Размещено на http://www.allbest.ru/

37

Размещено на http://www.allbest.ru/

КУРСОВА РОБОТА

З дисципліни „Теорія держави та права”

На тему

Сучасні концепції виникнення держави і права

ПЛАН

концепція держава право

Вступ

І. Загальні закономірності виникнення держави і права

ІІ. Різноманітність теорій походження держави

2.1 Загальна характеристика концепцій виникнення держави

2.2 Особливості виникнення держав у різних народів світу

ІІІ. Походження права

3.1 Причини виникнення права

3.2 Основні юридичні джерела формування права у різних народів світу

Висновок

Список використаної літератури

ВСТУП

Вивчення процесу походження держави і права має не тільки чисто пізнавальний, академічний, але і політико-практичний характер. Воно дозволяє глибше зрозуміти соціальну природу держави і права, їхні особливості і риси, дає можливість проаналізувати причини й умови їхнього виникнення і розвитку. Дозволяє чіткіше визначити усі властиві їм функції -- основні напрямки їхньої діяльності, точніше встановити їхнє місце і роль у житті суспільства і політичної системи.

Серед теоретиків держави і права ніколи не було раніш і в даний час немає не тільки єдності, але навіть спільності поглядів у відношенні процесу походження держави і права. При розгляді даного питання ніхто, як правило, не бере під сумнів такі, наприклад, загальновідомі історичні факти, що першими державно-правовими системами в Стародавній Греції, Єгипті, Римі й інших країнах були рабовласницькі держава і право. Ніхто не заперечує того факту, що на території нинішньої України, Польщі, Німеччини і ряду інших країн ніколи не було рабства. Історично першими тут виникали не рабовласницькі, а феодальні держава і право. Не підпадають під сумнів і багато інших історичних фактів, що стосуються походження держави і права. Однак цього не можна сказати про всі ті випадки, коли мова йде про причини, умови, природу і характери походження держави і права. Над єдністю чи спільністю думок тут переважає різнобій. У світі завжди існувало й існує безліч різних теорій, що пояснюють процес виникнення і розвитку держави і права. Це цілком природно і зрозуміло, тому що кожна з них відбиває чи різні погляди і судження різних груп, шарів, націй і інших соціальних спільнот на даний процес, чи -- погляди і судження однієї і тієї ж соціальної спільності на різні аспекти даного процесу виникнення і розвитку держави і права. За час існування науки були створені десятки всіляких теорій і доктрин, висловлені сотні, якщо не тисячі, усіляких припущень. Разом з тим суперечки про природу держави і права продовжуються і донині.

І. Загальні закономірності виникнення держави і права

Протягом всієї історії розвитку людства особлива роль у вирішенні питання походження держави і права приділялася релігії. Ще в Стародавньому Єгипті, Вавилоні й Іудеї висувалися ідеї божественного походження держави і права. «Закон дав нам Мойсей, спадщина суспільству Іакова», -- читаємо ми в Біблії.

Але особливо широке поширення дані ідеї одержали на стадії переходу багатьох народів до феодалізму й у феодальний період. На рубежі XII-XIII ст.ст. у Західній Європі розвивається, наприклад, теорія «двох мечів». Вона виходить з того, що засновники церкви мали два мечі. Один вони вклали в ножни і залишили при собі, тому що не пристало церкві самій використовувати меч, а другий вони вручили государям для того, щоб ті могли вершити земні справи. Государ, на думку богословів, наділяється церквою правом веліти людьми і є слугою церкви. Основний зміст даної теорії в тому, щоб затвердити пріоритет духовної організації (церкви) над світською (державою) і довести, що немає держави і влади «не від бога».

Приблизно в той же період з'являється і розвивається вчення широке відоме в освіченому світі вченого-богослова Фоми Аквінського (1225-1274). Він стверджував, що процес виникнення і розвитку держави і права аналогічний процесу створення богом світу.

Релігійні вчення про походження держави і права мають ходіння і понині. Поряд з ними продовжують існувати ідеї, висловлені ще в Стародавньому Римі про те, що на виникнення, розвиток і занепад держави і права вирішальний вплив зробили людські слабості і пристрасті. Серед них спрага грошей і влади, жадібність, честолюбство, зарозумілість, жорстокість і інші негативні людські риси і пристрасті. «Що послужило головною причиною занепаду Римської держави?» -- запитував, наприклад, римський історик I в. до н.е. Гай Салюстій Крисп у відомій його роботі «Змова Кателіни». І відразу відповідав: «занепад вдач, корисливість, пристрасть до розпусти, обжерливості й іншим надмірностям».

Після того, пише Салюстій, як «працею і справедливістю» зросла Римська держава, коли силою зброї були приборкані великі царі й упокорилися дикі племена, коли зник з лиця землі Карфаген -- суперник римської держави і «всього моря, усі землі відкрилися перед нами, доля почала лютувати і все перевернула нагору дном». Римляне, що з легкістю і достоїнством переносили позбавлення, небезпеки і труднощі, не витримали іспиту дозвіллям і багатством [4, 197].

Спершу, помічає Салюстій, розвилася жага грошей, за нею - жага влади, і «обидві сталі якби загальним коренем усіх нещасть». Так сталося тому, що користолюбство згубило вірність, чесність і інші добрі якості. Замість них «воно навчило зарозумілості і твердості, навчило нехтувати богів і все думати продажним». Честолюбство багатьох зробило брехунами, змусило «у серці таїти одне», а вголос говорити інше. Дружбу і ворожнечу оцінювати «не по суті речей, а в згоді з вигодою, про пристойну зовнішність піклуватися більше, ніж про внутрішнє достоїнство».

Починалося все з малого, - продовжує Салюстій. Іноді зустрічало відсіч. Але потім «зараза розповзалася, точно чума, народ перемінився в цілому, і римська влада із найбільш справедливої і найкращої перетворилася в жорстоку і нестерпну».

З тієї пори, викладає історик, як багатство стало викликати повага, як супутниками його зробилися слава, влада, могутність, так з цієї самої пори і початку в'янути доблесть, бідність вважатися ганьбою і безкорисливість -- недоброзичливістю.

Особливо сильне падіння нравів відбилося на молоді. Її легко було підштовхнути на злочин, лжесвідчення і шахрайство. У ній легко було виховати презирство до вірності. З вини багатства «на юність напали розкіш і жадібність, а з ними і нахабність: хватають, марнують, своє не ставлять ні в що, жадають чужого, сором і скромність, людське і божественне -- все дарма, їх ніщо не смутить і ніщо не зупинить».

Все сказане про падіння вдач населення остаточно підірвало моральні основи Римської держави, і вона була приречена. Так може статися з будь-якою державою. Вдачі -- позитивні і негативні, добрі і злі -- безсумнівно грали і відіграють значну роль у процесі виникнення і розвитку держави і права. Важливу, але не вирішальну роль. Вони є скоріше наслідком, але не першопричиною, хоча і виступають іноді, як у випадку з Римською імперією, на перший план. [6, 91]

Як показує історичний досвід, головні причини виникнення і розвитку держави і права лежать зовсім не в сфері моралі чи релігії. Вони кореняться в області економіки й у соціальній сфері життя людей.

Наукові дослідження і висновки свідчать про те, що державна організація приходить на зміну родоплемінної організації, право -- на зміну звичаям. І відбувається це не в силу самої по собі зміни суспільних удач, релігійних поглядів, а в силу корінних змін в економічній сфері й у самому первісному суспільстві. Саме вони призвели до розкладання первіснообщинного ладу і до втрати здатності первісними звичаями регулювати суспільні відносини в нових умовах.

Відомі у всесвітній історії найбільші поділи праці, пов'язані з відділенням скотарства від землеробства, ремесла від землеробства і з появою торгівлі й обміну, призвели до швидкого росту продуктивних сил, до здатності людини робити більше засобів до існування, ніж це було потрібно для підтримки життя. Стає економічно вигідним використовувати чужу працю. Військовополонених, яких раніш убивали чи приймали на рівних у свій рід, сталі перетворювати в рабів, змушували працювати на себе. Вироблений ними залишковий (понад необхідний для проживання) продукт привласнювали.

У суспільстві спочатку намітилося, а потім у міру поділу праці швидко підсилилося майнове розшарування. З'явилися багаті і бідні. З метою одержання залишкового продукту стала широко використовуватися не тільки праця військовополонених, але і праця своїх родичів. Майнова нерівність спричинила за собою соціальну нерівність. Суспільство поступово, протягом багатьох тисячоріч, розшаровувалося на різні, зі своїми власними інтересами і своєю власністю, далеко не однаковим статусом, стійкі групи, класи, соціальні прошарки.

В усій Галії, писав з цього приводу Гай Юлій Цезар, існують взагалі тільки два класи людей, що користуються відомим значенням і пошаною, тому що простий народ там тримають на становищі рабів: сам по собі він ні на що не зважується і не допускається ні на які збори. Більшість, страждаючи від боргів, великих податків і образ з боку сильних, добровільно віддається в рабство знатним, котрі мали над ними всі права панів над рабами.

Розшарування суспільства веде до того, що з загальної маси членів роду виділяється знатні -- відособлена група вождів, воєначальників, жерців. Використовуючи своє суспільне становище, ці люди привласнювали собі велику частину військового видобутку, кращі ділянки землі, здобували величезну кількість худоби, ремісничих виробів, знарядь праці. Свою владу, що стала згодом спадкоємною, вони використовували не стільки для захисту суспільних інтересів, скільки для особистих, для утримання в покорі рабів і незаможних одноплемінників. З'явилися й інші ознаки розкладання первіснообщинного ладу і відповідної йому родоплемінної організації, що поступово стала витіснятися державною організацією.

У нових суспільно-економічних умовах колишня система організації влади -- родоплемінна організація, розрахована на управління суспільством, що не знало майнового поділу і соціальної нерівності, виявилася неспроможною перед зростаючими змінами в сфері економіки і соціального життя, що підсилюються протиріччями в суспільному розвитку, перед нерівністю, що поглиблюється. «Родовий лад, -- писав Ф. Енгельс у роботі «Походження родини, приватної власності і держави», -- віджило своє століття. Він був висаджений поділом праці і його наслідком -- розколом суспільства на класи. Він був замінений державою». Державні органи й організації з'явилися в результаті переваги органів і організацій, що склалися в рамках первіснообщинного ладу. Частково -- шляхом повного витиснення останніх [12,212].

Про появу ознак держави в будь-якій країні свідчить, насамперед, виділення із суспільства особливого шару людей, що не виробляють матеріальних чи духовних благ, а зайнятих лише управлінськими справами. Про це ж свідчить наділення даного шару людей особливими правами і владними повноваженнями; введення різних податків і всіляких податей, позик; підрозділ членів суспільства не по кровно-родинній ознаці, як це було при первіснообщинному ладі, а по адміністративно-територіальній ознаці; поява на постійній основі особливих загонів озброєних людей, дружин, визнаних, з одного боку, захищати територію і суспільство від нападу ззовні, а з іншого боку -- вести самим нові територіальні завоювання.

Про появу ознак державної організації суспільства і витисненні нею первіснообщинної організації свідчать і інші фактори. Крім усього іншого вони вказують на те, що держава не нав'язується суспільству ззовні. Вона виникає на його основі природним шляхом. Разом з ним вона розвивається й вдосконалюється.

Аналогічні процеси відбуваються з державною (чи публічною) владою, що є ознакою держави, і з правом. Будучи нерозривно пов'язаним з державою, право в силу тих же причин, що і держава, з'являється в світі і під впливом тих же економічних, соціальних і політичних процесів змінюється.

До появи майнового поділу населення і соціальної нерівності суспільство не мало потребу в праві. Воно цілком могло обходитися й обходилося за допомогою звичаїв, що спиралися на владу авторитету рад старійшин і регулюючих всі суспільні відносини. Однак становище докорінно змінилося, коли з'явилися групи, шари і класи зі своїми власними, суперечними один одному і протиборчими інтересами.

Колишні звичаї, розраховані на повну рівність членів суспільства і на добровільне дотримання правил, що містяться в них, у нових умовах виявилися неспроможними. З'явилася життєва необхідність у нових правилах - регуляторах суспільних відносин, які б враховували корінні зміни в суспільстві і забезпечувалися б не тільки силою суспільного впливу, але і державним примусом. Таким регулятором стало право [18, 165].

Найважливішими ознаками, що свідчили про його появу, стали, на думку дослідників: соціальне і майнове розшарування в суспільстві; поява класів-антагоністів - бідних і багатих, пригноблених і гнобителів; поступове зосередження приватної власності і права на неї в одних руках і повна їхня відсутність в інших; поява, поряд з майновими, сімейно-шлюбних і інших правовідносин; додання діючим соціальним нормам загальнообов'язкового характеру, що забезпечувався примусовою силою з боку виникаючих державних органів; тощо. Первісне право складалося як сукупність нових звичаїв, дотримання яких зобов'язували державні органи, що зароджуються, і, насамперед, суди. Пізніше правові норми (правила поведінки) встановлювалися актами князів, королів і просто наділених такими повноваженнями чиновників.

Зрозуміло, родова знать, що багатіє, верхівка, що править завжди прагнула закріпити в цих актах і звичаях насамперед свої власні майнові й інші інтереси, підсилити свою владу за допомогою права, що зароджується. Їй це в значній мірі завжди вдавалося, про що можна судити по характеру і змісту правових і літературних пам'ятників, що дійшли до нас, тієї епохи й особливо Стародавньої Греції, Стародавнього Рима, Стародавнього Єгипту, Вавилона.

Так, наприклад, у добре відомих кожному правознавцю «Інституціях» римського юриста II століття Гая прямо закріплювалася майнова і соціальна нерівність людей словами: «Головний поділ осіб полягає в тому, що всі люди -- чи вільні чи раби». Далі уточнювалося: «З вільних людей одні -- вільнонароджені, інші вільновідпущені. Вільнонароджені суть ті, котрі народилися вільними, вільновідпущені -- це ті, котрі відпущені на волю з законного рабства». У цих же «Інституціях», що мали юридичну чинність і виступали одночасно як підручник по римському праву, закріплювалася влада правлячих кіл, однієї частини суспільства над іншою, одних членів родини над іншими.

Отже, говориться в даному акті, «під владою панів знаходяться раби, ця влада над рабами -- є інститут загальнонародного права; тому що у всіх взагалі народів ми можемо помітити, що добродії мають над рабами право життя і смерті і що все, що здобувається рабом, належить пану».

Далі в «Інституціях» Гая закріплюється розподіл у праві осіб на «самовладних», тобто тих, що мають широку владу стосовно інших осіб, і підвладних. «З підвладних одні знаходяться під владою батька, інші -- під владою чоловіка, треті -- у необмеженій владі від іншого».

Аналогічне закріплення в праві економічної і соціальної нерівності, наявність права власності в одних і відсутність його в інших, офіційне закріплення влади пануючих шарів і класів має місце не тільки в римського народу, але й в інших народів У цьому полягає одна з найважливіших відмінних рис права і правових звичаїв від колишніх, що регулювали суспільних відносин в умовах первісного ладу, неправових звичаїв.

Таким чином, причинами виникнення держави є:

1) необхідність вдосконалювання управління суспільством, пов'язана з його ускладненням в результаті розвитку виробництва, поділу праці, зміни умов розподілу продуктів, ростом чисельності населення і розшаруванням суспільства на соціально неоднорідні групи (класи);

2) необхідність підтримки в суспільстві порядку, що забезпечує його соціальну стійкість, що досягається за допомогою загальнообов'язкових соціальних (насамперед юридичних) норм;

3) необхідність придушення опору експлуатованих мас, що виникли в результаті розшарування суспільства на соціально неоднорідні групи (класи);

4) необхідність зашиті території і; ведення війн, як оборонних, так і загарбницьких;

5) необхідність організації великих суспільних робіт, об'єднання для цієї мети великих груп людей (у ряді країн Азії й Африки). [8, 61]

ІІ. Різноманітність теорій походження держави

2.1 Загальна характеристика концепцій виникнення держави

Серед теоретиків держави й права ніколи не було раніше і у наш час немає не тільки єдності, але навіть спільності поглядів відносно процесу походження держави й права. При розгляді даного питання ніхто, як правило, не бере під сумнів такі, наприклад, загальновідомі історичні факти, що першими державно-правовими системами в Древній Греції, Єгипті, Римі й інших країнах були рабовласницькі держава й право. Ніхто не заперечує того факту, що на території нинішньої Росії, Польщі, Німеччини й ряду інших країн ніколи не було рабства. Історично першими тут виникали не рабовласницькі, а феодальні держави й право.

Не оспорюються й багато інших історичних фактів, що стосуються походження держави й права. Однак цього не можна сказати про всі ті випадки, коли мова йде про причини, умови, природу й характери походження держави й права. У світі завжди існувало й існує безліч різних теорій, що пояснюють процес виникнення й розвитку держави й права. Це цілком природно й зрозуміло, тому що кожна з них відображає або різні погляди й судження різних груп, верств, націй і інших соціальних спільнот на даний процес. Або - погляди й судження однієї й тієї ж соціальної спільності на різні аспекти даного процесу виникнення й розвитку держави й права. Більшість істориків, вчених-юристів розрізняють шість основних теорій походження держави:

теологічна теорія;

патріархальна теорія;

органічна теорія;

теорія насильства;

психологічна теорія;

теорія суспільного договору (природного права)

історико-матеріалістична теорія.

расова теорія.

Теологічна теорія (Хома Аквінський) базується на ідеї божественного державотворення з метою реалізації загального блага. Вона обґрунтовує панування духовної влади над світською владою, церкви над державою. Кожній людині пропонується упокоритися перед волею Бога, що встановив державну владу, підкоритися тій владі, що санкціонована церквою. Теологічна теорія пронизана ідеєю вічності держави, його непорушності. Звідси випливає твердження про необхідність збереження в незмінному виді всіх існуючих у суспільстві державно-правових інститутів [7, 14].

У теологічній теорії важко знайти елементи, прийнятні для сучасного світського трактування походження держави. Її раціональним зерном можна вважати ідею про затвердження порядку як загального блага в державі. Правда, такий порядок, відповідно до цієї теорії, створюється за допомогою божественної сили, що виключає активність особистості.

Патріархальна теорія (Аристотель, Р. Філмер, Н.К. Михайлівський, М.Н. Покровський). Відповідно до цієї теорії держава виникла з патріархальної родини, в результаті її розростання: родина -- сукупність родин (селище) -- сукупність селищ (держава). Аристотель називав людину політичною твариною, що вступає у відносини з людьми з метою виживання. Відбувається утворення родин. Розвиток цих родин в результаті розмноження приводить до утворення селищ, їхні об'єднання створюють державу.

Таким чином, держава з'являється як результат сімейних взаємин, а влада монарха трактується як продовження влади батька (патріарха) у родині, що носить «батьківський» характер. У наш час ця теорія не може бути сприйнята, однак її деякі елементи, насамперед роль родини в становленні державності, повинні враховуватися.

Органічна теорія (Г. Спенсер) ототожнює процес виникнення і функціонування держави з біологічним організмом. Уявлення про державу як про своєрідну подобу людському організму сформульовані ще давньогрецькими мислителями. Г. Спенсер у XIX ст. розвив цю думку, заявивши, що держава -- це суспільний організм, що складається з окремих людей, подібно тому, як живий організм складається з кліток.

Відповідно до його теорії, держава, як і всяке живе тіло, базується на диференціації і спеціалізації. Диференціація означає, що держава спочатку виникає як найпростіша політична реальність і в процесі свого становлення ускладнюється, розростається. Цей процес завершується загибеллю держави в результаті її старіння. Спеціалізація припускає, що формування держави супроводжується об'єднанням індивідів у групи-органи, кожна з який здійснює визначену, тільки їй властиву функцію. В результаті складається система органів держави. І все це відбувається як в живому організмі, частини якого спеціалізуються на визначеній функції в системі цілого.

Таке уявлення про державу здається, на перший погляд, наївним і ненауковим, однак і тут є раціональне зерно. Воно виражається у визнанні зв'язків законів громадського життя і законів природи, розумінні того, що людина стає істотою суспільною, будучи вже біологічно сформованим індивідом з волею і свідомістю. Іншими словами, людина спочатку є утвором природи, потім -- членом суспільства, а потім -- громадянином держави.

Позитивним можна назвати обґрунтування диференціації (розподіл на класи) і інтеграції громадського життя (об'єднання людей у державу).

Теорія насильства (Е. Дюринг, Л. Гумплович, К. Каутський) пояснює виникнення держави як результат війн, насильницького підпорядкування одними людьми інших (у Е. Дюринга - частини суспільства іншою частиною, у Л. Гумпловича і К. Каутського - одного племені іншим) [16, 54].

Вони заперечують внутрішні соціально-економічні причини походження держави. Усі державно-правові інститути, що існують в суспільстві, виводяться ними з голого насильства. Насильство лежить і в основі виникнення приватної власності.

Державна влада, на думку Л. Гумпловича, виникає з фізичної сили, з панування племені, що спочатку фізично переважає над іншим плем'ям, а потім перетворюється в панування класу.

К. Каутський підкреслював, що тільки там, де є насильство, виникає розподіл на класи. Це розподіл на класи виникає не внаслідок внутрішнього процесу, а в результаті захоплення однієї громади іншою. У підсумку виникає одне об'єднання з двох громад, одна панує, інша - гнітить.

Тільки теорією насильства не можна пояснити походження держави. Однак ряд ідей, що складають теорію насильства, заслуговують на увагу. Історичний досвід свідчить, що завоювання одних народів іншими було реальним фактом існування державності протягом довгого часу (наприклад, Золота Орда). Елементи насильства супроводжують утворення будь-якої держави (римської, старонімецької, Київської Русі). Насильство - боротьба між Північчю і рабовласницьким Півднем - зіграло визначну роль в утворенні США.

Широко відомою в юридичному світі теорією походження держави, а разом з ним і права, є психологічна теорія. Суть її полягає в тому, що основні причини виникнення держави і права вона вбачає не в економічному, соціальному й іншім середовищі, а в особливостях психіки людини, у «імпульсах» і в емоціях людини, що, відповідно до поглядів відомого росіянина вченого Л.І. Петражицького (1867-1931) - засновника цієї теорії, відіграють головну роль не тільки в пристосуванні людини до умов життя суспільства, але й в утворенні держави і права.

Договірна (природно-правова) теорія (Г. Гроцій, Б. Спіноза, Т. Гоббс, Дж. Локк, Ж.-Ж. Руссо, Я. Козельський, Н. Радищев, І. Кант). Дана теорія ґрунтується на ідеї походження держави в результаті угоди (договору) як акта розумної волі людей. Об'єднання людей у єдиний державний союз розглядається як природна вимога збереження людського роду і забезпечення справедливості, волі і порядку.

В основу теорії природного права покладена теза про те, що державі передував природний стан людей. Він представлявся авторам теорії неоднозначно. Гоббс вважав, що в природному стані відбувається «війна всіх проти всіх». Руссо, навпаки, малював райдужну картину волі і рівності. Однак усі вони розглядали державу як продукт людської діяльності і прагнення людей до виживання. Домовившись про державотворення, люди або передають правителю частину своїх природжених прав, щоб потім одержати їх з його рук (один варіант трактування походження держави), або домовляються про збереження своїх природних прав (інший варіант). У будь-якому випадку передбачається забезпечення прав і свобод особи в рамках держави.

Зрозуміло, об'єктивні причини виникнення держави не можна пояснити тільки договором. Їх значно більше. Разом з тим договір відіграє значну роль у створенні ряду держав, у практиці їхнього державного будівництва. Так, Конституцією США закріплений договір між народами, що знаходяться в складі держави, і визначені його цілі: затвердження правосуддя, охорона внутрішнього спокою, організація спільної оборони, сприяння загальному добробуту.

Матеріалістична (класова) теорія (К. Маркс, Ф. Енгельс, В.І. Ленін) базується на тезі про економічні причини (наявність приватної власності) виникнення держави, що породили розкол суспільства на класи з протилежними інтересами. К. Маркс писав, що держава є «орган панування, орган гноблення одного класу іншим». В.І. Ленін називав державу «машиною для підтримки панування одного класу над іншим». У їхньому трактуванні держава забезпечує переважні інтереси економічно пануючого класу за допомогою спеціальних засобів підпорядкування і управління [15, 49].

Якщо Е. Дюринг, Л. Гумплович в основу виникнення держави поклали фактори внутрішнього чи зовнішнього насильства, то К. Маркс, Ф. Енгельс, В.І. Ленін керувалися положенням, що держава - не сила, нав'язана ззовні, а результат внутрішнього розвитку суспільства.

Ця теорія має чимало переваг. Економічний фактор, покладений в основу становлення держави, здатний краще пояснити суспільні явища, ніж інші фактори - психологічні, біологічні, моральні, етнічні, хоча і вони повинні враховуватися. Класовий підхід дає можливості для аналізу виникнення держави, для визначення сутності держави. Однак він не є єдиним і пріоритетним для всіх часів і народів. Надмірний акцент на ролі класів і класовій боротьбі у виникненні держави привів прихильників цієї теорії до ряду міфологічних висновків. Держава була тимчасовим явищем, що виникло разом з виникненням класів. Вважалося, що держава відімре разом з відмиранням класів і встановиться суспільство комуністичного самоврядування.

Недооцінювався ідеологічний фактор (свідомість), що, поряд з матеріалістичним (буття), відіграє істотну роль.

Расова теорія розглядає як основні передумови виникнення і розвитку держави розподіл суспільства по расовій ознаці. Відповідно до цієї теорії в світі існують «вищі» раси, що покликані панувати і «нижчі», яким самою природою призначено перебувати в підпорядкуванні у вищих рас. Поява держави, по логіці прихильників цієї теорії, необхідна для забезпечення постійного панування одних над іншими.

Расова теорія має довгу історію, але найбільшого свого розвитку і навіть практичного застосування вона досягла в середні століття --у період розквіту колоніалізму, і в першій половині XX століття -- у період появи в Європі фашизму. Спочатку «цивілізовані» країни широко використовували її для виправдання жорстокого поводження з тубільцями і захоплення їхніх земель, а потім одні «цивілізовані» країни (фашистська Німеччина й Італія, мілітаристська Японія) виправдували за допомогою расової теорії розв'язану ними війну проти інших цивілізованих і «нецивілізованих» країн. Ідеї, що лежали в основі расової теорії, широко використовувалися в післявійнний період також у ході ведення «холодної» війни між капіталістичними країнами на чолі зі США і соціалістичними на чолі з СРСР [5, 117].

Після сумно відомої промови У. Черчілля в березні 1946 року в місті Фултоні (США), що поклала початок «холодній» війні, у радянській пресі відразу пішла дуже примітна реакція, що підкреслювала багатий британський досвід використання расової теорії для виправдання колоніальних війн. «Гітлер, - відзначалося в пресі, - почав справу розв'язання війни з того, що проголосив расову теорію, оголосивши, що тільки люди, що говорять німецькою мовою, являють повноцінну націю. Г-н Черчілль починає справу розв'язання війни теж з расової теорії, стверджуючи, що тільки нації, що говорять англійською мовою, є повноцінними націями, покликаними вершити долі усього світу. Німецька расова теорія призвела Гітлера і його друзів до того висновку, що німці, як єдина повноцінна нація, повинні панувати над іншими націями. Англійська расова теорія приводить м. Черчілля і його друзів до того висновку, що нації, що говорять англійською мовою, як єдино повноцінні, повинні панувати над іншими націями світу» .

Історично расова теорія зжила себе і була цілком дискредитована кілька десятиліть назад. Вона не використовується більше як офіційна чи навіть напівофіційна ідеологія. Але як «наукова», академічна доктрина вона має ходіння в західних країнах і в даний час.

2.2 Особливості виникнення держав у різних народів світу

Найважливішим щаблем людського прогресу з'явилася неолітична революція, що мала місце 10-15 тисяч років тому. У цей період з'явилися досить досконалі шліфовані кам'яні знаряддя, виникли скотарство й землеробство, відбулося помітне підвищення продуктивності праці: людина нарешті стала виготовлювати більше, ніж споживати, з'явився надлишковий продукт, можливість нагромадження суспільних багатств, створення запасів. Людина стала менш залежною від капризів природи, і це привело до значного росту населення. Але разом з тим виникла й можливість експлуатації людини людиною, присвоєння багатств, що накопичують. Із цього часу з'являється об'єктивна можливість забезпечити утримування великої групи людей, що спеціалізуються на виконанні яких-небудь суспільно значимих функцій, групи, що особистої участі в матеріальному виробництві вже не приймає.

Саме в цей період, в епоху неоліту, почалося розкладання первіснообщинного ладу й поступовий перехід до державно-організованого суспільства. Прогресуючий суспільний поділ праці змінює утримування й форми організації громадського життя в сімейних і родових громадах, у фратріях, куріях і племенах. Родоплемінна структура ускладнюється, поступово починає розвиватися поділ соціальних функцій. У цей час поряд з розвитком економіки відбуваються й соціальні зміни. Оскільки все зроблене усуспільнюється, а потім перерозподіляється й цей перерозподіл здійснюється вождями й старійшинами, те саме в їхніх руках осідає й накопичується суспільне надбання. Виникають родоплемінна знать і таке соціальне явище, як «влада-власність», суть якого в розпорядженні суспільною власністю в силу обіймання певної посад (залишаючи посаду, людина втрачає власність). У зв'язку зі спеціалізацією керування й підвищенням його ролі поступово збільшується частка родоплемінної знаті при розподілі суспільного продукту. Управляти стає вигідним. А оскільки поряд із залежністю всіх від вождів і старійшин «за посадою» з'являється й економічна залежність, то існуюча «виборність» цих осіб стає усе більш формальною. Це приводить до подальшого закріплення посад за певними особами, а потім до появи спадкування посад.

Поступово виникає особлива стадія розвитку суспільства й форма його організації, що одержала назву «протодержава».

Для цієї форми характерна: суспільна форма власності, істотний ріст продуктивності праці, осідання накопичених багатств у руках родоплемінної знаті на основі «влади-власності», швидкий ріст населення, його концентрація, поява міст, що стають адміністративними, релігійними й культурними центрами. І хоча інтереси верховного вождя і його оточення в основному збігаються з інтересами всього суспільства, однак, поступово з'являється соціальна нерівність, що приводить до все більшої розбіжності інтересів керуючих і керованих.

Саме в цей період, що у різних народів за часом не збігався, відбувся «поділ» шляхів розвитку людства на «східний» і «західний». Причини таких поділів укладалися в тім, що на сході в силу ряду обставин збереглися громади й, відповідно, суспільна власність на землю. На заході ж таких робіт не було потрібно, громади розпалися, і земля виявилася в приватній власності.

Східний шлях виникнення держави

Самі древні держави виникли близько 5 тисяч років тому в долинах великих рік, наприклад Нила, Тигру і Євфрату, Інду, Гангу, Янцзи, тобто в зонах поливного землеробства, що дозволило за рахунок підвищення врожайності різко підвищити продуктивність праці. Саме там були вперше створені умови для виникнення державності: з'явилася матеріальна можливість містити нічого не виробляючий, але необхідний для успішного розвитку суспільства апарат керування. Поливне землеробство вимагало величезних по обсягу робіт - устрою каналів, дамб, водопідйомників і інших іригаційних споруджень, підтримки їх у робочому стані, розширення іригаційної мережі й т.п. Все це визначало, насамперед, необхідність об'єднання громад під єдиним началом і централізованим керуванням, оскільки обсяг суспільних робіт істотно перевищував можливості окремих родоплемінних утворень. Однак збереглися сільськогосподарські громади й, відповідно, суспільна форма власності на основний засіб виробництва - землю. [19, 56]

Східний шлях формування державності відрізнявся тим, що політичне панування ґрунтувалося на відправленні якої-небудь суспільної функції, посади.

У рамках громади основним призначенням влади ставало керування особливими резервними фондами, у яких концентрувалася більша частина суспільного надлишкового продукту. Це привело до виділення усередині громади особливої групи посадових осіб, що виконують функції общинних адміністраторів, скарбників, контролерів і т.п. Витягаючи зі свого положення ряд вигод і переваг, общинні адміністратори виявлялися зацікавленими в закріпленні за собою цього статусу, прагнули зробити свої посади спадкоємними. У тій мері, у якій їм це вдавалося, общинне «чиновництво» поступово перетворювалося в привілейований замкнутий соціальний прошарок - найважливіший елемент складного апарата державної влади. Отже, однієї з головних передумов як державотворення, так і утворення класів по східному типі було використання пануючими верствами й групами сформованого апарата керування, контролю над економічними, політичними й військовими функціями.

Поступово здійснююча ці функції родоплемінна знать перетворилася у відособлену соціальну групу (клас, стан, касту), що усе більше відділяючись від інших членів суспільства, придбала власні інтереси.

Економіка ґрунтувалася на державній і суспільній формах власності. Існувала там і приватна власність. Верхівка державного апарата мала палаци, коштовності, рабів, однак приватна власність не робила істотного впливу на економіку: вирішальний внесок у суспільне виробництво вносився працею «вільних» общинників. Крім усього «приватний» характер цієї власності був досить умовний, оскільки свою посаду чиновник втрачав звичайно разом з майном, а нерідко й разом з головою.

Поступово, у міру росту масштабів кооперації колективної трудової діяльності, що зародилися ще в родоплемінних колективах «зачатки державної влади» перетворюються в органи керування й панування над сумами громад, які залежно від широти економічних цілей складаються в мікро- і макродержави, поєднувані силоміць централізованою владою. У цих регіонах вона прийняла деспотичний характер. Авторитет її був досить високий у силу ряду причин: досягнення в господарській діяльності пояснювалися винятково її здатністю до організації, прагненням і вмінням діяти в загально-соціальних цілях; примус також офарблювався ідеологічно: «влада від Бога», правитель є носієм і виразником «Божої благодаті», посередником між Богом і людьми.

В результаті виникає структура, подібна з пірамідою: нагорі (замість вождя) - необмежений монарх, деспот; нижче (замість ради старійшин і вождів) - його найближчі радники, візири; далі - чиновники більше низького рангу й т.д., а в підставі піраміди - сільськогосподарські громади, що поступово втрачали родовий характер. Основний засіб виробництва - земля - формально перебуває у власності громад. Общинники вважаються вільними, однак фактично, реально все стало державною власністю, включаючи особистість і життя всіх підданих, які виявилися в необмеженій владі держави, уособленої в бюрократично-чиновницькому апарату на чолі з абсолютним монархом.

Східні держави в деяких своїх рисах істотно відрізнялися друг від друга. В одних, як у Китаю, рабство носило домашній, сімейний характер. В інших - Єгипті - було багато рабів, які поряд з общинниками вносили значний вклад в економіку. Однак, на відміну від європейського, античного рабства, заснованого на приватній власності, в Єгипті більшість рабів були власністю держави (фараона) або храмів.

Східні держави мали багато спільного. Всі вони були абсолютними монархіями, деспотіями; мали потужний чиновницький апарат; в основі їх економіки лежала державна форма власності на основні засоби виробництва (влада-власність), а приватна власність мала другорядне значення.

Східний шлях виникнення держави являв собою плавний перехід, переростання первісного, родоплемінного суспільства в державу.

Основними причинами появи держави тут були:

потреба в здійсненні масштабних іригаційних робіт у зв'язку з розвитком поливного землеробства;

необхідність об'єднання в цих цілях значних мас людей і більших територій;

необхідність єдиного, централізованого керівництва цими масами.

Державний апарат виник з апарата керування родоплемінними об'єднаннями. Виділяючись із суспільства, державний апарат став багато в чому протилежним йому по своїх інтересах, поступово відокремився від іншого суспільства, перетворився в панівний клас, що експлуатує працю общинників.

Варто вказати й на те, що східне суспільство було стагнаційним: протягом століть, а іноді й тисячоріч воно практично не розвивалася. Так, держава в Китаю виникло на кілька століть раніше, ніж у Європі (Греція, Рим). Хоча там мали місце істотні соціальні потрясіння (іноземні завоювання, селянські повстання, у тому числі й переможні, і т.п.), вони приводили лише до зміни царюючих династій, саме ж суспільство аж до початку XX в. залишалося в основному незмінним. [14, 116]

Західний (європейський) шлях виникнення держави

На відміну від східного шляху, що мав універсальний характер, західний шлях був явищем свого роду унікальним. Однак треба мати на увазі, що саме західне суспільство стало «локомотивом історії», саме європейські держави в короткий історичний строк обігнали значно раніше виниклі східні й у вирішальному ступені визначили весь хід людського прогресу.

Провідним державотворюючим фактором на території Європи був класовий поділ суспільства. Тут на стадії протодержави, формою якої була «військова демократія», відбувалося інтенсивне формування приватної власності на землю, а також на інші засоби виробництва - худобу, рабів.

Ф. Енгельс відзначав, що в найбільш «чистому» виді це можна спостерігати на прикладі Древніх Афін; де держава розвивалася, частково перетворюючи органи родового ладу, частково витісняючи їх шляхом впровадження нових органів, замінивши їх поступово дійсними органами влади. Місце «збройного народу» займає збройна «публічна влада», що вже не збігається із суспільством, відчужена від нього й готова виступити проти народу.

Вже на ранньому етапі розкладання общинного ладу спостерігається економічна нерівність: в аристократів (героїв, базилевсів) земельних наділів, рабів, худоби, знарядь праці більше, ніж у рядових общинників. Поряд з рабством, що носило переважно патріархальний характер, коли раби використалися як домашня прислуга й не були основною продуктивною силою, з'являються наймана праця, батрацтво безнадільних общинників. У міру розвитку приватної власності росте вплив економічно сильної групи, яка прагне послабити роль народних зборів, базилевса (виступаючого воєначальником, верховним жерцем, верховним суддею) і передати владу своїм представникам.

Суперечності між спадковою аристократією й масами, що приймали часом досить гострі форми, обтяжувалися боротьбою за владу іншої групи власників приватної власності, нажитої морським грабежем і торгівлею. В остаточному підсумку, найбільш багаті власники і почали займати відповідальні державні посади - панування родової знаті було ліквідовано.

Отже, для генезису Афінської держави характерно те, що воно виникло безпосередньо й, насамперед із класових антагонізмів. Поступово сформована приватна власність стала базою, фундаментом для затвердження економічного панування імущих класів. У свою чергу, це дозволило опанувати інститутами публічної влади й використати їх для захисту своїх інтересів. У літературі Афіни нерідко називаються класичною формою виникнення державності.

В Древній Спарті особливості виникнення держави були обумовлені рядом інших обставин: спартанська громада завоювала сусідні території, населення яких перетворилося в общинних, а не особистих, рабів - ілотів, чисельність яких багаторазово перевищувала чисельність спартанців. Необхідність керувати ними й тримати в покорі вимагала створення нових органів влади, нового апарату. Разом з тим прагнення не допустити майнової нерівності, а, отже, і соціальної напруженості серед «корінних» спартанців, недопущення в цих умовах приватної власності на рабів і на землю, що, залишаючись у державній власності, ділилася на рівні ділянки по числу повноправних жителів. Постійна погроза повстання ілотів і інші обставини привели до того, що Спарта стала аристократичною республікою з досить твердими, навіть терористичними методами керування і збереженими значними пережитками первіснообщинного ладу. Жорстокість режиму, що проводив лінію на зрівняльність, сприяла, як би консервації існуючих порядків, не давала виникнути тій соціальній силі, що могла б прискорити ліквідацію залишків родоплемінної організації. [7, 86]

У Римі процес формування класів і держави в силу ряду причин гальмувався, і перехідний до держави період розтяглася на сторіччя. У боротьбі між двома групами вільних членів римського родоплемінного суспільства, що тривала 200 років, плебеї виривали в патриціїв одну поступку за іншою. У результаті цих перемог громадська організація Рима стала мати значну демократичність. Приміром, затвердилася рівноправність всіх вільних громадян, закріпився принцип, відповідно до якого всякий громадянин був одночасно хліборобом і воїном, установилося й вагоме соціально-політичне значення общинної землі. Все це сповільнювало розвиток майнової й соціальної нерівності в середовищі вільних громадян і формування приватної власності як важливого фактору класоутворення.

Положення змінилося лише к кінцю II ст. до н.е. з початком масового обезземелювання селян-общинників. З іншого боку, у результаті завоювань, що не припиняються, у містах і сільських місцевостях накопичується така маса рабів, що римська родина, що традиційно виконувала децентралізовану функцію придушення, утримання й покори невільних, виявилася не в змозі її здійснювати. (Між II ст. до н.е. і II ст. н.е. з 60-70 млн. населення всієї Римської імперії повноправних вільних громадян налічувалося не більше 2 млн. чоловік.) Зрештою, необхідність зменшувати зіткнення різних соціальних груп неосяжної імперії й утримувати в покорі підвладні й залежні експлуатовані народи привела в II ст. до н.е. до створення потужної державної машини.

У головному й основному процес державотворення в Римі був таким же, як і в Афінах. Розкладання родоплемінного строю йшло тим же шляхом, що й у Греції. Так само, як і в Греції, економічно сильна група поступово захопила владу, формуючи вигідні їй органи. Однак у Римі в ці процеси рішуче втрутилася третя група населення - плебеї. Представники сторонніх племен, особисто вільні, не пов'язані з римським родом, вони мали торговельне й промислове багатство. Економічна могутність плебеїв зросла. Їхня тривала боротьба проти патриціїв - родової римської аристократії, що розгорнулися у зв'язку зі зміцненням приватної власності й поглибленням майнової диференціації, наклалася на процес класоутворення в римському суспільстві, стимулювала розкладання родоплемінного строю, з'явилася свого роду каталізатором утворення держави.

Трохи іншим шляхом йшло становлення франкської держави. Німецькі племена довгий час служили постачальниками для могутнього сусіда - Рима. Якщо положення Греції й Рима сприяло прискореному ламанню патріархального строю, то ці ж природні умови в Німеччині до певного моменту створювали можливості для деякого розвитку продуктивних сил у рамках родового суспільства. Рабовласництво в тому виді, як воно існувало в Середземномор'ї, було економічно навіть не вигідно. Общинники попадали в залежність від багатих, а не в рабство, що сприяло тривалому збереженню колективної форми господарювання. Військові потреби, а також напівкочове землеробство сприяли збереженню колективної форми суспільно-господарської організації, у якій рабам просто не могло бути місця. Тому там майнова диференціація й соціальне розшарування поступове привели до формування протофеодального суспільства.

Завоювання франками значних територій Римської імперії, з одного боку, з усією очевидністю показало нездатність родоплемінного строю забезпечити панування на них, а це підстьобнуло утворення держави ранньофеодального типу. З іншого боку, це завоювання зруйнувало рабовласницькі порядки й прискорило перехід до феодалізму на землі колись могутньої Римської імперії.

Даний приклад виникнення феодальної держави не є винятковим. Таким же шляхом йшов розвиток і багатьох інших держав на території Європи, таких як Ірландія, Древня Русь і інші. Розглядаючи процес виникнення держав у різних країнах і на різних континентах можна помітити, що при всій розмаїтості форм і шляхів існують деякі загальні закономірності, характерні для всіх суспільних формацій.

Основні причини появи держав були наступні:

- Необхідність удосконалювання керування суспільством, пов'язана з його ускладненням. Це ускладнення, у свою чергу, було пов'язане з розвитком виробництва, появою нових галузей, поділом праці, зміною умов розподілу суспільного продукту, відокремленням соціальних структур, їхнім укрупненням, ростом чисельності населення, що проживає на певній території, і т.п. Старий апарат керування не міг забезпечити успішне керівництво цими процесами.

- Необхідність організації великих суспільних робіт, об'єднання в цих цілях більших мас людей. Це особливо проявлялося в тих регіонах, де основою виробництва було поливне землеробство, що вимагало будівництва каналів, водопідйомників, підтримки їх у робочому стані й т.п.

- Необхідність придушення опору експлуатованих. Процеси, що відбуваються при розкладанні первісного суспільства, з неминучістю приводять до поділу суспільства, до появи багатих і бідних, до виникнення експлуатації меншостями більшості, а разом з тим до появи соціальних антагонізмів і опору тієї частини суспільства, що піддається експлуатації.

- Необхідність підтримки в суспільстві порядку, що забезпечує функціонування суспільного виробництва, соціальну стабільність суспільства, його стабільність, у тому числі й стосовно зовнішнього впливу з боку сусідніх держав або племен. Це забезпечується, зокрема, підтримкою правопорядку, застосуванням різних мір, у тому числі й примусових, для того, щоб всі члени суспільства дотримувалися норм права, що зароджується, у тому числі й ті, які сприймаються ними як ті, що не відповідають їхнім інтересам, несправедливі.

- Необхідність ведення війн, як оборонних, так і загарбницьких. нагромадження, що відбувається в цей період, суспільних багатств приводить до того, що стає вигідним жити за рахунок грабежу сусідів, захоплюючи цінності, худобу, рабів, обкладаючи сусідів даниною, поневолюючи їх. У плані підготовки й ведення війн держава має значно більші можливостей, ніж первісне суспільство. Тому поява якої-небудь держави неминуче приводить до того, що його сусіди поневолюються або, у свою чергу, організуються як держави.

У більшості випадків зазначені вище причини діяли сукупно, у різних сполученнях. При цьому в різних умовах (історичних, соціальних, географічних, природних, демографічних і інших) головними, вирішальними могли ставати різні із зазначених причин. Так, для більшості східних держав найбільше значення мала необхідність удосконалювання керування й організації великих суспільних робіт. Для виникнення Афінської й Римської держав значно більшу роль зіграли процеси класоутворення й необхідність у цьому зв'язку придушення експлуатованих класів. [10, 95]

Право формується одночасно й паралельно з державою (а в певному змісті й раніше держави). Їхнє виникнення взаємопов'язане й взаємозалежне. Кожний новий крок у розвитку держави приводить до подальшого розвитку правової системи, і навпаки.

При аналізі своєрідності й динаміки процесів державотворення в різних народів варто враховувати теоретико-методологічні положення, сформульовані Ф. Енгельсом у роботах «Походження родини, приватної власності й держави», «Анти-Дюринг» і ін. Енгельс зробив висновок, що «усяка політична влада ґрунтується спочатку на якій-небудь економічній, суспільній функції й зростає в міру того, як члени суспільства внаслідок розкладання первісних громад перетворюються в приватних виробників і, отже, ще більше збільшується відчуженість між ними й носіями загальних, суспільних функцій». В іншій роботі він знову вертається до цієї думки: «Первісне суспільство шляхом простого поділу праці створювало собі особливі органи для захисту своїх спільних інтересів. Але згодом ці органи, і головний з них - державна влада, служачи своїм особливим інтересам, зі слуг суспільства перетворилися в його володарів», причому виникнення апарата державної влади не є результатом зусиль тільки панівного класу, це продукт суспільства в цілому на відомому щаблі його розвитку.

III. Походження права

У будь-якому історичному суспільстві для підтримки в ньому порядку потрібне регулювання за допомогою соціальних норм, так зване соціальне регулювання. Регулювати - значить направляти поведінку людей, їхніх груп і всього суспільства, вводити їх діяльність у певні рамки. Розрізняють два види соціального регулювання - індивідуальне (упорядкування поведінки конкретної особи, у конкретному випадку) і нормативне (упорядкування поведінки людей за допомогою загальних правил - зразків, моделей, що поширюються на всіх, на всі подібні випадки). Поява нормативного соціального регулювання послужило якісним поштовхом до становлення (виникненню й розвитку) права.