому провадженні. Але заява про розірвання шлюбу, коли відсутня згода між подружжям, розглядається у позовному провадженні, для якого характерний спір про право. Водночас чи не суперечитиме положенням Конституції України про універсальну юрисдикцію судів відмова у відкритті провадження у справі з підстави п.1. ч.2 ст. 122 ЦПК “заява не підлягає розгляду в судах у порядку цивільного судочинства”? З міркувань Верховного Суду України випливає, що такі справи не підвідомчі судам і у відкритті провадження потрібно відмовляти, оскільки відсутній спір про право, а перелік справ окремого провадження є виключним. Проте таке судження і відповідне застосування процесуальних норм іде у розріз з Конституцією, адже правило поширення юрисдикції судів на усі правовідносини не означає поширення її лише на “спори”, адже вони становлять лише одну категорію правовідносин.

3. Поняття “підвідомчість” у літературі розуміється не лише як розмежування компетенції судів та інших органів державної влади, але й як розмежування компетенції всередині судової системи між різними судами (цивільними, господарськими тощо); як розмежування компетенції всередині окремої гілки судової влади, як розмежування різних категорій справ за порядком їх розгляду. Останні два визначення стосуються підсудності та розмежування проваджень, у яких розглядаються справи. Вони визначаються позивачем, проте неправильне їх визначення не має наслідком відмову у відкритті провадження чи закриття провадження, що припиняє рух справи і унеможливлює повторне звернення. Тому розглядати підвідомчість справ суду цивільної юрисдикції слід як розмежування компетенції щодо розгляду справ між судами України - Конституційним Судом України, судами цивільної юрисдикції, господарськими та адміністративними судами, а також військовими судами.

У літературі виділяють такі критерії визначення підвідомчості: 1) характер відносин (цивільні, земельні, сімейні справи тощо), 2) суб'єкт звернення (за загальним правилом, у судах цивільної юрисдикції розглядаються справи за участю фізичних осіб), 3) наявність спору про права.

Проте такі критерії визначення підвідомчості справ судам цивільної юрисдикції з прийняттям нового Цивільного процесуального кодексу зазнали змін. Так ЦПК визначив, що в порядку цивільного судочинства розглядаються справи цивільні, житлові, земельні, сімейні, трудові, а також усі інші справи, якщо вони за законом не розглядаються за правилами іншого судочинства. Таким чином, у ЦПК встановлена універсальна цивільна юрисдикція, тому з'ясовувати чи розглядається права у порядку цивільного судочинства слід шляхом послідовного аналізу, чи підвідомча справа іншим судам.

4. Конституція України та Закон України „Про Конституційний Суд України” чітко визначають справи, які розглядаються єдиним органом конституційної юстиції. Так відповідно до ст. 150, 151 Основного Закону, ст. 13 Закону „Про Конституційний Суд” розглядає такі справи щодо:

1. конституційності законів та інших правових актів Верховної Ради України, актів Президента України, актів Кабінету Міністрів України, правових актів Верховної Ради АРК.,

2. відповідності Конституції України чинних міжнародно-правових договорів України або тих міжнародних договорів, що вносяться до Верховної Ради України для надання згоди на обов'язковість,

3. додержання конституційної процедури розслідування і розгляду справи про усунення Президента України з поста у порядку імпічменту у межах, визначених статтями 111 та 151 Конституції,

4. офіційного тлумачення Конституції та законів України.

Єдиний засобом захисту прав громадян до Конституційного Суду України є звернення за офіційним тлумаченням закону та Конституції. Інститут індивідуальної скарги особи до єдиного органу конституційної юрисдикції відсутній у національному законодавстві, хоч необхідність його запровадження неодноразово наголошувалась суддями та науковцями.

У Рішенні Конституційного Суду України у справі за конституційним поданням Президента України щодо офіційного положення частин другої, третьої статті 124 Конституції України (справа щодо підвідомчості актів посадових осіб) розмежовано компетенцію Суду та судів загальної юрисдикції щодо спорів про призначення чи звільнення посадових осіб, що здійснюється актами Верховної Ради чи Президента: розгляд конституційності таких актів здійснюється у формі конституційного судочинства, справи про їх законність - судами загальної юрисдикції у формі відповідного судочинства.

З вступом у силу Кодексу адміністративного судочинства (КАС) ця категорія справ підвідомча адміністративним судам. Адміністративні суди розглядають спори з приводу прийняття громадян на публічну службу, її проходження, звільнення. Ст. 3 КАС визначає публічну службу як діяльність на державних політичних посадах, професійну діяльність суддів, прокурорів, військова служба, альтернативна (невійськова) служба, дипломатична служба, інша державна служба, служба в органах влади АРК, органах місцевого самоврядування. У даному визначенні закладено багато спірних питань щодо розмежування підвідомчості спорів у публічній службі та трудових спорів, які розглядаються у порядку цивільного судочинства. Наприклад, перелік діяльності, яка може бути публічною службою, є невичерпний, відсутнє визначення органів влади АРК, політичних і неполітичних посад. За таких умов потрібний поступовий аналіз норм Конституції, Законів “Про статус суддів”, “Про прокуратуру”, “Про загальний військовий обов'язок”, “Про альтернативну (невійськову) службу”, “Про дипломатичну службу”, “Про службу в органах місцевого самоврядування”. Таке вилучення з компетенції суду цивільної юрисдикції трудових спорів державних службовців та вищеперелічених працівників, невизначеність поняття “публічна служба”, необхідність розгляду великої кількості законодавчих актів, неоднозначність їхнього застосування не є сприятливими для ефективного захисту прав громадян.

Окрім спорів про з приводу прийняття громадян на публічну службу, її проходження, звільнення з неї, до компетенції адміністративних судів ст. 17 КАС відносить: спори фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи правових актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності; спори між суб'єктами владних повноважень з приводу реалізації їхньої компетенції у сфері управління, у тому числі делегованих повноважень, а також спори, які виникають з приводу укладання та виконання адміністративних договорів; спори за зверненням суб'єктів владних повноважень у випадках, встановлених законом; спори щодо правовідносин, пов'язаних з виборчим процесом чи процесом референдуму.

5. Відповідно до п. 8 Перехідних положень Цивільного процесуального кодексу скарги, заяви щодо нотаріальних дій чи відмови у їх вчиненні, подані до набрання чинності цим Кодексом відповідно до глави 39 ЦПК 1963 року, розглядаються за правилами позовного провадження, встановленого новим ЦПК. Чи означає дане положення, що усі такі скарги та заяви мають розглядатись у позовному провадженні чи це стосується лише тих, які подані до набрання чинності новим ЦПК? Судом цивільної чи адміністративної юрисдикції мають розглядатись скарги, заяви щодо нотаріальних дій чи відмови у їх вчиненні, якщо стороною є приватний нотаріус чи державний нотаріус. Щодо приватного нотаріуса, то тут існують цивільні відносини. Водночас відповідно до Закону України “Про нотаріат” та Інструкції про порядок вчинення нотаріальних дій державний нотаріус працює у державній нотаріальні конторі, його призначення і звільнення здійснюється управліннями юстиції, утримання також здійснюється за рахунок державного бюджету. Класична конструкція договору про надання послуг до відносин щодо вчинення нотаріальних дій державним нотаріусом не може бути застосована, оскільки ціна не визначається договором, а встановлена державою у вигляді державного мита. Проте договірні відносини з приводу надання послуг виникають не між нотаріусом і громадянином, а між останнім та державною нотаріальною конторою, яка і буде відповідачем.

6. Підвідомчість розгляду скарг на дії, рішення чи бездіяльність державних виконавців має свої особливості. Так ч.1 ст. 181 КАС передбачає, що учасники виконавчого провадження та особи, які залучаються до проведення виконавчих дій, мають право звернутися до адміністративного суду, якщо вважають, що діями, рішеннями, бездіяльністю державного виконавця чи іншої посадової особи державної виконавчої служби порушено їхні права, а також якщо законом не встановлено інший порядок судового оскарження. Проте у розділі VII Цивільного процесуального кодексу та статті 121² Господарського процесуального кодексу збережено судовий контроль за виконанням судових рішень.

Таким чином, підвідомчість скарг на дії, рішення, бездіяльність державного виконавця чи іншої посадової особи державної виконавчої служби під час виконання судового рішення залежить від того, у якому виді судочинства розглядалась справа: якщо рішення ухвалено у господарському судочинстві - скарга розглядається господарським судом, якщо воно ухвалене у порядку, передбаченому ЦПК, - загальним судом, у всіх інших випадках - адміністративним судом.

7. Ст.12 Господарського процесуального кодексу України визначає справи,підвідомчі господарським судам. До них належать:

1) справи у спорах, що виникають при укладанні, зміні, розірванні і виконанні господарських договорів та з інших підстав, а також у спорах про визнання недійсними актів з підстав, зазначених у законодавстві, крім:

спорів, що виникають при погодженні стандартів та технічних умов;

спорів про встановлення цін на продукцію (товари), а також тарифів на послуги (виконання робіт), якщо ці ціни і тарифи відповідно до законодавства не можуть бути встановлені за угодою сторін;

інших спорів, вирішення яких відповідно до законів України, міждержавних договорів та угод віднесено до відання інших органів;

2) справи про банкрутство;

3) справи за заявами органів Антимонопольного комітету України, Рахункової палати з питань, віднесених законодавчими актами до їх компетенції.

Підвідомчий господарським судам спір може бути передано сторонами на вирішення третейського суду (арбітражу), крім спорів про визнання недійсними актів, а також спорів, що виникають при укладанні, зміні, розірванні та виконанні господарських договорів, пов'язаних із задоволенням державних потреб.

Розмежування цивільної та господарської юрисдикції завжди проводилось на основі суб'єктного складу (підприємства, установи, організації, інші юридичні особи, громадяни, які здійснюють підприємницьку діяльність без створення юридичної особи, прокурори та їх заступники, які звертаються в інтересах держави, державні та інші органи у випадках, передбачених законодавством) та характеру відносин (господарські відносини, тобто ті, що виникають у процесі організації та здійснення господарської діяльності між суб'єктами господарювання, а також цими суб'єктами та іншими учасниками відносин у сфері господарювання).

Відповідно до спільного листа Верховного Суду України та Вищого арбітражного суду України від 14-20 липня 1995 р., підвідомчість цивільних справ та господарських спорів визначається законодавством України. Однак у випадках, коли у законодавчих актах підвідомчість спорів визначена нечітко, слід виходити із суб'єктного складу учасників спору. Таку саму позицію висловив Вищий господарський суд у роз'ясненні “Про деякі питання підвідомчості і підсудності справ господарським судам” від 08.02.1996р.

Спірним питанням є розгляд справ за участю ще не створеної юридичної особи. Так Закон України “Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців” передбачає, що відмова у проведенні державної реєстрації юридичної особи може бути оскаржено у суді, проте підвідомчість не визначена. Оскільки утворення ще не є юридичною особою, тому що Цивільний кодекс передбачає, що “юридична особа - це організація, створена та зареєстрована у встановленому законом порядку”, виникало питання про оскарження відмови державного реєстратора у порядку цивільного (глава 31-А ЦПК 1963 р.) чи господарського судочинства. Ця проблему знято із вступом у силу Кодексу адміністративного судочинства, адже державний реєстратор є суб'єктом владних повноважень.

Проте невирішеною залишається проблема розмежування розгляду справ із участю ще не зареєстрованих юридичних осіб та суб'єктів господарської діяльності. Наприклад, справи про визнання недійсними рішень установчих зборів акціонерного товариства. Судова практика також неоднозначно вирішує це питання: воно розглядається і у порядку господарського провадження, оскільки стаття 12 ГПК передбачає право оскарження актів підприємств, установ, організацій, та у порядку цивільного провадження, тому що засновники акціонерного товариства проводять установчі збори до моменту його державної реєстрації, тобто визнання юридичною особою. Порядок проведення та умови установчих зборів акціонерного товариства визначені у Цивільному кодексі, Господарському кодексі, Законі України “Про господарські товариства”, вони є особливим утворенням і першим органом товариства. Проте не можуть визнаватись органом управління юридичної особи, оскільки вона як така до державної реєстрації правовим порядком не визнається. Водночас це не означає, що ці відносини не підвідомчі судовій юрисдикції.

У літературі давно обговорюється застосування положень Цивільного кодексу щодо договорів про спільну діяльність до засновницьких договорів у АТ. Вперше заперечив цю тезу Вищий господарський суд у п.3 Роз'яснення “Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з укладанням та виконанням договорів про сумісну діяльність” від 28.04.1995 р., визначивши, що створення суб'єктами господарської діяльності спільного підприємства, господарського товариства, тобто окремої юридичної особи, регулюється не договором про сумісну діяльність, а іншими нормами чинного законодавства. Цивільний кодекс України також дотримується позиції, що договори про спільну діяльність передбачають діяльність без створення юридичної особи. Проте природа засновницького договору є цивільною, регулює відносини між особами, а не діяльність уже створеної юридичної особи, тому такі справи мають бути підвідомчі загальним судам.

Вищий господарський суд висловлює позицію, що справи за заявами засновників ще не створеної юридичної особи мають розглядатись загальним судом. Такими були правила визначення підвідомчості справ про оскарження відмови у реєстрації об'єднань громадян, господарських товариств, інших юридичних осіб, які сьогодні розглядаються у порядку Кодексу адміністративного судочинства.

8. Частина 2 коментованої статті робить відсилання до норм матеріального законодавства, якими може бути визначено, що ця категорія справ розглядається у порядку Цивільного процесуального кодексу.

Статтями 16, 17 Закону України “Про свободу совісті та релігійні організації” передбачено, що справи про припинення діяльності релігійної організації за заявою органу, уповноваженого здійснювати реєстрацію статуту релігійної організації або прокурора, а також щодо оскарження рішення державних органів з питань володіння та користування культовими будівлями і майном, розглядаються у порядку, встановленому ЦПК.

У відповідності із ч.1 ст. 26 Закону України “Про режим іноземного інвестування” спори між іноземними інвесторами і державою щодо державного регулювання іноземних інвестицій та діяльності підприємств з іноземними інвестиціями підлягають розгляду в судах, якщо інше не визначено міжнародними договорами України. Усі інші спори підлягають розгляду у судах України або за домовленістю сторін - у третейських судах, у тому числі за кордоном.

Вищий господарський суд у п.12 роз'яснення “Про деякі питання підвідомчості і підсудності справ господарським судам” відносив справи у спорах між іноземними інвесторами і державою з питань державного регулювання іноземних інвестицій та діяльності підприємств з іноземними інвестиціями до юрисдикції загальних, а не господарських судів.

Верховний Суд України у п. 35 Правових позицій щодо застосування загальних положень цивільного процесуального законодавства дотримується такої ж думки, роблячи акцент на розмежуванні компетенції суду цивільної та господарської юрисдикції. Також ВСУ відзначає, що усі інші спори іноземних інвесторів-юридичних осіб розглядаються господарськими судами, іноземних інвесторів-фізичних осіб - загальними судами, а за домовленістю сторін - третейськими судами.

Проте Роз'яснення Вищого господарського суду викладено у редакції Рекомендації Президії Вищого господарського суду від 10.02.2004 р. У ній Вищий господарський суд відзначає, що спори, передбачені ч. 1 статті 26 Закону України “Про режим іноземного інвестування”, за змістом статей 1 та 12 ГПК України підвідомчі господарським судам. Справи у всіх інших спорах, не зазначених у частині 1 цієї статті, підлягають розгляду у судах та/або в господарських судах, або за домовленістю сторін у третейських судах, у тому числі і закордоном.

Також п. 2.9 Роз'яснення Вищого господарського суду зазначається, що загальним судам підвідомчі справи: у спорах про припинення випуску друкованого засобу масової інформації, вилучення тиражу чи окремої її частини; оскарження відмови в державній реєстрації друкованого ЗМІ або рішення про припинення цього випуску; зміну засновника (складу засновників); вимоги громадян, юридичної осіб і державних органів про спростування опублікованої інформації (статті 18, 19, 20 та 37 Закону України “Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні). Проте із усіх цих статей лише частина 2 статті 20 Закону передбачає, що спори щодо зміни засновника (складу засновників) вирішуються судом у порядку, передбаченому ЦПК. В інших статтях застосовуються формулювання “до суду”, “у судовому порядку”, тому висновок про розгляд цих категорій справ саме у порядку цивільної юрисдикції не є обґрунтованим. Тому для визначення підвідомчості цих справ потрібно застосовувати норми ГПК, ЦПК та КАСу щодо розмежування видів судочинства.