Особливості розгляду сімейних спорів, що стосуються прав та інтересів дітей

Батьки мають право і зобов'язані виховувати своїх дітей, піклуватися про їх здоров'я, фізичний, духовний і моральний розвиток, навчання, готувати їх до праці. При неналежному виконанні (одним з батьків) обов'язків щодо виховання або при зловживанні батьківськими правами діти мають право звернутися до органів опіки і піклування за захистом своїх прав та інтересів. Органи опіки і піклування надають допомогу батькам у вихованні дітей і перевіряють виконання покладених на них обов'язків щодо виховання дітей.

Особисті права та обов'язки учасників батьківських правовідносин в основному тривають до досягнення дітьми повноліття або до часу їх одруження. Достроково ці права та обов'язки можуть припинитися тільки у випадках, передбачених законом.

За неналежне виконання або невиконання батьківських прав і обов'язків допускається позбавлення батьківських прав, а також обмеження їх здійснення.

Майнові правовідносини між батьками і дітьми складаються з двох груп: до першої відносяться різноманітні зв'язки батьків і дітей з приводу майна, що знаходиться у сфері володіння сім'ї, до другої - аліментні зобов'язання батьків і дітей.

За життя батьків діти не мають права на майно батьків, так само і батьки не мають права на майно дітей. Таким чином, батьки мають права на те майно, що належить їм, а саме: можуть його продати, подарувати, не запитуючи згоди дітей. Розмежування майна батьків і дітей зумовлює їх особисту відповідальність за свої борги: батьки не відповідають за зобов'язаннями своїх дітей (за винятком неповнолітніх), а діти не відповідають за зобов'язаннями батьків.

Якщо у неповнолітніх дітей є належне їм майно, батьки керують ним, тобто фактично виконують права і обов'язки власників майна, діючи в інтересах дітей. Проте вони не можуть передавати майно, що належить їх неповнолітнім дітям, іншим особам у власність (дарувати, заповідати).

Батьки зобов'язані утримувати своїх дітей (неповнолітніх і непрацездатних повнолітніх), які потребують матеріальної допомоги. При ухиленні батьків від цього обов'язку кошти на утримання дітей стягуються з них у судовому порядку.

Повнолітні діти зобов'язані піклуватися про батьків і надавати їм матеріальну допомогу. У більшості випадків повнолітні діти добровільно надають своїм батькам матеріальну допомогу. Якщо діти відмовляються добровільно утримувати своїх батьків, то батьки, які потребують допомоги, мають право звернутися до суду із заявою про примусове стягнення аліментів з повнолітніх дітей на своє утримання.

Розмір аліментів на дітей чи батьків визначається судом.



3. Процедура і порядок підготовки справи до розглядання у суді, яка стосується прав дитини

Для досягнення мети підготовки справи до розгляду суддя повинен виконати конкретні завдання:

а) визначити характер спірних правовідносин сторін, зміст їх правових вимог і матеріальний закон, який їх регулює і яким належить керуватися при розв'язанні спору;

б) уточнити обставини, що підлягають встановленню, -- тобто факти, що обґрунтовують вимоги, і заперечення сторін, а також інші факти, які мають значення для правильного вирішення справи (предмет доказування);

в) з'ясувати коло доказів, необхідних для вирішення справи, і забезпечити їх своєчасне подання;

г) визначити склад осіб, які мають брати участь у справі, і вжити заходів до забезпечення своєчасної явки в судове засідання всіх учасників процесу у справі.

Завдання підготовки справи до розгляду виконуються суддями шляхом здійснення чисельних процесуальних дій, перелік яких передбачений ст. 143 ЦПК. Він не є вичерпним і може бути при необхідності розширений, виходячи з конкретних умов спірної справи

Первісною і найпоширенішою процесуальною дією є опитування сторін (пп. 1, 2 ст. 143 ЦПК). Суддя викликає позивача і опитує його по суті заявлених ним позовних вимог, з'ясовує у нього наявні і можливі з боку відповідача заперечення і пропонує позивачеві подати додаткові докази. В разі необхідності викликає відповідача для попереднього опитування з обставин справи і з'ясовує можливі з його боку заперечення проти позову та якими доказами він може їх підтвердити.

В судовій практиці виклик відповідача для опитування визнається необхідним у випадках, коли в позовній заяві зазначається про наявні в нього заперечення проти позову, які заслуговують на увагу, або про такі заперечення повідомив позивач при його опитуванні суддею, оскільки їх з'ясування надає можливість витребування необхідних доказів для перевірки їх в судовому засіданні. З'ясування в процесі опитування відповідача характеру його заперечень надає судді можливість роз'яснити йому право на необхідні форми захисту проти позову, які він може реалізувати шляхом оформлення письмового пояснення на позов чи пред'явлення зустрічного позову.

Сторони можуть бути викликані одночасно, коли суд визнає це за необхідне для повнішого з'ясування взаємних вимог. Для забезпечення повного, всебічного і об'єктивного з'ясування обставин справи в судовому засіданні важливе значення має обов'язок суду роз'яснити сторонам, які були викликані, що вони повинні довести обставини, на котрі посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, а також їхні інші права і обов'язки, закріплені ст. 99 ЦПК, оскільки вони користуються цими правами та несуть обов'язки і в процесі підготовки справи до судового розгляду.

При опитуванні сторін підлягає з'ясуванню питання, чи мають вони намір укласти мирову угоди, щоб за наявності такого їх волевиявлення вирішити питання в судовому засіданні у відповідності з ст. 179 ЦПК.

При з'ясуванні у позивача суті заявлених вимог, судця покликаний допомогти йому визначити підстави і предмет позову та роз'яснити його право закінчити справу мировою угодою або звернутися за вирішенням спору до третейського чи до товариського суду, коли це відповідає характеру спірних правовідносин. Необхідно також встановити правильність об'єднання ним позовних вимог і наявність у позивача інших пов'язаних між собою вимог до того самого або до інших відповідачів з метою їх об'єднання чи роз'єднання (статті 144, 145 ЦПК)

Судова практика свідчить, що правильний підхід до сторін, вдумливе і уважне їх опитування запобігає несподіванкам в судовому засіданні, що можуть спричинити відкладення справи розглядом.

Але при проведенні опитування сторін суддя не повинен висловлювати свого ставлення з приводу спірної справи сторін, не робити оцінку їх поведінки. Передчасна оцінка справи може психологічно вплинути на наступні дії судді і на правильність вирішення справи, а подекуди -- викликати нарікання сторін, заявления відводу судді, їх скарги на необ'єктивність розгляду справи. При підготовці справи до розгляду суддя вирішує питання про притягнення або вступ у справу співучасників, третіх осіб та опитує допущених до участі в справі третіх осіб як сторін (п. 2 ст. 143 ЦПК).

Притягнення співучасників має виняткове значення, коли характер спірних правовідносин між сторонами свідчить про багатосуб'єктність, а, отже, і про обов'язкову співучасть. Так, відповідачами в справі про виключення майна з опису притягуються боржник -- особа, в інтересах якої накладено арешт на майно, і в необхідних випадках -- особа, якій передано майно, якщо воно було реалізоване.

Особлива увага приділяється залученню третьої особи у справу про поновлення на роботі. У справах про поновлення на роботі незаконно звільнених або переведених працівників суддя може вже під час її підготовки встановлювати ту посадову особу, за розпорядженням якої було проведено звільнення чи переведення працівника, і вирішувати питання про притягнення її у справу як третю особу без самостійних вимог на стороні відповідача (ст. 109 ЦПК).

При підготовці справи до розгляду суддя, з урахуванням характеру, складності і громадського її значення, вирішує питання про її розгляд з участю прокурора та про притягнення до участі в справі представника належного органу держави, органу місцевого самоврядування або громадської організації (п. 4 ст. 143 ЦПК). Але коли про це є пряма вказівка закону (ст. 259 ЦПК та ін.), то притягнення до участі в процесі у справі представника державного органу, органу місцевого самоврядування є обов'язковим.

Пункт 6 ст. 143 ЦПК зобов'язує суддю в процесі підготовки справи до розгляду вирішити питання про виклик свідків у судове засідання або про допит їх у порядку, передбаченому ст. 45 ЦПК. Оскільки свідком може бути будь-яка особа, якій відомі якісь обставини, що стосуються справи, то при вирішенні питання про виклик свідків суддя повинен вимагати від сторін пояснення щодо того, які саме обставини можуть бути стверджені ними (ст. 43 ЦПК).

Допит свідків, які постійно проживають поза місцем знаходження суду, що розглядає справу, і не можуть з поважних причин з'явитися в судове засідання, може бути проведений судом за місцем їх проживання за дорученням суду, що розглядає справу (ст. 45 ЦПК). В ухвалі про судове доручення коротко викладається суть справи, що розглядається, і зазначаються обставини, які належить з'ясувати при проведенні допиту свідка (ст. 33 ЦПК).

Виходячи з обов'язку по доказуванню, докази у справі подають сторони та інші особи, які беруть участь у справі, а якщо іх недостатньо, то суддя пропонує їм подати додаткові докази (ст. ЗО, п. 1 ст. 143 ЦПК) або на їх клопотання сприяє одержанню від підприємств, установ, організацій і громадян письмових та речових доказів, або надає особам, які беруть участь у справі, повноваження на право одержання цих доказів для подання їх до суду, а також за їх клопотанням вживає заходів до забезпечення доказів (п. 7 ст. 143, статті 35-39 ЦПК).

До доказів, які збираються або подаються, пред'являється вимога належності їх до справи (ст. 28 ЦПК) і допустимості на їх підтвердження засобів доказування (ст. 29 ЦПК).

Сукупність необхідних доказів суддя визначає з урахуванням характеру заявлених вимог. Для кожної категорії цивільно-правових спорів є докази, без яких справа не може бути призначена до судового розгляду.

У справах, що виникають з шлюбно-сімейних правовідносин, при підготовці їх до розгляду необхідно подати:

-- про стягнення з батьків коштів на утримання дітей -- копії свідоцтв про їх народження, довідки з місця проживання, про перебування дітей на утриманні позивача, з місця роботи відповідача про його заробіток і про те, чи не провадиться з нього утримання аліментів на користь інших осіб або на відшкодування шкоди;

-- про передачу дітей на виховання другому батькові або про повернення дітей -- копії свідоцтв про їх народження, акти обстеження жилих, побутових умов кожного з батьків, висновок органу опіки і піклування, дані, які характеризують ставлення батьків до дітей, а також поведінку батьків за місцем їх роботи і проживання;

-- про встановлення батьківства -- копії свідоцтв про народження дітей, довідки виконкомів селищних і сільських рад, житлово-експлуатаційних органів про сумісне проживання сторін, переписку, грошові перекази, документи про одержання посилок, виписки з біографії і особистої справи відповідача, його клопотання про влаштування дітей позивачки в дитячі заклади та інші матеріали, що можуть мати значення для вирішення справи.

Пленум Верховного Суду України в постанові № 1 від 5 березня 1977 р. «Про підготовку цивільних справ до судового розгляду» (зі змінами, внесеними постановами № 13 від 25 грудня 1992 р. і № 15 від 25 травня 1998 р.) зазначив, що при вирішенні в порядку підготовки справи до судового розгляду питання про надання доказів особами, які беруть участь у справі, суддя має виходити з конституційного положення про свободу сторін у цьому питанні і керуватися тими нормами Цивільного процесуального кодексу, які застосовуються судом при розгляді справи, зокрема ст. 49 ЦПК при огляді письмових доказів на місці, ст. 55 ЦПК -- при огляді речових доказів, що швидко псуються (п. 11).

Відповідно до ст. 35 ЦПК забезпечення доказів можливе під час розгляду справи як до, так і після подачі заяви, тому суддя має право вжити заходів по їх забезпеченню також в процесі підготовки справи до розгляду. При цьому коло доказів, які можуть бути забезпечені, законом не обмежене (етапі 35-38 ЦПК)

В цій стадії згідно з п. 8 ст. 143 ЦПК суддя має право з урахуванням думки осіб, які беруть участь у справі, призначити експертизи (медичну, психіатричну, хімічну, бухгалтерську, екологічну та ін.), коли необхідність експертного висновку випливає з обставин справи і поданих доказів. При призначенні експертизи повинні враховуватися правила статей 57--60 ЦПК, причому особам, які беруть участь у справі, належить роз'яснити їх право ставити перед експертом питання, по яких повинен бути зроблений висновок. На вирішення експертизи можуть ставитися тільки ті питання, які потребують спеціальних знань у галузі науки, техніки або ремесла (ст. 57 ЦПК).

Не можна ставити на вирішення експертизи питання права, вирішення яких належить до компетенції суду, наприклад, питання про дієздатність громадянина, а не про характер його захворювання.

У випадках, коли результат розгляду справи залежить від психічного стану особи в момент вчинення нею певних дій, наприклад, при розгляді справ про визнання недійсними угод з мотивів укладення їх громадянином, нездатним розуміти значення своїх дій або керуватися ними (ст. 55 ЦК), про відповідальність за шкоду, заподіяну таким саме громадянином (ст. 449 ЦК), повинна бути призначена судово-психіатрична експертиза.

Судово-психіатрична експертиза повинна бути обов'язковою призначена, коли це передбачено законом, зокрема, в справах про визнання громадянина недієздатним внаслідок душевної хвороби або недоумства (ст. 258 ЦПК) і про визнання його дієздатним у разі видужання або значного поліпшення здоров'я (ст. 260 ЦПК).

У невідкладних випадках з повідомленням осіб, які беруть участь у справі, може бути проведено в порядку підготовки справи до судового розгляду огляд на місці як письмових або речових доказів, так і предмета спору (п. 9 ст. 143 ЦПК).

Суддя має права, з врахуванням характеру спору, запитати у сторін й інших учасників процесу (ст. 33 ЦПК) в письмовій формі відомості про факти, які мають значення для вирішення справи, якщо ці особи в зв'язку з хворобою, проживанням в іншому населеному пункті або за якихось інших причин не можуть з'явитися до суду особисто. Але відмова надати письмові відомості або ненадходження їх в зазначений строк не є перешкодою для призначення справи до розгляду.

Відповідно до ст. 149 ЦПК забезпечення позову можливе в будь-якій стадії справи, тому суддя може допустити забезпечення позову і під час підготовки її до судового розгляду. При цьому у справах про стягнення шкоди, завданої розтратами, крадіжками і нестачами державного і громадського майна, суддя зобов'язаний вживати заходів для накладення арешту на майно і грошові суми відповідача та застосовувати інші способи, що забезпечують збереження майна, передбачені ст. 152 ЦПК.

Підготовка справи до судового розгляду розпочинається з часу прийняття її суддею до провадження та відповідно до ст. 146 ЦПК має бути проведена в семиденний строк і лише у виняткових випадках у складних справах цей строк може бути продовжений до двадцяти днів з дня прийняття заяви.

Підготовка справи до судового розгляду може бути визнана закінченою, коли будуть проведені всі дії, необхідні для її розгляду: визначений склад осіб, які беруть участь у справі, і уточнено всі їх вимоги і заперечення, визначено коло фактів, які мають значення для справи, встановлені і витребувані докази, що стверджують або спростовують такі факти, відповідно вручена копія заяви, а в необхідних випадках, -- і копії доданих до неї документів. Одночасно суддя повинен вирішити питання про доцільність розгляду даної справи у виїзному засіданні.

При визнанні підготовки справи до розгляду закінченою суддя постановляє ухвалу, в якій перераховуються всі підготовчі дії, що були проведені в цій стадії процесу, і встановлюється час її розгляду (ст. 147 ЦПК) у строки, передбачені ст. 148 ЦПК, -- у трудових справах -- в семиденний строк; у справах про стягнення аліментів і про відшкодування шкоди, заподіяної каліцтвом або іншим ушкодженням здоров'я, а також втратою годувальника, -- у десятиденний строк; у всіх інших справах -- у п'ятнадцятиденний строк.

3.1 Суб'єкти, які мають право порушити процес на захист прав та інтересів дітей

Захист прав та інтересів дітей є одним з найважливіших завдань, що покладається на правоохоронні органи. В зв'язку з цим суди мають суворо дотримуватись законів при розгляді спорів, пов'язаних з вихованням неповнолітних. Однак виконувати ці завдання судам перешкоджає недосконалість та нечіткість окремих норм цивільного процесуального права. Немає такої чіткості також і в нормах матеріального права, що визначають правовий статус дітей і безпосередньо осіб, які діють від їх імені та їх інтересах. У нині діючий судовій практиці немає ясності у питанні про правове становище осіб, які беруть участь у справах про встановлення батьківства, про передачу дитини на виховання, про позбавлення батьківських прав, про поновлення таких прав, про скасування усиновлення і визнання його не дійсним.

У законодавстві з цивільного процесуального права у більшості випадків не міститься прямих вказівок про те, яке процесуальне становище займає та або інша особа, котра бере участь у справі. Проте насамперед, від правильного зазначення суб'єктивного складу таких осіб залежить успішний розгляд справи і постановлення по ній законного і обґрунтованого рішення. Практика визначення судами складу осіб, які беруть участь у справі тієї або іншої категорії, яка торкається інтересів неповнолітніх, не завжди виправдана з позицій правильного застосування закону.

Згідно ст. 6 КпШС захист прав, що виникають із шлюбних та сімейних відносин, здійснюється судом. Під цивільним судочинством ми розуміємо сукупність дій учасників процесу, яка здійснюється відповідно з нормами цивільного процесуального права і спрямована на урегулювання спорів та інших вимог.

Згідно ст.. 4 ЦПК усяка заінтересована особа вправі в порядку, встановленому законом, звернутись до суду за захистом порушеного або оспорюваного права чи охоронюваного законом інтересу. Ця норма здається нам цілком зрозумілою, якщо мова йде про захист прав дорослої особи. А як слід поступити у випадку порушення прав неповнолітнього.

Можливість бути учасником будь-якого цивільного процесуального правовідношення визначається цивільною процесуальною дієздатністю, а саме, віком і психічним станом особи. Крім цього, необхідна наявність юридичного зв'язку з неповнолітнім: родинність, опіка, усиновлення, піклування, прийомна сім'я, вказівка закону. Як відомо, цивільна процесуальна дієздатність в повному обсязі виникає з моменту повноліття, тобто з вісімнадцятирічного віку. У зв'язку з цим слід зазначити, що правом на звернення до суду наділені особи, що досягли повноліття, а також ті, хто набув повної дієздатності з моменту реєстрації шлюбу до досягнення повноліття / ст. 11 ЦК, ст. 101 ЦПК, ст. 1 Закону України «Про охорону дитинства».

Правом на звернення до суду за захистом неповнолітніх наділені:

1. Батьки ст. 101 ; 111 ЦПК; ст. 60 КпШС; п. 22 Постангови Пленуму Верховного Суду України «Про застосування судами деяких норм Кодексу про шлюб та сім'ю України».

2. Особи, які їх замінюють:

- Опікуни, піклувальники ст. 101, 111 ЦПК, ст.131,132 КпШС/;

- Усиновителі ст. 101, 111 ЦПК; п.7 ст.24 ЗУ « Про охорону дитинства»;

- Керівники держ. закладів, в яких знаходяться неповнолітні/ст. 109, 139 КпШС;

- Органи опіки і піклування/ ст. 7 ЗУ « Про попередження насильства в сімї» ; ст. 129 КпШС; п. 3 ст 69 КпШС/;

- Батьки-вихователі ст. 29 Положення про дитячий будинок сімейного типу.

3. Прокурор ст. 122 ЦПК; ст. 69 КпШС; представники органів державної влади, органів місцевого самоврядування / ст. 121 ЦПК/, ст.. 4 ЗУ « про охорону дитинства».

4. Комісії у справах неповнолітніх п. 7 ст 24 ЗУ «Про охорону дитинства»/.

5. Сам неповнолітній, який досяг 15го віку ст. 101 ЦПК, ст. 13 ЦК у рахзі одруження , не досягши шлюбного віку / ст. 60 КпШС. Закон України « Про охорону дитинства» п. 5 ст. 10 наділяє будь-яку дитину незалежно від віку правом особисто звертатися до органу опіки та піклування, служби у справах неповнолітніх, інших уповноважених органів за захистом своїх прав, свобод і законних інтересів.

Особа, яка звертається до суду за захистом порушеного права неповнолітнього, або сам неповнолітній повинні подати позовну заяву, скаргу в письмовій формі, зміст якої повинен відповідати нормам ст. 137 ЦПК. Згідно ст. 138 ЦПК до заяви повинні бути подані копії заяв відповідно до кількості відповідачів. До заяви додаються належні письмові докази, які підтверджують позов. Це загальне правило, яке стосується форми і змісту всіх заяв, котрі подаються до суду.

Разом з тим, виходячи з специфіки сімейних правовідносин, цивільне процесуальне право передбачає особливі вимоги до заяв по окремих категоріях справ по захисту прав та інтересів дітей.

Читкість у визначенні поняття та складу осіб, які беруть участь у справах про захист прав та законних інтересів неповнолітніх, має суттєве значення для цивільного судочинства. До суб'єктів цивільного процесуального правовідношення відносять суд і учасників процесу. В свою чергу учасників процесу поділяють на дві групи: особи, які беруть участь у справі, і особи, які сприяють здійсненню правосуддя.

У справах, які випливають з шлюбно-сімейних відносин і направлених на захист прав та інтересів дітей, суб'єктивний склад може бути різноманітним. Учасниками процесу, поряд з судом, являються : особа, яка звернулась до суду за захистом прав і інтересів дітей; сам неповнолітній, який досяг чотирнадцятирічного віку ( в окремих випадках, передбаченним законом) або такий, що набув повної дієздатності; орган опіки і піклування; прокурор; особа, яка залучена до справи як відповідач, інші суб'єкти процесу.



4. Судова практика, яка стосується прав та інтересів дітей

Порядок оспорювання батьківства (материнства)

У силу законодавства оспорити батьківство мають право особа, яка записана батьком дитини в Книзі реєстрації народжень (ст. 136 СК), - шляхом пред'явлення позову про виключення відомостей про неї як батька з актового запису про народження дитини, а також жінка, котра народила дитину в шлюбі (ст. 138 СК), - звернувшись із позовом про виключення із цього запису відомостей про її чоловіка як батька дитини.

Предметом доказування в таких справах є відсутність кровного споріднення між особою, записаною батьком, і дитиною. У разі доведеності цієї обставини суд постановляє рішення про виключення оспорених відомостей з актового запису про народження дитини.

Статтею 137 СК передбачено можливість оспорювання батьківства й після смерті особи, записаної батьком дитини. Якщо така особа померла до народження дитини, оспорити батьківство мають право спадкоємці цієї особи за умови подання нею за життя заяви нотаріусу про невизнання свого батьківства. У разі настання смерті особи після оспорення нею свого батьківства в суді її спадкоємці можуть підтримати позовну заяву відповідно до положень ст. 37 ЦПК про процесуальне правонаступництво в цивільних справах. Коли померла особа не знала про те, що її записано батьком дитини, оспорити батьківство вправі її спадкоємці першої черги за законом, названі у ст. 1261 Цивільного кодексу України (далі - ЦК): дружина, батьки й діти.

У зазначених випадках батьківство оспорюється шляхом пред'явлення позову про виключення відомостей про померлу особу як батька з актового запису про народження дитини. Для цих вимог позовну давність не встановлено.

Судова практика.

У жовтні 2005 р. Г. звернулася до суду з позовом до П. про оспорювання батьківства. Позивачка зазначила, що 27 лютого 2005 р. помер її чоловік В., з яким вона перебувала у зареєстрованому шлюбі з 3 червня 2004 р. Після його смерті відкрилася спадщина у вигляді трикімнатної квартири у м. Вінниці. Вона як спадкоємиця першої черги від свого імені та від імені недієздатної матері В., опікуном якої вона є на підставі рішення Ленінського районного суду м. Вінниці від 11 травня 2005 р., звернулася до нотаріуса із заявами про прийняття спадщини.

У нотаріальній конторі Г. дізналася, що на спадщину претендує також П. в інтересах неповнолітньої дочки Д. 2003 р. н. На думку позивачки, Д. не може бути дочкою спадкодавця, оскільки В. та П. перебували у зареєстрованому шлюбі по 2002 р., проте фактично шлюбні стосунки припинили у 2000 р.

Актовий запис про народження Д. було зроблено за заявою її матері - відповідачки П., тому В. не міг знати про те, що його записано батьком дитини. Посилаючись на зазначене, Г. просила виключити з графи актового запису про народження Д. відомості про В. як її батька.

Ленінський районний суд м. Вінниці рішенням від 16 травня 2006 р., залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Вінницької області від 10 липня 2006 р., позов задовольнив: виключив з актового запису про народження Д. відомості про В. як про батька.

На обґрунтування касаційної скарги П., посилаючись на невідповідність висновків судів фактичним обставинам справи та неправильне застосування норм матеріального права і порушення норм процесуального права, просила скасувати судові рішення та ухвалити нове - про відмову в позові.

Перевіривши матеріали справи, колегія суддів дійшла висновку, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з таких підстав. Згідно з ч. 3 ст. 137 СК якщо через поважні причини особа не знала про те, що записана батьком дитини, і померла, оспорити батьківство можуть її спадкоємці: дружина, батьки та діти.

Задовольняючи позов, суд першої інстанції, з висновками якого погодився й суд апеляційної інстанції, керувався, що відповідачка ухилилась від проведення судово-генетичної експертизи та не довела того факту, що В. знав про те, що він записаний батьком Д. Однак висновки судів щодо обставин справи зроблені з порушенням норм процесуального права, що призвело до неправильного вирішення справи. Відповідно до ч. 1 ст. 60 ЦПК кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, установлених ст. 61 цього Кодексу.

На обґрунтування заперечень проти позову П. посилалась на безпідставність позовних вимог Г., зазначаючи, що В. знав про народження Д., крім того, на підставі рішення суду, яке набрало законної сили, з нього було стягнуто аліменти на дитину.

Надана місцевим судом оцінка запереченням відповідачки зроблена з порушенням вимог ст. 212 ЦПК, оскільки тягар доказування обставин, передбачених ч. 3 ст. 137 СК, суд поклав на відповідачку, а не на позивачку Г. До того ж суд не дослідив матеріалів цивільної справи за позовом П. до В. про стягнення аліментів, не з'ясував, чи знав померлий про існування виконавчого провадження, відкритого на виконання рішення суду про стягнення аліментів.

Крім того, у п. 11 постанови Пленуму Верховного Суду України від 15 травня 2006 р. № 3 «Про застосування судами окремих норм Сімейного кодексу України при розгляді справ щодо батьківства, материнства та стягнення аліментів» роз'яснено, що предметом доказування у справах про оспорювання батьківства є відсутність кровного споріднення між особою, записаною батьком, і дитиною. У п. 9 названої постанови роз'яснено, що у разі коли відповідач у справі про оспорювання батьківства ухиляється від участі у проведенні судово-біологічної (судово-генетичної) експертизи, суд вправі постановити ухвалу про його примусовий привід.

З матеріалів справи вбачається, що позивачка порушила клопотання про проведення судово-генетичної експертизи, і суд виніс ухвалу про призначення експертизи. У зв'язку з відмовою відповідачки проходити експертизу 10 квітня 2006 р. розгляд справи було продовжено. Таким чином, питання щодо примусових заходів для забезпечення проведення призначеної експертизи відповідно до вимог ч. 2 ст. 146 ЦПК місцевий суд не вирішив.

Апеляційний суд на зазначені порушення закону, допущені судом першої інстанції, уваги не звернув. За таких обставин ухвалені у справі судові рішення не можна визнати законними й обґрунтованими, а тому вони підлягають скасуванню з підстав, передбачених ч. 2 ст. 338 ЦПК з передачею справи на новий розгляд до суду першої інстанції.

Керуючись статтями 336, 338 ЦПК, колегія суддів Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України касаційну скаргу П. задовольнила частково: рішення Ленінського районного суду м. Вінниці від 16 травня 2006 р. та ухвалу Апеляційного суду Вінницької області від 10 липня 2006 р. скасувала і направила справу на новий розгляд до суду першої інстанції.

Також можливе оспорення батьківства особою, яка не перебувала в шлюбі з матір'ю дитини, добровільно визнала себе батьком дитини, а лише згодом дізналася, що вона не є такою.

Але якщо особа, яка записана батьком дитини за її заявою або за спільною заявою з матір'ю дитини, в момент подачі заяви знала, що вона фактично не є батьком цієї дитини, то вона не має права оспорювати батьківство.

Також, якщо чоловік дав письмову згоду на запліднення своєї дружини за допомогою донора, то він записується батьком народженої нею дитини і не має права оспорювати проведений запис.

У випадках встановлення батьківства у судовому порядку, оспорювання батьківства можливе лише після перегляду та скасування рішення суду про встановлення батьківства.

Іноді може оспорюватись у суді й запис про материнство. В житті такі справи зустрічаються дуже рідко, але необхідність у такому оспорюванні може виникнути у випадках, коли дитина з відома матері (або помилково) була записана не на її ім'я, а на ім'я іншої жінки. Наприклад, на ім'я одруженої сестри, сусідки з палати пологового будинку, де переплутані новонароджені.

Також трапляються випадки, коли дружина дає письмову згоду своєму чоловіку на запліднення та народження дитини іншою жінкою (донором), вона записується матір'ю цієї дитини і не має права оспорювати проведений запис.

Оспорити запис про батьківство (материнство) можна протягом року, коли особі стало відомо про обставини, які виключають її батьківство (материнство).

Якщо до моменту, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про те, що вона записана батьком чи матір'ю, була неповнолітньою, річний строк відраховується з дня досягнення нею 18 років.

Позови про оспорювання батьківства (материнства) можуть подаватися лише батьками дитини (одним із них). Оскільки такі позови мають суто особовий характер, вони не можуть бути заявлені опікунами, родичами і навіть прокурором.

У Постанові Пленуму Верховного Суду України «Про деякі питання, що виникли в судовій практиці з застосування Кодексу про шлюб та сім'ю України» від 15 червня 1973 р. із змінами і доповненнями, зазначається, що «суди не повинні приймати до свого провадження позови про оспорювання батьківства, коли є рішення суду, що набрало законної сили, про стягнення аліментів на дитину. Стягнення аліментів за постановою судді не є перешкодою для розгляду справи про оспорювання батьківства. У разі надходження такої заяви суддя скасовує постанову і вимога про скасування аліментів розглядається у порядку позовного провадження разом із зустрічним позовом про оспорювання батьківства».

Відповідальність за порушення батьківських прав батьками або особами, що їх замінюють, за невиконання та ухилення від виконання батьківських обов'язків несуть відповідальність відповідно до:

1. Кодексу про адміністративні правопорушення статей 180, 184, 1842, 2121 за таке: доведення неповнолітнього до стану сп'яніння; невиконання батьками або особами, що їх замінюють, обов'язків щодо виховання дітей; порушення порядку або строків подання інформації про дітей-сиріт і дітей, які залишилися без опіки (піклування) батьків; повідомлення неправдивих відомостей державним органам реєстрації актів цивільного стану та несвоєчасна реєстрація народження дитини.

2. Кримінального Кодексу п. 2 статей 155, 156, 164, 166, 304, 323, 323 за таке: статеві зносини з особою, яка не досягла статевої зрілості; розбещення неповнолітніх; ухилення від сплати аліментів на утримання дітей; злісне невиконання обов'язків щодо догляду за дитиною або за особою, стосовно якої встановлена опіка чи піклування; втягнення неповнолітніх у злочинну діяльність; спонукання неповнолітніх до застосування допінгу.

Висновок до розділу

По найбільш розповсюджених і поширених питаннях застосування Кодексу про шлюб і сім'ю України були прийняті три постанови Пленуму Верховного Суду України:

15 червня 1973 р. Пленум Верховного Суду України прийняв Постанову “Про деякі питання, що виникли в судовій практиці про застосування Кодексу про шлюб і сім'ю України”, до якої в 1974, 1975, 1979, 1981, 1984, 1989, 1990 роках були внесені зміни.

У даній постанові зазначено, що вивчення судової практики в справах, пов'язаних із застосуванням КпШС, показує, що суди держави в основному правильно вирішують такі справи. Разом з тим у роботі судів по розгляду спорів, які випливають із шлюбно-сімейних відносин, мають місце і недоліки. А також по-різному вирішуються окремі питання. А саме: суди не завжди проводять належну підготовку справ до судового розгляду, не витребовують письмових висновків органів опіки і піклування при розв'язанні спорів про дітей, допускають помилки при розв'язанні спорів про поділ майна, стягнення аліментів і зменшення їх розміру. У даній постанові роз'яснюються аспекти застосування КпШС з певних питань.

Пленум роз'яснює, що є спільною сумісною власністю подружжя та особистою власністю кожного з них. Суди при поділі майна, відступаючи від начала рівності часток подружжя, в своїх рішеннях повинні зазначати, які саме інтереси неповнолітніх дітей або інтереси одного з подружжя, що заслуговують на увагу, при цьому враховані.

Пленум роз'яснює питання оспорювання батьківства та стягнення аліментів на дітей. У судовому порядку батьківство може бути оспорено як у випадку запису про батьківство, зробленого на підставі свідоцтва про шлюб, так і тоді, коли запис був зроблений на підставі спільної заяви батька і матері дитини, які не перебувають у шлюбі між собою. Щодо стягнення аліментів на дітей, суди повинні з'ясовувати дійсні причини пред'явлення позову і в певних випадках допускається зменшення розміру аліментів, коли частка заробітку позивача, що припадає на кожного з дітей, які живуть з ним, виявиться меншою, ніж аліменти, які він сплачує.

Відповідно до п.16 Постанови Пленуму, батьки можуть бути притягнуті до участі в додаткових витратах на утримання дітей, які викликані винятковими обставинами. Також, розглядаючи справи про сплату аліментів на неповнолітніх, які уклали шлюб, суди повинні мати на увазі, що укладання шлюбу неповнолітніми не позбавляє їх права на одержання утримання від батьків.

31 серпня 1979 року була прийнята Постанова Пленуму “Про судову практику в справах про розірвання шлюбу”, до якої в 1981, 1988, 1992 роках були внесені зміни.

Вивчення судової практики в справах про розірвання шлюбу свідчить, що часто суди недооцінюють виховного значення шлюбно-розлучних процесів, зокрема суди приймають позовні заяви, в яких не викладено обставин, якими позивач обґрунтовує свої вимоги про розірвання шлюбу, не завжди враховують значення особистої присутності подружжя в судовому засіданні та інше.

І тому в даній Постанові роз'яснюється, що при подачі заяви на розірвання шлюбу потрібно вимагати від позивача повного викладення обставин, якими обґрунтовується позов, потрібно ретельно з'ясувати взаємини сторін, мотиви, з яких ставиться питання про розірвання шлюбу, і вжити заходи до примирення подружжя, зокрема, можливо відкладати розгляд справи строком до 6 місяців. Не виключається й скорочення встановленого судом строку, якщо про це просять сторони і на це є поважні причини.

25 березня 1988 року прийнята Постанова Пленуму “Про практику розгляду судами справ про розірвання шлюбу”, до якої в 1992 р. були внесені зміни. У даній постанові зазначається, що висновок суду Про задоволення позову про розірвання шлюбу має бути обґрунтований, перевірений на доказах, і у рішенні суду повинна міститися вказівка про час припинення шлюбних відносин.

Судова практика України щодо розв'язання спорів даної категорії дуже велика, є значна кількість прецендентів, застосуваннь аналогії права та закону.

Виникає дуже багато проблем, це і аліментні відносини, інші майнові та немайнові права, встановлення батьківства в судовому порядку.

Вважаю, що проект нового Сімейного Кодексу бвльш ширше підійшов до момента правової охорони сімейних правовідносин.

Також суди повинні гостріше реагувати на факти негідної поведінки подружжя в сім'ї, невиконання ними батьківських обов'язків, шляхом винесення окремих ухвал.



Висновок

«Сімейним кодексом України прямо передбачено, що кожен учасник сімейних відносин, який досяг чотирнадцяти років, має право на безпосереднє звернення до суду за захистом свого права або інтересу. Отже, за законодавством України, особа, яка не досягла повноліття і визнана суб'єктом сімейних відносин з чотирнадцяти років, при зверненні до суду є самостійним суб'єктом цивільних процесуальних правовідносин і повинна бути наділена процесуальними правами та юридичними обов'язками сторони в повному обсязі. В зв'язку з цим, на виконання міжнародних зобов'язань України щодо дотримання прав дитини нещодавно Цивільний процесуальний кодекс України було доповнено статтею «Забезпечення захисту прав малолітніх або неповнолітніх осіб під час розгляду справи». Цією статтею передбачено, що під час розгляду справи малолітня або неповнолітня особа має, окрім загальних, також процесуальні права безпосередньо або через представника чи законного представника висловлювати свою думку та отримувати його допомогу у висловленні такої думки, отримувати через представника чи законного представника інформацію про судовий розгляд тощо.

При цьому вказується, що суд сприяє створенню належних умов для здійснення малолітньою або неповнолітньою особою її прав, визначених законом та передбачених міжнародним договором, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України. Таке положення дає додаткові підстави наполягати на дотриманні судами України Європейської конвенції про здійснення прав дітей, яка має принципове значення в світлі реалізації дитиною права на судовий захист та врахування позиції дитини в судовому процесі.

Що ж стосується права дитини на врахування її думки при вирішенні спорів, які стосуються її прав та інтересів, то ця проблема досить докладно врегульовується національним законодавством України. Згідно Сімейного кодексу України, дитина має право на те, щоб бути вислуханою батьками, іншими членами сім'ї, посадовими особами з питань, що стосуються її особисто, а також питань сім'ї.

Дитина, яка може висловити свою думку, має бути вислухана при вирішенні між батьками, або іншими особами спору щодо її виховання, місця проживання, у тому числі при вирішенні спору про позбавлення батьківських прав, поновлення батьківських прав, а також спору щодо управління її майном. Суд має право постановити рішення всупереч думці дитини, якщо цього вимагають її інтереси.

Крім того, в окремих статтях Сімейного Кодексу України передбачається необхідність врахування думки дитини при вирішенні тих чи інших питань, що стосуються її особисто чи питань сім'ї, в окремих випадках вказується, що відповідні питання дитина вирішує самостійно. Так, статтею 160 СКУ передбачається, що місце проживання дитини, яка не досягла десяти років, визначається за згодою батьків. Проте місце проживання дитини, яка досягла десяти років, визначається за спільною згодою батьків та самої дитини. У разі, якщо батьки проживають окремо, місце проживання дитини, яка досягла чотирнадцяти років, визначається нею самою.

Сімейний кодекс України вимагає згоди дитини у разі її усиновлення (ст. 218 СКУ), проживання у сім'ї патронатного вихователя (ст.253 СКУ), влаштування дитини-сироти і дитини, позбавленої батьківського піклування, до прийомної сім'ї (ст.256-3 СКУ), а також до дитячого будинку сімейного типу (ст. 256-7 СКУ), якщо вона досягла такого віку та рівня розвитку, що може її висловити. Врахування думки дитини прямо передбачається Сімейним кодексом України також у випадках реалізації особистих немайнових прав та обов'язків батьків та дітей, зокрема у разі зміни прізвища дитини її батьками. Так, у разі зміни прізвища обома батьками змінюється прізвище дитини, яка не досягла семи років. А прізвище дитини, яка досягла семи років, змінюється за її згодою. У разі, якщо батько змінив своє ім'я, по батькові дитини, яка досягла чотирнадцяти років, змінюється за її згодою.

Таким чином, можна зазначити, що в останні роки на рівні національного законодавства України зроблено помітні кроки на шляху приведення його у відповідність з міжнародними та європейськими стандартами захисту прав та інтересів дитини в судовому процесі. Проте ефективність таких змін залежить від того, наскільки вони сприятимуть вдосконаленню судової практиці в цій сфері, що є передумовою реальних соціальних перетворень в галузі захисту прав дитини та її найкращих інтересів.



Література

1. Антокольська М.В. Курс лекцій по сімейному праву.-- М.: Юристь, 1995р.

2. Антокольська М.В. Сімейне право.-- М.: Юристъ, 1996р.

3. Афанасьєва Е.Г. У джерел людського життя: правові аспекти.-- М.: Інститут держави і права Російської Академії наук.-- 1994р.

4. Беспалов Ю. Судовий захист прав і інтересів дитини // Російська юстиція.-- 1996.-- № 12.-- С. 24--25.

5. Беспалов Ю. Захист прав неповнолітніх // Російська юстиція.-- 1997.-- № 1.-- С. 32--34.

6. Додонов В.Н., Румянцев О.Г. Енциклопедичний юридичний словник.-- М.: Инфра-М, 1996.-- С. 164, 234.

7. Драгунська Л. Кому передати на виховання дитину (Проти будь-яких стереотипів судових рішень) // Російська юстиція.-- 1996.-- № 10.-- С. 51--52.

8. Плєшнева Н.В. Сімейне право України, Київ, 2001 р.

НОРМАТИВНІ АКТИ І ДОКУМЕНТИ:

9. Конституція України, Київ, Юрінком Інтер, 1996 рік.

10. Цивільний кодекс України, Науково-практичний коментар, Харків, 2000р.

11. Проект Цивільного кодексу, Київ,2001 р.

12. Проект Сімейного кодексу, Київ, 2001р.

13. Конвенція про права дитини. Прийнято і відкрита для підписання, ратифікації і приєднання резолюцією 44/25 Генеральної Асамблеї ООН від 20 листопада 1989 р. Набрала сили 2 вересня 1990 р. Ратифікована Верховною Радою СРСР 13 липня 1990 р. Набрала сили для СРСР 15 вересня 1990 р. Відомості СРСР.-- 1990.-- № 45.-- Ст. 955.

Размещено на Allbest.ru