Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

МАУП

МІЖРЕГІОНАЛЬНА АКАДЕМІЯ УПРАВЛІННЯ ПЕРСОНАЛОМ

ДИПЛОМНА РОБОТА

на тему:

«Господарський договір як підстава виникнення правовідносин у сфері господарювання»

подається на здобуття

освітньо-кваліфікаційного рівня «Спеціаліст»

Спеціальність: «Правознавство»

Спеціалізація: «Комерційне та трудове право»

На правах рукопису

Щербаківський Артем Вячеславович

2011



ЗМІСТ

ВСТУП

РОЗДІЛ 1. ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА ГОСПОДАРСЬКОГО

ДОГОВОРУ

1.1 Ознаки господарського договору, як регулятора

господарських відносин

1.2 Істотні умови господарського договору

РОЗДІЛ 2. УКЛАДЕННЯ ГОСПОДАРСЬКИХ ДОГОВОРІВ

2.1 Порядок укладення господарських договорів

2.2 Особливості укладення попередніх договорів та

угод про наміри

РОЗДІЛ 3. ЗМІНА ТА РОЗІРВАННЯ ГОСПОДАРСЬКИХ

ДОГОВОРІВ

3.1 Внесення змін до господарського договору

3.2 Порядок розірвання господарських договорів

3.3 Внесення змін та розірвання господарських договорів, заснованих на державному замовленні

ВИСНОВКИ

ПЕРЕЛІК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

додаток

ВСТУП

Актуальність обраної теми обумовлена тим, що на сьогодні господарський договір є основним діючим регулятором усіх господарських відносин, а договірна форма ведення господарювання займає провідне місце у формуванні та забезпеченні належного регулювання сучасних господарських та підприємницьких відносин в економіці України.

Перехід від командно-адміністративної системи до моделі ринкового регулювання економічних відносин призвело до виникнення в Україні нових, специфічних відносин - підприємницьких або комерційних. Наділення суб'єктів господарювання свободою у здійсненні підприємницької діяльності дало поштовх для виникнення різноманітних господарських зв'язків між ними, як у внутрішньодержавному обороті, так і при здійсненні ними зовнішньоекономічної діяльності. Підприємництво (або комерційна діяльність) взагалі є рушієм ринкової економіки, своєрідним підґрунтям для випробування конкретних форм та способів господарювання.

Все це стало підставами для розвитку сфери договірних відносин між суб'єктами господарювання, а найбільш зручним та поширеним правовим засобом регулювання таких відносин і виступає господарський договір (контракт).

Тема договірного регулювання відносин у сфері господарювання є важливою як з наукової, так і з практичної точки зору. Причому важливість теоретичної розробки питань, пов'язаних з договірним регулюванням господарських відносини, зумовлена як недостатністю монографічних досліджень у правовій науці, так й потребами юридичної практики сьогодення.

Як підтверджує історія та практика економічно розвинутих країн світу, нормальний стан економічного розвитку може і забезпечується через такий правовий інструмент як господарський договір, який є діючим інструментом регулювання прав та обов'язків суб'єктів господарювання, що ґрунтується на основі узгодженого волевиявлення сторін та має на меті впорядкування їх практичної діяльності.

Новий Цивільний кодекс України більш досконало, порівняно з Цивільним кодексом УРСР, врегулював майнові та особисті немайнові відносини у всіх сферах суспільства і, зокрема, у сфері договірних відносин (Глави 52, 53 Цивільного кодексу України), наприклад, закріпивши загальне визначення договору (ч.1 ст.626 Цивільного кодексу України), можливість односторонньої відмови від договору та інше.

Господарський кодекс України, який був прийнятий одночасно з Цивільним кодексом України 16 січня 2003 року і набув чинності з 1 січня 2004 року, доволі детально врегулював ряд питань пов'язаних з особливостями укладення та виконання господарських договорів (зокрема Глава 20 Господарського кодексу України), причому було введено новели - попередній договір та угода про наміри.

Але слід відмітити, що залишається ряд питань, які потребують додаткового дослідження, зокрема це питання функцій та принципів господарських договорів, питання уточнення підстав звільнення від виконання договірних зобов'язань, врегулювання форс-мажорних обставин та інші. Це і обумовило актуальність обраної для дослідження теми дипломної роботи.

Мета і завдання дослідження. Метою дипломної роботи є визначення основних положень щодо договорів в господарському праві, аналіз та дослідження ознак господарського договору, значення та ролі господарських договорів, вивчення особливостей укладення та розірвання господарських договорів, їх функціональне призначення у практичній діяльності суб'єктів господарювання. Вказана мета дослідження зумовила постановку і розв'язання наступних завдань:

- дати загальну характеристику господарського договору, визначити його ознаки та істотні умови;

- дослідити порядок та особливості укладення господарських договорів;

- проаналізувати підстави та порядок зміни та розірвання господарських договорів.

Об'єктом дослідження є суспільні відносини, які виникають з приводу укладення, зміни і розірвання господарсько-правового договору.

Предметом дослідження є господарський договір як підстава виникнення правовідносин у сфері господарювання.

Методи дослідження. Методологічна основа дослідження ґрунтується на системному підході, що виявляється у використанні різних методів пізнання залежно від конкретних аспектів дослідження. Порівняльно-правовий метод використано для дослідження договірного законодавства іноземних країн та міжнародно-правових актів. Під час аналізу сучасного стану законодавчих положень, спрямованих на нормування господарсько-договірних відносин використовується формально-юридичний метод.

Науково-теоретичною основою дослідження є праці відомих науковців радянської доби, а також провідних дослідників сучасного періоду: О.А. Беляневич, А.І. Бобкової, М.І. Брагинського, О.М. Вінник, В.В. Вітрянського, Л.Б. Гальперіна, Д.М. Генкіна, А.Х. Гольмстена, В.М. Гордона, А.І. Гуляєва, А.А. Добровольського, В.П. Жушмана, І.Є. Замойського, С.С. Занковського, Г.Л. Знаменського, А.І. Камінки, С.Н. Ландкофа, В.В. Лаптєва, В.В. Луця, П. Цитовича, М.В. Ковальова, Н.І. Краснова, В.Н. Можейко, В.К. Мамутова, І.Н. Овчинникова, О.П. Подцерковного, А.І. Танчука, В.С. Шелестова, Н.А. Саніахметової, Г.Ф. Шершеневича, В.С. Щербини, В.Ф. Яковлевої та ін.

Емпіричною основою дослідження є Господарський і Цивільний кодекси України, закони та інші нормативно-правові акти, спрямовані на нормування як відносин у межах галузевих ринків сировини, товарів, послуг у цілому, так й окремих видів договірних відносин; міжнародні конвенції, учасницею яких є Україна, Принципи європейського договірного права та Принципи міжнародних комерційних договорів (УНІДРУА); Постанови Пленуму Верховного суду України та Вищого господарського суду України, а також рішення, ухвалені під час розгляду господарсько-договірних спорів.

Наукова новизна отриманих результатів. Дипломна робота є першим у сучасному українському правознавстві комплексним дослідженням, присвяченим визначенню місця і значення господарського договору, аналізу його юридичної конструкції як одного із засобів реалізації правової політики у сфері господарювання, який є актом згоди суб'єктів господарського права щодо встановлення (змінення, припинення) взаємних прав та обов'язків у сфері господарювання й виконання вимог чинного законодавства, спрямованих на підтримання суспільного господарського порядку.

Структура дипломної роботи. Дипломна робота складається з вступу, трьох розділів, які об'єднують сім підрозділів, висновків, додатків та переліку використаних джерел. Повний обсяг дипломної роботи - 86 сторінок, додатки на 6 сторінках, список використаних літературних джерел складається із 50 найменувань і займає 6 сторінок.

РОЗДІЛ 1. ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА ГОСПОДАРСЬКОГО ДОГОВОРУ

1.1 Ознаки господарського договору як регулятора господарських відносин

В сучасних економічних умовах господарський договір стає основною формою регулювання майнових відносин між суб'єктами господарювання. За допомогою договорів вони взаємоузгоджено реалізують свої інтереси й можливості та досягають певної, поставленої ними, мети. З цієї точки зору господарський договір можна розуміти як правочин щодо прав та обов'язків суб'єктів господарювання, який регулює взаємну господарську, (або підприємницьку) діяльність цих суб'єктів. Господарський договір являє собою закріплений у певній формі комплекс взаємних дій по реалізації прав та обов'язків, що регламентують діяльність суб'єктів господарювання.

Особливості взаємозв'язку прав і обов'язків у господарських правовідносинах у чисто юридичному аспекті виявляються у тому, що будь-який суб'єкт господарювання, крім здійснення прав чи обов'язків у взаєминах з іншим суб'єктом, виконує визначені обов'язки публічно-правового характеру.

Наприклад, за договором поставки продукції, правам покупця (одержати передбачену договором продукцію в потрібній кількості й асортименті, належної якості й у термін) відповідають обов'язки постачальника (зробити зазначену поставку), а правам постачальника (на оплату вартості поставленої продукції) - обов'язку покупця (зробити їх своєчасну оплату). Однак права й обов'язки постачальника і покупця цим не вичерпуються.

Виходячи з вимог чинного законодавства, обидві ці сторони при розробці умов договору в багатьох випадках зобов'язані враховувати існуючі в стандартах і технічних умовах вимоги до якості і комплектності продукції, маркуванню товарів, а також до використання тари та упакування.

У випадку визнання погодженої сторонами ціни такою, що порушує вимоги антимонопольного законодавства, антимонопольний орган має право вимагати від сторін зміни умов договору щодо ціни. Виробник продукції (постачальник) зобов'язаний негайно зупинити виробництво (реалізацію) продукції, якщо відповідний орган державного нагляду встановить, що використання чи збереження такої продукції заподіює чи може заподіяти шкоду життю, чи здоров'ю майну громадян, до усунення причин, що заподіюють шкоду. Визначені дії публічно-правового характеру необхідно зробити одній чи обом сторонам у випадках поставки продукції спеціального виду, а також продукції, позначеної в державному замовленні. У цьому і виявляється специфіка господарських договорів (як основного різновиду господарських правовідносин), їх відмінність, зокрема, від цивільно-правових договорів.

Таким чином, можна констатувати, що в сучасних умовах господарський договір є тим специфічним правовим способом, що поєднує публічні інтереси суспільства і приватні інтереси окремих суб'єктів господарювання. При цьому більшість фахівців в галузі цивільного права вважають, що у договірних відносинах у сфері підприємництва і господарювання застосовуються норми саме приватного права [22, с. 85].

На жаль, навіть нова генерація юристів-цивілістів виходить з необхідності постійного протиставлення публічних і приватних інтересів в правовому регулюванні. Основним аргументом, до якого вони звертаються є давньоримське право та його класичний поділ. Але не можна стверджувати так категорично!

Окремі вчені-юристи Італії, зокрема Чезаре Санфіліппо, вважають, що вся справа в правильному розумінні відомого визначення Ульпіана, що відноситься до вивчення права в двох аспектах - публічному і приватному. Він зазначає, що у визначенні Ульпиана “вигода приватних осіб не протиставляється інтересам держави і не знаходиться з ними в протиріччі, так що норми приватного права завжди, в більшій чи меншій мірі опосередковано чи безпосередньо реалізовують інтереси всього суспільства. В той же час і норми публічного права спрямовані на здійснення користі в інтересах усіх приватних осіб. При цьому необхідно звернути увагу на те, що в нормах публічного права більш виразно проглядаються прямі інтереси держави (Res Romana, Римська держава), у той час як у нормах приватного права переважають безпосередні інтереси окремих осіб” [42].

Господарський договір виступає одним із головних регуляторів відносин, що виникають між учасниками господарської діяльності у сфері господарювання. Перехід до ринкової економіки та функціонування ринкового механізму можливе лише за умов, при яких більшість товаровиробників має певну свободу у здійсненні господарської та підприємницької діяльності, а результати цієї діяльності реалізуються на ринку товарів та послуг на договірних засадах.

Суб'єктам господарювання при здійсненні господарської діяльності доводиться укладати різні за своїм характером договори: купівлі-продажу, поставки, перевезення, фінансового лізингу, консигнації, банківського кредиту та інші, які регулюються як загальними нормами Цивільного кодексу України, так і нормами права, що містяться в інших нормативних актах [34, с. 20].

У юридичній літературі наводяться різні визначення господарського договору які враховують, як правило, сутнісну характеристику господарського договору, що відповідає характеру певних суспільних (зокрема економічних) відносин. Наприклад, у правовій літературі соціалістичної доби, господарський договір визначається як “правова форма економічного обороту соціалістичного суспільства в умовах товарного виробництва і являє собою скерований планово-регулюючими заходами держави загальний вольовий акт сторін про встановлення між ними, зміну чи припинення господарського зобов'язання з метою найкращого задоволення потреб суспільства та окремих його членів” [24, с.4].

Вказане визначення було сформульовано відповідно до вимог існуючих на той час ідеологічних засад і поєднувало як політичний, так і юридичний аспект. При цьому договір поступово стає основною формою майнових відносин між всіма учасниками господарського обороту, за допомогою якої вони взаємоузгоджено реалізують свої потенційні можливості і досягають спільної мети.

Слід відзначити, що у законодавстві України та комерційній практиці як рівнозначний терміну “договір”, вживається термін “контракт” (ст.6 Закону України “Про зовнішньоекономічну діяльність” від 16 квітня 1991р.) [7].

У Тлумачному словнику слово “контракт” (від латинського сontraсt) тлумачиться як “письмова угода, як договір, учинений у законному порядку”, тому при подальшому викладенні матеріалу терміни “договір” та “контракт” вживатимуться як синонімічні [29; 50].

У навчальних посібниках, наукових статтях, довідковій літературі іноді використовується термін “угода” в значенні “договір” (за новим Цивільним кодексом України - “правочин” [1]), тобто ці терміни ототожнюються, але це не зовсім вірно. Ми вважаємо, що термін “угода” (“правочин”) за смисловим значенням ширший ніж термін “договір”, адже будь-який “договір” є “угодою” (“правочином”), але не всяка “угода” (“правочин”) є “договором”.

На думку І.Грущицького “розкриття поняття “договору” через використання терміну “угода” є виправданим як з юридичної, так і з філологічної точки зору. Термін “угода” найповніше відображає правову природу договору як взаємного погодженого за змістом волевиявлення двох або кількох сторін” [27, с.78].

У “Словнику юридичних термінів (російсько-українському)” при визначенні понять “договір” і “угода” застосовується диференційований підхід. По-перше, окремо наводяться переклади термінів “договор” і “сделка” тобто, на думку укладачів словника, ці терміни не є тотожними, по-друге, одним із варіантів наведених словосполучень вживання терміну “договор” визначено як “господарський договір”, [43, с.51].а стосовно терміну “сделка” (рос.) - як “цивільно-правова угода”. [43, с.259]. Тобто поняття “договір” вживається щодо господарсько-правових відносин, а “угода” - до цивільно-правових відносин. На нашу думку, це помилковий підхід.

У чинному законодавстві України щодо господарських правовідносин застосовується як поняття “договір”, наприклад, договір купівлі-продажу, договір застави, договір оренди, договір міни, так і поняття “господарський договір”. Новим Цивільним кодексом України вперше запропоновано загальне визначення поняття договору: “Договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків” (ч.1 ст.626 Цивільного кодексу України) [1].

Стосовно договору у сфері господарювання (господарського договору) то, у першу чергу, це домовленість між сторонами, які є суб'єктами господарської або підприємницької діяльності, щодо встановлення, зміни або припинення взаємних прав та обов'язків, пов'язаних із здійсненням господарської (або підприємницької) діяльності. Іншими словами, договір у сфері господарювання - це правочин, сторонами якого є суб'єкти господарювання, та який укладається у зв'язку із здійсненням ними господарської або підприємницької діяльності.

Як юридичному, правовстановлюючому факту, господарському договору властиві такі загальні ознаки:

- у договорі виявляється воля не одного суб'єкта (сторони), а двох чи кількох суб'єктів, причому волевиявлення учасників за своїм змістом повинно збігатися і відповідати одне одному;

- договір це такі спільні дії осіб, які спрямовані на досягненні певних правових наслідків: набутті, зміні або припиненні прав та обов'язків.

Під поняттям “договір” розуміють господарські відносини (господарські зобов'язання), що виникають з договору як юридичного факту, або мають на увазі правовий документ, у якому зафіксовано факт виникнення договірного зобов'язання з волі його учасників.

Договір належить до правомірних дій, які вчиняються з волі учасників і спрямовуються на виникнення, зміну чи припинення прав та обов'язків. Проте “регулююча” роль договору не обмежується тільки тим, що він впливає на динаміку цивільних, господарських або інших правовідносин (породжує, змінює або припиняє їх), він визначає зміст конкретних прав та обов'язків учасників договірного зобов'язання відповідно до вимог чинного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості. У цьому розумінні договір виступає універсальним засобом регулювання поведінки сторін у цивільних, господарських або інших правовідносинах [34, с.15].

Як і цивільно-правовий договір, договір у сфері господарювання (господарський договір) підпорядковується загальним принципам цивільно-правового регулювання. Разом з тим, зрозуміло, що договір у будь-якій сфері суспільних відносин буде мати і специфічні особливості, оскільки виступаючи правовою формою цих відносин, він несе на собі їх відбиток. Характер окремих, специфічних відносин відображається на самому договорі, його суб'єктах, предметі, меті, основних умовах, порядку укладення.

Деякі вчені, визначаючи поняття господарського договору вказують на те, що це майнова угода (правочин) господарюючого суб'єкта з контрагентом, яка встановлює (змінює, припиняє) зобов'язання сторін у сфері господарської та комерційної діяльності: при виробництві й реалізації продукції, виконанні робіт, наданні послуг [48, с.150].

З викладеного випливає, що категорії “договір” і “господарський договір” співвідносяться як загальне й особливе.

Як особлива категорія господарського права, господарський договір має певну правову основу, тобто сукупність норм права якими вони регулюються. Так, господарські договори в Україні регулюються:

- загальними нормами Цивільного кодексу Україні про договір та про зобов'язання;

- спеціальними нормами Господарського кодексу України про господарський договір, про майнові відносини між суб'єктами господарювання (підприємствами, установами, організаціями, приватними підприємцями). (Зокрема, це відносини стосовно поставок продукції (товарів), закупівлі сільськогосподарської продукції у товаровиробників, капітального будівництва, перевезення вантажів та інше);

- спеціальними законами України про окремі види господарської діяльності: інвестиційну, оренду державного та комунального майна, зовнішньоекономічну, транспортну тощо;

- підзаконними нормативними актами: положення про поставки продукції для державних потреб, правила прийому продукції за якістю та кількістю тощо.

Господарський процесуальний кодекс України встановлює можливість врегулювання розбіжностей, що виникають при укладенні певних категорій господарських договорів (ст.10) і більш детально регулює врегулювання розбіжностей при їх зміні й розірванні (ст.11), а також регулює процесуальні відносини щодо порушення провадження і розгляду справ у спорах, що виникають при укладенні, зміні, розірванні і виконанні господарських договорів та визнання їх недійсними [3].

Таким чином, при визначенні поняття господарського договору слід враховувати як загальні ознаки договору, так і особливі ознаки, які відображені у господарському законодавстві України.

З загальноправової точки зору господарський договір являє собою господарське правовідношення між двома або більше суб'єктами, змістом якого є їх договірні зобов'язання діяти певним чином: передати, прийняти майно, виконати роботу, надати послуги. Господарський договір - це регулятор конкретних (одиничних) господарських відносин (зв'язків) між суб'єктами господарської діяльності, порядок укладення та умови дії якого визначають самі суб'єкти господарювання (сторони договору).

Вперше термін “господарський договір” було введено Арбітражним процесуальним кодексом України (на сьогодні - Господарський процесуальний кодекс України), який врегульовує порядок розгляду і вирішення господарських спорів, тобто спорів між підприємствами, установами та організаціями, які виникають при укладенні та виконанні господарських договорів [3].

У теорії господарського права термін “господарський договір” використовується у таких значеннях:

як зобов'язання сторін (учасників господарських відносин), що ґрунтується на укладеній між ними угоді;

як правочин, що породжує певні права та обов'язки учасників господарських відносин;

як правовий документ в якому фіксується факт правочину та зміст зобов'язань сторін [25, с. 239].

Головним, з позиції господарських взаємовідносин між суб'єктами господарювання, є перше значення, а друге і третє - обслуговуючими. Таким чином, можна стверджувати, що господарський договір - це зафіксовані у спеціальному правовому документі на підставі правочину зобов'язання учасників господарських відносин (сторін), спрямовані на обслуговування (забезпечення) їх господарської діяльності.

Наведемо характерні ознаки господарського договору, які дозволяють відокремити його від інших видів договорів, зокрема цивільних, трудових:

особливий суб'єктивний склад (обов'язковим учасником господарського договору є суб'єкт господарювання - приватний підприємець або господарська організація);

спрямованість на забезпечення господарської діяльності учасників договірних відносин;

тісний зв'язок з плановим процесом, насамперед, внутрішньоплановим плануванням;

поєднання в договорі майнових (виготовлення та/або передача продукції, її оплата тощо) та організаційних елементів (визначення порядку виконання, приймання виконання тощо) [25, с.239].

Як спеціальна правова категорія, господарський договір має й особливі, специфічні ознаки, які можна визначити як “законодавчі” або “законодавчо-правові”.

По-перше, господарське законодавство регулює цей договір як такий правочин, який має визначену економічну і правову мету. Господарський договір завжди укладається з господарською (комерційною) метою для досягнення необхідних господарських і комерційних результатів. Це виробництво і реалізація за плату продукції, виконання робіт і оплата їх результатів, надання платних послуг.

Господарські договори - це майнові правочини, що обслуговують безпосередньо виробництво та господарський (комерційний) обіг. За критерієм мети господарські договори відмежовуються від інших договорів підприємств, установ і організацій, які не обслуговують виробництво та обіг матеріальних цінностей і є допоміжними.

По-друге, стосовно господарських договорів діють спеціальні правила щодо підстав їх укладення та змісту господарських договірних зобов'язань. Законодавством про господарські договори встановлено, що ті з них, які спрямовані на забезпечення пріоритетних потреб України в продукції, роботах та послугах, укладаються на підставі відповідних державних замовлень. Юридичною особливістю в такому разі є те, що зміст господарського договору, який укладається на підставі державного замовлення (державний контракт), обов'язково має відповідати цьому замовленню.

Проте не всі господарські договори укладаються на підставі державного замовлення, тому ця ознака господарського договору не є обов'язковою. Зміст господарських договорів, які укладаються без державного замовлення, має відповідати господарським намірам і юридично вираженій згоді сторін. У теорії такі договори називаються регульованими, тобто такими, що регулюються самими сторонами.

По-третє, це обмежене коло суб'єктів, які можуть бути суб'єктами господарських договорів. Суб'єктами господарських договорів є організації - юридичні особи (підприємства, установи), в тому числі колективні сільськогосподарські підприємства, фермерські господарства, індивідуальні, приватні, спільні підприємства тощо, а також громадяни-підприємці.

Зазначимо, що особливі ознаки договору у сфері підприємництва, такі як: особливий суб'єктний склад, отримання прибутку від здійснення підприємницької діяльності, платність, повинні розглядатися у цілісності та у взаємозв'язку.

Взагалі договори, зокрема господарські, можуть бути різноманітними, так як досить різними є потреби та інтереси суб'єктів, що їх укладають. Сторони досить вільно можуть включити у договір будь-які умови, які побажають, заборонити їм ніхто не має права при умові, що ці положення не суперечать законодавству. Сукупність умов, які виражають узгодження волевиявлення сторін, що визначає їх взаємні права і обов'язки, складає зміст договору [31, с.545].

Деякі вчені-юристи вважають, що один і той самий правочин може бути господарським (коли обидві сторони договору є підприємцями) та негосподарським (коли обидві сторони договору не підприємці), а також господарським для однієї особи-підприємця і негосподарським (побутовим) для іншої особи - не підприємця. Причому по відношенню до підприємця, що переслідує комерційні цілі, застосовується норми господарського законодавства, а по відношенню до звичайної приватної особи - цивільного законодавства [37, с.152].

Виходить, що договір може мати “двозначну” правову природу. Ми не погоджуємося з такою позицією, тому що вважаємо, що договір не може бути господарським по відношенню до однієї сторони і негосподарським по відношенню до іншої. На нашу думку, договір, в залежності від відносин які ним врегульовуються, може бути або тільки цивільно-правовим, або тільки господарсько-правовим.

Укладаючи договір у сфері господарювання, суб'єкт господарювання, як правило, прагне досягти певної мети - отримання прибутку. Отримання прибутку, розрахунок на прибуток і є головною причиною для ведення взагалі всієї підприємницької діяльності. Тому господарськими договорами визнаються правочини, що здійснюються між підприємцями або за їх участю з метою здійснення ними підприємницької діяльності. Комерційний характер господарських правочинів передбачає їх компенсаційний характер. До таких правочинів належать, зокрема купівля-продаж майна, цілісних майнових комплексів, оренда майна, цілісних майнових комплексів, фінансовий лізинг, комерційна концесія.

Таким чином, господарський договір - це двох- або багатосторонній комерційний правочин суб'єкта господарської діяльності з контрагентом про встановлення, зміну чи припинення взаємних правовідносин, яка відповідає цілям діяльності, передбаченими установчими документами і не суперечить нормам законодавства.

Господарський договір - це юридичне джерело договірних господарських зобов'язань. Він має властивість рушійного важеля, що приводить в дію норми права і виступає як ланка, що з'єднує норми права із суб'єктивними правами та юридичними обов'язками конкретного суб'єкта підприємницької діяльності. Господарський договір співвідноситься з такою юридичною категорією, як господарське зобов'язання. Господарське зобов'язання - це врегульоване правом господарське відношення, внаслідок якого, одна сторона уповноважена вимагати від іншої здійснення господарських функцій, а саме - передачі майна, виконання роботи, надання послуг тощо; а інша - зобов'язана виконати вимоги щодо предмета зобов'язання і має право вимагати за це зустрічну винагороду (сплату грошей, зустрічні послуги тощо).

Категорія господарського зобов'язання є загальною стосовно господарського договору. Загальною вона є тому, що господарські зобов'язання виникають з ряду підстав, а саме: з державного замовлення; з іншого акту органу управління; з господарського договору, укладеного на підставі держзамовлення чи іншого управлінського правового акта; з господарського договору, укладеного за простою згодою сторін; з інших підстав, що не суперечать закону (аукціону, конкурсу, тендеру).

Таким чином, з однієї сторони, господарський договір є лише частковою підставою виникнення господарських зобов'язань взагалі. У цьому розумінні категорія господарського зобов'язання узагальнює договірні господарські зобов'язання, засновані на договорі. З іншої сторони, зміст господарського договору - це сукупність господарських зобов'язань сторін, тобто їх взаємних прав і обов'язків, що виникають саме з такого договору. Спори, що виникають між суб'єктами підприємницької діяльності щодо розбіжностей по договору, обов'язкове укладення якого передбачено законом, вирішуються господарським судом у відповідності з Господарським та Господарським процесуальним кодексом України [2; 3].

Відмітимо, що у науковій та учбовій літературі поряд з терміном “підприємницький договір” використовується ще й термін “торгова угода”. У дореволюційній Росії торгові угоди (правочини) складали предмет торгового права. До них відносилися усі правочини, що укладаються купцями у вигляді промислу. Правовими наслідками визнання правочину торгового були регулювання нормативними актами торгового законодавства і особливий порядок розгляду спорів (в торгових судах) [47, с.47-60].

При визначенні поняття торговий правочин законодавство закордонних країн виходять з двох критеріїв: об'єктивного - признання самого комерційного змісту правочину (Франція, Бельгія, Іспанія, країни Латинської Америки) і суб'єктивного - визначення правочину в якості торгової по ознакам здійснення її комерсантом (Німеччина, Японія). [26, с.108].

Стосовно функціональних особливостей господарських договорів, то зазначимо, що господарський договір виконує наступні функції:

- функція правового забезпечення економічних потреб стосовно тих споживачів, потреби яких централізовано враховуються державою і фінансуються за рахунок Державного бюджету. Цю функцію виконує такий особливий господарський договір, як державний контракт.

- функція правового засобу реалізації державних замовлень. Державні замовлення - це обов'язкові для виконавців юридичні акти централізованого планування виробництва. У формі держзамовлень планується: виробництво дефіцитної продукції; заходи щодо розвитку пріоритетних галузей народного господарства; виконання міждержавних економічних угод; експортно-імпортна діяльність; вирішення соціальних проблем тощо. Державне замовлення реалізується шляхом укладення господарських договорів (державних контрактів) між його виконавцями і споживачами продукції, послуг, замовниками робіт. Інакше кажучи, господарський договір у цьому разі є функціональним правовим засобом реалізації державного замовлення.

- функція правового інструмента (засобу) децентралізованого планування господарської діяльності. Ця функція полягає в тому, що: а) юридичними актами планування діяльності підприємств є їх плани виробничого і соціального розвитку (затверджуються як локальні правові акти). Плани на перспективу розробляються підприємствами, виходячи з попиту на продукцію, роботи, послуги, попит визначається двома правовими формами: державним замовленням та господарськими договорами, які підприємства укладають із споживачами та постачальниками матеріально-технічних ресурсів.

Взаємне сприяння, при плануванні господарської діяльності, полягає в тому, що кожна із сторін договору повинна всіляко сприяти другій стороні у виконанні нею своїх обов'язків. Умови такого взаємного сприяння мають юридичне значення тоді, коли вони закріпленні в договорі або передбачені спеціальними нормативними актами.

- регулятивна функція, тобто регулює відносини між сторонами на підставі закону, але з урахуванням специфіки конкретного господарського зв'язку (щодо порядку та строків виконання договірних зобов'язань, кількісних та якісних характеристик предмету договору тощо), доповнюючи прогалини закону (наприклад, встановленням конкретного розміру санкцій за порушення умов договору, якщо такі санкції не передбачені законом). Регулятивна дія господарського договору обумовлена двома чинниками: а) господарський договір є індивідуальним правовим актом, що забезпечує юридичне оформлення складних і різноманітних господарських зв'язків; б) складність і різноманітність цих зв'язків вимагає належного пристосування загальних вказівок закону до змісту і середовища функціонування певного господарського зв'язку, характеру конкретної господарської операції, економічних інтересів і технічних можливостей сторін їх фінансового становища, перспектив розвитку.

- координаційна функція полягає в тому, що сторони господарського договору, шляхом погодження між учасниками договірних відносин умов договору, розробляють певну модель поведінки та можуть змінювати її у процесі виконання договору. Оскільки інтереси сторін господарського зв'язку, як правило, не співпадають, а задовольнити свої потреби кожна з них може лише співпрацюючи з контрагентом, сторони на стадії укладення договору змушені так скоординувати свої потреби і можливості, інтереси і передбачення, що шляхом компромісу виробити спільно прийняту правову модель відповідного господарського зв'язку; на стадії виконання договору сторони координують свою діяльність відповідно до його умов.

- функція інструменту планування (насамперед внутрішньофірмового планування). Плануючи свою діяльність, суб'єкт господарювання перш за все орієнтується на попит щодо результатів своєї діяльності (продукції, робіт, послуг). Найбільш надійну інформацію у цьому відношенні дають укладені суб'єктом господарські договори. Узагальнюючи інформацію щодо всіх укладених договорів, суб'єкт господарювання закладає відповідні показники у свої виробничі програми [25, с.239-241].

Принцип економічності при внутрішньо-фірмовому плануванні полягає у вимозі до кожної із сторін поважати інтереси контрагента за договором, а також інтереси держави і суспільства в цілому, вживати необхідних заходів до відвернення або зменшення шкоди, яка може виникнути у зв'язку з неналежним виконанням зобов'язань, своєчасно інформувати другу сторону про ці заходи тощо [34, с.53].

- контрольна функція, яка полягає в тому, що за допомогою господарського договору здійснюється контроль за ефективністю діяльності суб'єктів господарювання. Якщо суб'єкт господарювання уклав договір на збут (продукції, робіт, послуг), який в сукупності забезпечує повне, або таке що близьке до повного, завантаження устаткування і зайнятості трудового колективу, це свідчить про те, що його діяльність потрібна суспільству. Якщо укладеними договорами покривається незначна частина виробничого потенціалу суб'єкта, це свідчить, що результати його діяльності не мають достатнього попиту, а сама діяльність суспільству не потрібна, тобто є неефективною. Такий суб'єкт господарювання для продовження функціонування має вжити активних заходів щодо вдосконалення діяльності (оновити асортимент, поліпшити якість, зменшити ціну продукції, робіт, послуг; змінити виробничий профіль, якщо це можливо і доцільно).

- охоронна функція, сама наявність договору, у передбаченій законом формі, зафіксовані у ньому права і обов'язки сторін, а також санкції за невиконання (неналежне виконання) останніх дозволяють здійснити в судовому порядку захист прав та законних інтересів сторін у разі порушення однією з них своїх договірних зобов'язань [25, с.239-241].

Таким чином, господарський договір є одним із головних регуляторів відносин, що виникають між суб'єктами господарювання; поняття “господарський договір” охоплює такі значення як: зобов'язання сторін що ґрунтується на укладеній між ними угоді; правочин, що породжує певні права та обов'язки учасників господарських відносин; правовий документ в якому фіксується факт правочину та зміст зобов'язань сторін.

1.2 Істотні умови господарського договору

Господарський договір є однією з підстав виникнення прав та обов'язків його сторін (контрагентів) у сфері господарювання. У силу факту укладення певного виду договору, сторони підпорядковують свої відносини як загальним положенням про зобов'язання, визначеним Цивільним кодексом України або Господарським кодексом України, так і відповідним законодавчим підзаконним нормативним актам, що регулюють певний вид господарських відносин (закони України “Про оренду державного та комунального майна” [9], “Про фінансовий лізинг” [12], “Про концесії” [13] та інші [4; 5; 7; 8; 10]).

Змістом договору охоплюються не тільки ті умови (права та обов'язки сторін у зобов'язальних правовідносинах), що визначені угодою між сторонами, а й ті, які імперативно визначені законодавством для окремих видів договорів.

Вказівка на те, що до умов договору належать ті умови, що приймаються сторонами як обов'язкові умови відповідно до законодавства, є неточною. Обов'язковість дотримання і виконання імперативних правових норм, чинних на момент укладення договору, всіма адресатами таких правових норм є загальним правовим принципом. Імперативні норми законодавства, які повинні враховуватися сторонами:

- можуть безпосередньо визначати права та обов'язки сторін (як, зокрема, правила ст.116 Статуту залізниць України щодо розміру штрафів, які сплачуються залізницею за несвоєчасну доставку вантажів і порожніх вагонів, що належать підприємствам, організаціям, установам, громадянам - суб'єктам підприємницької діяльності або орендовані ними) [18];

- можуть містити приписи щодо включення до договору певних умов (так, відповідно до п.8 ст.16 Закону України “Про охорону прав на знаки для товарів та послуг” ліцензійний договір про передачу права на використання знака повинен містити умову про те, що якість товарів та послуг, виготовлених чи наданих за ліцензійним договором, не буде нижчою від якості товарів та послуг власника свідоцтва на знак для товарів і послуг і що останній здійснюватиме контроль за виконанням цієї умови);

- можуть встановлювати заборони щодо включення до договорів певних умов (зокрема, за змістом частини 1 статті 29 Господарського кодексу України не нав'язувати такі умови договору, які ставлять контрагентів у невірне становище, або додаткові умови, що не стосуються предмета договору, включаючи нав'язування товару, не потрібного контрагенту).

У частині 1 статті 648 Цивільного кодексу України міститься аналогічна норма про те, що зміст договору, укладеного на підставі правового акта органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим, органу місцевого самоврядування, обов'язкового для сторін (сторони) договору, має відповідати цьому акту [1].

Положення частини 2 статті 180 Господарського кодексу України [2] щодо укладення господарського договору є схожим із загальним положенням частини 1 статті 638 Цивільного кодексу України про те, що договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору [1]. Разом з тим, окрім вказівки на належну форму договору як обов'язкове правило щодо укладення господарського договору називається додержання сторонами передбаченого законом порядку укладення. Слід враховувати, що крім загального порядку укладення господарського договору, встановленого статтею 181 Господарського кодексу України, законодавчими актами можуть визначатися спеціальні порядки укладення окремих видів договорів, дотримання яких є обов'язковим для сторін (зокрема, укладення договору купівлі-продажу об'єкта приватизації, договору оренди цілісного майнового комплексу державного підприємства, договору концесії) [2].

У статті 180 Господарського кодексу України законодавцем виділено три ознаки, кожної з яких достатньо для кваліфікації умови договору як істотної:

- умова, визнана істотною за законом. Перелік істотних умов, узгодження яких необхідне при укладенні господарських договорів певного виду, міститься в окремих статтях Господарського кодексу України, що регулюють такий вид господарських відносин (зокрема поставки, контрактації сільськогосподарської продукції, енергопостачання, оренди майна та лізингу, перевезення вантажів тощо), та в окремих законодавчих актах. За відсутності в Господарському кодексі України або спеціальному законодавчому акті норми, яка визначала б істотні умови певного договору, застосовуються відповідні положення Цивільного кодексу України;

- умова, необхідна для договорів певного виду (наприклад, зазначення станції призначення вантажу, спосіб визначення його маси, при договорах перевезення вантажів залізницею тощо) [2].

У будь-якому разі істотною слід вважати умову, яка міститься у проекті договору або у протоколі розбіжностей, складеному адресатом оферти в порядку, передбаченому статтею 181 Господарського кодексу України [2].

Умова про предмет є істотною для договору будь-якого виду, через що при укладенні договору слід враховувати вимоги частини 1 статті 638 Цивільного кодексу України стосовно необхідності досягнення сторонами у належній формі згоди щодо предмета договору як його істотної умови [1]. Предметом договору (предметом договірного зобов'язання) є дії (або утримання від дій), які повинна виконати (або утриматися від виконання) зобов'язана сторона.

Майново-господарські зобов'язання між суб'єктами господарювання, що виникають на підставі господарських договорів, мають складний предмет, до якого входять дії сторін, тобто юридичний об'єкт, та майно (речі, права, обов'язки), що є об'єктом матеріальним. Вимоги щодо предмета господарського договору викладено в окремих положеннях Господарського кодексу України та в інших законодавчих актах, які регулюють відповідні відносини.

За змістом частини 2 статті 178 Цивільного кодексу України види об'єктів цивільних прав знаходження яких у цивільному обороті не допускається (об'єкти вилучення з цивільного обороту), а також види об'єктів цивільних прав, що можуть належати лише певним учасникам обороту, або перебування яких у цивільному обороті допускається за спеціальним дозволом (об'єкти обмежено оборотоздатні), мають бути прямо визначені у законі [1].

Законодавчими актами встановлено обмеження щодо матеріальних об'єктів, які не можуть бути предметом окремих видів договорів (зокрема договорів купівлі-продажу об'єктів приватизації, оренди тощо).

Так, Законом України “Про перелік об'єктів права державної власності, що не підлягають приватизації” затверджено переліки об'єктів права державної власності, які не підлягають приватизації, але можуть бути корпоратизовані. Цим законом встановлено, що не підлягають приватизації запаси державного резерву незалежно від місцезнаходження, а також підприємства, установи, організації та інші об'єкти, що входять до системи резерву [1]. Декретом Кабінету Міністрів України від 31 грудня 1992 року затверджено Перелік майнових комплексів державних підприємств, організацій їх структурних підрозділів, основного виробництва, передачу в оренду не допускається [15]. Господарські договори відповідного виду, укладені з порушенням таких законодавчих обмежень, є недійсні.

Матеріальний об'єкт у договорі має бути точно визначений, а саме: найменування товару, марка, сорт або результат, який досягається при виконанні робіт або наданні послуг.

Строком дії договору є період часу, на який встановлюється господарський договірний зв'язок між сторонами і протягом якого договір підлягає виконанню у повному обсязі (за визначенням ч.1 ст.631 Цивільного кодексу України строком договору є час, протягом якого сторони можуть здійснити свої права і виконати свої обов'язки відповідно до договору [1]).

Сторони договору можуть бути зацікавлені у виконанні договору окремими партіями, окремими етапами, окремими частинами тощо. У таких випадках у договорі встановлюють спеціальні строки виконання (або шляхом вказівки на періодичність виконання, або вказівкою на той термін, до якого у межах строку дії договору повинна бути виконана частина договору). Періодичність може встановлюватися відсилкою до проектно-кошторисної документації, визначенням етапів виконання роботи.

Узгоджений сторонами строк дії договору дозволяє встановити чіткі параметри, які дозволяють визначити виконання договірного зобов'язання у часі як належне, що є умовою припинення господарського зобов'язання.

Якщо розглядати умови про строк дії договору та ціну договору як істотні (підставою для такого тлумачення є назва статті 180 “Істотні умови господарського договору”), то недодержання сторонами вказаного обов'язку відповідно до норми частини 8 статті 181 Господарського кодексу України повинно тягти за собою визнання договору неукладеним (таким, що не відбувся) і застосування відповідних правових наслідків. Ціна визначається як істотна умова договору і в частині 3 статті 180 Господарського кодексу України [2].

Крім того, слід врахувати те, що відповідно до положень статті 632 Цивільного кодексу України ціна у договорі встановлюється за домовленістю сторін. Якщо ціна не встановлена і не може бути визначена виходячи з його умов, то вона визначається із звичайних цін, що склалися на аналогічні товари, роботи або послуги на момент укладення договору [1].

Таким чином, з точки зору стабільності господарських зв'язків визначення умови про ціну як істотну для всіх господарських договорів є занадто категоричним. За відсутності ціни у договорі визнавати його укладеним доцільно було б тоді, коли ціна не може бути визначена у наведений вище спосіб (наприклад, при укладенні ліцензійних договорів на використання об'єктів інтелектуальної власності або договорів комерційної концесії з огляду на унікальність нематеріальних об'єктів - результатів творчої діяльності).

Частиною 2 статті 530 Цивільного кодексу України визначено механізм реалізації прав кредитора, якщо строк (термін) виконання боржником обов'язку не встановлений або визначений моментом пред'явлення вимоги. У цьому разі кредитор має право вимагати його виконання у будь-який час, а боржник повинен виконати такий обов'язок у семиденний строк від дня пред'явлення вимоги, якщо обов'язок негайного виконання не випливає з договору або актів цивільного законодавства [1].

Таким чином, оскільки положення статті 530 Цивільного кодексу України охоплюють усі можливі варіанти визначення строку виконання зобов'язання (і тоді, коли він сторонами визначений, у тому числі вказівкою на подію, яка неминуче має настати, і тоді, коли цей строк сторони не визначили), недосягнення сторонами домовленості щодо строку дії договору не повинно впливати на його дійсність. Крім того, законодавством можуть передбачатися інші правила щодо строку договору. Так, відповідно до частини 1 статті 267 Господарського кодексу України, якщо у договорі поставки строк його дії не визначений, він вважається укладеним на один рік [2].

Встановлення у частині 3 статті 180 Господарського кодексу України обов'язковості узгодження сторонами строку дії договору та ціни свідчать швидше про бажання законодавця запропонувати певну єдину схему змісту договору, яка сприяла б стабільності та визначеності договірних зв'язків у сфері господарювання [2].

Вимоги частини 4 статті 180 Господарського кодексу України стосуються достатньої деталізації сторонами умови про предмет договору, а саме його матеріального об'єкта. Умова про предмет повинна включати:

найменування (номенклатуру, асортимент) товару, який повинна надати одна сторона іншій. У разі укладення договору про виконання робіт або надання послуг має бути визначений результат цих робіт або послуг. Якщо товар (роботи, послуги) потребують детальнішої характеристики, такі відомості відображаються у специфікації, яка є невід'ємною частиною договору;

кількість виконання, яка визначається обсягом поставки, виконання робіт, послуг. При цьому вказується одиниця виконання і загальна кількість виконання у натуральному вигляді;

якісні характеристики товарів (робіт, послуг) визначаються або посиланням на відповідні державні стандарти, або вказівкою на вимоги, яким повинен відповідати товар. У договорах певного виду вимоги до якості можуть визначатися спеціальним документом: проектно-кошторисною документацією (у договорі підряду на капітальне будівництво), технічним завданням (у договорах підряду на створення і передачу науково-технічної продукції), технічною документацією, зразком, еталоном (у договорах поставки індивідуально визначеного товару) [2].

Ціна договору (тариф), згідно з статтею 180 Господарського кодексу України, є формою грошового визначення вартості продукції (робіт, послуг), яку реалізують суб'єкти господарювання [2]. Зазвичай ціна визначається у специфікаціях, що є невід'ємною частиною договору.

При визначенні ціни у договорі сторони повинні враховувати вимоги глави 21 Господарського кодексу України “Ціни і ціноутворення у сфері господарювання”, зокрема частини 3 статті 189 Господарського кодексу України, якою встановлено такі види цін:

вільні ціни;

державні фіксовані ціни;

регульовані ціни (граничні рівні або граничні відхилення від державних фіксованих цін) [2].

Слід враховувати, що сторони у договорі можуть узгодити вільну ціну на всі види продукції (робіт, послуг), за винятком тих, на які встановлено державні ціни.

Відповідальність за порушення державної дисципліни цін визначена Законом України “Про ціни і ціноутворення” [11], відповідно до статті 14 якого вся необґрунтовано одержана підприємством, організацією сума виручки в результаті порушення державної дисципліни цін та діючого порядку визначення вартості будівництва, що здійснюється із залученням коштів Державного бюджету України, бюджету Автономної Республіки Крим, місцевих бюджетів, а також коштів державних підприємств, установ та організацій, підлягає вилученню у дохід відповідного бюджету залежно від підпорядкованості підприємства, організації. Крім того в позабюджетні фонди місцевих рад стягується штраф у двократному розмірі необґрунтовано одержаної суми виручки.

Доплата до встановленої ціни за продукцію (роботи, послуги) вищої якості або виконання робіт у скорочені, порівняно з нормативними, строки, є засобом матеріального стимулювання належного, у тому числі поліпшеного, виконання господарського договору. Таке матеріальне заохочення сторони можуть визначити у договорі. Встановлення монопольно високих або дискримінаційних цін (тарифів) на свої товари, що призводить до порушення прав споживачів або обмежує права окремих споживачів, та встановлення монопольно низьких цін (тарифів) на свої товари, що призводить до обмеження конкуренції, відповідно до частини 1 статті 29 Господарського кодексу України вважаються зловживанням монопольним становищем на ринку. Антимонопольні органи мають право у судовому порядку вимагати від сторін внесення змін до господарського договору щодо ціни [2].