Порівняльний аналіз механізмів реалізації принципу розподілу влади у парламентських та президентських державах

Размещено на http://www.allbest.ru/

ПЛАН

розподіл влада держава

Вступ

1. Принцип розподілу влади як гарантія демократії

1.1 Характеристика розподілу влади у президентських державах

1.2 Характеристика розподілу влади у парламентських державах

2. Сполучені Штати Америки

2.1 Законодавча влада

2.2 Виконавча влада

2.3 Судова система, як гарант стабільності

3. Сполучене королівство Велика Британія

Висновки

Список використаної літератури

Вступ

Перш за все актуальність даної теми обумовлюється тим значенням, яке надається розподілу влад у забезпеченні реформування суспільства і держави,а також організації політичної влади. Розподіл влад - важлива й необхідна умова формування, правової, соціальної держави -- її основоположний принцип. Цей принцип справедливо відноситься до основних досягнень світової цивілізації і загально - людської культури. В його основу покладено концепцію державної влади.

Важливість в політичній системі розподілу влади полягає у тому, що він покликаний запобігти можливості зосередження повноти влади в руках якої - не будь гілки влади чи державного органу. Тому його справедливо вважають важливою гарантією політичної свободи особистості. В основу принципу розподілу влад покладено поділ державної влади на відокремлені, взаємо врівноважені гілки, кожна з яких являє собою систему державних органів.

Розподіл влади - це не тільки юридичний і організаційний, але і соціально-політичний принцип, який дозволяє гармонійно поєднати такі аспекти соціального життя, як влада і свобода, закон і право, держава і суспільство під кутом зору самоцінності людини та забезпечити і гарантувати належність влади народу. Оцінюючи дію системи розподілу влади в США, американські автори констатували: "Незважаючи на те, що ця система стала причиною певної неефективності центрального уряду, вона була колосально успішною в досягненні мети, поставлено" творцями конституції, - уникнення тиранії. Лише через розподіл влади держава організується і функціонує правовим шляхом. Без розподілу влад настає деспотія, у чому ми мали можливість переконатись на прикладі СРСР. Але практична реалізація ідеї стримувань і противаг пов'язується з необхідністю не тільки запобігти надмірній концентрації влади, а й забезпечити стабільність і сталість в діяльності державних інститутів, слугувати кращій їх організації та злагодженості, подолання можливого протистояння та конфронтації всередині державного механізму.

Необхідно зазначити, що розподіл влад має два аспекти. По-перше: це розподіл влад між самими органами держави. Але жодному з органів не належить вся державна влада у повному обсязі. Забороняється здійснювати функції, які належать іншому органу. Таким чином, у правовій державі відсутня всяка необмежена влада, не пов'язана з правом і принципами конституції. Розподіл влад -- це засіб стримування влади держави у рамках принципів гуманного, цивілізованого суспільства, механізм захисту прав особи, які закріплені в конституції. Врешті-решт, розподіл влад виражається у системі стримувань і противаг таким чином, щоб жоден з органів не зайняв авторитарно-абсолютистського становища, а відтак не зневажав право і конституцію.

Повинна бути обов'язкова умова: влада не може зосереджуватись в руках однієї особи або органу, інакше стануть неможливими взаємоконтроль, стримування, противага і, як наслідок і розподіл влад.

З давніх часів люди прагнули віднайти такий державний лад при якому всі були б рівні перед законом і де б захищалися права кожного. Це можливо при демократичному ладі, а як знаємо демократія є там де правова держава.

Правова держава означає відсутність будь-якої необмеженої, абсолютної влади не зв'язаної правом і принципами Конституції. З допомогою розподілу влад правова держава організовується і функціонує правовим способом. Державні структури і їх діяльність позбавлені тут від стресів і лихоманок, визваних в монократичних режимах зміною і утвердженням нових лідеріва. Hавпаки, правова держава сама є основою для такої зміни. Боротьба за владу і особисті амбіції не вириваються з-під контролю, вони регламентовані міцним правовим порядком і строгими юридичними процедурами виборів і зміни лідерів. Замість режиму особистої влади і чиновницького розсуду, що переходить у безмежжя, встановлюється панування права, тобто політична влада реалізується на основі юридичних норм. Саме ці норми, а не підміняючий їх власний розсуд правлячих, є упорядковуючою основою організації і діяльності державного апарату і політичної системи в цілому. Правова держава являє собою спосіб раціоналізації політичного механізму, обмеження публічної влади з ціллю не допустити узурпацію і зловживання. Без розподілу влади настає деспотизм.

Розподіл влад - це діючий механізм, досягаючий єдності на основі складнолго процесу узгодження і спеціальних правових процедур, передбачених в тому числі і на випадок конфлікту і екстремальної ситуації. Загальний принцип єдності і розподілу влад конкретизується в залежності від застусування в різних історичних ситуаціях і положеннях. Єдність досягається через динамічну рівновагу, через певну напругу, взаємодопомогу і процес угодження. Але при цьму обов'язкова умова: не повинно бути зосередження влади в руках однієї особи чи органу, інакше стануть не можливі взаємоконтроль, здержки і противаги, і отже, розподіл влад і правова держава.

Законодавець пов'язаний принципами права і конституції, правами людини. Крім того він є під контролем народу. Важливе значення має орган конституційного нагляду. З його допомогою забезпечується конституційність усіх законів і підзаконних нормативних актів. В системі стримування і противаг, на випадок необдуманних, поспішних рішень законодавця, виправляючу роль грає глава держави (відкладне вето, в певних випадках назначення дострокових виборів і інші його повноваження). Без цього механізм розподілу влади буде недосконалим.

Об'єкт дослідження. Об'єктом дослідження є принцип теорії розподілу влади як один із найважливіших елементів політичної системи суспільства.

Предмет дослідження - принципи і закономірності теорії розподілу влади в її історичному розвитку, а також застосування цих принципів і закономірностей у політичній практиці різних держав.

Мета і завдання дослідження. Метою дослідження є теоретико-методологічний аналіз природи, змісту, суті розподілу влади як у концептуальному аспекті, так і в практичному застосуванні концепції до систем західної демократії, а також порівняти впровадження його в різних державах при різних формах правління.

Методи дослідження. При написанні курсової роботи використовувались методологічні принципи конкретно-історичного, порівняльного, структурного і системного аналізу, метод вивчення документів, а також низку ідей, концепцій, теоретичних узагальнень і висновків вітчизняних і закордонних політологів, філософів і соціологів. Із цього ряду варто, передусім, як теоретичну основу виділити концепцію плюралізму еліт, що пояснює зв'язок між розподілом ресурсів політичної діяльності та розподілом гілок державної влади, і теоретичну модель політичної системи Д.Істона, яка називає умови стабільності демократичного розвитку.

Гіпотеза: Принцип розподілу влади -- це одна з основних засад правової і демократичної держави, хоча при деяких формах правління цей принцип відсутній в такому вигляді в якому ми звикли про нього говорити.

Структура роботи. Мета і завдання курсової роботи зумовили таку структуру: вступ, висновки, список використаної літератури і три розділи.

1. Принцип розподілу влади як гарантія демократії

Принцип розподілу влади пройшов багатовіковий шлях розвитку. Різноманітні аспекти розмежування державних органів та їх функцій зустрічаються ще в працях античних мислителів - Платона, Арістотеля, Полібія, авторів Середньовіччя - Марсилія Падуанського, Ж. Бодена та ін. Основні постулати «класичних» версій доктрини були вироблені Д. Лільберном, ідеологами великої (Дж. Локк і Ш.-Л. Монтеск'є) та дрібної (Ж.Ж. Руссо) буржуазії. У США положення доктрини розподілу влади вплинули як на політичну теорію, так і на конституційну практику. Т. Джефферсон наголошував на взаємних рівновазі та контролі органів державної влади. Дж. Медісон прагнув до встановлення цільової конкуренції гілок влади та розбудови правового механізму «стримувань і противаг», що врівноважує політичну систему. У XVIII-XIX ст. принцип розподілу влади отримав філософське підгрунтя у працях І. Канта й Ф.Гегеля. [46]

На основі вивчення праць Платона, Арістотеля, Полібія, Марсилія Падуанського, Ж. Бодена, Д. Лільберна і наступних коментарів до них можна дійти висновку про існування двох аспектів, що відображають складний і суперечливий характер становлення до ктрини розподілу влади. Перший аспект стосується обгрунтування ідеї організації та здійснення державної влади на основі раціонального розподілу праці у межах державного механізму як цілісної системи органів, які перебувають у визначенному співвідношенні та є організаційно відокремлені, а також чіткого розподілу функцій між ними, забезпечення їх юридичної самостійності, ділової взаємодії та взаємостримування.[13]

Другим аспектом є трактування розподілу влади, як умови знищення і запобігання деспотизму, недопущення зловживання владою та її узурпації; як передумови поміркованого правління, забезпечення порядку і законності; як гарантії прав і свобод особистості та вільної гри політичних сил; як важливого засобу врівноваження протилежних інтересів, стабілізації суспільного ладу та його збереження від анархії і тиранії.

До XVII ст. ці трактування чітко сформувались і хоч вони ще не об'єднались у систематичну доктрину, проте стали основою для формування відомих нам класичних моделей розподілу влади. Маючи глибоке історичне коріння, самостійна і цілісна доктрина сформувалась у період буржуазних революцій XVII-XVIII ст. у двох версіях, які розрізняють за критерієм подільності або неподільності народного суверенітету. Ідеологами першої стали Дж. Локк і Ш.-Л. Монтеск'є, а другої - Ж.Ж. Руссо.[8]

Сенс концепції Дж. Локка полягав у обгрунтуванні компромісу між буржуазією і дворянством, змушених через рівновагу сил, що склалася на той період в Англії, співпрацювати між собою. Дж. Локк розрізняє три влади: законодавчу, виконавчу і союзну. Вони здійснюють специфічні функції - створення законів для загального добра, їх виконання і зовнішні відносини. Законодавча влада як вираження волі народу (вищих станів), повинна бути відокремленою від решти влади та зосередженою у парламенті, що вибирається. Виконавча і союзна влада різні, але щоб уникнути неузгодженості, довіряються монархові. Влада останнього не абсолютна, проте у надзвичайних випадках монарх володіє особливими прерогативами. Судова влада за Локком не відокремлюється: вона є частиною виконавчої; при цьому наголошується, що народ (блок буржуазії та дворянства) повинен брати участь у здійсненні правосуддя. Дж. Локк піднявся до теоретичного узагальнення інтересів буржуазії, усвідомлення яких дало їй можливість об'єднати власні сили та перемогти абсолютизм, хоча б і на основі компромісу з новим обуржуазненим дворянством.[1]

В XIII главі 5-ої книги «Про дух законів Монтеск'є порівнює деспотичнее правління з звичаями дикунів Луізіани, котрі, бажаючи дістати з дерева плід, зрубують дерево під самий корінь. Так діє і деспотичне правління, само підрубуючи крону, на котрій воно тримається.[5]

Феодально деспотичному режиму Монтеск'є протиставляє конституційно-монархічний або республіканський режим і подібно до Локка розвиває компромісну теорію розподілу влад на законодавчу, виконавчу і судову, діючи ізольовано одна від одної. Монтеск'є був впевнений, що, якщо монарх буде управляти не вмішуючись в судові функції, а законодавчі органи будуть видавати тільки закони, але не управляти країною, всі основні прошарки феодального суспільства будуть задоволені, зокрема буржуазія перестане бути ворогом аристократичної знаті. В цьому питанні Монтеск'є подібно до Локка орієнтувався на так звану Славну революцію 1688-- рр. в Англії, заснованому на класовому компромісі між буржуазією і феодально-аристократичною владою.[7]

Про такий компроміс мріяв Монтеск'є і для Франції. Сама по собі теорія розподілу влад відігравала в часи Монтеск'є відому прогресивну роль, тому що в якійсь мірі обмежувала судову і законодавчу владу монарха. Але по суті вона страждала корінним недоліком, так як фактично вела до знищення єдності державної влади, робила виконавчу владу незалежною від законодавчих органів і по суті справи безконтрольною, а законодавчі органи перетворювала в заклади, які могли видавати закони але не мали права слідкувати за їх виконанням. Між окремими владами виникали конфлікти. Теорія розподілу влад --типовий зразок компромісу французького просвітителя.[25]

В умовах жорсткішого протистояння між королівською владою, аристократією та буржуазією у Франції, ніж в Англії, ідеї Монтеск'є були спрямовані на те, щоб перешкодити верховній владі зосередитись у руках одного класу. В обгрунтуванні класового компромісу між ворогуючими групами з урахуванням реального свіввідношення їх сил у Франції всередині XVIII ст. і полягає суть доктрини Ш.-Л. Монтеск'є. [7]

На відміну від Локка, який трактував розподіл влади як співробітництво і взаємодію на основі превалювання законодавчої влади, французький мислитель наголошував на необхідності повної рівноваги, незалежності і навіть відокремлення гілок влади (що не означало їх необмеженості). При цьому жодна влада не повинна була втручатися в компетенцію іншої, але всі мали право контролювати і стримувати одна одну, не допускаючи зловживань.[18]

Монтеск'є розумів, що жорсткість конструкції не залишає можливості для створення механізму розв'язування колізій, але вважав, що так званий необхідний рух речей зумовлює гілки влади діяти узгоджено. Проте ефективний механізм «стримувань і противаг» був насправді створений пізніше - у США.[39]

Доктрина Локка - Монтеск'є в умовах переходу від феодального до буржуазно-демократичного суспільства дала можливість буржуазії:

а) обгрунтувати власний прихід до політичної влади з найменшим обмеженням станових привілеїв аристократії;

б) у загальній течії назрілих політичних реформ домогтися, щоб державне управління здійснювалось відповідно до законів, встановлених виборними органами;

в) проголосити основні політичні права та свободи і водночас не допустити безконтрольного впливу широких народних мас на державні справи.

Прагнення Ш.-Л. Монтеск'є зберегти королівську владу, хоч і обмежену, проте незалежну від парламенту, яка перешкоджала б вторгненню низів у політичне життя, зустріло заперечення Ж.Ж. Руссо. В ідеї Монтеск'є автор «суспільної угоди» вбачав небажані крайнощі, оскільки протиставлення і відокремлення гілок влади спричиняють їх ворожнечу, дають силу приватним впливам і навіть призводять до роздроблення самої держави.[4]

Водночас Руссо визнавав необхідність розмежування компетенцій органів державної влади. При цьому законодавча влада тісно з'єднується зі суверенітетом. Це - воля народу. Вона суверенна і тому повинна регулювати питання загального характеру. Для запобігання впливу приватних інтересів на суспільні справи необхідно, щоб перетворенням закону як загального правила в акти індивідуального характеру займалась особлива (виконавча) влада. Ця влада встановлюється рішенням суверена і тому виступає тільки як керівник, котрого контролює законодавець.[12]

Ж.Ж. Руссо виходить з того, що рівновага усіх сфер влади у державі, їх узгоджена діяльність повинні забезпечуватись не їх протиставленням, не за допомогою «стримувань і противаг», а завдяки законодавчій владі, яка втілює неподільний суверенітет народу.[3]

У подіях французької революції буржуазія, щоб досягти влади, спочатку використала модель Руссо, а згодом - Монтеск'є. Зміцнивши економічне і політичне становище, французька буржуазія усунула феодальну знать не тільки від законодавчої, а й від виконавчої влади. Внаслідок цього питання про розподіл державної влади між буржуазією й аристократією було зняте і вістря доктрини було звернене проти некомпетентного і неконтрольованого впливу мас на управління державою.[6]

Філософське підгунтя як ми знаємо теорії розподілу влади дали такі мислителі, філософи, як Імануїл Кант (1724-1804) - професор Кенігеберзького університету. Свої політичні погляди виклав у таких працях як: «Ідеї загальної історії під космополітичним кутом зору», «Метафізичні засади вченя про право», а також «Довічного миру».

У вчені про державу Кант сприйняв ідеї Русо про народний суверенітет, але й не відмовився від теорії поділу влади Монтескє, вносячи до неї суттєві поправки. Зокрема замість рівноваги гілок влади він вимагав пріоритету законодавчої влади перед виконавчою. Йдучи за Монтескє філософ зазначав, що в кожній державі існують три влади, які складають єдину волю але виступають втрьох особах, це:

1- Верховна влада в особі законодавця, який здійснює суверенітет.

2- Влада виконавча що управляє згідно з законами.

3- І влада судова що судить відповідно до законів.

Законодавча влада повинна належати об'єднаній волі народу і неможе бути передана правителеві, оскільки це суперечить принципу розподілу влади. Здійснюють, цю владу об'єднані для законотворчості члени суспільства, в основному громадяни, які володіють власністю. Така позиція випливла з розуміння Кантом свободи, основу якої для нього складала власність. Особи які не володіли власністю не були для нього повною мірою самостійними, а тому не могли і не повинні були брати участі у вираженні загальної волі. [9]

Законодавча влада не може бути в одночас і виконавчою; вона володіє суверенітетом, виражає єдину волю народу і може позбавити правителя влади. Виконавчі функції здійснює виконавча влада. Вона призначає посадових осіб, видає накази і постанови але не закони. Якби уряд мав і законодавчі, то він, на думку мислителя перетворився б на деспотичний.

Функції судової влади належать тільки суддям. Кант вимагав введення такого суду, як суд присяжних, члени якого вибираються з народу. Такі три гілки влади, за вченням філософа, які представляють вираз з'єднаної волі народу. Всі вони координують свою діяльність і доповнюють одна одну.

Також про розподіл влади говори дав філософське підґрунтя один з найвідоміших німецьких філософів Георг-Вільгельм-Фрідріх Гегель (1770-1831). Його словами справжня держава, як усяке явище абсолютної ідеї, має містити три моменти:[10]

1-Моент що визначає і встановлює загальне (законодавча влада)

2-Момент для підведення особливих сфера і окремих випадків під загальне (виконавча влада)

3-Момент цілісної особи (князівська влада). Саме в князівській владі всі інші влади сходяться в індивідуальну єдність, яка, отже, є вершиною та початком конституційної монархії (надавав перевагу такому типу правління). Далі Гегель у хитромудрих філософських визначеннях намагався виразити значеня кожног з цих моментів у житті держави.

Філософ, як бачимо, повторював поділ влади Монтескє, з тією різницею, що замість судової влади ввів владу князівську, бо за Гегелем судова влада належить до інституту громадянського суспільства не політичної держави. Водночас він вважав концепцію самостійності гілок влади та їх взаємного обмеження невірною, оскільки за такого підходу вже припускається ворожнеча кожної з властей до іншої, їхні взаємні побоювання та протидії. Мислитель виступав за таку органічну єдність різних гілок влади, за якої всі гілки виходять із могутності цілого та є його органічними частинами. [7]

1.1 Характеристика розподілу влад у президентських державах

Принцип розподілу влад реалізується через систему “стримувань і противаг” і передбачає розмежування між трьома гілками влади відповідних функцій.

Особливістю президентської держави є злиття повноважень голови держави і голви уряду в одній посадовій особі - президенті; парламент обирає президента, який формує уряд; відсутність у президента права розпуску вищого законодівчого органу, а в парламента приймати вотум недовіри уряду, заборона депутатам бути членами уряду і навпаки.

Принцип розподілу влад передбачає і певну взаємодію, в результаті якої і не допускається переважання однієї влади над іншою, або за рахунок іншої. Так, парламент, носій законодавчої влади, може відхилити законопроекти, представлені головою виконавчої влади - президентом. Президент затверджує законопроекти, прийняті парламентом, і має право накладати вето на ті з них, з якими він не погджується. Багато з повноважень президента реалізуються лише при схваленні їх парламентом (укладення міжнародних угод, наприклад).

Носій судової влади - Верховний суд фрмується сумісно з президентом і парламентом. Верховний суд має право кінцево визнати недійсними (як невідповідні конституції) закони парламента і акти виконавчої влади. Але характерною особливістю процесу розвитку системи розподілу влад є неухильний ріст ролі президенської влади.[36]

1.2 Характеристика розподілу влади у парламентських державах

Навідмінно від президентської форми правління, де є чіткий поділ на законодавчу, виконавчу і судуву, а також жорстке розмежування цих гілок влади, у парламентських державах все набагато складніше. Тут взагалі відсутнє таке явище як розподіл влади, є тільки розподіл компетенціями. Одже у парламентських республіках, при однозначній сепарації судової влади, виконавча влада переважно залежить від законодавчої через механізм власного формування та функціонування. Звідси ми бачимо що тут не має поділу влад між парламентом та урядом, ці системи засновані на поділі повноважень між законодавчою та виконавчою владою. Крім того у крїнах з парламентською формою правління, виконавча влада, здебільшогоє колегіальною. Тобто це колегіональні органи, які традеційно називаються «кабінетами», що зовсім не притаманно президентським державам. Постає питання, а як же забезпечується таким чином демократичність у цих країнах? Відповідь проста через систему стримування і противаг, уряд хоть і здебільшого залежить від парламенту, але все одно має на нього вплив (премєр-міністер може розпустити уряд), так як і парламент на уряд.[21]

2. Сполучені Штати Америки

Сполучені штати є найяскравішим прикладом президентської форми правління, тому я на прикладі цієї країни хочу показати як діє принцип розподілу влад у президентських державах.

2.1 Законодавча влада

Законодавча влада в США втілюється конгресом і законодавчими зборами штатів - легіслатурами.

Конгрес США складається з двох палат - сената і палати представників. Засідання конгреса проходять в будинку Капітолія, який знаходиться в центрі міста Вашингтон.

Число членів палати представників зафіксовано в 1912 році з тих пір не змінювалось - 435. В теперішній час кожний член палати представників представляє більш 500 тисяч виборців. У відповідності з результатами перепису населення, який проводиться кожних 10 років, міста в палаті перерозподіляються між штатами. Право встановлювати межі виборчіх округів по виборам в палату представників належить легіслатурі кожного штату.[32]

За конституцією США кожний штат повинен бути представлений в палаті по меншій мірі одним членом. Члени палати представників вибираються на дворічний строк, який починається з січня наступного після виборів року. Це значить, що кожних два роки склад палати оновлюється, цим же інтервалом вимірюється строк повноважень всього конгреса кожного скликання. Конгрес кожного скликання проводить дві сесії. За конституцією президент може скликати конгерс на позачергову сесію.[44]

Сенат. Кожний штат представлений в сенаті двома членами, тобто приблизно 100 сенаторів. Кожний сенатор обирається в своєму штаті на 6 років. На відміну від палати представників кожних два роки підлягає переобранню лише 1/3 сенаторів, що забезпечує певну стабільність складу цієї палати. За традицією сенат займає більш привілейоване становище ніж палата представників.[37]

Конституційні повноваження конгресу дуже широкі. Одне з важливіших місць займає прерогатива у фінансовій області - те, що в США прийнято іменувати “влада гаманця”. Конгрес встановлює єдині по всій території країни податки, мита, податі та акцизні збори, затверджує федеральний бюджет і виділяє асигнування на всі без виключення державні акції, бере гроші в кредит і виплачує борги від імені США, регулює зовнішню торгівлю і торгівлю між штатами. “Влада гаманця” дає конгресу вплив на зовнішню і військову політику. Конгрес може відмовити президенту у виділенні асигнувань для тої чи іншої цілі, скоротити чи збільшити їх, чи обговорити використання коштів певними умовами.[33]

Конгресу належить важлива функція контроля за діяльністю урядових установ і відомств. Такий контроль впроваджується шляхом розслідуваннь з різних питаннь, перевірки виконання бюджету, нагляд за організацією і діяльністю уряду. Велика роль у виконанні цієї функції належить спеціалізованим установам конгресу, таким, як Головне контрольно-фінансове управління, Управління по оцінці технології, Бюджетне управління при конгресі.[46]

Важливою функцією діяльності Конгесу є проведення слухань і розслідувань. Державні секретарі, які не можуть бути членами Конгесу, все ж таки запрошуються в Комітети Конгресу для відповіді на питання конгресменів, які виникають при розгляді основних проблем зовнішньої політики. Таким чином, відбувається обмін інформацією і думками між відповідним комітетом конгресу і “спорідненим” виконавчим відомством.

Функція розслідування будь-якої конкретної сфери діяльності законодавчих і державних ланок апарату, а також окремих посадових осіб федеральних органів, крім контролю над урядом забезпечує конгрес інформацією і допомогає, хоча б теоритично, підвищенню ефективності законодавства. Ця функція буває спрямована на те, щоб за допомогою засобів масової інформації викликати в країні підтримку чи опозицію політиці уряду, виявити суспільну думку з питань внутрішньої та зовнішньої політики.

Конгрес оголошує війну, формує збройні сили і виділяє асигнування на їх утримання, видає правила по управлінню і організації сухопутних і морських сил. Ці повноваження дають конгресу можливість впливати на формування воєнного бюджету країни і організацію її збройних сил. Але дійсність права конгресу на оголошення війни обмежена тим, що президент як головнокомандуючий веде війну і відповідає на зненацький напад, тому використання армії переросло в прерогативу виконавчої влади. “За всю свою історію США близько 200 разів використовували збройні сили в різних конфліктах а конгрес на томість лише 5 разів. Разом з повноваженнями, які виконують разом обидві палати, існують і такі, які може виконувати лише одна з них. За конституцією всі законопроекти щодо державних прибутків повинні виходити лише від палати представників, сенат може запропонувати до них поправки та брати участь в їх обговоренні. Це право надає палаті представників певні переваги при розгляді фінансових питань. Цій палаті також належить право вибору президента США, якщо ні один із кандидатів не отримав більше полвини голосів виборців.[33]

Найважнішими повноваженнями сената є його участь у прийнятті США міжнародних зобов'язань у формі договорів і участь у призначенні на вищі посади державного апарата. Президент має право ратифікації укладеного ними договора, тільки отримавщи прийняту 2/3 присутніх сенаторів резлюцію ухвалення договора, яка містить формулу “поради і згоди”. Сенат може ухвалити чи відхилити договір повністю чи обумовити його прийняття поправками і умовами.

Виконавчій владі стає можливим обходити конституційні вимоги про те, що укладання міжнарадних договорів можливе лише зі згоди сената. Для цього використовується форма міжнародної домовленості (виконавча угода). Вона укладається президентом чи іншим органом виконавчої влади з представниками зарубіжних урядів і не підлягає затвердженню сенатом. Виконавчі угоди або надаються конгресу у порядку інформації, або підлягають схваленню обома палатами звичайною більшістю після їх укладання. В XX ст. виконавчі угоди як форма міжнародних договорів широко використовуються, і в даний час в декілька разів перевищують кількість договорів, укладених США. Виконавчі угоди мають такуж юридичну силу як і договори.[39]

Прерогативою сенату є контроль за призначенням посадових осіб уряду. Сенат затверджує призначення керівників урядових відомств, дипломатичних представників, членів Верховного Суду, федеральних суддів, а також переміщення і просування вищих чинів збройних сил і закордонної служби. Сенат рідко погоджується на призначенних президентом в уряді; відхилення кандидатур в члени Верховного суда буває частіше. Не підлягають затвердженню сенатом призначення на пости в апараті Білого дому. В випадку, якщо ні один з кандидатів у віце-президенти не отримає 1/2 голосів виборців, сенат його обирає. Конституція надає конгресу право усувати від посади при засудженні у порядку імпічмента посадових осіб, включаючи президента і віце-президента, якщо вони будуть визнані у зраді, хабарництві чи інших серйозних злочинах чи проступках. При цьому повноваження палат також розділені: тільки палата представників має право порушувати розслідування в порядку імпічмента і тільки сенат здійснює суд (для засудження необхідно 2/3 голосів присутніх сенаторів). У випадку визнання винним сенат усуває його з посади, потім йде притягнення до кримінальної відповідальності на загальних умовах. П'ять разів процедура імпічмента порушувалась проти президентів: три відхилив сенат, 1868 рік - Джонсон був виправданий сенатом, 1974 рік - Ніксон пішов у відставку, після того як юридичний комітет висунув його проступки на суд громадськості. Конгрес в праві приймати закони про надання американського громадянства, про банкрутство, в сфері патентного і авторського права, засновувати федеральні суди і поштові служби. Йому надане право емісії грошей і встановлення покарань за їх підробку, та інші повноваження.

Важливу роль відіграють постійні і спеціальні комітети. Вони є в обох палатах, кожний комітет спеціалізується в конкретній області державного управління. В сенаті - 16 постійних і 4 спеціальних комітети. В палаті представників - 22 постійних і 5 спеціальних. Голвним завданням постійного комітету є підготовка тексту законодавчого акту, контакт з органами федерального уряду. Його голова - член конгресу, який має досвід і повагу оточуючих. Спеціальні комітети створюються для виконання певних цілей. Є також об'єднані комітети. В конгресі США представлені дві найбільші партії: Демократична і Республіканська. З їх представників формується фракція партії. Партійні фракції кожної з палат вибирають лідера і його заступника. Лідер більшості в сенаті - найважливіша фігура. Лідер більшості в палаті представників займає в партійній ієрархії друге місце після спікера палати. Партійна фракція меншості формує опзицію. Керівництво партійних фракцій служить зв'язком між виконавчою владою і конгресом. Серед посадових осіб конгресу слід виділити спікера палати представників (одина з найвпливовіших осіб конгресу) і голова сенату (віце-президент). В конгресі існує чотирі форми законодавчих пропозицій: законопроект, спеціальна резолюція, спільна резолюція і просто резолюція. Силу закону має лише законопроект і спільна резолюція, після прийняття обома палатами і підписанням президентом. Право законодавчої ініціативи має кожний член конгресу. Процес прийняття і схвалення законопроекта є багатоступеневий, тому тут діє правило дисконтинцітета, його суть в тому, що розглянутий законопроект повинен бути прийнятий лише в ході роботи одного і тогож скликання. У випадку незгоди з законопроектом президент користується правом вето.

Але було б помилково вважати, що в комітеті в усіх випадках проходить ділове обговорення законопроектів. Роботи кмітета, органа звичайно досить багаточисельного, контролюється невеликою кількістью осіб, згрупованих навколо голови комітету чи іншої важливої особи.

Голова комітету дуже впливає на роботу комітету. Формально він обирається комітетом, чи в невеликому числі випадків палатою в цілому.

Фактично обрання голови комітету, також як і обрання інших керівних осіб палати, визначається партійними лідерами партії більшості, причому враховується особистий вплив і час перебування в комітеті.

В більшості штатів комітети користуються правилами процедури, встановленими для палати, але з тими змінами, які вважали за необхідне внести голови комітетів. Слід відмітити, що хоча звичайно не існує ніяких обмежень для публічності засідань в більшості штатів вони мають закритий характер. Виключення робиться тільки для зареєстрованих лоббістів і спеціально запрошених осіб.

Згідно з принципом федералізму, закріпленим у конституції, при існуванні

2.2 Виконавча влада

Виконавча влада в країні втілювалась президентом США, який виконує покладені на нього конституцією повноваження з допомогою розгалуженного апрата виконавчої влади. На рівні штатів такими носіями є губернатори, які очолюють місцеву адміністрацію, а також органи місцевого самоуправління.

Особливості інституту президенства.

Вищим за посадою в країні є президент США, який суміщає повноваження голови держави і глави уряду. Управління державою здійснюється виключно від його імені. Політично невідповідальний перед конгресом президент (незалежно від його взаємовідносин з конгресом) залишається при владі. Президент не має такого сильного засобу переборення конфліктів, як розпуск парламенту. Конгрес не вправі відсторонити президента від влади. Це стабілізує президентську владу, але має також негативні наслідки, так як спори є довготривалими і можуть негативно вплинути на проведення політики держави. Він обирається на чртири роки з можливістю переробрання ще на один строк. Президентом США може бути громадянин США за народженням, не молодше 35 років, який прожив на території країни мінімум 14 років. З 1800 року офіційною резиденцією президента США є Білий дім, який знаходиться в місті Вашингтоні. Повноваження президента дуже широкі. Як голова держави він являється головнокомандуючим збройними силами США і верховним представником держави на міжнародній арені. Президент за схваленням і згодою сенату призначає федеральних суддів, членів Верховного суду, послів, вищих посадових осіб адміністрації. Конституція надає президенту право скликання позачергової сесії конгресу і переносу чергових сесій, право відкладення виконання вироку і помилування осіб, засудженних за федеральним законодавством. Не займаючи будь-якої посади в партійному апараті, він вважається лідером своєї партії. При виникненні внутрішніх і зовнішніх кризових ситуацій президент може розраховувати на надзвичайні повноваження.

Президент займає велику роль в законодавчому процесі. Формулюючи законодавчу програму адміністрації у посланні до конгресу, президент виступає фактичним лідером законодавчої політики. Послання - джерело законодавчої ініціативи. Президенські послання передбачені Конституцією США (ст. 2, розд. 3): “Президент періодично представляє конгесу відомості про стан Союзу і пропонує на його розгляд такі заходи, які виявить необхідними і корисними”.

Традиційно президент направляє конгресу три послання. Перше з них надходить в момент початку наступної сесії конгресу. Це послання про стан Союзу. Друге - економічне, а третє - бюджетне послання.

У посланні конгресу подається проект бюджету, який розробляють експерти Білого дому. Глава виконавчої влади володіє правом видання президентських наказів, які мають силу закону. Крім традиційних послань президент звертається до конгресу зі спеціальними посланнями більш вузького характеру, домагаючись прийняття певного законопроекту. Таким чином, Конституція наділила президента правом представляти законодавчі програми конгресу, які можуть носити як загальний, так і конкретний характер.

Президент став прямим учасником законодавчого процесу також за допомогою права вето. Це одна з найважливіших конституційних прерогатив президента. Вона дає йому великі можливості впливу на політику держави, шляхом блокування невигідних виконавчій владі законопроектів.

Право вето - прерогатива президента, права якого перераховані в статті II Конституції США. Але для президентського вето зроблено виключення. Воно передбачено статтею I Конституції, яка присвячена конгресу.

Початково вето було призначено для охорони інтересів виконавчої влади з питань законодавства. Це призначення воно зберігло і зараз.

Одним з основних принципів розподілу влади є те, що конгрес не може делегувати свою законодівчу функцію президентській владі. Делеговане законодавство виражається в тому, що парламент передає частину своїх повноважень виконавчій владі.

Однак на практиці конгрес нерідко надає президенту широкі повноваження. На основі законів конгресу президент отримав право видавати укази, орденанси, виконавчі накази, розпорядження та інші підзаконні акти, які формально лише детанізують закон, але фактично його доповнюють і розширюють. Видання виконавчих розпоряджень набуло широкіх розмірів і стало звичайною практикою. За своєю юридичною силою накази президента прирівнюються до законів конгресу. Вони є в такій же мірі обов'язковими для суддів, як і закони конгресу.

Крім виконавчих наказів президент видає правила, положення, плани реорганізації. Президент має право видавати інші нормативні акти, адміністративні накази, військові накази, дерективи і т.д. Всі вони мають такуж силу, як і акти конгресу.

Найважливішою функцією президента є зовнішньо-політична діяльність. Президент призначає послів, консулів та інших повноважних представників США в іноземних даржавах. Призначення провадиться за порадою і згодою сенату.

Важливим є також право президента зміщувати посадових осіб. Особи, не згодні з політикою президента звільняються.

Президент приймає представників іноземних держав в США, а також посилає дипломатичних представників США в інші держави. Він також має право визнавати чи не визнавати іноземні держави. Це надзвичайно важливе право президента.

Президент укладає “за порадою і радою Сенату” міжнародні угоди за умови їх погодження 2/3 голосів сенаторів, які беруть участь у голосуванні. Інші міжнародні акти президент може укладати сам. Звичайно угоди укладаються через апарт Державного департаменту, інколи президент діє через своїх особистих представників.

Разом з президентом на чотирьохрічний строк обирається віце-президент, причому вони не можуть бути жителями одного штата. За конституцією права віце-президента обмежуються присутністю в сенаті. У випадку, якщо голоси сенаторів розділяються порівну, його голос вирішить все. Прийнята в 1933 році XX поправка закріпила статут віце-президента, розглядаючи його як правонаступника президента у випадку смерті чи недієздатності останнього. Реальні функції віце-президента в уряді визначаються президентом в кожному конкретному випадку.

Потрібно сказати, що в системі діє не передбачене конституцією виконавче управління президента, яке включає в себе Раду національної безпеки, Управління по розробці політики, Управління з питань політики в області науки і техніки, Управління представника президента на торгових переговорах.

Як дорадчий орган при президенті, який створений поза конституцією, функціонує кабінет міністрів. В його склад входять голови 12 федеральних міністерств (секретарі), генеральний атторней (голова міністерства юстиції) та інші.

Президент не зобов'язаний скликати засідання кабінету і прислухатись до порад, які йому дає останній, а навіть може чинити наперекір думці більшості членів кабінету. Оскільки кабінет не має конституційного статусу і підпорядкований безпосередньо президенту, останній може на свій розсуд розпоряджатися його діяльністю і службовою кар'єрою його членів. Звичайно, на практиці президент тісно взаємодіє з головами підпорядкованих йому відомств, його вищими радниками, має в своїх штатах висококваліфікованих експерів, спеціалістів в різних галузях науки, техніки, економіки, міжнародних відносин. Однак останнє не повинно бути основою для того, щоб додавати до основних прав президента ще й такі, як право “радитись”, “попереджувати”, “консультуватись”. Президент вільний в політичних рішеннях.

Розгалуджений апарат включає в себе відомства, міністерства (найважливіші з них - Державний департамент або МЗС, міністерство оборони та спецслужби ЦРУ та ФБР).

2.3 Судова система, як гарант стабільності

Характерною особливістю судоустрію в США є відсутність єдиної, загальнонаціональної судової системи і існування організаційно-відокремленої судової системи штатів та федеральної судової системи. Згідно статті III Конституції судова влада надається Верховному суду і федеральним судам. X поправка Конституції надала штатам право формувати власні судові органи. Федеральним судам підсудні справи за федеральним законодавством. Ні Верховний суд, ні федеральні суди ніякого контролю не вчиняють. До федеральної судової системи входять окружні, спеціальні, апеляційні, спеціально-апеляційні суди. Очолює цю систему Верховний суд США - вищій орган судової ієрархії. Склад, структура і порядок роботи Верховного суду не були обумовленні конституцією США, обмежилися лише згадкою “Головного судді”. Чисельність Верховного суду становить дев'ять чоловік, включаючи голову, які призначаються довічно президентом за погодженням сенату і можуть бути усунені конгресом на основі “імпічменту”.

Контитуція США в статі 3, розділі 2 визначає в загальній формі рамки повноважень Верховного суду, розділяючи його юрисдикцію на початкову і апеляційну. Справи, віднесені до початкової юрисдикції, в більшості перераховані в самій Конституції, а звідси згідно тлумачення Верховного суду ця юрисдикція може бути ним реалізована безпосередньо, поскільки конгрес не одержав повноважень їх регулювання.

В даний час початкова і виключна юрисдикція Верховного суду включає:

1. Спори між двома і більше штатами;

2. Справи, які порушуються проти послів та інших дипломатичних представників іноземних держав, якщо такі допускаються з точки зору міжнародного права.

Верховний суд має початкову, але не виключну юрисдикцію в таких справах:

1. По справах, які початі послами чи іншими дипломатичними представниками іноземних держав, чи по справах, де однією із сторін є консули чи віце-консули.

2. По спорах, які порушуються штатом проти громамадян іншого штату чи іноземців.

Практично Верховний суд дуже рідко виступає в якості суда першої інстанції. Число справ, які кожного року розглядаються судом, в порядку початкової юрисдикції, як правило, не перевищує двох процентів від усіх вирішених в сесію справ.

Апеляційна юрисдикція Верховного суду (на відміну від початкової) не фіксується безпосередньо в самій конституції, і визначення її об'єму залишено на розсуд конгреса.

Юрисдикція всіх федеральних судів має обмежений характер в тому, що суди приймають до розгляду справи щодо федерального законодавства.

Федеральна судова система в штатах складається з окружних апеляційних суддів в 10 округах і окружних судів на місцях в кількості до 3 в кожному штаті. Важливі справи розглядають за участю судів присяжних. Всі федеральні судді призначаються президентом довічно після погодження з сенатом.

Найважливішою особливістю судової діяльності в США є право Верховного суда проводити конституційний нагляд, тобто нагляд за відповідністю актів законодавчої і виконавчої влад Конституції США. Верховний суд США, а за його прикладом і федеральні суди, а також суди штатів, можуть визнавати антиконституційними будь-які законодавчі і адміністраривні акти.

В США також діє автономна система військових судів.

Нижча ланка судової системи штата - місцеві суди обмеженої і спеціальної юрисдикції (мирові, поліцейські, муніціпальні, вищі, окружні). Посада судді - виборна, а в ряді штатів на цю посаду призначає губернатор. Судді обираються населенням за партійними списками. Судова система в штатах встановлюється законодавством даного штату. Як правило, ця система має трьохступеневу організацію, Верховний суд штату, окружний, або обласний суд штату, з участю присяжних засідателів, і мирові, або поліцейські суди.

Кожен вищестоящий суд є апеляційним по відношенню до нищестоящого.

Аналогічно до судової була організована система федеральної прокуратури і прокуратура штатів, які існували паралельно і слабо між собою зв'язані. На чолі федеральної прокуратури стояв генерал-атторней, який одночасно очолював і департамент юстиції. Генерал - прокурор і окружні генеральні прокурори призначалися президентом за погодженням з сенатом. Прокурори штатів призначаються, а часто і обираються. Вони здійснюють функціїї публічного звинувачення і розслідування.

Таким чином, Верховний суд США за 190 років своєї історії набув широких повноважень, які поставили судову владу у виключне положення і дозволили їй стати одним із активних творців діючої, правової і політичної системи США.

3. Сполучене королівство Велика Британія

У Великій Британії король є верховним носієм виконавчої влади, главою судової системи, верховним головнокомандуючим Збройних Сил, світським главою Англіканської церкви, має конституційне право скликати парламент, розпускати Палату Громад, санкціонувати закони, схвалені парламентом. Поза тим всі основні прерогативи державного управління належать парламенту і кабінету міністрів. [24]

Парламент в процесі свого історичного розвитку здобув дуже широкі повноваження. Була сформована так звана “вестмінстерська” (Парламент засідає в Новому Вестмінстерському Палаці) система управління. Вже в XX столітті реальна влада поступово перейшла до Кабінету Міністрів. Зосередження основної влади “уайтхолом” (за назвою резиденції прем'єра) було викликане розвитком партійної системи. Міністри (зазвичай члени правлячої партії) паралельно є і членами парламенту, а прем'єр - головою урядової більшості. Отже ця більшість в практично забезпечує повну законодавчу підтримку політики кабінету.[29]

Проте, парламент і досі, у всякому разі теоретично, вирішує всі питання, що пов'язані з діяльністю виконавчої влади, і повністю її контролює. Але ефективність тої ж таки партійної системи і брак часу в парламенту призводять до того, що такий контроль є в кращому випадку безсистемним і не регулярним. Хоча досвідчений парламентар може результативно використовувати такі методи як парламентський запит і затягування обговорення питання до закінчення засідання (тоді законопроект не виноситься на голосування вчасно). [26]

Можна говорити про судовий контроль над законодавством через монарха, але більшість вчених схильні констатувати відсутність органу конституційного провадження.

Характеризуючи місце парламенту в системі вищих державних органів не можна не згадати, що в Великобританії не існує поділу на три гілки влади. Так суди крім відправлення правосуддя, мають виконавчі обов'язки при досудовому слідстві і забезпеченні виконання рішень, а самі їх рішення стають прецедентами (повноваження близьке за змістом до законодавчого). Міністри корони крім вже згадуваних депутатських повноважень можуть виконувати судові повноваження в різноманітних адміністративних трибуналах [27].

Палата Громад окрім законодавчої функції також розслідує справи про порушення своїх привілеїв. І може створювати для розслідування резонансних справ особливі трибунали, рішення яких є обов'язкові для виконання.

Палата Лордів є унікальним явищем у світовому конституціоналізмі, і формально найчисельнішою серед верхніх палат парламентів розвинутих країн. На даний час до її складу входять 705 членів [21]. Але реально на тих її засіданнях, що мають більш-менш важливий характер, присутні лише кілька десятків лордів, а кворум для проведення засідань складає всього троє присутніх. Причиною є відсутність реальних владних повноважень і доволі умовний конституційний статус.

Унікальним є і спосіб формування Палати. До її складу входять, переважно, особи, що мають титул перів (тобто є герцогом, маркізом, віконтом, чи бароном) отриманий у спадок, або наданий монархом за поданням прем'єр-міністра.

Принципи формування Палати зазнали значних змін протягом другої половини XX-го століття. Так закон про пожиттєве представництво 1958 р. вводить пожиттєві титули барона і баронеси. З цього часу в палаті лордів засідають жінки.

Закон про представництво 1963 р. дозволяє спадковим перам відмовлятись від членства в Палаті, а також всім п'єресам і шотландським перам надав право засідати в Палаті Лордів. В наслідок цього в 1989 р. право займати її лави мало 1244 особи [22].

В листопаді 1999 р. був проведений перший етап так званої великої реформи Палати Лордів, внаслідок чого спадкові пери (за винятком спеціально обраних 92-ох) були позбавлені права засідати в Палаті. В червні 2003 р. винесено на обговорення наступний етап реформи, котрий покликаний позбавити Палату її архаїчності.

Таким чином, сьогодні переважну більшість членів Палати Лордів (майже 600)становлять так звані довічні лорди. Такий титул присвоюється монархом за поданням прем'єр-міністра відставним політикам, видатним діячам науки, культури, тощо. Свій титул і місце в Палаті вони зберігають до кінця життя і не мають права передавати нащадкам. Довічні лорди є найдинамічнішим елементом Палати. Фактично саме вони, беручи активну участь в парламентських засіданнях, забезпечують збереження її як державного інституту.

Найчисельніша до реформи 1999 р. група лордів сьогодні представлена 92-ома виборними спадковими перами. За способом обрання вони ще поділяються на: вибраних фракціями Палати громад; обрані на певні посади в палаті; призначені монархом на посади в Палаті.

До складу Палати входять духовні лорди - ієрархи Англіканської церкви, що репрезентують її в парламенті. Серед них архієпископи Кентерберійський і Йоркський та 24 єпископи. Наявність такого представництва відображає не тільки її архаїчність, а і особливий характер зв'язків, що існують між церквою і самою державою.

Членами Палати Лордів є і так звані судові лорди, або лорди-юристи. До їх складу входять ті хто має статус «ординарного лорда з апеляції». Вони призначаються монархом переважно з числа суддів апеляційного суду, і виконують повноваження до досягнення 70-и річного віку. Формально маючи однакові з іншими членами права, лорди-юристи не беруть участі в загальних політичних засіданнях Палати, якщо на них не розглядаються питання відправлення правосуддя. Засідання ж самих судових лордів проходять в окремому приміщенні, і визначаються як форма діяльності судової інстанції - Палати Лордів (найвищої апеляційної інстанції в кримінальних справах в Англії, Уельсі та Північній Ірландії і в цивільних справах у цілому Сполученому Королівстві).В цих засіданнях, крім 12 судових лордів, також беруть участь ті лорді які є членами Палати за спадковістю, чи згідно з довічним призначенням і займали в минулому вищі судові посади, і лорд-канцлер, котрий, будучи членом Кабінету Міністрів і головою Палати Лордів в цілому, поєднує функції притаманні органам законодавчої, виконавчої та судової влад. [31]