Виникнення держави і права

Размещено на http://www.allbest.ru/

ЗМІСТ

Вступ

Виникнення держави і права

1. Основні закономірності виникнення держави і права

2. Особливості формування держави у різних народів

3. Різноманітні теорії виникнення держави

4. Виникнення юридичного права у різних народів

5. Типи держави і права

6. Роль держави і права в організації суспільства і здійсненні політичної влади

Висновки

Використані джерела



Вступ

Тема контрольної роботи "Виникнення держави і права" з дисципліни "Правознавство".

Мета роботи - ознайомитися з:

- основними закономірностями виникнення держави і права;

- первісним суспільством;

- терміном "влада", основними види влади, особливостями первісної влади;

- соціальним регулюванням, соціальними нормами;

- політичними, економічними та соціальними причинами виникнення держави і права;

- особливими формами виникнення держави і права у різних народів;

- теорією виникнення держави і права;

- ознаками, що відрізняють державу від організації публічної влади у первісному суспільстві та правом від соціальних норм первісного суспільства;

- типологією держави і права в різні періоди їх розвитку;

- роллю держави і права щодо організації суспільства та здійснення політичної влади.



Виникнення держави і права

1. Основні закономірності виникнення держави і права

Існує кілька поглядів на політичну організацію суспільства і на право в аспекті їх виникнення:

1) соціальний розвиток суспільства почався без політичної організації та права;

2) соціальний розвиток не тільки почався, а й існуватиме за комунізму без політичної організації та права;

3) політична організація та право виникли й розвивалися разом із виникненням і розвитком людського суспільства. Державу при цьому розглядають як частину політичної організації суспільства.

Аби з'ясувати істину, необхідно проаналізувати визначення політичної організації суспільства і права та відслідкувати, на якому саме етапі його розвитку вони з'являються.

Однією з теорій виникнення держави і права є історико-матеріалістична, прихильниками якої були Л. Г. Морган, К Маркс, Ф. Енгельс та ін. Сутність цієї теорії полягає в тому, що держава виникає внаслідок розвитку й занепаду первісного ладу, розвитку способу виробництва, що й визначає соціальні зміни в суспільстві.

Ця теорія містить два аспекти:

а) підхід радянської науки, пов'язаний з виникненням класів і класових антагонізмів, тобто держава і право виникають там і тоді, де і коли виникають класи;

б) більш широкий погляд дослідників західної філософської та юридичної науки, пов'язаний з ускладненням структури суспільства та суспільних відносин, виникненням "загальних справ" і необхідності вдосконалення управління суспільством (теорія морганістів).

Обидва підходи однаковою мірою мали місце під час виникнення держави і права. Вони певним чином доповнюють один одного й розкривають об'єктивні закономірності виникнення держави і права.

Протягом тривалого часу люди жили, не маючи уявлення про державу і право. Це була епоха первісного суспільства. Та вже тоді люди прагнули до колективних форм життя. Вони разом виробляли примітивну зброю, полювали, добували їжу, виготовляли одяг із шкур тварин, об'єднуючись у невеликі групи -- первісне стадо чи орду.

Поступово люди навчилися виробляти досконаліші знаряддя праці, будувати житло, добувати й готувати різноманітну їжу, одомашнювати диких тварин, обробляти землю та вирощувати необхідні для харчування рослини. У статевих зносинах між людьми з'явилися заборони по вертикалі між батьками й дітьми, дідами, бабками та онуками. Це привело до появи кровноспорідненої сім'ї, що спонукало до іншої форми об'єднання людей.

Первісне стадо поступається місцем досконалішому об'єднанню людей -- первісній родині, родовій общині (роду), тобто колективу людей, що походили від одного пращура і вели спільне господарство.

Поступово здійснюється перехід від кровноспорідненої сім'ї до екзогамної (сім'ї паналуа). Це такий ступінь розвитку сім'ї, коли вступати у статеві стосунки не можуть не тільки батьки та діти, а й брати та сестри. Перехід від колективного до парних шлюбів, заборона шлюбів усередині роду приводили до активного спілкування між окремими родами, внаслідок чого вони об'єднувались у фратрії та племена на основі мовної, економічної, територіальної та шлюбної спільності.

Отже, уже в період первісного розвитку люди об'єднувалися у різні соціальні спільноти. Соціальною спільнотою називають реально існуючу сукупність індивідів, що характеризується відносною самостійністю та об'єднує людей за різними зовнішніми і внутрішніми ознаками. Наприклад, за кровноспорідненими зв'язками: родина, рід, плем'я, фратрія - це внутрішні причини об'єднання людей. Серед зовнішніх причин такого об'єднання слід назвати виробничі, релігійні, політичні, культурні тощо. Інтеграція та об'єднання людей у різні соціальні спільноти приводить до виникнення первісного суспільства, суспільних відносин, первісної суспільної влади.

Влада - це здатність її носія підкоряти своїй волі інших, визначати варіанти поведінки підвладного і домагатися здійснення такої поведінки. В етимологічному розумінні "влада" може розглядатися як притаманне суспільству вольове ставлення людей до природи чи собі подібних¹. Влада може бути людини над людиною (соціальна влада) і людини над природою (технічна влада). Соціальна влада -- це притаманні суспільству вольові відносини між людьми в яких особи, що мають владу, використовуючи певні засоби, прийоми і способи, формують програму поведінки підвладних осіб і домагаються її здійснення. Соціальна влада здійснюється у суспільних відносинах між людьми. Існують різні критерії для класифікації влади. Залежно від соціально-економічної формації розрізняють такі види соціальної влади: первісного суспільства; рабовласницька; феодальна; капіталістична; соціалістична; постсоціалістична чи демократична тощо.

За змістом розрізняють такі види соціальної влади: суспільна; політична; економічна; державна тощо.

Колективна власність на засоби виробництва, соціальна єдність членів роду (племені) визначили й відповідні форми організації суспільної влади. В суспільстві вона здійснюється суспільними суб'єктами. Наприклад, у родовій общині управління здійснювали всі дорослі члени роду (чоловіки і жінки). Усі важливі справи вони вирішували спільно на зборах членів роду (племені), де обирали старшин, вождів, керівників та ловчих. Ці особи були першими серед рівних, їхня влада базувалася виключно на авторитеті. їх поважали всі члени роду, схилялися перед їхньою мудрістю, хоробрістю, кмітливістю, спритністю тощо.

Суспільна влада в первісному суспільстві:

а) базувалася на родових відносинах (рід об'єднував людей за дійсною чи допустимою кровною спорідненістю, був власником засобів виробництва, об'єднував членів роду для колективної праці, виступав господарським осередком для виробництва матеріальних благ);

б) у соціальному розумінні була безпосередньо суспільною (не існувало спеціального апарату управління та примусу);

в) мала такі якості, як єдність, взаємодопомога, співробітництво (члени роду виконували свої функції на засадах переконання. Примус застосовувався дуже рідко і виконував роль громадського виховання. Винятковою формою примусу було вигнання з роду. Сторони, які не могли порозумітися, зверталися до вибраної ними ж авторитетної особи чи ради старійшин і, як правило, добровільно виконували їх рішення. Рід також захищав своїх членів від зовнішніх ворогів, для чого використовувалася військова сила чи помста родичів);

г) здійснювалася рядовими та виборними членами роду добровільно, без спеціального апарату управління. Військо формувалося з усіх чоловіків роду чи племені, здатних носити зброю.

Отже, суспільна влада має свої історичні корені і вже у первісному суспільстві слугувала вольовим відносинам між владноможними і підвладними для здійснення програми певної поведінки, яку особи, що мають владу, примушували здійснювати підвладних, вступаючи з ними у різноманітні відносини.

Первісне суспільство, як і будь-яке інше суспільство, має свою систему і структуру.

Найчастіше виокремлюють такі структурні елементи суспільства:

а) діяльність людей, що спрямована на задоволення певних суспільних потреб;

б) суспільні відносини, в які вступають люди в процесі діяльності із задоволення потреб;

в) соціальні суб'єкти, тобто люди та їх об'єднання.

Діяльність людей -- це умова існування суспільства. Вона є специфічною людською формою ставлення до навколишнього світу, зміст якої є його доцільна зміна і перетворення в інтересах людей. Діяльність включає в себе мету, засоби, результат і сам процес. Це органічна єдність теоретичного (пізнання явищ, предметів) і матеріально-практичного (використання явищ, предметів в інтересах людей) процесів.

Кожна зі сфер суспільного життя охоплює різні галузеві види діяльності. Наприклад, економіка -- це діяльність у промисловості, сільському господарстві, діяльність на транспорті тощо.

У процесі діяльності люди та їх групи вступають між собою в суспільні відносини", тобто такі, що виникають між соціальними суб'єктами в усіх сферах суспільного життя: економічній, політичній, соціальній, духовній. У суспільних відносинах розрізняють первісні -- матеріальні, базисні -- виробничі відносини і вторинні -- ідеологічні, надбудовні відносини (політичні, правові, моральні, релігійні тощо). Однак необхідно зважити на те, що надбудовні відносини чинять зворотний вплив на базисні, в деяких випадках цей вплив є вирішальним.

Соціальні суб'єкти як структурний елемент суспільства неоднакові за кількістю людей, що їх становлять, призначенням, місцем у суспільстві, організації, функціями.

Елементарним соціальним суб'єктом і первісним елементом суспільства є особа -- це людина в аспекті біологічних і соціальних якостей, які формуються в процесі історично-конкретних видів діяльності і суспільних відносин. Точніше, особа -- це динамічна, відносно стійка цілісна система інтелектуальних, соціально-культурних і морально-вольових якостей, які втілюються в індивідуальних особливостях свідомості та діяльності людини.

Поняття "особа" треба відрізняти від поняття "людина" (біосоціальна істота, яка виділилася з інших форм земного життя завдяки можливості виробляти знаряддя праці, наділена членороздільною мовою, мисленням і свідомістю), "індивід" (одиночний представник людського роду), "громадянин" (член державного суспільства).

Наступний вид соціальних суб'єктів -- соціальні групи, які є соціально стійкою сукупністю людей (осіб), що мають загальні інтереси, цінності та норми поведінки, сформовані в межах історичного певного суспільства.

Розрізняють великі соціальні групи: групи за віком, соціальні прошарки, групи за професією. До середніх соціальних груп можна віднести працівників одного підприємства, жителів окремої території. До малих соціальних груп, специфічна ознака яких -- безпосередній контакт її членів, належать, наприклад, сім'я, група слухачів тощо.

Існує і такий вид соціальних суб'єктів, як соціальна організація, що є об'єднанням людей, які разом реалізують певну програму і діють на основі певних правил і процедур, наприклад, держана, партія.

Для регулювання різноманітних відносин, що виникали між людьми, застосовувалися соціальні норми. Людське суспільство, як і будь-яка складна система, може нормально функціонувати й розвиватися лише спираючись на певні правила, на основі яких обирається один із багатьох можливих варіантів поведінки певного суб'єкта. У суспільстві з часу його виникнення існують дві протилежні тенденції -- організації та дезорганізації. В умовах їх дії збереження стабільності, відносної постійності, упорядкованості суспільства можливе шляхом соціальної регуляції, призначенням якої є підтримка суспільної дисципліни, організованості суспільства. Об'єктивна необхідність соціального регулювання випливає з самої суті людського суспільства, що складається з багатьох осіб, спільна діяльність яких породжує потребу погоджувати їх поведінку в усіх сферах суспільного життя. Регулювати (в соціальному житті) -- означає цілеспрямовано упорядковувати, визначати поведінку людей і їх колективів, надавати їм напрям функціонування і розвитку. Мета соціального регулювання -- приведення поведінки індивідів і їх груп у відповідність до об'єктивної закономірності, що діє в суспільстві, тобто досягнення оптимально можливої відповідності між діями суспільних законів і життєдіяльністю людей, в якій ці закони так чи інакше об'єктивуються. Кожній суспільно-економічній формації, поряд із загальними закономірностями соціального регулювання, притаманні і свої специфічні особливості, які проявляються в змісті, цілях, завданнях, формах і методах їх практичного втілення, обсязі та інтенсивності регулювання. Наприклад, у первіснообщинному суспільстві більш характерними були процеси саморегулювання, а з виникненням держави і права місце саморегулювання посідають процеси державно-правового регулювання.

Таке регулювання покликане забезпечувати порядок і стабільність у суспільстві.

Регулювання відносин між суб'єктами здійснюється через:

1) установлення моделей поведінки людей, які повинні або не повинні здійснюватися,

2) визначення умов, за яких закріплена модель поведінки дозволяється або забороняється, чи

3) визначення суб'єктів, на які за цих умов поширюється певне правило, встановлене тією чи іншою нормою.

Призначення соціальних норм полягає в упорядкуванні поведінки суб'єктів, що сприяє забезпеченню системності та певної передбачуваності суспільних відносин. Завдяки цьому учасники таких відносин можуть прогнозувати свою поведінку та поведінку інших суб'єктів у ситуаціях, передбачених у конкретних соціальних нормах. Вони регулюють ту поведінку, яка має соціальний характер, а тому пов'язана з взаємовідносинами між людьми, їхніми об'єднаннями, соціальними групами.

Суспільні відносини первісного суспільства регулювалися нормами первісної моралі, звичаями і традиціями, релігійними нормами та всілякими заборонами (табу).

Норми первісної моралі -- це правила поведінки різних прошарків родоплемінної організації суспільства, що характеризували ставлення первісної людини до добра чи зла, правди чи несправедливості, культу поваги до пращурів, до слабших, хворих та знедолених.

Первісні звичаї -- правила поведінки людей у первісному суспільстві, що історично складалися протягом довгого часу їх неодноразового застосування та увійшли у звичку первісних людей і здійснювалися цими людьми добровільно.

Первісні традиції -- це різновид звичаїв, що характеризувалися певною програмою дій. Наприклад, традиційні види діяльності щодо: лікування хворих (вигнання духів); вирощування та збирання урожаїв (танець дощу); військових перемог (демонстрація трофеїв); прийняття у члени роду (одягнення спеціального одягу, виголошення присяг) тощо.

Релігійні норми -- це правила поведінки первісних людей стосовно віри у їх богів чи одного бога (наприклад, віра у загробне життя, ритуали захоронения померлих тощо).

Первісні заборони (табу) -- це такі правила поведінки людей, які забороняли певні дії первісній людині. Наприклад, заборони вступати у статеві зносини з дідами та бабами, батьками та дітьми, братами та сестрами тощо.

Гарантом їх дотримання здебільшого був не примус, а страх перед надприродними силами та богами. Для первісних людей звичай був пов'язаний із міфічною побудовою світу. Додержання звичаїв означало повагу до пращурів, дух яких постійно "спостерігає" за життям на землі. Будь-яке порушення звичаїв могло привнести до негативної реакції духів землі та накликати небезпеку на окрему людину чи навіть на цілу етнічну групу.

Отже, первісні люди виконували соціальні норми добровільно, без спеціального примусу, що притаманний державі.

Проте, незважаючи на позитивну організацію соціального життя в суспільстві, первісний лад не був ідеальним, оскільки:

а) праця людей базувалася на примітивних засобах виробництва, давала мізерні результати й не задовольняла всіх потреб членів роду. Виробнича діяльність людей зводилася до видобування їжі та одягу, влаштування примітивного житла, виготовлення деяких знарядь праці тощо;

б) роди і племена активно не спілкувалися між собою, не налагоджували взаємних доброзичливих відносин, що часто призводило до збройних сутичок і навіть війн;

в) численні забобони, відсутність освіти та писемності породжували жорстокість людей у ставленні одне до одного;

г) відсутність нормальних умов життя робила людину беззахисною перед явищами природи та стихією, що скорочувало тривалість її життя.

Необхідними були подальший розвиток суспільного виробництва, пошук способів удосконалення знарядь виробництва, і засобів праці.

Отже, первісні люди від привласню вального господарства, що базувалося на мисливстві, збиранні коріння, ягід, іншої їжі рослинного світу, рибальстві, поступово почали переходити до виробництва. Розвивалися (або виокремлювалися) скотарство, обробіток землі, вирощування злаків, ремесло й торгівля.

Загальними причинами виникнення держави і права за історико-матеріалістичною теорією стали економічні, соціальні та політичні передумови.

До економічних передумов належать:

1) три великі поділи праці:

а) вирізнення скотарських племен;

б) відокремлення ремесла від рільництва;

в) виникнення й розвиток торгівлі;

2) виникнення виробничої економіки замість привласнюючої;

3) поява:

а) надлишкового продукту,

б) приватної власності;

в) майнової нерівності;

г) бідних і багатих.

До соціальних передумов:

1) виникнення патріархальної сім'ї:

а) об'єднання родини навколо батька;

б) прізвище батька мають дружина і діти;

в) спадкування здійснюється по батьківській лінії тощо.

Політичні передумови:

1) неспроможність здійснювати публічну владу застарілими формами і методами в нових умовах господарювання;

2) утворення класів як великих груп людей із протилежними інтересами;

3) виникнення міжкласових конфліктів;

4) неспроможність суспільної влади первісного ладу врегульовувати класові суперечності та конфлікти;

5) виникнення політичної і правової сипом та державної влади.

Отже, проаналізовані передумови співвідносяться як складові історико-матеріалістичної теорії виникнення держави і права. Розрізняють два погляди щодо цієї теорії: морганістів і марксистів. Прихильники теорії Моргана вважають, що державно-правові інститути з'явилися в результаті розпаду первісного ладу, ще до утворення класів. Вони не відкидають економічних і соціальних передумов. Причиною виникнення держави і права, на їх думку, були нові суспільні відносини між людьми, які виникли в результаті переходу від привласнювальної до виробничої економіки. Саме в нових умовах не могла бути реалізована стара форма організації і здійснення первісної суспільної влади. Марксисти ж вважають, що держава і право виникли як результат поділу суспільства на класи - великі групи людей з різними інтересами і потребами. Саме це, на їх думку, призвело до неспроможності первісної суспільної влади урегулювати виникаючі між класами конфлікти. Обидва різновиди названої теорії однаковою мірою можна вважати науковими.

Таким чином, розпад первісного родоплемінного суспільства, розвиток засобів виробництва, зміна соціальної структури суспільств привели до зміни способу виробництва і споживання та до утворення політичної організації суспільства і держави.

Право, як і держава, виникло завдяки необхідності управляти соціальними процесами. В юридичній літературі є різні погляди на виникнення права.

Залежно від цього розрізняють:

право загальносоціальне, що включає в себе права людини, права нації, права народу, права об'єднань та інших соціальних груп, права людства;

право юридичне, що встановлюється чи санкціонується державою. Тобто юридичне право виникає лише з виникненням держави, тому закономірності виникнення держави стосуються й виникнення права.

Розрізняючи право і закон, слід зазначити, що право як інституційне утворення стає таким завдяки джерелам права, тобто зовнішній формі вираження права.

Отже, юридичне право -- це задекларовані державою правила поведінки суб'єктів, щоб відображати правду, справедливість, добро тощо.

Право виникає внаслідок:

- переростання мононорм (первісних звичаїв, традицій, моралі) в юридичні норми;

- правотворчої діяльності компетентних державних органів чи посадових осіб;

- перетворення рішень судових органів щодо конкретних справ на загальну норму, що є обов'язковою для вирішення аналогічних випадків.

Між правом і державою встановлюється досить складний зв'язок. Через право держава прагне впроваджувати в життя свою волю, яка за авторитарних режимів має класовий характер. А це означає, що первісні звичаї чи традиції пристосовуються до інтересів панівного класу, забезпечуються відповідними санкціями, реалізація їх підтримується апаратом державного примусу і є засобом підпорядкування населення волі економічно й політично панівного класу.

Так виникає правовий звичай як найдавніша форма права.

Судові органи в авторитарних державах захищали інтереси панівної верхівки, а тому не застосовували деяких звичаїв, що захищали б інтереси всіх або змінювали б їхній зміст, вводячи нові правила. Судові функції часто виконували церковні служителі, правителі чи інші посадові особи державних органів. Захищаючи інтереси панівних класів, судові органи створювали судовий прецедент, тобто рішення суду щодо конкретної справи набувало властивостей загальної норми.

З появою писемності держава (її органи), а також посадові особи через правотворчу діяльність закріплювали свою волю в законах, указах та інших нормативних актах. У перших державних законах закріплювалася майнова нерівність, станові привілеї, безправність рабів та інших верств бідного населення. Прикладами таких законів є закони Хаммурапі, XII таблиць Ману, "Руська правда", "Польська правда" тощо. Наприклад, закони Хаммурапі, царя Вавилону, діяли у XVIII ст. до н. е., складалися з 282 статей і регулювали в основному кримінальні відносини. Майже в кожній нормі відбивалася класова нерівність. Візьмемо хоча б правило про те, що лікар, вилікувавши знатну людину, мав одержати 10 сиклей срібла, якщо хворий був мушкенум -- 5 сиклей, а якщо раб, то рабовласник повинен був віддати лікареві тільки 2 сиклеї срібла.

Класові інтереси відображалися в нормативних актах не лише матеріального, а й процесуального права. Так, під час розгляду судових справ використовувались ордалії (випробування вогнем, водою тощо), поєдинок, присяга, відкуп. Тому багаті завжди мали змогу відкупитись.

Отже, юридичне право, сформувавшись разом зі створенням держави, в рабовласницький і феодальний періоди розвитку державності мало класовий характер і захищало інтереси економічно й політично панівного класу. Водночас юридичне право є явищем культури та цивілізації, оскільки несе в собі інформацію про минулі й нині існуючі суспільні відносини між людьми нарізних етапах розвитку політичної організації суспільства.

Держава і право на відміну від первісної організації публічної влади та первісних соціальних норм, що регулювали суспільні відносини у первісному суспільстві, мають певні особливості. Такі особливості можна спостерігати при характеристиці певних рис, що відрізняють державну організацію від органісти влади первісного суспільства. Держава як особлива організація політичної влади відрізняється від родоплемінної організації тим, що:

- замість кровноспоріднених зв'язків, які існували в первісному суспільстві, виникає розподіл за територіальною ознакою (селища, села, міста, району, округу, області та інших територіальних одиниць);

- держава має свій суверенітет, уособлюючи суверенітет народу іі національний суверенітет;

- для держави характерна особлива публічна влада, відокремлена від основної маси населеним (особливий механізм управління людьми);

- утримання такої влади потребує значних витрат і здійснюється за кошти, що надходять від збору податків;

- головним знаряддям держави для управління людьми є закон -- нормативний акт, установлений чи санкціонований державою (або інше джерело права).

Отже, держава на відміну від публічної влади у первісному суспільстві має: свій суверенітет, що є уособленням суверенітету народу й національного суверенітету; свою форму (владно-управлінську та територіальну організацію); свій державний механізм (апарат, підприємства та установи); свої фінансову та правову системи, чого ми не знаходимо при аналізі публічної влади первісного суспільства.

Даний аналіз не буде повним, якщо не розглянути характерних рис, що відрізняють право від соціальних норм первісного суспільства. У первісному соціально однорідному суспільстві норми поведінки відображали інтереси й волю всіх членів роду і племені, виникали у свідомості членів цього суспільства, були одночасно правами та обов'язками (себто право та обов'язок не розмежовувалися), забезпечувалися внутрішнім переконанням людей, їхніми звичками, схваленням чи осудом родичів.

На відміну від соціальних норм поведінки в первісному суспільстві, норми юридичного права виражають волю певних класів, інших верств. Вони зовнішньо об'єктивовані, загальнообов'язкові та формально визначені в нормативних актах, правових звичаях, нормативних договорах, судових і адміністративних прецедентах, що встановлюються чи санкціонуються державою (її органами). У нормах права чітко розмежовуються права та обов'язки. Це означає, що кожне суб'єктивне право одного суб'єкта забезпечене обов'язком іншого суб'єкта. Норми права забезпечуються всіма засобами переконання та державного примусу.

Отже, на відміну від соціальних норм первісного суспільства норми юридичного права в умовах державності є засобом, що його держава використовує для управління населенням. Бони виражають волю економічно та політично панівних верств населення, встановлюються чи санкціонуються державою у вигляді суб'єктивних прав і юридичних обов'язків. Реалізацію норм юридичного права забезпечує держава.

2. Особливості формування держави у різних народів

Держава у різних народів формувалася неоднаково. Наприклад, у Стародавніх Афінах із класових протиріч всередині родового суспільства виникли держава і право.

У Стародавньому Римі особливості виникнення держави і права характеризувалося боротьбою патриціїв (родової знаті) та плебеїв (прийшлого населення).

У німецьких народів важливим фактором виникнення держави і права було завоювання ними колишніх територій Римської імперії, яка на той час уже розпадалася. Для тримання в покорі населення завойованих територій німці ставили своїх намісників, які перетворювалися на князів. Ці процеси прискорили розпад первісного ладу в німців і утворення ранньофеодальної держави.

Для виникнення держави у народів Стародавнього Сходу важливу роль відіграла організація громадських робіт під час будівництва каналів.

Створенню держави у народів Центральної та Південної Америки (інки та майя) сприяло рільництво.

У східнослов'янських племен держава виникла внаслідок переродження органів військової демократії на державні органи. Попервах у них пану кала рівність, й організаційною одиницею був рід, на чолі якого стояв найстаріший за віком пращур (дід чи прадід). Поступово з однорідного суспільства почали виокремлюватися "кращі люди", які утворювали місцеву аристократію й почали називатися болярами ("болій" - великий), а вже потім боярами. Бояри поділялися на великих і менших. Великі бояри були проводирями у своїй волості; навіть князь запрошував їх до себе в раду. Менші бояри залежали від князя і служили йому. Княжа влада набирала ваги протягом певного часу. Найважливіші питання у давніх слов'ян вирішувала вся громада. Поступово князі прибирали владу до своїх рук, і так виникла держава.

Виникнення Київської Русі історично пов'язується з оповіданням про Кия, який з братами Щеком і Хоривом та сестрою Либіддю побудували перше місто, назвали його Києвом і там правили певний час¹.

Особливістю виникнення державності у слов'ян і німців є те, що вона у них виникла як ранньофеодальна, минувши рабовласництво.

Отже, виникнення держави внаслідок розпаду первісного суспільства мало свої передумови. Деякі автори вважають, що держава з 'явилася там і тоді, де й коли суспільство розпалося на класи з протилежними інтересами. Хоч у різних народів держава виникала по-різному, проте завжди в основі була класова боротьба. Інші пов'язують виникнення політичної організації суспільства, держави і права з необхідністю здійснювати управління суспільством за нових умов, які складаються внаслідок розпаду первісного суспільства, появи нових економічних і соціальних відносин, що характеризували початок цивілізації.

3. Різноманітні теорії виникнення держави

В юридичній літературі існують різноманітні концепції виникнення держави.

Теологічна теорія.

Її автором був Фома Аквінський (1225-- 1274). Його вчення побудовано на ієрархії форм: від Бога чистого розуму до духовного і матеріального світу. Проголошення походження держави від Бога обґрунтовує її вічність і непорушність, виправдовує найреакційніші держави, підкреслює думки про те, що будь-яке посягання на державу приречене на поразку, оскільки владу вкладено в руки правителя Богом, і вона покликана захищати благо всіх.

Патріархальна теорія.

Сутність її полягає у твердженні, що держава походить від сім'ї та є наслідком історичного розвитку і розростання останньої, а отже, абсолютна влада монарха -- це продовження батьківської влади. Основними представниками названої теорії є Арістотель, Фільмер, Михайловський та ін. Приміром, Р. Фільмер у своєму творі "Патріархія чи природна влада короля" твердив, що абсолютна влада монарха бере початок безпосередньо від Адама. Держава виростає із сім'ї, а влада монарха через Адама дана Богом і непідвладна жодним людським законам.

Договірна теорія.

Вона пояснює виникнення держави внаслідок об'єднання людей на основі добровільної згоди (договору) про те, що одні управлятимуть, а інші виконуватимуть їхні управлінські рішення. Представниками цієї теорії були Гроцій, Спіноза, Гоббс, Руссо, Радищев та ін.

Психологічна теорія.

За цією теорією держава виникла завдяки особливим властивостям психіки людей. Людській психіці начебто притаманна потреба покори, наслідування, усвідомлення залежності від видатної особистості. Народ є інертною масою і не здатний приймати рішення, а тому потребує постійного керівництва. Представником цієї теорії був Л. И. Петражицький (1867-1931).

Теорія насильства.

За цією теорією держава виникла як результат завоювання одних племен іншими, поневолення одного народу іншим. На думку прихильників теорії, держава є тією силою, яку утворюють завойовники для утримання в покорі завойованих народів і зміцнення влади переможців. Представниками теорії були Гумплович, Каутський, Дюрінг та ін.

Органічна теорія.

Її обґрунтовував англійський філософ Г. Спенсер (1820--1903). Він проводив аналогію між державою та біологічним організмом. На думку Спенсера, держава, подібно до біологічного організму, народжується, розмножується, старіє і гине. Як і біологічний організм, держава має політичне тіло -- голову, тулуб, руки, ноги, що виконують відповідні функції.

Серед інших теорій походження держави заслуговують на увагу космічна, технократична та мусульманська. Прихильники космічної теорії пояснюють виникнення держави завезенням на Землю політичної організації суспільства з Космосу іншими цивілізаціями. Сутність технократичної теорії виникнення держави полягає начебто в необхідності здійснювати управління технічними засобами та знаряддями праці. За теорією ісламістів, держава у мусульман виникає як служитель мусульманського права і слідкує за правильним відправленням правосуддя.

Отже, в теорії держави і права відсутній єдиний погляд на закономірності виникнення держави і права. Існують численні неодноманітні доктрини виникнення держави, а також історичні, географічні, демографічні та інші особливості виникнення держави у різних народів.

4. Виникнення юридичного права у різних народів

Юридичне право у різних народів світу виникало разом із державою і тому характеризується тими самими причинами, що і виникнення держави. Нові форми господарювання викликали значний приріст населення в ряді регіонів. Почалася більш активна міграція різних представників населення. Звичаї окремих племен не мали загального впливу на різноплемінне населення полісу. Виникла потреба врегулювати певні правила поведінки однакові для всіх. До таких загальних правил відносили норми торгівлі, правила поведінки певних станів і класів, охорони приватної власності, підтримки загального порядку. Для вирішення цих проблем державні органи та посадові особи санкціонували звичаї, встановлюючи санкції за невиконання чи не належне виконання вимог, закріплених у звичаї. Особи, що порушували правило, притягалися до різних видів відповідальності.

Санкціонування звичаїв здійснювалося у письмовій формі. Письмова форма була запроваджена у багатьох стародавніх державах. Наприклад, у Месопотамії в реформах Урукагіни була застосована письмова форма. В тексті законів Хаммурапі, царя Вавилону, крім правових приписів на стовпі була зафіксована сцена передачі царю богом Сонця Шабашем законів справедливості. В Стародавньому Єгипті правила прагнення до добра і справедливості закріплювалися у вигляді повчань царів і візирів (наприклад, "Повчання Птахотепа"). Першими письмовими пам'ятниками права у народів ранньої і середньої Європи та у стародавніх слов'ян були санкціоновані державою звичаї. Наприклад "Руська правда" Ярослава Мудрого тощо.

Подальший розвиток спричинив утворення різних сімей права. Саме в Європі виникла романо-германська правова сім'я. Вона характеризується тим, що включає крани, в яких юридична наука склалася на основі римського права. В ній на перше місце висуваються правові норми, що розглядаються як норми поведінки, що відповідають вимогам справедливості і моралі. Основним завданням юридичної науки є завдання визначити, якими повинні бути норми права. Питання управління, здійснення правосуддя і застосування права цікавлять науку меншою мірою. Цим займаються юристи-практики. Починаючи з XIX ст. в цій сім'ї провідне місце належить закону і діючим кодексам. Право в цій сім'ї виступає як засіб регулювання суспільних відносин. Романо-германська правова сім'я виникла в Європі. Вона склалася в результаті зусиль європейських університетів, які виробили і розвинули, починаючи з XII ст. на базі кодифікації римського імператора Юстиніана, загальну для всіх юридичну науку та пристосували до сучасних умов. Сам термін "романо-германська" правова сім'я був обраний, щоб підкреслити одночасні зусилля латинських і німецьких університетів з формулювання юридичної науки. Ця правова сім'я поширилася на великі території в процесі їх колонізації і зараз в країнах (колишніх колоніях) діють правові системи, що належать до ро-мано-германської правової сім'ї. Ця правова сім'я продовжує також поширюватися на інші континенти шляхом добровільної рецепці. Поза Європейським континентом правові системи, що належать до романо-германської правової сім'ї мають певні особливості, що дає змогу їх групувати з урахуванням традицій, що існували у вищезгаданих країнах.

Можна розглядати історичне формування, структуру і джерела романо-германської правової сім'ї. Ця правова сім'я сформувалася в континентальній Європі починаючи з XIII ст.

Розрізняють декілька періодів:

а) період звичаєвого права;

б) період законодавчого права;

в) існування позаєвропейських правових систем.

Звичаєве право існувало у період з VI до XII століття. Була втрачена сама ідея права, а юристів вважали поганими християнами. Головним завданням було не прийняття правового рішення, а прагнення зберегти солідарність групи і встановити мир у суспільстві. Поступово з'являються писані звичаї, санкціоновані державою, монархами. Відродження ідеї права відноситься до XII--XIII століття. Сама церква, відкинувши християнські ідеї милосердя, розуміючи необхідність права для прогресу, утворила канонічне приватне право. Ідея про те, що в суспільстві повинно здійснюватися управління за допомогою права, не була новою. Вона ще була обґрунтована римлянами. Але повернення до цієї ідеї є революційним кроком вперед. У Західній Європі в кінці XII на початку XIII ст. зароджується романо-германська правова система. Головна роль у процесі її формування належить університетам. Одним із перших був Болонський університет в Італії. В цей час у більшості Європейських країн не було національного права. В Англії загальне право тільки почало утворюватися, наступаючи на місцеві звичаї. Тому, щоб піднятися вище місцевого звичаю, університети почали викладати римське приватне Право. З цим правом легко можна було познайомитися, адже кодифікація Юстініана викладала правові норми латиною. Завдяки творчості Фоми Аквінського (XIII ст.) було покладено кінець критиці римського права і усунуто останню перешкоду на шляху до його відродження. Рішення IV собору в Латрані, яким була відкинута система інквізиційних доказів дала змогу використовувати пропоновану університетами модель права як національного. Поступово проводилися і судові реформи, а судовий процес ставав справою юристів, що вивчали право в університетах.

Таким чином, основою викладання в університетах усієї Європи стало канонічне право, яке було засноване на римському праві.

Крім санкціонування звичаїв монархи і судді, приймаючи конкретні рішення, надавали їм у майбутньому характеру норми, що призвело до створення прецедентів. Судова практика систематизувалася у певних збірниках, норми яких регулювали нові відносини торгівлі, мореплавання, сімейного і спадкового права, покарання за "образу". Утворювалися і процедури судового доведення провини, застосування таких доказів, як клятва, поєдинок, надання свідчень "за бачене, а не чути" тощо. Завдяки активній діяльності королівських судів в Англії виникло загальне англійське право і право справедливості.

В історії англійського права можна виділити чотири основних періоди:

а) період, що передував норманському завоюванню (1066 p.);

б) період до встановлення династії Тюдорів (1066-- 1485);

в) період розквіту загального права (1485--1832);

г) період поєднання загального права з розвитком законодавства (з 1832 р. і до наших часів).

Період, що передував норманському завоюванню називається англосаксонським. Звідси і бере свій початок назва "англосаксонське право". Але для істориків англійського права його історія починається з періоду після римського панування. Епоха англосаксонського права до встановлення династії Тюдорів маловідома. Слід сказати, що після місії святого Августіна Кентерберійського (596 p.), коли Англія була похрещена, християнські закони складалися так само, як і в континентальній Європі, та регулювали дуже обмежену частину суспільних відносин. Наприклад, закони Етельберта (600-і роки) включали в себе всього 90 коротких фраз. Закони датського короля Канута (1017--1035) більш розроблені, відображають перехід від первісного суспільства до феодалізму, але й вони мали місцеве значення. До норманського завоювання загального для всієї Англії права не було.

Норманське завоювання принесло в історію англійського права, завдяки сильній королівській владі, централізоване (загальне) право для всієї Англії. В церковній сфері застосовувалося канонічне право, що було загальним для всіх християн. Загальне право визначалося як англійське, загальне для всієї Англії право, що було утворене виключно королівськими судами і називалося Вестмінстерським (назва місця, де з XIII ст. засідали королівські суди). Спочатку королівські суди мали обмежену компетенцію. Поступове розширення компетенції було продиктовано зацікавленістю канцлера і короля в одержанні прибутку від відправлення правосуддя та зміцнення королівської влади. Однак до 1875 р. королівські суди не стали судами загальної юрисдикції. Приватні особи не мали права самостійно звернутися до королівського суду, а просили про це королівську владу. Дозвіл давався лише за наявності достатніх підстав. Відмінність англійського правосуддя від правосуддя континентальної Європи полягала в тому, що в англійському судочинстві в основі був формалізований процес, тобто діяло процесуальне, а не матеріальне право. Поступово в англійських судах зникли судові структури, що розглядали приватні позови. їх почали розглядати королівські суди як такі, що носять публічно-правовий характер.

Таким чином, англійські суди на основі загального права, використовуючи відповідні процесуальні форми, почали розглядати всі справи через інтерес королівської влади і Корони.

Період розквіту загального права характеризується появою права справедливості. Цей структурний елемент англійського права з'явився як результат розгляду справ королем. За тих умов, коли сторони не могли знайти справедливого рішення у королівських судах, у них лишалася ще одна можливість -- звернутися до короля. Починаючи з XIV ст. така практика стала постійною. Всі справи, що були адресовані королю, проходили через лорда-канцлера. Якщо лорда-канцлер вважав за необхідне, то доповідав королю про скаргу і той ставив її на розгляд своєї Ради. Поступово розгляд справ у королівській Раді був обмежений, і лорд-канцлер став делегованим суддею, що приймав рішення самостійно від імені короля. Такі виняткові рішення на початку поступово перетворилися на систематичні, що приймалися на основі доктрини "справедливості", що полягало в доповненнях чи корективах принципів, які використовувалися королівськими судами. Принципи розгляду справ були запозичені з римського і канонічного права, а процедура була письмовою. Спочатку навіть виникла загроза перетворення загального права на право романо-германської сім'ї. На початку XVII ст. було досягнено компроміс між загальним правом і правом справедливості. Залишилися і загальні суди і суди лорда-канцлера. Було прийнято рішення, що юрисдикція лорда-канцлера може існувати, але не розширюючи своєї компетенції на повноваження загальних судів. Королю було заборонено утворювати інші королівські суди, що не залежали від судів загального права. Суди лорда-канцлера поступово перетворювалися на юридичні процеси на основі прецедентного права, був допущений контроль палати лордів над судами лорда-канцлера. З цих причин англійське право і до нашого часу зберігає дуалізм своєї структури.

Для вивчення права в Англії, починаючи з XV ст. почали публікуватися доктрини. Наприклад, труди Літлтона "Про володіння", Кока "Інститут англійського права", Фортескью "Про схвалення законів Англії", Сен-Жермена "Професор і студент" тощо. Значну роль у вивченні англійського загального права відіграли і збірники судових рішень (з 1535 p.). Вони видаються і застосовуються і сьогодні.

Реформи XIX ст. стимулювали розвиток законодавства. Почали більше уваги приділяти законодавству, на базі якого і стали систематизуватися рішення загального права. Всі англійські суди одержали право застосовувати і норми загального права, і норми прана справедливості, була проведена реформа і матеріального права. В той же час залишилася традиція, і англійське право продовжувало розвиватися на основі судової практики. Законодавець відкрив для судів нові можливості, дав їм нову орієнтацію, але нове право утворене не було. В умовах XX ст. зберігалася тенденція підвищення ролі законів і регламентів. Як і в інших країнах Європи в Англії, одержали свій розвиток адміністративні суди. В них рішення приймалися на основі таких методів, які не притаманні загальним судам. У цих напрямах відбувається зближення англійського права з правом континентальної Європи. Новий імпульс такого зближення одержала Англія після вступу в Європейську економічну співдружність. В цих умовах дуже цікавим є розгляд структури і джерел англійського права.

Існують певні особливості виникнення і розвитку права в Сполучених Штатах Америки. Там застосовується загальне право Англії з 1607 p., тобто з дати утворення першої колонії. До того часу юристів у США не було, а прецеденти, вироблені феодальним суспільством, були далекі від умов життя, в Америці. Все це говорить про те, що Америка того часу загального права не знала. Після одержання США незалежності постало питання про національне право. А після прийняття "Декларації про незалежність" та Конституції США- про кодифікацію права. В ряді штатів були прийняті кримінальний, кримінально-процесуальний і цивільно-процесуальний кодекси. Але незважаючи на це, всі штати, крім Луїзіани, дотримувалися загального права. Загальне англійське право залишилося незмінним тільки до проголошення незалежності. Після названої дати правові системи Англії і США розвивалися незалежно.

Оригінальність права США пояснюється такими рисами:

а) Англія -- острів у Європі, США -- континентальний масив;

б) Англія -- країна традицій, американці ж не люблять стародавніх традицій;

в) Англія -- монархія, де правосуддя централізоване, США -- республіка, в якій федеративний поділ і система судів;

г) американське право відрізняється від права англійського за структурою і змістом норм, понять і структурою права.

В цілому структура права США така ж, як і структура загального права Англії. В той же час у США існує загальнофедеральне право і право штатів. Джерела права США також мають певні розбіжності. Вони характерні для судової системи, де є федеративні суди і суди штатів, системи законодавства (у США є писана Конституція, існують кодекси) тощо.

Таким чином, незважаючи на те, що у США діє загальне право, а сама країна знаходиться у правовому полі англосаксонської правової сім'ї, це зовсім не означає одинаковості двох національних систем.

Становить певний інтерес загальна характеристика виникнення і функціонування права у мусульманських народів, а також традиційного права у певних народів світу.

Мусульманське право не є галуззю правової науки. Це лише одна з властивостей (складових) релігії ісламу.

Ця релігія встановлює догмати і закріплює:

а) у що мусульманин повинен вірити;

б) що мусульмани повинні робити і чого не робити.

Виникло мусульманське право разом з виникненням мусульманської релігії. Релігія ісламу (покірності) виникла 580 р. до н. е. Поширений іслам здебільшого в країнах Ближнього та Середнього Сходу, в Північній Африці та Південно-Східній Азії. Виникла ця релігія в період переходу арабів від первіснообщинного до феодального ладу. Іслам сповідують близько одного міліарда мусульман. За чисельністю ваіруючих це друга, після христіанства, релігія. Із 120 країн світу, де є мусульманські громади, в 35 країнах мусульмани становлять більшість населення. Попередником ісламу був ханіфізм. Серед ханіфістів жив мешканець Мекки Мухаммед. У віці 40 років він почав проповідувати віровчення про единого бога Аллаха та про необхідність покірно служити йому. У 630 р. до н. е. мусульмани на чолі з Мухаммедом захопили Мекку і знищили язических ідолів. Мухаммед зосередив у своїх руках релігійну і світську владу. Вважається, що з того часу бере свій початок мусульманське право. Воно зафіксоване у шаріаті (шлях прямування). Шаріат заснований на обов'язках, що покладаються на віруючу людину, а не на правах, які він може мати. Мусульманське право діє тільки щодо мусульман. Якщо одна з сторін не мусульманин, шаріат не діє. Структуру мусульманського права складають два розділи: коріння і зміст. Перший розділ пояснює, з яких джерел виникають правила поведінки, що складають шаріат (божий закон). Другий розділ закріплює зміст, тобто рішення, що вміщують норми матеріального і процесуального мусульманського права.

Джерелами мусульманського права є:

а) коран;

б) суна;

в) іджма;

г) ріти (мусульманські тлумачення).

Коран -- це збірка висловлювань Аллаха останньому із його пророків і посланців - Мухаммеду. Звичайно, коран є першим джерелом і його юридичної регламентації недостатньо, щоб регулювати усі відносини між мусульманами. Суна -- це розповіді про буття і поведінку пророка Магомета, що має бути моделлю поведінки для всіх мусульман. Це збірка традицій (аддатів), які характеризують діяння і висловлювання Магомета. Іджма -- це документ, що складений за єдиною згодою докторів ісламу. Вона доповнює коран і суну. Ріти -- це різні тлумачення мусульманського права.

Таким чином, мусульманське право є важливим регулятором суспільних відносин між мусульманами, має свою структуру і джерела. В ньому не існує відмінностей між релігійними і політичними сферами. Мусульманин має суворо дотримуватися релігійних догм, що означає праведний шлях, який до вподоби Аллахові. Саме цей шлях веде мусульманина до ідеального влаштування суспільного життя на землі.

Однією з правових сімей, що цікавить юристів, є історія і сучасність правових систем Африки і Мадагаскару. Це пояснюється, перш за все, тим, що середина XX ст. була періодом розвалу колоніальної системи на цих континентах, африканці і мальгаші одержали бажану волю і почали розбудову власної державності й створення власних правових систем і власного права. Населення Африки і Мадагаскару багато століть жило за нормами звичаєвого права. Вони добровільно виконували існуючі звичаї і дотримувалися традицій своїх пращурів. Гарантом їх дотримання, як правило, був не примус, а побоювання надприродних сил і богів. Для африканців звичай пов'язаний з міфічною побудовою світу. Додержання звичаїв означало повагу до пращурів, дух яких постійно спостерігає за життям на землі. Будь-яке порушення звичаїв може призвести до негативної реакції духів землі й може накликати небезпеку для етнічної групи чи навіть окремої людини. Сам звичай у народів Африки, Мадагаскару і Далекого Сходу базується на ідеї інтересу певної групи людей. Хоча індивід і має певну вагу і визнається в межах групи, але у зовнішніх взаємозв'язках як єдиний суб'єкт виступає група (певна спільнота людей). Земля за звичаєм належить скоріше пращурам і майбутнім поколінням, ніж тим, хто нині на ній проживають. Шлюб більше вважається союзом між сім'ями, ніж об'єднанням двох людей різної статі. За такої постановки питання зовсім мало місця залишається суб'єктивному праву. Основу звичаєвого (традиційного) права складають обов'язки. Причому юридичні обов'язки нічим не відрізняються від моральних. Юристи Заходу намагалися відрізняти правовий і моральний звичаї, але такі дії не були зрозумілі африканцям, бо у них не було ні науки про право, ні власних юристів. Відсутня у цих народів того часу і структура права, його поділу на публічне і приватне, цивільне і кримінальне, загальне право і право справедливості тощо.

Таким чином, однією з соціальних моделей традиційного права є правові системи Африки і Мадагаскару, де звичаї і традиції зберегли свою регулятивну силу на рівні певних адміністративних територіальних одиниць.

Другою соціальною моделлю традиційного права можна назвати правові системи та право Далекого Сходу. Відмінністю, яка характеризує різноманіття цих моделей, є те, що країни Африки і Мадагаскару довгий період знаходилися під колоніальною залежністю, а країни Далекого Сходу розвивалися як вільні держави. На відміну від Заходу народи цих країн не були схильні вірити в право як засіб забезпечення соціального порядку і справедливості. До суду вони зверталися лише тоді, коли вичерпані були всі інші способи вирішення конфліктних ситуацій і установлення порядку. Чітко окреслюючи права і обов'язки, судове рішення та зв'язаний з ним примус не знаходили підтримки і схвалення серед населення цих країн. Людям більш до вподоби були методи переконання, техніка посередництва, самокритична оцінка протиправної поведінки, помірність і злагода при вирішенні конфліктів. Це підхід, який характеризує загальні риси всіх країн Далекого Сходу. В той же час це зовсім не виключало того, що правові системи Китаю, Японії, Монголії, Кореї, держав Індокитаю відрізнялися одна від одної, і вплив на них Заходу не спричинив зміну традиційних структур. Різноманітні інститути і правові структури, що були введені Заходом, залишилися лише фасадом, за яким фактично регламентація суспільних відносин здійснювалася за традиційними моделями.