Спільна власність подружжя

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Зміст

Вступ

Розділ І.Право власності подружжя у сімейному законодавстві

1.1 Розвиток законодавства про право власності подружжя в Україні

1.2 Поняття і функції шлюбу, майно подружжя та види майнових правовідносин подружжя

1.3 Спільна власність подружжя на договірних засадах за шлюбним контрактом

1.4 Висновки по розділу І

Розділ ІІ.Спільне та роздільне майно подружжя

2.1 Право власності подружжя на об'єкти спільної власності

2.2 Право власності подружжя на об'єкти особистої (приватної) власності

2.3 Розпоряджання спільним та роздільним майном. Укладання угод

2.4 Висновки по розділу ІІ

Розділ ІІІ.Поділ та підстави поділу спільного майна подружжя

3.1 Підстави, способи та порядок проведення поділу спільного майна подружжя

3.2 Поділ окремих видів майна, що знаходиться у спільній власності подружжя

3.3 Висновки по розділу III

Висновки по роботі

Список використаних джерел

Додатки

Вступ

Актуальність теми. В 2002 році був прийнятийновий Сімейний Кодекс України (надалі СК). Це визначило не тільки зміну в змісті більшості сімейно-правових інститутів, але і в самому методі регулювання сімейних відносин: імперативні норми тепер поєднуються з нормами диспозитивними, допускаючими різні варіанти юридично значущої поведінки учасників сімейних правовідносин.

Зміст СК в цілому не тільки зберіг історичну спадкоємність в регулюванні сімейно-шлюбних відносин із законодавством колишнього Союзу РСР, але і набув нових для українського законодавства інститути і норми: шлюбний договір, угода про сплату аліментів, права дітей в сім'ї, приймальна сім'я і ін.

Необхідно відзначити, що найважливішу частину майнових відносин подружжя утворюють відносини сімейної власності, які включають спільну подружню власність, власність подружжя, власність інших членів сім'ї (дітей, батьків).

Не дивлячись на те, що СК увібрав в себе досвід, накопичений в правовому регулюванні відносин подружньої власності за роки радянської влади, і передбачив гнучкий механізм її пристосування до змінних потреб сім'ї (шлюбний договір), правове регулювання відносин сімейної і перш за все подружньої власності його, не можна вважати завершеним.

В числі проблематики регулювання майнових відносин подружжя, наприклад, необхідно відзначити дію двох галузевих правових систем - сімейного і цивільного права. Питання про співвідношення між ними - це важлива практична проблема, визначальна ефективність, як інституту подружньої власності, так і суміжних з ним інститутів цивільного права.

У всіх дослідженнях, при розгляді питання про обіг стягнення по боргах одного з подружжя, просто констатується як якийсь безперечний факт положення СК, що встановлює привілей подружньої власності: спочатку стягнення звертається на майно чоловіка-боржника, а потім (при недостатності цього майна) - на його частку в спільному майні подружжя. При цьому абсолютно не береться до уваги існуючий порядок обігу стягнення на майно боржника, який робить неможливим буквальне дотримання даного правила. У багатьох випадках на момент обігу стягнення навіть не представляється можливим встановити, яке майно належить боржнику, а яке є спільним майном подружжя. В більшості випадках це правило взагалі не дотримується, оскільки стягнення зразу ж звертається на спільне майно подружжя без визначення того, яка частина цього майна відповідає частки боржника в спільному майні.

Іншими словами, в правовому регулюванні відносин сімейної власності виявляється загальна проблема неузгодженості різних галузей права.

Необхідно відзначити, що ухвалення Сімейного Кодексу РФ поставило юридичну науку і науку сімейного права, перед необхідністю дослідження такого, наприклад, феномена, як шлюбний договір (контракт) його ролі і значення в регулюванні майнових сімейно-шлюбних відносин, умов, порядку висновку і виконання, дійсності і відповідальності за його дотримання, вміст договору в частині відповідальності подружжя за зобов'язаннями один одного.

Глава 8 СК встановлює законний режим майна подружжя, який розуміється в ст. 60 як режим їх сумісної власності. Глава 10 СК присвячена договірному режиму майна подружжя, який розглядається в ст. 92 як альтернатива режиму законному. Особливостям двох цих режимів, проблемам, що виникають при застосуванні кожного з них в українській юридичній науці, приділяється особлива увага.

Нарешті необхідно сказати, що далеко не всі проблеми подружньої власності слід вважати вирішеними як в теоретичному, так і в практичному відношенні. Законний режим подружньої власності дотепер розглядався, якщо можна так виразитися, зсередини, тобто в рамках власне сімейного права. Тим часом, це тільки загальна конструкція, яка для своєї реалізації вимагає злагодженої дії норм інших галузей права і перш за все цивільного. Наскільки вимоги СК підкріплені цими нормами - питання, що вимагає спеціального вивчення. Особлива проблема - майнові права подружжя як об'єкт спільної власності. Їй практично зовсім не приділяється увага. Тим часом значення цієї частини майна (а в її склад входять не тільки внески до кредитних установ, але акції, частки, паї в статутних капіталах (майні) юридичних осіб) не можна недооцінювати.

Виходячи з вище перелічених обставин, відзначимо, що тема даної дипломної роботи актуальна і вимагає ретельного дослідження.

Мета і завдання дослідження. Головною метою дослідження є комплексний аналіз поняття спільної власності подружжя у сімейному праві, розробка науково-обгрунтованих положень і рекомендацій, спрямованих на удосконалення чинного законодавства України і підвищення організаційної основи управління у зазначеній сфері.

Визначена мета передбачає вирішення таких завдань:

- проаналізувати існуючі в науковій літературі погляди щодо визначення поняття спільної власності подружжя в Україні;

- проаналізувати юридичні аспекти майнових відносин подружжя в сучасному українському праві;

- проаналізувати проблематику правового регулювання майнових відносин подружжя в цілому, а також об'єктів спільної та роздільної власності подружжя в сучасному сімейному і цивільному праві;

- з'ясувати місце і роль органів влади у регулюванні майнових відносин між членами подружжя усімейномуправі;

- проаналізувати та уточнити підстави поділу спільного майна подружжя, визначення часток при поділі майна та порядок проведення поділу спільного майна подружжя;

- розробити висновки і практичні пропозиції по подальшому розвитку механізмів правового регулювання майнового положення подружжя, пропозиції по зміні і доповненню чинного законодавства, регулюючого такі відносини.

Об'єктом дослідження є майнові відносини подружжя щодо прав власності на об'єкти їх спільного та роздільного майна, як вид цивільних відносин, правове регулювання і правові відносини, що виникають в ході реалізації майнових прав.

Предметом дослідження є реальний стан нормативно-правового забезпечення, практики регулювання відносин с приводу спільного майна подружжя та його поділу та власне умов їх виникнення і забезпечення в Україні.

Методи дослідження. Теоретико-методологічною основою дослідження є система взаємодоповнюючих філософських, загальнонаукових та спеціальних методів, призначених для отримання достовірних об'єктивних результатів.

Методологічною базою дослідження є комплекс методів збирання, аналізу та обробки фактологічної та емпіричної інформації, серед яких:

методи загально-наукового, системно-теоретичного, порівняльно-ретроспективного, структурно-функціонального та конкретно-історичного аналізу зарубіжних і вітчизняних джерел; вивчення законодавчих та інших нормативно-правових актів щодо пропозицій по удосконаленню цивільно-правового механізму регулювання відносин між членами подружжя з приводу їх спільного та роздільного майна в Україні; методи прогнозу, екстраполяції, моделювання.

Теоретична база дослідження При дослідженні питання спільної власності подружжя використовувалися наукові праці вчених: Антокольськой М.В., Матвєєва Г.К., Нечаєвой А.М., Раєвіч С.І., Рясенцева В.А., Пчелінцевой Л.М., Стучки П.І., Ердельовського А.М., Сосипатрової Н.Е., Гонгало Б.М., Масевіч М.Г., Топорнина Б.Н., Харитонов Е.О., Анташева Ю., Боднов С.Н., Рыбченко А., Гордон М.В., Данилин В.И., Дзюба Р.А., Жилинкова И.В., Заїка Ю.О., Коржаков И., Крашенников П.В., Бойко М.Д., Співак В.М., Хазін М.А., Масевич М.Г. Радзівська Л.К. і ін.

Практичне значення одержаних результатів дослідження полягає в тому, що розглянуті в ньому положення дають можливість визначити підходи до вирішення цілого ряду теоретичних і практичних організаційно-правових проблем, пов'язаних з виникненням, реалізацією тазміною прав спільної власності на майно між особами, що знаходяться в шлюбі.

Сформульовані в дослідженні як теоретичні, так і практичні результати, висновки, пропозиції та рекомендації можуть бути використані в:

- науково-дослідних цілях - для подальших наукових розробок у зазначеній сфері;

законотворчій роботі - для удосконалення та додаткового врегулювання на конституційному та законодавчому рівні норм, що регулюють окремі питання спільної власності подружжя;

- правозастосовчій діяльності - використання одержаних результатів дозволить поліпшити практичну діяльність щодо розпоряджання спільним майном подружжя та проведення поділу цього майна;

- навчальному процесі - під час написання узагальнюючих досліджень у роботах, перш за все, з сімейного права, конституційного права України та інших галузей права, під час створення навчальних посібників, у навчальному процесі та лекційних курсах, для розробки спецкурсів.

Особистий внесок здобувача.Дипломна робота є самостійним дослідженням, усі сформульовані в ній положення та висновки розроблені автором особисто на основі джерелознавчого аналізу, опрацювання даних статистики, власних спостережень.

Структуравизначена метою та завданням дослідження, логікою викладення. Робота складається зі вступу, трьох розділів, що включають вісім підрозділів, висновку, списку використаних джерел (60 найменувань) і додатків.

Розділ І.Право власності подружжя у сімейному законодавстві

1.1 Розвиток законодавства про право власності подружжя

Нині в шлюбно-сімейному законодавстві України продовжують зберігатися норми про право спільної власності подружжя, сформовані ще в радянський період. При цьому значну їх частину закріплено в новому цивільному та сімейному законодавстві.

Звичайно, що на сучасному законодавстві про майнові відносини між подружжям не могли не позначитися досвід та досягнення світової юриспруденції. Загальновідома роль римського приватного права у становленні правових систем усіх країн світу. Однак, заради справедливості слід зазначити, що право Стародавнього Риму і Стародавньої Греції надавало перевагу регулюванню особистих, а не майнових відносин між подружжям, зокрема утриманню чоловіком дружини, укладенню угод дарування. Тому можна констатувати, що правове врегулювання майнових відносин між подружжям, порівняно з іншими інститутами, відбулося з певним запізненням.

Як відомо, Україна протягом багатьох століть була залежною і економічно, і політично від Росії. Відповідно і правова система України була багато в чому підпорядкована правовій системі Росії, яка мала свою певну історію. Нормативне врегулювання майнових відносин подружжя набуло юридичної визначеності лише у XVIII ст., а до цього дружина була повністю підвладна чоловіку і не мала особистої і майнової самостійності. І лише у Зводі законів Російської імперії був закріплений принцип роздільності майна подружжя (т. 10, ч. 1, ст. 109). Придане дружини, майно, придбане нею за угодами на своє ім'я, в порядку спадкування визнавалося її роздільною власністю. Водночас спільно створене в період шлюбу подружжям майно за умов надання відповідних доказів могло бути їх спільною власністю.

Після Жовтневої революції 1917 р. активізувалися нормотворчі процеси у сфері шлюбно-сімейних відносин. При цьому шлюбно-сімейне законодавство в Україні формувалося за зразками російського законодавства з певним проміжком у часі. Так, як і в Російській Федерації, так і в УРСР 20 лютого 1919 р. було прийнято декрети "Про громадянські шлюби", "Про розлучення". В Російській Федерації в 1918 р. прийнято Кодекс про акти громадянського стану, про шлюбно-сімейне та опікунське право (скорочено -- Сімейний кодекс). У липні 1919 р. в Україні також був прийнятий Сімейно-шлюбний кодекс УРСР, який фактично не набрав чинності у зв'язку з воєнними подіями на території України.

Незважаючи на те, що перший Сімейний кодекс УРСР багато в чому редакційно і змістовно відтворював усі принципові положення російського Сімейного кодексу, він мав велике юридичне значення для становлення правової системи в Україні. Важливо зазначити, що в ст. 85 Сімейного кодексу УРСР 1919 р. закріплювався принцип роздільності дошлюбного майна та майна, нажитого подружжям у період шлюбу. Прийняття принципу роздільності у майнових відносинах подружжя, за задумом законодавців, мало на меті, очевидно, забезпечити реалізацію принципу рівноправності чоловіка і жінки у їх майнових відносинах шлюбного періоду.

Після завершення на території РРФСР і УРСР громадянської війни постала проблема оновлення існуючих та створення нових законодавчих актів у різних сферах суспільних відносин. Відповідно в РРФСР почалися роботи щодо заміни Сімейного кодексу 1918 р. Оскільки в УРСР Сімейний кодекс, як уже зазначалося, не був введений в дію, виникла необхідність розробки нового Сімейного кодексу. Робота над ним почалася ще в 1923 р. При цьому було розроблено кілька варіантів проектів Сімейного кодексу. Народний комісаріат юстиції України спочатку в 1924 р. затвердив Основні положення проектованого Сімейного кодексу. Після відповідного обговорення кількох варіантів проекту на другій сесії ВУЦВК був прийнятий за основу проект, запропонований Наркомюстом УРСР і опублікований в Основних положеннях.

Одним з найбільш дискусійних виявилося питання про обов'язковість реєстрації шлюбу, адже в Основних положеннях закладався принцип факультативності шлюбу (тобто визнавалася юридична сила як за зареєстрованими в органах ЗАГСу шлюбами, так і за "фактичними шлюбами", основаними на спільному сімейному проживанні), що змінювало положення декрету РНК УРСР "Про громадянський шлюб" від 20 лютого 1919р., за яким лише зареєстрований шлюб міг породжувати відповідні особисті і майнові права та обов'язки подружжя. Таке саме положення було закріплене в Сімейному кодексі РРФСР, у ст. 52 якого містилася така норма: "Только гражданский (светский) брак, зарегистрированный в отделе записей актов гражданского состояния, порождает права й обязанности супругов".

Як свідчать літературні джерела про хід обговорення проекту другого Сімейного кодексу УРСР та другого Сімейного кодексу РРФСР, принцип легалізації фактичного шлюбу підтримувався переважно за соціально-політичними аргументами, а не юридичними. Так, його прихильники вважали, що легалізація фактичного шлюбу краще захищатиме інтереси тих жінок, які з тих чи інших причин вимушено не реєструють шлюб, перешкоджатиме можливим зловживанням з боку їх фактичних чоловіків, а обов'язковість реєстрації є лише залишком буржуазного суспільства¹. На думку ж прихильників обов'язковості реєстрації шлюбу необов'язковість її призводитиме до хаосу в сімейних стосунках, до зайвих спорів.

Так чи інакше, в РРФСР і УРСР у сімейних кодексах законодавче були закріплені різні підходи до вирішення зазначеної проблеми. Відповідно в Кодексі законів про шлюб, сім'ю та опіку РРФСР 1926 р. визнавалася юридична сила за фактичними шлюбами, а в Кодексі законів про сім'ю, опіку, шлюб і акти громадянського стану УРСР від 31 травня 1926 р. закріплювався принцип обов'язковості реєстрації шлюбу в органах ЗАГСу. Оцінюючи такі два різні підходи до вирішення цієї проблеми з позицій сьогодення, можна констатувати, що український законодавець зайняв більш виважену юридично та далекоглядну позицію, яка знайшла своє повне закріплення у радянському шлюбно-сімейному законодавстві (відповідно до Указу Президії Верховної Ради СРСР від 8 липня 1944 р.) та у законодавстві сучасного періоду в незалежній Україні. Таку ситуацію щодо закріплення норми про обов'язковість реєстрації шлюбу дослідники пояснювали, зокрема, іншою, ніж у Росії, системою поглядів на шлюб, зумовленою меншою революційною активністю мас та більш суворим ставленням населення до вільних шлюбів. З цим поясненням не можна не погодитись. Дійсно, такий соціальний фактор міг впливати на формування законодавчої позиції, адже в Україні були менш поширені і популярні погляди ідеологів теорій "вільної любові", шлюбу як атрибуту буржуазного суспільства, відмирання шлюбу в соціалістичному суспільстві тощо (А. Бебель, О. Колонтай, К. Цеткін та ін.). Однак застосовна в Україні правова практика згодом пішла російським шляхом, тобто шляхом визнання юридичної сили за фактичними шлюбами, вона продовжувалася до прийняття 8 липня 1944 р. вищезгаданого Указу Президії Верховної Ради СРСР, яким юридична сила визнавалася лише за зареєстрованими шлюбами.

Від визнання чи невизнання за фактичним шлюбом юридичної сили залежало вирішення питання про правовий режим майна між таким подружжям. Особливої гостроти воно набуло у зв'язку з прийняттям у 1926 р. другого Сімейного кодексу УРСР, який, на відміну від попереднього законодавства, проголошував принцип спільності майна, нажитого подружжям у період шлюбу. Так, у ст. 125 Сімейного кодексу було записано: "Майно, нажите подружжям спільною працею в період шлюбу, вважається належним обом членам подружжя на засадах спільної власності (статті 61--65 ЦК УРСР) у рівних частках. Інше ж майно складає окрему власність кожного з них". Таким чином, наведеною нормою проголошувалися: а) принцип спільності майна, створеного спільною працею подружжя в період шлюбу; б) принцип рівності часток у спільному майні; в) принцип роздільності дошлюбного майна та майна, не нажитого подружжям спільною працею (отриманого, зокрема, в дар, у порядку спадкування).

Важливо зазначити, що аналогічна норма ст. 10 Сімейного кодексу РРФСР мала свої істотні відмінності, оскільки в ній встановлювалося також, що розмір належної кожному з подружжя частки у разі спору визначає суд. Отже, Сімейний кодекс 1926 р. не встановлював презумпції рівності майнових часток подружжя, що фактично наближало правовий режим їх майна до правового режиму, встановленого цивільним законодавством для звичайних суб'єктів цивільних правовідносин. Якщо ж говорити про переваги вирішення даної проблеми, то все-таки краще вона була вирішена у Сімейному кодексі УРСР, адже саме така позиція в подальшому була відображена в Основах Союзу РСР і союзнихреспублік про шлюб та сім'ю , затверджених 26 червня 1968 р.

У Сімейному Кодексі УРСР 1926 р. містилася ще одна стаття щодо майнових відносин між подружжям у сфері їх договірних повноважень. Так, у ст. 127 говорилося, що "дружини можуть укладати між собою всі дозволені законом майнові правочини, проте їх угоди, спрямовані до зменшення майнових прав одного з дружин або дітей, недійсні і необов'язкові ні для третіх осіб, ні для самого подружжя". Аналогічна нормабула у ст. 13 Сімейного кодексу РРФСР 1926 р. Однак є усі підстави стверджувати, що Сімейний кодексУРСР 1926 р., на відміну від Сімейного кодексу УРСР 1919 р., який дослідники оцінювали лише як вдалу технічну переробку російського Сімейного кодексу 1918 р., містив чимало самостійних оригінальних законодавчих рішень, які згодом вплинули на формування загальносоюзного шлюбно-сімейного законодавства. До того ж не завжди в юридичній науці зверталася увага на те, що другий Сімейний кодекс УРСР був прийнятий 31 травня 1926 р., а другий Сімейний кодекс РРФСР -- 19 листопада 1926 р., тобто майже на 6 місяців пізніше. Ця формальна підстава свідчить також про наявність у досліджуваний період в Україні досить солідної самостійної юридичної бази для нормотворчості у сфері шлюбно-сімейного законодавства.

Подальше становлення шлюбно-сімейного законодавства пов'язане з прийняттям 27 червня 1936 р. постанови ЦВК і РНК СРСР "Про заборону абортів, збільшення матеріальної допомоги породіллям, встановлення державної допомоги багатосімейним, розширення мережі пологових будинків, дитячих ясел і дитячих садків, посилення кримінального покарання за неплатіж аліментів і про деякі зміни в законодавстві про розлучення". Назва цієї постанови розкриває зміст передбачених у ній заходів, якими держава ставила за мету змінити радянську сім'ю, підвищити рівень матеріальної допомоги, розширити мережу дитячих закладів, підвищити відповідальність подружжя при розлученнях, вихованні дітей тощо. Однак у постанові не містилося прямих норм щодо регулювання майнових відносин між подружжям.

Після прийняття Конституції СРСР 1936 р. та Конституції УРСР 1937 р. найважливішою подією у сфері регулювання сімейних відносин став Указ Президії Верховної Ради СРСР "Про збільшення державної допомоги вагітним жінкам, багатодітним і одиноким матерям, посилення охорони материнства та дитинства, про встановлення почесного звання "Мати-героїня" і заснування ордена "Материнськаслава" тамедалі"Медаль материнства" від 8 липня 1944 р. Однією з істотних новел цього Указу стало визнання юридичної сили лише за шлюбами, зареєстрованими в органах ЗАГСу. Однак цьому правилу була надана зворотна юридична сила, а особи, які перебували у фактичних шлюбних відносинах до прийняття цього Указу, мали право оформити свої відносини, зареєструвавши шлюб із зазначенням терміну фактичного спільного проживання. Водночас, в Указі містилася норма про те, що в тих випадках, коли фактичні шлюбні відносини, які існували до видання Указу, не можуть бути зареєстровані внаслідок смерті чи внаслідок зникнення безвісти на фронті однієї з осіб, що перебували в таких відносинах, друга сторона має право звернутися з заявою про визнання її дружиною померлого чи зниклого безвісти на підставі раніше чинного законодавства. Однак Пленум Верховного Суду СРСР у своїй постанові від 7 травня 1954 р. дещо розширив тлумачення Указу від 8 липня 1944 р., передбачивши, що в тих випадках, коли фактичні шлюбні відносини, які виникли до Указу, продовжувалися до моменту смерті одного з подружжя і об'єктивні обставини (тривала хвороба та інші обставини, що перешкоджали реєстрації шлюбу) не давали можливості подружжю зареєструвати шлюб в органах ЗАГСу після 8 липня 1944 р., суд зобов'язаний був прийняти заяву пережилої дружини і встановити факт наявності шлюбу. Відповідно, до майнових відносин такого подружжя повинен був застосовуватися принцип спільності набутого в період фактичного шлюбу майна. В інших випадках, тобто за загальним правилом, на майнові відносини осіб, що взяли фактичний шлюб після Указу від 8 липня 1944 р., норми шлюбно-сімейного законодавства про спільну сумісну власність не поширювалися, але до таких відносин застосовувалися відповідні норми про спільну часткову власність, передбачені цивільним законодавством (статті 61-- 65 ЦК УРСР 1922 р.). Даний принцип регулювання майнових відносин між фактичним подружжям з певними особливостями продовжує діяти і нині.

Радикальне реформування правового регулювання сімейних відносин радянського періоду відбулося наприкінці 70-х років, коли 27 червня 1968 р. були прийняті Основи законодавства Союзу РСР і союзних республік про шлюб та сім'ю, а згодом -- кодекси про шлюб та сім'ю союзних республік. В УРСР Кодекс про шлюб та сім'ю прийнятий Верховною РадоюУРСР 20 червня 1969 р. і введений в дію з 1 січня 1970 р.

Безумовно, шлюбно-сімейне законодавство СРСР і союзних республік кінця 60-х років, порівняно з післяреволюційним сімейним законодавством, поповнилося кількісно новими нормами, а також з правової точки зору стало істотно досконалішим і прогресивнішим.

В Основах законодавства Союзу РСР і союзних республік про шлюб та сім'ю регулюванню майнових відносин була присвячена ст. 12 "Майно подружжя", а в КпШС УРСР таких статей налічується вже 10, а саме:ст. 22 "Спільна сумісна власність подружжя", ст. 23 "Укладення подружжям угод щодо спільного майна", ст. 24 "Роздільне майно подружжя", ст. 25 "Виникнення спільної сумісної власності подружжя на роздільне майно, що їм належало", ст. 26 "Речі професійних занять подружжя", ст. 27 "Право подружжя укладати між собою дозволені законом угоди", ст. 28 "Розмір часток кожного з подружжя при поділі спільного майна", ст. 29 "Права подружжя -- членів колгоспного двору", ст. 31 "Звернення стягнення на майно подружжя". Зазначимо, що в Кодексі про сім'ю, опіку, шлюб і акти громадянського стану УРСР 1926 р. правам подружжя на майно було присвячено лише дві статті (статті 125 і 127).

Для нового шлюбно-сімейного законодавства найбільш визначальними стали такі принципові положення: а) роздільність дошлюбного майна; б) спільність майна, нажитого подружжям у період шлюбу, за винятками, передбаченими законом; в) виникнення права спільної сумісної власності лише між подружжям, які зареєстрували шлюб в органах ЗАГСу.

Юридична техніка побудови норм про спільне та роздільне майно подружжя виявилася досить високою, що обумовило їх життєздатність і в сучасних ринкових умовах. За період з моменту прийняття в 1969 р. КпШС УРСР у статті, що регулювали майнові відносини подружжя, було внесено всього кілька змін. Так, Указом Президії Верховної Ради України № 660-12 від 28 червня 1991 р. ст. 28 КпШС "Розмір часток кожного з подружжя при поділі спільного майна" була доповнена ч.2 про те, що "суд може визнати майно, нажите кожним із подружжя під час їх роздільного проживання при фактичному припиненні шлюбу, власністю кожного з них". До внесення цих змін майно, нажите подружжям за час такого проживання вважалося їх спільною власністю, яка підлягала поділу.

Законом України від 23 червня 1992 р. КпШС України був доповнений ст. 27' "Право подружжя на укладення шлюбного контракту" та доповнено ст. 31 "Звернення стягнення на майно подружжя" частиною 4 про те, що "правила статей 22, 24, 25, 26 застосовуються у тому разі, якщо шлюбним контрактом не встановлено інші положення".

Нарешті, з кодексу на підставі Закону від 23 червня 1992 р. була виключена ст. ЗО "Права подружжя -- членів колгоспного двору". Виключення цієї статті було зумовлено тим, що після прийняття Закону України "Про власність", припинила своє існування така організаційна форма сімейно-трудового об'єднання громадян -- членів колгоспу, як колгоспний двір.

Аналіз наведених змін до КпШС України дає підстави вважати, що по-перше, вони не були спричинені невдалою конструкцією правових норм; по-друге, їх не можна віднести до категорії істотних; по-третє, норми, що зазнавали змін, продовжують досить ефективно забезпечувати регулювання майнових відносин між подружжям.

Висловлена оцінка стану врегулювання майнових відносин не означає, що воно не потребує вдосконалення. Навпаки, здійснювані в Україні соціально-економічні реформи спричинили до корінних змін у структурі об'єктів права власності, що набуваються подружжям. Сімейний бюджет став поповнюватися не лише доходами у вигляді зарплати від праці у суспільному виробництві. Подружжя набуло можливості одержувати доходи від акцій, підприємницької діяльності тощо. Досить часто чоловік і дружина стають засновниками приватного підприємства, господарських товариств. Всі ці обставини мають бути враховані в новому шлюбно-сімейному законодавстві, формування якого нині відбувається на принципово нових засадах.

Так, передбачалося прийняти нове сімейне законодавство у структурі нового ЦК України у вигляді книги 6 "Сімейне право", яка 5 червня 1997 р. пройшла у Верховній Раді України перше читання. Книга шоста складалася з трьох розділів: "Шлюб", "Сім'я та родина", "Опіка та піклування", 185 статей (статті 1270--1455). Не торкаючись проблеми доцільності введення до ЦК України, адже це проблема самостійного дослідження, дозволимо лише зауважити, що принципи правового регулювання майнових відносин між подружжям у сучасних умовах не є антагоністичними принципами правового регулювання цивільних правовідносин. Більше того, навіть у радянський період допускалася можливість субсидіарного застосування цивільно-правових норм до майнових відносин між подружжям. За умови ж розміщення норм шлюбно-сімейного права в новому ЦК України могла б підвищитися ефективність взаємодії норм цивільного та сімейного права. Власне приклад такої взаємодії вже існує. Так, у Законі України "Про власність" у ст. 17 записано, що майно, нажите подружжям за час шлюбу, належить їм на праві спільної сумісної власності і здійснення цього права регулюється цим законом і Кодексом про шлюб та сім'ю України.

Однак хід законодавчого процесу засвідчив тенденцію до прийняття сімейного законодавства у формі самостійного Сімейного кодексу, який був прийнятий Верховною Радою України 10 січня 2002 р. Безумовно, правове регулювання відносин власності подружжя за СК України та проектом ЦК має розбіжності, які проте не можна визнати антагоністичними. Водночас в них передбачаються законний і договірний правовий режим майна, закріплюються принцип роздільності дошлюбного майна подружжя та спільності майна, придбаного в період шлюбу, якщо інше не обумовлено шлюбним контрактом, визначаються права подружжя щодо майна, використовуваного у підприємницькій діяльності.

Прийняття нового Сімейного кодексу України, безперечно, є знаменною віхою у розвитку сімейного права. СК України водночас істотно вплине на формування правового режиму майнових відносин подружжя. Новому СК притаманні такі основні риси правового режиму майна подружжя:

Правовому регулюванню відносин власності подружжя присвячено главу 7 "Право особистої приватної власності дружини та чоловіка" (статті 57--59), главу 8 "Право спільної сумісної власності подружжя" (статті 60--74), главу 10 "Шлюбний договір" (статті 92--103). Тобто в зазначених трьох главах вміщено всього ЗО статей (у КпШС України 1969 р. таких статей 10).

Як і в КпШС, у новому СК передбачено законний і договірний правові режими.

У новому СК при дії законного правового режиму збережено принцип спільності майна, набутого подружжям у період шлюбу та принцип роздільності дошлюбного майна.

У новому СК, порівняно з КпШС, значно розширено свободу укладення шлюбного договору та його умов, що може призводити до ліквідації режиму спільності майна подружжя та відповідного зниження гарантій захисту їх майнових прав.

Якщо КпШС передбачає дію сімейно-правового режиму спільності лише щодо подружжя, яке перебуває в зареєстрованому в органах РАГСу шлюбі, то новий СК впроваджує поширення дії такого режиму і на майнові відносини осіб, які перебувають у фактичному шлюбі, що є поверненням до стану, який існував до прийняття Указу Президії Верховної Ради СРСР від 8 липня 1944 р., яким було скасовано визнання юридичної сили за фактичними шлюбами в частині майнових відносин осіб, що перебували у такому шлюбі. Це правило СК України (ст. 74) є кроком назад, а тому не може бути визнано прогресивним. Отже, на майнові відносини фактичного подружжя мають поширюватися норми цивільного законодавства про спільну власність.

1.2 Поняття і функції шлюбу, майно подружжя та види майнових правовідносин подружжя

Останніми роками відбулися значні зміни в соціальному, економічному і політичному житті країни, які, поза сумнівом, торкнулися багатьох найважливіших соціальних інститутів суспільства, у тому числі і таких, як шлюб і сім'я. Діючий до недавнього часу Кодекс про шлюб і сім'ю РРФСР, прийнятий в 1969 році, явно застарілий, його застосування в нових умовах притісняло права, свободи і інтереси громадян в сім'ї, зменшувало престиж сім'ї в суспільстві.

Сімейне право - це сукупність правових норм, регулюючих сімейні,тобтоособисті і похідні і від них майнові відносини, виникаючі між людьми в шлюбі.

Шлюб - це юридично оформлений вільнийідобровільнийсоюзжінкиі чоловіка,направлений на створення сім'ї, що породжує взаємні права і обов'язки. Він ґрунтуєтьсянавідчутті любові,справжній дружбі і пошані етичних принципів побудови сім'ї.

Юридичне оформлення шлюбу полягає в його реєстрації. Відповідно до закону,тільки шлюб, зареєстрований в установленому порядку,породжує права і обов'язки подружжя.Реєстрація шлюб відбувається ворганахзаписуактів цивільногостану,органах місцевого самоврядування (в сільській місцевості).Шлюб не може бути зареєстрований яким-небудь іншим органом.В цьому випадку він не породжує прав і обов'язків, встановленихсімейним законодавством.

Віруючі людивважаютьдлясебе необхідним вчинити релігійний обряд шлюбу.Але такий обряд правовогозначенняне має.Вінчанняв церкві не може замінити реєстрацію шлюб.В реєстрації шлюбу зацікавлена як держава, суспільство,так ігромадяни.Реєстрація шлюбу забезпечує неодмінне дотримання умов його укладення;проводиться так само з метою охорони особистих і майнових прав та інтересів подружжя і дітей,народжених в шлюбі.Свідоцтво "Про укладення шлюбу" підтверджує реєстрацію шлюбу.

Укладення шлюбу відбувається після закінчення місячного терміну після подачі особами, що бажаючим одружитися, заяви до державного органу РАГСу. Але необхідно відзначити, що в законі встановлені умови укладення шлюбу і перешкодидо його укладення.Дотримання умов укладення шлюбу необхідне для того, щоб шлюб набув правової сили.Умовою реєстрації шлюбу є взаємна згода осіб, вступаючих в шлюб,і досягнення ними шлюбного віку. Взаємна згодаосіб,вступаючихв шлюб предбачено самою сутністю шлюбу, що є добровільним і вільним союзом чоловіка і жінки.

Шлюбний вік приурочений до настання часу, коли люди досягають фізичної, інтелектуальної і психічної зрілості.Закон визначаємінімальнийшлюбнийвік,але не встановлює граничний шлюбний вік.Шлюбний вік може бути понижений, але не більш,ніжнадва роки і лише у виняткових випадках:

вагітність неповнолітньої

народження дитини

призів на військову службу і інші.

Не допускається реєстрація шлюбуміжродичами по прямій висхідній і низхідній лінії,між повнорідними (мають спільних батька і матір) інеповнорідними(мають тільки одного спільного батька) братами і сестрами, а також між усиновлювачами і усиновленими. Ця заборона заснована на тому, що вузькородинні шлюби призводять до високого відсотку спадкових захворювань. Не допускається укладення шлюбу між особами, з яких хоча б одна визнана недієздатною внаслідок душевної хвороби абонедоумства, оскільки недієздатна особа не може усвідомлювати вчинених дій і керувати ними.

Недійсним признається шлюб,зареєстрований з порушенням умов,передбачених Сімейним кодексом України, а також шлюб,укладений без наміру створювати сім'ю (фіктивний), що має на меті надбання яких-небудь майнових абоінших благ (права на прописку, майно і т.д.). У громадян,що були в недійсному шлюбі, не виникає ні особистих,ні майнових прав і обов'язків. Особа втрачає право носити прізвище іншої особи, на майно, придбане в такому шлюб, режим спільної сумісної власності не розповсюджується.

Одружившись,подружжя утворює сім'ю. В будь-якійсім'їміж подружжям виникають особисті і майнові відносини.Вони регулюються етичними нормами,визначаються,виходячи зтих уявлень про сімейне життя,які склалися в сім'ях чоловіка і дружини ще до шлюбу.

Але є відносини,регульовані правом. Вони називаються правовідносинами.

Особисті правовідносини - це правовідносини,що виникають з приводу вибору подружжямпрізвища,приукладенніі розірваннішлюбу,сумісного рішення всіх питань життя сім'ї,вільного вибору занять, професії і місця проживання,дачі згоди на усиновлення,рішення питання про розірвання шлюбу і ін.

Подружжя маєправона вибірпрізвища при укладенні шлюбу. Прізвище виконує важливу соціальну функцію індивідуалізації особи в суспільстві. Подружжя може вибрати на свій розсуд прізвище одного з них або зберегти своїдошлюбні прізвища.В житті у подружжя, як правило, буває спільне прізвище.Це ж прізвище носять і діти, народжені в шлюбі.

Право подружжя на сумісне рішення питань життя сім'ї обширне за змістом і охоплює, по суті, весь устрій сімейного життя:

злагоджене господарювання;

виховання дітей і турботу про їх здоров'я;

придбання майна і ін.

Закон встановлює рівність прав і обов'язків подружжя, не передбачаючи переваг жодного з них в рішенні питань в житті сім'ї.Свобода вибору місцяпроживання означає,що зміна місця проживання одним чоловіком не спричиняє за собою правового обов'язку іншого чоловіка слідувати за ним.Віддаючи належне значенню особистих правовідносин,що виражають суть шлюбу,не можна недооцінювати майнових відносин, що виникають в сім'ї. Для виконання сім'єю її соціальних функцій,(народження і виховання дітей, надання підтримки потребуючим членам сім'ї,задоволення різних матеріальних і духовнихпотреб)необхідна економічна основа - майно.

На підставі статті №89 ГЗ ЛР кожний чоловік має право на майно, яке йому належало до шлюбу, а також на те майно, яке він придбав під час шлюбу.

Отже з цієї статті витікає, що відносно майна, нажитого подружжям під час шлюбу, передбачено, що воно є їх сумісною власністю, якщо договором між ними не встановлений інший режим цього майна. Сумісною власністю є те майно, яке було придбане обома членами подружжям на спільні засоби, або за допомогою іншого чоловіка. Якщо один з подружжя стверджує, що майно, з приводу якого виникла суперечка є його особистою власністю, постільки поскільки було придбано на його особисті засоби, або було придбане шляхом обміну, то йому слід довести, на якій підставі засобу, за допомогою яких засобів було зроблено придбання майна, оскільки згідно із законом, все нажите майно подружжя сумісним шляхом є спільним і носить спільний майновий режим. У випадку, якщо чоловік зможе довести, що засоби, на які було придбано майно, є його особистими, і потрапляє під пункти статті №91, то дане майно потрапляє під роздільний майновий режим подружжя і чоловік несе відповідальність за дане майно особисто. Звідси видно, що залежно від обставин майно може носити як спільний, так і роздільний характер. Але щоб відносини не залежали від обставин, законом передбачене укладення шлюбних контрактів на підставі раніше згадуваної статті №114, де подружжя може віднести це майно або до спільної часткової власності, або до роздільної власності кожного з них. Що ж до майна, яке належало кожному з подружжя до вступу в шлюб, то воно признається їх роздільною власністю (стаття №911). Аналогічний правовий режим розповсюджується на майно, отримане одним з подружжя під час шлюбу в подарунок (стаття №913) або по спадку, який був прийнятий проти волі одного з подружжя (стаття №914), а також на речі індивідуального користування (окрім предметів розкоші), хоча б вони були придбані під час шлюбу за рахунок спільних засобів (стаття №912). Все це майно відноситься до роздільної власності кожного з подружжя.

Можна відзначити, що роздільна власність з приводу цього майна наступає тільки тоді, коли один з подружжя може довести, що це майно належить йому особисто.

Перераховані в ст. 0 СЬК сімейні відносини умовно можна підрозділити на чотири основні групи відповідно до структури Кодексу.

До першої з них відносяться відносини, що виникають у зв'язку зі вступом до шлюбу, припиненням шлюбу і визнанням його недійсним (так звані шлюбні відносини). Враховуючи, що шлюб є основою сім'ї, сімейне законодавство встановлює умови і порядок вступу до шлюб і, що важливо з погляду забезпечення прав і інтересів членів сім'ї, - порядок припинення шлюбу і визнання його недійсним.

В другу групу включаються особисті немайнові і майнові відносини між членами сім'ї: подружжям, батьками і дітьми (усиновлювачами і усиновленими). Прикладом таких відносин є відносини подружжя з приводу вибору роду занять, місця проживання, по володінню, користуванню і розпоряджанню спільним майном або відносини, що виникають між батьками і дітьми по вихованню і утриманню дітей.

Особисті немайнові і майнові відносини між іншими родичами і іншими особами (дідусь, бабуся, рідні брати і сестри, фактичні вихователі і вихованець і ін.) можуть регулюватися тільки в межах і випадках, передбачених сімейним законодавством, що дозволяє виділити їх в окремий вид, тобто в третю групу. Так, СК встановлює право дитини на спілкування з дідусем, бабусею, братами, сестрами і іншими родичами (особисті відносини), обов'язки дідуся і бабусі з приводу утримання внуків, обов'язки пасинків і падчерок з приводу утримання вітчима і мачухи (майнові відносини).

Четверту, достатньо велику і важливу групу, складають відносини, що виникають у зв'язку з визначенням форм і порядком устрою в сім'ю дітей, що залишилися без піклування батьків (у випадках смерті батьків, позбавлення їх батьківських прав, обмеження їх в батьківських правах, визнання батьків недієздатними, хвороби батьків, тривалої відсутності батьків, ухилення батьків від виховання дітей або від захисту їх прав і інтересів, а також в інших випадках відсутності батьківського піклування). Такі відносини виникають у зв'язку з усиновленням дітей, встановленням над ними опіки і опікування, прийняттям дітей на виховання в приймальну сім'ю.

Майнові відносини як предмет регулювання сімейним законодавством по своєму об'єму займають велике місце. Це відносини між подружжям з приводу їх загального і роздільного майна, аліментні зобов'язання подружжя (колишнього подружжя), аліментні зобов'язання батьків і дітей, а також інших членів сім'ї (дідусь, бабуся, внук, рідні брати і сестри). В сімейному праві, як указують більшість авторів, особисті відносини мають пріоритетний характер, оскільки майнові відносини завжди зв'язані з ними і витікають з них. Особисті відносини багато в чому зумовлюють зміст норм, регулюючих майнові відносини. Майнові відносини в сім'ї, хоча і мають важливе значення, похідні від особистих, оскільки виникають лише за наявності останніх і покликані обслуговувати їх.

Розглядаючи майнові правовідносини між подружжям, необхідно відзначити, що це врегульовані нормами сімейного права суспільні відносини, що виникають між подружжям у шлюбі, з приводу їх спільної сумісної власності, а також їх взаємного матеріального утримання.

Виходячи з визначення, можна виділити дві групи майнових відносин подружжя:

- з приводу їх спільної сумісної власності;

- з приводу взаємного матеріального утримання - аліментні правовідносини між подружжям.

При регулюванні майнових відносин подружжя, крім норм Сімейного кодексу України, застосовуються положення Цивільного кодексу України в тій частині, в якій вони не суперечать сутності сімейних відносин (ст. 0 СЬК РФ).

Велика частина відносин спільної власності подружжя і інших членів сім'ї ніколи не виділялася ні в законодавстві, ні в науці цивільного права. Вважалося, що для цього цілком достатньо моделі спільної часткової власності, закріпленої ЦКУ. Підстави ж її виникнення, здійснення кожним з учасників правомочності володіння, користування і розпоряджання - повинні встановлюватися самими співвласниками, для чого суди вдавалися і вдаються до конструкції порядку користування, що склався.

Виключенням з цього є ситуація, що виникає у зв'язку з приватизацією житлових приміщень. Громадяни, займаючи житлові приміщення (квартири) в будинках державної і муніципальної житлової фундації за договором найму або оренди, мають право придбати ці приміщення в свою власність. При цьому житлові приміщення передаються їм в спільну власність (сумісну або часткову) або у власність одного з них.

Кожний з повнолітніх членів сім'ї на свій розсуд може або стати учасником спільної власності на житлове приміщення, або відмовитися від такої участі, виразити свою згоду на його приватизацію іншими або одним з них. Неповнолітні ж члени сім'ї, як проживаючі в квартирі на момент приватизації і мають право користування її житлоплощею, так і не проживаючи в ній, але що не втратили права на житлову площу при приватизації квартири підлягають обов'язковому включенню в число її співвласників.

Звідси якщо в житловому приміщенні, що приватизується, окрім наймача проживають і інші члени його сім'ї, то і вони всі стають співвласниками приміщення, а власність на займане ними житлове приміщення в результаті приватизації стає спільною.

Відповідно до п. 0 ст. 000 ГК дієздатні члени сім'ї власника, що проживають в що належить йому житловому приміщенні, несуть солідарну з власником відповідальність за зобов'язаннями, витікаючими з користування житловим приміщенням.

Таким чином, мало не вперше на рівні закону був прямо визнаний факт існування сімейної власності як різновиду спільної власності, учасниками якого є члени сім'ї. До цього відносини сімейної власності регулювалися побічно, у складі спільного норм цивільного права про спільну часткову власність. Судова практика при цьому виходила з пріоритету інтересів власника, надаючи вирішальне значення не факту наявності сімейних відносин, а угоді між членами сім'ї про набуття майна на праві спільної власності.

Характерну картину дає нам практика розгляду справ, пов'язаних з правом власності на житловий будинок. Так, розв'язуючи питання про позови щодо визнання права власності на житловий будинок, суд повинен був враховувати ту обставину, що індивідуальне житлове будівництво здійснюється в цілях забезпечення житловою площею тих громадян і членів їх сім'ї, яким в установленому порядку надана в безстрокове користування земельна ділянка для будівництва будівлі. Звідси один тільки факт сприяння забудовнику з боку членів сім'ї, в якій би формі таке сприяння не здійснювалося, не породжував і не породжує сімейної власності.

Такий позов може бути задоволений судом лише в тих випадках, коли між цими особами і забудовником була домовленість про створення спільної власності на житловий будинок і саме для цієї мети вони вкладали свою працю і засоби в будівництво житлового будинку.

Аналогічне правило встановлене і для випадків придбання на праві спільного власності. Суд може з урахуванням конкретних обставин задовольнити позов про визнання за членами сім'ї права спільної власності на спільно придбаний за договором купівлі-продажу будинок, якщо буде встановлено, що між цими особами і членом сім'ї, вказаним в договорі як покупець, була досягнута домовленість про сумісну покупку будинку, і з цією метою члени сім'ї вкладали свої засоби в його придбання.

Лише для подружжя діяло і діє інше правило. Зведений або придбаний подружжям під час шлюб будинок є їх спільним сумісним майном, незалежно від того, кому з них надана земельна ділянка для будівництва будинку, хто з них вказаний в договорі про придбання будинку і на чиє ім'я зареєстрований будинок. Природно за умови, що засоби, на які був придбаний (побудований) будинок не є особистою власністю одного з подружжя. Тим самим наявність шлюбу призумпує сімейну власність на майно, придбане під час шлюб.

Певними виключенням завжди були відносини з участі неповнолітніх членів сім'ї, чиї права на частку в сімейному майні підлягали особливому захисту. Такі особи, як вже було сказане, «автоматично» признаються співвласниками житлових приміщень, що приватизуються, їх права на спільну сімейну власність здійснюються під контролем органів опіки. Це не відноситься до житлових прав неповнолітніх на житлові приміщення, що належать на праві власності повнолітнім членам сім'ї, зокрема їх батькам. Пріоритет в таких випадках належить сімейним відносинам, а не формальному факту наявності житлових прав. В таких випадках суди не розглядають відсутність попередньої згоди органів опіки як умови, обов'язково спричиняючої недійсність правочину по відчуженню такого житлового приміщення. Відомий випадок, коли суд визнав дійсним продаж квартири, в якій були прописані неповнолітні діти, хоча згоди органу опіки на здійснення цього правочину не давалося. Суд встановив, що фактично неповнолітні проживали з батьками в іншій, квартирі, що більш благоустроєна, у зв'язку з чим він визнав, що даний правочин їх житлових прав не порушує.

Коло майнових відносин в сім'ї, крім правовідносин сімейної власності, включає також зобов'язання з приводу утримання членів сім'ї (аліментні зобов'язання). До їх числа відносяться аліментні зобов'язання подружжя, батьків і дітей, інших членів сім'ї.

1.3 Спільна власність подружжя на договірних засадах (за шлюбним контрактом)

Правовий режим спільності та роздільності майна подружжя, визначений шлюбно-сімейним законодавством, може піддаватися трансформації відповідно до умов шлюбного контракту, яким визначаються засади встановлення на майбутній період договірного правового режиму майна, яке буде набуватися подружжям. У зв'язку з цим не можна погодитись з О. М. Калітенко, яка вважає, що договірний правовий режим також визначається договорами про поділ спільного майна подружжя, про встановлення часток, про передачу роздільного майна у власність та ін.. Така думка є некоректною, адже такими договорами не встановлюється порядок набуття подружжям майна у спільну власність, а забезпечується реалізація правомочностей щодо вже набутого подружжям майна.

Відповідно до ст. 93 СК України " Шлюбним договором регулюються майнові відносини між подружжям, визначаються їхні майнові права та обов'язки. Шлюбним договором можуть бути визначені майнові права та обов'язки подружжя як батьків. Шлюбний договір не може регулювати особисті відносини подружжя, а також особисті відносини між ними та дітьми. Шлюбний договір не може зменшувати обсягу прав дитини, які встановлені цим Кодексом, а також ставити одного з подружжя у надзвичайно невигідне матеріальне становище. За шлюбним договором не може передаватися у власність одному з подружжя нерухоме майно та інше майно, право на яке підлягає державній реєстрації".

Наведена норма є визначальною для встановлення правових засад шлюбного контракту, меж його дії та правових наслідків. Найважливішим правовим наслідком укладення шлюбного контракту може бути встановлення особливого правового режиму майна після вступу чоловіка і жінки в шлюб. Іншими словами, шлюбний контракт може призвести до такого врегулювання майнових відносин, яке буде істотно відрізнятися від законодавчої регламентації таких відносин.

Викликає інтерес правова природа шлюбного контракту. З цього приводу в юридичній літературі зазначається, що сімейне право -- самостійна галузь права і шлюбний контракт -- інститут шлюбно-правових відносин цієї галузі з ознаками договору про спільну діяльність, а тому, на відміну від цивільно-правових відносин, суб'єкти (жінки) можуть вступити у шлюб, не досягнувши громадянської дієздатності, сторонами його можуть бути лише фізичні особи, невиконання цієї угоди може стати підставою для розірвання шлюбу.

У шлюбному контракті присутні такі аргументи, як можливість жінки вступити у шлюб до досягнення повної дієздатності, обмеженість кола суб'єктів шлюбного контракту можливість розірвання шлюбу у зв'язку з невиконанням умов контракту. Подібні аргументи фактично межують з помилковим тлумаченням чинного законодавства. По-перше, можливий незбіг шлюбного віку з віком повної дієздатності аж ніяк не є фактом на користь сімейно-правової природи шлюбного контракту, адже останній укладається між особами, які ще не є подружжям, а є звичайними суб'єктами цивільних правовідносин, що мають намір вступити в шлюб. Тому особи, які вступають у шлюб до досягнення повноліття, не набувають автоматично легітимного права на укладення шлюбного контракту.