Размещено на http://www.allbest.ru/

Державне фінансове регулювання підприємницької діяльності

ПЛАН

• ВСТУП
• 1. ТЕОРЕТИЧНІ АСПЕКТИ ДЕРЖАВНОГО РЕГУЛЮВАННЯ
• 1.1 Сутність державного регулювання
• 1.2 Нормативно-правова база регулюючого впливу держави на діяльність об'єднань підприємств
• 2. СУТНІСТЬ МЕХАНІЗМУ ДЕРЖАВНОГО РЕГУЛЮВАННЯ ПІДПРИЄМНИЦТВА
• 2.1 Нормативно-правова база регулюючого впливу держави на діяльність об'єднань підприємств
• 2.2 Інформаційне, кадрове, науково-методичне забезпечення підприємництва
• 3. ФІНАНСОВІ ВАЖЕЛІ ДЕРЖАВНОЇ ПІДПРИЄМНИЦЬКОЇ ПОЛІТИКИ. ЕКОНОМІЧНІ ФУНКЦІЇ ПОДАТКІВ
• 3.1 Податкове регулювання та сприяння розвитку бізнесу
• 3.2 Фінансово-інвестиційні важелі державного впливу на розвиток підприємництва
• ВИСНОВКИ
• СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ
• правовий податковий інвестиційний підприємництво

ВСТУП

Побудова соціально орієнтованої ринкової економіки з різними формами власності передбачає, що держава забезпечує відповідну організацію і дисципліну в діях суб'єктів ринку з метою досягнення збалансованості, пропорційності й оптимальності економічних процесів. Формування такої системи господарювання, як показує досвід економічно розвинутих країн світу, потребує становлення нової системи державного регулювання економіки, провідне місце в якій займає державний фінансовий контроль підприємницької діяльності.

На практиці в Україні має місце певна недооцінка ролі такого контролю. Внаслідок цього в економіці держави як на макро-, так і на мікрорівні протягом останнього десятиліття ХХ ст. нагромадилося чимало питань, на які не дано відповіді: не вдалося знайти збалансованої моделі сталого економічного розвитку, не відпрацьовано механізми взаємодії ринку та держави, не розв'язано проблеми платіжної кризи, більшість суб'єктів підприємницької діяльності функціонує неефективно, їх фінансово-економічний стан є нестабільним, що негативно впливає на всю соціально-економічну ситуацію в країні. Держава своєчасно не реагує на негативні явища в економічній сфері, що створює політичне напруження в суспільстві.

На фоні збільшення внутрішнього та зовнішнього боргу зростала кількість збиткових підприємств, через що зменшувався прибуток, збільшувалася дефіцитність бюджетів, зберігалася тенденція до зниження реальної заробітної плати та пенсій. Поглиблювалася тінізація економіки. У наступні роки ця ситуація суттєво не змінилася. І це - за наявності в державі більше десятка органів державного фінансового контролю зі штатом понад 100 тис. державних службовців, які покликані забезпечувати законність і ефективність використання державних коштів, майна і господарювання в цілому.

Ці проблеми соціально-економічного розвитку країни пов'язані не тільки з недооцінкою ролі і значення державного фінансового контролю підприємницької діяльності, а й з тим, що система такого контролю в Україні знаходиться на стадії становлення. В практичній діяльності органів державного фінансового контролю зберігаються старі підходи, які були властиві органам державного фінансового контролю командно-адміністративної системи. Процес переходу від системи державного фінансового контролю господарської діяльності до системи державного фінансового контролю підприємницької діяльності в Україні значно затягнувся. Неузгодженим залишається правове поле. Немає єдиних концептуальних засад щодо організації його системи. Загальмувалося проведення адміністративної реформи, яка покликана сприяти становленню нової системи державного управління, зокрема державного фінансового контролю та дерегуляції підприємницької діяльності.

Проблемами державного фінансового контролю господарської діяльності займалися такі відомі фахівці, як Ю.М.Бажал, І.А.Бєлобжецький, М.Т.Білуха, С.І.Бобир, В.В.Бурцев, Ф.Ф.Бутинець, Б.І.Валуєв, Е.О.Вознесенський, Л.І.Вороніна, Ю.А.Данилевський, Н.І.Дорош, В.П.Дяченко, З.В.Гуцайлюк, Є.В.Калюга, Л.М.Крамаровський, Є.В.Коломін, М.В.Кужельний, В.Г.Мельничук, В.М.Мітрофанов, В.М.Родіонова, В.С.Рудницький, В.К.Савчук, В.В.Сопко, Б.Ф.Усач, В.М.Федосов, В.О.Шевчук, С.О.Шохін та інші вітчизняні і зарубіжні вчені-економісти.

Водночас у вітчизняній науковій літературі та у виданнях країн ближнього зарубіжжя практично немає теоретичних розробок, пов'язаних з організацією державного фінансового контролю підприємницької діяльності: не визначено його сутність, об'єкти і суб'єкти; не розроблено питання функціонування його органів, форм і методів їх роботи. Спостерігається дублювання державного фінансового контролю в одних сегментах економіки при відсутності або недостатності його в інших, зниження ефективності функціонування органів державного фінансового контролю в цілому.

Мета роботи полягає в тому, щоб провести дослідження процесів становлення та розвитку державного фінансового контролю підприємницької діяльності в Україні і з урахуванням досягнень світової та української економічної науки, досвіду зарубіжної та національної практики обґрунтувати напрями і практичні рекомендації щодо підвищення його ефективності.

Для досягнення поставленої мети були визначені такі завдання:

– визначити сутність державного фінансового контролю підприємницької діяльності;

– визначити місце і значення державного фінансового контролю підприємницької діяльності в системі державного регулювання економіки на макро- і мікрорівні;

– визначити систему суб'єктів державного фінансового контролю підприємницької діяльності в Україні;

– виявити проблеми функціонування діючої системи державного фінансового контролю підприємницької діяльності в Україні.

Об'єктом дослідження є система державного фінансового контролю підприємницької діяльності в Україні.

Предметом дослідження є механізм реалізації державного фінансового контролю підприємницької діяльності в Україні.

1. ТЕОРЕТИЧНІ АСПЕКТИ ДЕРЖАВНОГО РЕГУЛЮВАННЯ

1.1 Сутність державного регулювання

Реформи, що здійснюються у країні, покликані змінити характер участі держави в господарській діяльності, зменшити частку державної власності, створити економічні умови для забезпечення високої ділової активності. Мета державного регулювання економіки -- створити таку господарську систему, яка б орієнтувалася на вибір найефективніших варіантів використаним наявних факторів виробництва та забезпечення сприятливих соціально-економічних умов життєдіяльності.

Орієнтирами, яких дотримується держава у процесі регулювання економіки, є показники, що характеризують рівень економічного розвитку та якість життя: тривалість життя людини, дохід (валовий внутрішній продукт) на душу населення, рівень зайнятості, ступінь реалізації прав людини, стан навколишнього середовища.

Державне регулювання -- це майже всі функції держави, пов'язані з економічною та економіко-соціальною діяльністю і покликані забезпечити умови функціонування ринкової економічної системи.

Державне регулювання охоплює всі напрямки суспільного виробництва. Однак першочергова увага приділяється регулюванню відносин власності та підприємництва, інвестицій і структурної перебудови галузей матеріального виробництва, соціального розвитку й ринку праці, фінансового ринку та грошового обігу, територіальних пропорцій і регіональних ринків, природокористування, зовнішньоекономічної діяльності. Ці питання становлять основний зміст державного регулювання економіки. Водночас з огляду на наявні особливі умови реформування вирішуються гострі економічні та соціальні проблеми, зокрема структурні перетворення, технологічні оновлення, подолання кризових явищ.

Процес опосередкування державою економічного життя всіх галузей виробництва, в тому числі видавничої справи -- це процес державного регулювання економіки. Необхідність державного регулювання ринкової економіки випливає з об'єктивно властивих державі економічних функцій. В умовах існування різних форм власності роль державного регулювання полягає, з одного боку, в забезпеченні юридичного механізму їх реалізації, а з іншого -- в спрямованому впливі на ринкові параметри, що забезпечують організацію функціонування економічної системи як цілого.

В економічній науці є два протилежні підходи до участі держави в регулюванні процесів: класична й кейнсіанська теорії. На думку класиків, ринковий механізм автоматично забезпечує рівність попиту й пропозиції, а відтак унеможливлює тривалі порушення в економіці, зокрема спад виробництва, інфляцію, безробіття.

На відміну від традиційної класичної теорії англійський економіст Джон Мейнард Кейнс обґрунтував об'єктивну необхідність і практичне значення державного регулювання ринкової економіки. Його теорія -- це аналіз взаємодії та взаємозв'язків різних агрегованих економічних категорій і величин, дослідження того, як невідповідність між ними впливає на стан економіки, а також в яких межах і якими методами державного втручання можна досягти узгодження між цими категоріями та величинами з метою постійного економічного розвитку.

Загострення соціально-економічної кризи у країнах з ринковою економікою змусило їх переглянути методи й підходи до макроекономічного регулювання, а тому великого поширення дістали неокласичні теорії. В їх основу покладено концепцію саморегулювання економіки та обмеженого державного втручання.

На відміну від кейнсіанського стимулювання попиту вони, допускаючи безробіття, значну увагу приділяють обмеженню інфляції. Водночас перехід до консервативної моделі регулювання не означає повної відмови від кейнсіанських методів, а є лише зміною стратегії щодо збереження в певних межах традиційних інструментів у разі їх модернізації. Держава, незважаючи на майже повсюдне проведення політики приватизації, приділяє увагу важелям регулювання, продовжує виконувати властиві їй функції, насамперед політико-стратегічні, економічні, соціальні та екологічні.

Державне регулювання потрібне за таких обставин:

1. У разі природної монополії, коли вихідною є теза про обмеженість ресурсів у галузі. Найчастіше цю обмеженість, покликану сформувати особливі умови ринкової діяльності, штучно створюють підприємства, які функціонують у цих галузях.

2. За ринкової монополії, коли йдеться про неконкурентне ринкове витіснення, тобто продавці через дискримінацію цін або їх агресивне зниження намагаються витіснити з ринку конкурентів з метою встановлення панівного ринкового середовища.

3. Коли спостерігається побічна дія, тобто коли у процесі виробництва або споживання товарів з'являються недоліки у ціновій системі. Ціна втрачає властивість показника обмеженості, бо до уваги беруться лише ті вигоди та невигоди, їх визначне економічний суб'єкт. Побічний ефект може бути і негативним, і позитив ним. у першому випадку соціальні витрати перевищують особисті, (і особисті вигода перевищує суспільну).

Найважливіші завдання економічної політики України потрібно конкретизувати в політиці таких державних пріоритетів: прискорення структурної перебудови економіки з метою розвитку конкуренції; збільшення обсягу випуску продукції, що користується попитом, експорто-спроможна та імпортозамінна; модернізація і технічне переозброєння підприємств, виробничих потужностей яких не вистачає для створення замкнених циклів із виробництва особливо важливих виробів виробничо-технічного призначення, товарів народного споживання тощо.

Економічну політику слід реалізовувати лише через державне регулювання економічних процесів в умовах ринкової економіки. Для цього Україна має великий арсенал випробуваних світовою та вітчизняною практикою економічних, правових та адміністративних важелів -- ціни, податки, державний контракт, субсидії, субвенції та ін. Ефективність державного регулювання залежить від того, наскільки розумно й виважено використовуються ці важелі у процесі реалізації економічної політики.

Особливо актуальним є питання цінового регулювання тиску промисловості на сільське господарство через державне регулювання.

Для цього держава за допомогою цін має впливати насамперед на споживання продукції базових галузей (вугілля, нафти, газу, електро- і теплоенергії, послуг транспорту і зв'язку), підтримувати сільськогосподарське виробництво (забезпечувати паритет обміну з промисловістю), декларувати зміни цін на основні види продукції виробничо-технічного призначення, обмежувати торговельно-постачальницькі надбавки при визначенні роздрібних цін і тарифів, а в подальшому взагалі відмінити їх. На сучасному етапі особливу увагу держава повинна звернути на фактори, які б сприяли посиленню інвестиційної діяльності.

Внутрішніми джерелами фінансування технічного переозброєння підприємств мають бути прибуток і амортизаційні відрахування, зовнішніми -- емісія цінних паперів і кредит. Причому частка зовнішніх джерел фінансування технічного розвитку галузей господарства повинна збільшуватись.

Правильне поєднання зазначених чинників сприяє забезпеченню структурної переорієнтації економіки, створенню передумови для ефективної роботи всіх її складових (промисловості, сільського господарства, діяльності поліграфічних підприємств та ін.) як на етапі переходу до ринку, так і в умовах його функціонування. Для її здійснення потрібні передусім політична воля та науково обґрунтований план практичних дій.

1.2 Нормативно-правова база регулюючого впливу держави на діяльність об'єднань підприємств

Важливе значення у здійсненні державного регулювання господарської діяльності, у тому числі підприємництва, має Закон України "Про засади державної регуляторної політики у сфері господарської діяльності" від 11.09.2003 р. (далі -- Закон).

Цей Закон визначає правові та організаційні засади реалізації державної регуляторної політики у сфері господарської діяльності.

Державна регуляторна політика у сфері господарської діяльності -- напрям державної політики, спрямований на вдосконалення правового регулювання господарських відносин, а також адміністративних відносин між регуляторними органами або іншими органами державної влади та суб'єктами господарювання, недопущення прийняття економічно недоцільних та неефективних регуляторних актів, зменшення втручання держави у діяльність суб'єктів господарювання та усунення перешкод для розвитку господарської діяльності, що здійснюється в межах, у порядку та у спосіб, що встановлені Конституцією та законами України.

Принципами державної регуляторної політики є:

– доцільність -- обґрунтована необхідність державного регулювання господарських відносин з метою вирішення існуючої проблеми;

– адекватність -- відповідність форм та рівня державного регулювання господарських відносин потребі у вирішенні існуючої проблеми та ринковим вимогам з урахуванням усіх прийнятих альтернатив;

– ефективність -- забезпечення досягнення внаслідок дії регуляторного акта максимально можливих позитивних результатів за рахунок мінімально необхідних витрат ресурсів суб'єктів господарювання, громадян і держави;

– збалансованість -- забезпечення у регуляторній діяльності балансу інтересів суб'єктів господарювання, громадян і держави;

– передбачуваність -- послідовність регуляторної діяльності, відповідність її цілям державної політики, а також планам з підготовки проектів регуляторних актів, що дозволяє суб'єктам господарювання здійснювати планування їхньої діяльності;

– прозорість та врахування громадської думки -- відкритість для фізичних та юридичних осіб, їх об'єднань, дій регуляторних органів на всіх етапах їх регуляторної діяльності, обов'язковий розгляд регуляторними органами ініціатив, зауважень та пропозицій, наданих у встановленому законом порядку фізичними та юридичними особами, їх об'єднаннями, обов'язковість і своєчасність доведення прийнятих регуляторних актів до відома фізичних та юридичних осіб, їх об'єднань, інформування громадськості про здійснення регуляторної діяльності.

Регуляторним актом є прийнятий уповноваженим регуляторним органом нормативно-правовий акт, який або окремі положення якого спрямовані на правове регулювання господарських відносин, а також адміністративних відносин між регуляторними органами або іншими органами державної влади та суб'єктами господарювання; прийнятий уповноваженим регуляторним органом інший офіційний письмовий документ, який встановлює, змінює чи скасовує норми права; застосовується неодноразово та щодо невизначеного кола осіб і який або окремі положення якого спрямовані на правове регулювання господарських відносин, а також адміністративних відносин між регуляторними органами або іншими органами державної влади та суб'єктами господарювання, незалежно від того, чи вважається цей документ відповідно до закону, що регулює відносини у певній сфері, нормативно-правовим актом.

Регуляторними органами визнаються Верховна Рада України, (Президент України, Кабінет Міністрів України, Національний банк України, Національна рада України з питань телебачення і радіомовлення, інший державний орган, центральний орган виконавчої влади, Верховна Рада Автономної Республіки Крим, Рада Міністрів Автономної Республіки Крим, місцевий орган виконавчої влади, орган місцевого самоврядування, а також посадова особа будь-якого із зазначених органів, якщо відповідно до законодавства ця особа має повноваження одноособове приймати регуляторні акти. До регуляторних органів також належать територіальні органи центральних органів виконавчої влади, державні спеціалізовані установи та організації, некомерційні самоврядні організації, які здійснюють керівництво та управління окремими видами загальнообов'язкового державного соціального страхування, якщо ці органи, установи та організації відповідно до своїх повноважень приймають регуляторні акти.

Указ Президента України "Про запровадження єдиної державної регуляторної політики у сфері підприємництва" від 22.01.2000 р. № 89/2000 (далі -- Указ) виданий з метою недопущення звуження змісту та обсягу права громадян на підприємницьку діяльність, запровадження ефективного державного регулювання у сфері підприємництва.

В Указі встановлено, що забезпечення проведення єдиної державної регуляторної політики у сфері підприємництва є одним із головних пріоритетів у діяльності органів виконавчої влади щодо здійснення економічних реформ.

Для цілей цього Указу єдиною державною регуляторною політикою у сфері підприємництва визнається діяльність, спрямована на досягнення оптимального регулювання державою підприємницької діяльності, усунення правових, економічних та адміністративних перешкод у реалізації права на підприємницьку діяльність.

Єдина державна регуляторна політика у сфері підприємництва здійснюється шляхом впорядкування нормативного регулювання підприємницької діяльності.

Для цілей цього Указу нормативним регулюванням підприємницької діяльності визнається видання нормативно-правових актів, а також директивних листів (далі -- регуляторні акти).

Згідно з Указом основними принципами впорядкування нормативного регулювання підприємницької діяльності є:

– доцільність, достатність та відповідність нормативного регулювання вимогам ринкових відносин;

– ефективність та забезпечення досягнення позитивних економічних і соціальних результатів впровадження регуляторних актів;

– системність, послідовність та координованість дій щодо розроблення, видання та виконання регуляторних актів;

– гласність у процесі підготовки проектів найважливіших регуляторних актів, які суттєво впливають на ринкове середовище, права та інтереси підприємців, та публічне обговорення цих проектів;

– обов'язковість та своєчасність доведення виданих регуляторних актів до суб'єктів підприємницької діяльності.

На Державний комітет України з питань регуляторної політики та підприємництва покладено координацію діяльності органів виконавчої влади з підготовки проектів, видання та виконання регуляторних актів.

Установлено, що проекти регуляторних актів підлягають обов'язковому погодженню з Державним комітетом України з питань регуляторної політики та підприємництва. Також зазначено, що проекти регуляторних актів, які суттєво впливають на ринкове середовище, права та інтереси підприємців, підлягають опублікуванню для публічного обговорення. Рішення про опублікування таких проектів для публічного обговорення приймає та опублікування проекту забезпечує Державний комітет України з питань регуляторної політики та підприємництва.

Заборонено внесення Президентові України та Кабінету Міністрів України проектів регуляторних актів, видання Кабінетом Міністрів України, іншими органами виконавчої влади регуляторних актів без обґрунтування доцільності втручання держави у відповідну сферу підприємницької діяльності, адекватності та ефективності пропонованих шляхів та способів розв'язання порушених у проекті питань, характеристики очікуваних соціально-економічних наслідків запровадження заходів, що передбачаються у проекті, а також без попереднього погодження відповідного проекту регуляторного акта в порядку, передбаченому статтею 4 цього Указу,

Органам місцевого самоврядування під час розроблення проектів та прийняття власних регуляторних актів рекомендовано додержуватися принципів впорядкування нормативного регулювання підприємницької діяльності, передбачених цим Указом.

Проаналізуємо мету, напрями та заходи державного регулювання підприємницької діяльності в Україні на прикладі однієї із сфер, що більшою мірою підлягає регулюванню -- діяльності на ринку цінних паперів. Відповідно до Концепції функціонування та розвитку фондового ринку України, схваленої постановою Верховної Ради України від 22.09.95 р., з метою впорядкування фондового ринку та підвищення дисциплінованості його учасників, підтримання довіри до фондового ринку та його динамічного розвитку держава здійснює регулювання ринку цінних паперів. Головним принципом регулювання фондового ринку є першочергова реалізація загальнонаціональних інтересів і забезпечення гарантій та безпеки інвестиційної діяльності в економіці України. З метою забезпечення єдиної державної політики в цій сфері створений спеціальний державний орган -- Державна комісія з цінних паперів та фондового ринку. У межах своїх повноважень державне регулювання фондового ринку здійснюють також Міністерство фінансів України, Національний банк України, Антимонопольний комітет України, Фонд державного майна України та інші державні органи.

У Законі України "Про державне регулювання ринку цінних паперів в України" (далі -- Закон) державне регулювання ринку цінних паперів визначене як здійснення державою комплексних заходів щодо упорядкування, контролю, нагляду за ринком цінних паперів та їх похідних і запобігання зловживанням і порушенням у цій сфері (ст. 1).

Згідно зі ст. З Закону, державне регулювання ринку цінних паперів здійснюється в таких формах:

– прийняття актів законодавства з питань діяльності учасників ринку цінних паперів;

– регулювання випуску і обігу цінних паперів, прав та обов'язків учасників ринку цінних паперів;

– видача спеціальних дозволів (ліцензій) на здійснення професійної діяльності на ринку цінних паперів та забезпечення контролю за такою діяльністю;

– заборона та зупинення на певний термін (до одного року) професійної діяльності на ринку цінних паперів у разі відсутності спеціального дозволу (ліцензії) на цю діяльність та притягнення до відповідальності за здійснення такої діяльності згідно з чинним законодавством;

– реєстрація випусків (емісій) цінних паперів та інформації про випуск (емісії) цінних паперів;

– контроль за дотриманням емітентами порядку реєстрації випуску цінних паперів та інформації про випуск цінних паперів, умов продажу (розміщення) цінних паперів, передбачених такою інформацією;

– створення системи захисту прав інвесторів і контролю за дотриманням цих прав емітентами цінних паперів та особами, які здійснюють професійну діяльність на ринку цінних паперів;

– контроль за достовірністю інформації, що надається емітентами, та особами, які здійснюють професійну діяльність на ринку цінних паперів, контролюючими органами;

– встановлення правил і стандартів здійснення операцій на ринку цінних паперів та контролю за їх дотриманням;

– контроль за дотриманням антимонопольного законодавства на ринку цінних паперів;

– контроль за системами ціноутворення на ринку цінних паперів;

– контроль за діяльністю осіб, які обслуговують випуск та обіг цінних паперів;

– проведення інших заходів щодо державного регулювання і контролю за випуском та обігом цінних паперів.

За змістом Закону можна назвати такі основні правові засоби впливу держави на діяльність у сфері ринку цінних паперів:

– створення єдиного органу, що регулює діяльність у сфері цінних паперів;

– передача певних повноважень регулювання само регулятивним організаціям;

– ліцензування діяльності на ринку цінних паперів;

– введення правила розкриття інформації при емісії цінних паперів;

– встановлення у законодавстві спеціальних санкцій за порушення законодавства суб'єктами діяльності у сфері цінних паперів.

2. СУТНІСТЬ МЕХАНІЗМУ ДЕРЖАВНОГО РЕГУЛЮВАННЯ ПІДПРИЄМНИЦТВА

2.1 Державна реєстрація підприємства та ліцензування підприємницької діяльності

Право на здійснення підприємницької діяльності підприємство набуває лише після акту його державної реєстрації; інакше така діяльність визнається незаконною. Існують певний порядок і умови реєстрації нового підприємства.

В Україні діє протягом останніх років типова схема реєстрації новоствореного підприємства.

Ринок не передбачає необмеженої свободи дій підприємницьких структур. Відповідно до чинного законодавства України деякі види підприємницької діяльності потребують спеціального ліцензування (табл. 2.1).

Таблиця 2.1 Основні види підприємницької діяльності в Україні, що підлягають ліцензуванню

Види підприємницької діяльності	Орган, що видає ліцензію
Пошук та експлуатація родовищ корисних копалин	Держкомгеології за узгодженням із Держнаглядохоронпраці
Виробництво, ремонт і реалізація спортивної (мисливської) вогнепальної та холодної зброї, виготовлення печаток і штампів	Міністерство внутрішніх справ
Юридична практика; судово-експертна діяльність	Міністерство юстиції
Виготовлення вина та коньячних виробів	Міністерство агропромкомплексу
Видобуток дорогоцінних металів (каменів) і виготовлення виробів з них	Міністерство фінансів
Внутрішні та міжнародні перевезення пасажирів і вантажів	Міністерство транспорту
Виробництво і ремонт засобів вимірювання та контролю	Держстандарт
Виготовлення пива, спирту, лікеро-горілчаних і тютюнових виробів	Держхарчопром
Виготовлення та реалізація ліків, здійснення медичної практики	Міністерство охорони здоров'я
Проектування, будівництво та експлуатація об'єктів атомної енергетики	Держатомнагляд
Виготовлення та реалізація хімічних речовин	Міністерство промислової політики
Торгівля алкогольними напоями та тютюновими виробами	Районні державні адміністрації
Посередницька діяльність із приватизаційними паперами	Фонд державного майна
Транспортно-експедиційні послуги з перевезення зовнішньоторговельних і транзитних вантажів	Міністерство зовнішньоекономічних зв'язків і торгівлі
Діяльність, пов'язана з наданням послуг для одержання загальної середньої освіти	Обласні державні адміністрації
Діяльність, що пов'язана з професійною освітою та підготовкою спеціалістів різних рівнів кваліфікації	Міністерство освіти та науки
Діяльність, що пов'язана з наданням туристичних послуг	Держкомтуризм
Аудиторська діяльність	Аудиторська палата
Страхова діяльність	Комітет у справах нагляду за страховою діяльністю
Виробництво пожежної техніки та протипожежного обладнання	Головне управління пожежної охорони МВС
Діяльність у різних сферах фінансового та валютного ринку	Національний банк України

Надання ліцензій здійснюється на підставі ліцензійної угоди, яка передбачає сплату суб'єктом підприємницької діяльності, якому надається ліцензія, певної ліцензійної винагороди. Остання може мати вигляд процентних відрахувань (роялті) або пашуальних платежів (разова плата за користування ліцензією).

Сертифікація та стандартизація є стратегічними напрямками адміністративного регулювання в рамках підприємницької політики і, на жаль, створюють найбільше перешкод для підприємців.

Вся робота з стандартизації в Україні регламентується Декретом Кабінету Міністрів (1) та комлексом стандартів державної системи стандартизації, перші стандарти якого введені в дію 01.10.93 p. наказом Держстандарту України №116 від 29.07.1993 p.

Державна система стандартизації в Україні визначає мету і принципи управління, форми та загальні організаційно-технічні правила виконання всіх видів робіт зі стандартизації [25].

Під стандартизацією розуміють встановлення й застосування єдиних правил з метою впорядкування діяльності в певній галузі. Стосовно продукції стандартизація охоплює:

– установлення вимог до якості готової продукції, а також сировини, матеріалів, напівфабрикатів і комплектуючих виробів;

– розвиток уніфікації та агрегатування продукції як важливої умови спеціалізації й автоматизації виробництва;

– визначення норм, вимог і методів у галузі проектування та виготовлення продукції для забезпечення належної якості й запобігання невиправданій різноманітності видів і типорозмірів виробів однакового функціонального призначення;

– формування єдиної системи показників якості продукції, методів її випробування та контролю; уніфікація вимірювань і позначень;

– створення єдиних систем класифікації та кодування продукції, носіїв інформації, форм і методів організації виробництва [22].

Коли підприємство веде активну зовнішньоекономічну діяльність, найважливішим елементом виробничого менеджменту взагалі та системи управління якістю зокрема стає сертифікація продукції. Кожний вид товарів, який те чи те підприємство хоче вигідно продати на світовому ринку, мусить бути сертифікованим, тобто мати документ, що засвідчує високий рівень його якості, відповідність вимогам міжнародних стандартів ІСО серії 9000. Набутий нашими підприємствами досвід зовнішньої комерційної діяльності показує, що так звана безсертифікатна продукція оцінюється на світовому ринку у 3-4 рази дешевше, отже, фактично реалізується за безцінь.

Суб'єкти господарювання (виробники, постачальники, виконавці та продавці продукції, що підлягає обов'язковій сертифікації) повинні:

– у належному порядку та у визначений термін проводити сертифікацію відповідних об'єктів;

– забезпечувати виготовлення продукції відповідно до вимог того нормативного документа, за яким її сертифіковано;

– реалізовувати продукцію тільки за наявності сертифіката;

– припиняти реалізацію сертифікованої продукції, якщо виявлено її невідповідність вимогам певного нормативного документа або закінчився термін дії сертифіката [22].

Організаційною основою сертифікації продукованих підприємствами виробів є мережа державних випробувальних центрів (ДВЦ) для найважливіших видів продукції виробничо-технічного та культурно-побутового призначення, які широко створюються нині.

Протягом останніх років почали формуватися й міжнародні системи сертифікації. Координує заходи зі створення таких систем спеціальний комітет із сертифікації - СЕРТИКО, що діє у складі ІСО. Цим комітетом розроблено:

– правила та порядок здійснення сертифікації продукції;

– критерії акредитації випробувальних центрів (лабораторій);

– умови вступу до міжнародної системи сертифікації (наявність нормативно-технічної документації, що містить вимоги до сертифікованої продукції; високий рівень метрологічного забезпечення виробництва; функціонування спеціальної системи нагляду за діяльністю випробувальних центрів і якістю продукції) [10].

На початку 1993 року Україна стала членом ІСО та Міжнародної електротехнічної комісії - ІЕС. Це дає їй право нарівні з 90 іншими країнами світу брати участь у діяльності понад 1000 міжнародних робочих органів технічних комітетів зі стандартизації та сертифікації й використовувати понад 12000 міжнародних стандартів.

В Україні створено Державний комітет стандартизації та сертифікації, основним завданням якого є формування ефективно діючої національної системи сертифікації та стандартизації, яка була б спрямована на захист національного споживача й товаровиробника від неякісної продукції та пристосована до сучасних ринкових вимог світового співтовариства, зокрема ЄС. Нинішня система поки що є малоефективною та недосконалою. Так, в одній державній установі зосереджено майже всі монопольні функції щодо стандартизації, сертифікації, акредитації та відповідності технічним вимогам, при цьому Держстандарт самостійно розробляє нормативи для всіх названих процедур. Але світова практика доводить, що не може бути єдиного органу, котрий би визначав процедури із сертифікації, наприклад, літаків та ліків. У багатьох країнах є до 20 різноманітних обов'язкових процедур сертифікації, які здійснюються різними організаціями чи лабораторіями [47].

2.2 Інформаційне, кадрове, науково-методичне забезпечення підприємництва

Розвиток підприємництва потребує створення розвинутої системи інформаційно-консультаційного забезпечення та інфраструктури, що підтримує її діяльність.

Основним елементом такої системи стане мережа регіональних інформаційно-аналітичних центрів, які в майбутньому інтегруються в єдину інформаційну систему.

Головними завданнями регіональних інформаційно-аналітичних центрів мають бути:

– забезпечення доступу підприємців до інформації (правової, нормативно-довідкової, маркетингової, науково-технологічної, комерційної тощо) у процесі як створення, так і функціонування підприємств;

– надання консультаційних послуг з питань стану ринку, кон'юнктурного аналізу, управління підприємством, участі у виставках, підготовки кадрів;

– інформування органів державної влади про стан справ у сфері підприємництва та тенденції його розвитку [11].

Зазначена система передбачає диференційоване інформаційне обслуговування суб'єктів малого підприємництва залежно від його технічного забезпечення та платоспроможності.

З метою створення ефективної системи підготовки, перепідготовки та підвищення кваліфікації кадрів для підприємницької діяльності в межах системи державної підтримки бізнесу здійснюється цілий комплекс заходів: навчання основ теорії і практики підприємництва у сфері державної освіти, включаючи загальноосвітню, професійну, середню спеціальну та вищу освіту; забезпечення перепідготовки та підвищення кваліфікації кадрів через розвинуту мережу центрів перепідготовки; сприяння залученню окремих категорій населення до підприємницької діяльності.

Держава сприяє розробленню навчальних планів, програм і методичних посібників для підготовки підприємців залежно від рівня їхньої базової підготовки, термінів навчання, для підвищення кваліфікації вчителів та викладачів, використання державних телерадіоканалів для навчання широких верств населення основ підприємницької діяльності.

Система підготовки та перепідготовки кадрів здійснюється з використанням можливостей міжнародних організацій і фондів, а також з урахуванням досвіду іноземних держав.

Сприяння розвитку підприємництва в Україні неможливе без його науково-методичного забезпечення, що передбачає: проведення комплексу наукових досліджень, пов'язаних із проблемами розвитку підприємництва, зокрема малого та середнього, визначення найбільш ефективних форм та методів підтримки такого бізнесу; розробку та впровадження нових підходів і методів щодо проведення аналізу та прогнозування розвитку цього сектору економіки; вивчення світового досвіду з питань формування державної політики сприяння розвитку підприємництва [12].

Особливу роль має відіграти запровадження постійного моніторингу державної підтримки підприємництва та механізмів регулювання діяльності в цій сфері, що дасть змогу відстежувати зміни та напрями його розвитку як на державному, так і на регіональному рівнях, а також своєчасно застосовувати важелі державного регулювання з метою поліпшення економічного клімату для здійснення господарської діяльності підприємницьких структур.

Державна підтримка підприємництва крім нормативно-законодавчого та інституціонального сприяння використовує також і функціональні (цільові) форми та методи, які умовно можна розділити на такі складові: матеріально-технічна підтримка; науково-технічна (інноваційна) підтримка; фінансово-інвестиційна підтримка; податкове регулювання та сприяння самофінансуванню бізнесу; зовнішньоекономічне регулювання та захист національних підприємств; екологічне регулювання бізнесу.

На сучасному етапі розвитку підприємництва через дефіцит достатніх фінансових коштів або за браком таких у малих підприємств гостро постає проблема розвитку та переоснащення виробничої бази цих підприємств, передовсім виробничого устаткування та виробничих площ.

Розв'язанню цієї проблеми держава може сприяти через:

– спрямування частини засобів, одержаних від приватизації державного майна на розвиток матеріально-технічної бази підприємництва;

– розробку та впровадження механізму передачі виробничим підприємствам малого бізнесу площ та виробничих потужностей, у тому числі й тих, які звільняються в процесі ліквідації, реорганізації та банкрутства підприємств;

– використання виробничого потенціалу підприємств ВПК на умовах лізингу, що даватиме змогу підприємницьким структурам звести до мінімуму витрати на придбання основних фондів, а можливість внесення частки майна підприємств ВПК в їх установчий капітал або передача його в господарське управління підприємницьких структур підвищить їхню заставну спроможність та стійкість;

– сприяння процесу формування розвинутого ринку нерухомості [11].

Ситуація в Україні з погляду задоволення потреб та створення умов для розвитку інноваційної складової підприємництва є досить неоднозначною. З одного боку, існує об'єктивна необхідність у створенні, реалізації і масовому поширенні нових технологій, і для цього є певні передумови (науково-технічний потенціал, накопичені розробки, висококваліфікована робоча сила), а, з іншого - діють серйозні гальмівні фактори, зокрема:

– брак інноваційного венчурного капіталу;

– низький технологічний рівень виробництва, особливо в галузях переробної, легкої, харчової промисловості та у сфері послуг;

– брак попиту на нові розробки як наслідок неінновативно орієнтованої і неконкурентно насиченої економіки [14].

Зарубіжний досвід свідчить, що найбільш гнучкими та сприятливими для впроваджень науково-технічних досягнень є малі підприємства. Однак питома вага їх у створенні ВВП в Україні в 8-10 разів менша, ніж в країнах з розвинутою ринковою економікою, і становить лише близько 8%.

На нинішньому етапі розвитку в Україні ринкові чинники ще не набрали сили. Ринок інновацій, що лише зароджується в Україні, характеризується скороченням як пропозиції, так і попиту на всі різновиди інноваційних продуктів: винаходи, корисні моделі, промислові зразки, технології, "ноу-хау" тощо. У нашій країні досі не створено реальних діючих механізмів державної підтримки, ухвалені нормативно-правові акти не мають послідовного та комплексного характеру, питання механізму передачі інновацій у сферу малого підприємництва залишається практично не врегульованим [10].

Загальними правовими засадами у цій сфері є Закони України "Про власність" (1991 p.) - стосовно інтелектуальної власності; "Про охорону прав на винаходи та корисні моделі" (1993 p.), "Про охорону прав на промислові зразки" (1993 p.), "Про охорону прав на знаки для товарів і послуг" (1993 p.), "Про основи державної політики у сфері науки і науково-технічної діяльності" (1991 p.), "Про оподаткування прибутку підприємств" (1997 p.) - стосовно інноваційної діяльності та ін. Є нагальна необхідність удосконалити існуючі нормативно-правові документи та впровадити нові, наприклад Закони "Про державну підтримку інноваційної діяльності", "Про державну підтримку малого підприємництва в Україні" тощо [37].

Спеціалізованими органами з цих питань є Міністерство освіти і науки України, Державний інноваційний фонд. Державне патентне відомство України, а також нещодавно створена Інноваційна палата України, що є громадською структурою. Ці органи мають сприяти створенню ефективних механізмів передачі інновацій у виробництво та запровадженню їх передовсім у сфері підприємництва, зокрема малого та середнього.

З метою стимулювання технологічного оновлення підприємництва держава може використовувати такі форми:

– надання допомоги в проведенні досліджень та впровадженні інновацій;

– сприяння інтенсифікації процесів передачі технологій;

– залучення суб'єктів малого підприємництва до участі в реалізації науково-технічних програм;

– надання консультативних послуг, зокрема щодо пошуку необхідних технологій або їх розробників, а також проведення науково-технічної експертизи об'єктів інтелектуальної власності на пільгових умовах;

– визначення порядку передачі малому підприємництву "ноу-хау" та обладнання, які раніше було розроблено в інтересах силових міністерств;

– створення мережі технопарків та технополісів, бізнес-інкубаторів, виробничо-технологічних центрів тощо;

– стимулювання інноваційної діяльності малих підприємств та забезпечення їх інформацією про нову техніку та технологію;

– стимулювання венчурного бізнесу, франчайзингових відносин між підприємцями та ін., що буде спонукати до зміцнення інноваційного характеру підприємницького сектору взагалі й малого бізнесу зокрема [10].

3. ФІНАНСОВІ ВАЖЕЛІ ДЕРЖАВНОЇ ПІДПРИЄМНИЦЬКОЇ ПОЛІТИКИ. ЕКОНОМІЧНІ ФУНКЦІЇ ПОДАТКІВ

3.1 Податкове регулювання та сприяння розвитку бізнесу

Аналіз світового досвіду фінансової підтримки підприємництва свідчить, що остання є системою багатопланових заходів, котрі охоплюють практично всі аспекти життєдіяльності підприємницьких структур (їх створення, функціонування, комерційної діяльності, фінансів, інвестицій, інновацій та ін.).

Податки є частиною загальної фінансової системи як держави в цілому, так і окремих її суб'єктів. Крім того, вони виступають однією з категорій ринкової економіки.

Податки існують у сфері виробничих відносин, оскільки є вилученням частини виробленого продукту (в грошовій формі) в дохід держави. Але податки - це нестійка категорія. Вони постійно змінюються. Змінна й сфера їх дії.

Сутність податків, як економічної категорії, проявляється через ті функції, які вони виконують. Виділяють три головні функції податків.

Рис. 3.1. Функції податків

Фіскальна функція. Її сутність полягає в забезпеченні надходження коштів до державного бюджету. В будь-якому суспільстві ця функція послідовно реалізується. За її допомогою відбувається формування фінансових ресурсів держави, призначених для покриття витрат, пов'язаних із виконанням державою своїх функцій - економічних, соціальних, оборонних, охорони здоров'я, екологічних тощо.

У свою чергу, ця функція поділяється на дві (деякі економісти та вчені виділяють їх окремо): контрольну та розподільчу.

Контрольна функція. Вона полягає в обліку кількості податків і розміру кожного з них, а також в оцінці ефективності кожного каналу надходження податків. Це передбачає не тільки здійснення контролю за отриманням податків, а й застосування різних санкцій до порушників. Крім того, виконання цієї функції передбачає також внесення постійних змін у систему оподаткування з метою підвищення її ефективності, яка залежить від існуючої в державі податкової дисципліни, законослухняності платників податків та їх ставлення до держави. Основна мета цієї функції - досягнення своєчасної і повної за обсягом сплати податків [13].

Виконання розподільчої функції пов'язане зі стягненням податків і забезпеченням наповнення бюджету, який потім буде розподілений. При виконанні цієї функції держава повинна збирати постійні, стабільні та рівномірні податки.

Постійність в отриманні податків означає, що вони повинні надходити до бюджету не у вигляді разових платежів, а протягом усього бюджетного періоду в чітко встановлені строки згідно з чинним законодавством.

Стабільність означає, що надходження податків повинно визначатись високим рівнем гарантії того, що передбачені чинним законодавством податки держава отримає у повному обсязі.

Рівномірність означає, що податки повинні розподілятися по території таким чином, щоб забезпечити достатні доходи всім ланкам бюджетної системи як на державному, так і на місцевому рівні.

Регулююча функція. Її сутність полягає в перерозподілі вартості валового національного продукту між державою та платниками податків. Податки при цьому утворюють особливі механізми, які забезпечують баланс особистих і загальнодержавних інтересів [48].

Мета цієї функції - забезпечення неперервності інвестиційних процесів, зростання фінансових результатів бізнесу, сприяння збільшенню коштів.

Виконання регулюючої функції передбачає:

1. Визначення системи оподаткування. Але система оподаткування повинна постійно пристосовуватись до особливостей розвитку економіки держави, ситуацій, які склались, запланованих реформ тощо. Тому важливе не тільки формування, а й удосконалення системи оподаткування, заміна існуючих податків, методики їх розрахунку, сплати тощо.

2. Ефективність застосування податків залежить від їх прогресивності, можливості отримання будь-яких пільг і загального зменшення в межах чинного законодавства. За допомогою податкових пільг держава має змогу регулювати кон'юнктуру загальнодержавного ринку товарів і послуг. Встановлення податкових пільг дає можливість підприємству збільшити свої доходи, прибуток, знизити витрати та ціну виробу, збільшити реалізацію продукції. І навпаки, збільшення розмірів сплачених податків призводить до підвищення ціни та зменшення обсягів виробництва.

3. Визначення податкових ставок. Держава встановлює ставки оподаткування і диференціює їх відповідно до чинної системи та особливостей розвитку економіки. Диференціація проводиться залежно від виду підприємства та форми його власності, напряму діяльності, обсягів виробництва або надання послуг, важливості його для споживачів або держави, а також від часу діяльності суб'єкта оподаткування тощо.

Слід зазначити, що виконання цієї функції податків з подальшим розвитком ринкових відносин повинно бути гнучкішим (за умови, що загальна система оподаткування залишається незмінною). Так, від виконання регулюючої функції залежить розвиток підприємства, зацікавленість у розширенні обсягів діяльності. Податок на прибуток визначає ту його частину, яка залишається в розпорядженні підприємства. Якщо податок на прибуток занадто великий, це зменшує зацікавленість підприємства в його отриманні, і воно намагається приховати прибуток і будь-якими засобами збільшити фонд оплати праці чи інші витрати або зменшити масштаби діяльності. При зменшенні податку на прибуток ця функція може впливати на ту частину, яка підлягає капіталізації. Якщо з боку держави проводиться політика, спрямована на стимулювання капіталовкладень (наприклад, надаються пільги при інвестуванні у нові виробництва, придбанні обладнання та прискоренні його амортизації), то більша частина прибутку використовується на ці цілі. Якщо держава зменшує або взагалі скасовує оподаткування дивідендів, то підприємство зацікавлене у збільшенні споживчої частини прибутку і підвищує розміри дивідендів на свої акції.

У межах виконання цієї функції виділяють два її напрями: стимулюючий та стримуючий.

Сутність стимулюючого напряму полягає в наданні податкових пільг або звільненні від сплати податків взагалі.

Стримуючий напрям застосовується, коли держава бажає захистити власного виробника. Для цього встановлюються додаткові податки чи підвищуються митні тарифи або вже діючі податки (наприклад, акцизний збір на горілчані та тютюнові вироби тощо). У результаті зростає ціна виробу, і він стає неконкурентоспроможним [48].

Як надання пільг, так і різні стримуючі важелі застосовуються незалежно від виду підприємства, галузі виробництва чи обслуговування.

В Україні особливого значення набуває третя функція податків - соціальна. Її виконання суттєво впливає на добробут громадян та справедливий розподіл коштів державного бюджету між усіма верствами населення.

Податки відповідають на запитання "для чого?". А в цьому разі на перший план виходить запитання "для кого?". Податки встановлюються для утримання державних структур і для забезпечення виконання ними функцій управління, оборони, соціальної, економічної та ін. Вони не мають ні елементів конкретного цільового обміну, ні конкретного призначення. Так, при відрахуванні коштів па обов'язкове пенсійне страхування платник знає, що, коли він досягне пенсійного віку, вони підуть на виплату пенсій. Це стосується і обов'язкових платежів на страхування на випадок безробіття, виплат в інноваційний фонд та інших відрахувань та платежів. Коли сплачується податок (наприклад, на прибуток, прибутковий податок з громадян, податок на додану вартість тощо), то платник не знає, на що будуть витрачені ці кошти: на освіту, охорону здоров'я, на утримання збройних сил тощо. Ці кошти акумулюються в державному бюджеті, а потім розподіляються Верховною Радою України при його затвердженні. Тому податок - це не тільки юридична, а й економічна категорія. При стягненні та отриманні податку відбувається перерозподіл частини засобів власності усього суспільства. Отже, податки виступають і як форма перерозподілу національного доходу. Інші обов'язкові платежі та відрахування, внески до державного бюджету є податками тільки за формою, а не за суттю [23].

Податок встановлюється тільки державою і є тільки її атрибутом. Встановлення податку в законі держави є формою прояву державного суверенітету. Індивідуальність податку проявляється у тому, що при його стягненні держава бере на себе обов'язки надання кожному платнику визначеного еквівалента, який дорівнюватиме розміру його платежу.

На даний час існує кілька аспектів недосконалості системи оподаткування в Україні, а саме:

– податкова система відзначається нестабільністю. Це стосується як видів податків, баз оподаткування, податкових ставок, так і методики обчислення й термінів та порядку їх введення у дію. Закони про податки часто приймають поспіхом, без належного обґрунтування і розрахунків. Це призводить до внесення змін і доповнень у щойно прийняті закони, порушує один із головних принципів формування податкової системи - її стабільність.

– податкова система не стимулює суб'єкти господарювання накопичувати фінансовий капітал та його інвестувати;

– значна частина доходів держави, сформованих за рахунок податків, покривається непрямими податками. По-іншому оподатковується не лише прибуток або доход, а й витрати суб'єктів господарювання;

– податкова система не створює умов для зменшення товарообмінних (бартерних) операцій;

– наявність розбіжностей, сумнівних тлумачень окремих термінів, положень, визначених у законах і підзаконних актах;

– високий рівень оподаткування [14].

Разом з тим, надмірна кількість податкових пільг зумовила необґрунтований перерозподіл ВВП, створила неоднакові економічні умови для господарювання. Все це призвело до утворення значного неофіційного сектора економіки, ухилень від оподаткування, затримки податкових надходжень. Звертаючись до засад управління податками, визначених свого часу А.Смітом, таких, як визначеність, простота та зручність для платників податків, і установ, які їх стягують, дешевизна і мінімум податкового тягаря на платників, можна зауважити, що ці принципи не завжди ефективно працюють у вітчизняній системі оподаткування. Так, варто пригадати еволюцію податку на додану вартість і податку на прибуток підприємств, часті зміни розмірів ставок мита й акцизного збору, досить високі тарифи відрахувань у державні цільові фонди соціального спрямування, відсутність стимулюючого впливу при справлянні прибуткового податку з громадян, недоречності та невизначеність у стягненні гербового збору тощо. Не можна назвати простими і доступними для розуміння законодавчі акти щодо цих податків у тому вигляді, в якому вони існують сьогодні. Розрахунки цих, податків стали заплутаними і незручними як для платників, так і для контролюючих органів.