Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Зміст

Вступ

1. Поняття та значення матеріальної відповідальності

2. Види матеріальної відповідальності

3. Підстави та умови матеріальної відповідальності

4. Поняття сторін матеріальної відповідальності

Висновки

Література

Вступ

В даний час трудове право в промислово розвинутих країнах світу визнається однією з головних галузей права. І це зрозуміло, тому що саме в сфері застосування праці, де створюються матеріальні і духовні блага, знаходиться зона переплетення життєво важливих інтересів різних соціальних груп, інтересів державних, суспільних і особистих.

Від методів правового регулювання праці багато в чому залежить суспільний спокій і відчуття взаєморозуміння суб'єктів трудових правовідносин. Це сфера, у якій задіяне найбільше число членів суспільства. А тому вона заслуговує особливо пильної уваги з боку держави.

Проголошення України демократичною, соціальною та правовою державою, найвищою соціальною цінністю якої є людина, вимагає реформування чинного законодавства, приведення його у відповідність з міжнародними нормами і стандартами.

Однією з важливих галузей права і законодавства, які потребують свого реформування, є трудове. Доцільно відзначити, що в Україні, хоч і не так інтенсивно, порівняно з цивільним, кримінальним та іншим законодавством, здійснюється реформування також трудового законодавства, яке має насамперед соціальне спрямування і покликане забезпечити правовий захист прав та інтересів працівника.

Гарантії трудових прав, передбачені законодавством, можуть бути реалізовані лише за умови нормально функціонуючої економіки. В умовах становлення ринкових відносин в Україні назріла необхідність проведення радикальної реформи трудового законодавства. В останні роки були внесені істотні зміни і доповнення в КЗпП України , прийняті важливі законодавчі акти. Найближчим часом планується прийняття нового КЗпП України та нових законів. Актуальною є розробка концепції розвитку трудового законодавства України в умовах формування ринкових відносин.

Перед наукою трудового права стоїть цілий комплекс нових проблем, породжених новими умовами суспільного розвитку.

Україна стала на шлях ринкових перетворень. Нові суспільні відносини мають потребу в нових моделях правового регулювання. Регулювання соціально-трудових відносин у нових умовах, забезпечення захисту трудових прав вимагають прийняття нового Трудового кодексу України, який повинен стати основою для подальшого реформування і розвитку трудового законодавства.

У сучасний період відносини в сфері праці регулюються великою кількістю нормативно-правових актів, зокрема, це: Закони України «Про зайнятість населення», «Про колективні договори і угоди», «Про охорону праці», «Про оплату праці», «Про порядок вирішення колективних трудових спорів (конфліктів)», «Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності», «Про організації роботодавців» та інші.

Останнім часом відзначається ріст порушень трудових прав громадян. Збільшилося число незаконних звільнень працівників, мають місце несвоєчасна виплата заробітної плати і надання працюючим неоплачуваних відпусток. На багатьох підприємствах недержавної форми власності трудові відносини не оформляються відповідно до законодавства. Наприклад, працівники приймаються на роботу без укладання трудового договору.

Відмітимо, що саме держава повинна створювати умови для реалізації громадянами соціальних прав, забезпечувати їхні гарантії. Але фактично, держава відмовилася від надання громадянам гарантованої роботи. Згідно ч. 2 ст. 43 Конституції України держава прийняла на себе зобов'язання створювати умови для повного здійснення громадянами права на працю, гарантувати рівні можливості у виборі професії і роду трудової діяльності, реалізовувати програми професійно-технічного навчання, підготовки і перепідготовки кадрів відповідно до суспільних потреб. Таким чином, саме держава зобов'язана належним чином гарантувати кожному рівні можливості для працевлаштування по вільному вибору.

Підготовка проекту нового Трудового кодексу України вимагає розробки концепції побудови Кодексу в цілому і кожного з його розділів (інститутів) зокрема. Це в свою чергу вимагає розробки концепції розвитку як трудових правовідносин взагалі, так і кожного із видів трудового право відношення.

Одним з таких важливих інститутів і є інститут матеріальної відповідальності сторін трудових правовідносин.

Слід зазначити, що питання юридичної відповідальності і, зокрема, матеріальної відповідальності в трудовому праві завжди знаходились у центрі уваги вчених правознавців як колишнього Радянського Союзу, так і незалежної України.

Незважаючи на ґрунтовні дослідження, проблеми юридичної і матеріальної відповідальності в трудовому праві не тільки не втратили своєї актуальності, а ще більше загострилися.

Донині залишається спірним питання щодо поняття юридичної відповідальності взагалі та матеріальної відповідальності зокрема. Крім того, залишаються дискусійними окремі питання відповідальності, які хоч і достатньо висвітлювались у літературі, проте не знайдено єдиного підходу щодо їх вирішення. Як відомо, думок багато, а істина одна. Завдання полягає в тому, щоб знайти цю істину.

Актуальним залишається на сьогодні і дослідження підстави матеріальної відповідальності в трудовому праві, якою традиційно вважається майнове трудове правопорушення, оскільки виникає питання, наскільки ця точка зору є аксіомою і непорушною в зв'язку з появою матеріальної відповідальності за заподіяння немайнової або так званої «моральної» шкоди сторонам трудових правовідносин, подальшого дослідження вимагають і такі елементи підстави - трудового правопорушення, як вина, яка має свої особливості в трудовому праві; пряма дійсна шкода, оскільки це поняття чітко не визначено ні в теорії трудового права, ні в законодавстві, ні в роз'ясненнях Пленуму Верховного Суду України.

1. Поняття та правова сутність матеріальної відповідальності

праця майно матеріальний трудовий

На сучасному етапі розвитку суспільства в будь-якій демократичній країні трудові відносини мають велике значення. Тому стабілізація цих відносин особливо важлива для України, де інститути демократії ще тільки встановлюються і до того ж, на практиці розвинуті набагато гірше, ніж юридично.

Не секрет, що в нашій країні наявні випадки халатного ставлення людей до виконання своїх трудових обов'язків, що найчастіше призводить до завдання збитку підприємству або організації, де вони працюють, і, відповідно, це тягне за собою відповідальність працівника за нанесений збиток. Явище це розповсюджене, і тому необхідна стабільна правова база для регулювання даного аспекту трудових відносин Див.: Лутовинова Л. Матеріальна відповідальність працівників // Економіка. Фінанси. Право. - 2000. - №6. - С. 20..

Трудова юридична відповідальність настає при реалізації трудових правовідносин чи їхній зміні, виникненні або припиненні. Це відповідальність суб'єктів трудового права за свої дії або бездіяльність у процесі праці, а також при реалізації свого права на працю.

Матеріальна відповідальність робітників і службовців за шкоду, заподіяну майну підприємства, визначена ст.ст. 130-138 КЗпП та деякими підзаконними актами. Встановлена цими актами відповідальність є важливим засобом виховного впливу на робітників і службовців щодо дисциплінованого ставлення до майна підприємства, поважного додержання існуючого правопорядку, забезпечення матеріальних інтересів конкретних підприємств, трудових колективів і суспільства в цілому. При сприянні відповідальності досягається мета попередження правопорушення в галузі охорони власності підприємства Див.: Прокопенко В. І. Трудове право України. - К.: Вентурі, 1998. - С. 422..

В той же час матеріальна відповідальність не становить частини дисциплінарної відповідальності, тому притягнення працівника до матеріальної відповідальності не виключає можливості накладення на нього дисциплінарного стягнення.

Передбачена трудовим правом матеріальна відповідальність робітників і службовців за шкоду, заподіяну підприємству, сконструйована таким чином, що вона поєднує матеріальну відповідальність працівників із захистом інтересів кожного працівника. Не випадково глава IX КЗпП має назву «Гарантії при покладенні на працівників матеріальної відповідальності за шкоду, заподіяну підприємству, установі, організації». Ці гарантії полягають у тому, що відповідальність може настати тільки за пряму шкоду, в межах і порядку, передбачених законодавством, і, як правило, обмежуються певною частиною заробітку працівника.

Суб'єктами матеріальної відповідальності в трудовому праві у всіх випадках є працівник, з одного боку, і роботодавець (власник підприємства, установи, організації або уповноважений їм орган або фізична особа), з яким він знаходиться в трудових правовідносинах, з іншої сторони.

Матеріальну відповідальність варто відрізняти від майнової відповідальності, передбаченої нормами цивільного права. Матеріальна відповідальність сторін трудового договору виникає тільки при заподіянні збитку в зв'язку з невиконанням або неналежним виконанням трудових обов'язків. У трудовому праві відшкодуванню підлягає прямий дійсний збиток, як правило, в обмеженому розмірі - не більш середнього місячного заробітку працівника, що завдав шкоди. Ця відповідальність не повинна перевищувати повного розміру заподіяного збитку, за винятком випадків, передбачених законодавством, неодержані доходи або упущена вигода, на відміну від цивільного права, відшкодуванню не підлягають Див.: Чанышева Г. И., Болотина Н. Б. Трудовое право Украины. - Х.: Одиссей, 2001. - С. 336..

У цивільному праві завжди діє принцип повного відшкодування шкоди. Межі матеріальної відповідальності працівників диференціюються в залежності від форми провини, виду майна, якому заподіяний збиток, характеру трудової функції, що виконує працівник, що не передбачено нормами цивільного права. По нормах трудового права працівники звільняються від матеріальної відповідальності за збиток, що може бути віднесений до категорії нормального виробничо-господарського ризику. Тягар доведення наявності підстав й умов матеріальної відповідальності працівника лежить на власнику або уповноваженому ним органі (ст. 138 КЗпП України), тобто діє презумпція невинності працівника, у той час як у цивільному праві встановлена презумпція провини винної особи.

Матеріальна відповідальність у трудовому праві носить двосторонній, взаємний характер. Складовими частинами її є: матеріальна відповідальність працівників і матеріальна відповідальність роботодавця. Працівник, що заподіяв збиток майну власника в результаті невиконання або неналежного виконання обов'язків за трудовим договором, зобов'язаний відшкодувати заподіяний збиток.

Роботодавець несе матеріальну відповідальність перед працівником за збиток, заподіяний здоров'ю внаслідок невиконання обов'язків по забезпеченню здорових і безпечних умов праці; за не забезпечення схоронності особистих речей працівника при виконанні ним трудових обов'язків; за порушення права працівника на працю при необґрунтованому відмовленні в прийомі на роботу, незаконному відстороненні від роботи, незаконному переводі на іншу роботу, при незаконному звільненні з роботи, у випадку неправильної або не відповідаючи чинному законодавству формулювання причини звільнення в трудовій книжці, що перешкоджає працевлаштуванню працівника; у зв'язку з затримкою трудової книжки при звільненні; у випадку затримки виконання рішення про відновлення працівника на роботі.

Матеріальна відповідальність працівників - це один з видів юридичної відповідальності. Вона полягає в обов'язку працівника покрити цілком або частково матеріальну шкоду, заподіяну в результаті винного, протиправного невиконання або неналежного виконання своїх трудових обов'язків у встановленому законом розмірі та порядку. Варто взяти до уваги, що така шкода - це реальні, а не можливі збитки. Реальні збитки можуть бути виражені в погіршенні, зниженні цінності майна підприємства або його втраті (ст. 130 КЗпП).

Матеріальна відповідальність - це самостійний вид юридичної відповідальності, що виступає специфічним засобом матеріального впливу. Вона включає в себе відшкодування заподіяної шкоди, і працівник зобов'язаний відшкодувати цю шкоду підприємству, незалежно від того, чи притягується цей робітник за заподіяну шкоду до інших видів юридичної відповідальності - дисциплінарної, кримінальної або адміністративної (ст. 130 КЗпП).

Така відповідальність застосовується й у тому випадку, коли на працівника покладені інші міри матеріального впливу. Ще раз звернемо увагу на те, що така відповідальність виникає тільки при заподіянні шкоди в зв'язку з виконанням трудових обов'язків. При цьому відшкодуванню підлягає тільки пряма дійсна шкода, як правило, в обмеженому розмірі - не більше середнього місячного заробітку Див.: Про судову практику у справах про відшкодування шкоди, заподіяної підприємствам, установам, організаціям їх працівниками. Постанова Пленуму Верховного Суду України від 29 грудня 1992 року №14 // Право України. - 1993. - №№5-6.. Розмір відповідальності не повинен перевищувати повного розміру заподіяної шкоди, хоча є випадки, коли розмір відповідальності перевищує повний розмір шкоди.

В даний час не всі випадки матеріальної відповідальності роботодавця за збиток, заподіяний працівникові, урегульовані нормами трудового права (наприклад, у випадках матеріальної відповідальності власника за збиток, заподіяний не забезпеченням схоронності особистих речей працівника під час роботи). У таких випадках на практиці застосовуються норми цивільного законодавства, що порозумівається відсутністю відповідних норм у трудовому праві.

У КЗпП узагалі відсутні загальні норми про відповідальність роботодавця за збиток, заподіяний працівникові. З таким положенням справ не можна погодитися. Матеріальна відповідальність роботодавця, так само як і матеріальна відповідальність працівників, має трудово-правову природу і, отже, повинна бути урегульована трудовим законодавством. У науці трудового права професором П. Р. Ставиським був обґрунтований саме двосторонній характер матеріальної відповідальності сторін трудового договору і необхідність врегулювання цих відносин єдиною галуззю права - трудовим правом Див.: Стависский П. Р. Проблемы материальной ответственности в советском трудовом праве. - Киев - Одесса.: Вища школа, 1982. - С.9.; Стависский П. Р. Материальная ответственность предпринятая в трудовых отношениях. - Киев - Одесса.: Вища Школа, 1987. - С. 7..

Із сукупності обов'язків сторін трудового договору випливає висновок, що матеріальна відповідальність - це обов'язок працівника відшкодувати в установленому законом порядку і розмірах пряму дійсну шкоду, заподіяну підприємству (установі, організації) його протиправним і умисним невиконанням чи неналежним виконанням своїх трудових обов'язків. Таке визначення має не лише теоретичне, а й практичне значення, оскільки вказує на суб'єкти матеріальної відповідальності - працівника і власника, їх обов'язки, а також на те, що порядок і розмір шкоди визначається законодавством.

Сукупність правових норм інституту матеріальної відповідальності сприяє:

а) поновленню цілісності майна;

б) вихованню у працівників дбайливого ставлення до майна;

в) зміцненню гарантій збереження заробітної плати Див.: Карпенко Д. О. Основи трудового права: Навч. посіб. - К.: Видавництво А. С. К., 2003. - С. 170..

Як самостійний інститут в особливій частині трудового права матеріальна відповідальність включає:

1) своєрідний суб'єкт (лише працівників, які заподіяли шкоду майну підприємства);

2) певні підстави та умови (підстави - порушення працівником трудових обов'язків і заподіяння шкоди, а умови - вина, протиправність поведінки і причинний зв'язок);

3) специфічний порядок покриття (адміністративний порядок у разі обмеженої і судовий - у разі повної та підвищеної матеріальної відповідальності);

4) певні види та межі відповідальності (види - обмежена, повна і підвищена відповідальність, межі - лише пряма дійсна шкода).

Таким чином, матеріальна відповідальність як важливий інститут трудового права покликана забезпечити відповідність поведінки людей нормам, прийнятим державою. Ця відповідальність, на відміну від дисциплінарної, є двосторонньою, оскільки відповідальність несе не тільки працівник перед власником або уповноваженим ним органом, а й власник перед працівником за заподіяння шкоди його майну або здоров'ю.

2. Види матеріальної відповідальності в Україні

У трудовому праві межі матеріальної відповідальності працівників диференціюються в залежності від форми провини працівника, характеру допущеного ним порушення обов'язків, виду майна, якому заподіяний збиток, і трудової функції, виконуваної працівником.

Трудове законодавство передбачає три види матеріальної відповідальності працівників: обмежену, повну та підвищену.

Основний вид матеріальної відповідальності працівника - обмежена матеріальна відповідальність, що складається в обов'язку працівника відшкодувати заподіяний власникові (уповноваженому ним органу) прямий дійсний збиток, але не більш його середнього місячного заробітку (ст. 132 КЗпП). Це універсальний вид матеріальної відповідальності, він застосовується у всіх випадках, якщо законом не встановлене інше.

Названа відповідальність є обмеженою тому, що вона обмежується розміром середнього місячного заробітку працівника. Її не можна назвати неповною, оскільки при заподіяні шкоди меншого розміру, ніж середня заробітна плата працівника, він буде нести відповідальність у повному розмірі шкоди. Ця відповідальність не є і частковою, оскільки розмір відшкодування визначається не часткою шкоди, а залежно від розміру середньої місячної заробітної плати працівника. Розмір середнього заробітку становить заробітну плату за два останні календарні місяці роботи працівника, що передували дню виявлення шкоди, а якщо шкода виявлена після звільнення - дню звільнення.

В разі, коли працівник пропрацював на даному підприємстві менше двох місяців, середня заробітна плата обчислюється із заробітку за фактично відпрацьований час.

У пункті 4 постанови Пленуму Верховного Суду України від 29 грудня 1992 року № 14 зазначено, що якщо межі матеріальної відповідальності були визначені в укладеному з працівником контракті, вона покладається на нього відповідно до умов контракту Див.: Збірник постанов Пленуму Верховного Суду України. - К.: Юрінком Інтер, 1995. - С. 110..

У відповідності зі ст. 133 КЗпП України обмежену матеріальну відповідальність несуть:

1) працівники - за зіпсуття або знищення через недбалість матеріалів, напівфабрикатів, виробів (продукції), в тому числі при їх виготовленні, - у розмірі заподіяної з їх вини шкоди, але не більше свого середнього місячного заробітку. В такому ж розмірі працівники несуть матеріальну відповідальність за зіпсуття або знищення через недбалість інструментів, вимірювальних приладів, спеціального одягу та інших предметів, виданих підприємством, установою, організацією працівникові в користування;

2) керівники підприємств, установ, організацій та їх заступники, а також керівники структурних підрозділів на підприємствах, в установах, організаціях та їх заступники - у розмірі заподіяної з їх вини шкоди, але не більше свого середнього місячного заробітку, якщо шкоду підприємству, установі, організації заподіяно зайвими грошовими виплатами, неправильною постановкою обліку і зберігання матеріальних чи грошових цінностей, невжиттям необхідних заходів до запобігання простоям, випускові недоброякісної продукції, розкраданню, знищенню і зіпсуттю матеріальних чи грошових цінностей.

Повна матеріальна відповідальність без обмеження якою-небудь межею за збиток, заподіяний працівником, передбачена статтею 134 КЗпП. Перелік підстав притягнення до повної матеріальної відповідальності, що міститься в цій статті, є вичерпним. Відповідно до законодавства працівники несуть матеріальну відповідальність у повному розмірі шкоди, заподіяної з їх вини підприємству, установі, організації, у випадках, коли:

1) між працівником і підприємством, установою, організацією укладено письмовий договір про взяття на себе працівником повної матеріальної відповідальності за незабезпечення цілості майна та інших цінностей, переданих йому для зберігання або для інших цілей;

2) майно та інші цінності були одержані працівником під звіт за разовою довіреністю або за іншими разовими документами;

3) шкоди завдано діями працівника, які мають ознаки діянь, переслідуваних у кримінальному порядку;

4) шкоди завдано працівником, який був у нетверезому стані;

5) шкоди завдано недостачею, умисним знищенням або умисним зіпсуттям матеріалів, напівфабрикатів, виробів (продукції), в тому числі при їх виготовленні, а також інструментів, вимірювальних приладів, спеціального одягу та інших предметів, виданих підприємством, установою, організацією працівникові в користування;

6) відповідно до законодавства на працівника покладено повну матеріальну відповідальність за шкоду, заподіяну підприємству, установі, організації при виконанні трудових обов'язків;

7) шкоди завдано не при виконанні трудових обов'язків;

8) службова особа, винна в незаконному звільненні або переведенні працівника на іншу роботу;

9) керівник підприємства, установи, організації всіх форм власності, винний у несвоєчасній виплаті заробітної плати понад один місяць, що призвело до виплати компенсацій за порушення строків її виплати, і за умови, що Державний бюджет України та місцеві бюджети, юридичні особи державної форми власності не мають заборгованості перед цим підприємством.

Досить часто трапляються випадки, коли фактична шкода в разі нестачі чи зіпсуття цінностей значно перевищує їх номінальну вартість. Тому ст. 135 КЗпП передбачає підвищену матеріальну відповідальність робітників і службовців за шкоду, заподіяну майну підприємства, коли фактичний розмір шкоди перевищує її номінальний розмір.

Така відповідальність встановлена Законом Див.: Про визначення розміру збитків, завданих підприємству, установі, організації розкраданням, знищенням (псуванням), недостачею або втратою дорогоцінних металів, дорогоцінного каміння та валютних цінностей. Закон України від 06 червня 1995 року // Відомості Верховної Ради. - 1995. - №22. - Ст. 173. за шкоду, заподіяну підприємству працівниками, які виконують операції, пов'язані із закупівлею, продажем, перевезенням, доставкою, пересиланням, зберіганням, сортуванням, пакуванням, обробкою або використанням у процесі виробництва дорогоцінних металів і дорогоцінного каміння, ювелірних, побутових і промислових виробів та матеріалів, виготовлених з використанням дорогоцінних металів і дорогоцінного каміння, відходів та брухту, що містять дорогоцінні метали і дорогоцінне каміння, а також валютні операції, і які є винними у розкраданні, знищенні (псуванні), недостачі або наднормативних їх витратах (крім витрат, що сталися у зв'язку з непередбаченими порушеннями технологічного процесу, якщо вони допущені внаслідок недбалості у роботі, порушення спеціальних правил, інструкцій).

При нестачі дорогоцінних металів: золота, срібла, платини та інших металів платинової групи (родій, іридій, осмій, рутеній, паладій) відповідальність настає у подвійному розмірі вартості цих металів у чистому вигляді за відпускними цінами, що діють на день виявлення завданих збитків.

При нестачі огранованого дорогоцінного каміння, ювелірних та побутових виробів, виготовлених з використанням дорогоцінних металів і дорогоцінного каміння, відповідальність настає у потрійному розмірі їх вартості за відпускними цінами, що діють на день виявлення завданих збитків.

При нестачі алмазних інструментів і алмазних порошків з природних алмазів матеріальна відповідальність настає у подвійному розмірі їх вартості за відпускними цінами, що діють на день виявлення завданих збитків.

Нестача іноземної валюти, а також платіжних документів та інших цінних паперів в іноземній валюті викликає матеріальну відповідальність у сумі, еквівалентній потрійній сумі (вартості) зазначених валютних цінностей, перерахованій у валюту України за обмінним курсом Національного банку України на день виявлення завданих збитків.

Доказом того, що матеріальна відповідальність у зазначених вище випадках є підвищеною, може бути ст. 3 вищезазначеного Закону, якою передбачено, що стягнені з працівників суми спрямовуються на відшкодування збитків, завданих підприємству. Решта суми перераховується до Державного бюджету України. Це ж передбачено і постановою Кабінету Міністрів України від 20 січня 1997 року № 34 Див.: Про внесення доповнень до порядку визначення розміру збитків від розкрадання, нестачі, знищення (псування) матеріальних цінностей. Затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 20 січня 1997 року № 34 // ЗП України. - 1997. - №5. - Ст. 186..

Постановою Кабінету Міністрів України від 22 січня 1996 року № 116 Див.: ЗП України. - 1996. - №6. - Ст. 192. встановлено, що вартість вузлів, деталей, напівфабрикатів та іншої продукції, що виготовляється підприємствами для внутрішньовиробничих потреб, а також вартість продукції, виробництво якої не закінчено, визначається виходячи із собівартості її виробництва з нарахуванням середньої по підприємству норми прибутку на цю продукцію із застосуванням коефіцієнта 2.

Вартість спирту етилового питного, спирту етилового ректифікованого, спирту етилового сирцю, спирту, що використовується для виготовлення вин, шампанського, коньяків оброблених, спирту коньячного, соків спиртових, зброджено-спиртових настоїв визначається виходячи з оптової ціни підприємства-виробника з урахуванням акцизного збору (за встановленими ставками) та податку на додану вартість. До визначеної таким чином ціни застосовується коефіцієнт 3. У разі розкрадання чи загибелі тварин сума збитків визначається за закупівельними цінами, які склалися на момент відшкодування збитків, із застосуванням коефіцієнта 1,5.

Продовольчі товари, роздрібні ціни на які дотуються, оцінюються з додаванням до роздрібних цін суми дотацій.

У разі розкрадання, нестачі, знищення (псування) матеріальних цінностей, що підлягають списанню на видатки у міру відпуску їх у виробництво або експлуатацію (в установах, які утримуються за рахунок бюджетних коштів, - у міру їх придбання) та обліковуються лише у кількісному виразі, розмір збитків визначається виходячи з ринкових цін на аналогічні матеріальні цінності, зменшених пропорційно фактичному зносу, але не нижче ніж на 50 відсотків ринкової ціни.

Відмітимо, що вивчення практики в справах про відшкодування шкоди, заподіяної підприємствам, установам, організаціям їх працівниками, свідчить про те, що, вирішуючи в основному правильно позови в цих справах, суди України разом з тим, ще нерідко не дотримуються строків їх підготовки і розгляду, неповно з'ясовують і встановлюють наявність підстав і умов для покладання матеріальної відповідальності, допускають випадки необгрунтованого зменшення розміру шкоди, що підлягає відшкодуванню, не обговорюють питання про притягнення до участі у справі як співвідповідачів інших осіб за наявності даних про їх вину в заподіянні шкоди. Окремі суди неправильно визначають види і межі матеріальної відповідальності, не роблять у рішеннях посилань на відповідні норми КЗпП або замість них помилково керуються цивільним законодавством.

На підставі викладеного, Пленум Верховного Суду України зобов'язує суди звернути увагу на необхідність поліпшення практики розгляду справ про відшкодування шкоди, заподіяної підприємствам, установам, організаціям їх працівниками, забезпечення вирішення кожної справи у суворій відповідності із законом. Суди повинні підвищувати ефективність діяльності по розгляду справ про матеріальну відповідальність, активніше виявляти в цих справах причини і умови, які сприяють заподіянню шкоди, і з метою усунення їх постановлювати окремі ухвали. Особливу увагу належить приділяти ефективності застосування правових засобів у справах про відшкодування шкоди, заподіяної в нетверезому стані, внаслідок випуску неякісної продукції, втрат продовольчих товарів і сільськогосподарської продукції Див.: Про судову практику у справах про відшкодування шкоди, заподіяної підприємствам, установам, організаціям їх працівниками. Постанова Пленуму Верховного Суду України від 29 грудня 1992 року №14 // Збірник постанов Пленуму Верховного Суду України. - К.: Юрінком Інтер, 1995. - 456с..

3. Підстави та умови матеріальної відповідальності

Виходячи з того, що підставою матеріальної відповідальності є трудове правопорушення, виникає потреба в дослідженні елементів самої підстави матеріальної відповідальності, а значить і елементів матеріальної відповідальності. Досліджуючи елементи трудового правопорушення слід зазначити, що, в трудовому праві, слід притримуватися повного складу правопорушення - суб'єкт, об'єкт, об'єктивна сторона, суб'єктивна сторона.

Важливим елементом трудового правопорушення як підстави матеріальної відповідальності є об'єктивна сторона. Об'єктивна сторона складається в свою чергу з таких елементів, як протиправна дія чи бездіяльність, наявність шкоди, причинний зв'язок між шкодою та протиправною поведінкою особи Див.: Хуторян Н. Трудове правопорушення як підстава матеріальної відповідальності // Юридический вестник. - 2002. - №3. - С. 110..

Протиправною визнається така поведінка (дія чи бездіяльність) працівника, при якій він не виконує чи неналежне виконує трудові обов'язки, покладені на нього Кодексом, колективним чи трудовим договором. Протиправна поведінка (дія чи бездіяльність сторони трудового право відношення) може проявлятися або в формі активної дії, або в формі бездіяльності. Протиправна дія полягає в тому, що сторона трудового право відношення вчиняє заборонені трудовим законодавством дії, внаслідок яких заподіюється матеріальна або (і) немайнова шкода. Протиправна бездіяльність полягає в тому, що матеріальна і (або) немайнова шкода заподіюється одній стороні трудового право відношення іншою шляхом не вчинення стороною тих дій, які вона була зобов'язана вчинити при виконанні своїх обов'язків, покладених на неї трудовим договором, колективним договором чи чинним трудовим законодавством.

Загальні підстави і умови матеріальної відповідальності визначені ст. 130 КЗпП. Але на відміну від цивільного права, що також визначає умови майнової відповідальності, трудове право виділяє з цих умов підставу матеріальної відповідальності - пряму дійсну шкоду. Лише тільки за наявності цієї підстави - шкоди - можна ставити питання про те, чи може працівник бути притягнутий до відповідальності, чи є умови цієї відповідальності Див.: Прокопенко В. І. Трудове право України: Підручник. - К.: Вентурі, 1998. - С. 422..

Пленум Верховного Суду України в постанові від 29 грудня 1992 року № 14 «Про судову практику в справах про відшкодування шкоди, заподіяної підприємствам, установам, організаціям їх працівниками» роз'яснив, що під прямою дійсною шкодою слід розуміти втрату, погіршення або зниження цінності майна, необхідність для підприємства провести витрати на відновлення, придбання майна чи інших цінностей або провести зайві, тобто викликані внаслідок порушення працівником трудових обов'язків, грошові виплати Див.: Збірник постанов Пленуму Верховного Суду України. - К., 1995. - С. 111..

До прямої дійсної шкоди можуть бути також віднесені й суми незаконно нарахованої заробітної плати і премії, вартість пального й мастил, сировини, напівфабрикатів та інших матеріальних цінностей, безпідставно списаних у зв'язку з викривленням даних про обсяг робіт. Неодержання підприємством прибутку, який планувався і очікувався, у зв'язку з неправомірними діями працівника прямої шкоди на створює, тому немає підстав для притягнення його до матеріальної відповідальності. Це упущена вигода, а не пряма шкода. Цим моментом матеріальна відповідальність за трудовим правом відрізняється від майнової відповідальності за цивільним правом, яким передбачена відповідальність і за неодержані прибутки. Не можуть включатися до шкоди, що підлягає відшкодуванню, неодержані або списані в доход держави прибутки з підстав, пов'язаних з неналежним виконанням працівником трудових обов'язків, так само як і інші неодержані прибутки.

Шкода повинна бути такою, що реально настала для підприємства. Коли працівник самовільно використовує для власних потреб техніку - автомашини, трактори, станки, інше обладнання, - пряму дійсну шкоду становлять амортизація техніки, витрати пального, мастильних матеріалів, електроенергії, необхідність найму і використання техніки інших підприємств.

Що ж розуміється під прямою і дійсною шкодою в науці трудового права? В літературі по трудовому праву, як правило, розмежування цих понять не проводиться. Так, автори науково-практичного коментарю до законодавства України про працю під прямою дійсною шкодою розуміють безпосереднє зменшення активів підприємства, тобто як майна, так і майнових прав Див.: Стичинський Б. С., Зуб І. В., Ротань В. Г. Науково-практичний коментар до законодавства України про працю. - К.: А. С. К., 2000. - С. 570.. Розмежування прямої і дійсної шкоди проводить Д. О. Карпенко. Під прямою шкодою, на думку автора, слід розуміти зменшення цінності майна, витрати підприємства на відновлення, придбання майна та інших цінностей або проведення надмірних витрат (суми штрафу, витрати на перевезення тощо). Під дійсною шкодою автор розуміє фактичну наявність матеріальних цінностей, якими підприємство володіє на час заподіяння шкоди Див.: Карпенко Д. О. Правове регулювання матеріальної відповідальності в системі МВС України. - К., 1998. - С. 11..

На наш погляд, при визначенні поняття дійсної шкоди необхідно говорити не просто про фактичну наявність матеріальних цінностей, оскільки сама фактична наявність це ще не заподіяння шкоди, а про заподіяння шкоди фактично наявним цінностям. Але в такому випадку поняття прямої і дійсної шкоди збігаються.

Зовсім іншої позиції притримується Є. С. Бєлінський, на думку якого термін «пряма шкода» не можна інтерпретувати як позитивну, дійсну шкоду. Під прямою шкодою, яка підлягає відшкодуванню робітниками і службовцями, на думку Є. С. Бєлінського, треба розуміти таку шкоду, яка є результатом протиправної дії (бездіяльності) працівника, знаходиться в безпосередній причинній залежності від неї, а під дійсною шкодою - фактичну реальну шкоду заподіяну майну підприємства Див.: Белинский Е. С. Материальная ответственность рабочих и служащих. - Киев - Донецк, 1984. - С. 76..

Виходячи з викладеного, під прямою матеріальною шкодою слід розуміти шкоду, яка є безпосереднім результатом протиправної поведінки сторони трудових правовідносин і знаходиться з цією поведінкою в необхідному зв'язку.

Одним із обов'язкових елементів об'єктивної сторони є причинний зв'язок між порушенням трудового обов'язку сторони трудового право відношення та заподіяною шкодою. Причинний зв'язок як елемент об'єктивної сторони трудового правопорушення існує між причиною - протиправною дією чи бездіяльністю (невиконанням чи неналежним виконанням стороною трудового право відношення своїх обов'язків) і наслідком - матеріальною і (або) моральною шкодою. У зв'язку з цим виникає питання: чи всякий причинний зв'язок між протиправною поведінкою і шкодою можна визнати як елемент об'єктивної сторони трудового правопорушення? Відповідь на це питання вимагає в трудовому праві аргументації і уточнення, оскільки питання про причинний зв'язок як необхідний елемент об'єктивної сторони правопорушення досліджувався в основному науками кримінального та цивільного права.

Так, використавши положення матеріалістичної діалектики про необхідні і випадкові зв'язки стосовно певних явищ, Г. К. Матвєєв довів, що причинний зв'язок між протиправною поведінкою і заподіяною шкодою може бути як необхідним, так і випадковим. Необхідний зв'язок між протиправною поведінкою і шкодою означає зв'язок суттєвий, визначальний стійкий, а випадковий, навпаки, несуттєвий, невизначений, нестійкий, тобто такий, без якого шкода могла наступити Див.: Матвеев Г. К. Основания гражданско-правовой ответственности. - М.:Дело, 1972. - С. 51..

Суб'єктивною стороною підстави негативної матеріальної відповідальності (підставою негативної матеріальної відповідальності є трудове правопорушення) є вина сторони трудового право відношення, яка заподіяла шкоду іншій стороні Див.: Яковлєв В. Договір про повну матеріальну відповідальність - юридична підстава матеріальності працівників // Право України. - 2001. - №12. - С. 88..

Вина характеризується двома моментами: інтелектуальним - усвідомленням працівником або роботодавцем (в особі його посадових осіб, працівників чи органу) шкідливого для іншої сторони характеру своїх діянь (дії чи бездіяльності) і вольовим, тобто бажанням наступу шкідливих наслідків або байдужого до них відношення. В юридичному словнику вина визначається як психічне ставлення правопорушника до своїх дій та їх наслідків, виявлене у формі умислу або необережності Див.: Юридичний словник. - К.: Основа, 1974. - С. 77.. В. І. Прокопенко визначає вину як певний стан волі особи, що вчинила протиправні дії чи допустила бездіяльність Див.: Прокопенко В. І. Трудове право України: Підручник. - К.: Вентурі, 1998. - С. 426..

У ст. 23 Кримінального кодексу України поняття вини визначається як психічне ставлення особи до вчинюваної дії чи бездіяльності, передбаченої Кодексом, та її наслідків, виражене у формі умислу або необережності.

Виходячи з викладеного, вину працівника чи роботодавця можна визначити як психічне ставлення до вчинюваної протиправної дії чи бездіяльності, яка полягає у невиконанні чи неналежному виконанні своїх трудових обов'язків, та її наслідків, виражене у формі умислу чи необережності.

Відповідно до ч. 4 ст. 130 КЗпП на працівників не може бути покладена відповідальність за шкоду, яка відноситься до категорії нормального виробничо-господарського ризику, а також за неодержані підприємством прибутки, за шкоду, заподіяну працівником, що перебував у стані крайньої необхідності.

Нормальний виробничо-господарський ризик повинен погоджуватись з тією метою, для якої його застосовують; бажаний результат не може бути досягнутий звичайними, не ризикованими діями; можливість шкідливих наслідків при нормальному ризику завжди повинна бути ймовірною. Там, де йдеться про свідоме заподіяння шкоди, виправданий ризик відсутній. Ризикувати можна тільки матеріальними цінностями, а не життям чи здоров'ям людини. При цьому ризик повинен ретельно готуватися.

Стан крайньої необхідності виключає протиправну поведінку працівника. Дії визнаються вчиненими у стані крайньої необхідності, коли вони вжиті для усунення загрози суспільним інтересам, майну підприємства, правам особи або інших громадян, якщо загроза за даних обставин не могла бути відвернена іншими засобами і якщо заподіяна шкода є значно меншою, ніж та, яку відвернуто.

Безспірним підтвердженням протиправності дій чи бездіяльності працівника, який заподіяв матеріальну шкоду, є притягнення його за це до кримінальної, адміністративної чи дисциплінарної відповідальності. Але матеріальна відповідальність може бути покладена на працівника не тільки у випадках, коли його притягнуто до інших видів юридичної відповідальності. А тому відмова в порушенні кримінальної справи, адміністративного провадження, а також не притягнення працівника до дисциплінарної відповідальності не свідчить про відсутність умов для притягнення його до матеріальної відповідальності Див.: Баршадський О. Матеріальна відповідальність найманих працівників: підстави, види і порядок її застосування // Довідник кадровика. - 2003. - №4. - С. 22..

Відповідно до ст. 138 КЗпП обов'язок доказування наявності умов для притягнення працівника до матеріальної відповідальності покладається на власника або уповноважений ним орган. Відсутність підстави чи хоча б однієї з умов матеріальної відповідальності виключає можливість притягнення працівника до матеріальної відповідальності.

На підставі викладеного, констатуємо, що фактичними підставами притягнення працівника до матеріальної відповідальності є, як трудове майнове правопорушення, тобто винне порушення працівником своїх трудових обов'язків, яке призвело до заподіяння майнової шкоди підприємству, установі чи організації, а юридичними підставами такої відповідальності є стаття 130 КЗпП, яка закріплює загальні підстави і умови матеріальної відповідальності працівників. Від повного з'ясування закріплених у ній умов залежить правильне вирішення питання про покладання матеріальної відповідальності та про розмір шкоди, що підлягає відшкодуванню. Відмітимо, що лише наявність всіх умов, закріплених у законодавстві створює підстави для притягнення працівника до матеріальної відповідальності.

4. Поняття сторін матеріальної відповідальності

Одним із видів індивідуальних трудових правовідносин є правовідносини з матеріальної відповідальності. У цих правовідносинах беруть участь ті ж самі сторони, що і в основному трудовому право відношенні - працівник і роботодавець.

Загально визнано, що суб'єктом матеріальної відповідальності за заподіяння шкоди роботодавцеві виступає працівник, який знаходиться у трудових відносинах з підприємством, установою, організацією чи з фізичною особою. Тому для подальшого розгляду питання про сторони матеріальної відповідальності доцільно дати визначення, що ж слід розуміти під поняттям «працівник»?

Вперше поняття «найманий працівник» було дано у ст. 1 Закону України «Про порядок вирішення колективних трудових спорів (конфліктів)» від 03 березня 1998 року Див.: Відомості Верховної Ради. - 1998. - №34. - Ст. 227., згідно з якою «найманий працівник - фізична особа, яка працює за трудовим договором на підприємстві, в установі, організації, їх об'єднаннях або у фізичних осіб, які використовують найману працю».

Дещо пізніше поняття «працівник було визначено також у ст. 1 Закону України «Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності», прийнятому 15 вересня 1999 року Див.: Відомості Верховної Ради. - 1999. - №45. - Ст. 397.. Згідно з ним «працівник - фізична особа, яка працює на підставі трудового договору на підприємстві, в установі, організації чи у фізичної особи, яка використовує найману працю».

Згідно із ч. 2 статті 2 КЗпП України працівники реалізують своє конституційне право на працю шляхом укладення трудового договору про роботу на підприємстві, в установі, організації або з фізичною особою. Отже, працівник несе матеріальну відповідальність за трудовим правом не лише за заподіяння шкоди майну підприємства, установи, організації, але і майну чи здоров'ю фізичної особи, з якими перебуває у трудових відносинах. Особа, яка не знаходиться в трудових відносинах з роботодавцем, не є суб'єктом матеріальної відповідальності за нормами трудового права. Вона несе відповідальність за нормами інших галузей права Див.: Хуторян Н. М. Теоретичні проблеми матеріальної відповідальності сторін трудових правовідносин: Монографія. - К.: Інститут держави і права ім. В. М. Корецького НАН України, 2002. - С. 160..

Неповнолітні, тобто особи, які не досягли вісімнадцяти років, можуть бути суб'єктами матеріальної відповідальності, оскільки їх трудова право дієздатність настає з шістнадцяти років. Згідно з ч. 2 статті 188 КЗпП України за згодою одного із батьків або особи, яка його замінює, можуть, як виняток, прийматися на роботу особи, що досягли п'ятнадцяти років.

Якщо питання про працівника як суб'єкта матеріальної відповідальності широко висвітлено і досліджено в юридичній літературі, то питання про роботодавця як суб'єкта матеріальної відповідальності перед працівником вимагає більш детального вивчення. У чинному законодавстві та в науковій літературі немає однозначності в питанні, хто виступає стороною матеріальної відповідальності перед працівником: власник чи уповноважений ним орган, підприємство, установа, організація, роботодавець, адміністрація?

З цим питанням пов'язано і те, перед ким несе матеріальну відповідальність працівник: перед роботодавцем, власником або уповноваженим ним органом, підприємством, установою, організацією, адміністрацією? В свою чергу, це питання безпосередньо пов'язано з питанням - хто виступає стороною трудового договору?

Вперше термін «працедавець», аналогічний терміну «роботодавець», вживається в ст. 17 Закону України «Про загальні засади створення і функціонування спеціальних (вільних) економічних зон» від 13 жовтня 1992 року Див.: Відомості Верховної Ради України. - 1992. - №50. - Ст. 677., яка передбачає, що забезпечення спеціальної вільної економічної зони працівниками здійснюється працедавцями на контрактній основі.

Крім зазначеного Закону, аналог терміна «працедавець» - «роботодавець» вживається у п. 3 Положення про порядок укладення контрактів при прийнятті (найманні) на роботу працівників, затвердженого Постановою Кабінету Міністрів України від 19 березня 1994 року № 170 «Про впорядкування застосування контрактної форми трудового договору» Див.: ЗП України. - 1994. - №7. - Ст. 172.. У п. 3 зазначеного Положення не тільки вживається термін роботодавець, а й дається нормативне визначення змісту цього поняття: «прийняття (наймання) на роботу працівників шляхом укладення з ними контракту власником або уповноваженим ним органом, громадянином (надалі - роботодавець) може здійснюватись у випадках, прямо передбачених чинним законодавством». Отже, згідно з зазначеним Положенням під роботодавцем слід розуміти власника або уповноважений ним орган чи громадянина.

У ч. 1 ст. 21 КЗпП України зазначається, що трудовий договір є угода між працівником і власником підприємства, установи, організації або уповноваженим ним органом чи фізичною особою, за якою працівник зобов'язується виконувати роботу, визначену цією угодою, з підляганням внутрішньому трудовому розпорядку, а власник підприємства, установи, організації або уповноважений ним орган чи фізична особа зобов'язується виплачувати працівникові заробітну плату і забезпечувати умови праці, необхідні для виконання роботи, передбачені законодавством про працю, колективним договором і угодою сторін. Отже, під власником згідно з трудовим законодавством мається на увазі власник підприємства, установи, організації.

Працівник укладає трудовий договір не з власником майна підприємства, а з підприємством, установою, організацією. Це випливає із змісту ч. 2 ст. 2 КЗпП України, згідно з якою працівники реалізують право на працю шляхом укладення трудового договору про роботу на підприємстві, в установі, організації або з фізичною особою, а також із змісту ч. 1 ст. 3 КЗпП, якою встановлено, що законодавство про працю регулює трудові відносини працівників усіх підприємств, установ, організацій незалежно від форм власності, виду діяльності та галузевої належності, а також осіб, які працюють за договором з фізичними особами.

Трудову правосуб'єктність підприємства становить комплекс прав і обов'язків у галузі праці, її організації та охорони. Основні права та обов'язки підприємства як суб'єкта трудового права закріплені в КЗпП України (статті 14, 15, 16, 17, 19, 26); Законі України «Про охорону праці»; Законі України «Про оплату праці» та в інших законодавчих актах.

Отже, стороною трудового договору - роботодавцем слід вважати юридичну особу (підприємство, установу, організацію), а представляє її інтереси, діє від імені сторони власник майна підприємства або уповноважений ним орган. Таким чином, якщо підприємство, установа, організація виступають стороною трудового договору, трудових правовідносин, то власник або уповноважений ним орган - представниками сторони у зазначених правовідносинах. Це знайшло підтвердження і в юридичній літературі Див.: Прокопенко В. І. Трудове право України: Підручник. - К.: Вентурі, 1998. - С. 98-99..

Як вірно зазначає А. Р. Мацюк, в індивідуальних і в колективних трудових правовідносинах однією із сторін завжди є підприємство Див.: Мацюк А. Р. Трудовые правоотношения развитого социалистического общества. - К.: Юрид. лит., 1984. - С. 197..

В юридичній літературі можна зустріти й іншу точку зору, згідно з якою стороною трудового договору може виступати і власник підприємства, яке він створив і зареєстрував, у випадку найняття самого керівника підприємства Див.: Пилипенко П. Д. Проблеми теорії трудового права. - Львів.: Знання, 1999. - С. 173..

У даному випадку, на нашу думку, власник, укладаючи договір з керівником, діє не від свого імені, а від імені створеної ним юридичної особи, представляє її інтереси. Тому стороною трудового договору з керівником підприємства є юридична особа, а не власник, який створив цю юридичну особу. Отже, стороною трудового договору виступає підприємство, трудова правосуб'єктність якого складається із сукупності власних прав і повноважень його органу в конкретних трудових правовідносинах. Іншими словами, всі права уповноваженого органу належать підприємству, оскільки він діє від імені останнього. Отже, трудова правосуб'єктність уповноваженого органу похідна від трудової правосуб'єктності підприємства Див.: Мацюк А. Р. Трудовые правоотношения развитого социалистического общества. - К.: Юрид. лит., 1984. - С. 215..

Претензії майнового характеру пред'являються від імені сторони трудового договору - від імені підприємства працівникові або стороні трудового договору - підприємству від працівника, між якими укладено трудовий договір, а не власнику або уповноваженому ним органу (особі). Наявність у підприємства відособленого майна і обумовлює його матеріальну відповідальність як сторони трудового договору перед працівником.

Виходячи з викладеного, доцільно, на нашу думку, внести уточнення до поняття «роботодавець», яке законодавче закріплене в статті 10 Основ законодавства України про загальнообов'язкове державне соціальне страхування від 14 січня 1998 року Див.: Відомості Верховної Ради України. - 1998. - №23. - Ст. 121. та в статті 1 Закону України «Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності», прийнятому 15 вересня 1999 року, з наступними змінами і доповненнями, згідно з яким роботодавець - це власник підприємства, установи або організації незалежно від форм власності, виду діяльності, галузевої належності або уповноважений ним орган чи фізична особа, які відповідно до законодавства використовують найману працю.