Правовий статус інституту президента в Україні

Державне право закордонних держав знає три види вето:

1. Резолютивне, або абсолютне вето.

Суть його полягає в тому, що відмовлення глави держави затвердити прийнятий парламентом закон є остаточним. Таке вето є недемократичним інститутом державного права, оскільки таке право глави держави власне кажучи зводить нанівець усі повноваження парламенту, принижує його роль як представницького органа. Таким правом володіли деякі монархи (наприклад, у Великобританії) У даний час воно ніде не застосовується.

2. Відкладене, або відносне вето.

Це така заборона глави держави на законопроект, що або може бути переборений парламентом, або носить тимчасовий характер. Законопроект, прийнятий парламентом, спрямовується для підпису Президенту, що у встановлений законодавством термін може його підписати (санкціонувати) або відмовити в санкції, тобто накласти вето. Сам факт застосування вето полягає в тому, що глава держави складає послання, де викладаються його заперечення проти такого законопроекту. Опротестований главою держави законопроект повертається парламентові. Парламент може або прийняти заперечення глави держави, внести відповідні зміни в законопроект і знову відправити його главі держави, або відхилити заперечення, для чого необхідно повторне схвалення законопроекту кваліфікованою більшістю голосів.

Дієвість відкладеного вето залежить від існуючої в державі форми правління. Наприклад, у парламентській республіці (монархії) глава держави використовує таке право не так часто, та й то лише за вказівкою уряду.

У руках президента президентської республіки відкладене вето є діючим, могутнім інструментом, за допомогою якого виконавча влада активно втручається в законодавчий процес. Часте застосування вето в президентській республіці можна пояснити тим, що уряд в таких державах формуються позапарламентським шляхом, а тому частіше, ніж у парламентських республіках, виникає основа для колізій між виконавчою і законодавчою галузями влади.

3. Вибіркове вето.

Звичайно глава держави може схвалити або опротестувати не окремі статті законопроекту, а законопроект у цілому, що створює масу незручностей, часто парламенти включають у законопроекти положення, що не були б схвалені главою держави, якби були сформульовані у виді окремого законопроекту. У США, наприклад, вибірковим вето володіють тільки губернатори, і те лише деяких штатів Президент США позбавлений таких повноважень (до речі, останнім часом у США активно пропагується ідея про наділення президента правом вибіркового вето).

РОЗДІЛ 4 ПІДСТАВИ ДОСТРОКОВОГО ПРИПИНЕННЯ ПОВНОВАЖЕНЬ ПРЕЗИДЕНТА УКРАЇНИ

Президент України обирається строком на п'ять років. Його повноваження, як правило, припиняються по закінченню цього терміну. Президент виконує свої повноваження до вступу на пост новообраного Президента.

Разом з тим можливе дострокове припинення повноважень Президента при наявності передбачених Конституцією підстав і додержання конституційно визначеної процедури.

Відповідно до ст. 108 Конституції України підставами дострокового припинення повноважень Президента є:

Ё відставка;

Ё неможливість виконання своїх повноважень за станом здоров'я;

Ё усунення з поста в порядку імпічменту;

Ё смерть.

Відставка Президента -- добровільне припинення ним своїх повноважень. Заява Президента про відставку має проголошуватись ним особисто на засіданні Верховної Ради України.

Відставка Президента набуває чинності з моменту її проголошення. Дане конституційне положення є наслідком врахування світового досвіду дострокового припинення повноважень Президента за відставкою.

Юридичний факт неможливості виконання Президентом своїх повноважень за станом здоров'я, як підстава дострокового припинення його повноважень, має встановлюватись на засіданні Верховної Ради України, в . умовах гласності і відкритості. Цей факт має підтверджуватись рішенням, прийнятим більшістю від конституційного складу Верховної Ради.

Підставою для прийняття такого рішення Верховною Радою є письмове подання Верховного Суду України за зверненням Верховної Ради і медичний висновок. Тобто сам по собі медичний висновок не є підставою для дострокового припинення повноважень Президента. Необхідне ще й письмове подання Верховного Суду України, яке містить юридичну оцінку медичного висновку.

Однією з найскладніших процедур дострокового припинення повноважень Президента є процедура усунення його з поста в порядку імпічменту, тобто відсторонення від посади, поста.

Відповідно до ст. 111 Конституції України Президент може бути усунений з поста Верховною Радою України в порядку імпічменту у разі вчинення ним державної зради або іншого злочину.

Ініціювання питання про усунення Президента з поста у порядку імпічменту здійснюється більшістю від конституційного складу Верховної Ради України.

Вирішенню цього питання Верховною Радою має передувати парламентське розслідування. Для проведення розслідування Верховна Рада створює спеціальну тимчасову слідчу комісію, до складу якої включаються спеціальний прокурор і спеціальні слідчі. Висновки і пропозиції тимчасової слідчої комісії розглядаються на засіданні Верховної Ради України. За наявністю підстав Верховна Рада України не менш, як двома третинами від її конституційного складу приймає рішення про звинувачення Президента.

Рішення про усунення Президента з поста в порядку імпічменту приймається Верховною Радою України не менш як трьома четвертями від її конституційного складу. Розгляду цього питання має передувати перевірка справи Конституційним Судом України і отримання його висновку щодо додержання конституційної процедури розслідування і розгляду справи про імпічмент та отриманням висновку Верховного Суду про те, що діяння, в яких звинувачується Президент, містять ознаки державної зради або іншого злочину.

У разі дострокового припинення повноважень Президента України виникає питання про легітимне виконання його обов'язків до обрання нового Президента України. Відповідно до статей 108, 109, 110, 111 Конституції України, на період до обрання і вступу на пост нового Президента України обмежене коло обов'язків покладається на Прем'єр-міністра України.

Прем'єр-міністр України в період виконання ним обов'язків Президента не може здійснювати повноваження, передбачені пунктами 2, 6, 8, 10, 11, 12, 14, 15, 16, 22, 25,27 ст. 106 Конституції, тобто звертання із посланнями до народу та із щорічними позачерговими посланнями до Верховної Ради України про внутрішнє і зовнішнє становище України; призначати всеукраїнський референдум щодо змін Конституції відповідно до ст. 156 Конституції, проголошувати всеукраїнський референдум за народною ініціативою, припиняти повноваження Верховної Ради, якщо протягом тридцяти днів однієї чергової сесії пленарні засідання не можуть розпочатися; призначати за поданням Прем'єр-міністра членів Кабінету Міністрів України, керівників інших центральних органів виконавчої влади, а також голів місцевих державних адміністрації та припиняти інші повноваження на цих посадах; призначати за згодою Верховної Ради на посаду Генерального прокурора України та звільняти його з посади; призначати половину складу Ради Національного банку України та здійснювати інші повноваження.

Обов'язки Президента Прем'єр-міністр може виконувати до дев'яноста днів, оскільки, за Конституцією (ч. 5, ст. 103), протягом цього періоду мають бути проведені вибори нового Президента України.

РОЗІЛ 5 ПОВНОВАЖЕННЯ ПРЕЗИДЕНТА ПРИ ПРЕЗИДЕНТСЬКІЙ, НАПІВПРЕЗИДЕНТСЬКІЙ ТА ПАРЛАМЕНТСЬКІЙ РЕСПУБЛІКАХ

Інститут президентства був заснований в США. Творці американської Конституції створили сильну, одноособову президентську владу, сполучивши в одній особі повноваження і глави держави і глави уряду. Одночасно, для того, щоб запобігти перетворенню єдиної виконавчої влади в режим особистої влади, попередити виникнення диктатури і свавілля, "батьки-засновники" закріпили принцип поділу на законодавчу, виконавчу і судову влади, доповнили його системою взаємних "стримань і противаг" цих влад по відношенню одна до одної.

За американською моделлю президентського правління президент має президент має широкі і різноманітні повноваження, але він діє лише в межах федеральної виконавчої влади, і в силу конституційного розподілу влад не може одноособово керувати усім державним апаратом. Його повноправними партнерами і "противагами" виступають незалежний від президента Конгрес та і не менш незалежний Верховний суд. При всій силі своєї влади, помноженої на особисту активність ні один президент США не був спроможний досягти якихось значних змін у внутрішній і зовнішній політиці американської держави без підтримки вищого законодавчого органу країни. Політична система США дає можливість президенту зосередити в своїх руках велику владу лише при одній умові - його повинна підтримувати більшість членів Конгресу. В такій тісній залежності президентської політики від позиції і дій парламенту - одна з найважливіших відмінностей американської моделі президентства від авторитарних моделей президентської влади.

Американська модель президентства не допускає виникнення двовладдя в політичній системі, стану коли президент проводить свою політику, а Конгрес здійснює свій курс. Система розподілу і балансу влад навіть за умов, коли президент представляє одну партію, а більшість Конгресу підтримує опозиційну партію, забезпечує єдність державної політики.

Президентська модель США по багатьох своїх атрибутах була впроваджена в інших країнах Латинської Америки. Там так само Конституційно затверджена республіканська форма правління, президент суміщає функції глави держави і глави уряду, законодавча влада представлена Конгресом, а судова - Верховним судом. Але в той же час латиноамериканська модель президентства значно відрізняється від американської.

Насамперед в латиноамериканських країнах інститут президентства явно домінує над усіма іншими, а парламенти цих країн не мають того контролю над виконавчою владою, яку має Конгрес США. На відміну від президента США латиноамериканські глави держав за особистим розсудом формують свої урядові кабінети, і затвердження парламентом президентських призначень на урядові посади в конституціях цих країн не передбачено. Не дивлячись на те, що декілька латиноамериканських держав проголосили себе федераціями, президенти в таких країнах мають узаконену можливість здійснювати так звані інтервенції у справи суб`єктів федерації, аж до зміщення губернаторів штатів, чого не вправі робити президент США. Значно більше влади у латиноамериканських президентів у сфері економічної політики держави. Це зумовлено тим, для багатьох латиноамериканських країн характерна наявність великої кількості державних компаній, які знаходяться під прямим контролем урядовців.

В багатьох країнах Азії та Африки також спостерігаємо наявність президентської моделі правління. Але Афро-азіатська модель відрізняється великим авторитаризмом, який нерідко приймає форми тоталітарного режиму. Президенти в більшості цих країн не лише об`єднують в своїх руках функції глави держави, а й водночас є лідерами правлячих партій. Саме ці партії в багатьох африканських і азіатських країнах є або єдиними, або пануючими в політичному житті цих країн, що дає можливість президентові формувати з числа свої прибічників не лише уряд і місцеві органи влади, але й парламент. Сам парламент в багатьох афро-азіатських країнах по суті не грає самостійної ролі та фактично не має реальних законодавчих повноважень. Внаслідок цього парламент не тільки не може бути противагою президентській владі, але й покірливо підтримує всі президентські рішення, оформлюючи їх у вигляді законів.

Уряд в афро-азіатській моделі президентства не має самостійності в своїх діях, хоча в багатьох країнах Азії та Африки разом з посадою президента існує і посада прем`єр-міністра. Прем`єр назначається президентом із числа довірених йому осіб і відповідальний тільки йому, а не парламенту. І прем`єр, і будь-який інший чиновник може бути усунений президентом з посади. Судова влада також залежить від президента, який особисто призначає суддів і контролює їх діяльність.

Президентська влада в багатьох країнах Азії і Африки не терпить ніякої, навіть легальної, опозиції. Для цих країн звичайною справою є ситуація, коли президент приймає рішення щодо введення надзвичайного стану на території всієї країни або в окремих її регіонах, розпускає парламент та править за допомогою особистих вказівок.

В західній Європі сформувалась особлива європейська модель у формі або напівпрезидентської або ж парламентської системи правління. Обидві ці системи передбачають більш обмежені прерогативи президента, ніж у вищенаведених моделях президентської влади. У напівпрезидентській моделі президент - глава держави, але він, як правило, не є главою уряду і не займає посаду прем`єр-міністра. В той же час президент за таких умов має ряд важливих повноважень, які дозволяють йому впливати на політику уряду. Насамперед президент може головувати на засіданнях ради міністрів, або таке засідання може бути скликане на його прохання для розгляду того питання, яке він вважає позачерговим. До того ж глава держави має прерогативу затверджувати декрети і постанови, прийняті урядом, або ж у випадку незгоди повернути їх на повторний розгляд уряду. Президент має право вето на закони уряду, і в цій якості виступає в ролі арбітра у відносинах між провідними політичними інститутами. За певних обставин президент може розпустити парламент і призначити нові парламентські вибори, розраховуючи, що їх результат може призвести до бажаної зміни уряду.

В умовах напівпрезидентської республіки президент є верховним головнокомандувачем збройними силами. Крім того йому належить провідна роль у визначенні і проведенні зовнішньої політики. Якщо ж до своїх цих повноважень додати ще право президента за певних умов вводити надзвичайний стан в країні, а також проводити за своєю ініціативою загальнонародний референдум, то можна стверджувати, що президент в напівпрезидентській республіці - впливова і активна сила, яка здатна здійснювати значний вплив на державну політику.

У парламентській системі державного правління, яка передбачає наявність посади президента, останній є конституційним главою держави. Це означає, що уряд і його діяльність практично виведені із сфери впливу президента. І хоча формально він, згідно з конституцією, наділений такими важливими повноваженнями, як призначення глави уряду, об`ява про розпуск парламенту і призначення дати чергових або позачергових парламентських виборів, а також представництва у сфері міжнародних відносин, але фактично всі ці й інші повноваження президент повинен здійснювати тільки за згодою глави уряду, який ще й до того відповідальний не президенту а парламенту. В такому випадку главою виконавчої влади є прем`єр-міністр (у ФРГ та Австрії - канцлер), який має необхідні повноваження для здійснення урядової політики. Президент в умовах парламентської системи правління не відповідає за дії уряду і залишається надпартійною фігурою, гарантом правопорядку, уособленням непорушного конституційного ладу.

В кожній державі виконання зовнішньополітичних функцій здійснює міністерство закордонних справ та інші відомства. Разом із тим при президентській системі відповідальність за всі дії державних органів у зовнішньополітичній сфері несе насамперед глава вищої виконавчої влади - президент. Він повинен бути постійно в курсі різних акцій, організованих зовнішньополітичними відомствами, здійснювати ефективний контроль за їх роботою. Але головним головною особливістю президентської системи є те, що тільки президент приймає остаточні рішення щодо зовнішньополітичних акцій свого уряду. В такому випадку ніхто з урядових діячів не розділяє з президентом прерогатив керівництва зовнішньою політикою.

Зовнішньополітичні повноваження президента у напівпрезидентській системі частково обмежені правами Кабінету міністрів, який має можливість безпосередньо здійснювати зовнішню та внутрішню політику уряду. У парламентській системі президент має високий статус глави держави, проте його повноваження у зовнішньополітичній сфері державної політики значно обмежені.

Конституції багатьох країн містять схожі між собою положення у яких закріплено, що до прерогатив президента входить складання міжнародних угод.

У президентській системі США президент (або інша вповноважена президентом посадова особа уряду) попередньо підписує угоди, що за законом ще не надає документу правової сили. Угоди направляються на затвердження до вищого законодавчого органу (сенату). Для ратифікації будь-якої міждержавної угоди в США Конституція вимагає згоди не менше двох третіх присутніх на засіданні членів сенату. Процес ратифікації міждержавних угод завершується лише тоді, коли після затвердження Сенатом угоди президент підписує ратифіковані грамоти і обмінюється ними із главою держави - партнера з угоди. До того ж Сенат не має конституційних повноважень втручатись в переговорний процес або обмежувати президента в його конституційному праві підписувати договір за власним розсудом.

У напівпрезидентській республіці порядок ратифікації міжнародних угод в принципі ідентичний тому, що є в президентській республіці, але з тою різницею, що всі ці угоди підписують, як правило, не президенти, а глави урядів, міністри закордонних справ, або інші високопоставлені урядові діячі. Щодо парламентської республіки - тут провідна роль у процесі ратифікації міжнародних угод належить парламенту. У ФРН, Угорщині та інших парламентських республіках представники уряду підписують угоди, які за згодою депутатської більшості ратифікує парламент і передає на затвердження президенту. Глава держави фактично не має права не затверджувати ту чи іншу угоду, яку було схвалено урядом і ратифіковано парламентом.

Зарубіжна практика президентської влади переконливо свідчить про важливість цього інституту в більшості політичних систем. Порівняно з іншими вищими посадовими особами президент має особливий статус, повноваження і відповідальність. Не дивлячись на те, що статус глави держави достатньо універсальний, функціонування цілого ряду моделей президентства виявляє їх залежність від різних політичних режимів і різних систем державного правління. У авторитарних та тоталітарних режимах президентська влада набуває рис режиму особистої влади, в той час як у демократичних країнах глава держави виступає одним із провідних гарантів непорушності конституційних основ політичної системи.

Кожному типу державного правління відповідає певний тип президентства з його особливими ролевими функціями. В умовах президентської республіки президент, маючи одночасно повноваження голови держави і голови уряду, повинен бути ефективним політичним лідером, який безпосередньо керує урядовою політикою. У напівпрезидентській республіці президент нерідко виступає у ролі арбітра у відносинах Кабміну і парламенту, а у парламентській республіці - наділяється статусом "першого громадянина" держави. Однак за будь-якої політичної системи президент несе особливу відповідальність за збереження законності, злагоди і стабільності в суспільстві. Залишаючись в рамках свої конституційних повноважень президент повинен активно використовувати потенціал своєї високої посади та вирішувати багато проблем суспільного розвитку. Досвід та низка усталених норм інститутів президентства в зарубіжній практиці безсумнівно корисні в процесі розвитку політичної системи України.

ВИСНОВКИ

Президент є главою держави в країнах із республіканською формою правління. Він є носієм верховної державної влади і вищим представником держави у її відносинах із іншими країнами.

В Україні пост Президента було введено через рік після прийняття Декларації про державний суверенітет і майже незабаром після схвалення Верховною Радою Концепції нової Конституції України. За Законом "Про заснування поста Президента Української РСР і внесення змін і доповнень до Конституції Української РСР" від 5-го липня 1991р., яким тогочасна Конституція була доповнена главою 12 "Президент Української РСР", Президента було визнано найвищою посадовою особою української держави і главою виконавчої влади.

Статус Президента, його повноваження та місце, яке він посідає в політичній системі держави, визначається передусім конституційними нормами. Введення конституційного інституту Президентства було пов`язане з необхідністю зміцнення системи центральних органів влади, забезпечення їх цілеспрямованої діяльності в складний період набуття Україною незалежності. Перший Президент незалежної України був обраний всенародно 1 грудня 1991р. одночасно із проведенням всенародного Референдуму, що підтвердив Постанову Верховної Ради України від 24 серпня 1991 р. про проголошення України незалежною суверенною державою.

За роки з часу впровадження в Україні поста Президента його правовий статус змінювався. Спочатку Президент України був визначений, як найвища посадова особа Української держави і глава виконавчої влади. Пізнішими змінами до Конституції України Президент визначався за статусом як глава держави та глава виконавчої влади. Цей статус було підтверджено Конституційним договором 1995 р.

За чинною Конституцією:

"Президент є главою держави і виступає від її імені". А вищим органом у системі органів виконавчої влади є Кабінет Міністрів.

Заміна статусу Президента як найвищої особи держави на статус глави держави має принципове значення. Адже глава держави уособлює державу в цілому. Якщо інші державні структури виконують в державному механізмі певні функції - законодавствують, управляють, здійснюють правосуддя, то Президент репрезентує державу в цілому як в середині країни, так і за рубежем.

Визначення Президента виключно як глави держави обумовлює надання йому певних повноважень по відношенню до інших органів, що входять до всіх гілок державної влади. Конституцією передбачено виконання Президентом більше тридцяти важливих функцій. Наприклад, як гарант дотримання Конституції Президент може скасовувати акти Кабінету Міністрів та Ради міністрів Автономної Республіки Крим. У зазначених Конституцією випадках (якщо протягом тридцяти днів однієї чергової сесії пленарні засідання не можуть розпочатися) Президент припиняє повноваження Верховної Ради України. В свою чергу Верховна Рада має право на усунення Президента з посади в порядку процедури імпічменту в разі вчинення ним державної зради або іншого злочину.

Таким чином Конституція України містить багато суттєвих положень відносно посади Президента України, його повноважень, взаємовідносин з іншими органами влади та посадовими особами. Важливо також зазначити, що в Конституції передбачено процедуру так званої "контрасигнатури", коли укази і розпорядження Президента набувають чинності лише з моменту підписання їх відповідними посадовими особами виконавчої влади. Такий порядок досить поширений у сучасному світі.

Як глава держави Президент має постійно інформувати широку громадськість, депутатів про основні напрямки політики держави, про чергові завдання які поступають на шляху її розвитку. Саме в цьому плані Конституція встановлює, що Президент "звертається з посланням до народу та із щорічними і позачерговими посланнями до Верховної Ради України про внутрішнє і зовнішнє становище України".

Реалізуючи функцію гаранта (зокрема гаранта соціальної захищеності людини), Президент має використовувати такий конституційно-правовий інструментарій, як, по-перше, право законодавчої ініціативи, суб'єктом якого є Президент України відповідно до частини першої статті 93 Конституції (більше того, відповідно до частини другої цієї статті Президент України може визначити законопроект як невідкладний, що має наслідком його розгляд парламентом позачергово). По-друге, як уже було зазначено вище, Президент України має право вето щодо прийнятих Верховною Радою України законів з наступним поверненням їх на повторний розгляд Верховної Ради України. По-третє, президент України відповідно до пункту 6 частини першої статті 106 Конституції України призначає всеукраїнський референдум щодо внесення змін до Конституції України відповідно до статті 156 цієї Конституції, проголошує всеукраїнський референдум за народною ініціативою. По-четверте, припиняє повноваження Прем'єр-міністра України та приймає рішення про його відставку, призначає за поданням Прем'єр-міністра України членів Кабінету Міністрів України, керівників інших центральних органів виконавчої влади, а також голів місцевих державних адміністрацій та припиняє їхні повноваження на цих посадах. Підставою для припинення повноважень зазначених посадових осіб може бути не тільки політична доцільність, а й неналежне, на думку Президента, виконання зазначеними особами завдань у сфері соціального захисту населення.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1. Конституція України. Розділи IV - VI.

2. Конституція нових держав Європи та Азії. - К., 1996.

3. Коментар до Конституції України. - К., 1996.

4. Бурчак Ф.Г. Нова конституція України. - К., 1997.

5. Сахаров Н.А. Институт президентства в современном мире. - М.: Юрид. лит., 1994.

6. Шаповал В.М., Конституційне право зарубіжних країн. - К.: Артек, Вища шк., 1997.

7. Вісник Академії правових наук №4 (35) 2003р.

8. Конституційне право України: підручник / За ред. В.Ф. Погорілка - третє видання. - К.: Наукова думка, 2002р. - 732с.

9. Годованець В.Ф. Конституційне право України: конспект лекцій. - друге видання, стереотип. - К.: МАУП, 2001р. - 214с.

10. Мелащенко В.Ф. Основи конституційного права України: курс лекцій. - К.: Вентурі, 1995р. - 240с.

11. Гладун З.С., Федчишин Н.Г. Основи конституційного права України: навчальний методичний посібник для студентів вузів. - Тернопіль: Економічна думка, 1999р. - 152с.

12. Основи конституційного права України: підручник / За ред. В.В. Копейчикова. - стереотипне видання. - К.: Юрінком Інтер, 2000р. - 287с.

13. Молдован В.В., Мелещенко В.Ф. Конституційне право України: опорні конспекти: словник - довідник. К.: ЮМАНА, 1996р. - 271с.

14. Кравченко В.В. Конституційне право України: навчальний посібник. К.: Атіка, 2001р. - 318с.

15. Президент в Україні: законодавче забезпечення діяльності / Шеф - редактор В.С. Ковальський. - К.: Юрінком Інтер, 1999р. - 416с. - (бюлетень законодавства, юридичні практики України, 8'1999р.).

16. Кушнаренко А. Вето Президента Украины: юридическая природа и содержание // Бизнес Информ. - 1996. - №6 - с.24 - 25.

17. Кармазіна М. Інститут президентства: походження та сутність феномену // Політичний менеджмент. - 2004. - №3 - с. 36 - 50.

18. Шатіло В. Місце Президента України в системі органів держаної влади // Право України. - 2003. - №5 - с. 25 - 26.

19. Грищенко М. Соціальна та економічна функції Президента - найважливіші внутрішні функції глави держави. - 2003. - №6 - с. 85 - 88.

20. Енциклопедичний довідник "Лауреати нобелівської премії. 1901 - 2001". - К.: "Український видавничий центр", 2001. - с. 46 - 106.

21. Златопольський Д.Л. Институт президентства в Восточной Европе: парадокс выборов и ответственность // Вестник Московского университета. - серия 11. Право. - 1999. - №5. - с. 15.

22. Федералист. Политические эссе А.Гамильтона, Дж. Мэдисона и Дж. Джея: Пер. с англ. / Под общей редакцией, с предисл. Н.Н. Яковлева, коммент. О.Л. Степановой. - М.: Изд - во "Весь мир", 2000. - с. 459, 462, 463, 464, 465.

23. Фам Ван Донг. Предисловие // Президент Хо Ши Мин. (Политическая биография). / Перевод с французского - М.: Госполитиздат, 1963. - с. 16 - 17.

24. Кива А.В. Российская олигархия: общее и особенное // Общественные науки и современность. - 2000. - №2. - с. 27.

25. Duverges M. A. New Political System Model: Semi - Presidential Government European Journal of Political Reserch/ - 1980. - №2. - Р. 167, 182.

26. Сартери Дж. Порівняльна конституційна інженерія: Дослідження структур, мотивів і результатів: Пер. з 2 - го англ. вид. - К.: Артек, 2001. - с. 115, 125.

27. Шаповалов В.М. Державний лад країн світу. - К.: Укр. центр правничих студій, 1999. - с. 288.

28. Шаповалов В.М. Державний лад країн світу. - К.: Укр. центр правничих студій, 1999. - с. 284 - 285, 288.

29. Цвєтков В.В., Крейсіна І.О., Коваленко А.А. Суспільна трансформація і державне управління в Україні: політико - правові детермінанти: Монографія. К.: Концерн "Видавничий Дім "ІнЮре", 2003. - с. 265.

30. Зеленько Г. Навздогінна модернізація: досвід Польщі та України. - К.: Критика, 2003. - с. 78.

31. Каррі Д.П. Конституція Сполучених Штатів Америки: Посібник для всіх / Пер. з англ. О.М. Мокровольського. - К.: Веселка, 1993 - с. 140, 142.

Размещено на Allbest.ru