Практика розгляду кримінальних справ у Чернігівській області вказує на те, що за спрощеним порядком їх розглядається близько 10%. Судді уникають застосування спрощеної процедури з ряду причин:

· в основі кримінального процесу лежить принцип публічності - вина підсудного має бути доведена всебічним і повним дослідження доказів у суді;

· згідно з теорією доказів для нашого законодавства визнання вини підсудного не має наперед встановленої сили;

· перебільшена довіра до визнання вини підсудним без детальної перевірки і підтвердження іншими доказами завжди межує із великим ризиком припуститися тяжкої судової помилки.

Разом з тим, об'єктивна істина може постраждати лише там, де в обмін на визнання вини скорочується обсяг обвинувачення, змінюється кваліфікація в сторону її пом'якшення. В тому ж випадку, коли сторона обвинувачення заявляє, що у справі встановлені усі обставини, вина підсудного є доведеною і сам підсудний визнає свою вину та правомірність його переслідування - правового спору немає. Практика виробила свої правила, згідно з якими спрощена процедура розгляду справ не застосовується при розгляді справ про особливо тяжкі злочини, у яких передбачене довічне позбавлення волі, в силу суспільної небезпечності злочину, в силу особливостей провадження у справах, які скоєні неповнолітніми, у справах про застосування примусових заходів медичного характеру, у справах, у яких не бере участі захисник.

Основне при підтриманні державного обвинувачення - стежити за тим, щоб визнання вини було істинним. А тому на практиці, залежно від категорії справи, за ініціативою прокурора або судді перевіряється фактична сторона справи вибірково, а саме: в ході судового слідства може бути допитаний потерпілий чи хтось із свідків, оголошені документи, що і повинно підтвердити, що визнання вини було істинним. Кримінально-процесуальний закон при судовому розгляду справи за спрощеною процедурою розгляду повинен прямо закріплювати право перевірки фактичної сторони справи вибірково за ініціативою прокурора, судді чи за клопотанням зацікавленої сторони. Це дало б можливість поєднати при розгляді справ за даною процедурою елементи змагальності і процесуальної економії, права на розгляд справи без невиправданої затримки і можливості вибору варіанту поведінки залежно від характеру ситуації на конкретний момент провадження у справі.

Досягнення науково-технічного прогресу проникнули в усі сфери людської життєдіяльності. Нові інформаційні технології не обійшли стороною і сферу судочинства. Законодавство багатьох європейських країн передбачає використання можливостей Інтернету в судочинстві. Приміром, у Великобританії (Уельс) можна електронною поштою направити позовну заяву за спеціальною адресою, і вона заочно буде розглянута, після чого суд винесе офіційне рішення. Уже не є чимось екстраординарним розгляд справ у суді в режимі "он-лайн".

Практика розслідування і розгляду кримінальних справ повинна прийняти таку нову концепцію, як "дистанційне правосуддя", що передбачає можливість проведення не лише окремих процесуальних дій, а й розгляду кримінальних справ на відстані за допомогою технології відеоконференцзв'язку (ВКЗ), яка використовується для позначення заходу, учасники якого територіальне відокремлені один від одного і спілкуються, використовуючи технічні засоби, що забезпечують передачу зображення і звуку в режимі реального часу. Застосування ВКЗ у кримінальному судочинстві надає можливість його учасникам "бути присутніми" на процесі, брати участь при розгляді справи, не перебуваючи у будинку суду, використовуючи термінали, розташовані в суді, слідчих органах й адвокатських конторах. ВКЗ частіше та ефективніше застосовується у процесі судового розгляду, рідше (насамперед, з фінансових розумінь) - на досудовому слідстві [14].

Введення ВКЗ у кримінальне судочинство знаходить свою підтримку в юридичній літературі. Праці вчених-правознавців О. Волеводза, Ф. Вяткіна, С. Зільбермана, Л. Алексєєвої, А. Сизоненка, М. Сегая, В. Мілінчук, М. Пашковського, П. Біленчука, Л. Брусніцина, О. Халіуліна внесли вклад у зазначену проблему. Разом з тим, не всі проблемні питання знайшли відображення й адекватне вирішення у даних дослідженнях. Окремі публікації викладені лише в плані постановки тих чи інших проблем, що вимагають подальшого детального аналізу. Зокрема, практика застосування ВКЗ у кримінальному судочинстві розглядалася здебільшого з позицій правового регулювання. Водночас викликає інтерес питання про процесуальні та процедурні особливості застосування ВКЗ у кримінальному процесі. Не знайшли вирішення і багато інших актуальних питань, зокрема щодо процесуального положення та повноваження осіб, участь яких не передбачена діючим Кримінально-процесуальним кодексом України проведенні процесуальних дій у режимі ВКЗ; щодо відносин між інститутом ВКЗ з переважною більшістю принципів кримінального процесу і насамперед принципом безпосередності дослідження доказів; питання про допустимість використання доказів по кримінальних справах, отриманих із застосуванням технології ВКЗ [14].

Використання ВКЗ у кримінальному судочинстві, хоча й викликає значний теоретичний та практичний інтерес, усе-таки належить до майже недосліджених наукових проблем. Переконливою ілюстрацією цьому є те, що у КПК України врегулюванню відносин, пов'язаних із застосуванням ВКЗ, присвячена усього лише ст. 303 КПК і та обмежує її використання випадками забезпечення безпеки свідка, що підлягає допитові і тільки при розгляді справи в суді. Проблема використання ВКЗ залишається настільки невирішеною, що навіть на заняттях із судовими працівниками в Російській правовій академії Міністерства юстиції РФ і на засіданні Ради при Президенті РФ з питань удосконалення правосуддя через новизну запропонованого способу вирішення проблеми і відсутності достатнього досвіду його використання до обговорення ніхто не був готовий. Відсутня і практика її використання в національному кримінальному процесі, що могла б виявити при цьому проблеми, що виникають. У зв'язку з цим актуальною залишається проблема забезпечення ефективного кримінального судочинства в умовах використання ВКЗ.

У процесі впровадження технології ВКЗ у кримінальне судочинство так чи інакше перетинаються сфери дії Верховного Суду України, Міністерства юстиції, Міністерства внутрішніх справ. Щоб уникнути роз'єднаності названих установ, що беруть участь у цьому процесі, необхідно створити представницьку міжвідомчу комісію, можливо, при Верховному Суді України, яка буде вирішувати матеріально-технічні, організаційні та інші питання, пов'язані з реалізацією масштабного впровадження розглянутої технології на загальнодержавному рівні [14].

Впровадження в практику розслідування і розгляду кримінальних справ інституту ВКЗ припускає переосмислення багатьох понять кримінально-процесуального і доказового права, таких, як процесуальна форма, безпосередність, правовий статус і допустимість доказів, отриманих розглянутим способом, процесуальне положення нових суб'єктів кримінального процесу, а також зміна тактики проведення багатьох слідчих дій.

На думку окремих авторів, ВКЗ, безсумнівно, є своєрідною специфічною формою участі у судочинстві, хоча по багатьох параметрах ця модель правосуддя, звичайно, відноситься до заочної форми. Відзначаючи, що по злочинах невеликої суспільної небезпеки при достатній технічній оснащеності судів, слідчих ізоляторів - ця форма судочинства має багато переваг: по-перше, заощаджуються витрати на транспортування підсудного в суд; по-друге, не відволікається для конвоювання і забезпечення охорони в суді визначене число працівників органів внутрішніх справ; по-третє, значно заощаджується такий необхідний для суддів час; по-четверте, підсудний не буде почувати себе замкнуто, як буває в залах судового засідання, де присутні його родичі та знайомі; по-п'яте, істотно скорочується проміжок часу між здійсненням злочину та моментом покарання винної особи [14].

Віднесення інституту ВКЗ до заочної форми розгляду кримінальних справ та обмеження її застосування випадками перебування підсудного під вартою, а також по злочинах невеликої суспільної небезпеки, уявляється не зовсім правильним, оскільки обмежує сферу її застосування винятково територією держави, тоді як потенційні можливості використання розглянутої технології набагато ширші. Заочний розгляд кримінальних справ має місце, коли учасник процесу (як правило, підсудний) перебуває поза межами держави й ухиляється від явки в суд. У цьому випадку допускається розгляд під час відсутності підсудного, але за умови одержання доказів, що він був сповіщений про майбутній судовий розгляд. При застосуванні ВКЗ підсудний, або будь-який інший учасник процесуальної дії не присутній безпосередньо в залі суду, а перебуває в іншому приміщенні (місці), тобто віддалено є присутнім при розгляді і дозволі його справи. У цьому, мабуть, основна відмінність заочного розгляду кримінальних справ від розгляду останніх із застосуванням засобів ВКЗ. ВКЗ ефективно вирішує питання заочного розгляду кримінальних справ (ч. 2 ст. 262 КПК України), коли підсудний перебуває на території іноземної держави і відмовляється прибути в місце розгляду його справи, але при цьому згоден віддалено взяти участь у судовому засіданні в режимі ВКЗ, тим самим забезпечивши реалізацію права на участь у кримінальному судочинстві.

Висновки

Отже, кримінальна-процесуальна форма - невід'ємна сторона кримінального судочинства. У процесуальній формі знаходить своє вираження зміст кримінального процесу. Законодавство встановлює порядок судочинства відповідно до поставлених завдань, змісту і характеру слідчої і судової діяльності. Цим зумовлюється як структура процесу, його побудова в цілому, а насамперед принципи, що лежать в його основі, так і порядок кожної стадії. Процесуальна форма безпосередньо впливає на зміст кримінального судочинства, оскільки прямо залежить від тієї чи іншої побудови процесу. У ній чітко виявляється невід'ємність форми і змісту.

Закон надає важливого значення неухильному виконанню вимог КПК, що окреслюють порядок судочинства, як умові правосуддя. Значні порушення кримінально-процесуального закону є підставою для відміни або зміни вироку у справі.

Підсумовуючи викладене, кримінально-процесуальну форму можна визначити як регламентовані кримінально-процесуальним правом систему і структуру кримінально-процесуальних інститутів і правил, процедуру і послідовність стадій кримінального процесу, умови, способи і терміни здійснення процесуальних дій, безпосередньо або побічно пов'язаних із збиранням і дослідження доказів на попередньому слідстві і в судовому розгляді, їх закріпленням у правових актах, а також порядок прийняття і оформлення рішень з окремих питань і у справі в цілому.

Цінність правосуддя виражається в його здатності забезпечити нормальний, заснований на гуманних відносинах прогресивний розвиток нашої соціальної системи, а цінність процесуальної форми полягає в тому, що її неухильне дотримання сприяє зміцненню законності і зміцненню правопорядку в країні.

Відомо, що кримінально-процесуальні форми на стадії судового розгляду характеризуються гласністю, загальністю, безпосередністю та усністю процесу. Однак ці характерні ознаки процесуальних форм водночас є і специфічними процесуальними гарантіями.

Не можна не зазначити, що законодавець розглядає істотні порушення вимог кримінально-процесуального закону як порушення встановлених законом процесуальних форм і гарантій правосуддя, а також прав особи. Наприклад, у ст. 370 КПК визначено порядок порушень кримінально-процесуального закону, за наявності яких вирок підлягає безумовній відміні. Істотними порушеннями вимог кримінально-процесуального закону є такі, що перешкодили або могли перешкодити суду повно та всебічно розглянути справу і постановити законний, обґрунтований і справедливий вирок або постанову.

Удосконалення кримінально-процесуальної форми на сучасному етапі полягає в її диференціації та спрощені для окремих видів справ.

Литература

1. Конституція України // Відомості Верховної Ради. - 1996. - № 30. - С. 141.

2. Кримінально-процесуальний Кодекс України // Відомості Верховної Ради. - 1961. - № 2. - С. 15.

3. Удалова Л.Д. Кримінальний процес України. Загальна частина: Підручник . - К.: Кондор, 2005. 152 с.

4. Бобров В. К. К исследованию процессуальной формы в уголовном процессе. - Правоведение, 1974, №2.

5. Удалова Л. Імунітет у кримінальному процесі // Право України, 2003. - № 7. - С. 77-80.

6. Добровольская Т.Н., Элькинд П.С. Уголовно-процессуальная форма, процессуальные нормы и производства. - В кн.: Юридическая процессуальная форма. М., 1976.

7. Коваленко Є.Г. Кримінальний процес України: Навч. посіб. - К.: Юрінком Інтер, 2003. - 576 с.

8. Курс советского уголовного процесса: Общая часть. - М.: Юрид. лит., 1989. - 640 с.

9. Ларин А.М. Уголовный процесс: структура права и структура законодательства. М., 1985.

10. Маляренко В. Про публічність і диспозитивність у кримінальному судочинстві України та їх значення // Право України, 2004. - № 5. - С. 3-14.

11. Михеєнко М.М., Нор В.Т., Шибіко В.П. Кримінальний процес України: Підручник. - К.: Либідь, 1999.

12. Мотовиловкер Я.О. Некоторые вопросы содержания и формы советского уголовного процесса. - Вестник Ярославского ун-та, 1972, № 4, с. 56-77.

13. Пашкевич П.Ф. Процессуальный закон и эффективность уголовного судопроизводства. - М.: Юрид. лит., 1984. - 176 с.

14. Рахунов Р.Д. Дифференциация уголовно-процессуальной формы по делам о малозначительных преступлениях // Сов. государство и право, 1975, № 12, с. 10.

15. Развитие и совершенствование уголовно-процессуальной формы / Научн. ред. Кокорев Л.Д. - Воронеж, 1979.

16. Смирнов М. Дистанційне кримінальне судочинство: реальність та перспективи // Бюлетень Міністерства юстиції України № 9 (35) 2004 - С. 74-84.

17. Советский уголовный процесс / Под ред. Карнеевой Л.М., Лупинской П.А., Тыричева И.В. - М., 1980.

18. Советский уголовный процесс / Под ред. Карева Д.С. - М., 1968.

19. Сокира Л. Спрощений порядок розгляду кримінальних справ // Прокуратура. Людина. Держава. №9. - 39, вересень 2004. - С. 74-78.

20. Судебная практика в советской правовой системе / Под ред. Братуся С.Н. - М., 1975.

21. Тертишник В.М. Кримінально-процесуальне право України: Навч. посіб. К.: Юрінком Інтер, 1999. - 576 с.

22. Тертишник В.М. Кримінально-процесуальне право України: Підручник. 4-те вид., доп. і переробл. - К.: Видавництво А.С.К., 2003. - 1120 с.

23. Уголовный процесс. / Под ред. Алексеева Н.С., Лукашевича В.З., Элькинд П.С. - М., 1972.

24. Шпилев В.Н. Содержание и формы уголовного судопроизводства. - Минск, 1974.

25. Элькинд П.С. Категории "содержание" и "форма" в сфере уголовно-процессуального регулирования. - Сб.: Развитие и совершенствование уголовно-процессуальной формы. - Воронеж, 1979.

26. Юридическая процессуальная форма - теория и практика. - М., 1976.

27. Якуб М.Л. Процессуальная форма в советском уголовном судопроизводстве. - М.: Юридическая литература, 1981. - 144 с.

Размещено на Allbest.ru