Размещено на http://www.allbest.ru/

Національний університет внутрішніх справ України

Інститут заочного та дистанційного навчання

(на платних засадах)

КУРСОВА РОБОТА

Предмет: Кримінальний процес

на тему: Кримінально-процесуальна форма

Київ

2008

Зміст

Вступ

1. Поняття і соціальна цінність кримінально-процесуальної форми

2. Кримінально-процесуальна форма як гарантія забезпечення достовірності одержаних відомостей про факти

3. Проблеми вдосконалення процесуальної форми на сучасному етапі

Висновки

Список літератури

кримінальна процесуальна форма

Вступ

Проблема дослідження кримінально-процесуальної форми є актуальною в сучасних умовах побудови правової держави в Україні, оскільки саме процесуальна форма створює врегульований, обов'язковий режим судочинства у кримінальних справах. Своєчасне і правильне застосування кримінального покарання до осіб, що вчинили злочини, забезпечується належним порядком провадження по кримінальних справах, що визначені кримінально-процесуальним законодавством і наділені процесуальними формами, які покликані сприяти встановленню істини у справі й забезпечувати дотримання прав і законних інтересів усіх учасників процесу. Процесуальна форма створює той режим законності, який є першорядною умовою успішної боротьби зі злочинами і разом із цим необхідною гарантією особи від свавілля і судових помилок.

Об'єктом дослідження курсової роботи є кримінально-процесуальне законодавство України.

Предметом дослідження курсової роботи є кримінально-процесуальна форма.

Метою курсової роботи є дослідження кримінально-процесуальної форми в контексті кримінально-процесуального законодавства України. Можливість реалізації поставленої мети зумовлена розв'язанням низки завдань, таких як:

- визначення поняття та соціальної цінності кримінально-процесуальної форми;

- вивчення кримінально-процесуальної форма як гарантії забезпечення достовірності одержаних відомостей про факти;

- аналіз проблем вдосконалення процесуальної форми на сучасному етапі політико-правового розвитку України.

В Конституції України проголошено, що : «Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов'язком держави» (ст..3). Такий підхід до особи як найвищої соціальної цінності потребує вдосконалення кримінально-процесуального законодавства та практики його застосування, подолання порушень у кримінально-процесуальній сфері. Важливим напрямком у вирішенні цих завдань є чітка та детальна регламентація кримінально-процесуальних відносин у сучасному законодавстві. Правова держава повинна забезпечити такий порядок регламентації цих відносин, який стояв би на захисті людини, суспільства, держави від злочинів шляхом створення умов для їх розкриття, викриття винних та їх засудження.

Але розкриття, розслідування злочинів та запобігання їм, викриття винних, відшкодування заподіяної злочином шкоди визначається тим, наскільки тактично грамотно та законно проведено розслідування кримінальної справи. Успіх у розслідуванні злочинів залежить насамперед від якісного проведення слідчих дій, але також не менш важливим є дотримання кримінально-процесуальної форми.

Розділ 1. Поняття і соціальна цінність кримінально-процесуальної форми

Процесуальна форма належить до фундаментальних категорій науки кримінального процесу. Від точності визначення цього поняття залежить розробка ряду найважливіших теоретичних проблем. Дослідження суті кримінально-процесуальної форми пов'язане і з вирішенням чималого числа практичних завдань, що мають велике соціально-політичне значення [6, С.117].

Питання про кримінально-процесуальну форму належить до тих питань, що не досить повно досліджені у науці кримінального процесу. І хоча в сімдесяті роки побачили світ робіти, які було присвячено процесуальній формі, багато з питань щодо її поняття та змісту, залишаються дискусійними, причому в деяких випадках відмінності у визначеннях мають суттєвий характер. Так, деякі джерела стверджують, що кримінально-процесуальна форма "охоплює" весь кримінальний процес у єдності його змісту (кримінально-процесуальної діяльності) і форми. В деяких інших джерелах при визначенні кримінально-процесуальної форми виділяються в одному випадку умови, встановлені законом для здійснення слідчих і судових дій, в іншому - умови виникнення, зміни або припинення правовідносин, а в третьому - структура, умови, послідовність, порядок здійснення процесуальних дій і закріплення їх у правових актах.

Разом з тим не викликає сумнівів той факт, що своєчасне і правильне застосування кримінального покарання до осіб, які вчинили злочини, забезпечується належним порядком провадження по кримінальних справах, що визначено кримінально-процесуальним законодавством і наділене процесуальними формами, які покликані сприяти встановленню істини у справі й забезпечувати дотримання прав і законних інтересів усіх учасників процесу. Процесуальна форма створює той режим законності, який є першорядною умовою успішної боротьби зі злочинами і разом із цим необхідною гарантією особи від свавілля і судових помилок.

Останні положення, при всьому їх значенні для науки кримінально-процесуального права й правоохоронної практики, носять характер не початкового знання про кримінально-процесуальну форму, а є констатацією її високої соціальної і правової цінності. Те ж саме можна сказати й стосовно того, що однією із загальновизнаних ознак (властивостей) правосуддя є здійснення його у встановленій процесуальним правом формі.

Поняття кримінально-процесуальної форми повинно спиратися на те загальновизнане положення, що кримінальному (матеріальному) закону, який визначає межи злочинного і покарання за злочини, відповідає певна форма його реалізації. Здійсненню норм кримінального права щодо застосування заходів кримінального покарання до осіб, якими вчинено злочин, не може бути ніяка (зокрема цивільно-процесуальна) форма діяльності суду й інших учасників процесу, окрім кримінально-процесуальної. Процесуальна форма, визначається наукою за допомогою вказання на сукупність однорідних процедурних вимог до дій учасників процесу, що спрямовані на досягнення певного матеріально-правового результату [3, С.18], в області кримінального судочинства створює правовий режим діяльності суду, органів розслідування і прокурорського нагляду по порушенню кримінальних справ, їх розслідуванню і вирішенню; встановлює послідовність процесуальних стадій, систему й умови провадження у справі в цілому і здійснення окремих процесуальних дій.

Процесуальна форма це "завжди форма здійснення передбачених цим законом дій і ухвалення передбачених цим законом рішень і разом з тим форма процесуального закріплення цих дій і рішень (протокол, постанова, визначення, вирок)" [6, С. 119].

Зазначене вище є досить важливим в зв'язку з тим, що в літературі зустрічаються твердження, згідно яких норми кримінально-процесуального права регулюють в одних випадках зміст кримінально-процесуальної діяльності, а в інших - форму, порядок процесуальної діяльності.

Навряд чи є будь-які підстави ділити процесуальні норми на ті, що регламентують тільки зміст кримінального процесу або тільки його форму. При такому підході невиправдано руйнується нерозривний зв'язок, взаємопроникнення змісту і форми кримінального процесу.

Більш виправданим вважається той підхід, що до кримінально-процесуальної форми відносить все зведення законів про кримінальне судочинство, а не окремі його елементи. Якщо таке твердження і потребує уточнень, то вони повинні бути направлені на подолання фактичного ототожнення кримінально-процесуальної форми і кримінально-процесуального права [7, С. 120].

Суттєву рису кримінально-процесуальної форми складає система вимог, закріплених нормами кримінально-процесуального права. Ця система передбачає наявність у своєму складі правил, які визначають коло і порядок діяльності всіх без виключення осіб, що беруть участь у процесі, послідовність, зміст і характер всіх їх дій, а також відповідальність за невиконання цих дій. Крім того, кримінально-процесуальний закон встановлює:

а) форми участі в кримінальному судочинстві зацікавлених у результаті справи осіб (наприклад, можливість написати обвинувачуваним свої показання власноручно з обов'язковою відміткою про це в протоколі допиту);

б) вимоги мотивування й оформлення відповідним документом рішень, що приймаються органами дізнання, попереднього слідства і судом (наприклад, правило про обов'язкове мотивування вироку суду);

в) обов'язковість точного протоколювання всіх слідчих дій і всього ходу судового розгляду справи, причому не тільки з вказівкою назви, але і з відображенням змісту цих дій (наприклад, допит на суді експерта передбачає протоколювання суті його відповідей на питання суддів, обвинувача, потерпілого та інших учасників судового розгляду);

г) підстави і порядок прийняття і відміни рішень органів і посадовців, які проводять процес (наприклад, правило про те, що якщо справа збуджена слідчим або органом дізнання без законних приводів і підстав, то прокурор своєю постановою відміняє постанову слідчого або органу дізнання, відмовляючи у збудженому стані кримінальної справи, або припиняє справу, якщо по ній були проведені слідчі дії);

д) правила, які визначають організацію діяльності слідчих, прокурорських і судових органів, а також судовий етикет, ритуал судового процесу (проголошення вироку стоячи, обов'язок усіх присутніх вставати при вході суду в зал і т.д.) [6, C.121].

Підсумовуючи викладене, кримінально-процесуальну форму можна визначити як регламентовані кримінально-процесуальним правом систему і структуру кримінально-процесуальних інститутів і правил, процедуру і послідовність стадій кримінального процесу, умови, способи і терміни здійснення процесуальних дій, безпосередньо або побічно пов'язаних із збиранням і дослідження доказів на попередньому слідстві і в судовому розгляді, їх закріпленням у правових актах, а також порядок прийняття і оформлення рішень з окремих питань і у справі в цілому.

Характеризуючи процесуальну форму як специфічний різновид правової форми державної діяльності, М.Л. Якуб підкреслював, що вона "створює детально врегульований, стійкий, юридично визначений, строго обов'язковий, стабільний правовий режим провадження по кримінальних справах" [26, С. 8].

Порядок судочинства по кримінальних справах в цілому, а також підстави, порядок і форма здійснення окремих процесуальних дій слідчим, судом та іншими учасниками процесу, - найважливіша умова строгого забезпечення законності при здійсненні правосуддя.

Пізнання суті кримінально-процесуальної форми як специфічного суспільного явища, в основу якої покладена функція правосуддя, передбачає і робить доцільним з'ясування, разом з іншими властивостями, соціальної цінності цього феномену.

Як філософська категорія цінність служить для вираження зафіксованого в суспільному або індивідуальному досвіді позитивного значення об'єкту для осіб, соціальних груп або історично визначених спільнот, для вираження здатності явища (його якостей і властивостей) служити особистим або суспільним інтересам, задовольняти ті або інші потреби, що виникають в процесі життєдіяльності. Цінність - поняття оцінне, результат оцінки позитивної значущості тих або інших сторін і явищ дійсності, їх здатності вирішувати через цілеспрямовану, практичну діяльність людей певні завдання. У цьому, найширшому сенсі цінність правосуддя виражається в його здатності забезпечити нормальний, заснований на гуманних відносинах прогресивний розвиток нашої соціальної системи, а цінність процесуальної форми полягає в тому, що її неухильне дотримання сприяє зміцненню законності і зміцненню правопорядку в країні.

Аксіологія (наука про цінності) розрізняє директивні, інструментальні і порівняльні цінності. Перші позначають цілі (завдання), другі служать для характеристики об'єктів як засобів досягнення мети, треті - для порівняння об'єктів у цій їх якості. Кримінально-процесуальна форма грає найважливішу роль в правильному і швидкому розслідуванні, розгляді і вирішенні кримінальних справ, тобто у виконанні завдань, що стоять перед кримінальним судочинством. Ця обставина не тільки зумовлює соціальну цінність процесуальної форми в кримінальному процесі, але й зумовлює її характер як цінності інструментальної, хоча абсолютно очевидною є необхідність аналізу і порівняльної цінності окремих елементів кримінально-процесуальної форми.

Процесуальна форма дозволяє слідчому і суду науково обґрунтовано, з мінімально необхідними витратами сил і часу встановлювати істину у справі, сприяє виголошенню законних і обґрунтованих вироків. Багато в чому завдяки саме процесуальній формі кримінально-процесуальне право надійно оберігає права і обов'язки громадян.

Цінність кримінально-процесуальної форми визначається, також і тим, що вона забезпечує характерну для правосуддя єдність суспільних і особистих інтересів, тобто інтересів правосуддя і законних інтересів учасників судочинства. Зокрема, це виражається в допустимості для досягнення цієї мети тільки тих засобів, які повністю узгоджуються з правами і законними інтересами особи.

Процесуальні гарантії, що надаються всім без виключення громадянам, визначають одну з істотних сторін правового становища особи в суспільстві і одночасно створюють невід'ємну частину демократичного правопорядку [3, С. 23]. Зазначене стає основою для того, що в умовах сучасного суспільства роль і соціальна цінність процесуальної форми, що містить в собі гарантії охорони прав громадян, все більше й більше зростає.

Нарешті, поряд з тим, що правова регламентація засобів і методів здійснення суб'єктивних процесуальних прав забезпечує і гарантує особам, які беруть участь у справі, можливість реалізації своїх прав, кримінально-процесуальна форма, порядок відносин, що складаються в кримінальному судочинстві, створюють стабільність процесуального становища його учасників.

Отже, кримінальна-процесуальна форма - невід'ємна сторона кримінального судочинства. Слідча та судова діяльність по кримінальних справах спрямована на втілення в життя норм кримінального закону і регулюється як кримінальним, так і кримінально-процесуальним правом.

Кримінально-процесуальна форма (процесуальний порядок) кримінального процесу є правовою формою діяльності органів розслідування, прокуратури і суду щодо порушення кримінальних справ, їх розслідування і вирішення, а також учасників процесу та інших осіб, притягнених до справи в тій чи іншій якості, і відносин, пов'язаних з цією діяльністю.

Кримінально-процесуальна форма утворює врегульований, обов'язковий правовий режим провадження по кримінальних справах. Це сукупність встановлених процесуальним законом умов, за яких провадиться як діяльність у цілому, так і кожна процесуальна дія зокрема, приймається кожне рішення у справі, і які визначають зв'язок і послідовність проваджених дій і прийнятих рішень[3, С.18].

У процесуальній формі знаходить своє вираження зміст кримінального процесу. Законодавець встановлює порядок судочинства відповідно до поставлених завдань, змісту і характеру слідчої і судової діяльності. Цим зумовлюється як структура процесу, його побудова в цілому, а насамперед принципи, що лежать в його основі, так і порядок кожної стадії. Процесуальна форма безпосередньо впливає на зміст кримінального судочинства, останнє прямо залежить від тієї чи іншої побудови процесу. У ній чітко виявляється невід'ємність форми і змісту.

Закон надає важливого значення неухильному виконанню вимог КПК, що окреслюють порядок судочинства, як умові правосуддя. Значні порушення кримінально-процесуального закону є підставою для відміни або зміни вироку у справі.

Отже, процесуальні форми - це специфічні процесуальні гарантії законності правосуддя і прав особи, що є основою процесуальної діяльності всіх осіб, які беруть участь у справі.

Розділ 2. Кримінально-процесуальна форма як гарантія забезпечення достовірності одержання відомостей про факти

Процесуальна форма - невід'ємна сторона кримінального судочинства. Судочинство, слідча і судова діяльність по кримінальних справах направлені на втілення в життя норм кримінального закону й регулюються як кримінальним, так і кримінально-процесуальним правом.

Ці суміжні, тісно пов'язані між собою галузі права регулюють різні сторони діяльності слідчих і судових органів і різні відносини, пов'язані з їх діяльністю.

Якщо норми кримінального права регулюють у вирішенні відповідних питань слідчу і судову діяльність як таку, безпосередньо її зміст, то кримінально-процесуальне право включає норми двоякого характеру.

У кримінально-процесуальному праві можуть бути виділені, по-перше, норми, що визначають завдання кримінального судочинства (ст. 2 КПК [2] України), обов'язок порушення справи і розкриття злочину (ст. 4), вимогу повноти, всебічності й об'єктивності дослідження (ст. 22), коло обставин, що підлягають доведенню (ст. 64), що регулюють оцінку доказів (ст. 67), коло питань, що підлягають вирішенню на нараді суддів при винесенні вироку, та інші правила, що безпосередньо відносяться до діяльності слідчих і судових органів, до її змісту; і по-друге, норми, що встановлюють порядок кримінального судочинства, його форму; вони регулюють слідчу і судову діяльність не безпосередньо - її зміст, а шляхом регламентації процесуальних умов проведення як цієї діяльності в цілому, так і кожної окремої слідчої або судової дії, їх зв'язки і послідовності [25, С. 7].

Процесуальна форма (процесуальний порядок) кримінального судочинства є правовою формою діяльності суду, органів розслідування й прокурорського нагляду за порушенням кримінальних справ, їх розслідування і вирішенням, а також учасників процесу та інших осіб, залучених до справи в тій або іншій якості, і відносин, пов'язаних з цією діяльністю. Вона є сукупністю встановлених процесуальним законом умов, у яких проводиться як ця діяльність в цілому, так і кожна окрема процесуальна дія (або комплекс таких дій) і приймається кожне рішення у справі і якими визначається зв'язок і послідовність дій, що проводяться, і прийнятих рішень [25, С. 8].

Процесуальна форма (процесуальний порядок) створює детально врегульований стійкий, юридично визначений, строго обов'язковий, стабільний правовий режим провадження по кримінальних справах. Причому закон визначає порядок процесу в цілому і кожної його стадії.

Таким чином, під процесуальною формою (процесуальним порядком) розуміються як умови і послідовність провадження окремих процесуальних дій і прийняття рішень, так і умови провадження у справі в цілому, тобто всі форми судочинства в їх сукупності, в їх системі як єдине ціле. Відповідно може йтися й про процесуальні форми судочинства, й про процесуальну форму.

Процесуальна форма є правовою формою державної діяльності, специфічним її різновидом.

Значення процесуальної форми для кримінального судочинства, як і її поняття, властивості й проблеми побудови не можуть розглядатися поза зв'язком із завданнями процесу, його змістом.

Зміст кримінального судочинства складають цілеспрямована система дій, з яких воно складається, і відносини, що складаються в процесі їх здійснення.

Кажучи конкретніше, його змістом є направлена на досягнення завдань, передбачених ст. 2 КПК, слідча й судова діяльність, здійснювана за участю громадян, що залучаються до справи, й пов'язані з нею відносини органів держави, що здійснюють провадження у справі як між собою, так і між громадянами.

Процесуальна форма нерозривно пов'язана й взаємозумовлена зі змістом кримінального судочинства. Необхідність процесуальної форми та її особливості порівняно з іншими правовими формами зумовлюються завданнями, змістом і характером слідчої і судової діяльності, її специфікою як галузі державної діяльності.

Специфіка діяльності слідчих і судових органів визначається тим, що вони здійснюють функції влади (у встановленому законом порядку і в межах своєї компетенції) по розкриттю злочинів, викриванню винних в ньому осіб і залученню їх до судової відповідальності, вирішенню питання про винність (або невинність) залучених і про міру покарання. Таким чином, здійснювані ними функції влади направлені на вирішення питання про застосування (або незастосуванні) заходів державного примушення у вигляді кримінального покарання і зв'язані в ході свого здійснення із застосуванням заходів державного примусу процесуального характеру.

Це властиво, зокрема, дослідженню обставин справи, яка складає значну й дуже важливу частину їх діяльності та виражає його специфіку, що проводиться названими органами. Таке дослідження проводиться для здійснення покладених на названі органи функцій влади по розслідуванню кримінальних справ і відправленню правосуддя по них і пов'язано із застосуванням до окремих громадян заходів державного примусу кримінально-правового й процесуального характеру. Звідси й інші його особливості - воно відрізняється своїм призначенням, предметом, межами й термінами. Причому дослідження обставин справи ускладнюється тим, що зусилля органів розслідування й суду, направлені на здійснення поставлених перед ними завдань, зустрічають опір злочинця, що прагне уникнути відповідальності й перешкодити розкриттю істини, і пов'язано з боротьбою суперечливих інтересів [25, С. 10].

Всім цим обумовлюється необхідність у детальній і строго визначеній законодавчій регламентації порядку слідчої й судової діяльності, в особливих процесуальних гарантіях, невідомих яким-небудь іншим галузям державної діяльності, тобто в специфічних правових формах її здійснення.

У процесуальній формі знаходить своє вираження зміст кримінального процесу. Законодавець установлює порядок судочинства відповідно до завдань, поставлених ним перед процесом, зі змістом і характером слідчої й судової діяльності. Цим обумовлюється як структура процесу, його побудова в цілому і перш за все покладені в його основу принципи, так і порядок кожної стадії.

Процесуальна форма робить безпосередній вплив на зміст кримінального судочинства, і останнє перебуває в прямій залежності від тієї або іншої побудови процесу. Вона організує відносини в процесі органів держави як між собою, так і з обвинуваченим та іншими громадянами, що беруть участь у справі.

У самій процесуальній формі, відзначав професор Н.Н. Полянський, "виявляється нерозривність форми і змісту" [25, С. 11].

Процесуальна форма містить систему гарантій, установлених кримінально-процесуальним законодавством, що забезпечують послідовне й неухильне втілення в життя в кримінальному судочинстві принципів демократизму - конституційних основ правосуддя і прокурорського нагляду.

Процесуальна форма покликана забезпечити послідовне й неухильне виконання судом, органами попереднього розслідування й прокурорського нагляду передбаченого Конституцією обов'язку дотримуватись законів, вимог, ґрунтуватися в своїй діяльності на законність і є гарантією її здійснення, вона створює оптимальні умови для досягнення завдань кримінального судочинства й повноти здійснення органами держави, що виконують провадження у справі, покладених на них повноважень, а обвинуваченим та іншими учасниками процесу - своїх прав і інтересів.

Закон надає найважливіше значення неухильному виконанню вимог КПК, що визначають порядок судочинства, як умові правосуддя.

Процесуальна форма:

· забезпечує умови послідовного здійснення достовірно демократичних принципів кримінального судочинства, справжній демократизм процесу в цілому;

· створює стабільний, стійкий, юридично визначений режим провадження по кримінальних справах і покликана забезпечити законність у діяльності суду, органів дізнання і попереднього слідства, а також прокурорського нагляду за кримінальними справами;

· містить умови, покликані забезпечити активність органів прокуратури і попереднього розслідування й суду в боротьбі зі злочинністю (своєчасність збудження ними кримінальних справ за наявності приводів і підстав для цього, застосування всіх передбачених законом заходів до розкриття злочину і встановлення винних у ньому осіб, до викриття їх у суді);

· містить гарантії прав і законних інтересів громадян - обвинуваченого, а також потерпілого й інших осіб, що залучаються до справи або інтереси яких зачіпаються в процесі провадження;

· створює умови, що забезпечують повноту, всебічність і об'єктивність дослідження обставин справи як кожного окремого з них, так і їх сукупності, встановлення істини, правильне і справедливе застосування закону;

· включає засоби, що забезпечують можливість з'ясування в процесі провадження у справі причин і умов здійснення злочину і застосування процесуальних заходів попередження злочинів надалі;

· має важливе значення для авторитету суду й переконливості його вироку, для здійснення виховного і превентивного ефекту кримінального судочинства [25, C. 12].

Процесуальну форму кримінального судочинства, властиві їй риси, її властивості або, інакше кажучи, вимоги, яким вона повинна відповідати, слід розглядати в діалектичній єдності того спільного, що характеризує правові форми будь-якої галузі державної діяльності й того особливого, що пов'язано зі специфікою судочинства, характеризує власне процесуальну форму, тільки її.

Процесуальна форма повинна відповідати тим вимогам, які можуть бути пред'явлені до будь-якої правової форми тієї або іншої галузі державної діяльності.

Процесуальний закон визначає компетенцію державних органів, що здійснюють провадження у справі, процесуальні функції кожного з них і обов'язки й права учасників процесу та інших осіб, що беруть участь у справі, передбачає ті вимоги, яким повинні відповідати дослідження обставин справи і рішення, що приймаються у справі, встановлює стадії провадження у справі, а також умови й послідовність провадження різних слідчих і судових дій у кожній із стадій та їх процедури.

Закон установлює тим самим юридично визначений і детально врегульований порядок (форму) провадження у справі, що містить оптимальні гарантії законності й досягнення завдань, передбачених ст. 2 КПК.

Всім цим обумовлені властивості процесуальної форми в кримінальному судочинстві та її специфічні риси як різновиди правових форм державної діяльності.

Процесуальна форма в кримінальному судочинстві характеризується наступним [25, C. 34].

Специфічні риси процесуальної форми знаходять своє вираження в тих принципах, які лежать у її основі. Основоположними началами, на яких побудована процесуальна форма, є незалежність суддів і народних засідателів і підпорядкування їх тільки закону, гласність судового розгляду, право обвинуваченого на захист та інші достовірно демократичні принципи правосуддя, закріплені в Конституції.

Відмінність порядку кримінального судочинства від інших правових форм державної діяльності виражається також у тому, що він регулюється тільки законодавчими нормами. Ніякі інші правові норми не можуть ні встановлювати, ні змінювати процесуальні форму.

Не мають, зрозуміло, значення процесуальних правил звичаї, що склалися в практиці, і вироблені наукою тактичні рекомендації. Якщо ж та чи інша тактична рекомендація зводиться в норму закону, то вона отримує нову якість - процесуальної норми.

Характерна риса процесуальної форми - єдність. Порядок провадження по всіх справах, незалежно від тяжкості злочину, складності розслідування та інших його властивостей, служить одним і тим же завданням, передбаченим ст. 2 КПК, ґрунтується на єдиних принципах справжнього демократизму, передбачає однакові процесуальні засоби встановлення фактичних обставин справи і способи їх дослідження, єдині форми рішень, умов їх прийняття і вимог, яким вони повинні відповідати. Але ця єдність не виключає в певних межах диференціації процесуальних форм, не допускаючи, проте, їх різноманіття, строкатості і яких би то не було відступів від принципів демократизму, закріплених у Конституції [1].

Специфічною рисою процесуальної форми є також строго визначена законодавча регламентація компетенції державних органів і посадовців, що здійснюють провадження у справі або беруть участь у ній.

Правила, що визначають їх компетенцію, отримують у процесуальному законодавстві двоякий напрям:

1) закон розмежовує процесуальні обов'язки між судом, прокурором, органами дізнання і слідчим;

2) закон установлює правила підсудності й перебування під слідством, розмежовуючи тим самим компетенцію між органами держави, що виконують один і той же процесуальний обов'язок [25, C.36].

Відступи від процесуальних правил, що визначають компетенцію державних органів і посадовців, можуть мати місце лише в тих випадках і в тих межах, які передбачені самим же процесуальним законом.

Невід'ємною властивістю процесуальної форми є також надання громадянам, зацікавленим в результаті справи - обвинуваченому, потерпілому та іншим, - права безпосередньої участі в провадженні по ній і наявність інших процесуальних гарантій, що забезпечують можливість кожному з них захисту своїх прав і законних інтересів в якості активного суб'єкта процесу [25, C.36];

В судовому розгляді, тобто в головній вирішальній стадії, звинувачений і потерпілий, громадянський позивач і відповідач є його учасниками, активними суб'єктами процесу і володіють, як і обвинувач, рівними процесуальними правами, передбаченими ст. 261 КПК [2]. Разом із тим вони мають право оскаржити вирок і брати участь у суді другої інстанції. На стадії попереднього розслідування обвинувачений з моменту його залучення, а потерпілий, громадянський позивач і відповідач з моменту їх визнання такими володіють правами учасника процесу, що забезпечують здійснення їх законних інтересів у справі.

Процесуальна форма характеризується строго визначеною законодавчою регламентацією умов збудження і руху провадження у справі, умов і послідовності провадження слідчих і судових дій.

Зрозуміло, що в рамках установленого законом порядку провадження, його умов органам слідства, прокурорського нагляду і суду надається ініціатива у виборі тих або інших процесуальних засобів, у визначенні послідовності процесуальних дій. Дивлячись за обставинами справи, вони вирішують питання про те, які докази використовувати по даній справі, в якій послідовності їх досліджувати, чи застосовувати заходи процесуального примусу, зокрема запобіжні заходи і які саме і т.п. Проте закон визначає коло тих джерел, які можуть бути використані в якості доказів, процесуальний порядок і способи їх дослідження, види заходів процесуального примусу, зокрема запобіжних заходів, умови і порядок їх застосування. У законі встановлена послідовність стадій процесу і певною мірою регламентована послідовність здійснення процесуальних дій у кожній із стадій. Порядок провадження в різних стадіях процесу неоднаковий, але які б не були ці відмінності, названі вище умови складають предмет детальної і строго визначеної процесуально-правової регламентації в будь-якій його стадії.

Невід'ємною ознакою процесуальної форми кримінального судочинства є також специфічність умов прийняття рішень у справі і правового режиму прийнятих рішень.

У першу чергу це відноситься до вироку. Вирок - єдиний акт правосуддя, яким може бути позитивно вирішене питання про кримінальну відповідальність підсудного і про застосування до нього покарання. Він повинен бути заснований на доказах, розглянутих у судовому засіданні, проведеному з дотриманням вимог закону, і виноситься судом в особливих умовах дорадчої кімнати. Вирок може бути скасований або змінений не інакше як у встановленому законом процесуальному порядку і в передбачені ним терміни. Вирок проголошується ім'ям держави і після вступу в законну силу строго обов'язковий для всіх державних і громадських установ, організацій і підприємств, посадовців і громадян, він підлягає виконанню на всій території України.

Невідповідність висновків суду дослідженим обставинам справи, неповнота й однобічність їх дослідження, а також істотне порушення процесуальних норм є підставами до відміни вироку. Закон передбачає умови винесення вироку й усіх інших рішень судових і слідчих органів та їх форми, пред'являючи до них вимоги законності й обґрунтованості [25, C.37].

Ті чи інші з названих ознак можуть бути властиві не тільки процесуальній, але й іншим правовим формам державної діяльності. Якщо ж вони володіють тими чи іншими з них, то й у цих випадках відрізняються від процесуальної форми мірою й детальністю правового нормування.

Специфіка процесуальної форми кримінального судочинства виражається, таким чином, в сукупності названих ознак, а також у ступені й детальності правового нормування в кожному з указаних моментів, у більшій юридичній визначеності і більшому розвитку правових гарантій.

"Форма, процесуальність у судовій справі має величезне, виняткове значення. Відома урочистість, відома обстановка, яка доводить, що суд є носієм цілого, має величезне значення" [25, C. 38].

Процесуальною формою є, таким чином, установлений законом, юридично визначений порядок кримінального судочинства, що характеризується сукупністю вказаних ознак і забезпечує здійснення завдань правосуддя шляхом розкриття злочину, викривання і призначення справедливого покарання винним у ньому особам і суспільно-виховної дії.

Отже, з процесуальною формою тісно пов'язане питання процесуальних гарантій. Це - передбачені кримінально-процесуальним законом засоби забезпечення досягнення завдань кримінального судочинства й охорони прав і законних інтересів осіб, які беруть у ньому участь.

Процесуальна форма в цілому є найважливішою процесуальною гарантією правильного порушення кримінальних справ, їх успішного розслідування, судового розгляду і вирішення (ці гарантії в теорії нерідко називають гарантіями правосуддя), а також гарантією прав особи в кримінальному процесі [5, C. 34].

Крім процесуальної форми, процесуальними гарантіями є принципи кримінального процесу, процесуальні обов'язки його суб'єктів і заходи кримінально-процесуального примусу. Наприклад, ст. 14 КПК [2] передбачає, що ніхто не може бути заарештований інакше, як на підставі судового рішення або із санкції прокурора. Прокурор зобов'язаний негайно звільнити кожного, хто незаконно позбавлений волі або утримується під вартою понад строк, передбачений законом чи судовим вироком. Це - принцип недоторканності особи. Стаття 16 КПК [2] закріплює принцип здійснення правосуддя в кримінальних справах на засадах рівності громадян перед законом і судом незалежно від їх походження, соціального і майнового стану, расової і національної належності, статі, освіти, мови, ставлення до релігії, роду й характеру занять, місця проживання та інших обставин.

Обвинувачений має право знати, в чому його обвинувачують, і давати показання з пред'явленого обвинувачення (ч. 2 ст. 43 КПК [2]). Гарантуючи це право, закон передбачає обов'язки слідчого за наявності до того підстав сформулювати обвинувачення в постанові про притягнення як обвинуваченого, пред'явити обвинувачення, роз'яснити суть пред'явленого обвинувачення і належні йому права, допитати обвинуваченого (ст. 131, 132, 140, 142, 143 КПК [2]).

За наявності достатніх підстав вважати, що обвинувачений, перебуваючи на волі, окриється від слідства і суду або перешкодить установленню істини в кримінальній справі, або займатиметься злочинною діяльністю, а також для забезпечення виконання вироку до нього можуть бути застосовані як запобіжний захід, наприклад, підписка про невиїзд з місця постійного проживання або тимчасового знаходження без дозволу органів, у провадженні яких знаходиться кримінальна справа, або навіть взяття під варту (ст. 148, 149 КПК [2]).

Між процесуальними гарантіями досягнення завдань кримінального судочинства і процесуальними гарантіями прав і свобод особи в кримінальному процесі немає суперечності. Вони перебувають у єдності, доповнюють одна одну й загалом характеризують демократизм і гуманізм кримінального процесу України, хоч і потребують удосконалення.

Розділ 3. Проблеми удосконалення кримінально-процесуальної форми на сучасному етапі

Правильно поєднувати протилежні сторони судочинства в цілях забезпечення його ефективності можна тільки при діалектичному підході до цієї проблеми, при ретельному зважуванні й усебічному аналізі кожної процесуальної норми. Різноманіття кримінально-правових засобів, обумовлене різноманіттям злочинних проявів і ступенем їх суспільної небезпеки, природно, вимагає різноманіття процесуальних форм. І цілком правильно помічено в літературі, що "ефективність правового врегулювання зростає не по мірі уніфікації його організаційно-процесуальних форм, а, навпаки, по мірі спеціалізації за окремими правозастосовними провадженнями" [11, C. 42].

Диференціація процесуальних форм судочинства по різних справах з урахуванням їх особливостей - це одна з першорядних умов раціонального використання процесуальних засобів, наукової організації праці слідчих і суддів, забезпечення швидкості судочинства, досягнення більшої результативності при менших витратах сил і засобів. Інакше кажучи, це один з найважливіших шляхів підвищення ефективності кримінального судочинства, його оптимізації [11, C. 42].

Не випадково за останні роки посилилися тенденції до подальшої диференціації кримінально-процесуальної форми. Це особливо виявилося відносно провадження у справах про злочини неповнолітніх, по яких уведені додаткові гарантії від можливих помилок, а також провадження у справах про малозначні, прості злочини, відносно яких все більше поширюються прискорені форми їх вирішення, без звуження процесуальних гарантії. Представляється, що й подальший розвиток кримінально-процесуального законодавства по шляху диференційованого підходу до вирішення ряду процесуальних питань найбільш перспективний. Нашу кримінально-процесуальну форму можна зробити ефективнішою не за рахунок зниження гарантій законності й справедливості, а завдяки більшій диференціації процесуальних форм і застосуванню найбільш раціональних і економних методів вирішення ряду процесуальних питань. І тому потрібне не заперечення, а глибока розробка диференціації процесуальної форми стосовно окремих стадій судочинства, інститутів і процесуальних правил. Необхідно використовувати різні процесуальні форми, вироблені теорією і практикою боротьби із злочинністю.

Обґрунтоване, об'єктивно допустиме спрощення процесуальної форми по деяких справах, будучи проявом її диференціації та її раціонального, економного використання, нічого спільного не має з правовим нігілізмом, зі спрощенством. Невиправдано складна процесуальна форма там, де її можна замінити більш простою, породжує повільність, паперову тяганину, гальмує своєчасну, найбільш ефективну охорону прав і законних інтересів особистості. І було б помилкою всяке спрощення процесуальної процедури оцінювати як "спрощенство", послаблення гарантій особистості і посягання на законність і демократизм судочинства [11, С. 45].

Визнання правомірності диференціації кримінального судочинства в рамках єдиного процесу - одна з передумов удосконалення кримінально-процесуального законодавства як у напрямку посилення гарантій, так і в бік спрощення тих процесуальних форм, які невиправдано ускладнюють процес [11, C. 46].

Найбільш яскраве вираження диференціації процесуальної форми - скорочене судочинство у справах про злочини, що не представляють великої суспільної небезпеки.

Скорочене, або інакше - сумарне, прискорене, спрощене, судочинство з нескладних (простих) справ про малозначні злочини, тобто що не містять великої суспільної небезпеки, як і весь кримінальний процес, не є винаходом нашого суспільства. Воно має велику історію.

Історії кримінального процесу і сучасному законодавству різних країн відомі різноманітні форми скороченого провадження у справах про малозначні злочини. Загальна характерна особливість для всього різноманіття форм такого судочинства - невідкладний розгляд у суді справ без їх попереднього проходження досудових стадій (порушення справи, попереднє розслідування і віддання під суд), що мають субсидіарне (допоміжне) значення для здійснення правосуддя [11, С. 47]. У свою чергу це зумовлює різке скорочення процесуальної документації й посилення усності в судочинстві.

Нерідко сумарне судочинство здійснюється одноосібно суддею і без складання протоколу судового засідання.

Було давно помічено, що попереднього розслідування потребують не всі справи, у ряді випадків вони можуть розглядатися відразу в суді, минувши досудові стадії кримінального процесу. Так, Д. Дідро писав, що є "два види справ: 1) справи, що підлягають негайному розгляду в засіданні суду, і 2) справи, що вимагають розслідування", тобто такі, які підлягають судовому розгляду "після попереднього встановлення багатьох окремих фактів, розгляду документів, спірних положень" [11, C. 48]. І потрібно сказати, що правильність цієї думки ніколи і ніде не ставилася під сумнів у марксистській літературі.

Доведена й об'єктивна необхідність використання можливості скороченого судочинства в справах про найменш небезпечні й разом із тим найбільш поширені злочини. Крім того, що складне попереднє розслідування по таких справах звичайне позбавлено сенсу, практично його не можна забезпечити. Було б надзвичайне обтяжливо для будь-якої держави проводити дороге слідство по найпоширеніших малозначних порушеннях кримінального закону.

Скорочене провадження по малозначних справах забезпечує досягнення найбільшого ефекту від судового реагування на них. Воно дозволяє зробити судове реагування по таких справах і швидким, і невідворотним.

Повільність негативно позначається на ефективності судочинства по будь-якій справі, але особливо - у справах про малозначні злочини, враження про яких швидко зникає з пам'яті. Тривале нереагування на них сприймається як безкарність.

Все це говорить про те, що необхідність скороченого судочинства по ряду справ про малозначні злочини зумовлена самою природою цих справ, їх особливостями. Скорочене судочинство по такій категорії справ ніколи не було чимось надзвичайним. Його не можна змішувати й ототожнювати з надзвичайними процесами і надзвичайними судами, які нерідко виникали у ході загострення класової боротьби і мають своєю метою придушення політичних супротивників існуючого ладу.

Скорочене провадження - це звичайна нормальна форма процесу по малозначних справах; ця форма процесу широко використовувалася й використовується в багатьох країнах. В даний час неможливо знайти країну з розвиненою системою кримінального процесу, в якій не було б інституту скороченого судочинства у малозначних справах.

Нині у кримінальному судочинстві України проводиться реформа, основною ідеєю якої є удосконалення кримінального судочинства з урахуванням правових традицій держави та європейської моделі кримінального процесу.

Для України та інших держав актуальним є пошук таких форм судочинства, які були б адекватними тяжкості і складності злочину, що розглядається, і тим правовим наслідкам, які можуть настати у результаті такого розгляду. Не останню роль у цьому відіграє й економічний фактор. Тому і сформувались спрощені правила розгляду кримінальних справ, які в різних країнах мають різні назви: спрощені, сумарні, прискорені провадження [17].

Так, у США автоматичне "спрощення" порядку провадження у справах про небезпечні злочини застосовується більш ніж у 90% кримінальних справ. В основу такого спрощення покладено так звану "угоду на випадок визнання обвинуваченим своєї вини". У Англії застосовується угода про визнання вини у 55% справ. В Італії за спрощеними процедурами розглядається майже 20% кримінальних справ.

Для усіх держав характерним є те, що при розгляді справи у суді в основі лежить визнання вини підсудним та менші вимоги до дослідження і перевірки доказів, до повноти і всебічності, забезпечення права на захист, до оформлення рішень, які приймає суд [17].

Закон України від 21 червня 2001 p. увів до Кримінально-процесуального кодексу (КПК) України спрощений порядок розгляду кримінальних справ, який регламентується ст. 299 КПК [2].

Ця норма КПК узгоджується із Рекомендацією № 6R(87)18 Комітету Міністрів держав-членів Ради Європи стосовно спрощення кримінального правосуддя, прийнятою 17 вересня 1987 p., яка вказує на те, що коли конституційні правові традиції дозволяють увести процедуру "заяви підсудного про визнання вини", то це має бути зроблено у суді першої інстанції за відкритого розгляду справи; правопорушник має погоджуватися з обвинуваченням, яке стосовно нього висунуте. Згода на спрощену процедуру має бути добровільною. Обов'язково заслуховуються обидві сторони у справі, і це дозволяє суду прийняти рішення про те, щоб обійтись без усього процесу дослідження доказів або його частини і перейти до розгляду особи правопорушника і винесення вироку.

Чинний КПК України передбачає, що кримінальна справа з проведеним у повному обсязі судовим слідством із затвердженим прокурором обвинувальним висновком надходить до суду і призначається до попереднього розгляду. При попередньому розгляді справи прокурор, суддя, інші учасники процесу доходять висновку про можливість призначення справи до розгляду, і за наявності клопотання підсудного про спрощений порядок судового слідства, проти якого не заперечують інші учасники процесу, і з цим згоден суддя. Він виносить постанову і в порядку підготовки справи до судового розгляду викликає в суд лише тих осіб або витребує докази, про допит і дослідження яких надійшли клопотання [17].

Виконавши усі вимоги щодо підготовчої частини судового засідання, суд переходить до судового слідства. Воно розпочинається з оголошення прокурором обвинувального висновку та позовної заяви (при її наявності). Після цього головуючий роз'яснює суть пред'явленого обвинувачення та запитує, чи визнає підсудний себе винним, чи бажає давати показання, чи визнає підсудний або цивільний відповідач заявлений позов. Потім з'ясовує думку учасників судового розгляду щодо обсягу і порядку дослідження доказів. Якщо підсудний не заявив клопотання про спрощений порядок судового слідства в ході попереднього розгляду, повністю визнає вину та заявлений позов і просить застосувати спрощений порядок судового слідства, в ході якого не досліджувати докази повністю або частину їх, і з цим згодні сторони, то суддя, з'ясувавши думку сторін, виносить постанову. Клопотання про скорочене судове слідство мають право заявити сторони.

Після цього суддя запитує представників сторін, чи добровільно вони дійшли такого висновку, чи розуміють суть спрощення, і роз'яснює, що в такому разі вони будуть позбавлені права оспорювати фактичні обставини та розмір цивільного позову. Якщо для вирішення питання щодо обсягу доказів, які будуть досліджуватись, необхідно допитати підсудного, проводиться його допит. Допит підсудного, якщо він не відмовляється від дачі показань, проводиться обов'язково [17].

У разі, коли підсудному поставлено у провину скоєння кількох злочинів або кількох епізодів злочинної діяльності, які мають загальну кваліфікацію, можлива відмова від дослідження доказів стосовно деяких злочинів або деяких епізодів, щодо яких підсудний не оспорює фактичних обставин.

При зміні підсудним показань у суді судове слідство проводиться у повному обсязі.

Розгляньмо кілька прикладів.

Місцевим судом Шевченківського району міста Запоріжжя 17 червня 2005 р. Р. була засуджена за ст. 213-1 Кримінального кодексу (КК) України за прийом у себе вдома металобрухту без реєстрації до штрафу в сумі 510 грн. Обвинувачення ґрунтувалось на рапорті дільничного, протоколі огляду місця події, поясненні Р. про те, що вона відкрила в господарстві пункт, оскільки не вистачало грошей на проживання. У суді за клопотанням прокурора і згодою Р. справа була розглянута за спрощеним порядком. У ході судового слідства Р. показала, що прийманням металобрухту не займалась, а її чоловік збирав брухт на звалищах і здавав у пункти прийому. Суд у цьому випадку мав змінити порядок дослідження доказів, а також на прохання підсудного суд мав провести слідство в повному обсязі [17].

Ленінським судом міста Запоріжжя 22 червня 2005 р. Н. засуджений за ст. 309-1 КК до 1 року позбавлення волі, за ст. 71 КК України - до 1 року 1 місяця позбавлення волі за збереження наркотиків. За клопотанням прокурора і згодою підсудного було проведено скорочене судове слідство, але при цьому наслідки, які випливають зі ст. 299 КПК, судом роз'яснені не були. Підсудний у ході судового засідання попросив провести судове слідство в повному обсязі, заявивши, що при вилученні 100 г наркотичних засобів понятих, вказаних у протоколі, не було, і попросив викликати їх у суд, стверджуючи, що в нього наркотиків було менше. Суд відмовив у задоволенні клопотання та не дослідив висновки хімічної експертизи, в якій не була відображена кількість наданих на дослідження наркотиків.

Вважаю невиправданим застосування скороченого порядку слідства (незважаючи на згоду учасників судового розгляду), якщо в матеріалах справи є докази, які ставлять під сумнів кваліфікацію діяння підсудного, правильність встановлення обставин, що підлягають доведенню, та якщо в справі є докази, здобуті незаконним шляхом.

Скорочений порядок розгляду кримінальних справ має формувати у прокурора, судді внутрішнє переконання у винуватості підсудного. Згідно зі ст. ст. 301-1, 317 КПК усі ті докази, які були досліджені і оголошені в суді, покладаються в основу вироку, і тільки на них посилаються у дебатах.

Вважаю, підтримання державного обвинувачення у суді є логічним продовженням виконання прокурором функції нагляду за законністю порушення та розслідування кримінальної справи. Прокурор в суді представляє обвинувачення і зобов'язаний звертати увагу суду на те, щоб справа розглядалась відповідно до вимог КПК. Аргументує свою позицію у дебатах прокурор на основі пред'явленого обвинувачення, згоди з ним підсудного, його показань у суді та тих доказів, які були перевірені у суді. Суду апеляційної інстанції слід надати право досліджувати та оцінювати докази, які не були предметом дослідження в суді першої інстанції. Це стало б гарантією захисту прав та інтересів осіб, які з певних причин не оскаржили вирок суду першої інстанції або оскаржили його не в тій частині [17].

Частина 3 ст. 299 КПК [2] України не узгоджується з конституційними положеннями про законність судочинства, забезпечення доведеності вини, змагальність сторін та свободу в наданні ними суду своїх доказів, а також у доведеності їх переконливості перед судом, забезпеченні апеляційного оскарження рішень суду (ст. 129 Конституції [1]), а також з принципами кримінального процесу: безпосередньості дослідження доказів у суді (ст. 257 КПК [2]), всебічного, повного дослідження обставин справи (ст. 323 КПК [2]), а відповідно - і законності та обґрунтованості вироку, що вимагає внесення до КПК відповідних змін.