Спільна власність подружжя

Так, у квітні 1998 р. Ш. А. звернулась з позовом до Ш. Т. про поділ майна подружжя, в якому просила виділити в натурі частину будинку і стягнути компенсацію за частину автомобіля, придбані в період перебування їх у шлюбі з 1971 по 1998 рр. Рішенням Бершадського районного суду позов задоволений частково і на користь позивачки стягнуто грошову компенсацію за належну їй частину будинку.

В касаційному порядку справа не розглядалася. Заступником Голови Верховного Суду України було подано протест. Президія Вінницького обласного суду протест задовольнила і в своїй постанові, зокрема, відзначила, що з рішенням суду не можна погодитись, оскільки його прийнято за недостатньо перевіреними обставинами справи. Як свідчать матеріали справи, згідно з договором дарування будинок вартістю на той час (1969 р.) 1070 крб. був подарований відповідачеві. Вартість будинку на час розгляду справи становила 15625 грн., яка за період шлюбу збільшилася у зв'язку з його поліпшенням подружжям. Виходячи з наведеного, суд на підставі ст. 61 СК України визнав будинок спільним майном подружжя, але при визначенні їх часток у спільній власності не врахував, що на суму вартості будинку до його поліпшення мала бути збільшена частка того з подружжя, якому він належить.

Таким чином, з постанови президії Вінницького обласного суду (на відміну від рішення Бершадського райсуду) вбачається наявність спроби судових інстанцій виявити кількісний обсяг підвищення вартості будівлі у грошовому виразі після поліпшень. Щоправда, це було зроблено не з метою встановлення розміру підвищення цінності роздільного майна як достатньої підстави для визнання його спільною власністю, а лише для збільшення частки того з подружжя, якому належав будинок, на суму його вартості до поліпшень. Водночас у Бершадського райсуду було достатньо підстав для визнання спільним майном подружжя жилого будинку відповідача за рахунок коштів позивачки, адже його вартість внаслідок таких вкладень збільшилася більш ніж на 100 відсотків.

Однак у цій справі взагалі не досліджувалося питання про розмір вкладень одного з подружжя у роздільне майно другого з них, що могло б слугувати достатньою підставою для поширення на нього режиму спільності. Поза сумнівом, що при розгляді таких справ варто враховувати не лише нову збільшену вартість роздільного майна одного з подружжя, а й розмір трудових та грошових вкладень того з подружжя, який не є його власником. У будь-якому разі ці вкладення мають бути також значними, наприклад, не менше 50 відсотків поліпшеного майна. Думається, що за меншого розміру вкладень у поліпшення роздільного майна не буде достатніх юридичних підстав для оголошення його спільною власністю подружжя. У такому разі другий з подружжя має право лише вимагати від дружини-власника грошової компенсації своїх вкладень.

Однією з найважливіших новел шлюбно-сімейного законодавства може стати положення ст. 58 СК України, згідно з якою "якщо річ, що належить одному з подружжя, плодоносить, дає приплід або дохід (дивіденди), він є власником цих плодів, приплоду або доходу (дивідендів). У зв'язку з переходом України до засад ринкової економіки громадяни крім зарплати від участі у суспільному виробництві на підставі трудового договору (контракту), можуть одержувати доходи від підприємницької діяльності, дивіденди на частку (акції) в господарських товариствах, відсотки від грошових вкладів у кредитних установах. При цьому такі доходи громадян постійно збільшуватимуться. Більше того, можуть бути ситуації, коли прибуток від акцій та іншого майна громадянина становитиме єдине джерело існування. Таким чином, між подружжям, яке одержуватиме лише доходи від дошлюбного чи іншого роздільного майна, взагалі не виникатиме спільна власність. Ситуація ще більш ускладниться, якщо дружина не працює у зв'язку з вихованням малолітніх дітей, а чоловік не працює, але одержує достатні прибутки від роздільного майна. Відповідно до положень СК може створитися ситуація, за якою чоловік буде поповнювати свій майновий актив, а дружина, яка виконувала суспільне корисну працю, взагалі не зможе набувати право власності на майно. Звичайно, що такі ситуації не сприятимуть зміцненню сімейних відносин, утвердженню принципу рівноправності між подружжям, а врешті -- захисту прав того з подружжя, який не міг працювати у суспільному виробництві з поважних причин.

Положення про визнання доходів та прибутків від роздільного майна власністю того з подружжя, якому воно належить, суперечить визначальному принципу сімейного права, згідно з яким майно, нажите (в СК -- набуте) подружжям за час шлюбу, є його спільною сумісною власністю (ст. 58 СК України). Тобто, під "нажитим" чи "набутим" необхідно розуміти будь-яке майно, одержане в період шлюбу одним з подружжя у результаті праці чи іншої корисної діяльності.

Особистою приватною власністю кожного з подружжя є кошти, одержані як відшкодування за втрату (пошкодження) речі, належної кожному з них, а також як відшкодування завданої моральної шкоди та страхові суми одержані за обов'язковим або добровільним особистим страхуванням.

2.3 Розпоряджання спільним та роздільним майном. Укладання угод

При здійсненні подружжям правомочностей щодо належного їм майна мають застосовуватися загальні положення про здійснення фізичними особами правомочностей власника, передбачені, зокрема, ст. 4 Закону України "Про власність". Так, відповідно до цієї статті власник на свій розсуд володіє, користується і розпоряджається належним йому майном. Він може використовувати майно для здійснення господарської та іншої, не забороненої законом діяльності, зокрема передавати його безоплатно або за плату у володіння і користування іншим особам. Власник, зазначається у пункті 5 ст. 4 Закону "Про власність", здійснюючи свої права зобов'язаний не завдавати шкоди навколишньому середовищу, не порушувати права та охоронювані законом інтереси громадян, юридичних осіб і держави, а також зобов'язаний при здійсненні своїх прав і виконанні обов'язків додержуватися моральних засад суспільства. Викладені основоположні принципи здійснення власником належних йому правомочностей стосуються і подружжя як власників роздільного їх майна, так і співвласників спільного майна.

Відповідно до ст. 63 СК України кожен з подружжя має рівні права володіння, користування і розпорядження спільним майном. Як правило, подружжя досягають згоди щодо здійснення ними правомочностей співвласників. Так, вони спільно володіють і користуються предметами домашнього вжитку, жилим будинком, квартирою, побутовою технікою. Водночас не можна виключати можливість виникнення між подружжям спорів з приводу використання спільної власності. Якщо один з подружжя створює іншому перешкоди у користуванні спільним майном, останній не позбавлений права звернутися з відповідними позовними вимогами до суду. Однак, чинне сімейне законодавство не містить положень, які б визначали конкретні засоби захисту від порушень права спільної власності одним з подружжя (співвласником) чи третіми особами. Тому очевидно ця проблема має вирішуватися за допомогою субсидіарного застосування норм цивільного законодавства.

Основні правові засади захисту цивільних прав, у тому числі і права власності, сформульовано у ЦК України (статті 4, 145, 147, 148), у Законі України "Про власність" (статті 48--50). Подружжя може повною мірою використовувати визначені в цих законодавчих актах цивільно-правові засоби захисту права спільної власності, яке є різновидом права приватної власності. Тобто кожний з подружжя має однакове право на застосування речово-правових засобів захисту порушеного іншими особами права спільної власності. Дещо складнішою може виявитися ситуація, якщо один з подружжя створює іншому перешкоди у користуванні спільним майном. Знову ж таки, можна припустити висновок про допустимість застосування цивільно-правових засобів захисту прав дружини-співвласника від порушень його права власності другим з подружжя. Зокрема, якщо такі порушення не пов'язані з позбавленням володіння, один з подружжя може звернутися до другого з подружжя з негаторним позовом про усунення перешкод у здійсненні права власності на спільне майно.

Здійснюючи правомочності співвласників, подружжя може укладати щодо спільного майна різні угоди. Якщо в таких угодах, наприклад у договорі купівлі-продажу, подружжя виступає разом на стороні продавця чи покупця, то цілком очевидно, що у подружжя виникають звичайні цивільні права та обов'язки, які визначаються цивільним законодавством. За таких обставин між подружжям, як правило, не виникає спорів щодо придбання чи відчуження майна, оскільки згода на це була висловлена ними в укладеній угоді. Однак у переважній більшості випадків угоди щодо спільного майна з іншими особами укладаються лише одним з подружжя. Відповідно до п. 1 ст. 64 СК майном, нажитим за час шлюбу, подружжя розпоряджається за спільною згодою. У зв'язку з цим постає питання про форму висловлення такої спільної згоди.

Певна відповідь на це питання міститься у п. 1 ст. 65 СК України, в якій записано, що при укладенні угод одним з подружжя вважається, що він діє за згодою другого з подружжя, а щодо угод з відчуження спільного майна подружжя, що потребують обов'язкового нотаріального посвідчення, згода другого з подружжя має бути висловлена у письмовій формі. Таким чином, можна зробити висновок про те, що законодавець у наведеній нормі передбачив так звану презумпцію згоди одного з подружжя на укладення другим з подружжя угод щодо відчуження спільного майна, за винятком угод, що потребують обов'язкового нотаріального посвідчення. Однак встановивши таку презумпцію, законодавець не передбачив правових наслідків укладення угод одним з подружжя без згоди другого з подружжя, а також не встановив критеріїв, які слугували б підставою для висновку, щоб не вважати, що той з подружжя, який є учасником угоди, діяв за згодою другого з подружжя і якими доказами має підтверджуватися відсутність такої згоди. Не знайшло це питання однозначного вирішення ні в юридичній літературі, ні в судовій практиці. Тому це питання заслуговує спеціальної уваги в даному дослідженні.

Як правило, кожний з подружжя самостійно вступає в угоди з третіми особами, які не зобов'язані вимагати від контрагента доказів наявності згоди на цю угоду другого з подружжя, оскільки за сімейним законодавством така згода презюмується. З огляду на особисто-довірчий характер взаємовідносин між подружжям такий підхід законодавця до укладення угод одним з подружжя є в цілому виправданим, адже в іншому разі треті особи були б вимушені щоразу встановлювати наявність такої згоди дружини, який не є учасником угоди. Така вимога могла б лише ускладнити цивільний оборот за участю фізичних осіб, що перебувають у шлюбі.

У будь-якому разі у судовій практиці постає питання про правові наслідки укладення угоди одним із подружжя без згоди другого з них, зокрема, про можливість визнання її недійсною. Так, в ухвалі судової колегії у цивільних справах Верховного Суду України у справі за позовом Є. зазначалося, що розпорядження спільним майном одним з подружжя без згоди на це другого свідчить про вибуття майна поза його волею¹. Судова колегія у даному випадку поставила знак рівності між двома не тотожними поняттями. За такого підходу фактично блокується можливість застосування презумпції, а відтак могла б визнаватися кожна угода недійсною за заявою дружини, що не був стороною в угоді, про відсутність його згоди на укладення такої угоди. Очевидно, для визначення правових наслідків угод з відчуження спільного майна необхідно встановлювати "факт незгоди" одного з подружжя на укладення угоди другим з них, а не "факт наявності чи відсутності" такої згоди. Тобто якщо не буде встановлено факту незгоди дружини, який не брав участі в угоді на її укладення, то й не буде підстав для визнання її недійсною чи застосування інших правових наслідків.

Певною мірою це питання вирішено у Сімейному кодексі записано, що угода, укладена одним з подружжя з розпорядження спільним майном подружжя, може бути визнана судом недійсною з мотивів відсутності згоди другого з подружжя лише за його вимогою і лише у випадках, якщо доведено, що інша сторона в угоді знала або завідомо повинна була знати про незгоду другого з подружжя на укладення даної угоди. Отже, за сімейним законодавством недостатньо встановити незгоду одного з подружжя на угоду з відчуження спільного майна, необхідно також, щоб про цей факт було відомо другій стороні угоди. Звичайно постає питання про доцільність запозичення на перший погляд позитивного російського досвіду в українське законодавство. Сімейній кодекс не дає підстав визнавати недійсною угоду з відчуження спільного майна одним з подружжя, якщо друга сторона угоди була добросовісною, але в суді була встановлена незгода другого з подружжя на укладення такої угоди. Така конфліктна ситуація виявилася неврегульованою, хоч потреба в її врегулюванні існує. У зв'язку з цим можна зауважити, що така ситуація може бути розв'язана за допомогою звернення того з подружжя, який не був стороною в угоді, до суду з віндикаційним позовом. Однак задоволення віндикаційного позову ускладнюється тим, що кожний з подружжя володіє спільним майном як співвласник, що не дає можливості кваліфікувати відчуження спільного майна як вибуття з володіння другого співвласника поза його волею, якщо врахувати і ту обставину, що у відчуженому майні так чи інакше є відповідна частка дружини-відчужувача, яка аж ніяк не може вибувати поза волею дружини-відчужувача. Тому, очевидно, віндикаційний позов може бути задоволений лише у тому разі, коли буде встановлено, що дружина-відчужувач здійснив відчуження спільного майна всупереч волі другого з подружжя, зокрема з застосуванням насильства, погрози, обману тощо. Залишення таких фактів без правових наслідків не може бути поза увагою законодавця, оскільки неправомірність зазначених дій є надто очевидною. З огляду на викладене, необхідно все-таки визнати вирішення проблеми правових наслідків угод щодо спільного майна подружжя без взаємної згоди недостатньо конструктивним.

У п. 1 ст. 65 СК записано, що "дружина, чоловік має право на звернення до суду з позовом про визнання договору недійсним як такого, що укладений другим з подружжя без її, його згоди, якщо цей договір виходить за межі дрібного побутового". У викладеній редакції ця норма має кілька недоліків. По-перше, право подружжя оспорювати укладені одноособове угоди ніколи не заперечувалося і в радянський період, адже кожна особа має право звернутися з позовом про захист порушених цивільних прав. Однак такий позов може бути задоволений лише за наявності для цього підстав. По-друге, поняття "дрібна побутова угода" завжди даватиме підстави для його неоднозначного тлумачення. Тому при застосуванні вищенаведеної норми ст. 65 СК України необхідно враховувати, що угода, укладена одним з подружжя, з розпорядження спільним майном може бути визнана недійсною на вимогу другого з подружжя, якщо буде встановлено, що набувачеві спільного майна було відомо про незгоду другого з подружжя на укладення такої угоди або коли відчуження спільного майна було здійснено всупереч волі другого з подружжя (під впливом насильства, обману, погрози тощо).

У разі наявності підстав для визнання недійсними угод з самовільного відчуження спільного майна може виникнути питання про доцільність визнання недійсною такої угоди у повному обсязі чи в частині частки того з подружжя, який оспорює правомірність угоди. З цього приводу О. Н. Якименко зауважив, що той з подружжя, чиє право порушене, може просити визнати договір недійсним лише в тій частині, яка стосується його частки в спільному сумісному майні. При цьому, на думку автора, суд повинен додержуватися правила ст. 114 ЦК України про право привілеєвої купівлі частки в спільній власності, а тому за доведеності факту продажу майна без згоди другого з подружжя, висловленій у письмовій формі і з порушенням ст. 114 ЦК, суд не має права відмовити у визнанні договору недійсним у цілому¹. З такими рекомендаціями багато в чому можна погодитись.

Безперечно, немає потреби визнавати недійсним договір відчуження спільного майна одним з подружжя без згоди другого, якщо останній просить визнати його недійсним лише в частині належної йому частки. Хоч варто зазначити, що це можливо лише у разі, коли відчужений об'єкт є подільним, оскільки якщо такий об'єкт буде неподільним, суд змушений прийняти рішення про визнання угоди недійсною в цілому. Крім всього, вищевикладена позиція певною мірою не узгоджується зі змістом ст. 114 ЦК яка передбачає, що при продажу частки з порушенням права привілеєвої купівлі інший учасник спільної власності протягом трьох місяців може звернутися до суду з позовом про переведення на нього прав та обов'язків покупця. Тобто ця стаття взагалі не передбачає можливості визнавати недійсною угоду, укладену з порушенням права привілеєвої купівлі частки в спільній власності. Не можна також не враховувати і тієї обставини, що у спільній сумісній власності подружжя їх частки наперед не визначаються. Тому при вирішенні даної категорії справ більш ефективним уявляються положення цивільного законодавства про визнання угод недійсними. В судовій практиці радянського періоду такі угоди в одних випадках визнавалися недійсними повністю, в інших -- у тій частині, що стосувалася частки в спільному майні того з подружжя, права якого були порушені. Якщо ж майно відчужувалося за договором дарування, то в судовій практиці мали місце випадки визнання такого договору недійсним лише в частині майна, належного дружині-позивачу.

Існують певні особливості в правових наслідках угод з відчуження спільного майна, які потребують обов'язкового нотаріального посвідчення, але були укладені без письмової згоди другого з подружжя, як цього вимагає норма ст. 65 СК України. В цій статті безпосередньо не визначено правові наслідки укладення такої угоди без письмової згоди другого з подружжя (до таких угод, зокрема, належать угоди з відчуження нерухомості, дарування майна на обумовлену законом суму). Тому вирішуючи спори щодо таких угод, необхідно керуватися загально-цивілістичними положеннями про дійсність та недійсність угод. Як відомо, недійсною є та угода, що не відповідає вимогам закону. Тому відчуження одним із подружжя майна за угодами, що потребують обов'язкового нотаріального посвідчення, зокрема жилого будинку чи квартири, без письмової згоди другого з подружжя є фактом, який засвідчує невідповідність цієї угоди вимогам сімейного законодавства, що в свою чергу слугує достатньою підставою для визнання такої угоди недійсною.

Для нотаріальної практики досить складним може виявитися питання про встановлення державним чи приватним нотаріусом факту перебування відчужувача майна у шлюбі. Якщо відчужувачем є громадянин України, то цей факт нотаріус може встановити шляхом огляду паспорта, в якому є відмітки про перебування його володільця у шлюбі. Однак ситуація може ускладнитися, якщо угода укладається через повіреного на підставі довіреності або іноземними громадянами, в паспортах яких чи інших документах, що посвідчують особу, як правило, не фіксуються дані про факт перебування у шлюбі. У таких випадках нотаріус не має підстав вимагати від відчужувача майна письмової згоди другого з подружжя (якщо навіть відчужувач фактично перебуває у шлюбі) на угоду, яка потребує обов'язкового нотаріального посвідчення. Тому при укладенні таких угод у тексті договору має бути застереження про те, що відчужувач не перебуває у шлюбі. Таке застереження у разі виникнення спору з приводу правомірності відчуження майна давало б суду підстави робити висновок про добросовісність чи недобросовісність відчужувача майна.

Існує окреме застереження про право подружжя укладати між собою всі дозволені законом майнові угоди, за винятком угод, спрямованих на обмеження майнових прав жінки, чоловіка або дітей, які вважаються недійсними і є не обов'язковими ні для подружжя, ні для третіх осіб. Тобто формально між ними можуть укладатися усі ті угоди, які мають право укладати усі інші суб'єкти цивільних правовідносин, якими, безумовно, і є подружжя. У СК України знайшло підтвердження правило про право подружжя на укладення між собою договорів, не заборонених законом. Звичайно, на практиці коло угод між подружжям не надто широке. Однак, оскільки між подружжям відповідно до закону можуть укладатися будь-які угоди, то важливим є питання про форму таких угод, на яке сімейне законодавство відповіді не дає. Подібне питання може постати і щодо угод, що укладаються подружжям з їх батьками, дітьми тощо.

В юридичній літературі в ході цієї дискусії досить поширеною була думка про необов'язковість додержання подружжями вимог про форму угод¹. При цьому автори цієї позиції аргументували це тим, що вимоги цивільного законодавства про форму угод, зокрема про нотаріальну форму посвідчення угод дарування на суму понад 500 грн., стосуються учасників цивільно-правових відносин і не розраховані на відносини осіб, що перебувають у шлюбі або є близькими родичами (батьки і діти), і було б неетично на угоди між такими особами поширювати загально-цивілістичні правила. Дійсно, між подружжям, іншими членами сім'ї відносини базуються насамперед на засадах любові, дружби та на інших моральних цінностях. Однак заради справедливості необхідно визнати, що в судах вирішується значна частина майнових спорів між подружжям, батьками і дітьми щодо належності їм майна. У зв'язку з цим виникає також потреба встановити правову природу договорів, за якими майно перейшло від одного члена сім'ї до іншого. Необов'язковість вимог щодо оформлення "подружніх", "сімейних" угод може не лише негативно впливати на ефективність захисту самих же членів сім'ї, а й інших осіб. З цього приводу в літературі цілком слушно зазначалося, що у такому разі не забезпечувалося б виконання судових рішень про відшкодування заподіяних подружжям збитків і вироків про конфіскацію майна, оскільки дружина-боржник або один з подружжя, що вчинив злочин, завжди міг би запевнити, що належне йому майно вже було раніше подароване другому з них. У СК України спеціально застережено, що договір про відчуження одним із подружжя на користь другого з подружжя своєї частки у праві спільної сумісної власності подружжя може бути укладений без виділення цієї частки (ст. 64).

2.4 Висновки по розділу ІІ

Відносно майна, нажитого подружжям під час шлюбу, передбачено, що воно є їх сумісною власністю, якщо договором між ними не встановлений інший режим цього майна. Сумісною власністю є те майно, яке було придбане подружжям на спільні засоби, або за допомогою іншого чоловіка. Якщо один з подружжя затверджує, що майно, з приводу якого виникла суперечка, є його особистою власністю, постільки поскільки було придбано на його особисті засоби, або було придбане шляхом обміну, то йому слід довести, на якій підставі засобу, за допомогою яких було зроблено придбання майна є особистими, оскільки згідно із законом, все нажите майно подружжя сумісним шляхом є спільним і носить спільний майновий режим. Залежно від обставин майно може носити як спільний, так і роздільний характер. Але щоб відносини не залежали від обставин,подружжя може віднести це майно або до спільної часткової власності, або до роздільної власності кожного з них. Що ж до майна, що належало кожному з подружжя до вступу до шлюбу, то воно признається їх роздільною власністю. Аналогічний правовий режим розповсюджується на майно, отримане одним з подружжя під час шлюбу в дарабо по спадку, який був прийнятий проти волі одного з подружжя, а також на речі індивідуального користування (окрім предметів розкоші), хоча б вони були придбані під час шлюбу за рахунок спільних засобів. Все це майно відноситься до роздільної власності кожного з подружжя.

Можна відзначити, що роздільна власність з приводу цього майна наступає тільки тоді, коли один з подружжя може довести, що це майно належить йому особисто.

Особистим майном чоловіка або дружини є:

майно, яким один з подружжя володів і користувався до заміжжя або яке подружжя за домовленістю визначило як особисте;

предмети, які придатні лише для особистого користування або будучи необхідні для самостійної роботи одного з подружжя;

яке чоловіку або дружині безвідплатно виділено із зобов'язанням управляти ним і використовувати особисто;

спадок, який один з подружжя прийняв проти волі іншого;

доходи від особистого майна одного з подружжя;

Кожен з подружжя має рівні права володіння, користування і розпорядження спільним майном. Як правило, подружжя досягають згоди щодо здійснення ними правомочностей співвласників. Так, вони спільно володіють і користуються предметами домашнього вжитку, жилим будинком, квартирою, побутовою технікою.

Здійснюючи правомочності співвласників, подружжя може укладати щодо спільного майна різні угоди.

Кожний з подружжя самостійно вступає в угоди з третіми особами, які не зобов'язані вимагати від контрагента доказів наявності згоди на цю угоду другого з подружжя.

шлюб власність контракт

Розділ ІІІ.Поділ та підстави поділу спільного майна подружжя

3.1 Підстави, способи та порядок проведення поділу спільного майна подружжя

Здійснення подружжям права спільної власності може призводити до його припинення. Це можливо як за загально-правовими підставами (шляхом відчуження спільного майна за угодами іншим особам, його споживання, знищення тощо), так і за підставами, передбаченими сімейним законодавством, тобто за спеціальними підставами. Найпоширенішою спеціальною підставою припинення права спільної власності на набуте подружжям у період шлюбу майно, є його поділ, в результаті якого встановлюється частка кожного з подружжя у спільному майні, відповідно до чого вчинюється його розподіл у натурі у порядку, встановленому в ст. 71 СК України.

Поділ спільного майна здійснюється або добровільно шляхом укладення подружжям відповідної цивільно-правової угоди, у тому числі з нотаріальним посвідченням, або у судовому порядку на вимогу одного із подружжя чи на вимогу інших осіб у зв'язку зі зверненням стягнення на їх майно. Крім того, статтями 34 і 38 Закону України "Про нотаріат" передбачено, що державними нотаріальними та консульськими установами України можуть вчинятися відповідні нотаріальні дії, у тому числі такі як видача свідоцтва про право власності на частку в спільному майні подружжя, яка вчинюється в порядку, встановленому Інструкцією про порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України.

Подружжя, як фізичні особи або як суб'єкти підприємництва, можуть мати у власності будь-яке майно, за винятками, встановленими законом, а тому нотаріуси при вчиненні нотаріальних дій щодо спільного майна подружжя і суди при розгляді спорів щодо такого майна мають враховувати наявність відповідних доказових документів щодо правового режиму роздільного чи спільного майна подружжя.

Поділ майна подружжя є одним із спеціальних способів припинення їх права спільної сумісної власності на все нажите ними в період шлюбу майно або лише на його частину. В сімейному законодавстві немає визначення поняття поділу спільного майна подружжя. В статтях 70 і 71 СК України лише встановлюється порядок визначення розміру часток кожного з подружжя у спільному майні та порядок проведення його поділу.

З позицій цивілістичного вчення про угоди добровільний поділ спільного майна подружжям можна було визначити як угоду (дії), спрямовану на припинення режиму спільності на майно, нажите громадянами, які перебувають або перебували у шлюбі. У ЦК України немає будь-якого посилання на існування такої угоди. Однак, за цивільним законодавством, цивільні права та обов'язки виникають з угод, хоч і не передбачених законом, але таких, які йому не суперечать. І хоч у сімейному законодавстві поділ спільного майна подружжя прямо не визначається угодою, але важко віднайти вагомі аргументи, щоб заперечити у таких діях подружжя наявність ознак угоди, яка щоправда має комплексний характер, оскільки водночас є цивільно-правовою і сімейно-правовою. Подружжя, як і усі інші громадяни, є повноцінними суб'єктами цивільних правовідносин, якщо вони вступають у правовідносини щодо об'єктів цивільних прав, яким безумовно є майно, яке належить їм на праві спільної власності.

Як уже зазначалося, поділ спільного майна подружжя може здійснюватися в добровільному або судовому порядку. В юридичній літературі в обох випадках такий поділ майна розглядається як підстава припинення права спільної власності подружжя¹, з чим не можна не погодитись, адже з проведенням реального поділу спільного майна подружжя перестає бути його співвласниками. Однак у сучасній цивілістичній науці судовий поділ майна запропоновано розглядати також як засіб захисту прав співвласників або третіх осіб.

Тобто, поділ спільного майна подружжя може виконувати подвійну роль, адже у випадках його здійснення у судовому порядку він відповідно до ст. 16 ЦК України слугує засобом захисту цивільних прав, у даному випадку права власності подружжя як співвласників. Це зумовлено тим, що за допомогою позову одного з подружжя про поділ спільного майна дружина-позивач може набути самостійного права приватної власності на виділену йому частину майна, щодо якої він може одноособово на власний розсуд здійснювати правомочності власника.

Потреба у поділі спільного майна подружжя може виникнути у зв'язку з необхідністю звернення стягнення на частку у такому майні за борговими зобов'язаннями одного з них або необхідністю застосування конфіскації за винесеним щодо одного з подружжя вироку. Тобто за таких обставин поділ спільного майна подружжя вже є засобом захисту майнових прав чи інтересів третіх осіб, у тому числі держави.

Якщо ж поділ спільного майна здійснюється подружжям, то постає питання про його правову природу в системі цивільно-правових договорів, про порядок його укладення тощо. Є достатньо підстав розглядати поділ спільного майна подружжям самостійним цивільно-правовим договором, за яким кожна зі сторін (подружжя) зобов'язується надати одна одній певну частину майна з належної їм спільної власності на відповідних умовах. Якщо подружжя поділили майно у рівних частках, то відсутні ознаки оплатності договору, оскільки кожний з них за такого поділу одержує майно у розмірі, передбаченому законом. Тобто у такому разі поділ спільного майна є безоплатною угодою. Іншою може бути оцінка поділу спільного майна у нерівних частках. Тут можна лише припустити, що той з подружжя, який погоджується надати другому з них більшу частку у спільній власності, фактично вчиняє в частині майна, що перевищує половину всього спільного майна, дії які за своїми юридичними ознаками можуть бути близькими до відносин дарування. У зв'язку з цим може постати питання про форму угоди про поділ майна в рівних частках.

Чинне сімейне та цивільне законодавство не містять положень про порядок оформлення угод про поділ майна між подружжям. Ця проблема є актуальною і щодо поділу (виділу) спільного майна і між іншими особами, які є співвласниками, адже і в цих випадках дане питання законодавче не врегульовано. Безумовно, у такому разі цілком логічно на угоди про поділ між співвласниками спільного майна поширити загальні положення цивільного законодавства про укладення угод в усній, письмовій (простій та нотаріальній) формі. Цілком очевидно, що об'єкти нерухомості можуть бути поділені подружжям лише за нотаріально посвідченою угодою. Однак такий висновок хоч і є юридичне коректним, але водночас може бути підданий критиці опонентами, зокрема з підстав відсутності законодавчого визнання поділу подружжям спільного майна за угодою.

Звичайно, що при поділі подружжям спільного майна може виникнути питання про межі їх свободи у визначенні розміру часток у цьому майні та порядку проведення поділу. Чинним законодавством України не встановлено конкретних вимог для поділу спільного майна подружжя за їх обопільною згодою. В юридичній літературі вважається, що подружжя має право добровільно поділити спільне майно, на свій розсуд визначити розмір часток, порядок і спосіб його поділу.

Немає ніякого законодавчого підґрунтя та юридичних аргументів для того, щоб не визнавати за подружжям права на вільний поділ спільного майна. Чоловік і дружина, як і будь-які інші суб'єкти цивільних правовідносин, мають право на свободу договору. Однак це аж ніяк не означає, що договір між подружжям про поділ спільного майна не може бути оспорюваний. Договір поділу спільного майна подружжя може бути визнаний, як і будь-який інший договір, недійсним за підставами, встановленими ЦК України, згідно з яким недійсною є та угода, що не відповідає вимогам закону, в тому числі ущемляє особисті або майнові права неповнолітніх дітей. Цю норму необхідно розуміти так, що недійсною має вважатися угода, яка не відповідає не лише ЦК, а й вимогам інших законів, у тому числі сімейно-правових. Тому оскільки чинне шлюбно-сімейне законодавство не забороняє подружжю ділити належне їм спільне майно на власний розсуд, то встановлення угодою подружжя нерівних часток само по собі не може бути підставою для визнання її недійсною. Водночас, якщо угода подружжя про поділ майна в нерівних частках була укладена внаслідок обману, насильства, погрози або з порушенням інших вимог, передбачених законодавством, вона може бути визнана недійсною.

Законодавство не передбачає обов'язкового нотаріального посвідчення угод подружжя про поділ їх спільного майна. Таку форму вони можуть обрати за власним бажанням або обмежитись усною чи простою письмовою формою, залежно від суми угоди. Звичайно, що поділ спільного жилого будинку (квартири) чи іншого об'єкта нерухомості повинен оформлятися нотаріально. Нотаріальне оформлення таких угод має бути обов'язковим, незважаючи на те, що в чинному законодавстві немає норми, яка б прямо зобов'язувала подружжя нотаріально посвідчувати договори поділу майна, угоди, за якими вимагають такого посвідчення (ст. 69 СК України).

Нотаріально не посвідчений договір поділу спільного майна подружжя не може забезпечити реалізацію ними прав, що випливають з цього договору, адже формально власником об'єкта нерухомості вважатиметься той з подружжя, хто зазначений у відповідному правовстановлюючому документі чи зареєстрований в органах бюро технічної інвентаризації. Між тим, у Переліку правовстановлюючих документів, на підставі яких проводиться державна реєстрація права власності на об'єкти нерухомого майна, доданого до Тимчасового положення про порядок державної реєстрації прав власності на об'єкти нерухомого майна, договори поділу спільного майна подружжя чи інших співвласників взагалі не передбачені як правовстановлюючі документи, необхідні для реєстрації права власності на об'єкти нерухомості. Очевидно, таку ситуацію можна пояснити відсутністю у цивільному, сімейному та нотаріальному законодавстві норм про обов'язковість нотаріального посвідчення такого роду угод, хоч з правової точки зору існує потреба у введенні таких норм.

Так, незважаючи на наявність договору про поділ спільного майна, оформленого у письмовій формі, у третіх осіб так чи інакше будуть виникати сумніви щодо права власності на частину об'єкта нерухомості, зареєстрованого на ім'я одного з подружжя. Нічого не може змінити у цих сумнівах і існуюча в сімейному праві презумпція спільності набутого подружжям у період шлюбу майна та рівності їх прав на це майно, адже дана презумпція має юридичне значення переважно для судового розгляду спорів, що виникають між подружжям.

Не можна не враховувати і тієї обставини, що поділ подружжям спільного об'єкта нерухомості фактично змінює його правовий режим. Більше того, у разі встановлення договором поділу нерівних часток такий договір матиме усі ознаки договору відчуження нерухомого майна, який потребує обов'язкового нотаріального посвідчення. Тому цілком логічним може бути висновок про те, що коли законодавець встановлює обов'язкову нотаріальну форму для договорів відчуження нерухомості, то таку саму форму законодавець має встановити і для договорів про поділ подружжям їх спільного об'єкта нерухомості.

Як уже зазначалося, поділ майна може здійснюватися подружжям добровільно на власний розсуд або в судовому порядку. Добровільний поділ спільного майна фактично є правовою формою реалізації подружжям правомочностей співвласників. Однак, якщо подружжя не змогло досягти згоди щодо угоди про поділ спільного майна, кожний з них має право звернутися до суду з відповідним позовом. При розгляді таких позовів суд має додержуватися правил, передбачених чинним законодавством.

Відповідно до ст. 71 СК України, якщо між подружжям не досягнуто згоди про спосіб поділу спільного майна, то за позовом подружжя або одного з них суд може постановити рішення: про поділ майна в натурі, якщо це можливо без шкоди для його господарського призначення; про розподіл речей між подружжям з урахуванням їхньої вартості та частки кожного з подружжя у спільному майні; про присудження майна в натурі одному з подружжя з покладенням на нього обов'язку компенсувати другому з подружжя його частку грішми.

З наведеної норми вбачається, що суд може застосувати будь-який з трьох варіантів поділу спільного майна подружжя, що залежить від особливостей речового складу майна. Не може суперечити закону одночасне застосування судом усіх трьох варіантів поділу майна, тобто одну частину речей поділити в натурі, другу частину розподілити між подружжям з урахуванням їхньої вартості, третю частину конкретних речей присудити в натурі одному з подружжя з покладенням на нього обов'язку компенсувати другому з них його частку грішми.

Однак судовий поділ майна не може відбутися без попереднього визначення часток кожного з подружжя у спільному майні. Тобто суд повинен насамперед визначити їх частки у спільній власності і лише після цього вирішувати питання про поділ майна. Звичайно сказане не означає, що спершу має подаватися позов про встановлення часток у спільній власності, а після його розгляду необхідно звертатися до суду з новим позовом про поділ спільного майна. Цивільно-процесуальне законодавство дозволяє об'єднувати в одній позовній заяві кілька вимог, пов'язаних між собою. Саме така пов'язаність існує в позовних вимогах про визначення часток між подружжям та поділ їх спільного майна, оскільки за своїм правовим змістом вони є однорідними. Більше того, як правило, юридичне неможливо взагалі здійснити поділ спільного майна подружжя без визначення у ньому часток кожного з подружжя, особливо тоді, коли один з подружжя звертається з вимогою збільшити розмір його частки. Власне і в усіх інших випадках суд так чи інакше змушений констатувати наявність у обох подружжя права на 1/2 права власності у спільно нажитому майні, керуючись презумпцією його спільності, встановленою шлюбним законодавством.

Між тим, як свідчить судова практика, позивачі переважно звертаються з позовами не лише про поділ чи розподіл спільного майна, за якими суд лише виносить рішення про поділ (розподіл) майна, а й про визначення часток подружжя у ньому.

У деяких позовних заявах позивачі звертаються безпосередньо з вимогою про поділ майна у нерівних частках. Так, у березні 1995 р. 3. подала позов до М., в якому просила суд провести поділ майна, виділивши їй при цьому половину будинку і грошову компенсацію за половину автомобіля². Тобто в таких позовах фактично ототожнюються вимоги про поділ спільного майна та визначення часток подружжя у цьому майні, незважаючи на те, що шлюбно-сімейне законодавство підстав для такого ототожнення не дає. Так, у ст.70 СК України записано, що у разі поділу майна, яке є спільною сумісною власністю подружжя, їх частки визнаються рівними. Це означає, що поділ майна суд може здійснити після визначення ідеальної частки кожного з подружжя у їх спільній власності. Однак, навіть якщо жоден з подружжя не вимагає збільшення розміру своєї частки, суд зобов'язаний провести поділ спільного майна у рівних частках.

Так, згідно з ст. 70 СК в деяких випадках суд може відступити від засад рівності часток подружжя, враховуючи інтереси неповнолітніх дітей або інтереси одного з подружжя, що заслуговують на увагу. І. В. Жилінкова перелічені обставини для відступу від засад рівності часток подружжя розглядає як підстави, за якими частка одного з подружжя може бути збільшена, і водночас стверджує, що в сімейному законодавстві не встановлено підстав для зменшення частки одного з подружжя у спільному майні¹. Встановлені судження вимагають певних застережень. По-перше, перелічені в ст. 70 СК обставини, що дають суду право відступати від принципу рівності часток у спільному майні, можуть вважатися лише умовно загальними підставами для збільшення частки одного з подружжя, оскільки вони не містять конкретних фактів, що мають враховуватися судом у такій ситуації. По-друге, перелічені в ст. 70 СК обставини, враховані судом для відступу від принципу рівності часток для одного з подружжя, слугують загальною підставою для збільшення його частки і водночас загальною підставою для зменшення частки другого з них.

Відсутність у сімейному законодавстві конкретних підстав для відступу від принципу рівності прав подружжя на спільне майно активно компенсувалася відповідним формуванням позицій з розгляду справ даної категорії у судовій практиці радянського і сучасного періодів. Зокрема, щеп. 7 постанови Пленуму Верховного Суду України "Про деякі питання, що виникли в судовій практиці по застосуванню Кодексу про шлюб та сім'ю УРСР" від 15 червня 1973 р. № 6 (втратила чинність) було записано, що відступаючи від засад рівності часток подружжя або визначаючи спосіб поділу їх спільного сумісного майна на підставі статей 70 і 71 СК України, суди повинні в рішеннях зазначати, які саме інтереси неповнолітніх дітей або інтереси одного з подружжя, що заслуговують на увагу при цьому враховані. З цих роз'яснень однозначно випливає, що суд має враховувати не саму наявність на вихованні у одного з подружжя неповнолітніх дітей, а їх конкретні потреби у збільшенні частки його матері (батька).

Зокрема, у справі за позовом 3. до М. про поділ спільного майна президія Вінницького обласного суду у своїй постанові від 7 березня 1996 р. зазначила, що при вирішенні спору про поділ спільного майна подружжя суд повинен враховувати вкладення в його надбання, зроблені одним з подружжя за рахунок його роздільного майна, і зазначити в рішенні, які саме інтереси когось із подружжя або їх неповнолітніх дітей він взяв до уваги, відступаючи від засад рівності часток подружжя.

Відповідно до п. 2 ст. 70 СК при вирішенні спору про поділ майна суд може відступити від засади рівності часток подружжя за обставин, що мають істотне значення, зокрема, якщо один із них не дбав про матеріальне забезпечення сім'ї, приховав, знищив чи пошкодив спільне майно, витрачав його на шкоду інтересам сім'ї. Крім того, за рішенням суду частка майна дружини, чоловіка може бути збільшена, якщо з нею, ним проживають діти, а також непрацездатні повнолітні син, дочка за умови, що розмір аліментів, які вони одержують, недостатній для забезпечення їхнього фізичного, духовного розвитку (п. 3 ст. 70 СК України).

Аналіз наведених положень дає підстави для зауважень щодо їх змісту. По-перше, звертає на себе увагу факт введення до СК надто широкого кола підстав для відступу судом при поділі спільного майна подружжя від принципу рівності їх часток. Вважаємо, що надмірна кількість таких підстав лише руйнує засади рівних прав подружжя на створену ними спільну сумісну власність.

В СК України запропоновано збільшувати частку одного з подружжя за умови, що з ним "проживають діти". Між тим, сам по собі факт проживання неповнолітньої дитини з одним з батьків ще аж ніяк не свідчить про нагальну проблему збільшувати частку такого батька у спільному майні, якщо інтереси її можуть бути цілком задоволені за рахунок рівної частки у спільному майні. Тому в п. 3 ст. 70 СК доцільно було б врахувати цю обставину і записати, що "за рішенням суду частка майна дружини, чоловіка може бути збільшена, якщо цього вимагають інтереси неповнолітніх дітей".

В п. 2 ст. 70 СК, який передбачає можливість відступу від принципу рівності часток подружжя за обставин, що мають істотне значення, зокрема, якщо один із них не дбав про матеріальне забезпечення сім'ї, приховав, знищив чи пошкодив спільне майно, витрачав його на шкоду інтересам сім'ї, може давати підстави для неоднозначного і надто довільного тлумачення.

На поділ спільного майна може вплинути також роздільне проживання чоловіка і жінки у зв'язку з небажанням зберегти шлюбні стосунки. Так, згідно зі ст. 70 СК України суд може визнати майно, нажите кожним із подружжя під час їх роздільного проживання при фактичному припиненні шлюбу, власністю кожного з них. Так, відповідно до п. 6 ст. 57 СК суд може визнати особистою приватною власністю дружини, чоловіка майно, набуте нею, ним за час їхнього окремого проживання у зв'язку з фактичним припиненням шлюбних відносин.

Положення про те, що суд може визнати майно, нажите кожним із подружжя під час їх роздільного проживання при фактичному припиненні шлюбу, власністю кожного з них, має вразливі місця. З цих міркувань не можна погодитись з Ю. С. Червоним, який розглядає фактичне спільне проживання подружжя одним з елементів юридичного складу, необхідного для дії режиму спільності, а тому майно, придбане в період шлюбу за таких обставин, не може вважатися таким, що придбане внаслідок спільної праці подружжя. Не можна залишити поза увагою можливі негативні соціально-економічні наслідки застосування досліджуваного положення для того з них, хто в період фактичного припинення шлюбу не працював, не одержував доходи від праці у суспільному секторі економіки у зв'язку з хворобою, доглядом за дітьми тощо. За таких обставин у разі визнання роздільним майна, набутого кожним із подружжя окремо в період фактичного припинення подружжям подружніх відносин, у гіршому майновому становищі виявиться саме той з подружжя, який у цей період не отримував доходів, оскільки він взагалі не отримає будь-якого майна. Між тим, відповідно до ст. 75 СК України подружжя повинно матеріально підтримувати одне одного.

Існування законодавчого положення про визнання роздільним майна, придбаного в період фактичного припинення шлюбних відносин, спричинить низку труднощів доказового характеру особливо в тих ситуаціях, коли подружжя неодноразово припиняли, поновлювали такі відносини. Підтверджувати наявність чи відсутність таких відносин буде надзвичайно важко, оскільки, як правило, подружжя не орієнтоване на збирання доказів на підтвердження цих обставин.

Вийти з цього скрутного юридичного становища можна, не скасовуючи режим спільності майна, набутого в період фактичного припинення шлюбних відносин. Для цього законодавцеві достатньо надати суду право залежно від конкретних обставин справи виділити кожному з подружжя те майно, яке було набуте кожним з них у період фактичного припинення шлюбу. Водночас у таких випадках суд не повинен визнавати таке майно роздільною власністю, зберігаючи при цьому можливість виділити кожному з подружжя те майно, яке кожний з них нажив у період фактичного припинення шлюбу, або якщо один з них з поважних причин не працював, не мав заробітку чи іншого доходу, поділити таке майно в рівних частках.

Перш ніж перейти безпосередньо до поділу спільної власності подружжя, суд має встановити речовий склад спільного майна та його загальну вартість. Як правило, дружина-позивач зазначає перелік спільного майна та його вартість. Дружина-відповідач, безумовно, має право внести свої корективи щодо позовних вимог, звернутися з зустрічним позовом тощо. Розбіжності у встановленні дійсної вартості спільного майна суд має право вирішити шляхом призначення експертизи.

Законодавчо невирішеним залишається питання про встановлення розміру часток у разі поділу майна між подружжям, які уклали шлюбний контракт, яким визначено їхні частки у майні, набутому під час шлюбу. Складається таке враження, що у разі поділу спільного майна подружжя, правовий режим якого визначений шлюбним контрактом, їхні частки повинні визначатися відповідно до шлюбного контракту, а тому суд не може відступати від його умов. У такому разі виявиться неможливим також застосування правил ст. 70 СК України про право суду відступати від засад рівності часток і збільшувати частку одного з подружжя, враховуючи його інтереси або інтереси неповнолітніх дітей. Однак, у застосуванні ст. 70 СК України не можуть діяти подвійні стандарти, тобто до відносин подружжя з законним майновим режимом ця стаття повинна застосовуватися, а до майнових відносин з договірним (контрактним) режимом -- ні.

Після визначення часток у спільному майні подружжя суд має можливість перейти безпосередньо до поділу спільного майна подружжя за правилами ст. 71 СК України. Тут необхідно врахувати, що визначення часток у спільному майні подружжя є дією, спрямованою лише на встановлення ідеальних часток у праві власності (1/2, 1/3 тощо). Іноді вважають, що ці частки мають визначатися у відсотках¹. Але такий підхід не відповідає правовій природі часткової власності, яка виникає після встановлення часток у спільній сумісній власності.

Спосіб поділу спільного майна суд застосовує з урахуванням інтересів неповнолітніх дітей, кожного з подружжя, стану їх здоров'я, забезпеченості житлом, особливостей речового складу майна тощо. Звичайно, найбільш прийнятним способом є поділ майна в натурі, якщо після цього можливе його подальше використання за призначенням. Однак немає потреби ділити кожну річ в натурі, а в багатьох випадках фізично неможливо це зробити (наприклад, телевізор, автомашину тощо). Поділ таких речей у натурі унеможливлює їх подальше використання за призначенням. У юридичному значенні неподільними вважаються тематичні колекції книг тощо. Однак, залежно від особливостей таких об'єктів, позиції сторін та інших обставин вони можуть бути поділені. Залежно від технічних характеристик можуть бути поділені жилі будинки, квартири, інші об'єкти нерухомості, про що докладніше буде викладено окремо.

Найпоширенішим способом поділу спільного майна в судовій практиці є розподіл окремих майнових об'єктів з урахуванням їх значимості, потреб у них кожного з подружжя, їх професійної діяльності, можливості використання певних речей для задоволення інтересів неповнолітніх дітей. Таким чином, суд при цьому має кожному виділити певну кількість речей на суму, еквівалентну встановленій частці у спільному майні.