Правова система суспільства: поняття і структура

Размещено на http://www. allbest. ru/

право суспільство публічний юридичний приватний

Правова система суспільства: поняття і структура

Держава має свою національну правову систему. Історично склалося так, що у кожній країні діють свої правові звичаї, традиції, законодавство, юрисдикційні органи, сформувалися особливості правового менталітету, правової культури, що й об'єднується загальним поняттям «правова система». У будь-якій державі правова система, будучи невід'ємним елементом правової культури, детермінована історичними і географічними чинниками, є частина соціальної системи держави. Введене у вітчизняну юридичну науку на початку 80-х років XX ст. поняття «правова система» формується за аналогією з «політичною системою» у політології та «економічною системою» в економічній теорії. Як комплексну характеристику юридичної сфери життя конкретного суспільства правову систему слід відрізняти від системи права. За обсягом і змістом вони не тотожні. Система права входить до правової системи.

Правова система -- це комплекс взаємозалежних і узгоджених юридичних засобів, призначених для регулювання суспільних відносин, а також юридичних явищ, що виникають унаслідок такого регулювання (правові норми, правові принципи, правосвідомість, законодавство, правові відносини, юридичні установи, юридична техніка, правова культура, стан законності та її деформації, правопорядок та ін. ). Можна сказати, що це -- обумовлена об'єктивними закономірностями розвитку суспільства цілісна система юридичних явищ, що постійно діють унаслідок відтворення і використання людьми та їх організаціями (насамперед державою) для досягнення своїх цілей. Правова система має істотне значення для характеристики права, стану законодавства, діяльності судів тієї чи іншої конкретної країни. Структура правової системи -- це стійка єдність елементів правової системи, їх зв'язків, цілісності, зв'язків елементів із цілим. Елементи правової системи суспільства:суб'єкти права -- фізичні особи (громадяни, іноземці, особи без громадянства та ін. ), юридичні особи -- комерційні і некомерційні організації, держава, соціальні спільності та ін. Тривалий час правова система характеризувалася як знеособлена структура, тоді як без особи соціальна система не може відбутися. Звернення до людини як до такого, що систематизує, чинника всіх суспільних явищ зажадало перегляду попередніх підходів до структури правової системи і виділення суб'єктів права як неодмінного її елемента;

· правові норми і принципи;

· правові відносини, правова поведінка, юридична практика, режим функціонування правової системи;

· правова ідеологія, правова свідомість, правові погляди, правова культура;

зв'язки між названими елементами, що визначають результат їх взаємодії -- законність, правопорядок. Взаємодія елементів (компонентів) правової системи суспільства дозволяє виділити п'ять підсистем її функціонування:

1) інституційну -- суб'єктний склад (суб'єкти права) як такий, що створює систему, чинник усієї правової системи;

2) нормативну (регулятивну) -- правові норми і принципи, що регулюють відносини між суб'єктами права, що об'єктивовані та систематизовані в нормативно-правових актах;

3) ідеологічну -- праворозуміння кожної людини, її правосвідомість і правова культура, можливість оцінити правове буття і вибрати варіант поведінки -- правомірної та неправомірної;

4) функціональну -- правотворчість, правореалізація, правозастосування, правове виховання, правовідносини, юридична практика. Через них формується, змінюється, здійснюється дія норм права;

5) комунікативну -- інтегративні (сумуючі) зв'язки всіх підсистем функціонування правової системи суспільства в цілому, які визначають ефективність правового регулювання, законність і правопорядок.

Кожна із самостійних частин правової системи суспільства має власну структуру, свої принципи організації і діяльності. Таким чином, поняття «правова система» має узагальнюючий характер. Воно містить у собі, по суті, усі правові явища:правотворчість, правосвідомість, діяльність, що реалізує право, правову ідеологію. Право -- ядро і нормативна основа правової системи, її цементуючий стрижень. Праворозуміння -- концептуальний фундамент правової системи. Законність і правопорядок -- обов'язкові результативні елементи правової системи, без яких вона не в змозі ефективно функціонувати. Право є дуже складною цілісною системою. Як вже зазначалося, є два поняття: «система права» і «правова система», які не є тотожними, їх слід розрізняти. Правова система -- поняття ширше, ніж система права. Система права входить до правової системи, є засадною системою в системі. На відміну від правової системи система права -- правова категорія, яка означає внутрішню будову, внутрішню структуру права будь-якої країни. Вона виражається через розподіл і побудову нормативного матеріалу, за допомогою якого її різні блоки (частини) постають у єдності. Система права -- це об'єктивно обумовлена системою суспільних відносин внутрішня структура права, яка складається з взаємозалежних норм, логічно розподілених за галузями, підгалузями та інститутами. Можна сказати інакше: система права -- це науково організована сукупність правових норм, розподілених за групами -- правовими інститутами, зведеними у підгалузі, які у свою чергу утворюють галузі -- цілісні нормативні утворення. Ознаки (риси) системи права:

1. Обумовленість реально існуючою системою суспільних відносин. Вона не може створюватися на суб'єктивний розсуд людей існує об'єктивно;

2. Органічна цілісність, єдність і взаємозв'язок правових норм, а не їх випадковий набір. Норми права, з яких складається система права, не можуть функціонувати ізольовано. Вони взаємно узгоджені та цілеспрямовані;

3. Структурна багатоманітність. Це означає, що система права складається з неоднакових за змістом й обсягом структурних елементів, які логічно об'єднують, розташовують нормативний матеріал у певній функціональній спрямованості.

Дослідження системи права варто розпочинати з попереднього вирішення питання про структурні елементи і критерії побудови системи. Під структурою системи розуміється єдність елементного складу системи і взаємодія складових її елементів. Структура -- це засіб зв'язку елементів у системі, які забезпечують її спрямоване функціонування та усталеність (стабільність). Структурні елементи системи права:--

· норми права;

· інститути права;

· під галузі права;

· галузі права;

Норма права -- «цеглинка» системи права, первинний компонент, із якого складаються інститути і галузі права. Не може існувати норма права, яка не входила б до певного інституту і галузі права. Галузь права є найбільшим елементом серед тих, з яких складається система права. Цивільне право, кримінальне право, трудове право, адміністративне право та ін. -- це галузі права. Предмет і метод правового регулювання як підвалини формування системи права. Поділ системи права на галузі ґрунтується на певних критеріях. Такими критеріями є предмет (матеріальний критерій) і метод (юридичний критерій) правового регулювання. Предмет правового регулювання -- сукупність якісно однорідних суспільних відносин, урегульованих правовими нормами (відповідає на запитання «що?»). Предмет правового регулювання вказує, на яку групу суспільних відносин спрямований вплив норм права. Предмет правового регулювання є умовне виділення певного відокремленого кола (сукупності) суспільних відносин, що мають єдину якість. Це дозволяє узагальнити норми права, які регулюють коло (сукупність) суспільних відносин, у таку нормативну спільність, як галузь права. Приміром, предметом екологічного права є відособлена група суспільних відносин у раціональному використанні природних ресурсів й охороні навколишнього середовища. Предмет аграрного права складають суспільні відносини у сфері організації і діяльності сільськогосподарських товаровиробників. Предмет земельного права -- суспільні відносини у сфері раціонального використання і охорони земель. Предмет адміністративного права -- управлінські відносини. Предмет трудового права -- трудові відносини і т. д. Кожна галузь права має свою, відносно відокремлену, сферу регулювання. Відмежування предмета правового регулювання однієї галузі від іншої здійснюється на основі виявлення якісної однорідності складових його елементів:

· - суб'єктів,

· - об'єктів,

· - змісту,

· - динамічних чинників.

Наприклад, у трудових суспільних відносинах суб'єктами виступають робітники та службовці, об'єктом -- предмети праці, змістом -- трудова діяльність, динамічними чинниками -- потреби у робочій силі, що змінюються. Інший склад елементів мають майнові відносини, управлінські тощо. Предмет правового регулювання зазвичай розглядають як початковий критерій системи права. Він -- головна, об'єктивна підстава для розподілу правових норм за галузями права. Його доповню є метод правового регулювання. Метод правового регулювання - сукупність прийомів і засобів правового впливу на суспільні відносини (відповідає на запитання “Як?” ). Він несе основне навантаження в динаміці, “роботі” права, показує, як регулюються суспільні відносини, якими прийомами та у які способи. Кожна галузь права має свій специфічний метод правового впливу на суспільні відносини. Метод правового регулювання є багато в чому орієнтованим на способи правового регулювання: дозволяння, зобов'язування, заборони. Загальними є два методи правового регулювання імперативний (владно-авторитарний, директивний) -- суворо обов'язковий, побудований на засадах влади і підпорядкування, на відносинах субординації (метод «вертикалі»). Він припускає заборони, обов'язки, покарання. Диспозитивний -- автономний, побудований на засадах автономії, юридичної рівності суб'єктів, угоди сторін, їхній неспівпідлеглості між собою (метод «горизонталі»). Він припускає дозволяння. Так, метод владних приписів (зобов'язування) є властивим, як правило, адміністративному праву метод рівності сторін і вільного волевиявлення (дозволяння) -- цивільному праву, метод справедливої винагороди і заохочення -- трудовому праву, метод заборони (заборона недозволених дій) -- кримінальному праву, метод дозволяння -- підприємницькому праву і т. д. За допомогою методу правового регулювання можна легше орієнтуватися, до якої галузі права належать ті чи інші поняття й терміни. Термін «договір», скажімо, вживається в різних галузях права -- конституційному, міжнародному, трудовому, цивільному. Трудовий договір підпадає під дію методу регулювання трудового права -- методу супідрядності і тяжіє до зобов'язувань, а договір як підстава виникнення зобов'язань -- під дію методу цивільного права -- методу автономії і припускає дозволяння.

Предмет і метод правового регулювання, на яких грунтуються поділи системи права на галузі, визначаються глибинним поділом права на дві підсистеми: приватну і публічну, відомі ще з часів Давнього Рима. За відомою формулою римського юриста Ульпіана, публічне право є стосовним до становища держави, приватне -- до користі окремих осіб. Публічне і приватне право -- це, з одного боку, суперечливі, а з іншого -- взаємозалежні грані права. Сьогодні правові системи багатьох цивілізованих країн грунтуються на принципі поділу права на приватне й публічне (ФРН, Франція, Італія, Іспанія та ін. ). Світова юридична наука визнає поділ права на приватне й публічне певною мірою умовним, але необхідним.

Представимо поділ права на приватне й публічне з указівкою предмета, ознак, методу, які є стосовними до кожного з них:

· Публічне право

· Приватне право

· підсистема права, що регулює державні, міждержавні та суспільні відносини. --

· підсистема права, що регулює майново-вартісні відносини і особисті немайнові відносини, які виникають із приводу духовних благ і пов'язані з особистістю їх учасників.

· Предмет регулювання публічного права

· Предмет регулювання приватного права

сфера «державних справ»: сфера устрою і діяльності держави як публічної влади, усіх публічних інститутів, апарату держави, адміністративних відносин, державної служби, кримінального переслідування і відповідальності, принципів, норм і інститутів міждержавних відносин і міжнародних організацій і т. д. --сфера «приватних справ»: сфера статусу вільної особи, приватної власності, вільних договірних відносин, спадкування, вільного переміщення товарів, послуг і фінансових коштів і т. д.

Ознаки публічного права:

Ознаки приватного права:

1)регулює відносини між державними органами або між приватними особами і державою;

2) забезпечує публічний інтерес -- акцентує увагу на заборонах, обов'язках людей (підданих) перед державою;

3) забезпечує одностороннє волевиявлення суб'єктів права;

4) припускає широку сферу розсуду;

5) містить норми загальні й безособові, що мають нормативно-орієнтувальний вплив;

6) характеризується переваженням директивно-обов'язкових норм, розрахованих на ієрархічні відносини суб'єктів і субординацію правових норм і актів;

7) широко використовує новітні технічні прийоми.

1) регулює відносини приватних осіб між собою;

2) забезпечує приватний інтерес: акцентує увагу на економічній свободі, вільному самовиявленні й рівності товаровиробників, захисті власників від сваволі держави;

3) забезпечує вільне волевиявлення суб'єктів при реалізації своїх прав;

4) припускає широке використання договірної форми регулювання;

5) містить норми, які є зверненими до суб'єктивного права та забезпечують судовий захист;

6) характеризується переваженням диспозитивних норм, розрахованих на самовідповідальність за свої обов'язки та дії;

7) зберігає класичну юридичну техніку.

Метод публічного права - імперативний

· Метод приватного права;

· Диспозитивний;

· Галузі права, у яких началом є публічне право;

· Галузі права, у яких началом є приватне право;

· Конституційне;

· Адміністративне;

· Кримінальне;

· Фінансове;

· що включає бюджетне і податкове;

· адміністративно-процесуальне;

· кримінально-процесуальне;

· міжнародне публічне;

· міжнародне гуманітарне право та ін.

· цивільне,сімейне,авторське,житлове,трудове,цивільне,процесуальне,міжнародне приватне право та ін. Критерії віднесення норм до приватного чи публічного права:

1) інтерес (публічний, державний інтерес -- галузь публічного права, приватний -- галузь приватного права);

2) предмет правового регулювання (приватному праву властиві норми, які регулюють майнові відносини, публічному -- немайнові);

3) метод правового регулювання (у публічному праві -- метод субординації, у приватному -- координації);

4) суб'єктний склад (публічне право регулює відносини приватних осіб із державою або між державними органами, приватне -- приватних осіб між собою).

Таким чином, галузі права можна поділити на ті, у яких переважають начала публічного права, і ті, у яких превалюють начала приватного права. Для перших є характерним імперативний (супідрядності) метод правового регулювання, для других -- диспозитивний (автономії). Переваження у галузі права начал публічного (або приватного) права не виключає наявності в ній норм приватного (або публічного) права і, відповідно, певного суміщення імперативного і диспозитивного методів регулювання, що свідчить про відсутність «чистих» галузей права. Приміром, підприємницьке право -- система норм, що регулюють майнові (товарно-грошові) і управлінські відносини. Якщо методом регулювання перших є диспозитивний (орієнтований на рівність сторін-підприємців), то других -- імперативний (у відносинах підприємців й органів управління він передбачає обов'язкові управлінські акти, адресовані підприємцям -- у межах компетенції управлінського органу). Екологічне, аграрне, земельне право внаслідок специфіки предмета правового регулювання потребують суміщення кількох методів правового регулювання. В екологічному праві застосовуються: імперативний (владний) метод, необхідний для забезпечення виконання екологічних приписів; диспозитивний метод рівності сторін і вільного волевиявлення, необхідний для раціонального використання природних ресурсів, економічних заходів регулювання якості навколишнього середовища. Земельне право також поєднує у собі елементи провідних методів (імперативний) адміністративного і (диспозитивний) цивільного права.

Процесуальним галузям права -- цивільному процесуальному праву і кримінальному процесуальному праву -- властиві елементи як диспозитивного, так й імперативного . Держава має свою національну правову систему. Історично склалося так, що у кожній країні діють свої правові звичаї, традиції, законодавство, юрисдикційні органи, сформувалися особливості правового менталітету, правової культури, що й об'єднується загальним поняттям «правова система». У будь-якій державі правова система, будучи невід'ємним елементом правової культури, детермінована історичними і географічними чинниками, є частина соціальної системи держави. Введене у вітчизняну юридичну науку на початку 80-х років XX ст. поняття «правова система» формується за аналогією з «політичною системою» у політології та «економічною системою» в економічній теорії. Як комплексну характеристику юридичної сфери життя конкретного суспільства правову систему слід відрізняти від системи права. За обсягом і змістом вони не тотожні. Система права входить до правової системи. Правова система -- це комплекс взаємозалежних і узгоджених юридичних засобів, призначених для регулювання суспільних відносин, а також юридичних явищ, що виникають унаслідок такого регулювання (правові норми, правові принципи, правосвідомість, законодавство, правові відносини, юридичні установи, юридична техніка, правова культура, стан законності та її деформації, правопорядок та ін. ). Можна сказати, що це -- обумовлена об'єктивними закономірностями розвитку суспільства цілісна система юридичних явищ, що постійно діють унаслідок відтворення і використання людьми та їх організаціями (насамперед державою) для досягнення своїх цілей. Правова система має істотне значення для характеристики права, стану законодавства, діяльності судів тієї чи іншої конкретної країни. Структура правової системи -- це стійка єдність елементів правової системи, їх зв'язків, цілісності, зв'язків елементів із цілим.

Елементи правової системи суспільства:

* суб'єкти права -- фізичні особи (громадяни, іноземці, особи без громадянства та ін. ), юридичні особи -- комерційні і некомерційні організації, держава, соціальні спільності та ін. Тривалий час правова система характеризувалася як знеособлена структура, тоді як без особи соціальна система не може відбутися. Звернення до людини як до такого, що систематизує, чинника всіх суспільних явищ зажадало перегляду попередніх підходів до структури правової системи і виділення суб'єктів права як неодмінного її елемента;

* правові норми і принципи;

* правові відносини, правова поведінка, юридична практика, режим функціонування правової системи;

* правова ідеологія, правова свідомість, правові погляди, правова культура;

* зв'язки між названими елементами, що визначають результат їх взаємодії -- законність, правопорядок.

Взаємодія елементів (компонентів) правової системи суспільства дозволяє виділити п 'ять підсистем її функціонування'.

1) інституційну -- суб'єктний склад (суб'єкти права) як такий, що створює систему, чинник усієї правової системи;

2) нормативну (регулятивну) -- правові норми і принципи, що регулюють відносини між суб'єктами права, що об'єктивовані та систематизовані в нормативно-правових актах;

3) ідеологічну -- праворозуміння кожної людини, її правосвідомість і правова культура, можливість оцінити правове буття і вибрати варіант поведінки -- правомірної та неправомірної;

4) функціональну -- правотворчість, правореалізація, правозастосування, правове виховання, правовідносини, юридична практика. Через них формується, змінюється, здійснюється дія норм права;

5) комунікативну -- інтегративні (сумуючі) зв'язки всіх підсистем функціонування правової системи суспільства в цілому, які визначають ефективність правового регулювання, законність і правопорядок.

Кожна із самостійних частин правової системи суспільства має власну структуру, свої принципи організації і діяльності. Таким чином, поняття «правова система» має узагальнюючий характер. Воно містить у собі, по суті, усі правові явища: правотворчість, правосвідомість, діяльність, що реалізує право, правову ідеологію. Право -- ядро і нормативна основа правової системи, її цементуючий стрижень. Праворозуміння -- концептуальний фундамент правової системи. Законність і правопорядок -- обов'язкові результативні елементи правової системи, без яких вона не в змозі ефективно функціонувати.

Право потребує системного і цілісного вивчення. Системний аналіз правових явищ дозволяє комплексно підходити до розкриття їх взаємозв'язків. На цій основі було запроваджено категорію “правова система”. Правова система -- складне і багатопланове явище, що складається з цілого комплексу компонентів, яке справляє нормативно-організаційний вплив на суспільство. Елементами правової системи є право як система регулювання суспільних відносин, форми (джерела) права, правові принципи, юридична практика і юридична діяльність, механізм правового регулювання, законність і правопорядок, правова свідомість і правова культура, суб'єкти права, правові традиції, юридична доктрина тощо. Поняття правової системи відображає сукупність всіх правових явищ у їх взаємодії в масштабах суспільства і держави. Воно є дуже складним, усі елементи правової системи поєднані необхідними зв'язками та відносинами. Всі юридичні явища того чи іншого суспільства об'єднуються в певну систему. На формування правових систем у різних народів вплинули різні фактори, починаючи з етнічних, расових, географічних, релігійних і закінчуючи юридичною технікою і стилем. Звідси походить багато класифікацій. Найпопулярнішою є класифікація правових сімей, проведена відомим французьким ученим Р. Давидом. Вона заснована на сполученні двох критеріїв: ідеології, що включає, з одного боку, релігію, філософію, економічні й соціальні структури, і з другого -- юридичної техніки, що включає як основну складову джерела права. В основу іншої класифікації правових систем покладений критерій “правового стилю”, який складається з п'яти факторів: походження й еволюції правової системи; своєрідності юридичного мислення; специфічних правових інститутів; природи джерел права і способів їхнього тлумачення; ідеологічних факторів. Обидві класифікації мають багато спільного і на основі їх узагальнення можна дійти висновку, що в основу класифікації правових систем мають бути покладені такі чинники:

- Спільність генезису (виникнення і наступного розвитку). Інакше кажучи, всі правові системи пов'язані між собою історично, мають спільні державно-правові корені (виростають з однієї стародавньої держави, засновані на однакових правових началах, принципах, нормах).

- Спільність джерел, форм закріплення і вираження норм права. Йдеться про зовнішню форму права, про те, де і як фіксуються його норми (у законах, договорах, судових рішеннях, звичаях), про їх співвідношення.

- Структурна єдність, подібність. Правові системи країн, що входять в одну правову систему, мають подібність структурної побудови нормативно-правового матеріалу.

- Спільність правових принципів -- ідей, що лежать в основі правового регулювання.

- Єдність термінології, юридичних категорій і понять, а також техніки викладу і систематизації норм права.

З урахуванням викладеного в науці виділяють наступні правові системи (або сім'ї): 1) англосаксонську (Англія, США, Канада, Австралія, Нова Зеландія та ін. ); 2) романо-германську (країни континентальної Європи, Латинської Америки, деякі країни Африки, а також Туреччина); 3) релігійно-правову (країни, що сповідують як державну релігію іслам, індуїзм, іудаїзм); 4) соціалістичну (Китай, В'єтнам, КНДР, Куба); 5) систему звичаєвого права (екваторіальна Африка і Мадагаскар).

Для характеристики правової системи як цілісного явища необхідним є не тільки аналіз правової системи як підсистеми суспільства, а й дослідження її структури, в якій існують саме такі елементи, котрі своєю взаємодією забезпечують її інтегративні властивості та належне функціонування. А це в свою чергу потребує визначення критеріїв “входження” елементів до структури правової системи. Водночас, як зазначає М. І. Байтін, "виявлення та розкриття структури правової системи тісно пов'язано з переведенням поняття правової системи із абстрактно-теоретичної у науково-практичну площину".

На жаль, у юридичній літературі не часто аналізується це поняття. Так, В. М. Протасов під структурою правової системи розуміє “доцільні зв'язки між елементами, які проявляють себе через певну взаємодію” . Правда, він включає у правову систему структуру поряд із складом, називаючи їх двома їїсторонами. Елементами правової системи він вважає все те, що є необхідним для процесу правового регулювання, а критерієм їх відбору - безпосередня мета: правове регулювання поведінки. Стратегічними цілями правової системи, на його думку, є цілі самої правомірної поведінки . Але видається, що позиція цього автора базується на бажанні переглянути поняття механізму правового регулювання, а також його місце всистемі наукового юридичного знання. Звичайно, цільова характеристика правової системи та її елементів має право на існування, так як соціальна система пов'язана зі свідомою діяльністю людей та є її продуктом. А мета є однією із складових частин свідомості, а тому й свідомо-раціональної діяльності. З одного боку, вона передує результатові, на досягнення якого направляється дія; з іншого - мета є об'єктивним відношенням, що спрямовує причини на виникнення певного наслідку. Крім цього, вона лежить в основі доцільності, значимість якої в існуванні та функціонуванні правової системи не викликає сумнівів. Тому визначення мети правової системи дозволяє вирішувати багато наукових проблем: встановлювати напрямки її активності, фіксувати в її структурі причинні зв'язки, напрями взаємодії елементів, характеризувати прямі та зворотні зв'язки, межі її функціонування тощо. Але посилання на мету як критерій відбору елементів не є безспірним і потребує уточнення. Перш за все, це пов'язано з тим, що позиція В. М. Протасова орієнтована на нормативні, а не дескриптивні системні дослідження (пов'язані з вивченням елементного складу уже існуючої системи). Тому в цьому випадку функційні зв'язки правових явищ беруться без урахування їх генетичних зв'язків. У позиції В. М. Протасова ціль аналізується на рівні її практичної реалізації, тому в правову систему включаються тільки ті правові явища, які спрямовані на досягнення мети (норми права, правові відносини, юридичні факти, правові акти, законність, правосвідомість, правова культура, правосуб'єктність, засоби правового примусу тощо). Але й сама постановка мети потребує правових засобів. Крім цього, сам цей процес неможливий без суб'єкта - носія мети.

Правова система суспільства як складне соціальне утворення має кілька цілей, але серед них є одна визначальна, основна - досягнення правопорядку. Як ми вже відзначали, в юридичній літературі є й така позиція, що метою правової системи є правове регулювання ,тобто здійснення всією системою юридичних засобів впливу на суспільні відносини з метою їх упорядкування, визначення певних меж поведінки людей. При такому підході правова система суспільства зводиться до системи правового регулювання, а за обсягом - до механізму правового регулювання. Так, Л. Б. Тіунова відзначає, що механізм правового регулювання є правовою системою, що розглядається з точки зору функціонування, тобто у динамічному, функційному аспекті. Проте це не дозволяє визначити елементний склад правової системи, бо механізм правового регулювання - не єдине утворення, що характеризує функціонування правової системи; процес же правового регулювання важко віднести до мети правової системи, якщо не знати, до якого результату - негативного чи позитивного - він може призвести. Мета правової системи обумовлюється соціальною системою, тому правове регулювання слід розглядати як функцію правової системи. Метою правової системи є передбачуваний, бажаний результат, який повністю чи частково можна досягати внаслідок функціонування цієї системи, тобто - правовий порядок, який є необхідним для досягнення мети соціальної системи. Однак встановлення елементів правової системи на базі тільки такого критерію є недостатнім. Деякі автори в якості критеріїв виділяють не мету, а функції правової системи. Але оскільки функції є результатом взаємодії елементів правової системи, кожна з них, як правило, здійснюється декількома елементами. Тому використання функції як критерію виділення елемента теж є проблематичним. Інші автори стверджують, що структура правової системи складається з декількох компонентів, які розрізняються за цілями, функціями та змістом. Існує й така точка зору, що до елементів правової системи можна віднести такі правові явища, які, по-перше, володіють соціальними якостями та спрямовані на забезпечення збереження соціальних зв'язків; по-друге, відображають єдність соціальних і правових властивостей та виступають їх носіями; по-третє, є самостійними в здійсненні функцій правової системи; по-четверте, є мінімальними носіями вищевказаних властивостей правової системи; по-п'яте, самі мають складну побудову та є системами. Автор цієї позиції Т. В. Кухарук відносить до складу правової системи суб'єктів права, юридичні норми, правовідносини, а також правосвідомість. Вищесказане дає підставу стверджувати, що при дослідженні правової реальності на підставі системного аналізу необхідно виходити, перш за все, з поняття структури правової системи.

Для системного аналізу це є більш важлива категорія, ніж склад елементів, а тому питання про критерії виділення елементів правової системи треба розглядати в єдності з поняттям структури цієї системи. Зазвичай під структурою розуміють спосіб, характер, закон взаємозв'язків між елементами системи [Зв'язки бувають різноманітними за своїм характером: внутрішньосистемними та міжсистемними, прямими та зворотніми, безпосередніми й опосередкованими, функціональними і структурними, субординаційними і координаційними тощо, але вони - це не єдине, що характеризує структуру; її якісними показниками є, крім наявності зв'язків, також: 1) повторюваність; 2) постійність; 3) чіткість; 4) внутрішня впорядкованість, що надає системі, при всій її динамічності, стійкого характеру. Так як правова система суспільства може досліджуватись і в статиці, і в динаміці, то прослідковуються також і утворення, що мають стійкі структурні та функційні зв'язки її елементів, спрямовані на вирішення певних завдань. Але, як було підкреслено у першому підрозділі роботи, структура є стійкою єдністю елементів та їх зв'язків, що утворюють цілісну систему; структура системи може визначатись як стійке поєднання функційних внутрішньосистемних пар, які в свою чергу є стійкими як всередині системи, так і назовні (в поєднанні з іншими парами). Таким чином, до структури правової системи, як і будь-якої підсистеми суспільства, відноситься сукупність елементів і зв'язків між ними. Основним елементом соціальної системи є людина, і в цьому плані правова система не є винятком. Оскільки правова система, на відміну від інших підсистем, має специфічну мету і виконує свої специфічні функції у соціальній системі, то й елементи її набувають певної особливості. І такими елементами можуть бути суб'єкти права, так як саме вони мають необхідні властивості щодо забезпечення мети функціонування правової системи, а також реалізації специфічних для неї функцій. На жаль, більшість авторів не аргументують вибір тих чи інших елементів, які включаються ними до складу правової системи. Зокрема, цей недолік простежується і в позиціях Н. В. Вітрука та В. В. Лазарєва, які критикуючи авторів книги “Правовая система социализма” за відсутність єдиного розуміння правової системи та її елементів, в той же час відносять до неї правові процеси та стани, матеріальні та процесуальні правові відносини, матеріально-правові акти та акти процедурно-процесуального характеру . Називаючи ці елементи, вказані автори знову ж не обґрунтовують свій вибір, не пояснюють, чи утворюють вони (елементи) структуру системи. О. Ф. Скакун до елементів правової системи відносить суб'єктів права, правові норми та принципи, правові відносини, правову поведінку, юридичну практику, режим функціонування правової системи; правову ідеологію, правову свідомість, правові погляди, правову культуру, зв'язки між названими елементами, що визначають результат їх взаємодії - законність, правопорядок[Згідно з точкою зору В. Д. Попкова слід не просто визначити необхідні компоненти, але й розглянути їх у зв'язку зі структурою даного явища. Він вважає, що в роботах російських вчених структура правової системи характеризується трьома групами правових явищ: 1) юридичними нормами, принципами та інститутами, які утворюють нормативну сторону; 2) сукупністю правових установ, які складають організаційну сторону; 3) сукупністю правових поглядів, уявлень, ідей, які охоплюються соціально-культурною стороною Так, наприклад, своє бачення сутності та структури правової системи пропонує В. П. Синюков. Він визначає правову систему як соціальну організацію, яка містить основні компоненти національної правової культури.

До елементів при такому підході щодо поняття включаються: регіональна та місцева правова інфраструктура, системи та підсистеми нагляду, контролю, профілактики правопорушень, правового інформування та правових комунікацій, юридичної освіти, підготовки та перепідготовки кадрів, відтворення та зберігання правової ідеології (НДІ, центри, фонди, культурні спільності тощо) І. В. Петеліна, посилаючись на існуючі в юридичній літературі позиції, виділяє такі елементи правової системи: 1) право (система норм); 2) законодавство (як форма виразу норм); 3) правові установи, що здійснюють правову політику держави; 4) судова та інша юридична практика; 5) механізм правового регулювання; 6) правореалізаційний процес (акти застосування й тлумачення права); 7) права, свободи та обов'язки громадян (суб'єктивне право); 8) систему правовідносин; 9) законність та правопорядок; 10) правову ідеологію (правосвідомість, юридичні доктрини, правова культура); 11) суб'єктів права (індивідуальні та колективні); 12) систематизуючі зв'язки; 13) інші правові явища (юридична відповідальність, правовий статус тощо), що утворюють “інфраструктуру” правової системи Вона вважає, що такий широкий підхід є найбільш доцільним, бо досить повно окреслює обсяг поняття і характеризує правову систему як складне, цілісне структурне утворення в єдності його складових частин. Проте, тут доречно було б згадати позицію Л. С. Явича, який є противником віднесення до складу правової системи всіх без винятку юридичних категорій . Ю. О. Тихомиров до правової системи відносив такі елементи: 1) цілі та принципи правового регулювання; 2) основні види правових актів та їх об'єднання; 3) системоутворюючі зв'язки, що забезпечують взаємодію всіх елементів та цілісність системи . Пізніше він пропонував розділяти два явища - 1) правову систему, що склалася історично, та 2) систему законодавства, що є продуктом національної діяльності, форм виразу нормативного матеріалу. Це викликало заперечення М. І. Матузова, який вважав, що для визначення внутрішньої будови права або законодавства є традиційні категорії: "система права", "система законодавства", а тому немає потреби вводити нове поняття

. Цікавою видається думка В. Д. Перевалова, згідно з якою системний підхід дозволяє виділяти п'ять рівнів правової системи з відповідним елементним складом: 1) суб'єктно-сутнісний (суб'єкти права); 2) інтелектуально-психологічний (правосвідомість); 3) нормативно-регулятивний (норми права); 4) організаційно-діяльнісний (відносини, діяльність); 5) соціально-регулятивний (законність, правопорядок, правова культура) . Поряд з цим, розширення структури правової системи викликає застереження, якщо це відбувається в результаті змішування елементів правової системи з іншими правовими явищами, яким не притаманні властивості елемента. Труднощі у визначенні елементного складу правової системи не є випадковими. Це пояснюється тим, що елементи правової системи не завжди можуть розглядатися як структурно виокремлені утворення, що пов'язані внутрішньою організаційною залежністю. Тому, вирішуючи завдання виокремлення елементів, необхідно виходити із знань про відмінні ознаки “елемента системи”, про те, що кожний елемент є носієм мінімальних атрибутивних властивостей системи і не містить тих, що зберігають субстанційні якості цілого. Як вже відзначалося раніше, із багатоманіття властивостей правової системи важливим є виокремлення тих, які є основними, незмінними (субстанційними). Правова система суспільства як важлива частина соціальної системи є цілісним утворенням, в якому поєднуються соціальні, системні та правові властивості, серед яких системні є субстанційними. Це означає, що правова система суспільства є не тільки результатом життєдіяльності людей, але й формою організації соціальних зв'язків, а тому характеризується соціальною спрямованістю. В. П. Кузьмін вказує, що в цілому соціальні властивості можуть визначатися як властивості, що корисні для людини і суспільства . Правова система суспільства, маючи соціальні властивості, виконує функції, що необхідні та значимі для людей та їх об'єднань. Головне призначення такої системи полягає в тому, щоб визначити та закріпити статус суб'єктів відповідно до ролі, яку вони відіграють у суспільстві; забезпечити соціальну взаємодію суб'єктів - людей; встановити соціальні зв'язки, які зумовлюють діяльність, необхідну для досягнення цілей; закріпити і відтворити суспільні відносини; відрегулювати їх шляхом створення моделей поведінки. Соціальні властивості притаманні й елементам правової системи, які є корисними для суспільства (є цінністю для нього) та спрямовані на збереження, відтворення, узгодження, регулювання і розвиток суспільних відносин, що є субстанцією будь-якої соціальної системи та її частин. Саме на основі соціальних відносин в “суб'єкт-суб'єктних” зв'язках виникають правові властивості, які в такому плані будуть похідними від соціальних

. Правові властивості соціальних явищ не є чимось зовнішнім по відношенню до суб'єктів та їх взаємодії, до суспільних відношень, а формуються і проявляються у них. І виникають вони, реагуючи на ускладнення соціальної структури, формування такої соціально-політичної організації як держава (що має свої відмінні від суспільства інтереси) появу автономності суб'єктів тощо. Все це потребувало встановлення відповідної форми (способу) організації та впорядкування суспільних відносин, чим власне і є право. Особливість даної форми проявляється через такі властивості права, як нормативність, загальнообов'язковість, формальна визначеність, системність, примусовість. І якщо по відношенню до суспільних відносин право є специфічним способом їх впорядкування, організації, то відносно правової системи та її складових воно є явищем, що забезпечує правову єдність, автономність в оточуючому соціальному середовищі. Правові властивості фіксують сутнісну сторону залежності суб'єктів, їх правовий статус, що проявляється в стійких координаційних та субординаційних зв'язках. Що ж стосується системних властивостей правової системи суспільства, то їх як правило, виокремлюють у дві основні групи: 1) функційні властивості, що зумовлені соціальною природою даної системи; 2) загальносистемні властивості, що характеризують специфіку, особливості будь-якої правової системи . На підставі вищевикладеного можна зробити висновок, що не всі правові явища можуть бути елементами правової системи. Кожний із елементів є не тільки носієм мінімальних властивостей правової системи, але й відрізняється від інших елементів.

Реальними елементами правової системи є суб'єкти права (фізичні та юридичні особи, держава, соціальні спільності). Вони є носіями прав та обов'язків, мають визначені правові статуси у суспільстві, що базуються на їх фактичних соціальних статусах. Їх самостійність у даній системі визначається наявністю фактичної можливості бути носієм прав та обов'язків завдяки зовнішній виокремленості, персоніфікованості та волевиявній здатності, а також завдяки набутим властивостям суб'єктів права на основі правових норм . Останнє не зменшує значимості суб'єктів права як самостійних елементів системи, так як генетично первинною є можливість бути фактичним носієм прав і обов'язків. У вченні про суб'єкта права й до сьогодні найбільш вразливим є його трактування як юридично-діяльнісного феномена. Найчастіше юридично-діяльнісному суб'єкту відводиться роль пасивного відтворювача змісту позитивного права, тобто усвідомлювана діяльність суб'єкта є ніби другорядною щодо об'єктивного права. Особа як діяльнісний суб'єкт ніби зникає, коли юридична теорія формує поняття "правоздатність", "юридична особа", "правовідносини" тощо. І лише в порівняно невеликій кількості випадків крізь об'єктивне право "проглядає" особа, яка є носієм правосвідомості та суб'єктом правової діяльності. Це стосується таких юридичних понять, як "дієздатність", "юридичний акт", "помилка (обман)", "вияв волі за допомогою інших осіб", "представництво", "правопорушення" тощо. Томунеобхідною умовою правильного трактування поняття суб'єкта права як елемента правової системи є розвиток теорії особи в юриспруденції, особи як юридично діяльнісного суб'єкта. Отже, суб'єкт права буде визнаватися елементом правової системи тоді, коли буде персоніфікованим та наділеним правосуб'єктністю, необхідними юридичними властивостями. При цьому властивості суб'єкта соціальної системи поглинаються юридичними властивостями. Це, зокрема, стосується і правосвідомості суб'єкта, під якою у юридичній літературі, як правило, розуміють систему почуттів, поглядів, уявлень, понять, оцінок та установок з приводу чинного або бажаного права. Отже, сама правосвідомість хоча і є важливою властивістю суб'єктів у правовій взаємодії, проте не відповідає тим ознакам елемента системи, про які йшлося вище (не є носієм "суб'єкт-суб'єктних" зв'язків, не є відособленою від такого елемента, як суб'єкт права тощо). Таким чином, правосвідомість не може розглядатися як самостійний елемент правової системи суспільства.

Це стосується й інших правових явищ, які характеризують ті чи інші аспекти правової системи, але не можуть розглядатися як її елементи, так як у них відсутні ознаки останніх. І хоча в юридичній літературі існують точки зору, згідно з якими суб'єкти права входять до складу правової системи (О. А. Гаврилов, Т. В. Кухарук, М. І. Матузов, Н. М. Оніщенко, В. Д. Перевалов, І. В. Петеліна, О. Ф. Скакун, О. П. Семітко), проте викликає застереження те, що названі автори не аргументують вибір елементів та включають їх до елементного складу поряд з іншими правовими явищами. Тобто до складу правової системи включаються різнопорядкові правові явища. Системний аналіз передбачає виявлення однопорядкових правових явищ, і лише ті з них, що мають необхідні властивості для досягнення мети правової системи (правопорядку), можуть бути елементами. Мета та структура правової системи зумовлюють появу юридичних властивостей у людей та їх об'єднань (елементів соціальної системи), завдяки яким вони стають здатними до цілеспрямованої юридичної діяльності, можуть уособлювати ознаки правової системи, вирізнятися між собою, забезпечувати стійкі зв'язки, тобто набувають властивостей суб'єктів права. Отже, елементами правової системи можуть розглядатися лише суб'єкти права, саме завдяки їх персоніфікованості та правосуб'єктності. Вони є єдиними елементами правової системи, а не поряд з іншими. Із взаємодії суб'єктів права виникають інтегративні властивості правової системи, забезпечується її функціонування. Не можна беззастережно погодитися з позицією В. Д. Перевалова, що реальними елементами правової системи є людина та її об'єднання . В даному випадку може мати місце змішування правових явищ з неправовими. Адже, щоб стати елементами правової системи вказаним суб'єктам необхідно особистісно-соціальні ознаки перевести в юридичні. Правда, цього не заперечує і сам В. Д. Перевалов, який визначає їх як сукупність правових явищ, а також вказує, що такими елементами є не просто люди, а громадянин (інші фізичні особи) та їх об'єднання (держава, громадські організації, акціонерні товариства та інші юридичні особи), що наділені правами та юридичними обов'язками, але при цьому не використовує сталий у юридичній науці термін "суб'єкт права". Викликає заперечення і позиція О. П. Семітко щодо визнання суб'єктів права "головним компонентом, ядром" правової системи. З позицій системного аналізу суб'єкти права, як елементи правової системи, своєю взаємодією забезпечують стан рівноваги та цілісності, який може досягатися лише між однопорядковими явищами - елементами системи, жоден серед яких не може бути головним, основним, центральним чи другорядним.

Крім цього, у суб'єктів права відсутні переваги щодо тих правових явищ, які виконують інші функції та мають інше призначення у системі, але не є її елементами. Виокремлення суб'єктів права як "ядра, центра" правової системи позбавляє правову систему властивостей "правової" і "системи", перетворює у беззмістовну абстракцію, порушує категоріально-поняттєвий ряд (апарат) системного аналізу. Взаємодія суб'єктів права утворює структуру правової системи, при цьому стабільність зв'язків забезпечується правовими засобами. В міру ускладнення правової системи в ході її розвитку виокремлюються певні частини, що зумовлені об'єктивними закономірностями (властивостями) її внутрішньої будови і є об'єктивно необхідні для існування правової системи як єдиного цілого.

Взаємозалежність, спосіб взаємодії, порядок розміщення яких визначає спрямованість правової системи на досягнення правопорядку. Такими структурними частинами правової системи суспільства є інституційна, функційна, нормативна. І це не проста сукупність частин, а об'єднання взаємодіючих, взаємозалежних, розміщених в закономірному порядку частин цілісного утворення. Виокремлення саме частин (а не рівнів, блоків, аспектів, сторін, інших утворень) дозволяє з'ясувати внутрішню будову, структурну організацію правової системи. І хоча у літературі існують точки зору щодо наявності таких структурних підрозділів правової системи: інституційний, організаційно-структурний, поведінковий, духовно-культурний аспекти (В. І. Гойман-Червонюк,нормативні, організаційні, соціально-культурні аспекти, сторони (В. Д. Попков суб'єктно-сутнісний, інтелектуально-психологічний, нормативно-регулятивний, організаційно-діяльнісний, соціально-регулятивний рівні (В. Д. Перевалов; інституційна, нормативна (регулятивна), ідеологічна, функціональна, комунікативна підсистеми (О. Ф. Скакун, Н. М. Оніщенко), проте ці утворення не розглядаються як об'єктивно необхідні, зумовлені закономірностями внутрішньої будови правової системи структурні частини. Як відзначалося закономірно ж розміщені інституційна, функційна та нормативна частини є об'єктивно зумовлені внутрішньою будовою правової системи, саме вони забезпечують існування системи як цілісного явища. Використання категорії "частина" та виявлення правових явищ, що утворюють частину правової системи суспільства свідчить про застосування системного методу, а використання інших категорій (рівень, аспект, сторона тощо) - про аналіз правової дійсності із використанням інших методів та методологічних підходів. Суб'єкти права утворюють інституційну частину правової системиПоняття "частина" означає момент, фрагмент цілісності, що виражає її специфічність. У цьому розумінні елементи можуть утворювати частини системи, проте з цього не виходить, що всі частини правової системи складаються з елементів, вони можуть складатися з інших правових явищ, що не мають мінімальних властивостей правової системи, хоча і можуть самостійно здійснювати ряд функцій правової системи. Інституційна частина є детермінуючою основою причинно-наслідкових зв'язків у правовій системі, а відтак і двох інших частин функційної та нормативної. У взаємодії ці три частини утворюють структурну організацію правової системи, яка і є системоутворюючим фактором. Але питання про детермінуюче значення інституційної частини не повинно підмінятися питанням про так звані головні частини - всі вони є рівнозначними, необхідними з точки зору доцільної внутрішньої будови (структури) правової системи, їх значимості. Разом з тим головні системоутворюючі зв'язки формуються лише суб'єктами права (бо вони є елементами системи). А тому не можна погодитися з позиціями деяких авторів щодо визначення "центру", центрального місця для того чи іншого правового явища у правовій системі суспільства. Так, Ю. О. Тихомиров таким центром вважав конституцію держави ,а Л. М. Бельсон, В. П. Сальніков, Л. Б. Тіунова, В. І. Екімов - саму державу. Інші ж автори центром системи вважають її нормативну основу - право.

Деякі автори вважають, що у сучасних умовах відбуваються принципові зміни у багатьох демократичних правових системах світу (напрям на побудову правової держави, забезпечення прав людини), а тому центром правової системи має бути людина, її права та інтереси . Проте жодна з цих позицій не є прийнятною, бо якщо правова дійсність, що аналізується на засадах системного підходу, тоді жоден суб'єкт права чи будь-які інші компоненти не можуть претендувати на головну роль. Адже це може призвести до порушення закономірностей розвитку правової системи (в якій всі елементи розміщуються за певними "системними" законами і є рівнозначними). Всі інші компоненти, що входять до системи, виконують функції, спрямовані на існування системи як єдиного цілого. Люди та їх об'єднання були, є і будуть завжди елементами соціальної системи, а отже, і правової. Але поряд з ними існують і інші елементи, в т. ч. держава. Остання є складноорганізованим суб'єктом, який покликаний виражати інтереси всього суспільства в цілому. Реалізація правового статусу держави здійснюється через створювані нею органи: правотворчі, правозастосовчі, правотлумачувальні. Недержавним організаціям держава створює умови для здійснення ними своїх юридичних функцій. Інші суб'єкти мають відповідний правовий статус як самостійні елементи правової системи. Ця самостійність визначається згаданими вище властивостями. Поряд з цим, структура правової системи включає не тільки суб'єктів права (елементів правової системи), але й зв'язки між ними. Насамперед це стосується причинно-наслідкових та функційних зв'язків, які є виразом системно-структурного зрізу. Як відзначалося у попередніх підрозділах, причинно-наслідкові зв'язки виражають відносини між елементами, що пов'язані внутрішньою необхідністю.