Правова система суспільства: поняття і структура

Таким чином, з інституційною частиною тісно пов'язана функційна частина. Функційна частина - це сукупність зв'язків між суб'єктами права. Відповідно до сучасного поняттєво-термінологічного апарату соціології зв'язок розуміється як більш загальне, родове поняття, яке покладено в основу суспільного відношення. Суспільні відносини трактуються як зв'язки між людьми, форма їх взаємодії, спосіб здійснення людської діяльності тощо. Вони утворюють систему зв'язків суспільства, його внутрішню структуру. Процес їх розвитку здійснюється самими суб'єктами (людьми та їх організаціями) від суспільних зв'язків до фактичних відносин і через них - до суспільних відносин. Останні є найбільш розвинутою елементарною формою соціальної взаємодії, найбільш розвинутим видом зв'язку, частиною соціальної системи суспільства. У цьому полягає соціальна цінність та сутність суспільних відносин. Це у свою чергу визначає і підхід до правових відносин, які є особливою формою та різновидом суспільних відносин. В сучасному правознавстві існує безліч підходів до визначення поняття правового відношення. Воно трактується як вид суспільних відносин, врегульованих правом; специфічний зв'язок (співвідношення) між суб'єктивним правом та юридичним обов'язком; як форму соціальної взаємодії суб'єктів права ,Ю. Г. Ткаченко вважає, що правових у власному розумінні відносин не існує, а є лише правовий спосіб регулювання суспільних відносин,

Найбільш важливим підсумком у розвитку поняттєвого апарату теорії права є розуміння правовідносин як форми соціальної взаємодії суб'єктів права, оскільки воно (розуміння) висвітлює роль цих суб'єктів у виникненні та здійсненні правових відносин. Правові відносини залежать від ініціативи та поведінки людей (суб'єктів) - сторін цих відносин, тому вони є завжди результатом дії (взаємодії) його сторін. Це є суттєвою ознакою правовідносин, і при її відсутності виключається будь-яка можливість виникнення останніх. Важливим видається і питання про зв'язок правового відношення та юридичної норми. В юридичній літературі, як відзначалось вище, пріоритет закріплювався, як правило, за юридичною нормою, все зводилось до зв'язку юридичної норми та правових відносин як причини та наслідку з прямим перенесенням характеристики юридичної норми на правове відношення. Хоча існували й інші погляди. Так, Є. В. Бурлай юридичну норму називав лише моделлю суспільних відносин (зафіксованим зразком діяльності) та визначенням останнього похідним від першого. С. Ф. Кечекьян вважав, що не завжди норми законодавства можуть охопити всі сторони юридичного життя суспільства, його соціально-економічну практику[]. Фактичні відносини, які можуть переводитися у статус юридичних, наприклад, судовим рішенням, утворюють основу, з якої потім формується юридична норма. Якщо ж правові відносини розуміти як спосіб реалізації властивостей суб'єкта (а ми вказували раніше, що до таких його властивостей відносяться права та обов'язки), тоді юридичну норму можна характеризувати як засіб, в якому визначаються умови виникнення таких відносин. При аналізі правових відносин як відповідних структурних зв'язків правової системи необхідно звернути увагу на предметні, функційні та генетичні зв'язки. Як згадувалося раніше, суспільні відносини є системоутворюючими зв'язками, так як входять до структури суспільства. Існуючий в юриспруденції поділ на фактичні та правові відносини виражає, перш за все, їх генетичний зв'язок.

Процес опосередкування суспільних відносин юридичною формою у результаті визнання їх державою виражає і предметний зв'язок. Гносеологічно він проявляється у тому, що фактичні відносини є предметом правових. Гносеологічний зв'язок фактичного та правового відношення - цезв'язок змісту та форми, первинного та вторинного. В онтологічному аспекті правове відношення є офіційною моделлю фактичного відношення (що закріплена у правовій нормі). Воно має ті ж предметні та системні атрибути, тобто є взаємозв'язком соціальних суб'єктів. Специфіка полягає лише у тому, що суб'єкти правовідносин повинні бути правосуб'єктними. У реальному житті правовідносини здійснюються суб'єктами лише у межах моделі, зафіксованої у правовій нормі. Таким чином, здійснюється перехід із реальної системи у нормативну і навпаки (але тільки в межах нормативної моделі). Те, що стосується функційних (динамічних) зв'язків, полягає у наданні юридичної форми суспільним відносинам шляхом закріплення за суб'єктами прав та обов'язків. Правове відношення ніби стає, таким чином, універсальною формою або засобом впорядкування суспільних відносин, що сприяє утворенню та функціонуванню соціальної системи суспільства. Правові відносини, які вже виникли, опосередковують інші види суспільних відносин, виступаючи системним фактором для утворення цілісної соціальної системи суспільства. Саме через правові відносини (модельовані суспільні зв'язки, що накладаються на поведінку людей), суспільство утворює соціальну систему як цілісне явище, розвивається та вдосконалюється. В результаті і правова система, що відповідає рівню розвитку суспільних відносин, соціальній системі суспільства, стимулює її розвиток, забезпечує цілісність. А в разі невідповідності - поглиблює соціальні дефекти, розриває системоутворюючі зв'язки, дестабілізує суспільство. Правові відносини у правовій системі, як і у соціальній системі суспільства в цілому, відіграють структуруючу роль. Вонисприяють забезпеченню цілісності системи, правопорядку і суспільному порядку в цілому. Сам процес структурування системи є цілеспрямованим. Правові відносини опосередковуютьсчя через правову діяльність. Зв'язки між елементами системи виникають на підставі діяльності суб'єктів права і знаходять свій вияв у правових відносинах. У науковій літературі діяльність трактується по-різному: і як спосіб існування людей; і як інформаційно-спрямована активність живих систем тощо . У соціальній системі діяльність є сутнісною ланкою, вона виступає також передумовою появи нової властивості соціальної організації (інтегративної якості, що є властивою тільки для системи в цілому) - формування суспільства, що складається з людей. Тому саме людська діяльність є головною сутнісною ознакою цілісного явища, вона може бути основою для розуміння суспільства як системи взаємодії людей. Самостійним видом соціальної діяльності є правова діяльність . Існують різні підходи до поняття останньої. Як правило, під правовою діяльністю розуміється сукупність дій держави, інших організацій, громадян у зв'язку зі створенням та реалізацією юридичних норм, використання інших засобів для вирішення певних соціальних завдань . Визначальною ознакою правової діяльності Б. І. Пугінський назвав "внесення організованості в іншу регульовану діяльність". У літературі існують різні підходи і щодо видів юридичної діяльності. Так, М. Й. Байтін, І. С. Самощенко вважають, що є три основні типи юридичної діяльності: правотворча, правовиконавча (оперативно-виконавча) та правоохоронна. А. В. Міцкевич виділяє ще й контрольно-наглядну діяльність компетентних органів. В. М. Горшеньов розрізняв правотворчу, правозастосовчу, установчу, контрольну діяльність . В. Н. Карташов вважав, що існують такі типи юридичної діяльності: правотворча, правозастосовча, інтерпретаційна, контрольна, координаційна, систематизаційна. Поряд з цим, він відзначає, що виникнення та існування кожного типу юридичної діяльності об'єктивно зумовлено необхідністю задоволення конкретних суспільних потреб та вирішення соціальних завдань. Кожний з цих видів діяльності має визначену специфіку в складі суб'єктів, характері дій, засобах та способах їх реалізації, отриманих результатах, внутрішніх та зовнішніх формах, функціях психологічних аспектах тощо. У змістовному плані правова діяльність поділяється на правотворчу, правозастосовчу, правотлумачну та правореалізаційну. Особливе місце серед них належить правотворчій діяльності, за допомогою якої здійснюється конструювання юридичних моделей соціальної поведінки (тобто, організації соціальних зв'язків) . Поза правовою діяльністю, поза активністю суб'єктів (людей та їх організацій) немає ні генезису, ні розвитку, ні цілісності, ні функціонування правової системи. Саме через людську діяльність, через дії суб'єктів право стає соціальною реальністю.

Правова діяльність відображає динамічний аспект, структурованість, зв'язок прав та обов'язків суб'єктів, забезпечує функціонування правової системи. Оцінюючи діяльність людини чи іншого суб'єкта у правовій сфері як із соціальної, так і з юридичної позицій можна говорити про правомірну чи неправомірну поведінку (відповідно до правових приписів). Переважна більшість суб'єктів правової системи вчиняють правомірну поведінку. Правомірна поведінка є зв'язуючою ланкою між правовою нормою і соціальним ефектом, на досягнення якого ця норма розрахована. Сукупність всіх правомірних дій - це, по суті, є втілення правопорядку у суспільстві. Через правомірну поведінку суб'єктів здійснюється управління суспільством, функціонує вся правова система, реалізуються особами права та обов'язки. Основна маса правовідносин, що існують у соціальній, зокрема, правовій системі засновані на правомірній поведінці. Соціальним та юридичним антиподом правомірної поведінки є правопорушення ,тобто неправомірна поведінка. Правопорушення є юридичним фактом, на підставі якого виникає охоронне правовідношення, це суспільне відношення між суб'єктом та державою, суспільством, яке забезпечує охорону, захист, а в разі необхідності відновлення порушених правових зв'язків, взаємодій між суб'єктами права. Застосовуючи заходи державного примусу до правопорушника, суспільство забезпечує нормальне функціонування як правової системи, так і соціальної системи в цілому. У силу формальної визначеності права, правові норми фіксують ознаки та відношення держави, суспільства до неправомірної, небажаної поведінки суб'єктів, так і вказівку на заходи її попередження або припинення. Коли правопорушення як юридичний факт породжує охоронне правовідношення (в межах якого реалізується юридична відповідальність, тоді ж починає здійснюватися і правозастосовча діяльність компетентного органа, який є однією із сторін таких відносин. Вищезгадане дає підставу вважати, що неправомірна поведінка (зокрема, правопорушення) порушує правові зв'язки між суб'єктами правової системи, що загрожує її належному функціонуванню. А тому суспільство вживає через відповідних суб'єктів заходів, щодо попередження таких порушень, використовуючи різні засоби, до яких відноситься і юридична відповідальність. Фіксуючи ці заходи у правовій нормі і реалізуючи через діяльність судових, правоохоронних та інших органів, держава забезпечує досягнення належного правопорядку, функціонування правової системи. Адже ця система, як і соціальна система в цілому, функціонує належно завдяки стабільним правовим зв'язкам між елементами - суб'єктами (які назовні виражені через правовідносини). А стале порушення правових зв'язків між суб'єктами може сприяти руйнуванню, або в кращому варіанті деформаціям системи. Основними критеріями класифікації галузей та інститутів права у юридичній літературі визнаються предмет та метод правового регулювання, які містять свої структурні компоненти.

При цьому, метод правового регулювання - це ті юридичні засоби впливу на вольову поведінку учасників суспільних відносин, за допомогою яких їм задається бажаний для людини і суспільства напрям розвитку. Процеси (інтеграції та диференціації), які відбуваються у системі права, розширення або звуження сфери правової регламентації (тобто її зміна) ведуть до виникнення системоутворюючих зв'язків. Будь-яка система є результатом появи системоутворюючих зв'язків, а після її виникнення з'являються нові системонабуті (функційні) зв'язки (тобто зв'язки між її структурними елементами та підрозділами). Подібні зв'язки є властивими і для системи законодавства. Вона співвідноситься із системою права як форма і зміст. Якщо система права за змістом є внутрішньою структурою права, то система законодавства є сукупністю нормативно-правових приписів, що містяться у нормативно-правових актах, в яких об'єктивуються як внутрішні змістовні, так і структурні характеристики права. Така система є зовнішнім виразом системи права. Система права є важливим фактором побудови та розвитку системи законодавства, так як її формування пов'язано, насамперед, з процесом відображення об'єктивних закономірностей суспільного розвитку. Система права та система законодавства знаходяться у тісних гносеологічних та функційних зв'язках співпадають за рядом ознак. І в той же час, вони мають суттєві відмінності. Отже ці дві системи є відносно самостійним явищем, але водночас вони є підсистемами (частинами) більш об'ємного явища - правової системи суспільства. У цьому проявляється така ознака права, як системність, тобто всі частини системи як цілого можуть утворювати підсистеми (мікросистеми). Крім нормативно-правового акту (що є частиною системи законодавства) об'єктивація юридичних норм здійснюється і в інших джерелах (зовнішніх формах). В юриспруденції є різні підходи стосовно поняття "джерело права" чи "форма права",але, як правило, трактується як спосіб виразу правової норми назовні та надання йому загальнообов'язковості, тобто як зовнішня форма (джерело) права. Норми права як соціальні регулятори, посередники у виникненні правових зв'язків між суб'єктами можуть фіксуватися, виражатися назовні у різноманітних формах. Зовнішня форма виразу буде відповідати тому чи іншому аспекту, змісту права; буде здатною зробити правовий зміст діючим.

Процес створення тих чи інших форм виразу правових норм є частиною процесу функціонування будь-якої правової системи. Відмінності у зазначених формах (джерелах права) зумовлені різними факторами: історичними, політичними, економічними, культурними тощо. Але сутність процесу створення різних форм об'єктивації норм права полягає у фіксації їх через приписи нормативного характеру, тобто формалізації. І від вибору певної зовнішньої форми, від способу формалізації залежить зміст нормативного припису (через який передається зміст правової норми чи права в цілому). Ця форма дає можливість відмежувати норму права від інших соціальних регуляторів, які є посередниками інших, неправових зв'язків у соціальній системі. Різні способи формалізації правової норми шляхом створення нормативних приписів і фіксації їх у тій чи іншій зовнішній формі породжує різноманітні джерела (форми) права. До основних джерел права, як правило, відносять: нормативно-правовий акт, нормативно-правовий договір, правовий прецедент та правовий звичай. На підставі викладеного можна зробити висновок, що структура правової системи містить такі основні частини: інституційну, функційну, нормативну. Всі вони є необхідними для характеристики внутрішньої будови правової системи. І як вказував І. І. Шмальгаузен: “ціле розвивається водночас з виокремленням частин в міру прогресивного ускладнення організації. Тобто - це система, підпорядкований складний взаємозв'язок частин, наслідком якого у його суперечливих тенденціях, безперервному русі є вища єдність - організація, що розвивається” . Хоча цю роль структура відіграє в поєднанні з функціями. Мета зумовлює функції, а через них і структуру. Водночас і функційну самостійність, виокремленість елементів правової системи можна виявити лише у процесі здійснення ними необхідних для неї функцій. Існування будь-якої соціальної системи, зокрема правової, передбачає її функціонування для досягнення соціальної мети і назовні проявляється у функціях, отже, і призначення та сутність правової системи проявляється через її функції . У юридичній літературі є різні підходи щодо класифікації функцій правової системи і навіть спроби визначення поняття "функції правової системи" . Проте бажаним є їх розмежування на внутрішні і зовнішні, що є важливим з точки зору системного аналізу. В цілях нашого дослідження, не вдаючись до окремого дослідження даної проблеми, виокремимо лише ті функції, які необхідні для існування правової системи як цілісного явища. Насамперед, оговоривши, що категорія "функція" у співвідношенні з категорією "система" є засобами досягнення мети, що ґрунтуються на доцільних властивостях системи. Будь-яка система як єдність функцій та структури, які є взаємопов'язані є виразом єдиної суті - цілого. Структура по відношенню до функцій є внутрішньою основою, визначає процедуру реалізації функцій системи. Таким чином, до зовнішніх функцій правової системи суспільства можна віднести: 1) адаптаційну (способи, що забезпечують збереження системи, співвідношення з іншими підсистемами соціальної системи); 2) оптимізаційну (яка сприяє вдосконаленню системи); 3) інтегративну (яка забезпечує існування системи як цілого).

До функцій внутрішніх можна віднести: 1) цільову, яка полягає у спрямуванні функціонування всіх частин (інституційної, функційної, нормативної) на досягнення мети; 2) регулятивну (розпорядчу), яка полягає у встановленні моделей поведінки та забезпеченні виникнення і реалізації зв'язків між елементами; 3) організаційну (яка має дві підфункції: субординаційну та координаційну, що сприяють доцільному розміщенню зв'язків у системі); 4) контрольну (охоронну), яка спрямована на здійснення соціального контролю за поведінкою суб'єктів; 5) захисну, яка спрямована на встановлення порушених прав суб'єктів. Отже, вказані функції сприяють як виявленню внутрішньої будови правової системи суспільства, так і її ролі та місця у соціальній системі. На підставі вищевикладеного у цьому підрозділі можна зробити такі висновки. Під структурою правової системи слід розуміти стійку єдність суб'єктів права та постійних зв'язків між ними, що зумовлюють функціонування правової системи як цілісного явища . Така взаємодія суб'єктів права спрямована на досягнення правопорядку, а стабільність зв'язків забезпечується правовими засобами. Мінімальною одиницею правової системи є суб'єкти права, які наділені необхідними властивостями для забезпечення її мети та реалізації функцій, а їх взаємодія утворює систему як ціле. Суб'єкти права розглядаються як елемент правової системи при наявності наступних ознак: їх персоніфікованості та правосуб'єктності. Мета, призначення та об'єктивні закономірності внутрішньої будови правової системи зумовлюють переведення особистісно-соціальних властивостей людей та їх об'єднань в юридичні, завдяки яким вони стають суб'єктами права. Структура забезпечує інтегративні властивості правової системи, стан рівноваги, необхідний для її функціонування. Структурну організацію правової системи утворюють інституційна, функційна та нормативна частини, які необхідні для існування правової системи як цілісного явища, та зумовлені основними властивостями її внутрішньої будови. Інституційну частину складають суб'єкти права, що є елементами правової системи. Функційна частина - це сукупність зв'язків між суб'єктами права, які об'єктивуються через діяльність суб'єктів (у більшості випадків) у правові відносини. Під нормативною частиною правової системи слід розуміти таку сукупність нормативно-правових засобів (нормативних регуляторів), які є посередниками у виникненні та існуванні зв'язків між суб'єктами.

При цьому інституційна частина є детермінуючою для нормативної та функційної. Ці частини є доцільними та необхідними, відображають структурну організацію правової системи, її стійкість та мінливість. Все це сприяє виявленню насамперед, загальносоціальних ознак (властивостей) правової системи. І погоджуючись з Д. А. Керімовим (який до останніх відносить: 1) цілісність (єдність) компонентів, пов'язаних сутнісно-змістовним характером; 2) інтегративність (взаємодію компонентів між собою); 3) ієрархічність, стійке функціонування, що забезпечується структурною впорядкованістю елементів; 4) відносна самостійність (можливість зміни елементів, створення нових, утворення підсистем, зв'язків із зовнішнім середовищем [369]), необхідно відзначити, що ці ознаки можуть бути притаманні будь-якій системі, а не тільки правовій. Водночас правова система має характеризуватися, крім загальносоціальних і спеціальними (юридичними) ознаками, до яких відносяться: 1) наявність єдиних елементів - суб'єктів права; 2) їх структурна впорядкованість; 3) забезпеченість постійних зв'язків між суб'єктами завдяки правовим засобам, зокрема нормам права; 4) забезпеченість зв'язків завдяки діяльності суб'єктів та прояв їх через правові відносини; 5) спрямованість на досягнення такої мети як правопорядок, що є необхідною умовою існування соціальної системи в цілому . Узагальнюючи наведене вище можна сформулювати таке визначення поняття “правова система суспільства” - це цілісна, структурно впорядкована за допомогою норм права та інших правових засобів стійка взаємодія суб'єктів права, що забезпечує досягнення правопорядку як необхідної умови функціонування соціальної системи . І саме таке визначення поняття може мати як гносеологічну, так і методологічну цінність. Така його значимість більш рельєфно висвітлюється при вивченні співвідношення цього поняття з іншими правовими поняттями. У цьому плані видається необхідним насамперед розмежування понять "правова система" та "правова реальність". У філософії термін "реальність" розуміється як "те, що має буття" , “буття речей в зіставленні з небуттям, а також з іншими формами буття”

Новий тлумачний словник української мови трактує "буття" як об'єктивну реальність, що існує незалежно від нашої свідомості , а термін "реальний" - як той, що існує в об'єктивній дійсності, дійсний . В цьому ж джерелі слово "дійсний" тлумачиться як "реальний, реально існуючий", а слово "дійсність" - як "те, що реально існує, існувало; реальність". У філософії ж дійсність розуміється як "реальність, що існує, розвивається". Досить часто в юридичній літературі широке трактування правової системи призводить до ототожнення її з поняттям "правова реальність". Наприклад, М. І. Матузов вказує, що правова система охоплює весь юридичний апарат, усю юридичну діяльність, що здійснюється в різних формах . С. В. Поленіна відзначає, що "правова система" включає всю сукупність правових феноменів, у т. ч. правореалізацію, правосвідомість, правову культуру тощо. Видається, що хоча поняття “правова система” складається в результаті взаємодії всіх правових явищ і процесів, це не дає підстави розширювати його обсяг безмежно. Правова реальність існує об'єктивно, тобто не залежить від процесу пізнання і являє собою онтологію (буття) всіх правових явищ, у т. ч. - права і правової системи. В залежності від форми та визначеності останньої відбувається вплив цієї реальності на людей. Саме момент визначеності та передбачуваності й вносить у правову реальність правова система, однак визнання належності правової системи до правової реальності не означає їх тотожності з таких міркувань. По-перше, правова реальність охоплює буття правових явищ безвідносно до конкретних умов їх існування, а правова система суспільства є такою стороною правової реальності, в якій остання знаходить свій вияв у конкретних зв'язках. По-друге, правова реальність включає, поряд з іншим, конфлікти та правопорушення, які не включаються в правову систему. На відміну від правової реальності правова дійсність фіксує не тільки сутність правових явищ, але й несуттєві сторони її буття, охоплює процеси їх становлення, руху, розвитку тощо.

Віднесення правової системи до правової дійсності дозволяє розглядати її з позицій дієвості та визначати деякі закономірності їх розвитку. Так, С. С. Алексєєв відзначає, що найбільш широке поняття, яке охоплює всі без винятку правові явища, - це "правова дійсність", а в цьому широкому понятті виділяються активні елементи, що мають відношення до позитивного права та тісно пов'язані між собою (правова система) . Як сторона правової дійсності, правова система містить компонент дії, водночас на неї саму впливають закономірності розвитку правової дійсності. Будь-яка правова дійсність є життєздатною тільки за наявності правової системи. Але правова система та правова дійсність повністю не співпадають. Правова система - це та сторона правової дійсності, в якій проявляються не випадкові, а необхідні властивості суб'єктів та зв'язки між ними, що сприяє стійкості та цілісності правової дійсності, незважаючи на багатоманітність правових явищ та динамічність процесів у ній. В юридичній літературі поряд із категорією "правова дійсність" останнім часом використовується і категорія "правове життя". Автори, що оперують цією категорією, у загальному плані трактують її як форму руху правової матерії ,посилаючись на багатозначність категорії "життя".

Дійсно, поняття "життя" у філософських словниках трактується як найвища форма руху матерії, але застосування змісту цього поняття до правової дійсності видається не зовсім правильним, так як, по-перше, одним із варіантів філологічного значення слова "життя", крім "існування всього живого" - "те, що реально існує, дійсність", а по-друге, названі автори самі трактують поняття "правове життя" як форму руху правової матерії, що охоплює процеси, які відбуваються в правовій дійсності (зокрема, обмін правовою інформацією, взаємодія з оточуючим середовищем тощо). У зв'язку з цим видається, що поняття "правова дійсність" - це не тільки наявність певних правових явищ, але й процеси їх взаємодії, впливу, розвитку тощо, а тому не має підстав виділяти окрему категорію "правове життя" в сенсі процесів правової дійсності, так як вони є частиною останньої. Правова система є тією стороною правової дійсності, яка є впорядкованим цілим, в межах якого правові явища закономірно зв'язані між собою і проявляють у цих зв'язках необхідні властивості. Правова реальність набуває в правовій системі конкретно-історичну та просторово-часову визначеність. Поняття "правова система" відрізняється також від поняття "механізм правового регулювання", під яким в юридичній літературі розуміються взяті в єдності та взаємодії всі правові засоби, за допомогою яких здійснюється правове регулювання. Механізм правового регулювання - це певна модель процесу правового регулювання без другорядних, несуттєвих моментів. Якщо елементи механізму відповідають встановленим вимогам, то процес правового регулювання досягає мети. Основними елементами механізму правового регулювання є норми права, юридичні акти тощо; основними ж елементами правової системи є суб'єкти права, а досягнення правопорядку як мети правової системи забезпечується, зокрема, і механізмом правового регулювання. Необхідно також виявити співвідношення не тільки між поняттям "правова система" і "система права", але й "система законодавства". Ці поняття взаємопов'язані, зокрема, система права є об'єктивно первинною основою розвитку системи законодавства, однак за своєю структурою вони є різними (насамперед, за первинними елементами).

Поряд з цим і система права, і система законодавства за своїми властивостями є відносно самостійними правовими явищами, які у правовій системі (оскільки входять до її нормативної частини) покликані здійснювати свої відповідні функції. Узагальнюючи вищесказане, слід відзначити, що поняття "правова система" не підмінює інші юридичні поняття, має самостійне наукове навантаження, яке тісно взаємопов'язане з поняттям "правова реальність", "правова дійсність", "механізм правового регулювання", "система права", “система законодавства”. Воно сприяє розв'язанню ряду наукових та практичних завдань, про які вже згадувалося раніше . Проте, зрозуміло, що поняття правової системи не може вирішити всі правознавчі проблеми (зокрема, проблеми праворозуміння), охопити всі сторони та взаємозв'язки правової дійсності, підмінити собою поняття права взагалі. Але саме запропоноване вище поняття дає можливість виявити не випадкові, а необхідні властивості суб'єктів права як елементів правової системи та зв'язків між ними, що забезпечують в кінцевому рахунку стійкість та цілісність соціальної дійсності.

Таке поняття правової системи дозволяє (на відміну від запропонованих у юридичній літературі понять правової системи) уникнути механічного набору правових явищ, що входять до складу правової системи, гіпертрофованого розширення поняття правова система, відхилення від основних засад системного аналізу (згідно з якими система утворюється завдяки взаємодії елементів - структурі); дозволяє виявити субстанційні властивості правової системи; а також сприяє переведенню цього поняття у науково-практичну площину. Це поняття правової системи - не данина модній термінології, а зміна кута зору, зумовлена сучасними реаліями: зміною інфраструктури світу; появою нових досягнень у суспільних та інших галузях науки; нових понять та категорій; трансформацією методології. Крім цього, воно дозволяє зберегти чіткість, "нерозмитість" наукової категорії, яка має як теоретичну, так і практичну значимість (дозволяє виявити ознаки та структуру будь-якої правової системи, виявити деформації, недосконалість правової системи, передбачити тенденції розвитку правової системи чи її складових частин, створити необхідні способи чи засоби, завдяки яким забезпечується ефективне функціонування правової системи).

Список використаної та рекомендованої літератури.

1. Емельянов С. Право: определение понятия. -М. ,1992.

2. Загибайло В. , Зайчик О. Эволюия современного буржуазного государства и права. --К. ,1991.

3. Давид Р. ,Жоффре--Спинози К. Основные правовые системы современности / Пер. В. Туманова. --М. ,1998.

Размещено на Allbest. ru