Управління обороною

Размещено на http://www.allbest.ru/

Східноєвропейський університет економіки і менеджменту

Кафедра теорії та історії держави і права

Курсова робота

На тему “Управління обороною”

Виконала:

Кладогуб О.О.

Перевірив:

Товстопят Л.М.

Черкаси 2010

План

Вступ

I. Зміст, особливості та правові основи управління обороною

II. Поняття, організація та структури Збройних Сил України. Комплектування Збройних Сил України

III. Військова служба за контрактом

IV. Адміністративна відповідальність за порушення законодавства про загальний військовий обов'язок і військову службу

Висновок

Список використаної літератури

Вступ

Особливе місце в адміністративно-політичній сфері управління займають оборона, охорона державного кордону й органи, що здійснюють управління ними.

Відповідно до Конституції захист суверенітету і територіальної цілісності України, забезпечення її економічної та інформаційної безпеки є найважливішими функціями держави, справою всього Українського народу (ст. 17). Прагнучи до мирного співіснування з усіма державами, наша держава підтримує свою обороноздатність на рівні оборонної достатності для захисту від можливої агресії.

Актуальність даної теми беззаперечно, бо проблема обороноздатності та охорони державного кордону є однією з провідних у державі - неможливість організувати управління в даній сфері або неналежне його здійснення ставить під сумнів захист суверенітету, територіальної цілісності, недоторканості і, в цілому, принцип непорушності прав і свобод громадян від збройної агресії інших країн. Оборона не обмежується одним видом заходу щодо підготовки до захисту, а включає систему політичних, правових, організаційних, соціальних, воєнних, наукових, економічних, науково-технічних, інформаційних та інших заходів.

Організація управління в області оборони полягає в забезпеченні практичного здійснення військового захисту країни; у цих цілях державні органи при активній участі громадських організацій здійснюють складний комплекс відповідних взаємозалежних заходів політичного, військового, правового, організаційного, матеріально-технічного, морально-психологічного характеру.

I. Зміст, особливості та правові основи управління обороною

Оборона України, як об'єкт управління, являє собою систему політичних, економічних, соціальних, воєнних, наукових, науково-технічних, інформаційних, правових, організаційних, інших заходів держави щодо підготовки до збройного захисту та її захист у разі збройної агресії або збройного конфлікту (ст. 1 Закону України "Про оборону України" Відомості Верховної Ради, 1992, № 9, ст.106). Захист Батьківщини - конституційний обов'язок кожного громадянина, оскільки оборона країни відноситься до найважливіших функцій держави і є справою всього народу.

Метою оборони України є створення необхідних умов для запобігання військового нападу й організації збройної відсічі можливої агресії проти України в будь-який час і при будь-яких обставинах.

Правовою основою оборони держави є Конституція України (28 червня 1996р.); основи організації оборони України та повноваження державних органів по її забезпеченню, обов'язки підприємств, установ, організацій, посадових осіб по здійсненню обороноздатності країни передбачені Законом України від 6 грудня 1991 р. "Про оборону" (зі змінами і доповненнями від 20 жовтня 1994 р., 17 жовтня 1995 р., 21 жовтня 1997 р., 5 жовтня 2000 р., 19 червня 2003 р.). Інші питання стосовно оборони країни регулюються законами: "Про Збройні Сили України", "Про загальний військовий обов'язок і військову службу", "Про альтернативну (невійськову) службу", "Про порядок направлення підрозділів Збройних Сил України до інших держав", "Про Раду національної безпеки і оборони України", "Про Статут внутрішньої служби Збройних Сил України", "Про Дисциплінарний статут Збройних Сил України", "Про Стройовий статут Збройних Сил України", "Про Статут гарнізонної та вартової служб Збройних Сил України", "Про правовий режим воєнного стану", указами Президента "Про затвердження Тимчасового положення про Раду національної безпеки і оборони України", "Про затвердження Положення про Міністерство оборони України", Про затвердження Положення про Генеральний штаб Збройних Сил України, постановами КМУ "Про заходи щодо підвищення кваліфікації посадових осіб і спеціалістів центральних та місцевих органів виконавчої влади, органів місцевого самоврядування з питань національної безпеки та оборони держави", "Про затвердження Порядку реєстрації військових частин як суб'єктів господарської діяльності у Збройних Силах", відповідними міжнародними договорами та ін.

Оборона України базується на готовності та здатності органів державної влади, усіх ланок воєнної організації України, органів місцевого самоврядування, Цивільної оборони України, національної економіки до переведення, при необхідності, з мирного на воєнний стан та відсічі збройній агресії, ліквідації збройного конфлікту, а також готовності населення і території держави до оборони. Ці заходи будуються відповідно до Воєнної доктрини держави (19.10.1993р. Відомості Верховної Ради, 1993, N 43, ст.409).

Воєнна доктрина України визнається принципом оборонної достатності в будівництві Збройних Сил України і ґрунтується на тому, що держава:

1. не визнає війну як засіб розв'язання міжнародних проблем;

2. не має територіальних претензій до жодної держави і не визнає жодних територіальних претензій до себе;

3. не бачить у жодному народові образ ворога;

4. ніколи першою не розпочне бойових дій проти будь-якої країни, якщо не стане сама об'єктом агресії;

5. прагне до нейтралітету й дотримання трьох неядерних принципів (не приймати, не виробляти і не набувати ядерної зброї);

6. обстоює вирішення всіх міжнародних суперечностей тільки політичними та іншими прийнятними згідно з нормами міжнародного права засобами і шляхом прийняття всіма державами зобов'язань про взаємний ненапад;

7. забороняє застосування власних Збройних Сил для розв'язання політичних завдань на своїй території.

Безпосередньо Воєнною доктриною принципово визначаються воєнно-політичні цілі України та міжнародні пріоритети в галузі забезпечення національної безпеки; причини воєнної небезпеки; ставлення України до війни; ставлення України до ядерної зброї та інших видів зброї масового знищення; основні напрями забезпечення воєнної безпеки; завдання Збройних Сил та принципи їх будівництва; підготовка Збройних Сил до захисту від агресії; мета і принципи воєнно-економічної політики; підготовка держави і населення до оборони.

Воєнна доктрина України, як основа воєнного будівництва держави, спирається на аналіз геополітичної ситуації в світі та довгострокові наукові прогнози її розвитку. Доктринальні положення є обов'язковими для державних органів, організацій, органів самоврядування та громадян України і є основою узгодження їх зусиль у зміцненні національної безпеки України. На основі Воєнної доктрини розробляються концепції будівництва видів збройних сил, родів військ, інших військових формувань України і конкретні програми їх реалізації.

Організація оборони України включає:

1. прогнозування та оцінку воєнної небезпеки і воєнної загрози;

2. здійснення заходів у зовнішньополітичній сфері, спрямованих на запобігання збройному конфлікту та відсіч збройній агресії;

3. формування та реалізацію воєнної, воєнно-економічної, військово-технічної та військово-промислової політики держави;

4. удосконалення структури, уточнення завдань і функцій Збройних Сил України та інших військових формувань, забезпечення необхідної чисельності їх особового складу, а також їх розвиток, підготовку і підтримання на належному рівні боєздатності, бойової та мобілізаційної готовності до оборони держави, планування їх застосування;

5. розвиток військово-промислового комплексу, створення сприятливих умов для мобілізаційного розгортання галузей національної економіки з метою виробництва озброєння, військової техніки і майна в необхідних обсягах;

6. забезпечення Збройних Сил України, інших військових формувань, утворених відповідно до законів України, та правоохоронних органів підготовленими кадрами, озброєнням, військовою та іншою технікою, продовольством, речовим майном, іншими матеріальними та фінансовими ресурсами;

7. розвиток військово-технічного співробітництва з іншими державами з метою забезпечення Збройних Сил України, інших військових формувань, утворених відповідно до законів України, та правоохоронних органів озброєнням, військовою технікою і майном, які не виробляються в Україні;

8. підготовку національної економіки, території, органів державної влади, органів військового управління, органів місцевого самоврядування, а також населення до дій в особливий період;

9. створення державного матеріального резерву та резервних фондів грошових коштів;

10. забезпечення охорони державного кордону України;

11. військово-патріотичне виховання громадян України, підготовку молоді до служби в Збройних Силах України, забезпечення престижу військової служби;

12. забезпечення розвитку воєнної науки, формування науково-технічного і технологічного набутку для створення високоефективних засобів збройної боротьби;

13. захист інформаційного простору України та її входження у світовий інформаційний простір, створення розвинутої інфраструктури в інформаційній сфері;

14. забезпечення відкритого та демократичного цивільного контролю у сфері оборони в порядку, визначеному законодавством, та дотримання вимог щодо збереження державної таємниці;

15. інші заходи, що впливають на стан обороноздатності держави.

Готовність держави до оборони забезпечується в мирний час шляхом побудови стійкої системи державного та військового управління, створення виробничих потужностей, мобілізаційних запасів матеріальних ресурсів, а також завчасною підготовкою народного господарства до забезпечення потреб населення, Збройних Сил та інших військових формувань.

Система мобілізаційної підготовки народного господарства узгоджується із системою мобілізаційного розгортання військ, сил цивільної оборони з метою підвищення стійкості економіки й розгортання масового воєнного виробництва.

Підготовка народного господарства до забезпечення військ досягається шляхом створення мобілізаційних запасів озброєння, військової техніки та інших матеріальних засобів, у тому числі в районах зосередження (бойового призначення) військ; створення (удосконалення) інфраструктури держави для успішного виконання завдань військами; завчасної підготовки транспорту для перекидання військ у райони збройної агресії; удосконалення системи забезпечення військ матеріальними засобами.

Належний рівень військової підготовки військовозобов'язаних досягається оволодінням наявними в Збройних Силах засобами збройної боротьби.

Оборона України будується із врахуванням розташованих на її території військ і сил Військово-Морського Флоту Росії, органи управління яких передають Міністерству оборони України інформацію, передбачену міжнародними договорами України.

Територіальна оборона.

Територіальна оборона - це система загальнодержавних, воєнних і спеціальних заходів, що застосовуються під час загрози або відбиття агресії з метою охорони та захисту державного кордону від посягань ззовні; забезпечення умов для надійного функціонування державних органів, мобілізаційного та оперативного розгортання військ; охорони важливих об'єктів і комунікацій; боротьби з диверсійно-розвідувальними силами та іншими озброєними формуваннями агресора на території країни; захисту військ і населення від наслідків аварій (зруйнувань) атомних електростанцій, об'єктів, небезпечних у хімічному відношенні, та підтримання режиму воєнного стану.

Для виконання завдань територіальної оборони, крім Збройних Сил України, залучається й інші військові формування, створені відповідно до законодавства України, в межах їх компетенції (Прикордонні війська, Внутрішні війська МВС України, війська Міністерства з питань надзвичайних ситуацій тощо).

Територіальну оборону слід відрізняти від цивільної оборони, яка являє собою державну систему органів управління, сил та засобів, що створюється для організації та забезпечення захисту населення від наслідків надзвичайних ситуацій техногенного, екологічного, природного та воєнного характеру (ст. 19 Закону України „Про оборону України”).

Конституція України, Закон „Про оборону України” та інші законодавчі акти передбачають застосування адекватних оборонних заходів Української держави із запровадженням на її території (або окремій місцевості) відповідного стану та встановлення правового режиму його дії, зокрема:

1. Стан війни (згідно п. 9 ст. 85 Конституції України) оголошується Верховною Радою України за поданням Президента України, у разі воєнного нападу (агресії) на Україні. Стан війни також оголошується при необхідності виконання міжнародних договорів по спільній обороні від агресії і відміняється після укладення мирної угоди з протилежною воюючою стороною.

2. Воєнний час настає з оголошення стану війни або початком воєнних дій. Початком воєнного часу є день і час оголошення стану війни або воєнного нападу (агресії) на Україну. Кінцем воєнного часу є оголошений день і час припинення воєнних дій. Однак слід зауважити, що у разі воєнного нападу (агресії) на Україну військове командування та органи влади, не чекаючи оголошення війни, зобов'язані вжити всіх заходів для відсічі нападу і розгрому агресора.

3. Воєнний стан запроваджується як в окремій місцевості, так і на всій території України у випадках оголошення стану війни або загрози воєнного нападу (агресії). Рішення про введення воєнного стану приймає Президент України (п. 20 ст. 106 Конституції України). Із введенням воєнного стану повноваження військового командування розширюються. Йому можуть передаватися функції органів державного управління у сфері оборони. Під час воєнного стану в інтересах оборони вводиться обмеження діяльності підприємств, установ і організацій та прав громадян, розширюються повноваження відповідних правоохоронних органів.

4. Воєнний стан відміняється при зникненні загрози воєнного нападу (збройної агресії) та з відміною стану війни.

5. З моменту оголошення стану війни або воєнного стану оголошується загальна або часткова мобілізація. Мобілізація в Україні - це комплекс заходів, які здійснюються у державі з метою планомірного переведення органів державної влади, інших державних органів, органів місцевого самоврядування, органів і сил Цивільної оборони України, галузей національної економіки, підприємств, установ і організацій на функціонування в умовах особливого періоду, а Збройних Сил України, інших військових формувань - на організацію і штати воєнного часу(ст. 1 п. 2 Закону України „Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію” від 21.10.1993р., зі змінами: 13.05.1999р., 22.05.2003р.).

Мобілізація може проводитись відкрито або приховано. Рішення про проведення відкритої мобілізації підлягає негайному оголошенню через засоби масової інформації.

Рішення про проведення прихованої мобілізації доводиться по закритих каналах до керівників Ради Міністрів Республіки Крим, міністерств та інших центральних і місцевих органів державної виконавчої влади у порядку, що визначається Кабінетом Міністрів України.

З метою створення необхідних умов для своєчасного проведення мобілізації та забезпечення потреб держави в особливий період (який включає в себе час мобілізаційного розгортання народного господарства, Збройних Сил України та інших військ, воєнний час і частково відбудовчий період після закінчення воєнних дій) і на випадок стихійного лиха, аварій та катастроф здійснюється мобілізаційна підготовка.

Мобілізаційна підготовка народного господарства України, Збройних Сил України та інших військових формувань, створених відповідно до законодавства України, є складовою частиною оборонних заходів, що здійснюються в мирний час центральними і місцевими органами державної виконавчої влади, органами місцевого самоврядування, підприємствами, установами і організаціями всіх форм власності.

Мобілізаційна підготовка проводиться на плановій основі шляхом завчасного створення стійких систем управління і зв'язку та необхідних виробничих мобілізаційних потужностей, а також спеціальних формувань та мобілізаційних резервів озброєння, військової техніки, матеріальних і продовольчих ресурсів, страхового фонду документації.

Демобілізація є загальним заходом для планомірного переведення народного господарства з воєнного стану на мирний і подальшого скорочення Збройних Сил України та інших військ.

Тут доречно зауважити, що керівники, інші посадові особи державних органів влади і управління, підприємств, установ і організацій та громадяни, винні у порушенні законодавства про оборону України, притягуються до відповідальності у встановленому Законом порядку (ст. 85, 106, 107 Конституції; ст. 14, 15, 16 Закону України „Про оборону України”; ст. 26 Закону України „Про надзвичайний стан” тощо).

Правові основи управління обороною.

Забезпечення оборони України здійснюється на основі розмежування повноважень державних органів влади в даній сфері.

Верховна Рада України формує і проводить єдину воєнну політику держави, виключно здійснює законодавче регулювання питань сфери оборони і військового будівництва.

Як єдиний орган законодавчої влади в України, Верховна Рада затверджує:

1. воєнну доктрину і концепцію військового будівництва; основні напрямки співробітництва України з іншими державами у воєнній сфері; обсяг бюджетних асигнувань на оборону, загальну структуру, чисельний склад та визначає функції Збройних Сил України; державну програму розвитку озброєння і військової техніки, її фінансування.

2. заслуховує щорічне (позачергове) послання Президента України про стан оборони держави; оголошує за поданням Президента України стан війни і укладення миру; схвалює рішення Президента про використання Збройних Сил України та інших військових формувань у разі збройної агресії проти України, а також про надання військової допомоги іншим державам, про направлення підрозділів Збройних Сил до іншої держави чи про допуск підрозділів Збройних Сил інших держав на територію України; затвердження протягом двох днів з моменту звернення Президента України про введення воєнного стану в Україні або окремих її місцевостях, про загальну чи часткову мобілізацію (ст.85, п.9, 22, 23, 31 Конституції; ст. 4 Закону України „Про оборону України” тощо).

Президент України - за чинною Конституцією є главою держави і виступає від її імені. Він є гарантом державного суверенітету, територіальної цілісності України, додержання Конституції України, прав і свобод людини й громадянина і в цьому зв'язку Президент має велике коло функцій і повноважень внутрішнього та зовнішнього характеру. Тому цілком природньо, що Президент України як Верховний Головнокомандувач Збройними Силами України та Голова Ради національної безпеки і оборони України вживає необхідних заходів щодо забезпечення обороноздатності України й постійної бойової готовності її Збройних Сил, зокрема:

1. подає на затвердження парламенту України проекту воєнної доктрини, концепції військового будівництва, державної програми розвитку озброєння та військової техніки, а також пропозиції щодо загальної структури і чисельного складу Збройних Сил України , обсягу бюджетних асигнувань на оборону, фінансування вказаної програми;

2. призначає на посаду та звільняє з посад вище командування Збройних Сил України, інших військових формувань; здійснює керівництво у сферах національної безпеки та оборони держави, присвоює вищі військові звання (генерал-майор, генерал-лейтенант, генерал-полковник, генерал армії України, ВМФ-контр-адмірал, віце-адмірал, адмірал);

3. веде переговори і підписує міжнародні та міждержавні договори з військових питань;

4. затверджує план розвитку і стратегічні плани використання Збройних Сил, плани їх дислокації та розташування, а також Положення про Генеральний штаб Збройних Сил України, Положення про військових аташе; встановлює повноваження, організацію і порядок діяльності органів військового управління; приймає рішення про призов громадян України на строкову військову службу та звільнення в запас військовослужбовців строкової служби;

5. встановлює військові свята (День Збройних Сил України - 6 грудня; День Сухопутних військ - 12 грудня тощо);

6. у разі збройної агресії проти України, загрози воєнного нападу, небезпеки державній незалежності вносить до Верховної Ради подання про оголошення стану війни та приймає рішення про використання Збройних Сил України і видає їм наказ про ведення бойових дій, рішення про загальну або часткову мобілізацію та запровадження воєнного стану в Україні або в окремих її місцевостях, а також рішення про їх припинення чи скасування, демобілізацію, укладення миру.

7. Президент України здійснює також інші функції у сфері безпеки й оборони, передбачені чинним законодавством України (ст. 106, п. 1, 17, 18, 19, 20, 21; ст. 107 Конституції; ст. 5 Закону України „Про оборону України”; ст. 2, п. 2 Закону України „Про міжнародні договори України” тощо).

Кабінет Міністрів України як вищий орган у системі органів виконавчої влади здійснює заходи щодо забезпечення обороноздатності і національної безпеки України; керує діяльністю усіх підпорядкованих йому органів та організацій щодо забезпечення оборони, оснащення Збройних Сил озброєнням, військовою технікою та іншими матеріальними засобами; визначає обсяги матеріально-технічних ресурсів, продовольства, речового та іншого майна для потреб оборони і Збройних Сил, чисельність громадян України, які підлягають призову на строкову військову службу, порядок проходження ними військової служби; затверджує плани нагромадження матеріальних ресурсів мобілізаційного резерву; керує мобілізаційною підготовкою і мобілізаційним розгортанням народного господарства та переведення його на режим роботи в умовах воєнного стану; видає відповідні нормативні акти з цих питань, Положення про мобілізаційну підготовку народного господарства України; створює, реорганізує та ліквідує у встановленому порядку військові навчальні заклади, науково-дослідні організації (інститути) Збройних Сил, військові кафедри вищих навчальних закладів, визначає порядок створення і діяльності військових представництв на промислових та інших та інших підприємствах і в організаціях; приймає рішення з питань соціальних і правових гарантій військовослужбовців, осіб, звільнених в запас або у відставку, їхніх сімей, а також сімей військовослужбовців, які загинули (померли), пропали безвісті або потрапили у полон під час проходження служби (ст. 116 п. 7 Конституції; ст. 7 Закону України „Про оборону України”; ст. 12 Закону України „Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію”).

Міністерство оборони України є органом державного управління Збройними Силами України і несе повну відповідальність розвиток та підготовку до виконання завдань оборони. Законодавством визначаються широкі повноваження Міністерства оборони у даній сфері, зокрема:

1) оцінює військово-політичну обстановку та визначає рівень воєнної загрози; готує обґрунтування рішень Верховної Ради України з питань оборони; бере участь у розробці проекту воєнної доктрини та формуванні оборонного бюджету України; розробляє та подає на розгляд Президента України опрацьовані разом Генеральним штабом Збройних Сил, відповідними міністерствами, іншими центральними органами виконавчої влади, військовими формуваннями, утвореними відповідно до законодавства України проекти концепції військового будівництва, проекти державних програм будівництва і розвитку Збройних Сил, пропозиції щодо їх загальної структури та чисельності складу, розвитку озброєння і військової техніки, обсяги бюджетних асигнувань на потреби оборони; звітує перед Кабінетом Міністрів про використання бюджетних асигнувань на потреби оборони;

2) подає Кабінету Міністрів України опрацьовані разом Генеральним штабом, відповідними міністерствами, іншими центральними органами виконавчої влади, військовими формуваннями проекти мобілізаційного плану підготовки території держави до оборони, а після затвердження здійснює заходи щодо їх реалізації;

3) здійснює керівництво бойовою, оперативно-тактичною, морально-психологічною, правовою підготовкою військ та забезпечує естетичне виховання особового складу Збройних Сил та проведення заходів щодо зміцнення військової дисципліни і правопорядку у військах (силах); керує воєнною наукою, організує і проводить військово-наукові дослідження; видає державне замовлення на створення, виробництво, ремонт, знищення і утилізація військової техніки та іншого військового майна, здійснює контроль за їх розробкою, випробуванням, виробництвом, експертизою і якістю виготовлення; організую та забезпечує військово-патріотичне виховання особового складу Збройних Сил України;

4) визначає чисельність особового складу видів і родів військ Збройних Сил, забезпечує у межах своїх повноважень підготовку та розстановку військових кадрів; бере участь в організації мобілізаційної підготовки народного господарства України та контролі за підготовкою підприємств, установ і організацій всіх форм власності до виконання визначених їм мобілізаційних завдань; контролює виконання чинного законодавства з питань підготовки громадян до військової служби; у випадках, визначених законодавством України, видає нормативні акти з військових питань та контролює їх виконання; організовує виконання законодавства щодо збереження навколишнього середовища під час діяльності військових формувань і військових організацій;

5) планує та організовує підготовку і перепідготовку військовозобов'язаних, призов громадян на строкову військову службу й звільнення в запас військовослужбовців, які відслужили визначені строки служби, призов військовозобов'язаних на збори, а також мобілізацію у воєнний час та демобілізацію; здійснює співробітництво зі збройними силами інших держав;

6) визначає пріоритети та головні завдання воєнної розвідки і забезпечує її діяльність;

7) узгоджує програми, тактико-технічні (технічні) завдання всіх державних замовників на розробку і модернізацію озброєння, військової техніки та їх складових частин, забезпечує єдину державну політику з питань стандартизації, метрології та уніфікації, методологічні основи цінової і контрактно-договірної роботи у цій справі;

8) керує економічною і фінансовою роботою в Збройних Силах;

9) здійснює капітальне будівництво, експлуатацію і ремонт житлового, казарменого та інших фондів, об'єктів воєнного призначення, забезпечує використання відповідно до законодавства земельних ділянок, виділених для потреб Збройних Сил;

10) реалізує державну політику з питань охорони праці на підприємствах, в установах та організаціях Міністерства;

11) забезпечує у межах своєї компетенції реалізацію державної політики стосовно державної таємниці, контроль за її збереженням у Міністерстві, Збройних Силах, на підприємстві, в установах і організаціях, що належать до сфери його управління;

12) веде інформаційно-роз'яснювальну роботу через засоби масової інформації, здійснює видавничу діяльність;

13) здійснює інспектування органів управління, військ (сил), установ і організацій Міністерства, стану бойової і мобілізаційної готовності Збройних Сил, якості виконання покладених на них завдань;

14) узагальнює практику застосування законодавства з питань, що належать до його компетенції, розробляє пропозиції про вдосконалення законодавства та у встановленому порядку вносить їх на розгляд Президентові України, Кабінету Міністрів України;

15) організує виконання актів законодавства, здійснює систематичний контроль за їх реалізацією в межах і в порядку, встановлених законодавством;

16) здійснює інші функції, що випливають з покладених на Міністерство завдань.

Генеральний штаб Збройних Сил України - окрема складова частина Міністерства оборони України. У структурі Збройних Сил Генеральний штаб є головним військовим органом по плануванню оборони держави, керування використанням Збройних Сил України, координації і контролю за виконанням задач у сфері оборони органами виконавчої влади, органами місцевого самоврядування, військовими формуваннями, створеними відповідно до законів України, і правоохоронними органами в межах, установлених законами України, нормативно-правовими актами Президента України і Кабінету Міністрів України.

Генеральний штаб очолює Начальник, якого призначає на посаду по представленню Міністра оборони України і звільняє з посади Президент України. На посаду Начальника Генерального штабу призначається військовослужбовець. Начальник Генерального штабу несе персональну відповідальність перед Радою національної безпеки і оборони України та Міністром оборони України за виконання завдань і здійснення функцій, покладених на Генеральний штаб. Якщо Міністр оборони України є Головнокомандуючим Збройних Сил, то Начальник Генерального штабу - перший заступник Головнокомандуючого Збройних Сил. У випадку, коли Міністр оборони України є цивільною особою, Начальник Генерального штабу є Головнокомандуючим Збройних Сил. Начальник Генерального штабу у випадку виконання обов'язків Головнокомандуючого Збройних Сил несе відповідальність за виконання Збройними Силами своїх функцій і виконання покладених на них задач.

Генеральний штаб Збройних Сил України в особливий період є робочим органом Ставки Верховного Головнокомандувача;

Генеральний штаб Збройних Сил України:

1. прогнозує тенденції розвитку форм і способів воєнних дій та засобів збройної боротьби, бере участь у формуванні та реалізації державної політики у сфері оборони, стратегії воєнної безпеки, обґрунтовує напрями розвитку Збройних Сил України;

2. здійснює стратегічне планування застосування Збройних Сил України, інших військових формувань, утворених відповідно до законів України, та правоохоронних органів для оборони держави;

3. визначає потреби в особовому складі, озброєнні, військовій техніці, матеріально-технічних, енергетичних, фінансових, інформаційних ресурсах, продовольстві, земельних і водних ділянках, комунікаціях, фондах та майні, необхідних для належного виконання завдань Збройними Силами України та іншими військовими формуваннями, контролює повноту і якість їх отримання;

4. здійснює керівництво у сфері оборони та забезпечення громадського порядку в Україні або в окремих її місцевостях, де введено воєнний стан у межах, визначених відповідним законом;

5. бере участь у створенні та контролює стан системи управління державою в особливий період;

6. доводить до Збройних Сил України, інших військових формувань, утворених відповідно до законів України, та правоохоронних органів, а в особливий період - і до міністерств та інших центральних органів виконавчої влади, рад оборони Автономної Республіки Крим та областей директиви і накази Верховного Головнокомандувача Збройних Сил України з питань оборони, організовує їх виконання і здійснює контроль за їх реалізацією;

7. бере участь в організації та контролює підготовку системи зв'язку, комунікацій і в цілому території держави до оборони;

8. бере участь у розробці мобілізаційного плану держави, контролює стан мобілізаційної підготовки державних органів, органів місцевого самоврядування, галузей економіки, підприємств, установ, організацій усіх форм власності та виконання ними мобілізаційних завдань в особливий період;

9. організовує стратегічне розгортання Збройних Сил України та інших військових формувань, взаємодію з міністерствами, іншими центральними органами виконавчої влади, радами оборони Автономної Республіки Крим та областей під час виконання завдань оборони держави;

10. бере участь в організації використання та контролю за повітряним, водним і інформаційним простором держави та здійснює його в особливий період;

11. здійснює контроль за станом бойової та мобілізаційної готовності і боєздатності органів управління, з'єднань, частин, установ і організацій військових формувань, утворених відповідно до законів України, та правоохоронних органів, призначених для підпорядкування органам військового управління в особливий період та для виконання завдань територіальної оборони;

12. організовує комплектування Збройних Сил України та інших військових формувань військовослужбовцями, призов громадян на строкову військову службу, навчальні (або перевірочні) та спеціальні збори, накопичення військовонавчених людських ресурсів;

13. проводить розвідувальну та інформаційно-аналітичну діяльність в інтересах підтримання у готовності і бойового застосування Збройних Сил України, для чого має у своєму складі відповідний структурний підрозділ;

14. організовує підготовку Збройних Сил України до виконання покладених на них завдань, здійснює координацію і контроль підготовки інших військових формувань, утворених відповідно до законів України, та правоохоронних органів до виконання завдань з оборони України;

15. організовує використання національної системи зв'язку в інтересах оборони, здійснює відповідно до закону управління та регулювання в сфері використання радіочастотного ресурсу, виділеного для цілей оборони;

16. організовує застосування засобів державного розпізнавання у державних органах, Збройних Силах України, інших військових формуваннях, утворених відповідно до законів України, використання цих засобів на підприємствах, в установах та організаціях усіх форм власності;

17. планує та здійснює контроль за військовими перевезеннями всіх видів у державі в особливий період, а також перевезеннями, здійснюваними для Збройних Сил України у мирний час;

18. забезпечує згідно з міжнародними договорами у галузі роззброєння та контролю над озброєннями інспекційну діяльність на території України та поза її межами, збирає, опрацьовує інформацію та повідомлення відповідно до цих міжнародних договорів незалежно від підлеглості об'єктів інспектування;

19. реалізує інші повноваження, що випливають з цього та інших законів України, актів Президента України, Кабінету Міністрів України.

Повноваження Генерального штабу Збройних Сил України визначаються Положенням, затвердженим Указом Президента України від 21 серпня 1997 р. (у редакції від 4 липня 2002 р.).

Інші міністерства та центральні органи державного управління, на виробничій базі яких розміщені воєнні замовлення, несуть відповідальність за якість розробки й виготовлення озброєння та військової техніки, поставки продукції, необхідної для потреб оборони і Збройних Сил, та за здійснення заходів щодо забезпечення оборони у воєнний час (ст. 8, 9 Закону України „Про оборону України”; ст. 13 Закону України „Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію”; ст. 6 Закону України „Про Збройні Сили України” тощо).

Важливість оборони країни, захист її інтересів зумовлені й тим, що на законодавчому рівні закріплюються відповідні функції, завдання та обов'язки місцевих державних адміністрацій та їхніх органів, місцевого самоврядування і їхніх органів, обласних, районних та сільських (селищних, міських) рад та їхніх виконкомів, підприємств, установ й організацій у даній сфері, зокрема, вони:

1. вирішують завдання щодо забезпечення потреб оборони та мобілізаційної готовності, організовують на договірних засадах виробництво й поставку у війська підвідомчими підприємствами замовленої продукції, електро-, тепло енергії, виділяють для потреб оборони земельні ділянки, здійснюють контроль за їх використанням; надають військовим частинам, установам, навчальним закладам Збройних Сил службові приміщення і житлову площу, комунально-побутові та інші послуги;

2. організовують призов громадян на військову службу, сприяють проведенню навчальних зборів військовозобов'язаних запасу, початкової військової підготовки допризовної молоді і військово-патріотичному вихованню населення; здійснюють виконання законодавства про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей;

3. виконують державні замовлення і договори по виробництву й поставці озброєння та іншої продукції для потреб оборони; здійснюють наукові дослідження і розробки; створюють та підтримують у готовності необхідні мобілізаційні потужності й резерви; виконують військово-транспортні зобов'язання та інші завдання згідно з мобілізаційними планами, несуть необхідні витрати для потреб оборони, визначені законодавством.

Міноборони України має право: залучати фахівців міністерств, інших центральних органів виконавчої влади, підприємств, установ, організацій (за погодженням з їх керівниками) для розгляду питань, що належать до його компетенції; представляти Кабінет Міністрів України за його дорученням у міжнародних організаціях та під час підписання міжнародних договорів України з питань оборони; одержувати у встановленому порядку від центральних та місцевих органів виконавчої влади інформацію, документи і матеріали, необхідних для виконання покладених на нього завдань; скликати у встановленому порядку наради за участю представників органів виконавчої влади з питань, що належать до його компетенції.

Міноборони очолює Міністр, якого призначає на посаду і звільняє з посади Президент України. Міністр оборони України з питань, що належать до конституційних повноважень Президента України, підпорядковується безпосередньо Президентові України. Він несе персональну відповідальність перед Президентом України, Радою національної безпеки і оборони України та Кабінетом Міністрів України за виконання Міністерством покладених на нього завдань і здійснення ним своїх функцій.

Міністр оборони України в межах повноважень Міністерства на основі та на виконання актів законодавства видає накази і директиви, організує і контролює їх виконання.

Накази і директиви з питань будівництва і розвитку Збройних Сил, їх бойової і мобілізаційної готовності, оперативної та бойової підготовки, організаційних заходів та інспектування військ (сил) Міністр оборони України видає спільно з Начальником Генерального штабу Збройних Сил.

Конституційними обов'язками громадян України є захист незалежності та територіальної цілісності України та відбувати військову службу відповідно до законодавства (ст. 65 Конституції; ст. 9, 10, 12 Закону України „Про оборону України” тощо).

II. Поняття, організація та структура Збройних Сил України. Комплектування Збройних Сил України

оборона збройний військовий адміністративний

У Декларації про державний суверенітет України від 16 липня 1990 р. було визначено юридичне право України на власні Збройні Сили і головні принципи державної воєнної політики. А 24 серпня 1991р. одночасно з проголошенням державної незалежності України Верховна Рада України прийняла постанову „Про збройні формування в Україні”, в якій передбачалося, що Верховній Раді підпорядковуються усі військові формування, дислоковані на теренах республіки. Відповідно було створено Міністерство оборони України, урядові доручено створити Збройні Сили України, Національну гвардію та підрозділи охорони Верховної Ради, Кабінету Міністрів і Національного банку України.

Збройні Сили України - це військова державна структура, стратегічне завдання якої - організація держави, збройний захист суверенітету, незалежності, територіальної цілісності та недоторканності України від воєнного нападу або загрози воєнного нападу ззовні. У разі війни свої завдання вони виконують у тісній взаємодії з Прикордонними військами України, Національною гвардією України, Службою безпеки України, військовими підрозділами Міністерства України з надзвичайних ситуацій, Внутрішніми військами Міністерства внутрішніх справ України, іншими військами, створеними відповідно до законодавства України. При цьому треба зауважити, що Збройні Сили України та інші військові формування ніким не можуть бути використані для обмеження прав і свобод громадян або з метою повалення конституційного ладу, усунення органів влади чи перешкоджання їх діяльності (ст. 17 Конституції).

Організаційно Збройні Сили України складаються з військових об'єднань, з'єднань, частин, підрозділів, військових установ і навчальних закладів (Академія Збройних Сил України, військові інститути, навчальні дивізії, школи прапорщиків). До загальної структури Збройних Сил України входять такі види:

Сухопутні війська (війська наземної оборони):

Західне (Прикарпатський військовий округ);

Північне (Київський військовий округ);

Південне (Одеський військовий округ).

Війська повітряної оборони:

Військово-повітряні сили;

Сили протиповітряної оборони.

Військово-Морські Сили.

У систему Сухопутних військ України входять п'ять армійських корпусів, сім окремих механізованих бригад, дві артилерійські дивізії й інші військові частини, очолювані відповідними командуючими і штабами. Кадри для цього виду військ готують шість самостійних військових інститутів, дві навчальні дивізії і три школи прапорщиків.

До видів Збройних Сил України входять також роди військ (сил), інші військові формування й об'єкти, необхідні для забезпечення обороноздатності держави та передбачені чинним законодавством, зокрема: танкові, артилерійські, ракетні, зв'язку, інженерні, десантні (аеромобільні) тощо.

Комплектування Збройних Сил України.

Збройні Сили України комплектуються військовослужбовцями відповідно до Закону України від 25 березня 1992 р. "Про загальний військовий обов'язок і військову службу" Відомості Верховної Ради, 1992, N 27, ст.385 (у редакції від 18 червня 1999 р.). Загальний військовий обов'язок установлюється з метою забезпечення комплектування Збройних Сил України й інших військових формувань, створених відповідно до законодавства України, а також підготовки населення до захисту держави.

Законодавством встановлені такі форми реалізації громадянами України загального військового обов'язку:

Ш підготовку громадян до військової служби;

Ш приписку (реєстрацію) до призовних дільниць;

Ш прийняття та призов на військову службу;

Ш проходження військової служби за призовом або за контрактом (добровільно);

Ш проходження альтернативної (невійськової) служби;

Ш виконання військового обов'язку в запасі;

Ш дотримання правил військового обліку.

Щодо загального військового обов'язку громадяни України поділяються на такі категорії:

а) допризовники - особи, які проходять допризовну підготовку до приписки їх до призовних дільниць;

б) призовники - особи, які приписані до призовних дільниць;

в) військовослужбовці - особи, які проходять військову службу;

г) службовці за призовом - особи, які проходять альтернативну (невійськову) службу;

д) військовозобов'язані - особи, які перебувають у запасі;

е) невійськовозобов'язані - особи, які не взяті на військовий облік або зняті з нього.

У воєнний час загальний військовий обов'язок передбачає також загальне обов'язкове військове навчання громадян.

Комплектування Збройних Сил України й інших військових формувань військовослужбовцями здійснюється через військові комісаріати. Громадяни України, придатні до проходження військової служби за станом здоров'я і віком, зобов'язані прибувати за викликом військового комісаріату для приписки до призовних дільниць, проходження медичного огляду, направлення на підготовку для одержання військової спеціальності, призову на військову службу або на збори; проходити підготовку до військової служби, військову службу й виконувати військовий обов'язок у запасі; виконувати правила військового обліку.

Юридичною базою законодавства про загальний військовий обов'язок є Конституція України, в нормах якої у концентрованій формі відображені і юридично закріплені положення Воєнної доктрини України. Серед конституційних норм важливе значення з точки зору комплектування Збройних Сил України та проходження військової служби належить ст. 65, яка визначила, що захист Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України є обов'язком її громадян, а також закріпили основну форму реалізації загального військового обов'язку - військову службу. Важливе значення для регулювання загального військового обов'язку належить Законам України „Про оборону України”, „Про Збройні Сили України”, „Про загальний військовий обов'язок і військову службу” тощо. Значне місце в правовому регулювання загального військового обов'язку належить нормативно-правовим актам, що видаються Президентом України, Урядом України та Міністром оборони України.

Законом установлено два види комплектування Збройних Сил України: шляхом призову на військову службу на підставі загального військового обов'язку; шляхом прийняття громадян на військову службу за контрактом.

Для доукомплектування Збройних Сил України й інших військових формувань військовослужбовцями при мобілізації у воєнний час створюється запас.

На строкову військову службу в мирний час призиваються придатні до неї за станом здоров'я і віком громадяни, яким до дня відправки у військові частини виповнилося 18 років. Призов на військову службу проводиться на підставі Указу Президента України два рази на рік (весною і восени), який публікується у засобах масової інформації не пізніше як за місяць до початку призову. Після оголошення Указу Президента України кожний призовник зобов'язаний прибути у пункт і строк, вказані військовим комісаріатом у повістці.

Чинне законодавство визнає поважні причини неприбуття громадян до призовних дільниць у строки, встановлені військовим комісаріатом, до яких, зокрема, належать: хвороба громадянина, яка не дала йому змоги особисто прибути у вказаний пункт; смерть або тяжка хвороба близького родича; перешкода стихійного характеру чи інші обставини, що позбавили його можливості особисто прибути у вказані пункт і строк.

Причини неприбуття мають бути підтверджені відповідними документами.

Для проведення призову громадян на військову службу в районах (містах) утворюються призовні комісії, на які покладається: організація контролю медичного огляду призваних на військову службу; перевірки правильності надання відстрочки або звільнення від призову; контроль за обґрунтуванням військово-професійного призначення призовників із врахуванням їх досвіду, здібностей, інтересів та особистих можливостей; розгляд скарг громадян на дії районних (міських) призовних комісій.

Відповідно до результатів медичного огляду призовника, його моральних і професійних якостей, а також матеріального й соціального стану призовника та членів його сім'ї районна (міська) призовна комісія виносить і оголошує призовникові одне із наступних рішень:

а) про придатність до військової служби і призов на військову службу із призначенням до роду ЗС України чи до інших військ, а також визначає дату відправлення його на військову службу;

б) про тимчасову непридатність до військової служби за станом здоров'я;

в) про надання відстрочки або звільнення від призову на строкову військову службу на підставах, передбачених чинним законодавством;

г) про непридатність за станом здоров'я до військової служби в мирний час, обмежену здатність у воєнний час і зарахування в запас;

д) про непридатність до військової служби із зняттям з військового обліку.

III. Військова служба за контрактом

Комплектування Збройних Сил за контрактом (добровільно) - один із важливих принципів їх будівництва і поступового переходу до професійної армії. На військову службу у добровільному порядку приймаються особи, які відповідають відповідним вимогам військової служби, зокрема:

а) військовослужбовці рядового, сержантського і старшинського складу, які прослужили за призовом не менше одного року і мають відповідну професійну підготовку за фахом - на військову службу солдатів, матросів, сержантів і старшин за контрактом;

б) жінки віком від 19 до 30 років - на військову службу на посадах рядового, сержантського і старшинського складу;

в) військовослужбовці рядового, сержантського і старшинського складу, які прослужили на строковій службі не менше року, військовозобов'язані, які не мають військових звань офіцерського складу;

г) громадяни віком від 17 до 21 року, в тому числі ті, котрі досягли 17-річного віку в рік зарахування на навчання, а також військовослужбовці та військовозобов'язані віком від 18 до 23 років, які не мають військових звань офіцерського складу і виявили бажання вчитися у військово-навчальних закладах - на військову службу курсантів військово-навчальних закладів;

д) курсанти військово-навчальних закладів і офіцери запасу - на військову службу офіцерського складу.

е) офіцери запасу, які не досягли граничного віку перебування на військовій службі, та жінки віком до 30 років, яким присвоєне військове звання офіцерського складу - на військову службу офіцерського складу.

Альтернативна служба.

Порядок проходження альтернативної (невоєнної) служби урегульований Законом України від 12 грудня 1991 р. "Про альтернативну (невоєнної) службі" Відомості Верховної Ради, 1992, N 15, ст.188 (у редакції від 18 лютого 1999 р.).

Право на альтернативну (невійськову) службу, як вид виконання загального військового обов'язку, мають при наявності істинних релігійних переконань громадяни України, які належать до діючих згідно із законодавством релігійних організацій, віровчення яких не допускає користування зброєю та службу у Збройних Силах. Постановою Кабінету Міністрів України від 30 червня 1992 р. № 360 затверджено перелік діючих в Україні релігійних організацій (конфесій), віровчення яких не дозволяє користування зброєю та службу у збройних силах.

Альтернативну службу громадяни проходять на державних підприємствах, в установах та організаціях соціального забезпечення, охорони здоров'я і навколишнього середовища, а також у сфері комунального, сільського господарства тощо. Перелік галузей господарства і підприємства визначається Кабінетом Міністрів України.

Строк альтернативної служби становить 27 місяців, а для осіб, які мають повну вищу освіту з освітньо-кваліфікаційним рівнем спеціаліста, магістра - 18 місяців. Час перебування громадян на альтернативній службі зараховується до їх загального трудового стажу.

Керівник (власник) підприємства, куди направлено громадянина для проходження альтернативної служби, зобов'язаний забезпечити його зазначеною в направленні роботою. Під час проходження альтернативної служби громадянину надається щорічна оплачувана відпустка тривалістю 15 календарних днів.

Альтернативна служба припиняється по закінченні строку трудового договору або достроково за рішенням комісії у справах альтернативної служби. Законодавством передбачені підстави, коли альтернативна служба переривається або достроково припиняється, зокрема, у разі:

а) призову громадянина на строкову військову службу за власним бажанням;

б) признання громадянина непридатним за станом здоров'я для подальшого проходження військової служби;

в) одержання громадянином права на відстрочку від призову на строкову військову службу у випадках передбачених законодавством

г) засудження громадянина до позбавлення волі.