Особливості розгляду сімейних спорів, що стосуються прав та інтересів дітей

Размещено на http://www.allbest.ru/

1. Вступ

На сучасному етапі державотворення українське суспільство в основу свого існування та розвитку поклало основоположні принципи правової держави, що знайшли своє закріплення в Конституції України. Здійснюючи правове регулювання суспільних відносин, наша держава провадить удосконалення всього національного законодавства, зокрема сімейного та цивільного, про що красномовно свідчить розробка проекту нового Цивільного кодексу України. Важливими є правові норми щодо підвищення престижу сім'ї, відновлення пріоритету сімейного виховання.

Разом з тим, у суспільстві виникло ряд проблемних ситуацій. Вагомим деструктивним фактором у сучасних умовах виступає криза сім'ї, яка безпосередньо зумовлює проблеми у сфері виховання підростаючого покоління.

В останні роки нашу державу буквально поглинула хвиля дитячої безпритульності, у суспільстві з'явився прошарок населення, який вже звично називають “діти вулиці”. За офіційними даними на кінець 1999 року в Україні налічувалось 83,5 тис.дітей, що залишились без батьківського піклування. Проте лише 7 % таких дітей - круглі сироти. У решти ж дітей є батьки, але вони, в переважній більшості, позбавлені батьківських прав або дитина відібрана у них за рішенням суду без позбавлення батьківських прав; або внаслідок вчинення злочину відбувають покарання в місцях позбавлення волі.

Позбавлені постійної батьківської опіки, діти все частіше потрапляють в сферу інтересів кримінальних осіб, опиняються на вулиці, жебракують, і в більшості випадків, стають на шлях скоєння злочинів. Дослідженнями встановлено, що 90-97% неповнолітніх правопорушників - вихідці із неблагополучних сімей. В значній мірі існування зазначених негативних явищ зумовлено недостатністю та низькою ефективністю мір юридичної відповідальності, що застосовуються до батьків за невиконання обов'язків по вихованню дітей, недосконалістю чинного законодавства.

Разом з тим, немає жодних підстав стверджувати, що в українській правовій системі, реалізації права дитини на виховання приділялась незначна увага. За останні роки в Україні розроблено і прийнято низку важливих законодавчих актів. В першу чергу це - Конституція України, Закони України “Про державну допомогу сім?ям з дітьми”, “Про сприяння соціальному становленню та розвитку молоді в Україні”, “Про освіту”, “Про органи і служби у справах неповнолітніх та спеціальні установи для неповнолітніх”, Національна програма “Діти України”, Постанова Кабінету Міністрів “Про заходи щодо посилення охорони материнства та дитинства” тощо. Верховною Радою розглянуто в другому читанні проект Цивільного кодексу України. Проте, у чинному законодавстві все ще не передбачено ефективну відповідальність батьків за неналежне сімейне виховання. Неналежне виконання батьками своїх обов'язків по вихованню дитини, яке перетворюється в головний фактор десоціалізації особистості неповнолітнього, стає джерелом формування у них асоціальних поглядів та звичок, неприпустимої у правовому суспільстві протиправної поведінки.

З урахуванням зазначених чинників, проблема неналежного виконання батьками своїх обов'язків по вихованню дітей викликає необхідність удосконалення правових норм щодо відповідальності батьків за ухилення від виховання дітей за сімейним та цивільним законодавством. Крім того, на державному рівні потребує вирішення питання щодо підвищення вимог не тільки до виховання дітей, а й до самих вихователів. Батьки мають усвідомити, що належне сімейне виховання - основа успіхів дитини в навчанні, основа її здоров'я, загального життєвого тонусу, нормальних стосунків з однолітками, вчителями, іншими дорослими.

Наведені та інші фактори зумовлюють актуальність науково-теоретичного дослідження проблеми відповідальності батьків за невиконання обов'язків по вихованню дітей, його практичне значення.



2. Права та інтереси дитини і відповідальність за їх порушення

2.1 Права та інтереси дітей

Загальна характеристика прав дітей та батьків.

Норми, присв'ячені правам неповнолітніх дітей, є новими для українського законодавства. У 1990 р. Україна стала учасницею Конвенції ООН “Про права дитини”, у зв'язку з чим вона прийняла на себе зобов'язання привести діюче сімейне законодавство у відповідність з вимогами зазначеної Конвенції

Дитиною визнається особа, що не досягла віку вісімнадцяти років (повноліття). Дане визначення відповідає нормі ст. 1 Конвенції ООН про права людини, відповідно до якої дитиною є кожна людська істота до досягнення 19-літнього віку, якщо за законом країни, в якій проживає дитина, вона не досягає повноліття раніше.

Державою, відповідно до п. 1 ст. 2 Конвенції, повинні поважатися і забезпечуватися усі права дитини без якої-небудь дискримінації, незалежно від раси, кольору шкіри, статі, мови, релігії, політичних чи інших переконань, національного, етнічного чи соціального походження, майнового положення, стану здоров'я і народження дитини. Задача сімейного права складається в забезпеченні дотримання прав дитини без якої-небудь дискримінації в сімейних відносинах. На законодавчому рівні закріплено особисті немайнові права дитини. До них відносяться:

право дитини жити і виховуватися в родині;

право дитини на спілкування з обома батьками, дідусем, бабусею, братами, сестрами й іншими родичами;

право дитини на захист своїх прав і законних інтересів;

право дитини виражати свою думку;

право дитини на ім'я, по батькові і прізвище.

Дотримання і захист перерахованих особистих прав дитини гарантується державою, що виходить з інтересів і потреб кожної дитини.

Одним з найважливіших прав дитини є його право жити і виховуватися в родині.

Батьки мають рівні права та обов'язки щодо своїх дітей. Батьки користуються рівними правами і несуть рівні обов'язки щодо своїх дітей і втих випадках, якщо вони розлучені чи проживають окремо від дітей.

Захист прав та інтересів малолітніх і неповнолітніх дітей покладається на батьків, які здійснюють цей обов'язок без спеціальних повноважень.

У випадках коли неповнолітні діти відповідно до чинного законодавства можуть здійснювати захист своїх прав самостійно, обов'язок батьків, є додатковим.

Права та обов'язки батьків щодо виховання дітей слідуючі:

1. Батьки мають право на особисте виховання дітей, а також право передавати дітей для навчання чи виховання до навчально-виховних закладів, що, однак, не звільняє їх від обов'язку батьківського піклування.

2. Батьки мають право обирати форми та методи виховання, крім тих, що суперечать законові та моральним засадам суспільства.

Виховання батьками своїх дітей є правом і обов'язком. Батьки зобов'язані піклуватися про здоров'я дітей, їхній фізичний, духовний, моральний і соціальний розвиток, навчання, виховання в них почуття поваги до прав і свобод людини, готувати дітей до самостійної праці.

Батьківські права не можуть здійснюватися всупереч інтересам дітей.

Діти мають право вимагати від батьків належного виконання обов'язку щодо їх виховання. У разі неналежного виконання батьками цього обов'язку діти мають право звернутися за захистом своїх прав та інтересів до відповідного органу опіки та піклування, який зобов'язаний вжити необхідних заходів.

Питання виховання дітей вирішуються батьками спільно.

Один з батьків, який проживає окремо від дітей, зобов'язаний брати участь у їх вихованні і має право спілкуватися з ними. Той із батьків, з яким проживають діти, не має права перешкоджати іншому з батьків спілкуватися з дітьми та брати участь у їх вихованні, якщо таке спілкування не перешкоджає їхньому нормальному розвиткові.

Якщо батьки не можуть дійти згоди щодо участі у вихованні дітей одного з батьків, який проживає окремо, порядок участі визначається органами опіки та піклування з урахуванням думки обох батьків і з урахуванням інтересів дитини.

У тих випадках, коли один з батьків не виконує рішення органу опіки та піклування, останній, а також кожен з батьків мають право звернутися за вирішенням спору до суду, який виносить своє рішення.

При злісному невиконанні рішення суду той з батьків, який проживає окремо, виходячи з інтересів дитини, має право звернутися з позовом до суду про передання йому дитини.

Батьки мають право вимагати повернення дітей від будь-якої особи, яка утримує дітей у себе не на підставі закону чи судового рішення.

Суд може відмовити в переданні батькам або одному з них дитини, якщо дійде висновку, що таке передання суперечить її інтересам. Про прийняте рішення суд повідомляє орган опіки та піклування.

Дід і баба мають право спілкуватися зі своїми неповнолітніми онуками. У разі відмови батьків від надання дідові чи бабі можливості спілкування з онуками справа вирішується органами опіки та піклування, виходячи з інтересів дітей та умов їхнього нормального розвитку.

Якщо батьки не виконують рішення органу опіки та піклування, дід і баба мають право звернутися за вирішенням спору до суду.

Якщо батьки проживають окремо, від їхньої згоди залежить, з ким із них повинні проживати малолітні діти, тобто такі, що не досягли 14 років. У разі недосягнення згоди спір вирішується судом з урахуванням інтересів дітей та їхнього бажання.

Якщо батьки проживають окремо, місце проживання дитини, якій виповнилося 14 років, визначається нею самостійно.

Права й обов'язки батьків містять у собі як майнові, так і особисті немайнові права й обов'язки. Батьківські правовідносини виникають між дитиною і кожним з його батьків і носять двосторонній характер, оскільки права й обов'язки існують і в батьків, і в дитини. Більшість прав батьків корреспондируются з правами дитини, однак останні ширше по обсягу. Наприклад, право дитини виражати свою думку є абсолютним. Дане право може бути реалізовано не тільки у відносинах з батьками, але і з іншими родичами, будь-якими громадянами й посадовими особами, у повноваження яких входить вирішення питань, що торкаються прав і й інтересів дітей.

Батьківські права й обов'язки мають визначені особливості. По-перше, батьки мають рівні права і несуть рівні обов'язки у відношенні своїх дітей . При цьому не має значення в зареєстрованому шлюбі народилася дитина чи ні, батьківство було визнано в добровільному чи порядку встановлено судом. Конвенція про права дитини (ч. 1 ст. 18) також наказує всім державам-учасникам забезпечити визнання загальної й однакової відповідальності обох батьків за виховання і розвиток дитини.

По-друге, батьківські права обмежені в часі. По досягненні дитиною чи повноліття чи при придбанні повної дієздатності неповнолітнім батьківські права й обов'язки припиняються. З цього моменту громадянин стає повноцінним членом суспільства, досягає необхідного ступеня зрілості, щоб самому створювати і здійснювати права й обов'язки. Якщо повнолітня дитина непрацездатна, то на батьків покладається обов'язок по його утриманню. По-третє, при здійсненні батьківських прав і обов'язків повинний дотримуватися пріоритет інтересів дитини. Це положення має принципове значення, оскільки нерідкі життєві ситуації, коли інтереси батька суперечать інтересам дитини. Наприклад, батьки не роблять належної уваги духовному розвитку дитини, посилаючись на недостачу часу. Четверта особливість батьківських прав і обов'язків полягає в тому, що батьки мають переважне право на виховання своїх дітей перед всіма іншими особами. Відступ від цього правила можливий тільки у випадках, коли порушуються інтереси дитини.

На даний момент, ст. 61 КпШС передбачає найважливіше право батьків право на виховання своїх дітей. Для права батьків по вихованню, як і для ряду інших суб'єктивних сімейних прав, характерно, що права батьків по вихованню дітей є одночасно їх обов'язками перед дітьми. Батьківські права не можуть здійснюватися в протиріччі з інтересами дітей. Разом з тим обов'язок батьків по вихованню дітей є їхнім обов'язком не тільки перед дітьми, але і перед суспільством. Здійснення права батьків по вихованню дітей настільки серйозно торкається інтересів суспільства в цілому, що регулюється імперативними нормами. Нездійснення права й обов'язку батьків по вихованню дітей є правопорушенням, що спричиняє застосування визначених санкцій. Право батьків на виховання дітей, як і інші батьківські права, має абсолютний характер захисту від усіх третіх осіб. Як відзначено в літературі, праву батьків по вихованню дітей відповідає обов'язок дітей не чинити батькам перешкод при здійсненні цього права в інтересах дітей.

При цьому виконання цього обов'язку дітей, як і їхнього права на виховання, не завжди може бути покладене на самих дітей, а забезпечується, насамперед, їхніми батьками, а також установами й особами, покликаними створити необхідні умови для нормального психофізичного і духовного розвитку дитини. Батьки вправі застосовувати визначені примусові заходи до своїх дітей для того, щоб домогтися від них бажаного поводження. Однак ця сторона виховного процесу знаходиться за рамками права. Усі примусові заходи, застосовувані батьками до дітей, носять чисто побутовий характер, і закон не визначає їхні види, а вимагає лише, щоб вони здійснювалися не в протиріччі з інтересами дітей.

Ч.2 ст.61 КпШС установлює межі і ціль здійснення батьківських прав, передбачаючи, що батьківські права не можуть здійснюватися в протиріччі з інтересами дитини. Під інтересами дітей варто розуміти збереження їхнього здоров'я, нормальний фізичний і психічний розвиток, виховання в них якостей, необхідних суспільству. Поняття інтересів дитини охоплює також належні морально-побутові умови його життя. Визнання існування інтересів дитини не обов'язково припускає усвідомлення їм своїх потреб. Це залежить від віку дитини. Однак не можна не враховувати при встановленні поняття інтерес дитини і суб'єктивний момент: мається на увазі прихильність дитини до одному з батьків, іншим членам родини.

Ч.3.ст.61 КпШС передбачає, що при неналежному виконанні батьками (одним з них) обов'язків по вихованню чи зловживанню батьківськими правами, діти вправі звернутися за захистом своїх прав і інтересів в органи опіки і піклування.

Батьки мають право і зобов'язані виховувати своїх неповнолітніх дітей. Тому право батьків на виховання дітей, як і інші правовідносини між батьками і дітьми, носять терміновий характер, тобто існують до досягнення дітьми повноліття або набуття дітьми повної дієздатності.

Права й обов'язки батьків по вихованню дітей, зокрема, містять у собі право й обов'язок навчання дітей. Здійснювати навчання дітей у школі відповідно до Закону України "Про освіту" є не тільки правом батьків, але і їхнім обов'язком не тільки перед дітьми, але і перед державою. Тому держава через органи опіки і піклування й органи утворення вправі контролювати, як батьки виконують цей свій обов'язок. Відхилення батьків від виконання свого обов'язку по навчанню дітей за наявності їхньої вини може викликати позбавлення батьків батьківських прав.

Батьки мають рівні права й обов'язки у відношенні своїх дітей. Тому питання виховання дітей зважуються по взаємній згоді.

Звичайно між спільно проживаючими батьками не виникають розбіжності по питанню виховання дітей. Однак при виникненні розбіжності між батьками з питання виховання дітей спір може бути вирішений органами опіки і піклування, а також у відповідності зі ст.124 Конституції -- судом.

Для правильного виховання дітей важливо, щоб у вихованні дітей брали участь обоє з батьків. Усунення одного з них від виховання дітей порушує не тільки право цього батька, але воно, як правило, порушує права самої дитини. Тому ч. ст.65 КпШС передбачає не тільки право, але обов'язок батька, що проживає окремо від дітей, брати участь у їхньому вихованні і спілкуватися з дітьми, не перешкоджати іншому з батьків спілкуватися з дітьми і брати участь у їхньому вихованні.

Якщо проживаючі роздільно батьки не дійдуть згоди по питанню виховання дітей, то органи опіки і піклування за заявою кожного з батьків, частіше батька, що проживає окремо від дитини, визначають порядок участі батька у вихованні дітей. При цьому органи опіки і піклування і суд повинні виходити з інтересів дитини.

Якщо ж органи опіки і піклування прийдуть до висновку, що спілкування батька, що проживає окремо від дитини, і участь його у виховань дитини відповідає інтересам дитини, вони ставлять за обов'язок батьку, що проживає разом з дитиною, не перешкоджати спілкуванню іншого батька з дитиною й участі його у вихованні. Якщо батько не підкоряється рішенню органів опіки і піклування, то цей орган, а також батько вправі звернутися за вирішенням цієї суперечки в суд.(13)

Суд, установивши, що рішення зобов`язаний не виконує, може накласти на нього штраф і призначити йому новий термін для виконання рішення. При злісному невиконанні рішення суду батько, що проживає окремо від дитини, вправі звернутися з позовом про передачу йому дитини. Суд вирішує дане питання, керуючись інтересами дитини.

Згідно до статті 77 КпШС України за життя батьків діти не мають права на їх майно, так само як батьки не мають права і майно дітей. Таким чином, батьки мають право належне їм майно продавати, дарувати, передавати до найму, не запитуючи згоди на це дітей. Батьки можуть також позбавити спадщини за своїм заповітом (за винятком випадків, передбачених статтею 535 ЦК України, -- обов'язкова частки у спадщині).

Разом з тим батьки не набувають прав на майно дітей. Роздільність майна батьків та дітей обумовлює їх особисту відповідальність по своїх боргах: батьки не відповідають по зобов'язаннях своїх дітей, незалежно від віку останніх, за винятком заподіяної шкоди неповнолітнім, коли його батьки зобов'язані відшкодувати заподіяну шкоду.

У неповнолітніх дітей може виникнути право власності на майно в результаті купівлі речей за власні кошти, отримання спадщини, дарування, а також створення його власною працею.

Батьки є законними представниками інтересів своїх неповнолітніх дітей, і одною з функцій такого представництва є управління їх майном. У зв'язку з цим батьки самостійно вирішують всі питання, пов'язані з володінням та розпорядженням майном неповнолітніх дітей, тобто фактично виконують права та обов'язки власників майна, діючи в інтересах дітей.

Однак вони не можуть передавати належне неповнолітнім дітям майно у дарунок іншим особам, навіть родичам дитини, заповідати майно дітей, відмовляючись від нього від імені дітей. Управління майном дітей здійснюється батьками без спеціального на те повноваження, але їх дії щодо володіння, користування та розпорядження майном дітей контролюються г органами опіки та піклування Ці ж органи розглядають спори між батьками щодо питань управління майном дітей.

Батьки управляють майном дітей до досягнення ними повноліття. Після цього діти особисто здійснюють всі права та обов'язки по відношенню до свого майна. Розпорядження батьками майном повнолітніх дітей можливе тільки за згодою останніх та за наявності доручення.

Крім роздільності власності батьків та дітей, у них може виникнути спільна часткова власність, наприклад, у зв'язку з отриманням спадщини за законом чи заповітом. Спільна власність батьків та дітей може існувати незалежно від віку дітей. Відносини з приводу цієї власності регулюються цивільним законодавством України. За новим законодавством України між батьками і дітьми та іншими членами сім'ї може виникати як спільна часткова, так і спільна сумісна власність (ст. 17 Закону України “Про власність”).



Право дитини на сім'ю

Кожна сім'я - це частина держави

Арістотель

Сім'я є і залишається природним середовищем для фізичного, психічного, соціального і духовного розвитку дитини, її матеріального забезпечення і несе відповідальність за створення належних умов для цього. Вона має виступати основним джерелом матеріальної та емоційної підтримки, психологічного захисту, засобом збереження і передачі національно-культурних і загальнолюдських цінностей прийдешнім поколінням. У першу чергу сім'я повинна залучати дітей до освіти, культури і прищеплювати загальнолюдські норми суспільного життя. Основними методами збереження та зміцнення здоров'я в умовах сім'ї має стати профілактика захворювань та дотримання певних гігієнічних правил у повсякденному житті, оптимальна фізична активність, загартування організму, повноцінне харчування, запобігання шкідливим явищам - курінню, алкоголізму тощо.

Усі державні та суспільні інституції мають підтримувати зусилля батьків або осіб, які їх замінюють, спрямовані на забезпечення відповідних умов для виховання, освіти, розвитку здорової дитини.

Найважливішою умовою для розвитку дитини є її виховання в сім'ї. Це очевидно, тому не випадково, що Конвенція ООН про права дитини 1989 року містить перелік норм, які повинні забезпечувати захист сім'ї.

Дитина з самого народження має право знати своїх батьків та користуватися їх піклуванням. (ст. 7). Право дитини на піклування з боку батьків може бути реалізоване лише за умови добровільного і належного виконання батьками своїх обов'язків

Виникнення прав та обов'язків між батьками і дітьми

Взаємні права і обов'язки між батьками і дітьми виникають на підставі походження дитини від цих батьків, засвідченому у встановленому законом порядку.

В разі, коли батьки дитини на час її народження перебувають у зареєстрованому шлюбі, походження дитини підтверджується записом про шлюб батьків. В таких випадках, як правило, проблем не виникає. Навіть після смерті батька, якщо дитина народжується до закінчення 10-місячного строку, особу, що померла, записують батьком. Це правило поширюється і на випадки розірвання шлюбу, якщо мати на момент народження дитини не вступила в новий шлюб. В цьому разі батьком дитини записують нового чоловіка матері.

У випадках, коли батьки новонародженого не перебувають у зареєстрованому шлюбі, то батько може звернутися із спільною заявою з матір'ю дитини до органів РАГСу і просити визнати його батьком.

Якщо ж батько не погоджується добровільно визнати походження цієї дитини від нього, то цю обставину може встановити суд за заявою матері, опікуна дитини, особи, на утриманні якої перебуває дитина. В разі незгоди матері подати спільну заяву з батьком до органу РАГСу, до суду з вимогою встановити батьківство може і сам батько. Таким правом закон наділяє і дитину, але лише з досягненням нею 18 років. Закон передбачає обставини, які особа, що звертається до суду, зобов'язана довести. Крім того, важливе значення мають експертизи (зокрема, судово-медична, судово-біологічна та ін.). Особливого значення набуває генетична експертиза, оскільки процент помилки в такій експертизі зовсім незначний. Саме ця експертиза майже достовірно підтверджує батьківство чи материнство.

Отже в разі підтвердження походження дитини від цих батьків між ними виникають взаємні права та обов'язки.

Стаття 58 КпШтС України

Батьки і діти зобов'язані подавати взаємну моральну підтримку і матеріальну допомогу один одному.

Права та обов'язки між батьком і дітьми можуть бути особистого та майнового характеру.

Особисті права дітей

Особисті права та обов'язки позбавлені грошового змісту, їх не можна оцінити і в грошах. Вони тісно пов'язані з особою: їх не можна подарувати, відмовитися від них. Загалом ці права та обов'язки тривають до досягнення дитиною 18 років, або до часу одруження, вони також припиняються зі смертю однієї зі сторін.

Стаття 61 КпШтС України

Батьки мають право і зобов'язані виховувати своїх дітей, піклуватися про їх здоров'я, фізичний, духовний і моральний розвиток, навчання, готувати їх до праці.

Коли дитина народжується, вона має право отримати ім'я. Відповідно батьки згідно статей 62 і 63 КпШтС України мають право та обов'язок призначати прізвище, ім'я та по батькові дитини. Якщо батьки мають спільне прізвище, то це прізвище отримує і дитина. Якщо у батьків прізвища різні, вибору імені закон обмежень не встановлює, але батьки повинні дуже відповідально поставитись до вирішення цього питання, щоб в майбутньому не виникало для дитини негативних наслідків. Також можна присвоювати дитині подвійне ім'я.

З досягненням дитиною 16 років вона може звернутись до РАГСу із заявою з проханням змінити її прізвище або ім'я та по батькові.

Батьки мають право визначати місце проживання дітей. Діти можуть тимчасово проживати у родичів, як правило, у бабусі та дідуся, але ця обставина не позбавляє їх батьків та не знімає обов'язку по вихованню.

Стаття 17 Цивільного кодексу України

Місцем проживання неповнолітніх, що не досягли 15 років, визнається місце проживання їх батьків.

Коли батьки розлучаються, часто в судовому порядку вирішується спір між ними про визначення місця проживання їх дитини. Ст. 69 КпШтС України передбачає, що суд в таких випадках повинен врахувати думку самої дитини, що досягла 10-річного віку.

Право дитини на піклування з боку батьків може бути реалізоване лише за умови добровільного і належного виконання батьками своїх обов'язків. Суд, наприклад, може позбавити батьківських прав батька або матір, стягнути з них аліменти, засудити їх за ухилення від сплати, але примусити батьків піклуватися про своїх дітей неможливо. До батьківства і материнства треба готувати з раннього віку, насамперед, на прикладі власних батьків, їх ставленні до дитини та виконанні батьківських обов'язків взагалі.

У Конвенції ООН про права дитини проголошується, що дитина не буде розлучена з батьками всупереч їх бажанню, крім випадків, які передбачені законом.

У Конвенції йдеться також про визнання місця проживання дитини. Якщо батьки не можуть домовитися про це, суд вирішує, з ким залишається дитина.

Частіше дитина залишається з матір'ю, але за законом жоден з батьків не має наперед визначених переваг.

Ст. 10 Конвенції ООН про права дитини про принцип не розлучення з батьками передбачає, що дитина має право підтримувати контакти зі своїми батьками у випадку розлучення з ними. Коли таке розлучення спричинене затриманням, ув'язненням чи смертю когось із батьків, держава повинна надати дитині чи батькам інформацію щодо місця перебування відсутнього члена сім'ї.

Батьки повинні спільно вирішувати питання виховання дітей. Коли батьки проживають окремо, то той із батьків, що проживає з дитиною, не повинен чинити перешкод для спілкування з дитиною іншого з батьків. Якщо батьки не можуть дійти згоди з цього питання, то слід звернутися до органів опіки і піклування, а далі до суду.

Батьки також мають право вимагати повернення своєї дитини від будь-якої особи, яка утримує цю дитину у себе не на підставі закону чи рішення суду.

Дідусь та бабуся мають право згідно із ст. 65 Кодексу про шлюб та сім'ю спілкуватися зі своїми онуками. Якщо батьки дитини не досягли згоди з цього питання з бабусею і дідусем, то спір вирішується опіки і піклування чи судом.

У випадку, коли дитина тимчасово або постійно позбавлена сімейного оточення, вона має право на особливий захист і допомогу держави, як це передбачено у ст. 20 Конвенції. А стаття 21. Конвенції про права дитини проголошує вимоги, на яких має базуватися законодавство щодо факту всиновлення та процедури його здійснення.

Держава, в свою чергу, повинна надавати допомогу багатодітним сім'ям для забезпечення дитини харчуванням, одягом та житлом (ст. 27).

Цей обов'язок Україна прагне виконувати, про що свідчить прийнятий закон “Про державну допомогу сім'ям з дітьми”.

Майнові права та обов'язки між батьками та дітьми.

Такі права та обов'язки можуть виникати з приводу майна, яким володіє сім'я, а також з приводу отримання аліментів.

Стаття 77 КпШтС

За життя батьків діти не мають права на їх майно, так само, як і батьки не мають право на майно дітей.

Отже, коли батьки розпоряджаються належним їм майном, згоди дітей їм не потрібно. Якщо діти мають власне майно, закон визначає обмеження у розпорядженні ним: майном дитини до 15 років розпоряджаються її батьки без її згоди. Така дитина може укладати лише дрібні побутові угоди.

Виняток становлять банківські вклади. Якщо неповнолітній до 15 років сам вніс вклад в банк на своє ім'я, він має право самостійно розпоряджатись ним. Якщо ж вклад на ім'я дитини внесла інша особа, то цим вкладом розпоряджаються батьки.

З моменту досягнення дитиною 15 років, обсяг її майнових прав збільшується. На власний розсуд, крім дрібних побутових угод та розпорядження банківським вкладом, внесеним на її ім'я, вона може також розпорядитись своєю стипендією, зарплатою, своїми авторськими, винахідницькими правами. Угоди, що виходять за межі дрібних побутових, такі діти укладають за наявності згоди їх батьків.

Дивно, але за чинним законодавством дитина може працювати з 14 років, але розпоряджатись своєю зарплатою лише з 15 років. Можливо, на користь дітям є необхідність змінити законодавство, але цього ніхто не робить. Тому складається враження, що таке законодавство вигідне державі.

Батьки управляють майном дітей лише до досягнення останніми 18-років, або до моменту їх одруження, бо з цього часу вони можуть самостійно вчиняти усі дії, пов'язані з майном.

У батьків і дітей може бути спільна власність.

Батьки мають утримувати своїх дітей до 18 років.

У випадках, коли батьки добровільно не бажають утримувати своїх неповнолітніх дітей, до виконання цього обов'язку їх може бути зобов'язано в судовому порядку примусово. Немає значення, чи працює особа, з якої стягують аліменти. Якщо ж дитина досягла повноліття, але є непрацездатною, батьки надалі повинні утримувати її.

Права та обов'язки батьків та дітей є взаємними, тобто закон передбачає умови, при яких право на утримання може виникати не лише у дітей, але й у їхніх батьків.

Неповнолітні діти, які мають самостійний заробіток, можуть надавати батькам матеріальну допомогу, але це лише їх моральне зобов'язання. Закон зобов'язує надавати таку допомогу непрацездатним і нужденним батькам лише з досягненням дитиною 18 років, але не раніше.

Якщо відношення батьків і дітей побудовані на любові, повазі, дотриманні взаємних прав і виконання обов'язків, вони не ускладнюються конфліктами. Іноді, на жаль, буває навпаки, і тоді люди звертаються по допомогу до закону...

Проблеми сімейного життя, стосунки між батьками і дітьми є дуже складними. У літературі їх часто називають “вічними питаннями” і присвячують їм романи, п'єси, повісті. Ці відносини впливають на характер, погляди і життєву позицію людини, що росте, допомагають їй стати гармонічною і цілісною або перешкоджають її розвитку. Відносини між батьками і дітьми, що складаються між ними в дитинстві, люди проносять потім через усе життя.

Найкращим шляхом життя сім'ї безумовно є порозуміння, повага, свідоме дотримання всіма її членами правових і моральних норм по відношенню одне до одного. У такій сім'ї і діти, і батьки будуть щасливими, збережуть вдячність і готовність допомагати один одному до глибокої старості й у будь-яких ситуаціях життя.

Право на освіту

Освіта відіграє в житті людини дуже важливу роль. Завдяки їй у людини формується характер, погляд на життя, суспільні інтереси й власні принципи. Освіта - своєрідний моральний грунт кожної людини.

Права дитини якнайкраще можна зрозуміти тоді, коли їх пізнають у дії. Щоденне шкільне життя дає певний досвід і може підсилити формальне вивчення таких абстрактних понять, як свобода, право, толерантність, справедливість і правда.

Однак навчальні заклади часто не заохочують, а знеохочують до пізнання прав людини. В них нерідко стикаємось із зарозумілістю і упередженням, які зводять нанівець права окремих осіб. Наприклад, якщо учням дозволяється називати образливими прізвиськами своїх ровесників, які належать до релігійних груп чи етнічних меншим, і це минає безкарно, то це привчає учнів до думки, що нетолерантність допустима. Тому важливо змінити таку ситуацію, якщо ми хочемо, щоб навчання прав дитини досягло мети.

Шкільна освіта, навчання взагалі - це окрема сфера суспільно-правових відносин, які регулюються спеціальними нормативними актами: статтями Конституції України, Законами України “Про освіту”, “Про загальну середню освіту”, Статутом школи та будь-якого відповідного навчального закладу тощо.

Розвиток дитини забезпечується здійсненням її права на освіту. Це право проголошено у Загальній декларації прав людини, у Міжнародному пакті про громадянські та політичні права, в Конвенції про права дитини. В Конвенції про права дитини йдеться не тільки про шкільну освіту. Питання розглядається значно ширше: мається на увазі доступ дитини до засобів масової інформації загалом, у тому числі - до дитячих (ст.17).

Українська держава намагається забезпечити доступність освіти. Це означає, що навчатись може кожний. Навчальні заклади є практично у всіх населених пунктах, до них приймають всіх, хто живе в Україні - незалежно від соціального і майнового стану, етнічного походження, національності, раси, віросповідання, стану здоров'я.

Доступність забезпечується також створенням умов для вибору профілю навчання відповідно до інтересів і здібностей дитини, різними формами навчання: денною, вечірньою, заочною, екстернатом.

Мінімальні вимоги Конвенції про права дитини у цьому плані зводяться до запровадження обов'язкової і безплатної початкової освіти. На реалізацію її положень був спрямований Закон України “Про освіту” 1991 року, який встановив обов'язкове шкільне навчання дітей віком від 6-7 і до 15 років. Усі ступені шкільного навчання безплатні, Конституція України 1996 року значно розширила право дітей на освіту. Згідно з ст. 53 Конституції повна загальна освіта обов'язкова. Держава гарантує її доступність і безоплатність.

Так, державою проголошена безкоштовна освіта, що забезпечується розгалуженою мережею державних закладів освіти. Разом з тим, останнім часом все більшого поширення набувають навчальні заклади, засновані на приватній та комунальній власності, а також в державних закладах частина студентів навчається на платній основі. Але суспільство навіть не замислюється, що це є дискримінацією прав дитини, порушенням закону та Конвенції про права дитини.

Важко переоцінити п. 2 ст. 28 Конвенції ООН про права дитини, що приписує забезпечувати шкільну дисципліну лише методами, які не порушують принципу поваги до людської гідності дитини. Таким чином, держава має підтримувати шкільну дисципліну, але методами, які не принижують гідність дитини.

2.2 Дискримінація прав дитини

Більшість населення України і уявлення не має про особисті права дітей, Конвенцію ООН про права дитини, інші міжнародні документи цієї спеціалізації, тому дуже легко порушити права дітей, бо історично склалося, що ці права завжди порушувались, до дітей не ставилися як до самостійної особистості. На жаль, дуже багато дорослих не вважають за потрібне і зараз визнавати ці права, бо бояться великої відповідальності, а також звикли до старих канонів виховання.

Дуже часто вони і не замислюються, що своїми вчинками дискримінують права дитини, тому і дітям і дорослим буде корисним знати, в яких випадках права дитини порушуються, здійснено насилля, які види насилля бувають тощо.

Над дитиною здійснено насилля, якщо:

* Їй нанесли побої;

* Її здоров'ю завдали шкоди;

* Порушили її статеву недоторканість й статеву свободу;

Дитину залякували, якщо:

* Їй вселяли страх за допомогою дій, жестів, поглядів,

* Використовували для залякування свій зріст, вік;

* На неї кричали;

* Їй загрожували насиллям по відношенню до інших (батькам дитини, друзям, тваринам та ін.).

До жорстокого ставлення також відноситься використання при цьому громадських інститутів:

* Релігійною організацією,

* Судом,

* Міліцією,

* Школою,

* Спецшколою для дітей,

* Притулком,

* Родичами,

* Психіатричною лікарнею і т.д.

Над дитиною здійснюють насилля, якщо використовують для цього ізоляцію:

* Контролюють її доступ до спілкування з однолітками, дорослими, братами і сестрами, бабусею і дідусем.

Над дитиною також здійснюють емоційне насилля, якщо:

* Її принижують, використовують образливі прізвиська;

* Її використовують як довірену особу;

* При спілкуванні з дитиною виявляється непослідовність;

* Дитину соромлять;

* Дитину використовують як засіб передачі інформації одному з батьків;

Над дитиною здійснено економічне насилля, якщо:

* Не задовольняються її основні потреби;

* Контролюється його поведінка за допомогою грошей;

* Дорослими розтрачуються сімейні гроші;

* Дитина використовується як засіб економічного торгу при розлученні батьків;

До дитини відносяться жорстоко, якщо використовують погрози:

* Погрози кинути її;

* Погрози самогубства;

* Погрози нанесення фізичної шкоди собі або родичам;

До дитини дорослі відносяться жорстоко, якщо використовують при цьому свої привілеї:

* Обходяться з дитиною як з підлеглим чи слугою;

* Відмовляються інформувати дитину про рішення, які відносяться безпосередньо до неї, її долі ( про відвідини її батьками, опікунами, тощо).

* Дитину перебивають під час розмови.

Можливо, так дорослі зрозуміють усю повноту своєї відповідальності, переглянувши своє ставлення до дітей, а діти зможуть відстоювати свої права та належно оцінять вчинки своїх батьків.

2.3 Відповідальність батьків за неналежне виконання обов'язків по вихованню дітей

Особливістю норм сімейного права є те, що в них, як ні в яких інших правових нормах, простежується тісний взаємозв'язок прав і обов'язків громадян, дія конституційного принципу “здійснення прав і свобод невіддільно від виконання громадянами своїх обов'язків”. Це положення виявляється, зокрема у тому, що норми сімейного права передбачають застосування санкцій не тільки за нездійснення суб'єктивних прав, але в значній кількості випадків і за неналежне виконання обов'язків. У зв'язку з цим, беззаперечним є висновок про те, що порушення учасниками сімейних правовідносин приписів чинного законодавства про шлюб та сім'ю тягне за собою застосування санкцій сімейної відповідальності. Отже, санкція виступає гарантією належного здійснення закріпленого в правовій нормі правила поведінки, є мірою можливого державного примусу, який проявляється у вигляді позбавлення батьківських прав або ж відібрання дитини без позбавлення батьків батьківських прав.

Специфіка предмету сімейного права і методу його правового регулювання дає можливість визначити особливості санкцій сімейного права та встановити їхню відмінність від цивільно-правових. Однією із ключових особливостей є їх імперативність, тобто згодою сторін не можуть бути змінені існуючі і встановлені нові, не непередбачені законом санкції. Особливість сімейно-правових санкцій і в тому, що застосовуються вони не тільки у випадках порушення правових норм, але і на підставі постанов судових органів. Йдеться про ті випадки, коли один із батьків не виконує рішення суду, що зобов'язує його не перешкоджати другому із батьків здійснювати свої обов'язки щодо виховання дитини.

Санкції в сімейному праві, як правило, розрізняються в залежності від змісту порушеного обов'язку. Універсальних санкцій, які можна було застосовувати до всіх випадків протиправної поведінки, сімейне законодавство не знає. Більшість санкцій в сімейному праві є абсолютно визначеними - в них чітко вказується вид і міра державного примусу, завдяки чому їх обсяг не може бути ні зменшений, ні збільшений судом. Тому, у суду, що розглядає сімейний спір, в таких випадках немає можливості вибору. Однак, покладення на особу мір державного примусу обумовлюється не тільки наявністю необхідних для цього підстав, але і доцільністю, яка встановлюється судом із врахуванням інтересів неповнолітніх дітей та інших членів сім'ї. Вважаємо, що наведене вище може слугувати підставою для розмежування цивільно-правової відповідальності від відповідальності сімейно-правової.

Форми заподіяння дитині шкоди можуть бути дуже різними. В кожному разі шкода завдається безпосередньо виховному процесу, але наслідки цієї шкоди не завжди можуть мати зовнішній вираз. Наявність шкоди при неналежному виконанні батьками обов'язків по вихованню дітей виражається в неправильному формуванні особистості, в деформації психічного, розумового і фізичного розвитку дитини, поганому навчанні, нездорових моральних принципах. Тут немає і не може бути межі, за якою починались би конкретно визначені форми шкоди.

Таким чином, сімейно-правова відповідальність розуміється нами в першу чергу як відповідальність ретроспективна, що виражається у покладенні на особу несприятливих наслідків за скоєне правопорушення, як захід державного примусу, що полягає у позбавленні або обмеженні винної особи у суб'єктивних особистих чи майнових правах з метою переконання у необхідності виконання певного комплексу морально-правових обов'язків щодо сім'ї. Вона є важливим правовим засобом забезпечення законності при здійсненні учасниками сімейних правовідносин своїх прав та виконанні обов'язків.

Значення сімейно-правової відповідальності полягає і у тому, що вона забезпечує виховання сім'ї (батьків, у першу чергу, та дітей за допомогою батьків, у другу чергу) в дусі поважного ставлення до правових приписів, у спонуканні осіб дотримуватися лише правомірної поведінки, не допускати правопорушень у сфері сімейних відносин.

Зміст та обсяги відповідальності батьків за неналежне виховання дітей за сімейним та цивільним законодавством України

Позбавлення батьківських прав. Однією з найбільш важливих ознак зазначеної санкції є те, що вона застосовується до батьків за невиконання або неналежне виконання ними обов'язків щодо виховання дітей. Проведене дослідження надало підстави для висновку, що позбавлення батьківських прав є крайньою мірою, яка застосовується лише у випадках, коли інші заходи впливу не змінили ставлення батьків до виховання дітей.

Жорстокість та насилля до дітей було і залишається елементами сімейного життя. Жорстоке ставлення до дітей передбачено в якості підстави позбавлення батьківських прав. Проте дані судової практики свідчать, що зазначена вище підстава позбавлення батьківських прав застосовується досить рідко, оскільки жорстоке ставлення до дітей з боку батьків носить латентний характер. У зв'язку з чим більшість випадків жорстокого ставлення до дітей залишаються не виявленими. Тому пропонується, ст.78 Основ законодавства України про охорону здоров'я доповнити нормою, що зобов'язувала б медичних працівників повідомляти органам опіки та піклування або органам внутрішніх справ про виявлені факти неналежного ставлення батьків до виконання своїх обов'язків по вихованню дітей (факти фізичних знущань, алкоголізм, наркоманія чи токсикоманія батьків).

У цьому ж розділі розглядаються також питання щодо наслідків позбавлення батьківських прав. Відзначається певна непослідовність законодавця - з одного боку, особам, позбавленим батьківських прав, надається можливість поновлення свого батьківського статусу, а з другого - батьки позбавлені такої можливості, якщо їхні діти уже усиновлені іншими особами. Пропонується ст.1408 проекту Цивільного кодексу після слів “якщо батьки позбавлені батьківських прав” доповнити словами “і протягом одного року не порушувалось клопотання про їх поновлення в батьківських правах”.

Відібрання дитини без позбавлення батьківських прав як санкція сімейно-правової відповідальності. Щоб не позбавляти дитини сім'ї, і в той же час забезпечити її право на належне сімейне виховання законодавством встановлена спеціальна норма - відібрання дитини без позбавлення батьків батьківських прав. Відібрання дітей по суті є превентивною мірою по відношенню до батьків, так як надає їм можливість змінити своє ставлення до виховання дитини. Іншими словами, виконуючи профілактичну роль, така сімейно-правова санкція як відібрання дитини у батьків передує іншій санкції позбавленню батьківських прав.

Єдиною підставою для відібрання дітей у батьків є наявність у сім?ї небезпечної для виховання і розвитку дитини обстановки.

Якщо подивитись на підстави позбавлення батьківських прав, то не важко помітити, що кожна із них являє собою ні що інше, як джерело небезпеки для виховання неповнолітнього. Тієї самої небезпеки, яка дозволяє суду задовольнити позов про відібрання дитини без позбавлення батьківських прав. Водночас зазначені санкції принципово різняться, зокрема, за підставами та наслідками застосування. Відмінність між відібранням дитини без позбавлення батьківських прав та позбавлення батьків батьківських прав лежить в площині суб'єктивних критеріїв поведінки батьків. Коли вони безумовно винні, більше того, свідомо завдають шкоди своїм дітям, вимагається застосування такого виняткового заходу як позбавлення батьківських прав. Якщо ж вина батьків незначна або її немає зовсім, застосовується відібрання дитини без позбавлення батьківських прав. Вказані відмінності потребують закріплення у відповідних статтях нового Цивільного кодексу України.

Чинне законодавство не містить пояснень, пов'язаних із поняттям небезпеки залишення дітей у батьків. Термін “небезпека залишення дитини у батьків” ще нічого не розкриває. Тому на практиці питання про відібрання дитини без позбавлення батьківських прав вирішується тільки при наявності об'єктивних причин, що свідчить про не розробленість в достатній мірі зазначеного питання в науці сімейного права.

Правильне визначення умов, при наявності яких можливе винесення судового рішення про відібрання дитини, має велике значення для практичної діяльності правоохоронних органів. У зв'язку з цим, підкреслюється необхідність визначення певних об'єктивних та суб'єктивних критеріїв, які зумовлюють небезпечність залишення дитини у батьків. Більш доцільним було б залишити в якості суб'єктивних чинників - ухилення батьків від виховання дітей, алкоголізм, наркоманія батьків, їхня аморальна, злочинна поведінка; в якості об'єктивних - хвороба, збіг тяжких сімейних обставин, тривале відрядження тощо. Таке розмежування позитивно відобразилось би на вирішенні справ про відібрання дитини і слугувало б якнайкращому забезпеченню права дитини на належне сімейне виховання. Пропонується прийняти окрему постанову Пленуму Верховного Суду України, в якій дати відповідні роз'яснення щодо зазначених питань.

Аналізуючи відібрання дитини у батьків без позбавлення батьківських прав, з точки зору захисту прав та інтересів дитини, це може бути і заходом захисту прав батьків, якщо вони у зв'язку з хворобою не можуть здійснювати функції по вихованню дітей. Що і ще раз доводить, що про відібрання дітей без позбавлення батьківських прав мова може йти лише при відсутності вини батьків, в той час як позбавлення батьківських прав завжди є наслідком їхньої винної протиправної поведінки.

Згідно ст.65 Кодексу про шлюб та сім'ю батьки мають право і зобов'язані приймати участь у вихованні дітей. Тому, коли один із батьків перешкоджає здійсненню батьківських прав та обов'язків, порушуються права не тільки дітей, але і самих батьків. Нами уявляється, що у таких випадках повинен бути забезпечений захист батьківського права на виховання, а також встановлена санкція у відношенні того із батьків, що зловживає батьківськими правами і не підкоряється рішенню суду. Злісне невиконання рішення суду, того із батьків, хто виховує дитину, перешкоджає іншому брати участь у її вихованні, слід вважати самостійною підставою відібрання дитини без позбавлення батьківських прав. Позбавлення батьківських прав та відібрання дитини без позбавлення батьківських прав є засобами забезпечення дитині права на належне сімейне виховання. Незважаючи на велику кількість спільних рис, однакове правове призначення, вони різняться між собою як за підставами застосування, так і за юридичними наслідками.

Притягнення батьків до відповідальності за цивільним законодавством України.

Характерною ознакою майнової відповідальності за шкоду, заподіяну неповнолітніми, є те, що вони виникають не тільки між державою і заподіювачем шкоди, але й між державою та батьками останнього. Тобто, специфіка майнової відповідальності неповнолітніх пов'язана з особливостями суб'єкта відповідальності, яким є особа, що не досягла повноліття, і знаходить своє вираження в механізмі та структурі відповідальності - в поєднанні з відповідальністю батьків. Особливістю розглядуваного виду відповідальності є іще і те, що батьки безпосередньо шкоди потерпілому не завдають, а відтак в зобов'язальні відносини із ним з приводу заподіяння шкоди не вступають. Їхній обов'язок відшкодувати шкоду виникає тому, що вони не виконали свого правового обов'язку по вихованню та нагляду за дітьми. Юридичним фактом, який є підставою притягнення батьків до цивільної відповідальності, виступає власне правопорушення батьків, під яким слід розуміти винне, протиправне невиконання покладених на них обов'язків по належному вихованню дітей.

Окремим блоком досліджується питання про відповідальність батьків за шкоду, заподіяну їхніми дітьми у віці від 15 до 18 років. В таких випадках батьки притягуються до відповідальності у справі як співвідповідачі не тільки за проханням позивача, але й за ініціативою самого суду. Така відповідальність батьків носить характер субсидіарної. У випадках заподіяння шкоди внаслідок хуліганських дій неповнолітнього, крім коштів по відшкодуванню шкоди, заподіяної здоров'ю потерпілого, судом можуть бути стягнені також і грошові кошти, які були витрачені на виплату потерпілому допомоги в зв'язку з тимчасовою втратою працездатності. Це означатиме, що у справах про хуліганство неповнолітніх, батьки за відповідних обставин, можуть нести подвійну матеріальну відповідальність.

Таким чином, батьки, відшкодовуючи шкоду, заподіяну неповнолітнім, притягуються до цивільно-правової відповідальності та караються за винне невиконання обов'язку по нагляду за дітьми та їхнє неналежне виховання. Особливість цього покарання полягає у тому, що воно не носить штрафного характеру, а виражається у відшкодуванні шкоди, яка є наслідком винних неправомірних вчинків дітей.

Чинним законодавством передбачено підстави притягнення батьків до цивільно-правової відповідальності, тому в законі мають бути чітко визначені умови (крім передбачених), за яких батьки можуть бути звільнені від обов'язку відшкодування шкоди.

дискримінація право дитина суд



Висновок до розділу

Взаємні права та обов'язки батьків і дітей ґрунтуються на походженні дітей, засвідченому у встановленому законом порядку.

Батьки і діти зобов'язані надавати один одному взаємну моральну підтримку та матеріальну допомогу.

Батько і мати мають рівні права та обов'язки щодо своїх дітей.

Батьки користуються рівними правами та мають рівні обов'язки щодо своїх дітей і у випадках, коли шлюб між ними розірвано.

Права та обов'язки батьків і дітей поділяються на особисті та майнові. До особистих прав і обов'язків батьків належать:

- право й обов'язок батьків визначати ім'я, по батькові, прізвище, громадянство дитини;

- право та обов'язок батьків на представництво від імені дітей;

- право й обов'язок батьків визначати місце проживання дитини;

- право батьків на відібрання дітей у осіб, які їх незаконно утримують;

- право і обов'язок батьків на виховання своїх дітей.