Деліктні зобов'язання, як інститут цивільного права

Размещено на http://www.allbest.ru/

Зміст

Вступ

Розділ 1. Історія розвитку деліктних зобов'язань

1.1 Історичний розвиток деліктних зобов'язань в Україні до XX ст.

1.2 Еволюція деліктних зобов'язань у радянські часи

1.3 Деліктні зобов'язання та їх регламентація в сучасному цивільному законодавстві України

Розділ 2. Співвідношення деліктного зобов'язання та деліктної відповідальності

Розділ 3. «Деліктні зобов'язання» як сучасно-правовий аспект

3.1 Поняття деліктів у цивільному праві

3.2 Особливості деліктних зобов'язань

Висновки

Список використаних джерел

Вступ

Зобов'язання із заподіяння шкоди в усіх правових системах розглядаються як один з інститутів цивільного права і мають назву недоговірних зобов'язань або деліктних (unerlaubte Handlungen, delits, torts). Як відомо ще з Римського права, деліктні зобов'язання (ex delicto) відносяться до позадоговірних зобов'язань, і виникають із правопорушень. Варто зазначити, що саме цей вид зобов'язань (у порівнянні із договірними) був історично першим. Це пов'язано з тим, що в найдавніші часи державна влада взагалі не втручалася у відносини приватних осіб - реагувати на порушення інтересів мали самі потерпілі. Так, спочатку з'явилися позадоговірні зобов'язання, які були нерозривно пов'язані з позадоговірною відповідальністю, оскільки виникали внаслідок вчинення правопорушення та необхідністю забезпечення та захисту порушених прав, а вже потім, із розвитком суспільства, почала поступово формуватися система договірних відносин.

Але необхідно підкреслити важливу відмінність між тогочасними деліктними зобов'язаннями та тими, що існують сьогодні. Як висловився І.А. Покровський, “тоді вони переслідували іншу мету: з одного боку, відшкодування завданих збитків, а з іншого - деяке майнове покарання правопорушника; у тому майновому штрафі, яке тягло за собою правопорушення, дуже часто поєднувалася і винагорода за шкоду, і каральний штраф у власному розумінні… поступово ця друга, каральна, функція відпала (перейшовши до кримінального права), і для цивільного права залишилося лише завдання першого роду - організація відшкодування завданих збитків” [21, c.24].

З огляду на неоднозначність та недостатнє вивчення деліктних зобов'язань, а особливо історичної еволюції цього правового терміну, на сучасному етапі постає необхідність у досліджені історії розвитку деліктних зобов'язань.

Мета і задачі дослідження. Основна мета дослідження полягає у дослідженні історичної еволюції поняття та змісту такого інституту цивільного права, як деліктні зобов'язання.

Відповідно до поставленої мети дослідженні формулюються такі завдання:

провести дослідження історичного розвитку деліктних зобов'язань в Україні до XX ст.;

здійснити дослідження еволюції деліктних зобов'язань у радянські часи;

визначити правову регламентацію деліктних зобов'язань в сучасній Україні.

виявити співвідношення деліктного зобов'язання із деліктною відповідальністю в Україні.

Об'єктом дослідження є правовідносини, пов'язані із інститутом деліктних зобов'язань в цивільному праві України.

Предметом дослідження є правова регламентація інституту деліктних зобов'язань в цивільному праві України.

Методи дослідження. При проведенні дослідження використовувались такі методи як єдність логічного та історичного, одиничного і загального, емпіричного і теоретичного методів.

Розділ 1. Історія розвитку деліктних зобов'язань

1.1 Історичний розвиток деліктних зобов'язань в Україні до XX ст.

Зобов'язання із заподіяння шкоди вважаються деліктними, оскільки підставою їх виникнення є цивільне правопорушення (делікт). Зміст цих зобов'язань полягає в покладанні на боржника (заподіювача шкоди) обов'язку відшкодувати шкоду, завдану кредитору (потерпілому) неправомірними діями.

У континентальній цивільно-правовій системі деліктні зобов'язання засновані на нормах об'єктивного права, тому закон закріплює перелік умов, за яких вони виникають. До таких умов у німецькому та французькому праві належать: шкода, завдана майну чи особистості ; протиправне діяння, яким заподіяно шкоду; причинний зв'язок між протиправним діянням і шкодою; вина як психічне ставлення заподіювача шкоди до вчиненого ним порушення та його наслідків.

Разом із формуванням і розвитком давньоруської держави складалося і розвивалося законодавство Київської Русі. Виникнувши на основі звичаєвого, що мало місце у східних слов'ян ще у додержавний період, законодавство було поставлено на службу молодій державі, послідовно відстоювало і захищало інтереси князів, бояр та інших категорій заможного населення. Це добре видно вже на прикладі першого юридичного зведення, яким був “Устав і закон руський”, згадуваний у русько-візантійських договорах 918 і 944 років. Він захищав власність багатих від спроб її привласнення бідними; в основу його було покладено принцип поділу людей на вільних і залежних (челядинів). У договорах Русі з Візантією 907, 945 та 971 років містяться норми публічного, міжнародного і приватного права. Обидві держави виступають як рівноправні партнери. З аналізу тексту випливає, що в них виражене русько-візантійське право[27, c.32].

Статті 6 та 7 договору 971 року говорять про майнові злочини: “Якщо рус вкраде що-небудь у візантійця або візантієць у руса, і пійманий потерпілим в момент крадіжки буде чинити опір, то його вбивство не потягне за собою покарання вбивці, більш того, потерпілому повертається вкрадене” [16, с.63].

Першим кодифікованим актом, що дійшов до наших часів, була Руська Правда, відома в трьох редакціях: “Правда Ярослава”, “Правда Ярославичів” “Пространна Правда.

Вже у Правді Ярослава Мудрого згадувалися зобов'язання, які пов'язані із здійсненням права приватної власності та його охороною. Вона регламентувала як зобов'язання за заподіяння шкоди, так і зобов'язання із договорів. У першому випадку передбачалось повне відшкодування вартості. Так, якщо хто-небудь зламав спис або щит, то зобов'язаний був відшкодувати вартість зіпсованої речі; закуп, який згубив коня свого господаря або не замкнув у дворі, внаслідок чого кінь був украдений, зобов'язаний сплатити господарю вартість цього коня[18, c. 59-60].

Давньоруське законодавство не було однаково справедливим до всіх верств населення. Літописці зауважували: “Йде же закон, ту и обид много”. Гож і Руська Правда, покликана карати за образи і несправедливість, сама стала джерелом “обид” для простого населення[28].

Застосування норм Руської Правди в Галицько-Волинському князівстві не мало яскраво виражених відмінностей. Руська Правда не втратила свого значення з розпадом України-Русі. Вона відобразилася на II Статуті Великого князівства Литовського, чинному в Галицько-Во-линській землі і відомого під назвою Волинського.

Таким чином, поняття зобов'язань як права на дії іншої особи не відразу досягається в історії. Замість права на дії особи практикується право на особу; із зобов'язань постійно виникають речові права на зобов'язану особу. Тобто відповідальність по зобов'язаннях падає тільки на особу, а не на її майно, оскільки зобов'язання мають особистий характер - невід'ємні від особи.

Відомості, які дійшли до нас про право українських земель після золотоординської навали, уривчасті, вони свідчать, що поряд із застосуванням насамперед законодавчих збірників періоду Київської Русі створювалися нові. У ці часи існувало багато і надто різноманітних юридичних пам'яток. Збереглися документи юридичного характеру, складені у XIV ст. (грамоти, договори, а серед них і міжнародно-правові, поручительства тощо). У більшості ці документи містять відомості про окремі надто важливі інститути права власності та права зобов'язання [21, с.24].

Головним джерелом права в українських землях Литовсько-Руської держави був Судебник Казимира IV 1468 року. Він регламентував процесуальні відносини, але й містив норми матеріального цивільного та кримінального права. Найважливішою пам'яткою права Литовське-Руської держави були статути: Статут 1529 року (з 13 розділів 10 присвячено цивільному праву); Статут Великого князівства Литовського 1566 року (більш досконала систематизація правового матеріалу, розділи з 5 по 10 присвячені приватному праву); Статут Великого князівства Литовського 1588 року. У вступі до останнього Статуту, написаного Левом Сопягою, підкреслювалось, що метою правової держави є охорона прав і свобод громадян. У Статутах досить детальній регламентації підлягає інститут приватної власності. Передбачалась недоторканність права власності [18, с.129-137].

Основу правової системи даного періоду становив поділ права на публічне та приватне. Кримінальні норми зливались як з публічним, так і з приватним правом. Порушення приватного права породжувало обов'язки, виникнення, дія та припинення яких регулювалось зобов'язальним правом. Наприклад, головщина як штраф за вбитого була одним з видів зобов'язань Так, у першому Литовському статуті 1529 року говорилось про те, що “естлибы хто занял або пограбил стадо королевское, або князское, або панское, або землянское, а уморил кобылу або жеребца; тогды за жеребца королевского десеть коп грошей, а за кобылу пят коп грошей. А естлибы панского стада хто жеребца або кобылу пограбил; тогды за жеребца пят коп грошей, а за кобылу три копы грошей” [15, c.180].

З формуванням козацького республіканського ладу складається своєрідна правова система в Запорозькій Січі. Козаки не визнавали дії Статутів та магдебурзького права на своїй території. Правосуддя в Запорозькій Січі відбувалося у відповідності зі стародавніми звичаями (робили все те, що, як вони знали, робили їхні батьки), “словесним правом і здоровим глуздом”. Козацьке звичаєве право являло собою народну конституцію[15, c.181]. Наприклад, козака, який щось украв в іншого козака на Січі або поза Січчю, прив'язували на великому ринковому майдані до стовпа, поставленого для такої кари, і він лишався там, доки не віддасть украдене або не заплатить утричі більше за його вартість, а потім ще мав лишатися там три дні. Боржника, який відмовлявся або був неспроможний платити, прив'язували до гармати на майдані, доки він не розквитається або не знайде викуп за себе [9, c.62].

Право XVIII ст. також знало зобов'язання із заподіяння шкоди. Вони поділялися на ті, що заподіяли шкоду одній особі, й на ті, що заподіяли шкоду колективу. Шкода обов'язково компенсувалася. В обох випадках особа мала відшкодувати збитки своїм майном чи відпрацюванням[ c.9, c. 238].

Перша половина XIX ст. була останнім етапом офіційного існування української правової системи, дії українського законодавства, інших юридичних норм, які раніше визнавалися Російською імперією.

Величезна кількість чинних норм права вносила різнобій у діяльність правозастосовчих органів, і тому виникла потреба в їх кодифікації. З 1728 по 1763 роки йшла підготовка та обговорення збірника “Права, за якими судиться малоросійський народ”. Цей Звід не був затверджений як діючий царським урядом, проте він був дуже поширений в країні, з цього джерела вивчали українське право і використовували його як підручник-коментар до Статуту 1588 року[16, с.224]. Передбачалась можливість виникнення зобов'язань на підставі угод (договорів) та внаслідок правопорушень. При цьому не було чіткої різниці між деліктами публічними та приватними, внаслідок чого порушення кримінального судочинства залежало головним чином від бажання потерпілого або його родичів[21, с.24].

В 1807 р. було розроблено “Собрание малороссийских прав”, яке стало першою в Україні систематизованою збіркою реально діючих норм цивільного права. Даний документ складався з трьох частин, з яких друга частина охоплювала норми зобов'язального права. Наприклад, “когда кто рубит чужое дерево, чужую траву косит, или в чужих водах рыбу ловит, тот должен заплатить штраф три шляга и убыток наградить по правам” (Пр. 21); “не должно там собак держать, где люди обыкновенно ходят, если кто же учинил, и собака покусает человека вольнаго, тот штрафу подлежит по рассмотрению судьи, а в иных вещах убыток вдвое наградить должен” (Пр. 95) [18, c. 224] - тобто закріплювалось право на відшкодування як прямої шкоди, так і втрачених прибутків.

Таким чином, робиться великий крок уперед до істинного поняття зобов'язань. Наприклад, дозволяється звертати стягнення з особи на його майно: спочатку на подвір'я та “животы”, потім на вотчини та маєтки. Пізніше те ж саме вже застосовують і до посадських людей, а саме тих, які відкупитися не можуть. Наказано не віддавати позивачам їх голови, а продавати з публічного торгу їх маєтки та лавки. Також законодавче було закріплено положення про те, що у випадку неспроможності кредитора стягнення проводиться з його прислуги та селян: “кто не учнет на правеже отстаиваться, и тех людей посылать в вотчины и поместья, и велети правити на людей их и на крестьян”. Право знає випадки, коли третя особа, яка не брала участі в зобов'язанні, повинна за необхідності замінити одного з учасників. Наприклад, покладення на вбивцю або заподіювача шкоди обов'язку задовольнити по боргах вбитого або покаліченого ним [8].

У процесі запровадження єдиної правової системи на усій території Російської імперії на Україну в 1840 - 1842 роках було поширено загальноімперське цивільне та кримінальне законодавство. Головними джерелами цивільного права були 10-й том Зводу законів Російської імперії, а також частина перша “Сільського судового уставу” 1839 р. 10-й том Зводу складався з чотирьох книг, зокрема, книга друга містила норми, які частково регулювали зобов'язальне право, а в третій книзі було зосереджено спадкове і зобов'язальне право[18, c. 289].

Правові акти, прийняті в другій половині XIX ст. та на початку XX, мали своїм спрямуванням посилення охорони дворянської та буржуазної власності, спрощення для дворян-поміщиків умов кредиту і продажу земель, розширення права буржуазії в галузі промислового та фінансового підприємництва.

Реакційний характер мав імперський указ 1902 р. “Про майнову відповідальність товариств та селищ, селяни яких брали участь у заворушеннях, що відбулися останнім часом в деяких місцевостях Полтавської та Харківської губерній”. Указ покладав відповідальність за збитки, заподіяні нападом на поміщицькі маєтки, не тільки на осіб, які безпосередньо брали участь у цих діях, а й на села та сільські товариства, до яких ці особи належали. При цьому збитки визначалися самими поміщиками і присуджувалися до стягнення спеціальною тимчасовою комісією під головуванням губернатора. Указ від 10 квітня 1905 р. поширив ці положення на всю країну, в тому числі й на решту губерній України[10, c.562].

На початку XIX століття на західноукраїнських землях повністю утверджується австрійська система права. Галичина стає місцем апробації нових австрійських законів. Цивільний кодекс 1797 p., який було запроваджено в Галичині, став базою для подальшого вдосконалення цивільного законодавства. З 1 січня 1812 р. на всій території Австрії був введений в дію новий Цивільний кодекс. Джерелами кодексу були пандектне право, Прусське цивільне уложення 1794 р. і провінціальне право деяких австрійських земель [21, c.26].

У Загальному цивільному уложенні Австрійської імперії 1811 р. міститься окрема глава про зобов'язання внаслідок заподіяння шкоди - “О праве на возмещение вреда и о праве удовлетворения” (Глава XXX). Так, “каждый имеет право требовать возмещения вреда от причинившего ему таковой по вине, при чем безразлично был ли вред причинен вследствие нарушения обязанности по договору, или же независимо от какого-либо договора” (Пр. 1295)[16, 357]. Даний вид зобов'язань знав два способи відшкодування: відшкодування заподіяної шкоди (“собственно возмещения вреда”) та відшкодування заподіяних збитків (“полное удовлетворение”). На розмір відшкодування впливала форма вини потерпілого, наприклад, “если при каком-либо повреждении оказывается также вина со стороны потерпевшего, то он несет вред вместе с лицом, причинившим таковой, по соразмерности, а когда мера не может быть определена - в равных частях”(Пр. 1304). 1833 р. було затверджено польський Кодекс зобов'язань, який припинив дію значної частини австрійського Цивільного кодексу 1811 р.

Підсумовуючи, зазначимо, що деліктні зобов'язання набули регламентації разом із розвитком давньоруської держави та протягом історичного шляху удосконалення набули вдосконалених форм закріплення в нормативно-правових актах того часу. Але із зміною державного режиму та створенням радянської державності змінилось й нормативно-правове поле, яке регламентувало деліктні зобов'язань.

1.2 Еволюція деліктних зобов'язань у радянські часи

У період формування радянської державності в Україні (1917-1920 роки) правова система складалася як однорідна система права в більшовицькій Росії. Це була рецепція в її найбільш простій формі пристосування права однієї держави до умов іншої. Радянське цивільне право воєнного комунізму охороняло трудове приватне господарство і особисту власність громадян.

Цивільний кодекс УРСР 1922 р. регулював відносини, пов'язані з непом, містив норми, які забезпечували привілейоване становище державної власності, охорону державних інтересів, контроль над приватнопідприємницькою діяльністю, державну монополію на зовнішню торгівлю тощо. Він був повною рецепцією Цивільного кодексу РСФСР, складався з чотирьох частин, зокрема, третій розділ був присвячений зобов'язальному праву (окрім загальних положень, містив норми, які регулювали зобов'язання з договорів і зобов'язання з безпідставного збагачення та заподіяння шкоди).

В свою чергу американська доктрина розглядає шкоду як будь-яке ушкодження інтересів права, яке захищається, і виділяє такі її види: моральна або психічна (душевні страждання) -- приниження, гнів, сором, відчай, переляк, страх, неспокій, хвилювання тощо; шкода, завдана юридичним інтересам особи (правам і благам); шкода, завдана юридичним відносинам між особами (договірним, подружнім, батьківським тощо); фізична шкода, до якої належить майнова шкода й тілесна (фізичний біль, хвороба, погіршення фізичного стану людини, фізичне страждання).

У праві всіх країн встановлено принцип повного відшкодування шкоди, який означає, що відшкодовується як позитивна шкода, так і неодержані доходи. В окремих випадках розмір компенсації може перевищувати розмір шкоди: коли шкоду завдано особистості, життю й здоров'ю (ФРН); коли поведінка особи має особливо небезпечний, зухвалий характер (США).

Обсяг відповідальності може бути зменшено, якщо: є вина потерпілої особи, шкоду завдано душевнохворим громадянином; скрутним є матеріальне становище делінквента (континентальне право); розмір компенсації занадто великий (суддя має право зменшити його); закон передбачає зменшення компенсації (reduced damages); якщо платоспроможність відповідача є низькою (англо-американське право).

В англо-американській правовій системі існує поняття номінальної шкоди, яке використовується судом у випадках, коли позивач не зазнав реальних збитків, але його права порушені та потребують захисту. Суд присуджує стягнення умовної (номінальної) суми, яка підтверджує право потерпілого (кредитора), наприклад, 1 дол. в США, 2 ф.ст. в Англії.

Протиправні дії виявляються в порушенні норм об'єктивного права, яке захищає інтереси осіб, і в посяганні на чуже суб'єктивне право чи інтерес, зловживанні правом. Доктрина й судова практика США класифікують протиправні дії залежно від кількості потерпілих, проти яких вони були спрямовані: масовий делікт (проти дуже великої групи людей, наприклад внаслідок авіакатастрофи, аварії на АЕС, хімічному заводі та ін.); груповий делікт (проти колективу людей, наприклад дифамація колективу службовців корпорації); індивідуальний делікт (проти однієї фізичної особи).

За французькою концепцією цивільно-правової відповідальності протиправність діяння є елементом вини заподіювача шкоди.

Зарубіжна цивілістика досить докладно розглядає різноманітні теорії причинного зв'язку як умови відповідальності за заподіяння шкоди (теорія необхідного причинного зв'язку, теорія еквівалентності, теорія адекватного зв'язку та ін. У доктрині й судовій практиці встановлено правило, згідно з яким протиправна дія повинна бути необхідною умовою виникнення шкоди. Тільки така шкода підлягає відшкодуванню. Не відшкодовується: шкода, що виникла без адекватного причинного зв'язку (ФРН), непряма шкода (Франція), занадто “віддалена” за причинним зв'язком (Англія та США) [11, c.92].

Однією з особливостей зобов'язального права в радянські часи було застосування статей КК за порушення цивільних відносин. Зобов'язанням внаслідок заподіяння шкоди було загалом відведено небагато статей (статті 403-415), але регламентація наслідків правопорушення була досить детальною. Ст. 403 встановлювала загальні засади цих зобов'язань: “Хто заподіяв шкоду особі або майну іншого, зобов'язаний відшкодувати заподіяну шкоду. Він звільняється від цього обов'язку, якщо доведе, шо він не міг відвернути шкоди, або що він був уповноважений на заподіяння шкоди, або що шкода виникла внаслідок умислу чи грубої необережності самого потерпілого”. У вказаній нормі яскраво видно застосування досить типового для радянського цивільного права прийому, котрий можна назвати “визначення від зворотного”. Сутність його у тому, що правило формулюється у негативній формі. Наприклад, як у даному випадку: той, хто заподіяв шкоду звільняється від обов'язку її відшкодувати, «якщо доведе, що він не міг відвернути шкоди». Недолік і навіть небезпека таких формулювань для учасників даних відносин у тому, що вони створюють можливість неоднакового тлумачення і, як наслідок, є підставою для вирішення справи за розсудом суду[16, c. 225-226].

Слід зазначити, що у деяких країнах на той час спостерігалися тенденції до уніфікації договірної та деліктної відповідальності, допускається можливість застосування норм, які регулюють деліктну відповідальність, до договірних відносин, а в окремих з них сформувалося поняття так званої конкуренції позовів. Вона означає, що потерпілий має право самостійно визначитися, подавати позов про відшкодування шкоди як такої, що завдана в договірних відносинах або спричинена правопорушенням (деліктом), чи ні. Наслідки пред'явлення позову будуть дещо різними, оскільки існують суттєві розбіжності в регулюванні договірної та деліктної відповідальності щодо умов виникнення, тягаря доведення, наявності вини як обов'язкової умови відповідальності, можливості вимагати відшкодування моральної шкоди тощо. Конкуренція позовів допускається в праві ФРН, Англії та США, але не допускається французьким законодавством.

18 липня 1963 р. був прийнятий чинний Цивільний кодекс УРСР. Він приймався в умовах іншої, порівняно із сучасними, політичної та економічної системи, відповідав її вимогам і для свого часу був досить прогресивним. Система зобов'язань тут досить традиційна. Глава 40 кодексу містила норми по врегулюванню відносин щодо відшкодування заподіяної шкоди. З новел, пов'язаних із загальними положеннями, варто назвати зміни системи забезпечення зобов'язань та умови відповідальності. Зокрема, ст. 209 встановлювала, що особа, яка не виконала зобов'язання або виконала його неналежним чином, несе майнову відповідальність лише за наявності вини, крім випадків, передбачених законом або договором. Таким чином, було закріплено принцип “винних з винятками” засад. Проте не було визначено, що таке “вина”, які критерії розмежування умислу та необережності. Відносно деліктних зобов'язань на практиці використовувалась аналогія з кримінальним правом [21, c.25].

Таким чином, слід зазначити, що у період формування радянської державності в Україні правова система складалася як однорідна система права в більшовицькій Росії. Це була рецепція в її найбільш простій формі пристосування права однієї держави до умов іншої. Важливим у радянські часи було закріплення в нормативно-правових актах поняття “вина” як критерію розмежування умислу та необережності.

1.3 Деліктні зобов'язання та їх регламентація в сучасному цивільному законодавстві України

16 січня 2003 р. Президент України після тривалих парламентських дискусій нарешті підписав довгоочікуваний українським суспільством Цивільний кодекс України, який вступив в дію з 1 січня 2004 року. Таким чином завершилась місія Цивільного кодексу 1963 року, що забезпечував правове регулювання цивільних відносин впродовж десятків років соціалістичного періоду та більш десяти років періоду ринкових реформ.

Нині перед науковцями і практиками постає надзвичайно складна і вкрай важлива проблема осмислення як окремих новел ЦК України, так і його цілісних правових інститутів, що повною мірою стосується також механізму правового регулювання суспільних відносин.

У теорії цивільного права під деліктним зобов'язанням розуміють зобов'язання, яке виникає з неправомірних актів, якими є правопорушення, тобто протиправне винне заподіяння шкоди деліктоздатною особою. Це зобов'язання, в якому особа, що протиправно і винно заподіяла шкоду особистості громадянина або його майну чи майну організації, зобов'язана її відшкодувати, а потерпілий має право на відшкодування заподіяної шкоди у повному обсязі [5, c.502]. При цьому змістом деліктного зобов'язання є право кредитора (потерпілого) вимагати повернення його майнової сфери у той стан, у якому він знаходився до правопорушення, та обов'язок особи, відповідальної за заподіяння шкоди (боржника) вчинити вказані дії [8, c.15].

Таким чином, можна зазначити, що цивільне правопорушення (делікт) тягне за собою виникнення деліктного зобов'язання, яке полягає у настанні для правопорушника певних негативних наслідків, тобто на заподіювача покладається обов'язок нести деліктну відповідальність. Усі ці три поняття - деліктне правопорушення, деліктне зобов'язання та деліктна відповідальність - є різними, але взаємопов'язаними та взаємообумовлюючими поняттями.

У 1993 р. Цивільний кодекс УРСР було доповнено статтею 440і “Відшкодування моральної (немайнової) шкоди”, що було великим кроком вперед у процесі проведення правової реформи і новелою для чинного цивільного законодавства.

З проголошенням України незалежною правовою демократичною державою почалася низка не тільки політичних реформ, а також і економічних (приватизація об'єктів державної власності, введення національної валюти та ін.). Внаслідок цих змін стали звертати більше уваги на значення приватної власності в житті людини.

Протягом десяти років йшла підготовка проекту нового Цивільного кодексу України, який був прийнятий та набув чинності. Глава 80 ЦК присвячена питанню відшкодування завданої шкоди. Вона містить загальні положення про відшкодування завданої шкоди; відшкодування шкоди, завданої життю і здоров'ю; відшкодування шкоди, завданої внаслідок недоліків товарів, робіт, послуг. Параграф 4 ЦК регулює відносини можливості відшкодування моральної шкоди.

Слід зазначити, що право усіх країн встановлює обов'язковою умовою відповідальності за заподіяння шкоди вину делінквента. На відміну від договірних відносин у зобов'язаннях із заподіяння шкоди наявність вини відповідача не припускається, її слід довести; тягар доказування вини покладено на потерпілого. Форма вини (умисел, недбалість, необережність), як правило, не впливає на розмір відповідальності. Спільна вина кількох осіб спричиняє солідарну відповідальність. Наявність вини потерпілої особи у формі недбалості або необережності зменшує розмір відповідальності делінквента. Якщо вина потерпілого існує у формі умислу, а також у разі прохання або згоди його на спричинення йому шкоди, заподіювач шкоди звільняється від відповідальності.

У передбачених законом і судовою практикою випадках можливе настання так званої абсолютної відповідальності, тобто відповідальності незалежно від вини, без вини заподіювача шкоди. До обставин, які спричиняють безвинну відповідальність у країнах континентального права відносять: заподіяння шкоди діями працівників під час виконання службових обов'язків, за які відповідає роботодавець (пар. 831 НЦК, ст. 1384 ФЦК), заподіяння шкоди будівлями (пар. 836-838 НЦК, ст. 1386 ФЦК), тваринами (пар. 833-834 НЦК, ст. 1385 ФЦК), неякісними товарами, джерелом підвищеної небезпеки, а також спричинення моральної шкоди поширенням відомостей, які порочать честь, гідність чи ділову репутацію [13, c.30]

У країнах англо-американського права такими обставинами, як правило, є: заподіяння шкоди тваринами, зокрема й домашніми та дикими; заподіяння шкоди пасажирові в момент посадки чи висадки, старту, польоту чи посадки літака; унаслідок недоліків товарів та послуг, діяльності, що створює підвищену небезпеку. Законодавство деяких штатів США встановлює інші правила.

Право цих країн визнає можливість звільнення від відповідальності за заподіяння шкоди, якщо: делінквент діяв у стані необхідної оборони (може бути приватною чи публічною), захищав власність, виконував державні функції, шкоду завдано з вини (за згодою чи на прохання) потерпілого, потерпілий (позивач) узяв на себе ризик заподіяння шкоди (США); закінчився строк позовної давності.

Вперше в ЦК України передбачено зобов'язання з правопорушення, або деліктні зобов'язання, для виникнення яких досить факту створення небезпеки для життя, здоров'я та майна за відсутності заподіяння будь-якої шкоди. Дані норми стимулюють здійснення заходів щодо охорони довкілля, поліпшення його стану, екологічний моніторинг, проведення екологічних експертиз, державний контроль за додержанням екологічних стандартів, нормативів та правил.

Галузь застосування норм, що регулюють недоговірні зобов'язання із заподіяння шкоди, збільшено завдяки здійсненню законотворчих робіт у кількох напрямах:

- формування норм, що передбачають порівняно нові види шкоди (йдеться про компенсацію моральної шкоди);

- формування нових спеціальних норм, які поширюються на нові склади спеціальних деліктів (мається на увазі спеціальний делікт: заподіяння шкоди через види товарів, робіт, послуг);

- розширення сфер дії окремих спеціальних норм, наприклад, розширена галузь застосування ст. 1236: “Відповідальність за шкоду, завдану джерелом підвищеної небезпеки”.

У ЦК сформульовано новий делікт (ст. 1258): заподіяння шкоди, завданої через вади товарів, робіт, послуг, який має ширшу сферу застосування порівняно із законом “Про захист прав споживачів”[9].

Слід зазначити, що деліктне зобов'язання виникає не у будь-якому випадку заподіяння однією особою шкоди іншій. З цього приводу вдалим є вислів В.В. Вітрянського, що “не дивлячись на те, що деліктні зобов'язання… можуть виникати у зв'язку із договором, підставою для застосування відповідальності є не порушення договірних зобов'язань, а відповідний факт заподіяння шкоди” [21, c.25]. Наприклад, якщо неповнолітній син одного із контрагентів А за договором випадково пошкодив майно іншого контрагента Б, то між А і Б виникнуть деліктні зобов'язання, непов'язані із виконанням договору між ними. Тому, “при порушенні абсолютних прав (благ), у яких би відносинах не перебували сторони, майнова відповідальність завжди носить позадоговірний характер” [21, c.26]. Але якщо контрагент А, неналежно виконуючи договір, пошкодить майно контрагента Б, то деліктне зобов'язання не виникне, хоча існуватимуть підстави для відшкодування завданих збитків.

Протягом десяти років йшла підготовка проекту нового Цивільного кодексу України, який був прийнятий та набув чинності. Глава 80 ЦК присвячена питанню відшкодування завданої шкоди. Вона містить загальні положення про відшкодування завданої шкоди; відшкодування шкоди, завданої життю і здоров'ю; відшкодування шкоди, завданої внаслідок недоліків товарів, робіт, послуг. Параграф 4 ЦК регулює відносини можливості відшкодування моральної шкоди.

Таким чином, суспільні відносини, що врегульовані нормами права в сучасній Україні, роблять нагальною потребу вдосконалення чинного законодавства, особливо тих галузей, що покликані забезпечувати охорону державної і приватної власності, прав та інтересів громадян.

Розділ 2. Співвідношення деліктного зобов'язання та деліктної відповідальності

Питання співвідношення деліктного зобов'язання та деліктної відповідальності є цікавим та актуальним з огляду на його значення для практичної діяльності. У цій статті автор намагатиметься проаналізувати існуючі точки зору на природу цих цивільно-правових інститутів.

На даний час деліктні зобов'язання, за словами О.С. Іоффе, мають “двояке цільове призначення” [17]:

- по-перше, вони слугують охороні власності, оскільки загроза майнових санкцій відіграє превентивну (попереджувальну) роль… вона попереджає випадки заподіяння шкоди майну. Але якщо, не дивлячись на попереджувальні заходи, майнова шкода все-таки була заподіяна, компенсація за рахунок порушника забезпечить відновлення власнику того становища, у якому він знаходився до моменту, коли йому було завдано шкоди або коли інша особа набула майно за його рахунок;

- по-друге, зобов'язання, які виникають внаслідок заподіяння шкоди, слугують також захисту інтересів особистості, охорони її життя та здоров'я. Завдана шкода теж може призводити до певних майнових втрат..., тому вона виконує і відновлювальну (компенсаційну) функцію.

Поняття деліктного правопорушення є підставою виникнення деліктного зобов'язання. Його можна визначити як протиправне, винне заподіяння однією особою іншій певних збитків. При цьому заподіювач шкоди має бути наділений деліктоздатністю, тобто можливістю відповідати за свої дії, у даному випадку, - за завдану шкоду.

За загальним правилом для визнання певного діяння деліктом необхідне існування чотирьох складових, так званого юридичного складу цивільного правопорушення. При цьому під поняттям складу цивільного правопорушення варто розуміти сукупність певних обов'язкових умов, які необхідні для покладення на порушника відповідальності за протиправну поведінку, а саме: 1) протиправної поведінки, 2) шкоди або збитків, 3) причинного зв'язку між протиправною поведінкою та наявними збитками та 4) вини. Щодо обов'язкової наявності перших трьох складових особливих питань не виникає, а ось щодо включення вини до складу цивільного правопорушення, то точки зору науковців значною мірою розходяться. Також деякі автори виділяють ще один елемент складу цивільного правопорушення, такий як наявність прав та обов'язків, порушення яких тягне покладення на їх порушника цивільної відповідальності.

Варто наголосити, що між будь-якими суб'єктами існують абсолютні правовідносини, суть яких полягає у тому, що визначена лише одна сторона - носій суб'єктивного права, а всі інші зобов'язані утримуватися від порушення його законних прав та інтересів [8] (право власності, право на недоторканість життя, здоров'я, честі, гідності право на охорону здоров'я), тобто абсолютне цивільне право охороняється від всіх і кожного, на яких покладено абсолютний пасивний юридичний обов'язок (утримуватися від порушення абсолютного права), невиконання якого породжує деліктне зобов'язання [10]. Тому протиправна поведінка заподіювача проявляється у невиконанні цього юридичного обов'язку утримуватися від порушення абсолютного права потерпілого за умови заподіяння певної шкоди останньому. Наслідком цього є поява нового обов'язку замість невиконаного, а саме - обов'язок відшкодувати завдану шкоду. Тобто саме у цей момент виникає деліктне зобов'язання. При цьому цей новий юридичний обов'язок є своєрідною санкцією за недотримання заподіювачем свого абсолютного обов'язку.

З'ясування природи деліктного зобов'язання пов'язане із розкриттям суті деліктної відповідальності. Безумовно, деліктна відповідальність є різновидом цивільно-правової відповідальності, тобто ці два поняття співвідносяться як загальне та часткове (родове та видове), тому для деліктної відповідальності характерні ознаки цивільно-правової відповідальності. При цьому варто наголосити, що у контексті даного дослідження поняття відповідальності розглядатиметься лише у ретроспективному аспекті.

На питання, що таке цивільно-правова відповідальність, відповісти достатньо складно, оскільки це питання «протягом багатьох років залишається спірним в юридичній науці… у цивільному праві багато понять вживаються із різноманітними цілями, що і визначає зміст відповідного поняття. Це повною мірою відноситься і до поняття “цивільно-правова відповідальність”. Цим перш за все і пояснюється множинність точок зору стосовно суті цього поняття, висловлених в юридичній літературі” [5].

Причиною наукової дискусії з приводу розуміння цивільно-правової відповідальності, яка точиться протягом багатьох років, є просто різні підходи до визначення самого поняття «відповідальність». Одні розуміють відповідальність - як обов'язок вчинити певні дії (при цьому обов'язок виступає як елемент змісту правовідносин), а інші - як саме правовідношення, що полягає в обов'язку відшкодувати завдану шкоду та праві вимагати таке відшкодування. По суті, це є одне й те саме. У даному випадку, різниця у формулюванні має лише доктринальне, але ні в якому випадку не практичне значення, тому, на думку автора, це не є принциповим.

У законодавчій практиці США проблема чіткого формулювання цивільного правопорушення також залишається не вирішеною: відсутнє визначення генерального делікту. У доктрині з цього приводу також висловлюються різноманітні точки зору; практично, усі науковці визнають тільки те, що делікт (tort) не є договором. Взагалі право США розвиває систему сингулярних деліктів (окремих фактичних складів правопорушень), що відображені в нормах загального права, встановлює загальні принципи, з'ясовує та формулює цілі й ролі деліктних зобов'язань. Найбільш поширеними видами деліктів є: порушення володіння (trespass); має три різновиди: 1) порушення володіння землею чи іншою нерухомістю (вступ на земельну ділянку чи будівлю без достатніх підстав, відмова залишити земельну ділянку (будівлю), розміщення, переміщення речей на землі володільця) за винятком випадків, коли такі дії дозволені законом; 2) порушення володіння рухомим майном (неправомірне користування речами володільця, позбавлення володільця його речей, ушкодження речей); 3) порушення недоторканності особистості (фізичне насильство чи погроза його застосування, незаконне позбавлення свободи; навмисне втручання у справи особистості). Відповідальність за порушення володіння настає незалежно від наявності шкоди; злодіяння (nuisance), шкідливі діяння -- дії чи упущення, які призводять до втручання, завдають неспокою чи неприємностей особі під час реалізації її прав як члена суспільства (публічні злодіяння) або права власності, володіння землею, сервітутних і подібних прав. Прикладами таких дій можуть бути розміщення на сусідній ділянці землі шкідливого виробництва, будівництво інфекційної клініки, будинку для душевнохворих, парку атракціонів, задимлення, затінення території сусідів, створення перешкод для проходу, проїзду через свою ділянку особами, які мають сервітутні права та будь-які інші дії, які створюють неможливість чи незручності в правомірному використанні майна чи реалізації інших прав.

Судова практика розробляє й інші види деліктів, які передбачають, наприклад, відповідальність продавця алкогольних напоїв за шкоду, спричинену п'яним водієм; відповідальність адміністрації готелю за шкоду, завдану постояльцям третіми особами; відповідальність громадських перевізників і володільців соціально-побутових об'єктів (торгові, спортивні, культурні центри та ін.) за шкоду, завдану відвідувачам третіми особами; відповідальність за дії, спрямовані на знищення доказів, необхідних потерпілому в процесі, за обман, зловмисну змову проти підприємця, поширення неправдивої інформації, втручання в договірні відносини, торгівлю під чужим іменем і багато інших.

З огляду на вищевикладене вважаємо, що цивільно-правову відповідальність, а відтак і деліктну відповідальність, можна визначати як своєрідну санкцію, яка полягає в обов'язку порушника перетерпіти певні негативні наслідки. Тобто така позиція є своєрідним синтезом двох існуючих підходів до визначення юридичної природи деліктної відповідальності.

Таким чином, з огляду на все вищезазначене, можна дійти висновку, що заподіяння шкоди однією особою іншій (делікт) за наявності певних, визначених законом умов (складу правопорушення) тягне виникнення деліктного зобов'язання, яке по своїй суті є відносним правовідношенням, змістом якого є право (на відшкодування заподіяної шкоди або поновлення становища, яке існувало до правопорушення) та обов'язок (відповідно відшкодувати шкоду).

При цьому загальновизнаним є той факт, що делікт є підставою виникнення деліктної відповідальності. Призначенням останньої (як і цивільно-правової відповідальності взагалі) є захист від будь-яких порушень майнових інтересів суб'єктів цивільного права. Вона настає лише у випадку заподіяння шкоди майновим або особистим немайновим суб'єктивним правам та за необхідності відновлення становища, яке існувало до порушення. Тому суть деліктних зобов'язань полягає саме у тому, щоб за допомогою заходів деліктної відповідальності відновити майнову сферу одного (потерпілого або кредитора) за рахунок зменшення майнових благ іншого (правопорушника-заподіювача або боржника).

Отже, при визначенні співвідношення понять деліктного зобов'язання та деліктної відповідальності, варто пам'ятати, що вони нерозривно пов'язані та взаємообумовлюючі. Їх не можна ототожнювати, але й відокремити їх також неможливо.

Розділ 3. «Деліктні зобов'язання» як сучасно-правовий аспект

3.1 Поняття деліктів у цивільному праві

У цивільному праві дії поділяються на:

1) правомірні, тобто такі, що не суперечать нормам права, дії, дозволені або прямо не заборонені нормами права.

2) неправомірні (правопорушення, делікти).

Зокрема, деліктами є заподіяння майнової (матеріальної) та моральної шкоди іншій особі. Внаслідок заподіяння шкоди виникають зобов'язання, змістом яких є право потерпілого (кредитора) на відшкодування завданої йому шкоди і обов'язок особи, що завдала шкоду, її відшкодувати (гл. 82 ЦК). Неправомірні дії (правопорушення, делікти) як юридичний факт цивільного права характерні тим, що можуть бути лише такими, які створюють правовідносини; у деяких випадках -- такими, що змінюють їх, або такими, що перешкоджають виникненню правовідносин, але ніколи не бувають такими, що припиняють правовідносини, або такими, що поновлюють права і обов'язки.

Яку договірних, так і у деліктних зобов'язаннях законодавство виходить Із принципу вини контрагента або особи, яка завдала шкоду. Однак у деліктних зобов'язаннях є виняток із загального правила, коли допускається покладання обов'язку на особу без її вини (ст.1187 ЦК).

Розмежування договірної і деліктної відповідальності спрямоване на виключення конкуренції позовів, що з них випливають. Однак в окремих випадках законодавство допускає пред'явлення позову з делікту за наявності договору між сторонами Так, при заподіянні шкоди життю або здоров'ю громадянина при виконанні договірних зобов'язань (перевезення пасажирів) та у разі заподіяння шкоди громадянину-споживачу внаслідок недоліків товару (роботи, послуги) потерпілий одержує право вибору позову.

3.2 Особливості деліктних зобов'язань

Зобов'язання щодо відшкодування шкоди (деліктне зобов'язання) -- це таке цивільно-правове зобов'язання, за яким потерпілий (кредитор) має право вимагати від заподіювача шкоди (боржника) відшкодування у повному обсязі протиправне завданої шкоди шляхом відшкодування її у натурі або відшкодування завданих збитків.

Ознаки зобов'язання щодо відшкодування шкоди:

1) правова форма реалізації цивільно-правової відповідальності заподіювача шкоди або засіб захисту потерпілого;

2) основні функції -- поновлення майнового становища потерпілого, що було до завдання шкоди, а також виховно-запобіжний вплив;

3) засоби відповідальності, реалізовані через це зобов'язання, не впливають безпосередньо на правопорушника, а діють через обмеження його майнових інтересів;

4) зобов'язання виникає за наявності передбачених законом умов і, як правило, лише за наявності протиправної поведінки.

Підстава виникнення зобов'язань -- це правопорушення, тобто протиправна винна поведінка заподіювача шкоди.

Склад правопорушення містить чотири елементи -- умови відповідальності:

1) наявність шкоди у потерпілого;

2) протиправність поведінки заподіювача шкоди;

3) причинний зв'язок між поведінкою заподіювана шкоди і завданою шкодою;

4) вина заподіювана.

1. Наявність шкоди у потерпілого -- вона може бути майновою та (або) моральною.

Майнова шкода може бути у вигляді позитивних збитків та упущеної вигоди.

Особиста немайнова (моральна) шкода раніше не відшкодовувалася. Проти позитивного вирішення питання висувалися два основних заперечення: а) відшкодування моральної шкоди не притаманне соціалістичній свідомості і праву, б) моральну шкоду не можна ні оцінити, ні відшкодувати у грошовій формі. Що стосується моральної шкоди, то тут найбільш важливий аспект запобігання порушенням. Тому в цьому разі має йтися не про відшкодування, а про цивільно-правову відповідальність за заподіяння моральної шкоди.

Відповідно до ст.1167 ЦК моральна шкода, завдана фізичній або юридичній особі неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю, відшкодовується особою, яка її завдала, за наявності її вини, крім випадків, встановлених ч.2 цієї статті.

Моральна шкода відшкодовується незалежно від вини органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим, органу місцевого самоврядування, фізичної або юридичної особи, яка її завдала

1) якщо шкоду завдано каліцтвом, іншим ушкодженням здоров'я або смертю фізичної особи внаслідок дії джерела підвищеної небезпеки;

2) якщо шкоду завдано фізичній особі внаслідок її незаконного засудження, незаконного притягнення до кримінальної відповідальності, незаконного застосування як запобіжного заходу тримання під вартою або підписки про невиїзд, незаконного затримання, незаконного накладення адміністративного стягнення у вигляді арешту або виправних робіт;

3) у інших випадках, встановлених законом.

Окремо у ст. 1168 ЦК урегульоване відшкодування моральної шкоди, заподіяної каліцтвом, іншим ушкодженням здоров'я або смертю фізичної особи. Вона може бути відшкодована одноразово або шляхом здійснення щомісячних платежів, а якщо завдана смертю фізичної особи, то відшкодовується її чоловікові (дружині), батькам (усиновлювачам), дітям (усиновленим), а також особам, які проживали з нею однією сім'єю.

2. Протиправність поведінки заподіювана шкоди - порушення норм права і суб'єктивного права потерпілого.

Закон передбачає низку обставин, наявність яких виключає протиправність поведінки заподіювана шкоди:

а) дії щодо здійснення права і виконання обов'язку -- наприклад, дії організацій епідеміологічної служби щодо знищення тварин, які створюють небезпеку зараження і поширення інфекційних захворювань; діяльність пожежників з гасіння пожежі;

б) згода потерпілого на заподіяння шкоди. Вона виключає протиправність поведінки заподіювана шкоди за наявності трьох умов: згода добровільна, стосується тих благ, якими потерпілий може повністю розпоряджатися самостійно, відповідає вимогам закону про порядок здійснення цивільного права;

в) протиправність поведінки самого потерпілого (у деяких випадках). Це -- заподіяння шкоди у разі здійснення особою права на самозахист. Шкода, завдана особою при здійсненні нею права на самозахист від протиправних посягань, у тому числі у стані необхідної оборони, якщо при цьому не були перевищені її межі, не відшкодовується. Якщо у випадку здійснення особою права на самозахист вона завдала шкоди іншій особі, ця шкода має бути відшкодована особою, яка її завдала. Якщо такої шкоди завдано способами самозахисту, які не заборонені законом та не суперечать моральним засадам суспільства, вона відшкодовується особою, яка вчинила протиправну дію (ст.1169 ЦК).

У випадках, передбачених цивільним законодавством, обов'язок відшкодування як виняток із загального правила може бути покладений на заподіювача шкоди незалежно від наявності його вини, тобто і за випадкове заподіяння (відповідальність за шкоду, завдану джерелом підвищеної небезпеки).

Підстави звільнення від обов'язку відшкодування шкоди:

1) непереборна сила. Для того, щоб вона могла служити підставою звільнення від відшкодування шкоди, необхідна наявність двох ланок причинного зв'язку: перша ланка пов'язує непереборну силу і поведінку заподіювача; друга -- цю поведінку і завдану шкоду;

2) протиправні дії третіх осіб -- для звільнення від обов'язку відшкодування шкоди необхідно, щоб така поведінка містила всі елементи складу правопорушення;

3) обставини, що характеризують стан заподіювача шкоди. Згідно із ст. 1186 ЦК шкода, завдана фізичною особою, яка в момент її заподіяння не усвідомлювала значення своїх дій та (або) не могла керувати ними, не відшкодовується. З урахуванням матеріального становища потерпілого та особи, яка завдала шкоду, суд може постановити рішення про відшкодування нею цієї шкоди частково або у повному обсязі.

Якщо фізична особа, яка завдала шкоду, сама довела себе до стану, в якому вона не усвідомлювала значення своїх дій та (або) не могла керувати ними в результаті вживання нею спиртних напоїв, наркотичних засобів, токсичних речовин тощо, шкода, завдана нею, відшкодовується на загальних підставах.

Якщо шкоду було завдано особою, яка не усвідомлювала значення своїх дій та (або) не могла керувати ними у зв'язку з психічним розладом або недоумством, суд може постановити рішення

про відшкодування цієї шкоди її чоловіком (дружиною), батьками, повнолітніми дітьми, якщо вони проживали разом з цією особою, знали про її психічний розлад або недоумство, але не вжили заходів щодо запобігання шкоді;

4) обставини, що характеризують поведінку потерпілого (змішана відповідальність). Згідно зі ст. 1193 ЦК шкода, завдана потерпілому внаслідок його умислу, не відшкодовується. Якщо груба необережність потерпілого сприяла виникненню або збільшенню шкоди, то залежно від ступеня вини потерпілого (а в разі вини особи, яка завдала шкоду, -- також залежно від ступеня її вини) розмір відшкодування зменшується, якщо інше не встановлено законом.

Вина потерпілого не враховується у разі відшкодування додаткових витрат, передбачених ч.І ст.1195 ЦК, у випадку відшкодування шкоди, завданої смертю годувальника та у разі відшкодування витрат на поховання.

Таким чином, закон надає юридичне значення протиправній поведінці потерпілого, якщо вина потерпілого полягає в умислі або грубій необережності. Проста необережність потерпшого законом не розглядається як підстава звільнення заподіювача від відшкодування шкоди. Умисел потерпілого є абсолютною підставою для повного звільнення заподіювача від відшкодування шкоди. На відміну від умислу, груба необережність є підставою для повного або часткового звільнення заподіювача шкоди від її відшкодування. Питання про те, чи є необережність потерпілого грубою або простою, що впливає чи не впливає на розмір відшкодування шкоди, має вирішуватись у кожному конкретному випадку з урахуванням конкретних обставин. Зокрема грубою необережністю може бути визнано нетверезий стан потерпілого, що сприяв виникненню або збільшенню шкоди, заподіяної внаслідок порушення правил безпеки руху.