Правовий статус інституту президента в Україні

Размещено на http://www.allbest.ru/

3

ЗМІСТ

Зміст

Вступ

Розділ 1. Загальна характеристика інституту президента

Розділ 2. Становлення інституту президента в Україні

Розділ 3. Функції і повноваження президента України

3.1 Основні функції і повноваження Президента України

3.2 Право вето Президента

Розділ 4. Підстави дострокового припинення повноважень президента України

Розділ 5. Повноваження президента при президентській, напівпрезидентській та парламентській республіках

Висновки

Список використаних джерел

ВСТУП

Актуальність теми: полягає в тому, що у функціях інституту президентства виявляється сутність, та реальна роль, яку президент відіграє у вирішені основних питань суспільного розвитку і, перш за все, в задоволенні різноманітних інтересів населення країни. Функції президента встановлюються відповідно до основних завдань, що постають перед державою на певному етапі її розвитку, системи державного правління (президентської, напівпрезидентської або парламентської) і являють собою засіб реалізації цих завдань. Зміст функцій президента визначається внутрішніми та зовнішніми факторами. Так, кризові явища в економічному житті країни потребують концентрації зусиль президента на вирішенні економічних та соціальних завдань. Зростання злочинності змушує президента своєчасно вживати серйозних практичних заходів по посиленню боротьби з нею, виявленню і усуненню причин та умов, які її породжують.

Незважаючи на різний правовий статус інституту президента в державах, де він існує, функції президента в різних країнах характеризуються деякими загальними рисами. Зміст кожної функції складається із сукупності однорідних аспектів державної діяльності - схожі сфери державної діяльності об'єднуються в одну функцію виходячи зі специфіки та характеру тих суспільних відносин, на які вони впливають. Функції президента повинні охоплювати всі аспекти державної діяльності, не втручаючись при цьому в діяльність окремих органів щодо здійснення ними деяких функцій держави. Тому функції президента необхідно також відокремлювати від видів державної діяльності, які можуть здійснювати або спеціально уповноважені на це органи, або їх структурні підрозділи. У функціях втілюються зусилля держави на вирішальних, життєво важливих напрямах її внутрішньої або зовнішньої діяльності, тому вони мають носити комплексний характер.

Крім того, функції президента не можна ототожнювати з формами і методами їх реалізації: конкретна функція президента являє собою єдність змісту, форм і методів здійснення державної влади, нерозривно пов'язаних з даним напрямом державної діяльності.

Уся державна діяльність президента в сучасному суспільстві має бути зосереджена на досягненні основної мети: блага людини, її морального та матеріального добробуту, максимальної правової і соціальної захищеності. Президент зобов'язаний виступати як гарант і захисник законних інтересів людини, сприяти суспільному прогресу в цілому, вдосконалювати і збагачувати систему суспільних відносин.

Життя будь-якого сучасного суспільства проходить у двох основних сферах: усередині країни і на міжнародній арені. Відповідно всі основні напрями діяльності президента, залежно від сфери суспільної діяльності, умовно можна поділити на внутрішні і зовнішні.

В ситуації, яка склалася на цей момент в Україні, Президент, Л.Д. Кучма, як глава держави та гарант державного суверенітету, територіальної цілісності України, прав людини та громадянина, повинен відігравати найважливішу роль, завдяки тим повноваженням, якими його наділяє Конституція України.

Тому об'єктом курсової роботи є повноваження Президента, а відповідно предметом курсової роботи був механізм реалізації повноважень Президента в державі.

Метою курсової роботи, було більш детальне вивчення і аналіз повноважень Президента України. Завданням дослідження було з'ясування змісту компетенції Президента завдяки яким він спроможний розв'язати політичну кризу, яка склалася на сьогоднішній день в Україні.

Зазначена проблематика знаходиться в полі зору вчених конституціоністів, її різні аспекти досліджуються в працях: Годованця В.Ф., Гладуна З.С., Копейчикова В.В., Кравченка В.В., Мелащенко В.Ф., Молдована В.В., Погорілка В.Ф., Федчишина М.Г., Шаповалова В.М.

Під час написання курсової роботи були використані: Конституція України, законодавчі та нормативні акти України, публікації у періодичних виданнях, методичні та навчальні посібники та підручники з конституційного права України та зарубіжних країн.

інститут президент повноваження компетенція

РОЗДІЛ 1 ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА ІНСТИТУТУ ПРЕЗИДЕНТА

Загальновідомо, що батьківщиною інституту президентства є Сполучені Штати Америки, де наприкінці XVIII століття і розпочала "життя" нова владна структура. З початком XIX століття країни Латинської Америки почали переписувати свої конституції та вводити в державно-владні механізми інститут президентства. З моменту здобуття незалежності 20 країн цього регіону ухвалили 260 конституцій.

Одна тільки Венесуела мала їх вже 25, а Бразилія - 8. Однак, порівнюючи зміст, а головне - ефективність функціонування інституту президентства в США й країнах Латинської Америки, отримуємо результат явно не на користь останніх: США до сьогодні залишаються єдиною в світі країною з ефективною президентською системою правління. Президентські ж системи їх південних сусідів, за оцінкою аналітиків, засвідчують "рекорд слабкості".

У середині XIX століття інститутом президентства звабились європейці: такі посади з'явилися в структурі влади Швейцарії та Франції.

Активне впровадження республіканської форми правління з інститутом президентства розгортається у XX столітті - із закінченням Першої світової війни. Можливо, не в останню чергу такому ходу речей в монархічній Європі сприяв не лише блискучий демократичний досвід США, але й позитивний імідж 26-го і 28-го американських президентів - двох Нобелівських лауреатів, Теодора Рузвельта та Вудро Вільсона. З ними народам Європи й Азії довелося „познайомитися" на зорі XX століття: обидва президенти виступили миротворцями.

Перший відіграв неабияку роль у припиненні російсько-японської війни й підписанні у вересні 1906 року Портсмутського договору. За це він і був винагороджений Нобелівською премією миру. Другий отримав цю премію 1919 року. Як відзначив А. Буен (глава норвезького парламенту) -- за привнесення "фундаментального закону людяності в сучасну міжнародну політику" Енциклопедичний довідник "Лауреати нобелівської премії. 1901 - 2001". - К.: "Український видавничий центр", 2001. - с. 46 - 106.

В 1919 року президента обирали вже й німці у новопосталій Веймарській республіці. Досвід США не був скопійований, так би мовити, „дослівно" -- в республіці постала не президентська, а напівпрезидентська форма правління. Слідом за німцями інститут президентства запровадили Австрія, Чехословаччина, Польща, країни Балтії.

Прикметно, що нові віяння не оминули й тогочасний Радянський Союз. Питання про запровадження посади президента активно обговорювалося під час підготовки Конституції СРСР в середині тридцятих років.

У 1930-х - 1940-х роках президентські структури виникли і в азійських країнах, приміром у Сирії та Лівані.

Після Другої світової війни президентство стало характерною рисою систем управління цілого ряду європейських держав. Цей інститут запроводили Італія, Греція, Португалія, Мальта. Свій варіант президентства культивуватиме й "соціалістичний світ" - В'єтнам (1946 -1980 рр.), УНР (1946 - 1949 рр. та з 1989 р.), НДР (1949 - 1960 рр.), ПНР (1947 - 1952 рр. та з 1989 р.), ЧССР (до 1989 р.), а ще Китай, КНДР і т. д. Златопольський Д.Л. Институт президентства в Восточной Европе: парадокс выборов и ответственность // Вестник Московского университета. - серия 11. Право. - 1999. - №5. - с. 15. З часом президентська посада була запроваджена в Югославії (1963 р.), в Румунії (1974 р., спеціально для Н. Чаушеску) і, зрештою, у березні 1990 року - в СРСР, для М. Горбачова.

Але не тільки Європа та Азія розбудовували владні інститути в своїх державах, закладаючи в них "елемент президентства". Навіть у найвіддаленіших куточках Африки в другій половині XX століття вже правили власні президенти. Закінчилося ж минуле століття -- "століття президентотворення" - бурхливими процесами народження нових держав на просторах колишніх СРСР та Югославії й появою тих же таки інститутів президентства в новопосталих державних організмах.

Попри поширеність інституту президентства, його сутність у різних країнах, зрозуміло, далеко не однакова. Одними особливостями він характеризується у суто президентських республіках, іншими -- в напівпрезидентських. Ще інша специфіка інституту президентства притаманна державам з парламентською формою правління.

Дослідники зауважили, що в деяких країнах функціонує одноосібний президент, а інших колегіальний. Але засновники інституту президентства (США). Однозначно висловлювалися на користь "одного президента й чисельних законодавчих зборів" Федералист. Политические эссе А.Гамильтона, Дж. Мэдисона и Дж. Джея: Пер. с англ. / Под общей редакцией, с предисл. Н.Н. Яковлева, коммент. О.Л. Степановой. - М.: Изд - во "Весь мир", 2000. - с. 459..

Це пояснювалось тим, що одноосібна (виконавча) влада є дієздатнішою в порівнянні з колективною, оскільки "рішучість, активність, таємничість і швидкість зазвичай характеризують вчинки однієї людини" значно більше, ніж "дії будь-якої групи людей".

Одним із найсерйозніших аргументів проти владного плюралізму було те, що останній "приховує промахи й ліквідує відповідальність". До того ж "багатолюддя у виконавчій владі... стає на заваді пошуку винних" там же - с.462, 463. Роздумуючи над тим, який президент потрібен США, А. Гамільтон зауважував: "Плюралізм виконавчої влади позбавляє народ двох найбільших засобів безпеки, якими він може володіти... По-перше, стримуванням з боку громадської думки, яка втрачає свою ефективність в результаті того, що осуд за погану політику доводиться розподіляти між кількома особами, й незрозуміле, хто саме повинен бути засуджений; і, по-друге, можливості легко і чітко з'ясувати провину довірених осіб, якщо вони того заслуговують" там же - с.464. А. Гамільтон вказав і ще на одну суттєву й привабливу для народу особливість одноосібної виконавчої влади: її "легше обмежувати, коли вона перебуває в одних руках". Примноження ж "людей виконавчої влади" є небезпечним, а не "сприятливим для свободи" там же - с.465.

На скрижалях історії залишилися імена Дж. Вашингтона, Ш. де Голля, В. Гавела як приклади інтелектуальної ефективності президента, його сумлінного служіння своїй нації, захисту її інтересів.

Впродовж десятиліть, починаючи з 1945 року, президентом В'єтнаму був Хо Ши Мін. Стосовно нього Фам Ван Донг свого часу патетично запитував: "Що в Долині Тростини красивіше від лотоса? Що у В'єтнамі прекрасніше від імені Хо Ши Мін?" І констатував, що "життя президента.... чисте, як світло" Фам Ван Донг. Предисловие // Президент Хо Ши Мин. (Политическая биография). / Перевод с французского - М.: Госполитиздат, 1963. - с. 16 - 17.. Однак стверджувати, що цей лідер, перетворений для свого народу за допомогою інформаційно-ідеологічних маніпулятивних технологій на ідола, зробив життя цього народу чистим, як світло, напевно, буде проблематичним завданням для будь-якого неупередженого поціновувача.

Понад 80 років мексиканці регулярно обирають президента, наділяючи його широкими, фактично диктаторськими повноваженнями. Однак -- тільки на один термін. І жоден президент з тієї чи іншої нагоди не порушив конституцію і не залишився на посту на ще один термін. Свої особливості має інститут президентства в Індонезії: сім'я Сухарто, а точніше - президентський олігархічний клан, як стверджували ЗМІ, володів активами, що дорівнювали половині ВНП країни. Однак при цьому доходи на душу населення за три десятиліття виросли в середньому в 10 разів, а кількість людей, які жили за межею бідності, за той же період зменшилася утричі. Це дозволяє зауважувати: олігархії, очолювані президентами, надто відрізняються одна від одної, щоб зводити їх до спільного знаменника Кива А.В. Российская олигархия: общее и особенное // Общественные науки и современность. - 2000. - №2. - с. 27.

Варто пам'ятати, що, по-перше, різними були способи приходу до влади президентів (в результаті всенародного обрання на альтернативній чи безальтернативній основі, державного перевороту, призначення і самопризначення чи успадкування посади). По-друге, різним був і є час перебування на посаді: від терміну, закріпленого в конституції країни (як правило, 4-8 років) або до моменту проголошення імпічменту чи передчасної смерті президента й аж до безкінечності (пожиттєво). Різними, по-третє, були й особливості перебування на посаді та подальші долі переобраних чи повалених президентів. Президентство одних (приміром, Ф.Д. Рузвельта) перетворювалося на тріумф. Інших - на прокляття (Н. Чаушеску).

Президентство є дуже різним за формою і змістом. Під дахом цього політичного інституту можуть "мешкати" державні мужі-велети, але й можуть ховатися різного роду авторитарні правителі, тип правління яких продуктивніше аналізувати не в контексті представницької демократії, але бонапартизму тощо.

Окремий інтерес викликає напівпрезидентська форма правління. Однак на сьогодні в колах західних вчених не існує єдиної точки зору на суть напівпрезидентської (змішаної) республіки й, відповідно, не існує чіткого розмежування держав з напівпрезидентською й парламентською формою правління. Про це свідчать, зокрема, праці таких дослідників, як М. Дюверже, М. Шугарт, Дж. Кейрі, Дж. Сарторі, котрі впродовж двох останніх десятиліть XX століття доклали значних зусиль для з'ясування сутності й розмежування систем влади. Наслідком проведеного ними аналізу стало те, що до напівпрезидентських (змішаних) республік відносять Веймарську республіку в Німеччині (1919 - 1933 рр.), П'яту республіку у Франції. Як напівпрезидентські розглядаються Португалія (1976- 1982рр.) і Шрі-Ланка (з 1978р.), Фінляндія (з 1919р.). А от з такими зразками систем влади, як в Австрії, Ісландії, Ірландії, виникали труднощі: президенти в цих країнах функціонують, однак, як вважав, приміром, М. Дюверже, лише як символічні керівники Duverges M. A New Political System Model: Semi - Presidential Government European Journal of Political Reserch/ - 1980. - №2. - Р. 167.. Та якщо М. Дюверже відносив згадані країни до напівпрезидентських республік, то Дж. Сарторі - до парламентських.

Загалом проблеми у класифікації виникають з кількох причин. По-перше, визначаючи систему влади більший інтерес викликає реальне життя, реально діючі механізми влади. Але, звісно, треба прагнути усвідомити й причини та наслідки, так би мовити, відходу від конституції, якщо це відбувалося. Відтак завдання науковця - вловити ситуацію, коли конституція впродовж років чи навіть десятиліть залишалася незмінною, однак система влади змінювалася так чи інакше.

По-друге, виділяючи напівпрезидентську систему правління як відмінну від президентської й парламентської системи, дослідники прагнули визначити її характерні риси, й тут намітилися різні підходи. М. Дюверже вважав, що суть напівпрезидентської форми правління полягає в тому, що парламентська й президентська фази правління просто чергуються там же - с. 186 (явище деміпрезидентства). Дж. Сарторі ж заперечує, оскільки сутність напівпрезидентської форми правління полягає, насамперед, у тому, що влада в ній ділиться, тобто в державі існує "двоголова" виконавча влада. Місце має своєрідне двовладдя, уособлювань президентом і прем'єр-міністром. І, в залежності від конфігурації більшості, влада не чергується, але коливається між президентом і прем'єр-міністром. Тобто, коли більшість є об'єднаною (обрала і президента, а, крім того, контролює й парламент), - президент переважає прем'єр-міністра. При "розколеній" більшості прем'єр-міністр спирається на власну більшість у парламенті, яка й забезпечує йому перевагу.

Загалом Дм. Сарторі вважає: аби довідатися, чи є аналізована форма правління напівпрезидентською, варто простежити її відповідність/ невідповідність таким п'яти характеристикам. У напівпрезидентській республіці: 1) глава держави (президент) обирається на основі всенародних виборів, прямим чи непрямим голосуванням на певний термін; 2) глава держави ділить виконавчу владу з прем'єр-міністром так, що це призводить до структури двоїстої влади, чиї три визначальні критерії такі: 3) президент незалежний від парламенту, однак не уповноважений управляти один чи безпосередньо, тому його воля повинна передаватися й здійснюватися через його уряд; 4) прем'єр-міністр і його кабінет є незалежними від президента в тому, в чому вони залежні від парламенту: вони є суб'єктом або парламентської довіри, або недовіри, але в будь-якому випадку кабінету необхідна підтримка більшості в парламенті; 5) структура двоїстої влади за напівпрезидентської форми правління припускає різні види рівноваги, а також зміну переваги повноважень у межах виконавчої влади за суворого виконання умови, що існує "потенціал автономності" кожного елемента виконавчої влади Сартери Дж. Порівняльна конституційна інженерія: Дослідження структур, мотивів і результатів: Пер. з 2 - го англ. вид. - К.: Артек, 2001. - с. 125.. Саме ці ознаки, а не якісь інші, є визначальними для напівпрезидентської республіки. Всі ж інші -- тільки другорядні, й, взяті окремо від перелічених, не розкривають суті системи влади та підштовхують до неадекватних висновків.

Українські вчені й до сьогодні не склали думки, які ознаки слід у першу чергу брати до уваги, визначаючи систему влади. Тож, наприклад, В. Шаповал такі, "складні випадки", як Ірландія та Ісландія (їх "складність" для дослідників зумовлюється тим, що в обох країнах президентів обирають всенародним голосуванням) характеризує як такі, в котрих функціонує напівпрезидентська, чи змішана, форма правління Шаповалов В.М. Державний лад країн світу. - К.: Укр. центр правничих студій, 1999. - с. 288.. Водночас В. Погорілко погоджується з оцінками західних дослідників. Відтак у нього не виникає сумніву, що обидві держави є уособленням парламентської демократії Погорілко В.Ф. Інститут президентства в Україні // Державотворення и правотворення в Україні Досвід, проблеми, перспективи / За заг. ред. Ю.С. Шемчушенко: Монографія. - К.: Інститут держави і права В.М. Корецького, 2001. - с. 114..

Врозріз із побутуючими на Заході твердженнями йдуть висновки українських дослідників тоді, коли вони зараховують Францію до держав з президентською Цвєтков В.В., Крейсіна І.О., Коваленко А.А. Суспільна трансформація і державне управління в Україні: політико - правові детермінанти: Монографія. К.: Концерн "Видавничий Дім "ІнЮре", 2003. - с. 265, а не напівпрезидентською формою правління.

Слід додати, що такий "класифікаційний безлад" характерний і для російських дослідників. Н. Сахаров на початку 1990-х років налічив на планеті близько 20 напівпрезидентських республік, зарахувавши до них крім, приміром, Франції, Фінляндії, й низку колишніх радянських республік, у тому числі й Україну та Росію.

У багатьох вітчизняних наукових дослідженнях трапляються противоречиві визначення ознак тієї чи іншої системи влади. Так, в одних випадках за основу береться мінімум класифікаційних ознак -- тобто одна. І зазначається, що "президентськими вважаються ті країни, де президент обирається шляхом всенародного голосування" Зеленько Г. Навздогінна модернізація: досвід Польщі та України. - К.: Критика, 2003. - с. 78 (отже, Австрія, Ісландія, а ще Україна чи Росія -- однозначно президентські республіки. Як на мою думку з цим важко погодитися). В інших випадках відбувається навпаки - дослідник, даючи визначення президентського правління, базовими називає аж сім ознак: 1) дотримання формальних вимог жорсткого розподілу влади й запровадження збалансованої системи стримувань і противаг (ця ознака є необхідною для інших демократичних форм правління напівпрезидентської чи парламентської, немає сенсу відносити її до базових ознак президентської форми правління); 2) обрання президента на загальних виборах (ця ознака є базовою); 3) поєднання повноважень глави держави і глави уряду в особі президента (в Конституції США (своєрідному "еталоні" президентської форми правління) не акцентується, що президент - "глава держави": стаття II тільки вказує, що "виконавча влада надається Президентові Сполучених Штатів Америки") Каррі Д.П. Конституція Сполучених Штатів Америки: Посібник для всіх / Пер. з англ. О.М. Мокровольського. - К.: Веселка, 1993 - 140с.; 4) формування уряду президентом за обмеженої участі парламенту (є базовою: президент дійсно повинен призначати керівників уряду. Конституція США, зокрема, з цього приводу гласить, що президент має право "за порадою і згодою Сенату призначати послів та інших повноважних представників і консулів, суддів Верховного суду, а також усіх інших урядовців Сполучених Штатів, про призначення яких у цій Конституції немає інших настанов" там же - с. 142); 5) політична не підзвітність уряду (кабінету) парламентові (ця ознака не є базовою); 6) не надання главі держави права на розпуск парламенту (можливість розпуску президентом парламенту свідчить не про зміну форми правління, а тільки про порушення принципів поділу влади); 7) відсутність інституту контрасигнування Шаповалов В.М. Державний лад країн світу. - К.: Укр. центр правничих студій. - 1999. - с. 284 - 285 (ця ознака не є базовою).

Отже, з перелічених семи ознак тільки дві є базовими. Третьою необхідною ознакою цієї форми правління є та, що президента протягом встановленого терміну правління не можна позбавити влади простим парламентським голосуванням Сартрі Дж. Порівняльна конституційна інженерія...с. 115. (що реально в парламентській республіці).

Тепер щодо поняття напівпрезидентської республіки. На думку Дж. Сарторі: слово "напів-" (вживається переклад з латини) означає "половину", тобто напівпрезидентська форма правління є саме "половиною" від президентського правління -- заміною моноцентристської структури влади на "подвійну". Інша "половина" влади належить прем'єр-міністрові та його кабінету. Відтак сприймати поняття як не зовсім вдале підстав немає.

Застосувавши свого часу поняття "напівпрезидентська система", західні дослідники "вивели" його, відштовхнувшись від реального випадку - П'ятої республіки у Франції. Оскільки саме там під час дискусії в Національних зборах на початку 1960-х Ш. де Голль погодився розділити функції глави держави й керівника уряду. Отже, Франція стала своєрідним еталоном "двоголової" (президент і прем'єр-міністр) системи правління, "прикладаючи" який до інших схожих випадків, західні науковці й отримують (чи не отримують) підстави для класифікації республіки як напівпрезидентської. (Саме в такий спосіб, так би мовити, постфактум, й було охарактеризовано як напівпрезидентську систему влади у Веймарській республіці). Відтак хоч у Конституції Французької Республіки за президентом і закріплено певні арбітражні функції (зокрема вказується, що "він забезпечує своїм арбітражем нормальне функціонування публічної влади, а також спадкоємність держави"), однак про піднесення інституту президента над традиційними гілками влади, над всіма інститутами держави не йдеться. Його статус не витрактовується як становище над іншими: його "другою головою", як елемента структури влади, є прем'єр-міністр, а разом вони уособлюють одну гілку влади - виконавчу.

Науковцям і практичним політикам не вдається дійти згоди у визначенні форми правління в Україні, починаючи з моменту постання інституту президентства. Так, вже на самому початку 1990-х років дехто констатував введення в Україні "президентського правління". Інші твердили, що в 1991 - 1995 роках відбулося "закладання основ для формування напівпрезидентської системи правління" (з чим можна загалом погодитися і додати: конкретно говорити про форму правління стосовно першої половини 1990-х років не можна хоча б тому, що не діяв принцип поділу влади), а період з 8 червня 1995 по 27липня 1996 року (період дії Конституційного договору) характеризували як такий, коли відбулося наближення вітчизняної форми правління до президентської республіки. Після прийняття Конституції впродовж років багатоголосе звучала теза, що в Україні в наявності президентсько-парламентська чи парламентсько-президентська республіка. Але лунали й інші голоси, котрі твердили про закріплення в Україні "авторитаризму ліберального типу".

На початку XXI століття і перший Президент України Л. Кравчук стверджував, що в Україні утвердилась президентсько-парламентська форма правління. Дисонансом прозвучала думка діючого Президента Л. Кучми: "У нас немає президентсько-парламентської республіки з однієї причини - тому, що немає закладених у Конституції тих важелів і противаг, які б давали можливість існувати дійсно президентсько-парламентській республіці" (тобто "напівпрезидентській" чи "змішаній"). З цим положенням можна абсолютно погодитися, якщо проаналізувати українську Конституцію й політичні реалії крізь призму положень, про які говорилося вище і які закріплюють базові ознаки напівпрезидентської республіки.

Найперше відзначимо, що на пострадянських просторах І сьогодні тривають активні спроби розглядати позиціювання президента як становище над. Продукуються концепції поділу влади не на три класичні гілки, а на чотири: до законодавчої, виконавчої та судової додається ще й президентська. Українські науковці вважали: "Перелік повноважень Президента як у сфері нормативного регулювання суспільних відносин, так і в сфері втілення Конституції і законів України в життя, його вплив на діяльність уряду, здійснювану в державі кадрову політику ставить його у проміжне становище між всіма гілками влади. Якщо ж врахувати й те, що він є главою держави і тільки він може уособлювати державу як всередині країни, так і за її межами у відносинах з іншими державами, то є всі підстави виділяти його в окрему гілку влади, яка має бути цементуючим началом у всьому державному механізмі".

Президенти на пострадянських просторах можуть в деяких випадках поступово перетворитися на своєрідних модифікованих (виборних) монархів - глав держав. У них, як вже нині застерігають деякі дослідники, будуть досить великі права, але - жодної відповідальності. У зв'язку з цим російський вчений Д. Златопольський, зокрема, зазначає, що президенти республік в державах Східної Європи можуть бути притягнені до відповідальності лише у випадку порушення конституції чи закону. Відтак в конституційному регулюванні є суттєві лакуни, оскільки немає розв'язання головного питання: про відповідальність того чи того президента за всю поточну, повсякденну державну роботу, коли він не порушує конституції чи законів, але все ж його рішення, дії та вчинки фактично завдають шкоди інтересам держави й народу, благополуччю останнього і в силу цього перебувають в суттєвому протиріччі з усією законодавчою та іншою діяльністю парламенту.

Показово, що президента, який так чи інакше своїми діями завдав шкоди державі, можна позбавити влади в результаті імпічменту. Однак, як зауважують юристи, те, що є юридичне можливим, практично -нереальне.

В ситуації, коли президент стає "четвертою владою" - ніби поруч із законодавчою, виконавчою, судовою, а в дійсності перетворюється на владу над, то характеризувати таку форму правління за допомогою понять парламентсько-президентська чи президентсько-парламентська республіка, можливо, й буде доцільно. Адже тоді фактично йтиметься тільки про дві реальні гілки влади - президентську й парламентську, а дві інші (виконавча та судова) будуть позбавлені навіть мінімальної автономії й виконуватимуть суто технічні - допоміжні - функції. З часом, можливо, відпаде потреба й у виокремленні парламентської гілки влади: залишиться єдина влада над.

Західні експерти застерігають: жодна з існуючих форм -президентська, парламентська чи змішана - не є панацеєю від усіх бід. Кожна може бути позитивно-продуктивною, але також і безрезультативною та навіть більше -- призвести до постання нових загроз суспільствам, котрі запозичують і насаджують у себе те, що для них не є органічним, що не узгоджується з рівнем їхньої політичної культури і свідомості, рівнем економічного, соціального розвитку тощо.

Інше зауваження стосується того, що будь-яка демократична форма правління починає справді, так би мовити, "працювати", коли вона достатньо інституйована. Говорячи про"інститут президентства", звернемо увагу, що цей феномен в Україні якраз і не набув необхідного рівня інституціоналізації. Свого роду "поверхневою" ознакою цього є те, що інколи замість словосполучення "інститут президентства" вживають інше - "інститут президента". Але поняття "інститут президента" акцентує увагу, передусім, на особистісній стороні феномена. Інститут же президентства як політичний інститут - поняття більш ємке і передбачає проведення цілого ряду заходів, виписання процедур тощо.

Вимога інституціоналізації молодих демократій або, як їх ще називають, делегативних демократій, тобто таких, в яких владу мають демократично обрані уряди, не безпідставна, Делегативні демократії (не інституційовані) не можуть, як відзначають експерти, гарантувати, що суспільство не регресує до авторитарного правління. Вони часто втрачають стійкість. Інституціоналізація ж сприяє стійкості й забезпечує суспільство від несподіванок. Відтак, щоб стати державою, в якій демократичні перетворення є незворотними, слід прагнути перейти від делегативної демократії до представницької, чіткого поділу влади і закріплення функцій її гілок, меж діяльності в конкретних законах.

РОЗДІЛ 2 СТАНОВЛЕННЯ ІНСТИТУТУ ПРЕЗИДЕНТА В УКРАЇНІ

Інститут Президента України як глави держави є порівняно новим явищем у політичному житті і державному будівництві України. Тривалий час в Україні (колишній Українській РСР) функції глави держави виконували переважно Верховна Рада, яка вважалась найвищим органом державної влади України, її Президія, як постійний діючий орган державної влади, та її голова².

Теоретичною основою зосередження функцій глави держави у Верховній Раді, в особі її постійно діючого органу - Президії Верховної Ради, була концепція "колективного президента" та вчення про ради і радянське державне будівництво в цілому (народ здійснює державну владу через ради народних депутатів України, що становлять єдину систему органів державної влади і є політичною основою держави, а Верховна Рада - найвищим органом державної влади).

Нинішній інститут президентства в Україні склався не відразу. Спочатку Президент за своїм статусом і назвою був найвищою посадовою особою в державі, потім главою держави і главою виконавчої влади, а нині, за чинною Конституцією, є главою держави.

Становлення інституту Президента України було ключовим у реформуванні державної влади, пов'язаному з проголошенням незалежності України та зміною її конституційного ладу.

Започаткувала процес реформування державної влади в Україні Декларація про державний суверенітет України, яка проголосила, що державна влада в республіці здійснюється за принципом її поділу на законодавчу, виконавчу і судову. Це зумовило введення інституту президентства. Оскільки інститут Президента України мав перетворитись із символічного колективного внутріпарламентського інституту в реальний одноособовий позапарламентський інститут і Президент мав обиратися не парламентом, а громадянами України, цей інститут об'єктивно мав отримати необхідну конституційно-правову основу перш ніж стати реальністю. Прийняттю цих законів передувало внесення відповідних змін і доповнень до чинної на той час Конституції. В Україні посаду Президента вперше в новітній історії було офіційно запроваджено на підставі Закону Української РСР "Про заснування поста Президента Української РСР і внесенні змін і доповнень до Конституції (Основного Закону) Української РСР" від 05.07.1991р. Перша стаття цього Закону проголошувала: "Заснувати пост Президента Української Радянської Соціалістичної Республіки". Відповідно до цього Закону до Конституції Української РСР було внесено додатковий розділ, який встановлював статус Президента, його повноваження, функції, обов'язки, гарантії діяльності. Закон Української РСР "Про Президента Української РСР" від 05.07.1991р. деталізував відповідні положення Конституції. Згідно з Конституцією та зазначеним Законом Президент Української РСР визначався найвищою посадовою особою Української держави та главою виконавчої влади. Десь через рік - 25 червня 1991 р. - Верховна Рада ухвалила постанову "Про вибори Президента Української РСР", якою визнала за доцільне заснувати пост Президента України (Української РСР) до прийняття нової Конституції і провести вибори Президента у 1991р.

Зокрема, Конституцію було доповнено новою главою - 12-1, яка була присвячена посаді Президента України. У відповідних положеннях Конституції і названих законах визначався статус Президента, його функції, повноваження та порядок обрання.

Теоретичною основою становлення інституту президентства на даному етапі була насамперед Концепція нової Конституції України, схвалена Верховною Радою ще 19 червня 1991р.

1 грудня 1991р. відбулися вибори Президента, під час яких було вперше на конституційній основі шляхом прямих виборів обрано Президента України.

Проте конституювання інституту президентства на цьому не закінчилося. Воно продовжувалося у ході процесу підготовки нової Конституції України і внесення ряду змін та доповнень до чинної на той час Конституції. Про це свідчать, зокрема, проекти Конституції України в редакціях 1992, 1993, 1995 років та Конституційний Договір, укладений між Президентом і Верховною Радою 8 червня 1995 р. За даними проектами Конституції і Конституційним Договором Президент України набував нового статусу - статусу глави держави і глави виконавчої влади.

Остаточно статус Президента України був визначений в розділіV Конституції України 1996р.

РОЗДІЛ 3 ФУНКЦІЇ І ПОВНОВАЖЕННЯ ПРЕЗИДЕНТА УКРАЇНИ

3.1 Основні функції і повноваження Президента України

Основні функції і повноваження Президента визначаються Конституцією України. За Конституцією Президент є главою держави і виступає від її імені. Він є гарантом державного суверенітету, територіальної цілісності України, додержання Конституції, прав і свобод людини і громадянина (ст. 102 Конституції України). Президент забезпечує державну незалежність, національну безпеку і правонаступництво держави (п. 1 ст. 106 Конституції України).

Повноваження Президента України викладено в статті 106 Конституції України. Усю їх сукупність можна поділити на кілька груп:

1. Повноваження, що визначають представництво України в державних зносинах, прийняття вірчих і відкличних грамот дипломатичних представництв інших держав і т.п.

2. Ті, що стосуються діяльності Верховної Ради.

3. Ті, що стосуються призначення та звільнення з посад членів Кабінету Міністрів та інших посадових осіб.

4. Повноваження у сфері забезпечення державної незалежності, національної безпеки та оборони країни.

5. Пов'язані з прийняття до громадянства України та його припинення, надання притулку в Україні.

6. Установчі повноваження - утворення та ліквідація за поданням Прем'єр - міністра України міністерств та інших центральних органів виконавчої влади.

Одними із пріоритетних повноважень Президента у здійсненні названих функцій є його повноваження щодо представництва держави всередині країни і в міжнародних відносинах.

Як представник держави в своїй країні, Президент має право звертатися з посланнями до народу та із щорічними (чи позачерговими) посланнями до Верховної Ради про внутрішнє і зовнішнє становище України (п. 2 ст. 106 Конституції України). Він також представляє державу в міжнародних відносинах, здійснює керівництво зовнішньополітичною діяльністю держави, веде переговори та укладає міжнародні договори України. Як представник нашої держави у міжнародних відносинах і керівник її зовнішньої політичної діяльності, Президент приймає рішення про визнання іноземних держав (п. 4 ст. 106 Конституції України), призначає та звільняє глав дипломатичних представництв України в інших державах і при міжнародних організаціях, а також приймає вірчі і відкличні грамоти дипломатичних представництв іноземних держав (п. 5 ст. 106 Конституції України).

Як глава держави, Президент України має ряд повноважень щодо призначення і оголошення виборів і референдумів як форм безпосередньої демократії та щодо формування і функціонування органів державної влади.

Зокрема, Президент призначає всеукраїнський референдум щодо змін Конституції України згідно з чинною Конституцією України (ст. 156 Конституції України), проголошує всеукраїнський референдум за народною ініціативою (п. 6 ст. 106 Конституції України); призначає позачергові вибори до Верховної Ради у строки, встановлені Конституцією (п. 7 ст. 106 Конституції України).

Особливе місце серед повноважень Президента кожної країни посідають його повноваження щодо парламенту, зокрема право розпуску парламенту, яке мають глави держав в парламентських і напівпрезидентських (парламентсько-президентських або президентсько-парламентських) республіках. Це право глав держав вважається істотним важелем у системі стримань і противаг у їх відносинах з парламентом. Підставами застосування главою держави права розпуску парламенту в ряді країн е порушення передбачених Конституцією умов формування уряду, прийняття державного бюджету тощо.

Президент України припиняє повноваження Верховної Ради України, якщо протягом тридцяти днів однієї чергової сесії пленарні засідання не можуть розпочатися (п. 8 ст. 106 Конституції України). Це зумовлює іноді скликання позачергових сесій Верховної Ради, що мало місце, наприклад, у серпні 1997р., але в цілому вносить стабільність в роботу парламенту, утверджує його як постійно діючий орган законодавчої влади України.

Ряд повноважень Президента стосуються його права впливу на законодавчу та іншу діяльність Верховної Ради. Пріоритетним серед них є право законодавчої ініціативи, тобто право вносити до Верховної Ради України законопроекти або пропозиції щодо прийняття законів (ст. 106 Конституції України). До того ж законопроекти, визначені Президентом як невідкладні, мають розглядатися Верховною Радою позачергово. Президент має право вносити законопроекти про внесення змін і доповнень до всіх розділів Конституції, в тому числі до розділу І "Загальні засади", розділу ПІ "Вибори. Референдум" і розділу XIII "Внесення змін до Конституції України", які за умови їх прийняття не менш як двома третинами від конституційного складу Верховної Ради затверджуються всеукраїнським референдумом, який призначається Президентом України.

Президент має також значні повноваження на завершальній стадії законодавчого процесу: підписання і оприлюднення законів (п. 29 ст. 106 Конституції України). Відповідно до чинної Конституції Президентові належить право підписання законів, прийнятих Верховною Радою, і оприлюднення їх.

Схвалені Верховною Радою закони спочатку підписуються її Головою і надсилаються Президентові. Відповідно до Конституції (ст. 94) Президент протягом п'ятнадцяти днів після одержання закону підписує його та офіційно оприлюднює або повертає закон зі своїми вмотивованими і сформульованими пропозиціями до Верховної Ради України для повторного розгляду. В разі якщо Президент протягом встановленого строку не повернув закон для повторного розгляду, закон вважається схваленим Президентом і має бути підписаний та офіційно оприлюднений.

Якщо ж під час повторного розгляду закон буде знову прийнятий Верховною Радою не менш як двома третинами від її конституційного складу, Президент зобов'язаний його підписати та офіційно оприлюднити протягом десяти днів.

Закон набуває чинності через десять днів з дня його офіційного оприлюднення, якщо інше не передбачено самим законом, але не раніше дня його опублікування (ст. 94)

Одним з найважливіших і найдієвіших повноважень Президента як глави держави є його установчі повноваження щодо формування органів виконавчої влади. Кабінету Міністрів, міністерств, інших центральних органів виконавчої влади та місцевих державних адміністрацій.

Так, Президент призначає за згодою Верховної Ради Прем'єр-міністра та припиняє його повноваження, приймає рішення про його відставку (п. 9 ст. 106 Конституції України); призначає за поданням Прем'єр-міністра членів Кабінету Міністрів, керівників інших центральних органів виконавчої влади, а також голів місцевих державних адміністрацій та припиняє їхні повноваження на цих посадах (п. 10 ст. 106 Конституції України).

Президент має також ряд інших повноважень щодо формування органів виконавчої влади та призначення посадових осіб. Він призначає на посади та звільнює з посад за згодою Верховної Ради Голову Антимонопольного комітету України, Голову Фонду державного майна України, Голову Державного комітету телебачення і радіомовлення України (п. 14 ст. 106 Конституції України); утворює, реорганізовує та ліквідує за поданням Прем'єр-міністра міністерства та інші центральні органи виконавчої влади, діючи в межах коштів, передбачених на утримання органів виконавчої влади (п. 15 ст. 106 Конституції України); скасовує акти Кабінету Міністрів та акти Ради міністрів Автономної Республіки Крим (п. 16 ст. 106 Конституції України).

Президент також призначає половину складу Ради Національного банку України (п. 12 ст. 106 Конституції України), половину складу Національної ради України з питань телебачення і радіомовлення (п. 13 ст. 106 Конституції України).

Ряд повноважень має Президент і щодо формування органів судової влади та контрольно-наглядових органів. Зокрема, Президент призначає третину складу Конституційного Суду України (п. 22 ст. 106 Конституції України); здійснює перші призначення на посаду професійного судді на перші п'ять років; призначає за згодою Верховної Ради на посаду Генерального прокурора України та звільнює його з посади; здійснює помилування (п. 11 ст. 106 Конституції України); створює суди в визначеному законом порядку (п. 23 ст. 106 Конституції України).

Досить широке коло повноважень має Президент як гарант конституційного ладу, державного суверенітету, територіальної цілісності України; додержання Конституції, прав і свобод людини і громадянина та інших конституційних інститутів.

Відповідно до Конституції Президент є Головнокомандувачем Збройних Сил України, він призначає на посади та звільнює з посад вище командування Збройних Сил, інших військових формувань; здійснює керівництво у сферах національної безпеки та оборони держави (п. 17 ст. 106 Конституції України); очолює Раду національної оборони і безпеки (п. 18 ст. 106 Конституції України); вносить до Верховної Ради питання про оголошення стану війни та приймає рішення про використання Збройних Сил у разі збройної агресії проти України (п. 19 ст. 106 Конституції України); відповідно до закону приймає рішення про загальну або часткову мобілізацію та введення воєнного стану в Україні або в окремих її місцевостях у разі загрози нападу, небезпеки державній незалежності України (п. 20 ст. 106 Конституції України); приймає в разі необхідності рішення про введення в Україні або в окремих її місцевостях надзвичайного стану, а також оголошує у разі необхідності окремі місцевості України зонами надзвичайної екологічної ситуації з наступним затвердженням цих рішень Верховною Радою (п. 21 ст. 106 Конституції України); присвоює вищі військові звання, вищі дипломатичні ранги та інші вищі спеціальні звання й класні чини (п. 24 ст. 106 Конституції України).

Як гарант Конституції і конституційного ладу України в цілому Президент, поряд з правом відкладального вето: "має право вето по відношенню до прийнятих Верховною Радою України законів з подальшим поверненням їх на повторний розгляд Верховної Ради України (п. 30 ст. 106 Конституції України)" має право звернення до Конституційного Суду з питань конституційності (відповідності Конституції) законів та інших правових актів Верховної Ради, актів Кабінету Міністрів, правових актів Верховної Ради Автономної Республіки Крим (ст. 150 Конституції).

Президент має право також звернення до Конституційного Суду за висновком про відповідність Конституції України чинних міжнародних договорів України або тих міжнародних договорів, що вносяться до Верховної Ради для надання згоди на їх обов'язковість (ст. 151 Конституції України).

На випадок, коли вичерпані інші можливості гарантування додержання Конституції, Президент може звернутися по допомогу до народу. Зокрема, він має право призначати всеукраїнський референдум щодо змін Конституції України (ст. 156) та проголошення всеукраїнського референдуму за народною ініціативою.

Як глава держави, Президент також приймає рішення про прийняття до громадянства України та припинення громадянства України, про надання притулку в Україні (п. 26 ст. 106 Конституції України); нагороджує державними нагородами; встановлює президентські відзнаки та нагороджує ними (п. 25 ст. 106 Конституції України); здійснює помилування (п. 27 ст. 106 Конституції України); здійснює інші повноваження, встановлені Конституцією.

Однією з особливостей статусу Президента є те, що він не може передавати свої повноваження іншим особам або органам. Це є важливою гарантією як статусу Президента, так і конституційного ладу в. цілому.

Свої функції і повноваження Президент здійснює в певних правових і організаційних формах, які, як правило, властиві лише цьому інституту державної влади.

Президент України на основі і на виконання Конституції і законів України видає укази і розпорядження, які є обов'язковими до виконання на території України. Окремі види актів Президента скріплюються, відповідно до Конституції, підписами Прем'єр-міністра і міністра, відповідального за акт та його виконання.

Для здійснення своїх повноважень Президент України в межах коштів, передбачених у Державному бюджеті України, створює консультативні, дорадчі та інші допоміжні органи і служби, які називаються Адміністрацією Президента України (п. 28 ст. 106 Конституції України).

Особливою організаційною формою гарантування Президентом конституційного ладу України, державної незалежності і безпеки є Рада національної безпеки і оборони, яка є координаційним органом з питань національної безпеки і оборони при Президентові України. Вона координує і контролює діяльність органів виконавчої влади у сфері національної безпеки і оборони, її головою є Президент України, який формує персональний склад Ради національної безпеки і оборони. До складу Ради національної безпеки і оборони України за посадами входять Прем'єр-міністр, Міністр оборони, Голова Служби безпеки, Міністр внутрішніх справ, Міністр закордонних справ. У засіданнях Ради національної безпеки і оборони України може брати участь Голова Верховної Ради.

Рішення Ради національної безпеки і оборони України вводяться в дію указами Президента (ст. 107 Конституції).

Президент України не може передавати своїх повноважень іншим особам або іншим органам. Президент України на підставі та в виконання Конституції України видає накази та розпорядження, які є обов'язковими до виконання на території України. Акти Президента України видані в межах повноважень, передбаченими пунктами:

3) представляє державу в міжнародних відносинах, здійснює керівництво зовнішньополітичною діяльністю держави, веде переговори та укладає міжнародні договори України;

4) приймає рішення про визнання іноземних держав;

5) призначає та звільняє глав дипломатичних представництв України в інших державах і при міжнародних організаціях; приймає вірчі і відкличні грамоти дипломатичних представництв іноземних держав;

8) припиняє повноваження Верховної Ради України, якщо протягом тридцяти днів однієї чергової сесії пленарні засідання не можуть розпочатися;

10) призначає за поданням Прем'єр - міністра України членів Кабінету Міністрів, керівників інших центральних органів виконавчої влади, а також голів місцевих державних адміністрацій і припиняє їх повноваження на цих посадах;

14) призначає на посаду та звільнює з посад за згодою Верховної Ради України Голову Антимонопольного комітету України, Голову Фонду державного майна України, Голову Державного комітету телебачення та радіомовлення України;

15) утворює, реорганізовує та ліквідує за поданням Прем'єр - міністра України міністерства та інших центральних органів виконавчої влади, діючи в межах коштів, передбачених на утримання органів виконавчої влади;

17) є верховним Головнокомандувачем Збройних Сил України; призначає на посаду та звільнює з посад вище командування Збройних Сил України, інших військових формувань; здійснює керівництво у сферах національної безпеки та оборони держави;

18) очолює Раду національної оборони і безпеки України;

21) приймає в разі необхідності рішення про введення в Україні або в окремих її місцевостях надзвичайного стану, а також оголошує у разі необхідності окремі місцевості України зонами надзвичайної екологічної ситуації - з наступним затвердження цих рішень Верховною Радою України;

22) призначає третину складу Конституційного суду України;

23) створює суди в визначеному законом порядку;

24) присвоює вищі військові звання, вищі дипломатичні ранги та інші вищі спеціальні звання та класні чини;

статті 106 Конституції України скріплюються підписами Прем'єр - міністра України і міністра, відповідального за акт і його виконання.

Президент України виконує свої повноваження до вступу на пост новообраного Президента України, але Конституцією України передбачаються підстави дострокового припинення повноважень Президента України, в разі його відставки, неможливість виконувати свої повноваження за станом здоров'я, усунення с поста в порядку імпічменту та смерті.

При Президентові України функціонує допоміжний орган - Адміністрація Президента України, завданням якої є надання кваліфікованих порад Президентові України для винесення рішень, підготовки проектів документів, проведення експертних оцінок стану суспільства, аналізу і надання рекомендацій щодо ефективного вирішення існуючих проблем.

3.2 Право вето Президента

Право вето голови держави - це один з найважливіших елементів механізму "стримань і противажень" в принципі розділення державної влади.