Предмет, метод, загальні засади цивільного законодавства України

21. Особисті немайнові блага, що забезпечують соціальне буття фізичної особи

До особистих немайнових прав, що забезпечують соціальне буття фізичної особи, згідно з главою 22 ЦК слід відносити: 1)Право на ім`я; 2)Право на честь, гідність та ділову репутацію; 3)Право на індивідуальність; 4)Право на зображення та голос; 5)Право на особисте життя; 6)Право на особисті папери та таємницю кореспонденції; 7)Право на інформацію; 8)Право на свободу творчості; 9)Право на вибір роду занять; 10)Право на місце проживання; 11)Право на недоторканість житла; 12)Право на пересування; 13)Право на свободу об`єднань; 14)Право на мирні зібрання. Глава 22 ЦК містить ряд статей, пов'язаних із правом фізичної особи на ім'я. Право громадянина на ім'я забезпечує особі правову індивідуалізацію. Традиційно це право надає його носієві юридичне забезпечену можливість мати ім'я і вимагати від оточуючих, щоб його називали власним іменем.

Згідно зі ст. 28 К. У. кожен має право на повагу до його гідності. Ніхто не повинен зазнавати такого, що принижує його гідність, поводження і покарання, а також посягання на його честь та репутацію. Серед особистих немайнових прав ЦК визнає і право фізичної особи на індивідуальність, тобто право на збереження своєї національної, культурної, релігійної, мовної самобутності, а також право на вільний вибір форм та способів вияву своєї індивідуальності, якщо вони не заборонені законом та не суперечать моральним засадам суспільства. Фізична особа має право на особисте життя, самостійно визначаючи своє особисте життя і можливість ознайомлення з ним інших осіб, зберігаючи у таємниці обставини свого особистого життя. У повному обсязі це право у чинному цивільному законодавстві ще не закріплено. Визначено лише правовий режим певних відомостей про особисте життя окремих осіб. Немає в цивільному законодавстві також ефективних специфічних заходів захисту права громадянина на таємницю особистого життя. Право на особисті папери дає можливість громадянину перешкодити третім особам доступ до особистої документації В ЦК йдеться про правову охорону особистих паперів -- документів, фотографій, щоденників та інших записів, особистих архівних матеріалів тощо. Що стосується авторського права на листи, нотатки, щоденники, помітки та інше, то необхідно відрізняти його від права громадянина на особисту документацію. Слід пам'ятати, що авторське право лише визнає громадянина автором твору, забороняючи третім особам публікацію, відтворення або розповсюдження творів, що містяться у документах, але не встановлює заборони для третіх осіб знайомитися зі змістом самого твору (листа, щоденника тощо). Важливим особистим немайновим правом завжди визнавалося право на таємницю кореспонденції (ст. 306). Фізична особа має право на таємницю листування, телеграм, телефонних розмов, телеграфних повідомлень та інших видів кореспонденції. У кодексі розроблено положення, згідно з якими кореспонденція, що стосується особи, може бути долучена до судової справи (але не публічно розголошена) лише у разі, якщо в ній містяться докази, що мають значення для розв'язання справи (ч. 4 ст. 306). К. У. закріплює право кожного громадянина вільно збирати, зберігати, використовувати і поширювати інформацію усно. Письмово або в інший спосіб -- на свій вибір (ст. 34). Право на інформацію проголошується і ЦК (ст. 302). Право фізичної особи на свободу літературної, художньої, наукової і технічної творчості і право на вільний вибір сфер, змісту та форм (способів, прийомів) творчості передбачається ст. 309 ЦК. Важливою гарантією названого права слід визнати те, що згідно з ч. 2 ст. 309 ЦК цензура процесу творчості та результатів творчої діяльності не допускається. Фізична особа має право на місце проживання і на вільний вибір місця проживання та його зміну, крім випадків, встановлених законом. Право громадян на недоторканність житла (ст. 311) розуміється як особисте немайнове право, згідно з яким управомочена особа може діяти у своєму житлі (помешканні) на свій розсуд і перешкоджати будь-яким спробам вторгнення у нього поза волею осіб, які в ньому проживають, крім випадків, які прямо передбачені в законі. Юридичний зміст цього права включає ряд повноважень, серед яких можна назвати, зокрема: 1)право вільно пересуватися у межах своєї держави; 2)право на вибір місця перебування; 3)право на вільний виїзд за межі своєї держави; 4)право на безперешкодне повернення у свою країну. За ст. 312 ЦК фізична особа має право на вибір та зміну роду занять. Кожен має можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується (ст. 43 К. У. ). Ч. 3 ст. 312 ЦК та ст. 43 К. У. забороняє використання примусової праці. Право ф. о. на свободу об'єднання у політичні партії та ГО тощо і вільно збиратися на мирні збори, конференції, засідання, фестивалі тощо передбачені ст. . 314,315 ЦК та ст. 36 К. У.

22. Правочини. Поняття, види, форма, умова дієздатності правочинів

Відповідно до ст. 202 ЦК правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків. Види: правочини можуть бути односторонніми та дво- чи багатосторонніми (договори). Одностороннім правочином є дія однієї сторони, яка може бути представлена однією або кількома особами. Односторонній правочин може створювати обов'язки лише для особи, яка його вчинила. Односторонній правочин може створювати обов'язки для інших осіб лише у випадках, встановлених законом, або за домовленістю з цими особами. Дво- чи багатостороннім право чином є погоджена дія двох чи більше сторін. До правовідносин, які виникли з односторонніх правочинів, застосовуються загальні положення про зобов'язання та про договори, якщо це не суперечить актам цивільного законодавства або усті одностороннього правочину. Правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним. Правочин може вчинятися усно або в письмовій формі. сторони мають право обирати форму правочину, якщо інше не встановлено законом. Правочин для якого законом не встановлена обов'язкова письмова форма, вважається вчиненим, якщо поведінка сторін засвідчує їхню волю до настання відповідних правових наслідків. У випадках, встановлених договором або законом, воля сторони до вчинення правочину може виражатися її мовчанням. Усно можуть вчиняти правочини, які повністю виконуються сторонами у момент їх вчинення, за винятком правочинів, які підлягають нотаріальному посвідченню та державній реєстрації, а також правочинів, для яких недодержання письмової форми має наслідком їх недійсність. Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо його зміст зафіксований в одному або кількох документах, у листах, телеграмах, якими обмінялися сторони. У письмовій формі належить вчиняти:1)правочини між юридичними особами; 2)правочини між фізичною т юридичною особою, крім правочинів, передбачених частиною першою ст. 206 ЦК; 3)правочини фізичних осіб між собою на суму, що перевищує у двадцять і більше разів розмір неоподаткованого мінімуму доходів громадян, крім правочинів, передбачених першою частиною ст. 206 ЦК; 4)інші правочини, щодо яких законодавством встановлена письмова форма. Правочин, який вчинений у письмовій формі, підлягає нотаріальному посвідченню лише у випадках, встановлених законом або домовленістю сторін. Договір про закупівлю, який укладається відповідно до ЗУ «Про закупівлю товарів, робіт і послуг за державні кошти», на вимогу замовника підлягає обов'язков- ому нотаріальному посвідченню. Правочин підлягає державній реєстрації лише у випадках встановлених законом. Такий правочин є вчиненим з моменту його державної реєстрації. Загальні вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину: 1)Зміст правочину не може суперечити ЦК, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства. 2)Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. 3)Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. 4)Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом. 5)Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним. 6)Правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.

23. Недійсність правочину, його частини. Загальні і спеціальні наслідки визнання правочину недійсним

Під недійсним правочином розуміють дії фізичних і юридичних осіб, які хоч і спрямовані на встановлення, зміну чи припинення цивільних прав та обов'язків, але не створюють цих наслідків через невідповідність вчинених дій вимогам законодавства. Тобто недійсний правочин не в змозі викликати правові наслідки, наступу яких бажають сторони, однак може викликати наслідки, наступу яких сторони не передбачали і не бажали (наприклад повернення отриманого майна, виникнення обов'язку відшкодовувати збитки, моральну шкоду). Підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частиною 1-3, 5 і 6 ст. 203 ЦК. Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин). Недійсність окремої частини правочину не має наслідком недійсність інших його частин і правочину в цілому, якщо можна припустити, що правочин був би вчинений і без включення до нього недійсної частини. У разі, коли сторони, вчинивши правочин, ще не приступили до його виконання, правочин лише визнається недійсним у порядку, визначеному законом. Однак у разі, якщо хоча б одна зі сторін правочину виконала його повністю або частково, правові наслідки має і сам факт визнання правочину недійсним, оскільки воно пов'язане з усуненням майнових наслідків, що виникли внаслідок його виконання. Згідно із законом недійсний правочин не спричиняє юридичних наслідків, крім тих, що пов'язані з його недійсністю. Аналіз норм ЦК дозволяє безпосередньо визначити дві групи правових наслідків недійсності правочину: двостороння реституція, як загальний наслідок і відшкодування збитків та моральної шкоди, як спеціальні наслідки. Двосторонньою реституцією є повернення сторін правочину у той майновий стан, в якому вони перебували до його вчинення, відповідно з чим у разі недійсності правочину кожна зі сторін зобов'язана повернути одна одній у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину, а в разі неможливості такого повернення, у тому числі тоді, коли те, що одержано, полягає у користуванні майном, виконаній роботі, наданій послузі, відшкодувати вартість того, що одержано, за цінами, які існують на момент відшкодування. Наприклад, у випадку визнання недійсним договору купівлі-продажу покупець зобов'язаний повернути продавцеві придбане за договором майно, а продавець повернути покупцеві отримані за майно кошти. Двостороння реституція є загальним правилом майнових наслідків недійсного правочину, що застосовується завжди, якщо законом не встановлені особливі умови їх застосування або особливі правові наслідки окремих видів недійсності правочинів. Крім двосторонньої реституції, ЦК передбачає як наслідок недійсності правочину відшкодування збитків та моральної шкоди. Згідно з п. 2 ст. 216 ЦК у разі, якщо у зв'язку із вчиненням недійсного правочину другій стороні або третій особі завдано збитків та моральної шкоди, вони підлягають відшкодуванню винною стороною, при цьому закон у деяких випадках покладає на винну сторону обов'язок відшкодувати другій стороні збитки у подвійному розмірі (ст. . 230, 231).

Зазначені правові наслідки недійсності правочину у вигляді двосторонньої реституції та відшкодування збитків і моральної шкоди застосовуються завжди, якщо положеннями цього закону щодо окремих видів недійсних правочинів не встановлені інші правові наслідки. Правові наслідки недійсності правочинів, встановлених законом, можуть бути змінені за домовленістю сторін правочину, за винятком нікчемних правочинів, правові наслідки яких не можуть бути змінені сторонами (ст. 216 ЦК).

24. Поняття, підстави, види представництва. Передоручення

Інститут представництва в цивільному праві України представлений главою 17 ЦК України (ст. 237-250). Відповідно до ст. 237 ЦК представництвом є правовідношення, в якому одна сторона (представник) зобов'язана або має право вчинити правочин від імені другої сторони, яку вона представляє. Не є представником особа, яка хоч і діє в чужих інтересах, але від власного імені, а також особа, уповноважена на ведення переговорів щодо можливих у майбутньому правочинів. Представництво виникає на підставі договору, закону, акта органу юридичної особи та з інших підстав, встановлених актами цивільного законодавства. Отже, представництво є системою, що включає правовідносини: 1)між тим, кого представляють, і представником (внутрішні правовідносини представництва); 2)між тим, кого представляють, і третьою особою; 3)між представником і третьою особою. Внутрішні відносини представництва складаються між тим, кого представляють, і представником, зумовлюючи виникнення у того, кого представляють, прав і обов'язків внаслідок діяльності представника. Для цих відносин характерним є те, що вони: 1)спрямовані на упорядкування правових зв'язків між тим, кого представляють, і третьою особою, тобто мають характер організаційних майнових правовідносин; 2)мають щодо цих зв'язків службовий (допоміжний) характер; 3)виникають і реалізуються не в інтересах того, хто вчиняє дії (представника), а з метою здійснення інтересу того, кого представляють. Зовнішні відносини представництва бувають двох видів: 1)відносини між представником і третіми особами, які мають організаційний характер; 2)правові відносини між тим, кого представляють, і третіми особами, встановлення яких є результатом дій представника. В цивільному праві України інститут представництва розподіляється на три види: 1)представництво за законом (ст. 242 ЦК); 2)комерційне представництво (ст. 243 ЦК); 3)представництво за довіреністю (ст. 244 ЦК). Відповідно до ст. 240 ЦК представник зобов'язаний вчиняти правочин за наданими йому повноваженнями особисто. Він може передавати своє повноваження частково або в повному обсязі іншій особі, якщо це встановлено договором або законом між особою, яку представляють, і представником, або якщо представник був вимушений до цього з метою охорони інтересів особи, яку він представляє. Представник, який передав своє повноваження іншій особі, повинен повідомити про це особу, яку він представляє, та надати їй необхідні відомості про особу, якій передано відповідні повноваження (замісника). невиконання цього обов'язку покладає на особу, яка передала повноваження, відповідальність за дії замісника як за свої власні. Правочин, вчинений замісником, створює, змінює, припиняє права та обов'язки особи, яку він представляє.

25. Довіреність, форма, строк. Припинення представництва за довіреністю, скасування довіреності

Довіреність - визнається письмове уповноваження, яке видає одна особа іншій особі для представництва перед третіми особами. За своєю юридичною природою довіреність являє собою односторонню угоду, яка визначає повноваження представника. Довіреність адресована третім особам та засвідчує повноваження представника перед третіми особами. Зміст довіреності визначається межами правоздатності особи, яку представляють. За змістом та обсягом повноважень, що їх отримує представник, розрізняють три види довіреностей: генеральні (загальні), спеціальні та разові. Генеральна довіреність видається на вчинення широкого кола угод та юридичних дій. Спеціальна довіреність видасться представникові на здійснення багатьох однорідних юридичних дій. До спеціальних можна віднести довіреність на представництво у суді. Разова довіреність видасться для вчинення однієї конкретної угоди або іншої юридичної дії. Довіреність має бути складена у письмовій формі, про це свідчить саме визначення довіреності. У деяких випадках ставиться вимога, щоб довіреність була не просто письмовою, але й посвідченою нотаріусом. Довіреність, за якою повноваження передаються у порядку передоручення, також має бути нотаріально посвідчена. Строк дії довіреності не може перевищувати трьох років. Якщо строк у довіреності не зазначений, вона зберігає силу протягом одного року з дня її вчинення. Особа, якій видана довіреність, повинна особисто вчиняти ті дії, на які вона уповноважена. Вона може передоручити їх вчинення іншій особі, якщо уповноважена на це довіреністю або примушена до цього обставинами для охорони інтересів особи, яка видала довіреність. Передоручення оформляється нотаріально посвідченою довіреністю. Строк дії такої довіреності не може перевищувати строку дії основної довіреності, на підставі якої її видано. Особа, яка передала повноваження іншій особі, має сповістити про це того, хто видав довіреність, і подати йому необхідні відомості про особу, якій передано повноваження. Чинність довіреності припиняється внаслідок: 1)закінчення її строку; 2)скасування довіреності особою, яка її видала; 3)відмови особи, якій видано довіреність; 4)припинення юридичної особи, від імені якої видано довіреність; 5)припинення юридичної особи, на ім'я якої видано довіреність; 6)смерті громадянина, який видав довіреність, визнання громадянина недієздатним, обмежено дієздатним або безвісно відсутнім; 7)смерті громадянина, якому видано довіреність, визнання громадянина недієздатним, обмежено дієздатним або безвісно відсутнім. Особа, яка видала довіреність, має право в будь-який час її скасувати, а особа, якій довіреність видано, може відмовитися від неї, що теж призводить до припинення дії довіреності.

26. Строки в цивільному праві. Поняття, визначення, обчислення строків. Види строків

Строки в цивільному праві - проміжок часу із спливом якого пов'язані дії чи події, що мають юридичне значення. Терміни - це певний момент в часі з настанням якого пов'язані дії чи події, що мають юридичне значення. Види строків: 1. В залежності від того ким встановлені: законні, судові, договірні. 2. По правовим наслідкам: правозмінюючі (спрямовані на зміну прав), правовстановлюючі (виникнення певних правовід), правоприпиняючі; 3. 3а характером визначення: імперативні (не можуть змінюватись сторонами), диспозитивні; визначені(конкретна дата), невизначені(пов'язані з певною подією. 4. За призначенням: строки здійснення цив. прав; строки захисту цив. прав; строки виконання цив. обов'язків. Строки обчислюються: роками, місяцями, тижнями, днями, годинами. Перебіг строку починається на наступний день після календарної дати, якими визначено його початок. Закінчення строку визначається в залежності від способу його визначення (абсолютно - визначені - точний момент часу; відносні - вказують лише приблизну орієнтацію; невизначені - коли не передбачено часового орієнтиру. безстроковий договір. Також строки поділяються на: 1)строки здійснення цивільних прав (претензійний - пред'явлення до особи перед судовим розглядом, гарантійний - виробник видає на товар); 2)Строки виконання цивільних обов'язків; 3)Строки захисту цивільних прав.

27. Позовна давність: поняття, види. Початок, зупинення, перерва перебігу строків ПД. Наслідки спливу строків ПД. Вимоги на які ПД не поширюється

Строк позовної давності - це строк, протягом якого особа може звернутися до суду за захистом своїх прав. Поділяється: загальна -Зр. , спеціальна - 1р. (стягнення, неустойки), 5р. (визнання угоди недійсною, яка укладена внаслідок обману), 10р (у випадках застосування наслідків нікчемної угоди). Строки позовної давності є імперативними, але можуть змінитися сторонами в сторону збільшення. В деяких випадках перебігу строку позовної давності може бути перервано або зупинення перебігу позовної давності полягає в тому, що період часу, протягом якого діють обставини, передбачені законом, не зараховується в строк позовної давності: 1)якщо пред'явленню позову перешкоджала надзвичайна або невідворотна за даних умов подія (непереборна сила); 2)у разі відстрочення виконання зобов'язання (мораторій) на підставах, встановлених законом. Мораторій може бути оголошений стосовно якогось окремого виду зобов'язань або за всіма зобов'язаннями в цілому; 3)у разі зупинення дії закону або іншого нормативно-правового акта, який регулює відповідні відносини; 4)якщо позивач або відповідач перебуває у складі ЗСУ (зупинення). У разі виникнення зазначених обставин перебіг позовної давності зупиняється на весь час існування цих обставин. Переривається коли особа вчиняє дію, що свідчить про визнання боргу. Після припинення зазначених умов строки продовжуються. Якщо особа пропустила строк позовної давності, вона позбавляється можливості звернення до суду за захистом своїх порушених прав. Позовна давність не поширюється: 1)на вимогу, що випливає із порушення особистих немайнових прав, крім випадків, встановлених законом; 2)на вимогу вкладника до банку (фінансової установи) про видачу вкладу; 3)на вимогу про відшкодування шкоди. завданої каліцтвом, іншим ушкодженням здоров'я або смертю; 4)на вимогу власника або іншої особи про визнання незаконним правового акта органу державної влади, органу влади АРК або орган місцевого самоврядування, яким порушено його право власності або інше речове право; 5)на вимогу страхувальник; (застрахованої особи) до страховика про здійснення страхової виплати (страхового відшкодування). Наслідки спливу позовної давності традиційно пов'язувалися з втратою права на задоволення позову про захист порушеного права. Вони полягають, зокрема, в такому: 1)особа, яка виконала зобов'язання після спливу позовної давності, не має права вимагати повернення виконаного, навіть якщо вона у момент виконання не знала про сплив позовної давності; 2)заява про захист цивільного права або інтересу має бути прийнята судом до розгляду незалежно від спливу позовної давності; 3)позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення; 4)сплив позовної давності про застосування якої стороною в спорі є підставою для відмови у позові; 5)якщо суд визнає поважними причини пропущення позовної давності, порушене право підлягає захисту.

28. Поняття, зміст, суб'єкти права власності. Здійснення ПВ

Власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном. Володіння треба розуміти не як постійний матеріальний зв'язок власника з річчю, а як постійну можливість такого матеріаль-ного зв'язку, воно тісно пов'язане з волевиявленням. Для власника пра-во володіння забезпечує можливість у будь-який час вирішувати долю речі, використовувати її корисні якості. Володіння може бути фактичним і юридичним, законним і незаконним (добросовісним і недобросовісним), давнішнім. Отримання є початком володіння. Право користування - юридична забезпечена можливість власника здобувати з майна, що йому належить, його корисні властивості для задоволення своїх особистих та майнових потреб. Користування майном може виявлятися по-різному. Так, власник земельної ділянки, обробляючи землю, користується нею. Власник будинку, проживаючи в ньому, теж користується будинком. Власник може використовувати своє майно для здійснення господарської та іншої, не забороненої законом, діяльності. Право користування, як і право володіння, може належати не лише власникові, а й іншим. Користування, як і володіння, також може бути законним і незаконним. Право розпорядження - юридична забезпечена можливість визначати юридичну чи фактичну долю майна, тобто подарувати, продати, обміняти, знищити річ та ін. Коли власник знищує річ або викидає її, то він, говорячи мовою цивільного права, розпоряджається нею шляхом укладення одностороннього правочину, оскільки воля власника тут спрямована на відмову від права власності. Але якщо право власності припиняється в результаті використання речі (власник спалює вугілля в печі), то тут воля власника спрямована зовсім не на припинення права власності, а на вилучення з речі її корисних властивостей. Тому в цьому разі має місце лише право користування річчю, а не право розпорядження нею. На зміст права власності не впливають місце проживання власника та місцезнахо-дження майна. Суб'єктами права власності є Український народ та інші учасники цивільних відносин, Усі суб'єкти права власності є рівними перед законом. Власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону. При здійсненні своїх прав та виконанні обов'язків власник зобов'язаний додержуватися мораль-них засад суспільства. Усім власникам забезпечуються рівні умови здійснення своїх прав. Власність зобов'язує. Власник не може викори-стовувати право власності на шкоду правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію та природні якості землі. Держава не втручається у здійснення власником права власності. Діяльність власника може бути обмежена чи припи-нена або власника може бути зобов'язано допустити до користування його майном інших осіб лише у випадках і в порядку, встановлених законом. Особливості здійснення права власності на національні, культурні та історичні цінності встановлюються законом.

29. Підстави набуття права власності. Момент набуття права власності, набувальна давність

Первинні: Виробництво виготовленням або створенням якоїсь речі, що не існувала раніше (новостворене майно). Власником у цьому разі стає той, хто виготовив (створив) цю річ для себе, якщо інше не встановлено договором або законом. переробка - створення нової речі шляхом переробки матеріалу, що належить іншій особі, а не тій, яка створила нову річ. Привласнення плодів і доходів - плоди, приплід тварин, доходи від речі належать її власникові. Це право виникає у власника і у тому випадку, якщо річ знаходиться у незаконному недобросовісному володінні іншої особи. Привласнення загальнодоступних дарів природи - (ягоди, дичина, риба тощо). Особа, яка зібрала ягоди, лікарські рослини, зловила рибу або здобула іншу річ у лісі, водоймі тощо, є їх власником, якщо вона діяла відповідно до закону, місцевого звичаю або загального дозволу власника відповідної земельної ділянки. Набуття: Особа, яка заволоділа рухомою річчю, від якої власник відмовився, набуває право власності на цю річ з моменту заволодіння нею. Знахідка-це виявлення речі, що вибула з володіння власника або іншої уповноваженої на володіння особи попри їх волю. Особа, яка знайшла загублену річ, набуває право власності на неї після спливу шести місяців з моменту заявлення про знахідку міліції або органові місцевого самоврядування. Для цього необхідна наявність двох умов: а)не встановлено власника або іншу особу, яка має право вимагати повернення загубленої речі; б)власник або інша особа, яка має право вимагати повернення загубленої речі, не заявили про своє право на річ тому. Набуття права власності на скарб за загальним правилом тобто закопані у землі чи приховані іншим способом гроші, валютні цінності, інші цінні речі, власник яких невідомий або за законом втратив на них право власності, набуває особа, яка його виявила. Якщо ж скарб був прихований у майні, що належить на праві власності іншій особі, особа, яка його виявила, та власник майна, у якому скарб був прихований, набувають у рівних частках право спільної часткової власності на нього. Однак зазначені правила не поширюються на осіб, які виявили скарб під час розкопок, пошуків, що проводилися відповідно до їх трудових або договірних зобов'язань. У разі виявлення скарбу особою, яка здійснювала розкопки чи пошук цінностей без згоди на це власника майна, в якому він був прихований, право власності на скарб набуває власник цього майна. Особливим випадком є виявлення скарбу -- пам'ятки історії та культури. Право власності на нього набуває держава. А особа, яка виявила такий скарб, має право на одержання від держави винагороди у розмірі до 20% від його вартості на момент виявлення, якщо вона негайно повідомила міліції або органові місцевого самоврядування про скарб і передала його відповідному державному органові або органові місцевого самоврядування. Особа, яка добросовісно заволоділа чужим майном і продовжує відкрито, безперервно володіти нерухомим майном протягом 10 років або рухомим майном -- протягом 5років, набуває право власності на це майно (надувальна давність). Вторинні: придбання майна за договором, це може бути купівля-продаж, дарування, міна тощо. Якщо такого наміру у сторін немає, і йдеться про передання майна у тимчасове користування. Перехід права власності в порядку спадкування можливий за заповітом або в силу прямої вказівки закону

30. Право спільної власності. Поняття і види права спільної власності

Майно, що є у власності двох або більше осіб (співвласників), належить їм на праві спільної власності (спільне майно). Майно може належати особам на праві спільної часткової або на праві спільної сумісної власності. Спільна власність вважається частковою, якщо договором або законом не встановлена спільна сумісна власність на майно. Власність двох чи більше осіб із визначенням часток кожного з них у праві власності є спільною частковою власністю. Спільна часткова власність: виникає на різних підставах; кожному учаснику належить частка у спільному майні: - право кожного з співвласників не обмежується якоюсь конкретною часткою; - об'єктом права власності є річ; - права інших співвласників також розповсюджується на все майно; - кожному з співвласників належить визначена частка в праві власності. Володіння, користування і розпорядження майном відбувається за згодою всіх співвласників. Кожен учасник відповідно до своєї частки має право на доходи від спільного майна, а також несе обов'язки перед третіми особами. Спільна власність двох або більше осіб без визначення часток кожного з них у праві власності є спільною сумісною власністю. Майно, набуте подружжям за час шлюбу, є їхньою спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено договором або законом. Майно, набуте в результаті спільної праці та за спільні грошові кошти членів сім'ї, є їхньою спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено договором, укладеним у письмовій формі. Співвласники майна, що є у спільній сумісній власності. володіють і користуються ним спільно, якщо інше не встановлено домовленістю між ними.

31. Право інтелектуальної власності на комерційне найменування

Комерційне найменування належить до третього блоку об'єктів інтелектуальної власності, завдяки яким індивідуалізуються учасники цивільного обороту. Окрім ЦК України правову охорону цього об'єкта також здійснює Положення про фірму. Комерційне найменування -- будь-яка назва юридичної особи, яка має бути чіткою, короткою, такою, що легко сприймається, запам'ятовується і відповідати характерові статутної діяльності. ЦК визначає основною умовою надання правової охорони комерційному найменуванню можливість вирізнити одну особу з-поміж інших та невведення в оману споживачів щодо справжньої її діяльності. Право інтелектуальної власності на комерційне найменування є чинним із моменту його першого використання та охороняється без обов'язкового подання заявки чи реєстрації, й незалежно від того, чи є комерційне найменування частиною торговельної марки. Відомості про комерційне найменування можуть вноситися до відповідних реєстрів. Закон дозволяє особам мати однакові комерційні найменування, за умови, що це не вводить в оману споживачів щодо товарів, які вони виробляють та/або реалізують, та послуг, які вони надають. До майнових прав інтелектуальної власності на комерційне найменування належать: право на використання; право перешкоджання неправомірному використанню іншими особами, в тому числі заборона використання; інші права. Слід зазначити, що майнові права інтелектуальної власності на комерційне найменування може бути передано іншій особі лише разом із цілісним майновим комплексом чи його частиною володільцем прав інтелектуальної власності на комерційне найменування. Чинність майнових прав інтелектуальної власності на комерційне найменування припиняється у разі ліквідації юридичної особи та з інших підстав, передбачених чинним законодавством.

32. Право власності на землю

Право власності на землю - це право володіти, користуватися і розпоряджатися земельними ділянками. Земля в Україні може перебувати у приватній, комунальній та державній власності. Об'єктом права власності зазвичай виступає земельна ділянка. Земельна ділянка - це частина земної поверхні з установленими межами, певним місцем розташування, з визначеними щодо неї правами. Право власності на земельну ділянку поширюється в її межах на поверхневий (ґрунтовий) шар, а також на водні об'єкти, ліси і багаторічні насадження, які на ній знаходяться. Крім того, право власності на земельну ділянку розповсюджується на простір, що знаходиться над та під поверхнею ділянки на висоту і на глибину, необхідні для зведення житлових, виробничих та інших будівель і споруд. Суб'єктами права власності на землю є: - громадяни та юридичні особи - на землі приватної власності; - територіальні громади, які реалізують це право безпосередньо або через органи місцевого самоврядування, - на землі комунальної власності; - держава, яка реалізує це право через відповідні органи державної влади; - на землі державної власності. Суб'єкти набувають права власності на земельні ділянки на підставі: - придбання за договором купівлі-продажу, дарування, міни, іншими цивільно-правовими угодами; - безоплатної передачі із земель державної і комунальної власності; - приватизації земельних ділянок, що були раніше надані їм у користування; - прийняття спадщини; - виділення в натурі (на місцевості) належної їм земельної частки (паю); -внесення земельних ділянок її засновниками до статутного фонду (лише юридичні особи); - передачі земель державної власності (лише територіальні громади); - примусового відчуження земельних ділянок у власників з мотивів суспільної необхідності та для суспільних потреб (лише територіальні громади); - конфіскації земельної ділянки (лише держава). Власники земельних ділянок мають право: 1. продавати або іншим шляхом відчужувати земельну ділянку, передавати її в оренду, заставу, спадщину. 2. самостійно господарювати на землі. 3. власності на посіви і насадження сільськогосподарських та інших культур, на вироблену сільськогосподарську продукцію. 4. використовувати у встановленому порядку для власних потреб наявні на земельній ділянці загальнопоширені корисні копалини, торф, лісові насадження, водні об'єкти, а також інші корисні властивості землі. 5. на відшкодування збитків у випадках, передбачених законом. 6. споруджувати житлові будинки, виробничі та інші будівлі й споруди. Власники земельних ділянок зобов'язані: 1. забезпечувати використання їх за цільовим призначенням. 2. додержуватися вимог законодавства про охорону довкілля. 3. своєчасно сплачувати земельний податок. 4. не порушувати прав власників суміжних земельних ділянок та землекористувачів. 5. підвищувати родючість ґрунтів та зберігати інші корисні властивості землі. 6. своєчасно надавати відповідним органам виконавчої влади та органам місцевого самоврядування дані про стан і використання земель та інших природних ресурсів у порядку, встановленому законом. 7. дотримуватися правил добросусідства та обмежень, пов'язаних зі встановленням земельних сервітутів та охоронних зон. 8. зберігати геодезичні знаки, протиерозійні споруди, мережі зрошувальних і осушувальних систем.

33. Право власності на житло

Визначення поняття «житло» міститься у ст. 379 ЦК. Житлом фізичної особи є житловий будинок, квартира, інше приміщення, призначені та придатні для постійного проживання в них. Найважливішою ознакою житла є придатність його для постійного проживання фізичних осіб у ньому. Придатне для проживання житло утворює житловий фонд України (ст. 4 ЖК УРСР). Не вважаються житлом окремі виробничі приміщення, вагончики, підвали, сараї, гаражі, пересувні контейнери тощо. Житло є місцем постійного проживання особи. Придатність житла для проживання передбачає відповідність його будівельним, архітектурним, санітарним тощо нормам. Різновидами житла відповідно до ЦК є: житловий будинок, садиба, квартира. 1. Житловий будинок - це будівля капітального типу, споруджена з дотриманням вимог, встановлених законом, іншими нормативно-правовими актами, і призначена для постійного у ній проживання (ст. 380 ЦК). Будинок може знаходитися у власності різних суб'єктів цивільних відносин. ЦК окремо згадує у якості власника будинку житлово-будівельний (житловий) кооператив, вказуючи, що будинок, споруджений або придбаний таким кооперативом, є його власністю. При цьому член житлово-будівельного (житлового) кооперативу має право володіння і користування, а за згодою кооператив - і розпоряджання квартирою, яку він займає в будинку кооперативу, якщо він не викупив її (ст. 384 ЦК). 2. Садибою є земельна ділянка разом з розташованими на ній житловим будинком, господарсько-побутовими будівлями, наземними і підземними комунікаціями, багаторічними насадженнями. 3. Квартирою є ізольоване помешкання в житловому будинку, призначене та придатне для постійного у ньому проживання. Права власника. Використання житла є цільовим. Тому власник житлового будинку, квартири має право використовувати помешкання для власного проживання, проживання членів своєї сім'ї, інших осіб і не має права використовувати його для промислового виробництва (ч. 1 ст. 383 ЦК). Власники та наймачі (орендарі) квартир зобов'язані укласти договір на надання житлово-комунальних послуг; оплачувати надані житлово-комунальні послуги у строки, встановлені договором або законом; дотримуватися вимог нормативно-правових актів у сфері житлово-комунальних послуг, пожежної і газової безпеки, санітарних норм і правил; проводити за власні кошти ремонт квартири згідно з договором найму (оренди); використовувати приміщення житлового будинку за призначенням, забезпечувати збереження житлових і підсобних приміщень та технічного обладнання; не допускати виконання робіт та інших дій, що викликають псування приміщень, приладів та обладнання будинку, порушують умови проживання громадян; дотримуватися правил утримання тварин у домашніх умовах; утримувати тварин у квартирі, де проживають співвласники або наймачі (орендарі), за погодженням з ними; не захаращувати сходові клітки, позаквартирні коридори, колясочні, ліфтові шахти, горища, підвали та інші допоміжні приміщення будинку, підтримувати чистоту і порядок в ньому. Забороняється зберігати в приміщеннях житлових будинків вибухонебезпечні чи екологічно шкідливі речовини і предмети, виконувати роботи та інші дії, що викликають псування приміщень, підвищений шум чи вібрацію, порушують умови проживання громадян.

34. Захист права власності: поняття, способи

Захист права власності -- це система активних заходів, що їх застосовують власник, компетентні державні чи інші органи, спрямована на усунення порушень права власності, покладення виконання обов'язку з відновлення порушеного права на порушника. Існують 3 способи захисту права власності: 1. Віндикаційний позов є найважливішим цивільно-правовим засобом захисту права власності. В юридичній літературі під віндикаційним позовом традиційно розуміють вимогу неволодіючого власника до незаконного володільця про витребування свого майна в натурі. Ознаки віндикаційного позову: 1)може бути пред'явлений лише стосовно індивідуально-визначених речей (загублена парасолька, вкрадений автомобіль тощо). 2)цей позов може бути пред'явлений щодо речі, власником якої є позивач і яка перебуває у володінні відповідача. 3)власник може вимагати повернення свого майна за цим позовом лише в тому випадку, якщо інша особа володіє його майном незаконно, наприклад громадянин знайшов чужу річ і відмовляється її повернути. 4)захищати своє право власності віндикаційним позовом власник має можливість лише в тому випадку, коли майно збереглося в натурі. 2. Негаторний позов характеризується такими ознаками. По-перше, на відміну від віндикаційного позову, власник, який звертається за захистом, зберігає майно у своєму володінні. Порушення права власності полягає найчастіше в тому, що треті особи створюють власникові певні перешкоди в користуванні належним йому майном (будинком, автомобілем, земельною ділянкою тощо), або внаслідок певних обставин власник не може фактично розпоряджатися належним йому за законом майном, маючи це майно у своєму володінні.

Інші способи захисту прав випливають із зобов'язання, що випливають з порушення договору, та зобов'язання, що виникають внаслідок заподіяння шкоди. Законодавець зобов'язує особу, яка порушила договір чи спричинила шкоду, відшкодувати шкоду в повному обсязі. Порушені зобов'язання повинні бути виконані в натурі, а тому при вчиненні шкоди особа, яка відповідає за чиненні шкоди особа, яка відповідає за вчинену шкоду, зобов'язана відшкодувати її в натурі (тобто надати річ такого ж роду, такої ж якості, виправити недоліки речі тощо), або у випадку, коли цього не можливо зробити, повністю відшкодувати збитки.

35. Право інтелектуальної власності на винахід, корисну модель, промисловий зразок

Найпоширенішими об'єктами права промислової власності є винаходи, корисні моделі та промислові зразки, на характеристиці яких ми і зупинимось. Винахід -- технологічне (технічне) рішення у будь-якій галузі, яке відповідає умовам патентоспроможності. ЦК України визначає перелік умов, наявність яких є обов'язковою для визнання винаходу патентоспроможним: * новизна (є невідомим у світі до моменту подання заявки та не є частиною рівня техніки, тобто відомості про нього не стали загальнодоступними до патентування); * винахідницький рівень (він не є очевидним для фахівця, тобто явно не випливає з рівня техніки); придатність для промислового використання (його можливо використовувати у промисловості). Об'єктом винаходу можуть бути: продукт (пристрій, речовина тощо); процес у будь-якій сфері технології. До об'єктів винаходу також належать штами мікроорганізмів, культури рослин та тварин, а також методики пошуків. Винаходом визнається застосування раніше відомого продукту чи способу за новим призначенням. Корисна модель -- це конструктивне виконання пристрою, яке відповідає умовам патентоспроможності, а саме: є новим і промислово придатним. Корисна модель дуже подібна до винаходу, проте їх слід відрізняти. По-перше, з умов патентоспроможності корисної моделі виключено винахідницький рівень, тобто достатньо лише новизни та промислової придатності. По-друге, об'єктом винаходу є продукти, способи і використання відомих раніше рішень за новим призначенням, а об'єктом корисної моделі -- конструктивне виконання пристрою, тобто його оригінальне компонування. По-третє, якщо винахід містить сутність заявленої пропозиції, то корисна модель -- викладення цієї сутності в просторі. ЦК відносить до об'єктів корисної моделі продукт (пристрій, речовину тощо) або процес у будь-якій сфері технології. Промисловий зразок -- це нове конструктивне вирішення виробу, що визначає його зовнішній вигляд і придатне для здійснення промисловим способом. Промисловий зразок є таким, що відповідає умовам патентоспроможності, якщо він є новим та промислово придатним. Об'єктом промислового зразка є форма, малюнок чи розфарбування або їх поєднання, що визначають зовнішній вигляд промислового виробу. Об'єкти промислового зразка призначені для задоволення ергономічних та естетичних потреб.

Як промислові зразки не можуть отримати правову охорону такі об'єкти: об'єкти архітектури (окрім малих архітектурних форм), промислові, гідротехнічні та інші стаціонарні споруди; друкована продукція; об'єкти нестійкої форми з рідких, газоподібних, сипких або подібних їм речовин тощо. Набуття права інтелектуальної власності на винахід, корисну модель і промисловий зразок засвідчується патентом. Патент - техніко-юридичний документ, який засвідчує, що заявлена пропозиція дійсно є об'єктом права інтелектуальної власності, авторство її творця, національний пріоритет на інтелектуальну власність (винахід, корисну модель, промисловий зразок). Суб'єктами права інтелектуальної власності на винахід, корисну модель, промисловий зразок є: винахідник, автор промислового зразка, інші особи, які набули прав на винахід, корисну модель та промисловий зразок за договором чи законом.

36. Поняття, форми і види розрахунків

Безготівкові розрахунки - це переказування певної суми коштів із розрахунків платників на рахунку одержувачів, а також переказування з доручення підприємств, внесених ними готівкою до каси банку на рахунки одержувачів. Форми: Розрахунки за участю фізичних осіб, не пов'язані із здійсненням ними підприємницької діяльності, можуть провадитися у готівковій або в безготівковій формі за допомогою розрахункових документів у електронному або паперовому вигляді. Розрахунки між юридичними особами, а також розрахунки за участю фізичних осіб, пов'язані із здійсненням ними підприємницької діяльності, провадяться в безготівковій формі. Розрахунки між цими особами можуть провадитися також готівкою, якщо інше не встановлено законом. Види безготівкових розрахунків: При здійсненні безготівкових розрахунків допускаються розрахунки із застосуванням платіжних доручень, акредитивів, розрахункових чеків (чеків), розрахунки за інкасо, а також інші розрахунки, передбачені законом, банківськими правилами та звичаями ділового обороту. Сторони у договорі мають право обрати будь-який вид безготівкових розрахунків на свій розсуд. Безготівкові розрахунки провадяться через банки, інші фінансові установи (далі -- банки), в яких відкрито відповідні рахунки, якщо інше не випливає із закону та не обумовлено видом безготівкових розрахунків. Порядок здійснення безготівкових розрахунків регулюється ЦКУ, законом та банківськими правилами.

37. Поняття зобов'язання, підстави виникнення. Сторони в зобов'язанні. Заміна сторін зобов'язання

Зобов 'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії. а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку. Сторонами у зобов'язанні є боржник і кредитор. У зобов'язанні на стороні боржника або кредитора можуть бути одна або одночасно кілька осіб. Ознаки зобов'язань: 1)в зобов'язаннях суб'єкти мають юридична рівне положення - кожний із суб'єктів у зобов'язанні має права та обов'язки і не підпорядкований іншому суб'єкту. 2)переважна більшість зобов'язань за участю громадян виникає з договорів; 3)зміст прав і обов'язків суб'єктів зобов'язань визначається не тільки згідно з вимогами імперативних (обов'язкових) норм цивільного законодавства, а й за розсудом суб'єктів зобов'язання. 4)зобов'язання мають санкції. Позадоговірні зобов'язання містять у собі ряд зобов'язань: Зобов'язання, що виникають з публічного обіцяння винагороди (оголошення конкурсу). Зобов'язання, що виникають у результаті заподіяння шкоди; зобов'язань, що виникають внаслідок рятування чужого майна; Зобов'язання, що виникають з безпідставного придбання або збереження майна. Відмінність позадоговірних зобов'язань від договірних зобов'язань полягає в тім, що перші виникають на підставі здійснення неправомірного акта, тобто будь-якого правопорушення, а в окремих випадках - карного злочину. Учасники завжди знаходяться в абсолютних правовідносинах (наприклад, право на власність) другі - відносини завжди відносні (тобто коли конкретному праву особи відповідає конкретний обов'язок) договір, як підстава виникнення зобов'язання. Договір -- це згода двох і більше осіб, спрямована на виникнення, зміну або припинення цивільних прав і обов'язків. Серед підстав виникнення зобов'язань центральне місце належить договорам. Таке значення договору обумовлено самою суттю цивільно-правових відносин, саме він зв'язує володільців тих чи інших речей, за допомогою договору надають послуги, виконують роботи. Зобов'язання, що виникають внаслідок заподіяння шкоди. Правовідношення, що виникає внаслідок правопорушення (делікту), один з учасників якого (потерпілий, кредитор) має право вимагати від особи, що заподіяла йому шкоду, відшкодування шкоди, заподіяної правопорушенням, а боржник зобов'язаний цю вимогу виконати. Інші підстави виникнення зобов'язань. Адміністративний акт -- це індивідуальний акт компетентного органу державного управління, спрямований на виникнення, зміну або припинення цивільних прав і обов'язків. Підстави виникнення: 1)договори та інші правочини: 2)створення літературних, художніх творів, винаходів та інших результатів інтелектуальної, творчої діяльності: 3)завдання майнової матеріальної та моральної шкоди іншій особі: 4)інші юридичні факти. Зобов'язання не створює обов'язку для третьої особи. У випадках. встановлених договором, зобов'язання може породжувати для третьої особи права щодо боржника та (або) кредитора. Кредитор у зобов'язанні може бути замінений іншою особою внаслідок: 1)передання ним своїх прав іншій особі за правочином (відступлення права вимоги); 2)правонаступництва; 3)виконання обов'язку боржника поручителем або заставодавцем майновим поручителем); 4)виконання обов'язку боржника третьою особою. Боржник у зобов'язанні може бути замінений іншою собою (переведення боргу) лише за згодою кредитора. Основним і нормальним способом припинення зобов'язання є його виконання, за допомогою чого досягається мета, заради якої і встановлювалося зобов'язання. У ЦК України підставою припинення зобов'язання визнається лише належне виконання, тобто виконання з дотриманням вимог щодо суб'єктів, предмета, строків, місця і способів виконання. Неналежне виконання не тягне за собою припинення зобов'язання. На сторону, яка його допустила, покладаються додаткові юридичні обов'язки -- відшкодування збитків кредитору, спричинені неналежним виконанням, сплати неустойки. Виконання таких додаткових обов'язків, як правило, не звільняє боржника від реального виконання зобов'язання. Виконання, що припиняє зобов'язання, повинне відповідним чином бути посвідчене. Вимога письмового оформлення виконання необхідна: а)коли зобов'язання виражено в письмовій формі незалежно від того, чи її вимагає закон, чи сторони за своєю волею надали зобов'язанню такої форми; б)коли вимагає закон, хоч зобов'язання укладено в усній формі; в)у разі пред'явлення відповідної вимоги боржником.