Матеріальна відповідальність в трудовому праві України

1

Размещено на http://www.allbest.ru/

Тема курсової роботи:

«МАТЕРІАЛЬНА ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ В ТРУДОВОМУ ПРАВІ УКРАЇНИ»

Зміст

Вступ

1. Поняття, ознаки, функції, задачі і правове значення інституту матеріальної відповідальності

2. Підстава і умови матеріальної відповідальності працівників за шкоду, заподіяну роботодавцю. Обставини, що виключають матеріальну відповідальність

3. Характеристика видів матеріальної відповідальності працівників за суб'єктним складом, розмірами відшкодування. Особливості матеріальної відповідальності при колективній (бригадній) матеріальній відповідальності та при укладенні контракту

4. Визначення розміру шкоди та порядок її відшкодування

5. Задача

Висновки

Список використаних джерел

Вступ

Трудовий договір займає особливе місце в трудовому праві. На основі трудового договору виникають трудові відносини працівника з роботодавцем, що неминуче спричиняє включення цих суб'єктів у цілу систему відносин, які регулюються трудовим правом. Інакше кажучи, немає трудового договору - не буде і трудового права.

Так склалося, що переважною формою здійснення трудової діяльності є наймана праця, яка характеризується низкою ознак, які принципово відрізняють її від праці не найманої - самостійної.

Організаційно-правовими формами найманої праці є трудовий договір і цивільно-правові договори про працю. Між цими формами є істотні відмінності.

Правове визначення трудового договору міститься в ст. 21 КЗпП України - це угода між працівником і власником підприємства, установи, організації або уповноваженим ним органом чи фізичною особою, за якою працівник зобов'язується виконувати роботу, визначену цією угодою, з підляганням внутрішньому трудовому розпорядкові, а власник підприємства, установи, організації або уповноважений ним орган чи фізична особа зобов'язується виплачувати працівникові заробітну плату і забезпечувати умови праці, необхідні для виконання роботи, передбачені законодавством про працю, колективним договором і угодою сторін.

Трудова діяльність, яка протікає в рамках трудового договору, характеризується такими правовими ознаками. Це - праця юридично несамостійна; вона реалізується шляхом виконання в роботі вказівок і розпоряджень власника або уповноваженого ним органу з підляганням внутрішньому трудовому розпорядку; передбачається виконання роботи певного виду (трудової функції), а не одноразового завдання; здійснення трудової діяльності відбувається, як правило, в колективі працівників (трудовому колективі); протягом встановленого робочого часу виконується певна міра праці (норми праці); роботодавець зобов'язується надавати роботу, забезпечувати безпечні умови праці і виплачувати у встановлені терміни грошову винагороду за роботу, що виконується; роботодавець має забезпечити гарантії у встановлених випадках та брати участь у фінансуванні соціального страхування працівника.

За всієї різноманітності видів трудової діяльності сутність праці робітника, артиста, моряка, вчителя, державного службовця - єдина, їх правове становище обумовлюється договором трудового найму. Трудовий договір виступає універсальною моделлю трудового найму, визнаною у всіх країнах світу.

Актуальність та важливість дослідження інституту матеріальної відповідальності полягає в тому, що відносини щодо відшкодування майнової шкоди, заподіяної сторонами трудового договору одна одній, - це предмет трудового права. Вони регулюються нормами, які об'єднуються у самостійний правовий інститут: “Матеріальна відповідальність сторін трудового договору”. При цьому, слід додати, що трудовий договір викликав до життя цілу систему правових норм, яка знайшла своє втілення у формі системи трудового законодавства, де інститут трудового договору займає центральне місце. Зазначимо, що у сучасний період становлення ринкових відносин в Україні нові умови визначили нові тенденції в трудовому договорі відносно поняття, підстав та умов матеріальної відповідальності сторін трудового договору, тому вибрана тема потребує дослідження й удосконалення.

Метою роботи є дослідження інституту матеріальної відповідальності у трудовому праві. Перед нами поставлені наступні завдання:

1. Визначити, поняття, ознаки, функції, задачі і правове значення інституту матеріальної відповідальності;

2. Проаналізувати підстави і умови матеріальної відповідальності працівників за шкоду, заподіяну роботодавцю та обставини, що виключають матеріальну відповідальність;

3. Охарактеризувати види матеріальної відповідальності працівників за суб'єктним складом, розмірами відшкодування та особливості матеріальної відповідальності при колективній (бригадній) матеріальній відповідальності та при укладенні контракту;

4. Розглянути особливості визначення розміру шкоди та порядок її відшкодування.

Поставлені завдання зумовили наступну структуру курсової роботи: вступ, чотири розділи, висновки та список літератури.

1. Поняття, ознаки, функції, задачі і правове значення інституту

матеріальної відповідальності

Роботодавець, будь то юридична чи фізична особа, несе майнову цивільно-правову відповідальність за шкоду, заподіяну його працівниками іншим особам. Ці відносини регулюються нормами цивільного права. Глава 82 ЦК України передбачає загальні умови відшкодування шкоди, так організація повинна відшкодувати шкоду, заподіяну з вини її працівників під час виконання ними своїх трудових (службових) обов'язків. Отже, ці відносини - цивільно-правові, не входять до предмета трудового права і не регулюються трудовим законодавством.

Слід зауважити також те, що норми щодо матеріальної відповідальності працівника переважно згруповані у КЗпП, тоді як норми про відповідальність роботодавця не виділені в окремий розділ, а містяться в різних главах КЗпП. Окрім того, обов'язок роботодавця щодо відшкодування шкоди, завданої працівнику, часто не викладений саме як матеріальна відповідальність роботодавця. При цьому застосовуються, наприклад, конструкції: «працівникові виплачується середній заробіток», «орган виносить ухвалу про виплату працівнику середнього заробітку» тощо. Така юридична техніка не може бути визнана задовільною, оскільки за такої невизначеності можливе різне тлумачення, що врешті обертається порушенням прав працівника.

Матеріальна відповідальність як один з видів юридичної відповідальності становить собою обов'язок однієї сторони трудового договору - працівника або роботодавця відшкодувати іншій стороні шкоду, заподіяну внаслідок винного, протиправного невиконання або неналежного виконання трудових обов'язків у встановленому законом розмірі й порядку.

Матеріальна відповідальність у трудовому праві має двосторонній, взаємний характер, її складовими є такі: матеріальна відповідальність працівників і матеріальна відповідальність роботодавця - власника підприємства, установи, організації або уповноваженого ним органу чи фізичної особи.

Працівник, котрий заподіяв шкоду майну власника внаслідок невиконання або неналежного виконання обов'язків за трудовим договором, зобов'язаний відшкодувати заподіяну шкоду. Згідно із законодавством працівник зобов'язаний виконувати розпорядження роботодавця або уповноваженого ним органу, дбайливо ставитися до майна власника, матеріалів, обладнання. Працівник не має права ризикувати майном та коштами роботодавця без спеціального на те уповноваження, всі рішення щодо витрачання коштів або інших цінностей роботодавця працівник має здійснювати відповідно до законодавства або розпоряджень власника.

Водночас роботодавець або уповноважений ним орган несе матеріальну відповідальність перед працівником за шкоду, заподіяну останньому в зв'язку з виконанням ним своїх трудових обов'язків.

За загальним правилом матеріальна відповідальність сторін трудового договору настає в тому разі, якщо шкоду заподіяно винними діями або бездіяльністю.

Матеріальна відповідальність працівників регулюється главою IX КЗпП «Гарантії при покладенні на працівників матеріальної відповідальності за шкоду, заподіяну підприємству, установі, організації»; Законом України «Про визначення розміру збитків, завданих підприємству, установі, організації розкраданням, знищенням (псуванням), недостачею або втратою дорогоцінних металів, дорогоцінного каміння та валютних цінностей» Закон України «Про визначення розміру збитків, завданих підприємству, установі, організації розкраданням, знищенням (псуванням), недостачею або втратою дорогоцінних металів, дорогоцінного каміння та валютних цінностей» // Відомості Верховної Ради України. - 1995. - №22. ? Ст. 173. від 6 червня 1995 р.; Порядком визначення розміру збитків від розкрадання, нестачі, знищення (псування) матеріальних цінностей, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 22 січня 1996 р. №116 ЗП України. - 1996. - №6. - Ст. 192. Із доповненнями, внесеними постановами Кабінету Міністрів України №34 від 20 січня 1997р. та №1402 від 15 грудня 1997 р. Переліком робіт, при виконанні яких може запроваджуватися колективна (бригадна) матеріальна відповідальність, умови її застосування і Типовим договором Людина і праця: Інформаційний бюлетень Міністерства праці України. - 1997. - №1 про колективну (бригадну) матеріальну відповідальність, затвердженим Наказом Міністерства праці України від 12 травня 1996 р. №43.

Окрім нормативно-правових актів України у питаннях матеріальної відповідальності продовжують діяти кілька актів СРСР. Зокрема, постанова Ради Міністрів СРСР «Про порядок укладення письмових договорів про повну матеріальну відповідальність робітників і службовців за незабезпечення схоронності цінностей, переданих їм на збереження або для інших цілей» СП СССР. - 1977. - №26. - Ст. 167. від 3 жовтня 1997 р. №889; постанова Держкомітету Ради Міністрів СРСР по праці та соціальних питаннях і Секретаріату ВЦРПС «Про затвердження переліку посад і робіт, які заміщуються працівниками, з якими підприємством, установою, організацією можуть укладатися письмові договори про повну матеріальну відповідальність за незабезпечення схоронності цінностей, переданих їм на збереження, обробки, продажу (відпуску), перевезення або застосування у процесі виробництва, а також типового договору Бюллетень Государственного комитета Совета Министров СССР по труду й социальным вопросам. - 1978. - №4 про повну індивідуальну матеріальну відповідальність» від 28 грудня 1977 р. №447/24. При застосуванні зазначених нормативно-правових актів слід керуватися Постановами Пленуму Верховного Суду України: “Про судову практику в справах про відшкодування шкоди, заподіяної підприємствам, установам, організаціям їх працівниками” Право України. - 1993. - №5-6; Вісник Верховного Суду України. - 1997. - №2 від 29 грудня 1992 р. №14 (зі змінами і доповненнями, внесеними постановою Верховного Суду України від 28 березня 1997 р. №3); «Про практику розгляду судами трудових спорів» від 6 листопада 1992 р. №9 (зі змінами, внесеними згідно з постановами Постанови Пленуму Верховного Суду України в кримінальних та цивільних справах. - К., 1995. - С. 373; Вісник Верховного Суду України. - 1998. - №3. Пленуму Верховного Суду України від 1 квітня 1994 р. №4, від 26 жовтня 1995 р. №18 та від 25 травня 1998р. №15); «Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди» Збірник постанов Пленуму Верховного Суду України. 1965-1985. - К., 1995. - Ч. 1. - С. 31. від 31 березня 1995 р. №4 (зі змінами і доповненнями).

КЗпП України, як вже зазначалося, не містить загального розділу або загальної статті, яка спеціально передбачала б відповідальність роботодавця щодо відшкодування матеріальної шкоди працівникові, заподіяної йому при виконанні трудових обов'язків. Наприклад, у Трудовому кодексі Російської Федерації така норма закріплена у статті 232, де встановлено, що роботодавець зобов'язаний відшкодувати працівникові неодержаний заробіток у всіх випадках незаконного позбавлення його можливості трудитися. Тобто йдеться про всі випадки, порушення права працівника на працю, якщо це призвело до втрати заробітку. Окрім того, ст. 233 передбачає матеріальну відповідальність роботодавця за шкоду, заподіяну майну працівника, ст. 234 - за затримку заробітної плати, а ст. 235 - відшкодування моральної шкоди.

Згідно із КЗпП України матеріальна відповідальність роботодавця настає у випадках незаконної відмови у прийнятті на роботу, незаконного звільнення, переведення працівника, затримки видачі трудової книжки, неправильного формулювання причини звільнення, затримки виконання рішення відповідного органу щодо поновлення прав працівника тощо. Така відповідальність передбачена статтями 117, 235, 236 та деякими іншими.

Слід звернути увагу на те, що ст. 173 КЗпП містить норму про обов'язок власника відповідно до законодавства відшкодувати працівникові шкоду, заподіяну йому каліцтвом або іншим ушкодженням здоров'я, пов'язаним із виконання трудових обов'язків. Із введенням у дію Закону України «Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання, які спричинили втрату працездатності» Офіційний вісник України. - 1999. - №42. - Ст. 2080. від 23 вересня 1999 р. утворено новий організаційно-правовий механізм відшкодування шкоди, завданої здоров'ю працівника. Таку відповідальність покладено на Фонд соціального страхування від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання, до якого роботодавці вносять страхові внески, розмір яких відповідає ступеневі ризику умов праці на конкретному підприємстві.

У науці трудового права професором П.Р. Ставиським Стависский П.Р. Проблемы материальной ответственности в советском трудовом праве. - К.: Выща шк., 1982; Стависский П.Р. Материальная ответственность предприятия в трудовых отношениях. - К.; О.: Выща шк., 1987. було обґрунтовано двосторонній характер матеріальної відповідальності та необхідність врегулювання цих відносин нормами трудового права.

Ці ідеї знайшли підтримку серед інших вчених-трудовиків. Вони набули й практичного упровадження, зокрема в новому Трудовому кодексі Російської Федерації розділ 11 «Матеріальна відповідальність сторін трудового договору» містить главу 36 «Загальні положення», в якій передбачено взаємний обов'язок сторони трудового договору відшкодувати шкоду, заподіяну нею іншій стороні. Глава 37 містить норми про матеріальну відповідальність роботодавця перед працівником, а глава 38 - норми про матеріальну відповідальність працівника.

Підставою відповідальності сторін трудового договору є трудове майнове правопорушення, тобто винне протиправне діяння (дія або бездіяльність), яким спричинено майнову шкоду одній зі сторін трудового договору.

Матеріальну відповідальність потрібно відрізняти від майнової відповідальності, передбаченої нормами цивільного права.

Передусім відмінні суб'єкти. У матеріальній відповідальності такими суб'єктами є працівник, який перебуває у трудових відносинах із роботодавцем, і роботодавець. У цивільній відповідальності таким суб'єктом є будь-яка юридична або фізична особа.

Підставою матеріальної відповідальності є правопорушення, що характеризується одночасною наявністю двох ознак - це трудове правопорушення, тобто таке, що вчинене внаслідок порушення саме трудових зобов'язань, і це майнове правопорушення, тобто таке, що заподіяло майнову шкоду одній зі сторін трудового договору. Підставою цивільно-правової відповідальності є майнове правопорушення.

Однією з обов'язкових умов будь-якої юридичної відповідальності, у тому числі й матеріальної і цивільно-правової, є наявність вини, тобто умислу чи необережності, у діях правопорушника. Разом з тим для цивільно-правової відповідальності відомі й випадки відповідальності без вини, зокрема володільця джерела підвищеної небезпеки.

Матеріальна відповідальність сторін трудового договору виникає при заподіянні шкоди у зв'язку з невиконанням або неналежним виконанням саме трудових обов'язків.

У трудовому праві відшкодуванню підлягає тільки пряма дійсна шкода, неодержані доходи відшкодуванню не підлягають. Водночас у цивільно-правовій відповідальності застосовується принцип повного відшкодування, за якого відшкодуванню підлягають як пряма дійсна шкода, так і неодержані прибутки (упущена вигода).

Для матеріальної відповідальності характерним є застосування як універсального виду відповідальності обмеженої матеріальної відповідальності. При цьому таким обмеженням виступає не обсяг заподіяної шкоди, а середній заробіток працівника. Ця відповідальність не повинна перевищувати повного розміру заподіяної шкоди, за винятком випадків, передбачених законодавством.

Межі матеріальної відповідальності працівників диференціюються залежно від форми вини, виду майна, якому заподіяна шкода, характеру трудової функції, яку виконує працівник. Зокрема, діє загальне правило, згідно з яким шкода, заподіяна з необережності, підлягає відшкодуванню в обмеженому розмірі. В цивільному праві розмір відшкодування не залежить від форми вини.

За нормами трудового права на працівників не може бути покладена матеріальна відповідальність за шкоду, яка належать до категорії нормального виробничо-господарського ризику, а також за шкоду, заподіяну працівником, що перебував у стані крайньої необхідності. У цивільному праві діє інше правило. Ст. 445 ЦК України передбачає, що шкода, заподіяна у стані крайньої необхідності, повинна бути відшкодована особою, яка її заподіяла.

Тягар доведення наявності підстави й умов матеріальної відповідальності працівника лежить на власникові або уповноваженому ним органі (ст. 138 КЗпП України), тобто діє презумпція невинності працівника, тоді як у цивільному праві встановлено презумпцію вини заподіювача шкоди, і тягар доказування лежить саме на ньому.

Нарешті, у трудовому праві дозволяється здійснювати покриття шкоди працівниками у розмірі, що не перевищує середнього місячного заробітку, за розпорядженням власника або уповноваженого ним органу. У решті випадків покриття шкоди провадиться шляхом подання власником позову до суду. Стягнення шкоди за цивільно-правової відповідальності провадиться за рішенням суду.

Отже, матеріальна відповідальність як один з видів юридичної відповідальності становить собою обов'язок однієї сторони трудового договору - працівника або роботодавця відшкодувати іншій стороні шкоду, заподіяну внаслідок винного, протиправного невиконання або неналежного виконання трудових обов'язків у встановленому законом розмірі й порядку.

2. Підстава і умови матеріальної відповідальності працівників за

шкоду, заподіяну роботодавцю. Обставини, що виключають

матеріальну відповідальність

Підставою виникнення матеріальної відповідальності є трудове майнове правопорушення, тобто винне порушення однією зі сторін трудового договору своїх обов'язків, що призвело до заподіяння майнової шкоди іншій стороні.

Елементи трудового майнового правопорушення, які утворюють його склад, одночасно розглядаються як умови матеріальної відповідальності сторін трудового договору. Це такі умови.

1. Наявність прямої дійсної шкоди.

Пленум Верховного Суду України у своїй постанові від 29 грудня 1992 р. роз'яснив, що під прямою дійсною шкодою слід розуміти втрату, погіршення або зниження цінності майна, необхідність для підприємства, установи, організації провести витрати на відновлення, придбання майна або інших цінностей чи зробити зайві, тобто викликані внаслідок порушення працівником трудових обов'язків, грошові виплати.

Як свідчить практика, найбільш типовими випадками прямої шкоди є: нестача і знищення цінностей; витрати, понесені на відновлення майнового стану. До зайвих виплат належать суми штрафів; суми заробітної плати, премій, незаконно виплачених працівникам тощо.

Пряма дійсна шкода може бути наслідком зіпсуття чи знищення майна підприємства (обладнання, транспортних засобів та ін.); недобором грошових сум, тобто неповним отриманням підприємством грошових надходжень, що йому належали, внаслідок недбалого ставлення працівника до своїх трудових обов'язків; знецінення документів внаслідок пропущеного строку позовної давності та неможливості у зв'язку з цим стягнення за документами, які підтверджують наявність заборгованості. Знеціненим документом може бути неналежне складений акт на приймання продукції тощо. До прямої шкоди також належить шкода, яка виникла у роботодавця внаслідок відшкодування шкоди іншим особам, якщо це стало результатом винних протиправних дій працівника.

Норма ст. 130 КЗпП, яка передбачає відшкодування тільки прямої дійсної шкоди, є суттєвою гарантією. Не підлягають відшкодуванню неодержані доходи (упущена вигода), під якими розуміються прибутки, які були б отримані, якби працівник не здійснив протиправного діяння.

Не може бути стягнена шкода, що належить до категорії нормального виробничо-господарського ризику, а також шкода, заподіяна працівником, який перебуває у стані крайньої необхідності. До нормального виробничого ризику належить шкода, яка заподіяна, наприклад, при випробуванні нових технічних засобів виробництва, коли неможливо було досягти бажаного результату іншим шляхом і було вжито всіх заходів щодо запобігання шкоди.

2. Протиправність дії або бездіяльність однієї зі сторін трудового договору (невиконання або неналежне виконання трудових обов'язків). Протиправною є поведінка працівника, який не виконує або неналежним чином виконує обов'язки, передбачені законодавством, правилами внутрішнього трудового розпорядку, посадовими інструкціями, трудовим договором, наказами і розпорядженнями власника або уповноваженого ним органу.

3. Причинний зв'язок між протиправним порушенням обов'язку і майновою шкодою.

4. Вина працівника, власника або уповноваженого ним органу. Вина являє собою відношення працівника до заподіяної шкоди у формі умислу чи необережності. Як вже зазначалося, на відміну від цивільно-правової майнової відповідальності, коли передбачаються випадки майнової відповідальності без вини, матеріальна відповідальність у трудовому праві не може настати без вини. При покладанні на працівника матеріальної відповідальності вина повинна бути обов'язково встановлена. Окрім того, форма вини впливає на вид матеріальної відповідальності.

Тягар доведення вини лежить на власникові або уповноваженому ним органі, крім випадків відшкодування шкоди працівниками, які несуть повну матеріальну відповідальність за спеціальними законами, уклали договір про повну матеріальну відповідальність або отримали матеріальні цінності за разовим дорученням. Щодо таких випадків діє презумпція вини, і працівник буде вважатися винним доти, доки сам не доведе свою невинуватість у виникненні шкоди. Таким чином, підставою матеріальної відповідальності є склад правопорушення, усі зазначені елементи (умови) необхідні у сукупності.

Трудове майнове правопорушення викликає виникнення охоронного правовідношення. При цьому слід розрізняти у його складі два відносно незалежних, самостійних за правовою кваліфікацією охоронних правовідношення. Перше належить до сфери охорони правопорядку і залежно від ступеня суспільної небезпеки може бути кваліфіковане як дисциплінарне, адміністративно-правове або кримінально-правове. Друге правовідношення має майновий характер і спрямовано на відновлення попереднього майнового становища потерпілої сторони. Шумляєва І.Д. Трудове право України: Навч. Посібн. - Д.:ДРІДУ НАДУ, 2004. - 139 с. - С. 115-117.

З огляду на це матеріальна відповідальність може бути покладена незалежно від притягнення працівника до дисциплінарної, адміністративної або кримінальної відповідальності.

Трудове законодавство передбачає обставини, які виключають матеріальну відповідальність працівника. Так, якщо шкода була завдана роботодавцю діями працівника, які підпадають під ознаки трудового правопорушення, однак були вчинені в результаті нормального виробничо-господарського ризику, крайньої необхідності чи необхідної оборони, правовідносини матеріальної відповідальності не виникають.

Працівник може добровільно відшкодувати шкоду (повністю або частково) або за згодою роботодавця передати рівноцінне майно чи полагодити пошкоджене.

Слід додати, що наразі набули поширення випадки, за яких під час прийому на роботу з найманим працівником укладають трудовий контракт у простій письмовій формі на конкретно визначений час. Потрібно знати, що під час укладання такого контракту роботодавець (власник) грубо порушує норми КЗпП та права найманого працівника. Так, трудове законодавство передбачає таку форму трудового договору, але відповідно до ст. 21 КЗпП „...особливою формою трудового договору є контракт, в якому строк його дії, права, обов'язки і відповідальність сторін (в тому числі матеріальна), умови матеріального забезпечення і організації праці працівника, умови розірвання договору, в тому числі дострокового, можуть встановлюватися угодою сторін”. Тишкін А. Роботодавець та найманий працівник: чиї права захищені? // Юридична Україна. - 2004. - №4. - С. 21-22.

Сфера застосування контракту визначається законами України, наприклад, з директором підприємства в обов'язковому порядку повинні укладати контракт, часто-густо з найманим робітником роботодавець укладає договір матеріальної відповідальності, при цьому грубо порушуючи вимоги ст. 135-1 КЗпП України, яка зазначає, що “письмові договори про повну матеріальну відповідальність може бути укладено підприємством, установою, організацією з працівниками (що досягли вісімнадцятирічного віку), які обіймають посади або виконують роботи, безпосередньо пов'язані із зберіганням, обробкою, продажем (відпуском), перевезенням або застосуванням у процесі виробництва переданих їм цінностей.

Перелік таких посад і робіт, а також типовий договір про повну індивідуальну матеріальну відповідальність затверджуються в порядку, який визначається Кабінетом Міністрів України. До речі, подібна норма (ст. 244) існує і в Трудовому кодексі Російської Федерації, який був ухвалений в РФ вже в умовах ринкової економіки. Подібна правова позиція також відображена в п. 8 постанови Пленуму Верховного Суду України від 29 грудня 1992 р. №14: „Розглядаючи справи про матеріальну відповідальність на підставі письмового договору, укладеного працівником з підприємством, установою, організацією, про взяття на себе повної матеріальної відповідальності за незабезпечення цілості майна та інших цінностей (недостача, псування), переданих йому для зберігання або інших цілей (п. 1 ст. 134 КЗпП), суд зобов'язаний перевірити, чи належить відповідач до категорії працівників, з якими згідно зі ст. 135-1 КЗпП може бути укладено такий договір та чи був він укладений».

При покладанні відшкодування шкоди, роботодавець часто утримує досить велику частину заробітної плати без дозволу на те робітника, незважаючи на імперативні приписи ст. 136 КЗпП України, яка зазначає, що: «покриття шкоди працівниками в розмірі, що не перевищує середнього місячного заробітку, провадиться за розпорядженням власника або уповноваженого ним органу, керівниками підприємств, установ, організацій та їх заступниками - за розпорядженням вищестоящого в порядку підлеглості органу шляхом відрахування із заробітної плати працівника. Розпорядження власника або уповноваженого ним органу, або вищестоящого в порядку підлеглості органу має бути зроблено не пізніше двох тижнів з дня виявлення заподіяної працівником шкоди і звернено до виконання не раніше семи днів з дня повідомлення про це працівникові. Якщо працівник не згоден з відрахуванням або його розміром, трудовий спір за його заявою розглядається в порядку, передбаченому законодавством. У решті випадків покриття шкоди провадиться шляхом подання власником або уповноваженим ним органом позову до районного, районного у місті, міського суду. Стягнення з керівників підприємств, установ, організацій та їх заступників матеріальної шкоди в судовому порядку провадиться за позовом вищестоящого в порядку підлеглості органу або за заявою прокурора”.

Потрібно пам'ятати, що працівник відповідає лише за пряму дійсну шкоду, але не за втрачену вигоду. Також чинне законодавство обмежує розміри відрахування. Повертаючись безпосередньо до трудового договору, потрібно знати, що трудовий договір буває в письмовій та в іншій формі, також він може бути як строковий, так і безстроковий.

Отже, працівники несуть відповідальність лише за заподіяну ними шкоду. Це означає, що відповідальність наступає тільки за шкоду, яка знаходиться у прямому причинному зв'язку з діями (бездіяльністю) працівника. Для встановлення причинного зв'язку у випадку необхідності створюється спеціальна комісія або призначається експертиза.

Працівник визнається винним у заподіянні шкоди, якщо протиправне діяння скоєно ним умисно або з необережності (за винятком випадків, коли шкода завдана джерелом підвищеної небезпеки). Форма та вид вини впливають на вид матеріальної відповідальності працівника, а отже, на розмір та порядок відшкодування шкоди. За умисне заподіяння шкоди працівник завжди відповідає в повному розмірі завданої шкоди.

3. Характеристика видів матеріальної відповідальності

працівників за суб'єктним складом, розмірами відшкодування.

Особливості матеріальної відповідальності при колективній

(бригадній) матеріальній відповідальності та при укладенні

контракту

матеріальна відповідальність шкода деліктний

Матеріальна відповідальність у трудовому праві має двосторонній, взаємний характер, її складовими є такі: матеріальна відповідальність працівників і матеріальна відповідальність роботодавця - власника підприємства, установи, організації або уповноваженого ним органу чи фізичної особи.

Отже, закон передбачає матеріальну відповідальність за завдану шкоду не тільки працівників, а й підприємств. Така відповідальність на власника або уповноважений ним орган покладається відповідно до ст. 173 КЗпП при заподіянні шкоди здоров'ю працівника каліцтвом або іншим ушкодженням, пов'язаним з виконанням ним своїх трудових обов'язків.

На відміну від дисциплінарної відповідальності матеріальна відповідальність є двостороння, кожна сторона трудових відносин несе перед іншою відповідальність за завдану шкоду. Особливість відповідальності власника або уповноваженого ним органу перед працівником потягає у тому що небезпечні та шкідливі умови праці можуть завдати моральної шкоди працівнику, порушити його нормальні життєві зв'язки і потребують додаткових зусиль для організації свого життя.

Тому власник або уповноважений ним орган може нести перед працівником не тільки матеріальне, а і моральне відшкодування завданих збитків. Володарський В. Відповідальність працівника за спричинення шкоди: неприпустима двоїстість підходів // Юридична Україна. - №4. - 2004. - С. 28.

Питання відшкодування заподіяного громадянинові ушкодження здоров'я цивільне право розглядає також як позадоговірну, деліктну відповідальність. В юридичній літературі триває дискусія щодо характеру норм, які регламентують покриття шкоди, заподіяної здоров'ю робітників і службовців. Зміст цієї дискусії зводиться до того, що цивілісти вважають ці норми інститутом цивільного права, а науковці в галузі трудового права - інститутом трудового права. Є третя точка зору, згідно з якою це «пограничний» між цивільним і трудовим правом інститут.

Право робітників і службовців на здорові і безпечні умови праці і обов'язок власника підприємства або уповноваженого ним органу створити такі умови є предметом регулювання трудового права.

На відміну від загальних підстав відшкодування шкоди у розділі 82 ЦК України, підстави деліктної відповідальності за цією категорією справ мають кілька специфічних ознак і тому є більш спеціальними, аніж підстави, передбачені ст.ст. 1166, 1195 ЦК. Так, п. 1 постанови Пленуму Верховного Суду України від 27 березня 1992 р. №6 “Про практику розгляду судами цивільних справ за позовами про відшкодування шкоди” (із змінами, внесеними постановами від 8 липня 1994 р. №7, від 30 вересня 1994 р. №11, від 25 травня 1998 р. №15, від 24 жовтня 2003 р. №9), який узагальнює судову практику з даної категорії справ, підтверджує, що відшкодування шкоди, заподіяної здоров'ю працівника від нещасного випадку на виробництві і професійного захворювання, здійснюється згідно з законодавством про страхування від нещасного випадку. Це законодавство складається з Основ законодавства України про загальнообов'язкове державне соціальне страхування, Закону “Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування від нещасного випадку на виробництві і професійного захворювання, які спричинили втрату працездатності” від 23 вересня 1999 р. №1105-XIV (далі - Закон №1105-XIV), Закону “Про охорону праці” від 14 жовтня 1992 р. №2694-XII (у редакції Закону від 21 листопада 2002 р. №229-IV), Кодексу законів про працю України (далі - КЗпП), а також законодавчих і інших нормативно-правових актів у тій їх частині, що не суперечить Закону №1105-XIV.

Особливе місце посідає рішення КСУ від 27 січня 2004 р. у справі за конституційним зверненням Управління виконавчої дирекції Фонду соціального страхування від нещасних випадків на виробництві і професійних захворювань України в Кіровоградській області про офіційне тлумачення положення ч. 3 ст. 34 Закону України “Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування від нещасного випадку на виробництві і професійного захворювання, які спричинили втрату працездатності” (справа №1-9/2004 про відшкодування моральної шкоди Фондом соціального страхування). Дане рішення КСУ є офіційним тлумаченням ч. 3 ст. 34 Закону №1105-XIV.

Головною особливістю даного делікту є перехід з 1 квітня 2001 р. цивільної відповідальності щодо відшкодування шкоди працівнику від особи, яка завдала шкоду (роботодавця) до Фонду соціального страхування від нещасних випадків на виробництві і професійних захворювань України.

Умови настання деліктної відповідальності Фонду у справах про відшкодування шкоди від нещасного випадку на виробництві і професійного захворювання такі:

- шкода (майнова та/або моральна), заподіяна застрахованому працівнику;

- причинно-наслідковий зв'язок між шкодою застрахованого працівника і нещасним випадком на виробництві страхувальника або професійною діяльністю застрахованого, яка спричинила професійне захворювання.

Особливістю цього делікту є та обставина, що шкода заподіюється при виконанні трудових обов'язків, тобто на території підприємства, зовні території, але при виконанні трудових обов'язків, під час проїзду на роботу і з роботи на транспорті підприємства. Причому в даному спорі відсутня необхідність доведення умови вини роботодавця і протиправності поведінки роботодавця. Вина роботодавця виражається в неналежному забезпеченні умов праці.

Підставою деліктної відповідальності за згаданою категорією справ є настання страхового випадку. Відповідно до ст. 13 Закону №1105-XIV страховим випадком є нещасний випадок на виробництві або професійне захворювання, що спричинили застрахованому професійно обумовлену фізичну або психічну травму за обставин, з настанням яких виникає право застрахованої особи на отримання матеріального забезпечення та/або соціальних послуг. Професійне захворювання є страховим випадком також у разі його встановлення або виявлення у період, коли потерпілий не знаходився в трудових відносинах з підприємством, на якому він захворів. Нещасний випадок або професійне захворювання, яке відбулося в результаті порушення нормативних актів про охорону праці застрахованим, також є страховим випадком.

Нещасний випадок - це обмежена в часі подія або раптовий вплив на працівника небезпечного виробничого фактора або середовища, що сталися в процесі виконання ним трудових обов'язків, внаслідок яких заподіяно шкоду здоров'ю або настала смерть. Перелік обставин, за яких настає страховий випадок, визначається Кабміном України.

Професійне захворювання - захворювання, що виникло внаслідок професійної діяльності застрахованого та зумовлюється виключно або переважно впливом шкідливих речовин і певних видів робіт та інших факторів, пов'язаних з роботою. Перелік професійних захворювань також затверджує Кабмін.

Таким чином, шкода за цією категорією справ виражається професійно обумовленою фізичною або психічною травмою. Фізична травма (каліцтво) охоплює поняття травми внаслідок нещасного випадку на виробництві і професійної шкоди здоров'ю, які спричинили тимчасову або стійку втрату працездатності. Психічна травма виражається в моральній шкоді внаслідок умов виробництва, незалежно від втрати працездатності. У цьому делікті присутній особливий суб'єктивний склад: страховик (фонд), страхувальник (роботодавець), застрахована особа (працівник). На підставі Закону №1105-XIV у вигляді страхових виплат відшкодовується шкода особам, які застраховані від нещасного випадку відповідно до Закону, і особам, право яких на отримання відшкодування шкоди, заподіяної їм у результаті травмування на виробництві або професійного захворювання, пов'язаного з виконанням ними трудових обов'язків, було встановлено раніше згідно з відповідним законодавством СРСР, УРСР або України. У випадку смерті потерпілого, право на страхові виплати належить членам їх сімей та утриманцям. Особам, які постраждали на виробництві до 1 квітня 2001 р., Фонд виплачує страхові виплати і надає соціальні послуги з того часу, коли відповідні підприємства передали йому в установленому порядку документи, що підтверджують право цих працівників (членів їх сімей) на такі виплати і послуги, або коли таке право встановлено в судовому порядку. Заборгованість до 1 квітня 2001 р. із відшкодування матеріальної і моральної шкоди виплачується потерпілим на виробництві і членам їх сімей (утриманцям) роботодавцями, а у разі їх ліквідації без створення правонаступника - Фондом.

У спорах про відшкодування шкоди внаслідок втрати працездатності у зв'язку з професійним захворюванням слід мати на увазі, що перелік таких захворювань затверджений постановою Кабміну від 8 листопада 2000 р. №1662. Як виняток страховим випадком може бути визнано захворювання, не внесене до переліку, якщо на момент прийняття рішення медицина має нові відомості, які дають підстави вважати це захворювання професійним.

Право на отримання потерпілим одноразової допомоги і щомісячної страхової виплати настає з дня визначення стійкої втрати професійної працездатності медико-соціальною експертною комісією (далі - МСЕК).

Стаття 37 Закону №1105-XIV містить вичерпний перелік підстав, за наявності яких фонд може відмовити у страхових виплатах і наданні соціальних послуг. Встановлення вини потерпілого або відсутність вини роботодавця не може бути підставою для відмови потерпілому або членам його сім'ї в таких виплатах або зменшенні їх розміру, а також у наданні послуг, окрім випадку, передбаченого абз. 3 ч. 2 ст. 34 цього Закону. Якщо у випадках, передбачених ст. 1193 ЦК, груба необережність потерпілого сприяла виникненню або збільшенню шкоди, сума втраченого заробітку зменшується відповідно до ступеня вини, а вже після чого визначається розмір відшкодування.

У разі настання страхового випадку фонд має сплачувати застрахованій особі або особам, які мають на це право, страхові виплати, передбачені ст. 28 Закону №1105-XIV. Розмір відшкодування шкоди, пов'язаної з втратою потерпілим заробітку (його частини) у зв'язку з пошкодженням здоров'я, встановлюється з огляду на ступінь втрати професійної працездатності і середньомісячного заробітку, який потерпілий мав до пошкодження здоров'я. У випадку втрати заробітку внаслідок пошкодження здоров'я, пов'язаного з виконанням трудових обов'язків, його відшкодування має здійснювати Фонд у вигляді щомісячних страхових виплат, сума яких при одночасному призначенні пенсії по інвалідності у зв'язку з одним і тим само страховим випадком не повинна перевищувати середньомісячний заробіток до пошкодження здоров'я (при цьому раніше визначені розміри щомісячної страхової виплати і пенсії по інвалідності зменшенню не підлягають).

У випадках, коли у зв'язку з пошкодженням здоров'я потерпілому призначена пенсія або збільшена та, яку він одержував раніше, розмір відшкодування визначається відрахуванням із втраченого заробітку відповідно до суми призначеної пенсії або суми, на яку вона збільшена. Пенсія з інших підстав, призначена потерпілому після пошкодження здоров'я, підлягає заліку в частині, яка могла бути призначена йому у зв'язку з цим пошкодженням здоров'я. Отже, сума відшкодування виплачуються незалежно від одержання потерпілим пенсії, заробітку, доходів, стипендії. Зміна розміру відшкодування на вимогу потерпілого здійснюється у випадках і в порядку, передбаченому ст. 1208 ЦК. При зміні у період виплати відшкодування шкоди ступеня втрати потерпілим професійної працездатності, складу сім'ї померлого, підвищенні розміру мінімальної заробітної платні у передбаченому законодавством порядку розмір щомісячних страхових виплат і витрат на медичну і соціальну допомогу підлягає відповідному перерахуванню. Перерахування суми втраченого заробітку здійснюється також у разі зростання у попередньому календарному році (за статистичними даними) середньої заробітної плати у галузях національної економіки. Таке перерахування здійснюється з 1 березня наступного року, при цьому чинна раніше сума щомісячної виплати зменшенню не підлягає (ст. 29 Закону №1105-XIV). Індексація суми страхової виплати здійснюється відповідно до Закону України “Про індексацію грошових доходів населення” (у редакції від 6 лютого 2003 р.).

Необхідно враховувати, що згідно із ч. 10 ст. 34 Закону №1105-XIV втрачений заробіток (відповідна його частина) у зв'язку з пошкодженням здоров'я визначається з середньомісячного заробітку, обчислюваного відповідно до затвердженої Кабміном постанови “Про порядок обчислення середньої заробітної платні (доходу) для розрахунку виплат по загальнообов'язковому державному соціальному страхуванню” від 26 вересня 2001 р. №1266. У разі пошкодження здоров'я в період виробничого навчання (практики) сума страхової виплати визначається за чинній на підприємстві ставці (окладу) тієї професії (спеціальності), якій вчився потерпілий, але не нижче від найменшого розряду тарифної ставки відповідної професії. У такому ж порядку на підставі ч. 15 ст. 34 Закону №1105-XIV має визначатися розмір відшкодування (сума страхової виплати) у разі спричинення шкоди здоров'ю учнів і студентів навчальних закладів, клінічних ординаторів, докторантів, залученим до будь-яких робіт під час, перед або після занять для придбання професійних навичок. Якщо в період навчання (практики) потерпілий одержував заробіток, за його згодою сума страхової виплати визначається з середньомісячного заробітку за цей період. За бажанням потерпілого ця сума може бути визначена з середньомісячного заробітку до початку виробничого навчання (практики). У такому ж порядку визначається розмір відшкодування шкоди, заподіяної здоров'ю студента або учня при виконанні робіт під час виробничої практики не за трудовим договором, у період канікул або у вільний від навчання час.

За потерпілим, якого відповідно до висновку лікарсько-консультативної комісії (далі - ЛКК) або МСЕК тимчасово переведено за його згодою на більш легку і нижче оплачувану роботу, зберігається його середньомісячний заробіток на термін, визначений цими комісіями, або до встановлення стійкої втрати професійної працездатності. Якщо у встановлений ЛКК або МСЕК термін роботодавець не забезпечує потерпілого відповідною роботою, зокрема через відсутність відповідних вакансій, Фонд зобов'язаний платити потерпілому страхову виплату у розмірі його середньомісячного заробітку. У наведених випадках середньомісячний заробіток визначається в порядку, передбаченому ст. 34 Закону №1105-XIV. Голодницький Е. Матеріальні та процесуальні аспекти спорів про відшкодування шкоди, заподіяної здоров'ю працівника // Юридична газета. - 2006. - №3. - С. 7.

Якщо в потерпілого у зв'язку з пошкодженням здоров'я є потреба в додаткових витратах на медичну і соціальну допомогу, що підтверджується із вказівкою їх тривалості висновком МСЕК, вони компенсуються фондом відповідно до ч. 4 ст. 34 Закону №1105-XIV. Додаткові витрати потерпілих, на яких дія цього Закону не поширюється (потреба у них і їх тривалість повинні підтверджуватися висновком судово-медичної експертизи), згідно із ст. 455 ЦК підлягають стягненню з особи, відповідальної за шкоду. На підставі ст.ст. 1, 5 і ч. 3 ст. 28 Закону №1105-XIV страхова виплата за моральну шкоду здійснюється потерпілому незалежно від втрати ним професійної працездатності.

Потерпілий має право на одноразову допомогу при стійкій втраті працездатності незалежно від встановлення йому певної групи інвалідності. Ця допомога визначається із середньомісячного заробітку потерпілого, обчисленого за тими ж правилами, що і при визначенні втраченого заробітку. Якщо з вини Фонду одноразова допомога потерпілому або особам, які мають право на її отримання, не була своєчасно визначена або виплачена, її розмір підлягає корекції у зв'язку із зростанням цін на споживчі товари і послуги у встановленому законодавством порядку.

У додатку приведено приклад з судової практики, коли власник зобов'язаний сплатити одноразову допомогу, розмір якої при стійкій втраті працездатності має бути не менше суми, встановленої з розрахунку середньомісячного заробітку за кожний відсоток втрати ним професійної працездатності.

У тих випадках, коли комісія з розслідування нещасного випадку встановила, що пошкодження здоров'я мало місце не тільки з вини роботодавця, але і внаслідок порушення потерпілим нормативних актів про охорону праці, розмір одноразової допомоги як страхової виплати за рішенням цієї комісії зменшується, але не більше ніж на 50%. В інших випадках одноразова допомога може бути зменшена в цих само межах у порядку, визначеному трудовим колективом. У разі виникнення спорів, суд вирішує це питання із урахуванням встановлених обставин, але при зменшенні з цих підстав розміру одноразової допомоги не може вийти за межі 50% страхової виплати.

У випадку, якщо на виробництві стався нещасний випадок, працедавець зобов'язаний провести спеціальне розслідування із складанням спеціального акта про нещасний випадок. Порядок такого розслідування затверджений постановою Кабміну. Відшкодування шкоди у зв'язку з пошкодженням здоров'я складається з щомісячних платежів (страхових виплат), які виплачуються впродовж терміну, на який встановлена втрата працездатності, і додаткових витрат, що виплачуються протягом терміну, на який визначена потреба в них. Суми на відшкодування шкоди (страхові виплати) повинні бути присуджені потерпілому з дня втрати працездатності внаслідок нещасного випадку або з дня встановлення професійного захворювання, а особам, які мають право на виплати у зв'язку із смертю годувальника, - з дня смерті потерпілого, але не раніше дня виникнення права на виплати. У разі вирішення спорів за позовами про стягнення одноразової допомоги у зв'язку з пошкодженням здоров'я слід мати на увазі, що умови і порядок її виплати регулюються Законом №1105-XIV.

Стаття 15 ЦК визначає, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Право на захист здійснюється особою на свій розсуд (ст. 20 ЦК). Способи захисту цивільних прав і інтересів перераховані у главі 3 ЦК. Як свідчить практика, найефективнішим захистом прав і інтересів особи є суд. Так, відповідно до ст. 16 ЦК і ст. 4 ГПК кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Стаття 24 ГПК визначає, що спори, що виникають із цивільних, трудових та інших правовідносин, якщо хоча б однією із сторін у спорі є громадянин, підвідомчі загальним судам загальної юрисдикції. Відповідно до ч. 2 ст. 126 ГПК позови про відшкодування шкоди, заподіяної каліцтвом або іншим пошкодженням здоров'я, а також втратою годувальника, можуть пред'являтися позивачем за місцем його проживання або за місцем спричинення шкоди. Таким чином, за даною категорією справ встановлюється альтернативна підсудність.

Відповідно до п. 3 ч. 1 ст. 268 ЦК на вимоги про відшкодування шкоди, завданої каліцтвом, іншим пошкодженням здоров'я або смертю позовна давність не поширюється. Позивачами у цій категорії справ можуть бути як безпосередньо особи, потерпілі від каліцтва, а в разі смерті члени сім'ї або утриманці. На боці позивача можуть виступати також прокурор, профспілка або інша організація, покликана захищати інтереси позивача.

Однією з особливостей даних справ є варіювання залучення на боці відповідача роботодавця або Фонду (страховика).

Так, відповідно до п. 1.1 постанови Пленуму ВСУ “Про практику розгляду судами цивільних справ за позовами про відшкодування шкоди”, вирішуючи питання про прийняття до розгляду позовних заяв про відшкодування шкоди, заподіяної працівнику пошкодженням його здоров'я, пов'язаним із виконанням трудових обов'язків, суди повинні враховувати, що спори між потерпілим працівником і роботодавцем (незалежно від форм власності і виду діяльності) щодо права на відшкодування шкоди підлягають судовому розгляду в порядку, встановленому для вирішення трудових спорів (гл. XV КЗпП).

Важливо зазначити, що суд має обговорити також питання про залучення до участі у справі відповідного органу Фонду соціального страхування від нещасних випадків на виробництві і професійних захворювань України як третьої особи на боці відповідача, що не заявляє самостійних вимог. Із заявою про розгляд такого спору потерпілий або інша зацікавлена особа можуть звернутися на свій розсуд до суду як безпосередньо, так і після попереднього розгляду спору комісією з трудових спорів (КТС). При цьому слід ураховувати роз'яснення Пленуму ВСУ від 1 листопада 1996 р. про те, що суд не має права відмовити особі в прийнятті позовної заяви або скарги лише із тієї підстави, що її вимоги можуть бути розглянуті в передбаченому законом досудовому порядку.

З огляду на ст. 143 ГПК суддя після прийняття позовної заяви зобов'язаний провести всі необхідні дії для забезпечення своєчасного і правильного вирішення справи, зокрема, роз'яснити сторонам необхідність подати (сприяти в цьому) акти або інші докази, які підтверджують спричинення майнової шкоди, її реальний розмір і не одержаних у зв'язку з її спричиненням доходів. Предметом доказування можуть бути наступні обставини: